Назва села та його історико-географічний розвиток

План

1. Адміністративне підпорядкування та географічне положення

населеного пункту.    

2.  Назва села та його історико-географічний розвиток.

3. Населення.

4. Соціально-економічний розвиток села.

5. Мікрогеографія села.

6. Визначні пам’ятки на території села.

Список використаних джерел

Адміністративне підпорядкування та географічне положення населеного пункту.    

Клювинці — село Гусятинського району Тернопільської області, підпорядковане Клювинській сільській раді.  

Географічні координати 049.258 0025.98249°15′29″ пн. ш. 25°58′56″ сх. д.

Село розташоване у східній частині області, на відстані 60 км від обласного центру – міста Тернополя та у північно-західній частині району у північно-західному напрямку від районного центру – селища міського типу Гусятина на відстані 47 км.

Село Клювинці розташоване в межах Подільської височини, середня висота над рівне моря становить 340 м.; на лівому березі річки  Тайни. Тайна - ліва притока Гнилої (басейн Дністра). Довжина 46 км. Площа водозбірного басейну 327 км². Похил 2,0 м/км. Долина трапецієподібна, ширина до 2,6 км. Заплава двостороння, значною мірою заболочена, завширшки до 100 м. Річище звивисте, завширшки 6-7 м. Живлення мішане, з переважаючим сніговим. Замерзає в грудні, скресає у березні. Стік зрегульований ставками. Використовується частково на господарські потреби, частково на сільськогосподарські. Бере початок на захід від с. Іванівки. Тече з північного заходу на південний схід та (в нижній течії) на схід по території Теребовлянського і Гусятинського районів Тернопільської області.

Найближча залізнична станція до села розташована у місті Хоросткові, відстань до неї 9 км.

 

Назва села та його історико-географічний розвиток.

На території та навколо села можна знайти артефакти бронзового віку. Перша писем­на згадка — 1568 року під на­звою «Клюїнце». Одні вважають, що назва бере початок від історії нападу на наш край монголо-татар, які нищили, рубали все живе, клювали наших предків. Інша легенда повідає, що на місці старого поселення люди не селились,бо зрозуміли,що треба ховати свої житла від ворожого ока. Після цієї трагедії першим у село прийшов пан Ключинський. Він поселився у глибокій долині, яку назвали Вилазки. Біля нього жили його слуги, кріпаки.

Через деякий час почали зводити будинки не тільки внизу, але й по горі, бо настав кінець набігам татарських орд. А від прізвища пана Ключинського залишилась назва Ключинці, потім змінилась на Клювинці. Це було в ХVI столітті.

Село міняло свій облік в залежності від того, як мінялась влада в ньому. До 1772 року село належало Польщі, а з 1772 року по 1918 рік Австро-Угорській імперії, а з 1918 року по1939 рік знову відійшло до складу Польщі.

В селі проживав пан Богуцький, якому належало 600 га землі. Пан Богуцький мав наймитів, які працювали коло худоби. Їх називали форналі. Порядок у кімнатах робили покоївки, також були поварі, садівники, прачки. Довкола двору був великий розарій, фруктовий сад, місця для відпочинку панської родини. Зигзагами вела доріжка до ставка. Все було дуже красиве. У ставку купалися тільки пани,наймити могли купатися у річці за селом.

Пан мав свою гуральню (спиртовий завод), сестер-жалібниць, економів, одним з яких був батьком Дениса Січинського. У маєтку часто було чути музику: одна з прийомних дочок пана грала на піаніно. Для своїх наймитів пан побудував хати, які були розраховані на 4 сім’ї, покриті бляхою, з великими як на той час вікнами. Одна хата ще стоїть по сьогоднішній день і в ній живуть люди. Вся панська сім’я ходила до костьолу, пан пожертвував гроші на його будову, також він зробив велику пожертву на будівництво церкви.

Бідняки ходили до пана на роботу: сапати, жати, копати... З усіма пан чесно розраховувався, від своїх економів також вимагав справедливості по відношенню до робітників. Він першим у селі показав, як зробити коло хати квітники, як викласти доріжку, прищепити дерево, щоб добре родило. Дуже гарно було зроблено біля ставка. Довкола плакучі верби, східці до води, лавочки для відпочинку у тіні, пісочок на березі для гри дітям.

Щороку навесні панські садівники біля церкви і костьолу чистили великі дерева, обрізали кущі, висівали та висаджували квіти. Вперше у селі біля панського маєтку був живий килим з різнокольорового моху, то була небачена краса.

Так все продовжувалось аж до початку Другої світової війни. З приходом «німецьких окупантів» у пана забрали всі маєтки і землю, створивши при цьому «лігеншафт» – німецьку панщину.

Але це не найгірша сторінка у житті родини Богуцьких. У 1943 році «радянські війська» витіснили німців і почали по-своєму наводити порядок у селі. У 1946 році всі маєтки пана Богуцького були спалені. Також запалили і гуральню, де було багато спирту, який використовувався на той час для виготовлення ліків. Люди відрами, бочками носили спирт, але його було дуже багато. Тому більша частина витекла в річку і згоріла.

Це був варварський поступок зі сторони «червоної москви». Усе добро пана Богуцького було придбане протягом багатьох років і з допомогою важкої праці селян. Пан переховувався, важко захворівши, він не зміг перенести цієї великої втрати і тому помер у 1947 році.

У 1941 році Західна Україна зазнала несподіваного удару з боку Німеччини. Населення швидко розчарувалося «визволителями» від московської неволі. Починається все те, що повторювалося кілька разів: нова влада арештовує людей, садить в тюрми, примусово вивозить на роботу до Німеччини. У містах і селах створюються табори, куди звозили непокірних людей, жорстоко катували і розстрілювали.

Тисячі молодих хлопців та дівчат були вивезені фашистами на німецьку територію, де вони працювали на найважчих роботах у сільському господарстві та промисловості. Це була дешева робоча сила, яка працювала тільки за їжу.

Також в травні-червні 1942 року відбувались масові репресії проти єврейського народу.

У травні 1944 року почалась мобілізація у радянські війська, із села на фронт пішло багато молодих людей. А вже в липні вся область була звільнена від німецьких загарбників. Не повернулося із війни 67 односельців. Двадцять односельчан пропали безвісти. Після закінчення Другої Світової війни ще довго не було порядку. Та віра людей в єдину незалежну державу ще залишалась.

У Західній Україні продовжували діяти загони УПА, які під час війни разом із радянськими військами боролися проти фашистів. У кожному селі більшовицький режим відчував спротив населення. Відбувалась так звана підпільна війна, у якій «радянська влада» нищила всю українську еліту. Розстрілювали, катували, палили, руйнували, страшили людей. Багато людей, що входили до УПА, вбито в боях, замордовано по тюрмах.

У селі енкаведистам допомагали так звані сексоти, які здавали повстанців. Були випадки, коли сексотів вішали, топили у криницях. Попри них загинуло багато невинних людей.

В 1947 році розпочалась операція «Вісла». Майже усі поляки виїхали із села на польську територію, звідки переселяли лемків. Проводилось масове «розкуркулення», заслання в Сибір. Почали створювати колгоспи – колективні господарства. 

Діяли також товариства «Просвіта», кооперативи та інші українські громадські організації. Село згадують у Кресовій книзі справедливих на сторінці 139.

 

Населення.

Кількість жителів на 2010 рік налічувала 1247 осіб. У статевій структурі, починаючи із віку 65 років переважають жінки. Є 14 багатодітних родин, 18 одиноких престарілих громадян, які перебувають на обслуговуванні працівників територіального центру. Молодь у віці до 35 років налічує 316 осіб.

До колишніх «країн виїзду» вихідців села належать: Канада, США, Франція. Сучасні «країни виїзду»: Італія, Іспанія, Великобританія, США. Перш за все, це трудова міграція населення.

В етнічному складі населення до 1947 року близько 35% припадало на поляків, які були римо-католиками. Проте, у 1947 р. розпочалася операція «Вісла» після якої всі поляки виїхали з села.