Литовського та інших держав

¾ Захоплення українських земель сусідніми феодальними державами.

¾ Зміни в соціально-економічному житті України.

¾ Культурне й церковне життя у другій половині XIV – XV ст.

В середині XIV ст. Україна втратила свою правлячу династію і не змогла протистояти експансії сусідів. Майже всю Наддніпрянщину, Чернігівське князівство і Волинь підпорядкувала собі Литва. Галичина з Холмщиною опинилися під владою Польщі. У Києві у 1246 – 1247 рр. було лише близько двохсот будинків, що залишились від колись могутнього і красивого міста.

Буковина відійшла до Молдавського князівства. Стародубщина, Сіверщина, частина Чернігівщини перейшли до Московщини. Нещадно плюндрували Південну Україну, Наддніпрянщину, Волинь та Поділля орди Кримського ханства.

Литовці, які створили одну з найбільших держав Європи, здобули майже половину території колишньої Київської держави фактично без опору. Цьому сприяли ряд обставин. По-перше, литовське панування було сприятливішим за жорстоке іго Золотої Орди, а тому українці майже не чинили опору. По-друге, на той час литовці, як і українці, були православними. По-третє, переважна більшість населення князівства сприйняла більш високу українську культуру, мову та право. По-четверте, литовці залучили до найвищих адміністративних посад українську знать і спільно впливали на загальнодержавні процеси. По-п’яте, пристосувавшись до місцевих звичаїв українців та білорусів, литовці вважали свою експансію місією по відродженню Русі. Зрозуміло, що місцеве населення не було проти цього. Ось чому Литва змогла розгромити 1362 року монголо-татар на Синіх водах, 1399 року – над Ворсклою, а 1410 року разом із союзниками - рицарів-хрестоносців Лівонського ордену під Грюнвальдом, припинивши їхнє просування на Схід.

Та не все вдалося Литві. Незважаючи на боротьбу з Польщею, Галичина з Холмщиною залишилися за останньою. 1387 року Галичину остаточно включено до Польщі. А 1434 р. тут було ліквідовано й українське право і запроваджено польську адміністрацію та суди.

1385 року польські й литовські феодали об’єднали свої сили, підписавши так звану Кревську унію, польська шляхта використала її для загарбання українських земель та закабалення селян. 1413 року, коли цю угоду було підтверджено, поляки й литовці здобули ще більші права, а православні бояри, навпаки, їх втратили.

У XV ст. Україна стала об’єктом агресії з боку Османської імперії та Кримського ханства. До цього часу турецька військово-феодальна держава захопила Византію й весь Балканський півостров. У 40-і роки XV ст. при хані Хаджи-гірєє Кримське ханство врешті відокремилось від Золотої Орди. Під час правління хана Менглі-гірєя Кримське ханство захопило Причорномор’я з містами Дашев (Очаків), Хаджибей (Одеса), які належали литовському князівству. У 1475 р. Османська імперія, яка захопила міста Кафу, Перекоп, Очаків, примусила Кримське ханство визнати васальну залежність. Наприкінці XV ст. після розбудови фортець в Акермані, Бендерах, Хотині почалися напади турків на Галичину та Поділля. У 1498 р. вони вперше спустошили галицкі міста Перемишль та Ярослав. Кримські татари, спираючись на підтримку Турції, ще в 80-і роки стали здійснювати набіги на Україну. У 1482 р. Менглі-гірєй спалив Київ. Наприкінці XV – першої третини XVI ст. татарські орди практично щорічно грабували та спустошували українські міста та села, гнали в полон тысячи людей, продавали їх в рабство на східних ринках. Найбільш великий з них – Кафа. Польсько-литовська держава була не в змозі организувати захист своїх південних кордонів. В цих умовах весь тягар оборони укранських земель від турків та татар полягав на плечи народу: селян, міщан та козацтва, яке формувалося в той час. Лише в першій третині XVI ст. шляхетське військо та загони месцевих князів на чолі з воєводою князем К. Острозьким нанесли декілько поразок татарським агресорам (бійки під Соколом – в 1512 р., під Ляховичами – в 1519 р. та під Ольшаніцею – в 1527р.).

Наприкінці XV – напочатку XVI ст. утворилася єдина Російська держава. Великий московський князь Іван III офіційно проголосив головну задачу зовнішньої політики – боротьбу за приєднання до Москви всіх земель, які входили в Київську Русь, вважючи їх своєю «отчиною». У 1485 р. Іван III приймає титул “великий князь всея Русі”. Литва не визнала цей титул, тому що не збиралася віддавати Москві українські, білоруські та частку россійсїких земель. Це стало приводом до початку русько-литовської війни в 1498р. В 1500 р. вибухнула нова русько-литовська війна. У 1503 р. в Москві був підписаний мирний договір. Литва погодилась на перехід у склад Россії Чернігово-Северської землі з Черніговом, Стародубом

У другій половині XV ст. ліквідація самостійності Київського князівства, посилення соціального та релігійного гніту, суперництво та боротьба з Москвою, а також пропольська політика Литви призвели до того, що Чернігово-Сіверські землі відійшли до Московщини. І лише на початку XVII ст. їх відвоювали поляки, а колонізували українські переселенці, переважно з Правобережжя.

Панування іноземних феодалів, татарські напади затримали, але не змогли зупинити економічного розвитку України. В сільському господарстві далі розвивалося землеробство, панівною системою якого стало трипілля. Поступально розвивалися й городництво та садівництво. Провідною галуззю в південно-східних районах стало тваринництво. Чималу роль відігравали й бджільництво, рибальство, мисливство. Експорт збіжжя та худоби до Центральної та Західної Європи призвів до розповсюдження з XV ст. фільваркової форми ведення господарства спочатку в Західній Україні, а потім і в Подніпров’ї.

Високого рівня розвитку досягла переробка сировини, показниками якої стали багаточисленні водяні млини, гуральні, медоварні, сукновальні. Одночасно посилився й процес відокремлення ремесел від сільського господарства. Залежно від природних умов окремих регіонів, а також економічного стану міст і сіл, місцевих ринків розвивалися поташна, залізорудна, селітряна, соляна, паперова та інші галузі промислового виробництва. Причому розвиток сільського господарства і ремесел супроводжувався не лише розгортанням торгівлі, а й появою товарно-грошових відносин, посилив економічні зв’язки між землями, сприяв піднесенню старих та нових міст.

Піднесення економічного життя призвело до зміни соціально-класової структури населення. Зокрема, із Заходу в Україну проникла станова система організації суспільства, не знана в Київській Русі. Найважливішим станом, що сформувався в цей час, була шляхта. Його отримували за військову службу королеві або Великому князю. До цього стану належали різні соціальні групи.

За Литовської доби серцевину шляхти складали декілька десятків княжих чи магнатських родів, що походили з династії Рюриковичів і Гедомінасів. Зосередившись в основному на Волині, вони володіли величезними багатствами, обіймали високі посади в князівстві, мали право вести свої військові загони під власними прапорами, судилися лише судом Великого князя і т.п. Верхня верства шляхти налічувала декілька сот родин і частково походила від боярства Київської доби, мала маєтки з 10 – 15 сіл, монополізувала місцеве правління. Найчисленнішими були нижні верстви шляхти. Сюди входили тисячі родин, вихідці з селян чи міщан, а то й просто магнатські слуги. Нерідко їхнє життя мало чим відрізнялося від селянського. Протягом ХV – ХVІ ст. в Речі Посполитій шляхта настільки зміцнила широкі привілеї та політичний вплив, що навіть обмежила королівську владу, а також доступ великих магнатів до державних посад і земель. Вбачаючи в містах торгових конкурентів, шляхта прагнула підірвати їх, що негативно вплинуло на темпи урбанізації в Україні. Після прийняття Люблінської унії українська знать, щоб мати рівні права з польською шляхтою, мусила переймати польські звичаї, закони, мову, віросповідання, що заохочувалось і поляками. Полонізація української знаті позбавила українство своєї власної національної еліти.

Мешканці міст, міщани, складали 1 – 15% всього населення і також сформувалися в окрему спільність. Міську еліту представляли десятки патриціанських родів. Вони ж панували і в міському управлінні. Середню міську верству складали купці і торговці. Більшість же населення складали міські трударі. Вони не мали власності і досить часто мешкали поза його межами. Населення міст було етнічно строкатим. Частина міст, таких як Львів, Кам’янець-Подільський, Луцьк, Київ, отримавши від польських королів або Великих князів так зване Магдебурзьке право, отримували можливість мати самоврядування.

За Магдебурзьким правом міста не лише отримували самоврядування, а й податковий та судовий імунітет, право власності на землю, пільги ремісникам і торговцям, право проводити ярмарки, звільнення від деяких державних повинностей.

Основними юридичними кодексами, що використовувалися міськими судовими установами України, були "Право міське Магдебурзьке" та "Порядок судів міських". Отримавши Магдебурзьке право, місто сплачувало в державну казну значну суму грошей. Місто звільнялося від управління й суду королівських намісників. Їхні функції виконував війт, який очолював магістрат. Магістрат складався з двох колегій: 1) лави судової; 2) ради адміністративно-господарчої. До магістрату, в основному, обиралися представники заможних верств міського населення.

80% всього населення України складали селяни. В XIV ст. вони ще могли передати у спадщину свій наділ або продати його, сплачували феодалові помірну відробіткову або натуральну ренту, а в деяких регіонах України й зовсім були незалежними від феодала. Проте протягом XV ст. – експлуатація селянства зросла так, що вони фактично перетворилися на кріпаків. 1505 року сейм остаточно заборонив селянам покидати свої села без дозволу пана. А 1557 року так званий "Устав на волоки" законодавче збільшив відробіткову ренту до 3 – 4, а то й більше днів на тиждень. І в той час, коли кріпацтво на Заході відмирало, то в Україні воно відроджувалося в особливо жорстокій експлуататорській формі.

Період з кінця ХIII – до середини ХVI ст. – час подальшого формування українського народу, зростання його визвольної боротьби проти польсько-литовського панування та турецько-татарської агресії. Иноземний гніт, постійні спустошливі набіги татар шкодили развитку культури України. В галузі освіти протягом 3 століть зберигались традиції давньоруської школи. Початкові школи існували в містахах, при церквах та монастирях, а також у маєтках деяких магнатів. Наприкінці ХV – першої половини ХVI ст. у Польщі та Литві почалося культурне піднесення. Тут розповсюджуються передові ідеї гуманізму, вчення Яна Гуса, інших деячів реформації. Через Польщу прогресивні ідеї проникали в Україну. Зі свого боку українська культура збагачувала польську. Мешканці України навчалися в університетах Європы. У середині ХV ст. Сорбонський університет мав декілько докторів-українців. Юнаки з України – діти шляхтичів, міщан – навчалися в Болонському, Краковському, Празькому університетах. Межнародні культурні зв’язки сприяли взаємозбагаченню та взаємозближенню культур європейських народів й серед них – українського.

Развиток народнії творчості украінців відбувався на грунті давньоруських традицій, в умовах боротьби селян та міщан проти феодального гніту й іноземних загарбників. Так обрядова поезія в значної мірі визволялалася від культових елементів. Народною мовою створювалися прислів’я, приказки, казки тощо. Зберігались народні обряди, які засуджували церковники. В обрядової поезії виникають антифеодальні мотиви та настрої. У ХV ст. зароджується епічнка поезія українського народу – історичні пісні та думи. Виникнення дум пов’язано з зародженням козацтва та епіченою давньоруською традиціею. Найбільш відома з них – «Дума про козака Голоту». У ХV – першої половині ХVI ст. розповсюджуються церковно-літературні твори: послання «слова», житія святих тощо. Видатним літературним пам’ятником був «Київо-Печерський патерик». Разом з ідеями гуманізму в Україну від Заходу прийшла Реформація. Під її впливом відбулося зближення літературної мови з народною. Разом з церковною развивається світська література.

В архітектурі вводяться нові елементи, що обумовлені змінами в тактиці ведення війни, розвитку воєнної техніки. Виникають замки, які повністю побудовані з каміння або цегла з бійницями для обстрілу подступів до стін. Головними замовниками багатьох споруд становиться шляхта та заможні міщани, чиї смаки та естетичні уявлення вливали на архитектуру. 

В образотворче мистецтво України проникають народні мотиви. Набули популярність такі сюжети-композиції «Різство Христово», «Успенія Богородиця». Значного развитку досягло мистецтво книжкової мініатюри. Високу художню цінність мають мініатюри рукописних творів: «Житіє Бориса та Глеба», «Радзивиловий літопис». Развиваються народні ігри та мистецтво скоморохів. Развиваються жанри хорової та танцювально-инструментальної музики (гопак, козачок).

Неглядячи на несприятливі історичні умови, в Україні йшов интенсивний процес економічного развитку: развивались міста, відбулося піднесення землеробства, ремісництва та торгівлі. Все це супроводжувалось опануванням нових земель на Побужжі та Подністров’я. Успіхи в господарчому развитку, соціально-політичні зрушення визначилили подальший развиток української культуры