Методичні рекомендації для підготовки до семінарських занять

Сучасний стан та перспективи розвитку музейної справи в Україні можна зрозуміти лише детально вивчивши історію цього феномену у світовому контексті. Історією музейної справи займається спеціальна галузь музеології – історична музеологія. Її завдання полягає у виявлені та вивчені причин та початків музейного ставлення людини до дійсності та різних форм, яких набувало це ставлення впродовж попередніх епох аж до сучасності. Студентам, які починають вивчати історію музейної справи, рекомендуємо звернути увагу на зауваження відомого західноєвропейського музеолога Ф. Вайдахера щодо нетотожності історії музейної справи з історією розвитку музею як інституції. Він вважає, що історія музею – це, по суті, опис конкретної форми вияву інституції в межах відповідного відрізку часу і при такому підході неможливо пояснити феномен музею. Тому потрібно глянути на історію музейності ширше з розглядом всіх форм музейного явища.

Підготовку до семінарського заняття рекомендуємо студентам розпочати з ознайомлення з різним підходами до періодизації історії музейного явища. Встановлення основних хронологічних етапів розвитку цього явища дозволяє виділити певні закономірності у його становленні, а відтак сприяє поглибленню наших знань у цій сфері.

На сьогоднішній день не існує єдино визнаної періодизації історії музейної справи. Дослідники пропонують різні підходи до вирішення цієї проблеми. Зокрема, Ф. Вайдахер запропонував власний погляд на розвиток музейної справи у світі. В його основу він поклав час першої однозначної появи такої інституції як музей і систематизував всі попередні підтвердження про збиральницьку діяльність з урахуванням їх ймовірного наближення до музею в сучасному розумінні. На його думку в історії музейної справи у світі варто виділити такі етапи: (1) домузейна епоха (від найперших ознак збирання пам’яток культури у Месопотамії на початку II тис. до н.е. до скарбниць XIV ст.); (2) п ротомузейна епоха (колекції світських та церковних володарів XIV – XVII ст.); (3) п алеомузейна епоха (колекції бюргерів та перші публічні музеї XVII – XVIII ст.); (4) м езомузейна епоха (від виникнення державних музеїв кінця XVIII ст. до першої половини XX ст.); (5) н еомузейна епоха (від часу закінчення Другої світової війни до сьогоднішнього дня).   

У вітчизняній історіографії радянського періоду було вироблено періодизацію історії музейної справи на території СРСР, яка була доволі поширена у музеологічній літературі. Прикладом застосування такої періодизації може слугувати відома робота Г. Мезенцевої „Музеєзнавство”, в якій автор історичний шлях розвитку музейної справи в Радянському Союзі поділяє на три етапи: (1) передісторія музеїв; (2) музейна справа в дореволюційній Росії; (3) радянське музейне будівництво.

 У сучасній російській музеологічній науці набув поширення підхід, відповідно до якого історію музейної справи на території Росії поділяють на такі етапи: 1) протомузейний період (до початку XVIII ст.); 2) генезис музею як культурної форми (тут виділяють три підетапи: (а) виникнення музеїв в Росії і адаптація нової культурної форми до російських умов (XVIII ст.); (б) розвиток музею і перетворення його в національну культурну форму (XIX ст.); (в) набуття музеєм статусу „культурної норми”(1890-ті – 1920-ті роки); 3) включення музеїв у вітчизняну культурну традицію ((а) музеї радянської епохи (1930 – 1980-ті роки); (б) музеї пострадянського часу (1990-ті роки)).

Опрацьовуючи наведені та інші підходи до періодизації історії музейної справи студенти повинні зрозуміти специфіку становлення музейного явища, як в світі загалом так і в окремих регіонах зокрема.  

Вивчаючи появу та становлення музейної справи в державах Стародавнього Сходу та Античній Греції необхідно звернути увагу на мотиви музейної діяльності та форми її прояву у цьому регіоні, а також простежити, які зміни в музейну сферу привнесли римляни. Слід зауважити, що хоча античний світ і не створив музею у звичному для нас розумінні, проте започаткував окремі елементи музейної діяльності, які і досі використовуються в музейній практиці. Тому студентам рекомендується, підсумовуючи античний період у розвитку музейної справи, особливу увагу звернути на ці елементи.

Крах античної цивілізації боляче позначився на збережені старожитностей, було втрачено багато предметів та методів роботи по їх збереженню. Проте нова ранньосередньовічна європейська цивілізація привнесла свої особливості у збирання пам’яток культури, а з її розквітом у наступні століття багато з того, що було втрачено в період варварських королівств, відродилося в епоху Відродження. При підготовці цього питання необхідно зауважити, що середньовічна європейська цивілізація не знала колекціонування у сучасному розумінні цього слова, старожитності та зразки природи накопичувалися у храмових та світських скарбницях безсистемно. Лише наприкінці цієї епохи з’являються ознаки появи цілеспрямованого збиральництва, яке ми ототожнюємо з колекціонуванням. Для повнішого уявлення про особливості європейського середньовічного збиральництва варто його співставити зі збиранням старожитностей у державах Далекого Сходу, зокрема в Китаї та Японії.

Епоха Відродження та Великі географічні відкриття кардинальним чином вплинули на зміну світогляду тогочасної людини, а відтак і на мотиви та напрямки колекціонування. Колекціонування та розвинутий мистецький смак стають необхідною ознакою представників вищих верств спочатку в Італії, а згодом і у всій Західній Європі. Виникають багаті збірки Медичі, Габсбургів, Віттельсбахів. Готуючись до цього питання семінарського заняття, студентам слід звернути увагу на причини поширення колекціонерської пристрасті серед широкого кола світської та духовної знаті, а згодом і заможного міщанства, та проаналізувати наслідки цього явища для розвитку європейського музейництва.

Говорячи про епоху Просвітництва і її вплив на музейну сферу, необхідно підкреслити внесок просвітників в обґрунтування концепції музею доступного широким колам громадськості, тобто публічного музею. Також, готуючись до цього питання, потрібно з’ясувати різницю між публічним музеєм і придворними та іншими приватними колекціями та простежити, як поширення серед освічених верств європейського населення ідеї публічного музею вплинуло на відкриття для широкого кола громадськості приватних збірок, які з часом переросли у музеї сучасного типу. Студентам-історикам також цікаво буде розглянути вплив Великої Французької революції на поширення публічних музеїв у Європі.

XIX ст. – період інтенсивного розвитку наук, формування нових дисциплін. Цей процес наклав свій відбиток і на музейну сферу. Попри існування ідеї універсального музею, який у своїх експозиціях охоплює всі галузі науки, все більшого розмаху набуває процес диференціації музеїв відповідно до змісту їхніх фондів і домінуючих у них профільних наук. Виникають історичні, етнографічні, краєзнавчі, художні, промислові та інші види музеїв. Готуючись до цього питання, студентам потрібно з’ясувати причини і наслідки цього процесу.  Також потрібно звернути увагу на те, що еволюція музейної справи у тогочасній Європі відбувалася під впливом ідей романтизму. Саме під їхньою егідою формується уявлення про нації, їхню культурну самобутність, а значить і потребу зберегти матеріальні та духовні прояви цієї самобутності. Виникає ідея утворення національних музеїв, які б зафіксували важливі моменти в історичному розвитку тієї чи іншої національної спільноти.

 Ідея публічного музею – витвір європейської культури. Саме в останній третині XVIII – XIX ст. вона потрапляє з європейськими переселенцями і колоністами на інші континенти. Досліджуючи це питання, студентам слід простежити спільне та відмінне у ставленні до цієї ідеї носіїв місцевих культур. Особливо рекомендуємо звернути увагу на азійські країни, зокрема на Китай та Японію, де ідея колекціонування мала глибокі історичні коріння.

Виникнення музеїв сучасного типу у європейських країнах та США привело до об’єднання музейних працівників спочатку у національні музейні асоціації, а згодом і міжнародні музейні організації. Вивчаючи це питання студентам необхідно звернути увагу на чинники, що вплинули на об’єднання зусиль музейних працівників на національному, а згодом і міжнародному рівнях, та на коло проблем, над розв’язанням яких вони працювали. З міжнародних організацій рекомендуємо розглянути діяльність Міжнародної музейної служби (ІМО – International Museums Office), яку було створено у 1925 р. при Міжнародному інституті інтелектуального співробітництва, який перебував у структурі Комітету з інтелектуальних зв’язків Ліги Націй.

Друга половина XX ст. у розвитку музеології займає особливе місце. Саме у цей час ця галузь людського знання набуває своїх сучасних рис. У становленні музейної справи в світі у цей період важливу роль відіграли міжнародні музейні організації, зокрема Відділ музеїв (тепер – Відділення культурної спадщини) заснований у 1946 р. в структурі Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародна рада музеїв (ІCОМ – International Council of Museums), Міжнародний комітет з підготовки персоналу (ICTOP–International Committee for the Training of Personnel), Міжнародний Комітету з музеології (International Committee for Museology–ICOFOM) та низка інших. Тому рекомендуємо студентам для глибшого розуміння процесу розвитку музеології у цей період звернути увагу на формування та діяльність цих організацій, оскільки саме в їх лоні вироблялися основні підходи до вирішення посталих в музеологічній сфері проблем. Також слід проаналізувати зміст і напрями музеологічних дискусій другої половини XX ст. і їхній вплив на становлення музеології як наукової та навчальної дисципліни, на переоцінку призначення і ролі музеїв у сучасному світі (ідеологія общинного музею, концепція екомузею) та, як наслідок цих дискусій – виникнення нових напрямків у самій музеології (.„нова музеологія”).