Методичні рекомендації для підготовки до семінарських занять

Заняття № 1

Українська інтелегенція, яка стояла біля керма національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., чималу увагу в царині культури приділила налагодженню музейної справи. Цей інтерес проявився у заснуванні вже 1917 р. громадських (Центральний комітет охорони пам’яток старовини і мистецтва України) та державних організацій (Відділ музеїв та охорони пам’яток старовини і мистецтва при Генеральному секретарстві народної освіти) для ведення музейної справи в Україні. Саме з характеристики діяльності цих структур студентам слід розпочинати доповідь по першому питанні. Аналізуючи перші кроки в становленні національного музейництва, необхідно звернути увагу на два його визначальних напрями, які диктувалися умовами часу – по-перше, охорона пам’яток національного культурного надбання, по-друге, розробка теоретичних засад вітчизняного музейного будівництва. Щоправда, студентам не варто випускати з-під уваги той факт, що більшості задумів українських урядовців та науковців в умовах військового часу судилось залишитись лише невтіленими проектами. І все ж потрібно відзначити певні успіхи у цій царині Головного управління мистецтв та національної культури (за часів П.Скоропадського) та Міністерства народної освіти УНР (в епоху Директорії).

Не слід випускати з-під уваги паралельно в часі діяльність у цій царині українського радянського уряду, який у грудні 1917 р. музейну справу закріпив за секретарством освіти на чолі з В.Затонським. Із утвердженням своєї влади більшовики почали приділяти певну увагу порятунку культурних цінностей. У цьому контексті потребує висвітлення діяльність Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтва та старовини.

Характерною рисою музейної системи в Україні часів непу та українізації стала організація системи державного управління музейними закладами. Владні структури прийняли низку правових актів, спрямованих на збереження культурних цінностей та поповнення музейних збірок. На семінарськом занятті слід з’ясувати яким чином була сформована централізована структура управління музеями республіки на середину 1920-х рр., охарактеризувати її (визначити, яким чином диференціювалися музеї за статусом, які профілі музеїв переважали тощо). 1920-і роки характеризуються зростанням інтересу до теоретичних і практичних проблем музейного будівництва, які розглядалися на численних наукових форумах, стають предметом досліджень академічних комісій та комітетів. Надалі зміцнюється законодавча основа музейництва та пам’яткоохоронної діяльності, на якій студентам слід зупинитись докладніше, аналізуючи зміст декретів, постанов і законів. Музей тих років, як правило, виконував властиві йому функції наукової та культурно-освітньої установи. Серед недоліків притаманних окремим експозиціям тодішніх музеїв можна зазначити побутування в них абстрактних соціологічних схем історичного розвитку, змістовне навантаження яких слід роз’яснити доповідачам. Окремої уваги потребує окреслення системи підготовки українських музейних фахівців в окремих інститутах, науково-дослідних кафедрах та відділеннях аспірантури при музеях.

Але політика комуністів у музейній галузі була дворушною, адже паралельно із декларованим піклуванням про культурні цінності влада цинічно збувала їх закордон, та переміщала до музеїв радянської Росії.

Розпочинаючи аналіз наступного питання слід пам’ятати, що грабунок української культурної спадщини розпочався ще під час походу радянських військ на чолі з М. Муравйовим. Після утвердження радянської влади Внешторг наприкінці 1921 р. утворив Комісію для продажу деяких речей музеїв. Пік пограбування музеїв у СРСР припадає на рубіж 1920-х–1930-х рр. Формально такі дії пояснювалися потребами першої п’ятирічки. Організацією, яка мала керувати процесами закупівлі культурних цінностей був Ґосторґ (в Україні – Укр Ґосторґ) та союзний Народний комісаріат зовнішньої і внутрішньої торгівлі. Студентам також слід відзначити роль такої установи як Головнаука у справі відбору й оцінки предметів для продажу із музеїв України. Доцільно виділити найвідоміші пам’ятки, які опинилися завдяки більшовикам поза межами України.

Приступаючи до розгляду другого питання слід висвітлити обставини за яких розпочалися репресії проти українських музейних працівників, вказати характерні риси періоду т.зв. «великого перелому» у соціальному та духовному житті. Необхідно вказати які функції від кінця 1920-х рр. все частіше покладалися на музеї, яким саме чином він мав ставати частиною ідеолого-пропагандистської машини, своєрідним стендом для висвітлення соціалістичного будівництва. Уваги потребує і питання кадрової політики в радянських музеях, яка полягала у заміщенні політично неблагонадійних фахівців некваліфікованими, нашвидкоруч підготовленими вихідцями із робітничо-селянського середовища. Слідом необхідно максимально конкретизувати в яких судових справах проходили музейники, які типові звинувачення їм висувались, зупинитись на окремих особливо характерних справах, згадати про долі окремих особистостей та цілі колективи музейних працівників, які підпали під маховик терору.

При підготовці третього та четвертого питань семінарського заняття студентам також варто скористатися окремими публікаціями російських вчених про діяльність радянського режиму у справі вилучення культурних пам’яток та чистки музейних працівників у всесоюзному масштабі, що дозволить заглибитись у розуміння причин подібних дій влади.

Заняття № 2

Події Другої світової війни суттєво вплинули на стан і умови функціонування музеїв в Україні та долю частини їхніх збірок. Студентам, готуючи це питання, слід зосередити свою увагу на діяльності державних органів і музейних установ у справі захисту та охорони культурних цінностей, політиці окупаційних властей у музейній галузі та її наслідках.

Розпочинати розгляд питань доцільно із висвітлення процесу реорганізації музейних установ у приєднаних 1939 р. західних областях УРСР. З початком воєнних дій Третього Райху проти СРСР, коли Україна стала ареною протистояння, постало питання евакуації закладів культури в тил. Тут необхідно розглянути хід та наслідки евакуації музейних фондів на схід Радянського Союзу, визначити ефективність цих заходів у справі збереження національних цінностей. Частина відповідальності за втрату українських культурних цінностей у ці роки перебуває також на радянській владі. Заходи щодо культурних надбань нашого народу, до яких вдавалась влада, часто були неадекватними, зокрема у доповіді доречно навести як приклад долю Успенського собору (частини культурно-історичного заповідника «Києво-Печерська лавра»). Керівництво країни насамперед приділяло увагу вивезенню матеріальних цінностей та виробничих потужностей, а пам’ятки духовної культури нерідко залишались напризволяще, тому слід критично осмислити тезу, яка побутувала в радянській літературі (про врятування «усього найціннішого»). У східних районах СРСР, де, зокрема, розташувались окремі українські музеї, вживалися певні заходи із збереження евакуйованих цінностей.

Далі слід зосередити увагу на засадах нацистської ідеології та окупаційної політики в галузі культури, що проявилася як у планомірному, цілеспрямованому пограбуванні культурної спадщини українського народу, так і у спробах нацистів «керувати» українською наукою, освітою, мистецтвом. Співробітники Айнзацштабу А.Розенберга здійснювали облік музейних скарбів, зачислюючи їх до власності Райху. Окремі музеї змогли відновити свою діяльність, частині з них нацисти дозволяли функціонувати в якості інструменту антибільшовицької пропаганди серед населення. Аналізуючи ці події, студентам слід особливу увагу звернути на діяльність в цих умовах української інтелегенції у галузі музейництва, зокрема на обставини поновлення/заснування та функціонування окремих з них (приміром у Києві Музею-архіву переходової доби), долю їхніх співробітників. Слід пам’ятати, що завдяки самовідданій праці окремих українських патріотів вдалось врятувати чимало експонатів від загибелі. З початком контрнаступу радянських військ окупаційне командування розпочало масове вивезення, по-суті грабіж, музейних предметів, обставини і наслідки якого слід з’ясувати доповідачам.

При підготовці до третього та четвертого питань цього заняття студенти повинні зосередитись на діяльності органів республіканської влади, науковців та громадськості у справі формування мережі державних та громадських музеїв, їх матеріально-технічному забезпеченню, експозиційній, науково-дослідній, фондовій, та масовій роботі музейних закладів. Слід також звернути увагу на внесок визначних вітчизняних музеєзнавців, державних і громадських діячів, аматорів музейної справи, які в умовах постійного ідеологічного пресингу ініціювали відкриття нових музейних експозицій, проводили велику науково-дослідну і пошукову роботу, перетворювали музейні заклади в осередки української культури. На семінарських заняттях доцільно зупинитися на законодавчих та нормативних актах, пов’язаних з питаннями розвитку музейної галузі, організацією та діяльністю музейних закладів; відобразити шляхи формування мережі державних і громадських музеїв; розкрити характерні для того часу форми і методи експозиційної, науково-дослідної, фондової та масової роботи музейних закладів; визначити участь в становленні українського музейництва наукових установ, громадських організацій, творчих спілок; дати оцінку громадському музейному рухові, його як позитивним, так і негативним сторонам; визначити кращі надбання вітчизняного музейництва кінця 1950-х–1980-х рр.

Працюючи з радянською історіографією музейної справи в Україні, студентам слід пам’ятати, що частина дослідників у публікаціях змушено (або свідомо) ігнорували складні і суперечливі питання музейної роботи. У повоєнні роки діяльність українських музеїв характеризувалась надмірною ідеологізацією музейної роботи, жорстким контролем з боку партійних органів, ствердженням концепції соціального музею, що перетворювало останні на осередки пропаганди соціалістичного способу життя. Партія й надалі залишала за музеями (хоч і не в такому обсязі як у попередні роки) ідеологічні функції, що виявилось у постановах ЦК КПРС «Про підвищення ролі музеїв у комуністичному вихованні трудящих» (1964) та «Про підвищення ідейно-виховної роботи музеїв» (1982). Надмірна увага в літературі приділялась характеристиці експозицій, натомість бідніше були представлені питання науково-дослідницької та фондової роботи. Від 1980-х рр. питання музейництва все частіше розглядалися в контексті історичного краєзнавства та пам’яткознавства.

Відновлення музейної мережі розпочалося ще у 1943 р., в ході війни. У першому питанні слід висвітлити процес відновлення діяльності українських музеїв після звільнення України від гітлерівських військ. Аналізуючи ці події необхідно висвітлити по-перше процес реевакуації національних музейних збірок (1944–1947), по-друге якою мірою реституційні заходи дозволили відродити музейні фонди республіки, бажано навести приклади повернення особливо цінних музейних предметів, які були вивезені під час війни. Також не вірно було б оминути увагою і долю окремих художніх цінностей з Німеччини, що по завершенні воєнних дій були вивезені радянськими комісіями і, зокрема, перебували в столиці радянської України. Примітною рисою повоєнної роботи музеїв стало збирання речей і документів, пов’язаних із нещодавними воєнними подіями.

Кінець 1950-х – початок 1960-х років доволі суперечливий і неоднозначний час для українського музейництва. Так, саме у ці роки радянські музеї в контексті певної лібералізації в країні поновлюють свій статус як установ наукових. Разом з тим у зв’язку із скороченням асигнувань на культуру у музейній справі в УРСР проявилися негативні тенденції. Зокрема, після виступу першого секретаря ЦК КПРС М.С. Хрущова на січневому (1961р.) пленумі ЦК КПРС з критикою витрат, спрямованих на розвиток музейних закладів, в Радянському Cоюзі розпочинається кампанія по скороченню мережі державних музеїв. В ході її в Україні, зокрема, було звільнено близько кілька сот музейних працівників (зокрема і досвідчених фахівців), частину державних музеїв було переведено на громадські засади. Щоб хоч якось компенсувати втрати персоналу Міністерство культури УРСР розпочало залучати до роботи в музеях представників громадськості (введення інститут громадського інспектора по музеях, створення музейних масових відділів). Лише наприкінці 1960-х років, не без певного тиску творчої інтелегенції, мережу державних музеїв почали розширювати. Особливо активізувався цей процес у 1970–1980-і роки.

Вагомимим внеском у розвиток музейної мережі України та культурне життя був громадський рух за створення музеїв і музейних кімнат. Стимулом до виникненя цього руху стала теза, пропагована радянським ідеологічним апаратом, про те, що в ході просування до комунізму громадська участь в усіх сферах життя буде зростати. Він дозволив сформувати чимало цікавих та змістовних експозицій і долучити до дослідження історії рідного краю багатьох ентузіастів музейної справи. Однак, студентам не варто полишати поза увагою існування жорсткого партійного контролю за ініціативою самодіяльних музеїв, введення невиправданих для аматорської справи планових засад. Ці явища часто призводили до формалізму у роботі музеїв, існування неповноцінних експозицій, приписок про неіснуючу дільність музеїв тощо.