Українські землі у складі речи Посполитої

¾ Люблінська унія та суспільно-політичні зміни на українських землях

¾ Брестська унія та її наслідки для подальшої долі українського народу. Петро Могіла

Усередині XVI ст. Велике князівство Литовське було близьким до занепаду. Невдачі в Лівонській війні та в боротьбі з татарами підірвали його могутність, змусили запросити допомоги в Польщі. Поляки ж погодилися її надати лише за умов об’єднання в єдине політичне ціле Польщі з Литвою. І хоча з національних та релігійних причин частина українських і литовських магнатів виступили проти цих домагань, однак під тиском дрібної шляхти нічого не змогли вдіяти. 1 липня 1569 р. Польща з Литвою уклали унію, утворивши Польсько-литовську державу Річ Посполиту. Відтепер вони мали спільно виборного короля, сейм, фінансово-податкову систему, єдину зовнішню політику. Велике князівство зберегло автономію і залишило за собою білоруські землі. Але всі українські землі, що належали литовцям, відходили до Польщі. Вони тепер поділялися на Волинське, Брацлавське, Київське, Чернігівське й Подільське воєводства. Західноукраїнські землі входили до Руського й Белзького воєводств. На чолі воєводств стояли воєводи. Воєводства поділялися на повіти. Їх очолювали старости.

Сталися зміни і в судовій системі. Вона стала подібною на польську. В кожному повіті впроваджувалися гродські (городські) і земські суди. Гродський суд очолював староста, якого призначав король. Цей суд розглядав кримінальні справи (вбивства, пограбування, крадіжки). Земський суд був шляхетський і обирався шляхтою. Він розглядав цивільні справи (межові суперечки, проблеми нерухомого майна шляхти). Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал.

Люблінська унія мала фатальні наслідки для українства. Якщо протягом двох століть українці мали відносно сприятливі умови розвитку в складі Литви, то відтепер їм загрожувало повне національне знищення. Привласнивши українські землі, польські магнати і шляхта експлуатували природні ресурси, жорстоко визискували українських селян, караючи навіть смертю. Їхній гніт тяжів і над українськими містами, де міщан всіляко обмежували в своїх правах. Невдовзі цей процес переріс в денаціоналізацію й полонізацію місцевого населення. Українські звичаї переслідувалися, проводилося насильницьке насадження католицтва та заборона православної віри.

Наприкінці XVI ст. стало зрозумілим, що католицька Польща поставала як цілковита протилежність українського суспільства. Все це призвело до того, що ряд церковних ієрархів наболілі проблеми українського суспільства вирішили розв’язати за рахунок унії з Римом. Оскільки прибічники й противники унії не знайшли спільної мови, 1596 року в Бресті церковний собор проголосив Союз з католицькою церквою. Уніати приймали верховний авторитет Риму в усіх справах віри та догми, але зберігали в уніатській церкві слов’янську мову, православну літургію та обряди. Польський уряд оголосив унію обов’язковою для всіх православних Речі Посполитої.

В свою чергу православне духовенство засудило унію. Українське суспільство розкололося навпіл, що призвело до завзятої боротьби між католиками й протестантами в усіх сферах діяльності українського суспільства: в церквах, парламенті, на літературному полі тощо. Те, що розпочалося як спроба об’єднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим роздрібненням, бо відтепер існували три церкви: католицька, православна та уніатська або греко-католицька.

Ця конфронтація призвела: по-перше, до втрати українцями своєї національної еліти, яка між власною застиглою та зубожілою культурною спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою вибрала останню, а тому й не дивно, що більшість її приймали католицтво й згодом полонізувалися; по-друге, розподіл на дві конфесії поклав початок багатьом різким відмінностям між східними та західними українцями; по трете, релігійна полеміка призвела до культурного піднесення та усвідомлення українцями своєї самобутності; по-четверте, релігійна полеміка та боротьба з уніатством стала складовою частиною українського визвольного руху проти політики Польщі.

Православна церква в Українї була позбавленна підтримки польсько-литовської держави і в XVI ст. знаходилась в занепаді. Ідея оновлення православної церкви стала одной з провідних в діятельності братств (культурно-просвітницькі православні товариства міського населення). Прогресивні сили, які групувалися навколо братств, рішуче вступали в боротьбу за збереження православ’я та розвиток вітчізняної культури. Перше братство виникло у Львові. На початку XVII ст. виникають Рогатинське, Острозьке, Галицьке, Кам’янець-Подільське, Київське, Луцьке та інші братства. Вони заснували типографії, школи, забеспечували їх підручниками, утримували вчителів та бідних учнів тощо. Навколо братств групувались вчені, письменники, книговидавців, педагоги, політичні діячі.

Провідну роль у збереженні православ’я, одним з головних ініціаторів компромісу був мітрополіт Петро Могила. Поломок знатного молдовського роду Петро Могила отримав начальну освіту у Львівській братській школі. Після завершення навчання в Паризькому університеті він повернувся в Україну і обрав кар’єру священника. У 1627 р. у віці 31-го року він становиться архімандритом Києво-Печерської лаври, а через 5 років – мітрополітом київським. Петро Могила проводить реформи у православної церкви, її культурних та навчальних закладах. Він систематизував православні догми та обряди, підготував до друку перший православний Катехізис, заснував школу Києво-Печерської лаври та об’єднав її з Київською братською школою. На базі цього навчального закладу виник Києво-Могилянський колегіум, а потім Києво-Могилянська академія, яка стала одним з перших вищих навчальних закладів слов’янського світу. За видатні заслуги перед церквою та українським народом у 1996 р. (до 400-річчя з дня народження) він був примислений до ліку святих Української Православної Церкви (УПЦ).

В історичній літературі Берестейська церковна унія оцінюється порізному. Сучасні зарубіжні українські історики – прибічники УГКЦ, вважають, що Берестейська унія стала компромісом та дозволила зняти ворожнечу між віруючими. Наприкінці XVI ст. унія була єдиним способом спасіння нації, пробудження національної свідомості. Однак, з цим можна не погодитись. В цьому випадку неможливо пояснити діяльність братств, виступи проти унії (наприклад, повстання міщан Луцька у 1620 р., Острога у 1638 р. тощо). Всі загальнонародні рухи проходили під стягом православної віри. Про це говорив М. Грушевський та інші українські історики.

Отже, українські землі підпали під владу кількох феодальних держав. Незважаючи на певні економічні зрушення та політичні зміни, перспективи досягнення Україною незалежності були малообіцяючими. До того ж, в цей час розпочалася культурна асиміляція української знаті пануючими державами. В результаті українська панівна верхівка втратила здатність боронити місцеві інтереси.