Літературні напрями другої половини XX століття

Заняття № 12

Лекція № 21

Тема:  Літературний процес другої половини ХХ століття (загальний огляд).

       Поглиблення й урізноманітнення художнього відтворення світу,

       ускладнених відносин громадянина й суспільства, дослідження джерел і

       витоків формування особистості людини, розкриття соціального змісту

       загальнолюдських цінностей в літературі цього часу. Поезія і проза даного

       періоду. Розвиток драматургії. Ідейно-стильове розмаїття, тематична і

       формотворча новизна».

Мета:   

¾ дізнатися   про особливості літературного процесу другої половини ХХ століття; про найголовніші тенденції розвитку української літератури в другій половині ХХ століття; «закулісний» розвиток модернізму, опозиційні

прояви різних стильових тенденцій; про різноманітність літературних течій

     (соцреалізм, модернізм, постмодернізм) таугруповань;про поезію і прозу

     даного періоду;особливості розвиткудраматургії;про ідейно-стильове

     розмаїття, тематичну та формотворчу новизну;

¾ навчитися називати особливості літературного процесу другої половини

     ХХ століття; визначати особливості творів письменників-шістдесятників;

     підкреслювати ідейно-стильове розмаїття і формотворчу новизну творів     

     даного періоду; характеризувати особливості розвитку лірики, епосу, драми

     другої половини ХХ століття; називати представників різних напрямків,  

     течій, стилів; давати визначення поняттю «роман у віршах»;

¾ зрозуміти особливості літературного процесу другої половини ХХ століття; зміст поняття «постмодернізм»; поняття «шістдесятники»; умови розвитку

     літератури другої половини ХХ століття; роль традицій попередніх епох у

     формуванні літератури другої половини ХХ століття; літературні напрямки,

     течії, стилі, які співіснували в другій половині ХХ століття; основні напря-

     ми розвитку української літератури (модернізм, постмодернізм).

 

Задачі:

¾ узагальнити знання про особливості літературного процесу другої половини ХХ століття; про найголовніші тенденції розвитку української літератури в другій половині ХХ століття;

¾ проаналізувати поезії;

¾ навчити робити власні висновки з прочитаного матеріалу.

 

План

 

1. Літературний процес другої половини ХХ століття.

2. Літературні напрями другої половини хх століття.

3. Українська література другої половини ХХ століття.

 

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Л. Костенко

 

У другій половині XX ст. змінюється суспільна культурна атмосфера у світі. Пом'якшення клімату, бурхливий розвиток науки і техніки позначилися на всіх сферах життя і мистецтва. Важливою подією 60-х років став вихід людини в космос, що змусило світ замислитися над долею цивілізації. З освоєнням зоряного

простору людство почало пов’язувати нові проекти перетворення дійсності.

У цей період у прозі, поезії, драмі посилюється тенденція до поглиблення інтелектуалізму.

Інтелектуалізм (лат. intellectus – розум, пізнання, intellectualis –розумовий, розсудливий) – умовна назва стильової домінанти твору або літературної течії, роду, жанру, пов’язаних з відчутною перевагою інтелектуально-розмислових елементів образного мислення над емоційно-чуттєвими.

Інтелектуалізація літератури другої половини XX ст. виявляється в посиленні уваги до складних філософських проблем (людина і світ, природа і цивілізація, техніка і культура, прогрес і мораль тощо), а також у схильності персонажів, оповідача, ліричного героя до розумових рефлексій, самоаналізу, у розбитті драматизму процесу мислення, у тяжінні до певних розумових абстракцій. Розвиток і протиборство ідей, понять стає рушійною силою сюжету. У цей період інтелектуалізм визначив розвиток притчі, філософського роману, драми ідей, філософської лірики.

    В українській літературі другої половини ХХ століття відбувається довгоочікуване оновлення духовності. Починається реабілітація особистого й народного в літературі шістдесятих. У багатьох діячів культури утверджується почуття свободи творчості, прагнення розширити коло мистецьких прийомів, ознайомити широку громадськість з невідомим доробком талановитих майстрів.

Період «відлиги» позначається піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з’являється роман О. Гончара «Людина і зброя», виходять з друку поетичні збірки В. Симоненка «Тиша і грім», М. Вінграновського «Атомні прелюди», І. Драча «Соняшник». Саме тоді М. Стельмах написав такі відомі твори, як «Кров людська – не водиця» (1957), «Хліб і сіль» (1959), «Правда і кривда» (1961).

    Інтенсивнішими стають контакти із закордонними митцями, набирає сили взаємообмін. Суспільство намагається надолужити втрачене: засвоюються нові мистецькі ідеї, пожвавлюється перекладацька справа, поновлюється видання журналу «Всесвіт», який ознайомлював широкі кола читачів із здобутками

культури інших народів.

    Відкидається теорія безконфліктності, лакування дійсності, еталону. Письменники починають розширювати тематику, образну палітру, застосовують новітні засоби змалювання уявного світу твору, вдаються до умовних форм моделювання життя, плекають багатство стилів і манер письма. Спостерігається увага митців до розкриття багатогранності характеру героя, його духовного світу, прагнення до глибокого аналітичного змалювання руху життя, складностей людської психології та поведінки. В українську літературу повернулася історична тематика.

У той період робляться також перші спроби включити до культурного фонду творчий доробок літераторів і митців, які працювали в діаспорі. Лише протягом 19451951 pp., тобто за шість років, у діаспорі було видано понад 1200 книжок і памфлетів з різних проблем, близько 250 з них – це публікації оригінальних творів поезії, прози та драми. Серед письменників діаспори, твори яких виходили у світ у ці роки, були такі талановиті літератори, як Юрій Клен, Василь Барка, Іван Багряний, а також ті, які загинули від нацистів, – Олег Ольжич, Олена Теліга та інші.

Шістдеся́тники – назва нової генерації (покоління) радянської інтелігенції, що ввійшла в культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику СРСР у другій половині 1950‐х – у період хрущовської «відлиги» – і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960‐х років (звідси й назва).

    Рух шістдесятництва викликав хвилю соціальної активності суспільства і зумовив появу і взаємовплив нових художніх явищ, напрямів, стилів, розширення

кола тем, поглиблення й загострення проблематики та мистецького пошуку в літературі. Це дало підстави говорити про своєрідний ренесанс української літератури в шістдесятих роках і порівнювати його з відродженням 20-х років ХХ

століття.

    Новаторство художнього мислення митців живилося насамперед прагненням до вільного самовираження індивіда, їх цікавив не стільки колективний герой, як окрема людська особистість. Література набуває потужного гуманістичного звучання. У творчості покоління шістдесятників уживалися модернізм і традиційність із новаторськими пошуками щодо форми й зображувальних засобів.

До шістдесятників належали Л. Костенко, В. Симоненком, І. Драч, М. Вінграновський, Є. Гуцало, Г. Тютюнник, В. Шевчук, Д. Павличко, літературні критики: І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк тощо.

Постшістдеся́тники – генерація поетів в українській літературі, найбільша активність яких припадає на сімдесяті роки XX століття. Термін було запропоновано українським письменником Іваном Андрусяком.

На думку критика Володимира Моренця, на відміну від шістдесятників, не вдосконалювали соцреалізм, а творили нову для української літератури поетику. Їхня творчість «прямо кореспондує з домінантами європейської поетичної традиції типу Аполлінера, Еліота, Сен-Жон Перса, Пшибося, Незвала, Неруди».

    Основні представники: Тарас Мельничук, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Михайло Григорів, Станіслав Вишенський, Василь Рубан, Григорій Чубай, Олег Лишега.

Яскраві дебюти цих поетів не вийшли за межі поодиноких журнальних і газетних публікацій. Лише Тарас Мельничук встиг видати першу книжку.

Типові риси (за І. Андрусяком):

¾ глибинні безсвідомі рефлексії;

¾ найтонші емоційні порухи;

¾ гра нервів;

¾ мінімізовані спостереження.

    Химерна проза (англ. fantastic) – піджанр прози, в якому розповідається про неймовірні події, де реальне поєднується з фантастичним, умовним; засоби іронії, гротеску, театральності – з елементами фольклорної та міфологічної поетики. У «химерних» творах відбуваються дивовижні метаморфози з персонажами, зміщення подій у часі та просторі.

Ознаки химерної прози:

¾ використання міфів;

¾ міф не має хронотопу;

¾ присутність химерних образів;

¾ межу між світом реальним та ірреальним стерто.

         Основні представники: О. Васильківський, О. Ільченко, В. Дрозд,                           В. Шевчук, В. Земляк, Ю. Щербак, О. Клименко.

    Термін «химерний» з’явився в 1958 р. разом із романом з народних уст                   О. Ільченка «Мамай і Чужа молодиця». На той час це був єдиний твір, в якому наскрізним, центральним елементом поетики була саме умовність. Уже з перших сторінок роману О. Ільченка читач потрапляє в химерну атмосферу, де діють Господь Бог, святий Петро, безсмертний козак Мамай, Чужа молодиця (тобто Смерть), з усіма казковими героями трапляється безліч дивних, часом фантастичних пригод. Оповідь ведеться від першої особи. Це нагадує казку, де відчувається присутність автора, іронічного сучасника, який оповідає в розважливій формі про якісь давноминулі події. Гумор і безліч його відтінків (тонка іронія, сарказм, карикатура, бурлеск і травестія, гротеск) виступають основоположними принципами.

    Після роману О. Ільченка була перерва в 13 років, а в 1971 р. В. Земляк ніби

відроджує це явище, хоча химерною свою дилогію «Лебедина зграя» та «Зелені Млини» він не називає, це вже критики активно використовують цей термін.

    Суть найпоказовіших рис, які дозволяють об’єднувати окремі твори в химерні полягає в особливостях оповідної манери, де завжди присутній всюдисущий, іронічний, усезнаючий оповідач, тобто бачимо тяжіння до особливостей усного мовлення, простежуємо перехрещення різних планів бачення, що зумовлює складні стилістичні ефекти – хронологічну непослідовність

у викладі матеріалу, зміну тональностей – від комізму до глибокої лірики й драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне часові маніпуляції.

У різні часи зацікавлення історією зумовлювалося різними соціально-ідеологічними й естетично-психологічними чинниками. У 70-80-х роках ХХ століття історія, пам’ять заволоділи художньою свідомістю.

    У 70-80-ті роки найбільше (порівняно з іншими жанрами) з’являється історичних романів і повістей. книги нерівнозначні: й ілюстративно-описові, й написані до відповідних історичних дат, наприклад, 1000-ліття хрещення Русі, й художньо довершені, сильні, такі, що не просто ілюстрували відомі історичні факти, а духовно наснажували читачів. Це, передусім, твори П. Загребельного («Первоміст», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан»), Ю. Мушкетика («Яса»),        Р. Федоріва («Отчий світильник», «Кам’яне поле», «Жорна», «Ворожба людська»), Р. Іваничука («Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з

каменю» «Четвертий вимір», «Шрами на скелі», «Журавлиний крик»),                              В. Шевчука («На полі смиренному», «Три листки за вікном», «Мислене дерево»).

Історичний роман 70-80-х років продемонстрував цікаві форми «зв’язку часів», своєрідне переплетіння різних часових пластів, змалювання епохи через долю видатної особистості, патріотичний і моральний аспект її діяльності, аналітично-психологічний коментар історичних фактів і постатей. Відповідей на численні проблеми й питання сучасності письменники шукали в минулому, а тому реальність часто втілювалася в метафорі.

Наявність добре розвиненої традиції історичної прози стимулювала й художні процеси 90-х, розквіт цього жанру.

У кінці 80-х – на початку 90-х років XX ст. процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпад СРСР, відбилися і в розвитку літератури. Нове покоління прозаїків і поетів прагнуло подивитися на навколишню дійсність по-новому.

    У літературі почали з’являтись нові теми, змінився й підхід до творчості. Отже, говорячи про українську літературу кінця XX ст., традиційно наголошують на світоглядно-мистецькому напрямі, що в останні десятиліття прийшов на зміну модернізмові, – постмодернізму як основному художньому напряму літератури 90-х років XX ст. І хоча стосовно нього й досі не припиняються дискусії, більшість дослідників вважає, що український постмодернізм зародився в 1980-х і пов’язаний з іменами Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака (літературне угруповання Бу-Ба-Бу), а пізніше і з представниками таких груп, як «Пропала грамота»: Ю. Позаяк, В. Недоступ; «ЛуГоСад»: І. Лучук, Н. Гончар; «Нова дегенерація»: І. Андрусяк, І. Ципердюк та ін.

    Постмодернізм – загальна назва сукупності літературних тенденцій другої половини XX‐початку XXI ст., що виникли після модернізму. Постмодернізм став реакцією на ідеологічну кризу гуманізму після Другої світової війни, також увібрав авангардистську «втому від культури», пересиченість культури («все вже написано»).

До визначальних рис постмодернізму можна віднести поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо.

    Літературне угрупування – група письменників, об’єднаних спільними поглядами на літературний процес.

Дискурс (міркування, промова, виступ, сукупність висловлювань) – способи, форми організації мовної діяльності (писемної чи усної),тексти. Одиницями дискурсу є конкретні висловлення, які функціонуютьу реальних історичних, суспільних і культурних умовах, а у своєму змістій структурі відображають часовий аспект. Дискурс уживається як стиль(романтичний, модерний, постмодерний), а також як ідіолект –індивідуальний стиль митця. Є різні види дискурсу: філософський, художньо‐літературний тощо.

ЛІТЕРАТУРНІ НАПРЯМИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

№ з/п	Назва напряму (течії)	Характеристика	Представники
1.	СОЦРЕАЛІЗМ	Соціалістичний реалізм –організований за чіткоюпрограмою літературний метод, який передбачав оспівування комуністич-ної партії і її провідної ролі в житті наро-ду, у будь-яких сферах. Характерні ознаки соцреалізму: ¾ ідеалізація людини як носія кращих моральних якостей, вихованих со-ціалістичною системою; ¾ піднесення борця, будівника нового суспільства; ¾ зображення художньої дійсності при-крашеною; ¾ конфлікт полягав у боротьбі проти чужих ідей, за ідеологічну спільність та однодумство.	О. Довженко, О. Гончар, А. Малишко тощо.
2.	МОДЕРНІЗМ	Загальна назва літературних напрямів та шкіл ХХ ст., яким притаманні формо-творчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Визначальні риси: новаторство, анти-традиціоналізм, перевага форми над зміс-том, психологізм, зосередження уваги на боротьбі роздвоєного людського “Я”, використання прийомів «потоку свідо-мості» та монтажу, який прийшов у літе-ратуру з кіномистецтва.	О. Довженко, Л. Костенко, Г. Тютюнник, І. Драч тощо.
3.	ПОСТМОДЕРНІЗМ	Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям – продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руй-нування систем – світоглядно-філософ-ських, економічних, політичних. Уперше термін «постмодернізм» зга-дується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітек-турі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі – у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг тощо). Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди,                    Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому істо-ричному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілю-зією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм бут-тя. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ре-мінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.	Ю. Андрухович, О. Ірванець, Ю. Іздрик, Т. Прохасько, О. Ульяненко, С. Процюк, В. Медвідь, О. Забужко та інші.