Географічне положення

Європа розташована на заході Євразії. Площа близько 10 млн км кв і розміщена переважно в помірних широтах. Тільки крайні північні та південні її частини заходять у субарктичний і субтропічний пояси. Європа з трьох боків оточена морями: зх. та пд. узбережжя омивають води Атлантичного океану. Велику роль у формуванні природи відіграє тепла Північноатлантична течія та її відгалуження, що проникають у Північний Льодовитий океан.

Моря Атлантичного океану — Середземне, Чорне та Азовське глибоко врізаються в європейський суходіл із півдня, а Північне і Балтійське — омиває північне узбережжя Європи. З півночі омивають береги Європи й моря Північного Льодовитого океану — Норвезьке, Баренцове, Карське, Біле. На південному сході лежить Каспійське море-озеро, яке належить басейну внутрішнього стоку. Береги Європи порізані значною кількістю заток і приток, тут багато півостровів і островів. Найбільші з півостровів Скандинавський, Ютландія, Піренейський, Апеннінський, Балканський та Кримський. Вони займають близько чверті від загальної площі Європи. Площа європейських островів перевищує 700 тис. км кв. Найбільші серед них — це Нова Земля, архіпелаг Земля Франца-Йосифа, Шпіцберген, Ісландія, Велика Британія, Ірландія. В Середземному морі розташовані великі острови Корсика, Сицилія, Сардинія. У водах, які омивають узбережжя Європи, перехрещуються шляхи, що ведуть до Африки та Америки, а також сполучають між собою країни Європи.

Береги. Большая часть побережья зарубежной Европы омывается внутренними и полузамкнутыми морями Атлантического океана и имеет очень сложное расчленение береговой линии. Общая длина береговой линии около 38 тыс. км.

Северо-западные и северные берега Скандинавского полуострова омываются водами Северного Ледовитого океана: глубоким Норвежским и мелководным Баренцевым морями. Береговая зона западной части Скандинавии представляет собой сочетание гористых побережий, окаймленных скалистыми островами (архипелаг Лофотенских островов), и длинных разветвленных фьордов с крутыми берегами. В целом для контуров Западного побережья Скандинавии характерна прямолинейность, что определяется крупными разломами в земной коре, однако большое количество узких, длинных и извилистых фьордов глубоко заходят в сушу. Средняя величина врезания фьордов в сушу 80-100 км. Ширина фьордов различна, есть и очень широкие и очень узкие. Наряду с фьордами, направление которых перпендикулярно к линии берега, другие протягиваются под углом, или даже параллельно как Тронхеймс-фьорд (его длина 180 км), который иногда называют внутренним морем Норвегии. Наиболее крупные и живописные фьорды находятся в южной части западного побережья. Здесь расположен самый длинный в Европе Согне-фьорд (длина 220 км, ширина 5-6 км, глубина до 1224 м). Берега запада Скандинавии относят к фиордовому типу.

Фиордовый тип берега свойственен и северному побережью Исландии, которое тоже омывается водами Северного Ледовитого океана. Западные, южные и восточные берега Исландии уже омывают воды Атлантики. Для берегов прибрежных флювиогляциальных равнин южной Исландии характерны береговые бары и лагуны, а на западе – широкие аккумулятивные пляжевые террасы и речные дельты.

Берега Фарерских, Шотландских и Оркнейских островов, Шотландии преимущественно фиордовые, практически не измененные морем.

Для Ирландии наиболее характерны абразионно-аккумулятивные бухтовые и выровненные берега, юго-западный берег этого острова – риасового типа. Абразионно-бухтовые берега наиболее широко распространены также на английском и шотландском побережьях Ирландского моря. Высокие (до 10-11 м) приливы в бухтах и эстуариях этого моря обусловили широкое развитие ваттов (приливных осушек). Риасовые берега характерны для юго-западного Уэльса и Корнуолла. Выделяются здесь также отдельные участки абразионного берега, выработанного в толще меловых пород. Восточный берег Великобритании характеризуется развитием выровненных абразионных, абразионно-аккумулятивных и ваттовых берегов. Типы берегов Зарубежной Европы Южное побережье Северного моря имеет преимущественно ваттовые берега. Большая величина приливов, постоянное воздействие волн, низкое гипсометрическое положение прибрежной суши наряду с повышением уровня океана, со свойственным этому побережью тектоническим погружением способствуют размыву берегов Бельгии, Нидерландов, ФРГ и нередко ставят под угрозу наводнений прибрежные районы этих стран. Крупнейшая аккумулятивная береговая форма этого региона – островной бар Фризских островов – также подвержена размыву. Берега Дании сильно изрезаны, за исключением северо-западного побережья, которое выровнено абразионно-аккумулятивными процессами. На многочисленных островах и восточном побережье Дании преобладают формы ледникового типа – фиордовые, фиардовые, шхерные. Южное и юго-восточное побережья Балтики представлены выровненными абразионными, лагунными, абразионно-бухтовыми, выровненными сложными и дельтовыми типами берегов. Северное побережье Балтийского моря изрезано многочисленными мелкими заливами. На французском побережье Ла-Манша (Английского канала) преобладают выровненные абразионные и абразионно-бухтовые берега, но высокие приливы обуславливают также развитие ваттовых берегов. Берега Бретани отличаются риасовым типом расчленения. Устья Луары и Гаронны представляют собой эстуарии, а побережье Ланд (восточный берег Бискайского залива) – обширную аккумулятивную приморскую равнину с широким развитием дюнных форм и выровненным лагунным берегом. На северном и северо-западном побережьях Пиренейского полуострова распространены берега слабо измененные морем (преимущественно риасовые), а для западного и юго-западного побережий характерно сочетание выровненных абразионных, абразионно-аккумулятивных и лагунных берегов. Преимущественно выровненными берегами характеризуется также Кадисский залив. Берега Средиземного моря разнообразны. Для южного и восточного побережий Пиренейского полуострова характерны абразионные и абразионно-аккумулятивные бухтовые берега, в провинции Валенсия выделяется лагунный берег, а в устье Эбро – дельтовый. Лагунные выровненные баром берега Лионского залива сменяются на востоке дельтой Роны, а еще далее – мелкобухтовым абразионно-аккумулятивным берегом Французской Ривьеры и Лигурии. Такой же тип берегов распространен на побережьях Тирренского моря. Исключения составляют: отрезок лагунного побережья на восточном побережье Корсики, низменный ровный берег к югу от Рима и выровненные сложные берега зал. Гаэта, Неаполитанского и Салернского, а также небольшие участки ровного сбросового берега в Калабрии и Восточной Сардинии. Выровненный абразионно-аккумулятивный берег на Южной Сицилии. Адриатическое море известно побережьем далматинского типа. Берег здесь сложен прочными мезозойскими известняками и слабо изменен под воздействием морских факторов. Широко распространены на Средиземном море низменные берега приморских аллювиальных равнин (Италия, Албания) и выровненные абразионные берега (Италия). Мелкобухтовый абразионный берег развит на побережье Истрии, а также в восточной части Ионического моря, низкие выровненные абразионные берега – на побережье Апулии. На островах материковых побережьях Эгейского моря, а также на Крите, Родосе, распространены главным образом низменные берега, абразионные и абразионно-аккумулятивно-бухтовые.

Межа між Європою та Азією: принципи її проведення. Граница между частями света Европой и Азией чаще всего проводится по восточной подошве Уральских гор и Мугоджар, реке Эмба, по северному берегу Каспийского моря, по Кумо-Манычской впадине и Керченскому проливу. Общая протяжённость границы по территории России составляет 5524 км (из них вдоль Уральского хребта 2000 км, по Каспийскому морю990 км).

История этого вопроса уводит нас в глубокую древность. Известны десятки работ древних и современных, зарубежных и отечественных исследователей, затрагивающих эту тему. Не касаясь деталей, можно заметить, что граница Европы и Азии с XIX-VII вв. до н.э. к нашему времени испытала значительное перемещение с запада на восток. Древние греки проводили ее приблизительно в центральной части Средиземного моря. Позже границей стали считать Керченский пролив и р. Дон (524-457 гг. до н.э.). Много веков подряд граница Европы и Азии проводится по Дону (Полибий, Страбон, Помпоний Мела, Клавдий Птолемей и др.). Большой научный авторитет Птолемея явился причиной того, что это представление прочно утвердилось в науке в течение средних веков и оставалось незыблемым до XVIII в. (Меховский, Герберштейн, Барберини, Клювер и др.).

В XVIII в. появляются более точные данные об устройстве поверхности Восточной Европы и Сибири. Ученые начинают пересматривать ставшую традиционной границу по Дону. Трое ученых - Делиль, Тауберт и Гибнер - стали проводить восточную границу Европы по Оби. Выдающийся ученый Петровской эпохи В.Н. Татищев в своих трудах подробно рассматривал вопрос о границе Европы и Азии. Он считал, что проведение границы по Дону было связано с отсутствием данных об Уральском хребте. Он обосновал проведение этой границы от пролива Югорский Шар по Уральскому хребту, р. Урал, через Каспийское море до р. Кумы, через Кавказ, Азовское и Черное моря в Константинопольский пролив (Босфор). Этот исследователь первый высказал мысль об Уральском хребте как о природном рубеже между Европой и Азией. Э.М. Мурзаев преlложил два варианта границы между ними: по политико-административным границам и физико-географическим рубежам. Наибольшие различия в предложенных им границах наблюдаются на участке между Уральскими горами и Каспийским морем. Согласно политико-административному делению эта граница соответствует границе Казахстана и России. В качестве физико-географического рубежа граница Европы и Азии проходит здесь по р. Урал.

Наиболее традиционным, привычным, удобным в применении и, что самое важное, наиболее обоснованным физико-географическими материалами остается вариант проведения границы между Европой и Азией по р. Урал в ее нижнем и среднем течении, далее к северу по р. Сакмара и затем по водораздельной линии Уральского хребта. Конечно, возможны и другие точки зрения. Так, Ю.К. Ефремов в 1958 г. сформулировал результаты научной дискуссии по этому вопросу на заседаниях Московского филиала Географического общества СССР. Ученые признали, что граница между Европой и Азией не является понятием физико-географическим, так как понятие о частях света является культурно-историческим.

2.Закономірності тектоніко-орографічної будови Європи. Історія формування території.

Основные черты орографии. По средней (около 300 м) и максимальной (4807 м, г. Монблан в Альпах) высотами Европа уступает другим частям света, кроме Австралии. Около 60% поверхности Европы находится на высоте менее 200 м (частично ниже уровня моря: побережье Каспийского моря - 28 м, некоторые районы побережья Северного и Балтийского морей), 24% - от 200 до 500 м, 10% - от 500 до 1000 м, 6% - свыше 1000 м (в т.ч. 1,5% - выше 2000 м). Такое распределение высот поверхности отображает господство в Европе равнинного рельефа. Почти всю Восточную Европу и северную часть Средней Европы занимают Восточноевропейская (Русская) равнина и ее продолжение на запад - Среднеевропейская равнина; значительные площади занимают равнины в Фенноскандии. В других районах равнины вкраплены между горами (Среднедунайская, Нижнедунайская т.д.). На крайнем востоке простираются горы Урал, на северо-западе -Скандинавские горы. Полоса небольших по площади и высоте гор охватывает южную часть Средней Европы: Центральный французский массив, Вогезы, Шварцвальд, Рейнские Сланцевые горы и т.п.. С юга эта полоса обрамлена высокими горами Европы - Альпами, а также Карпатами. Горный рельеф преобладает в Южной Европе: Пиренеи, Андалузьки горы, Апеннинские горы, Старая Планина, Динарские горы, Родопы, Пинд и другие.

Історія формування території. Поверхность Европы представляет собой сложное сочетание горных систем различной высоты, а также холмистых и волнистых плоских равнин. Такое разнообразие рельефа обусловлено в значительной мере его древностью. Формирование территории европейской суши началось 2–3 млрд лет назад, когда образовался один из древнейших участков земной коры – Восточноевропейская платформа. В рельефе платформе соответствует Восточноевропейская равнина. Дальнейшее увеличение площади суши в пределах Европы происходило вокруг платформы в палеозойской эре, когда сформировались Скандинавские горы, Урал и горные сооружения на западе Европы.

Рыхлые продукты разрушения палеозойских гор заполняли межгорные понижения на протяжении всей мезозойской эры. Неоднократно морские воды затапливали сушу, оставляя после себя мощные толщи осадочных отложений. Они перекрыли разрушенные складчатые сооружения палеозойской эры, образовав на западе Европы чехол так называемой молодой платформы. Ее фундамент, в отличии от Восточноевропейской, не архейского, а палеозойского возраста.

В мезозойскую эру в результате расхождения литосферных плит Европа окончательно отделилась от Северной Америки. Началось формирование котловины Атлантики, образовался вулканический остров Исландия.

В кайнозойской эре происходит дополнительное наращивание суши на юге Европы в Средиземноморском складчатом поясе. В это время здесь формируются мощные молодые горные системы – Альпы, Пиренеи, Стара Планина (Балканские горы), Карпаты, Крымские горы. В прогибах земной коры возникли обширные низменности, такие как Среднедунайская и Нижнедунайская.

Рельеф Европы приобрел современный вид в последние 20– 30 млн лет. В этот период произошли новейшие тектонические движения, которые существенно изменили поверхность суши. Древние и молодые горные сооружения Европы были приподняты и достигли современной высоты. Одновременно большие участки земной коры опустились и образовали котловины морей и обширные низменности. Вблизи побережий возникли большие материковые острова: Британские, Шпицберген, Новая Земля и другие. Движения земной коры сопровождались вулканической деятельностью, не прекратившейся до наших дней в Средиземноморье и на острове Исландия.

Самый высокий (3340 м) и один из наиболее активных вулканов – Этна расположен на острове Сицилия. В Италии находится единственный действующий на материковой части Европы вулкан – Везувий. Известно извержение этого вулкана в 79 году н.э., в результате которого за трое суток город Помпеи и 16 тысяч его жителей оказались погребенными под слоем вулканического пепла толщиной 6–7 м.

Чрезвычайно интересен вулкан Стромболи. Это остров-вулкан возле Апеннинского полуострова, извергающийся непрерывно уже три тысячи лет. Примерно через каждые 10–20 минут вулкан выбрасывает вулканические бомбы и раскаленные газы. Огненные вспышки вулкана даже помогают морякам ориентироваться в ночное время. Поэтому Стромболи называют «маяком» Средиземного моря.

Земная кора в древнейшей части Европы, на Восточноевропейской платформе, в одних местах медленно подымается, в других – опускается. Вследствие этого в рельефе этой части Европы четко проявились отдельные возвышенности (Среднерусская, Подольская, Волынская, Приволжская) и низменности (Причерноморская, Прикаспийская).

Общее похолодание климата на Земле обусловило образование в Северной Европе около 300 тыс. лет назад огромного ледникового покрова. Ледник то наступал (в период, когда температура снижалась), то отступал (когда температура повышалась). Во время своего максимального развития ледник достигал более 1,5 км толщины и почти полностью покрывал Британские острова и равнины, прилегающие к Северному и Балтийскому морям. Двумя языками он опускался по Восточноевропейской равнине, достигая широты Днепропетровска.

В процессе движения ледник существенно изменил поверхность суши. Как исполинский бульдозер, он сглаживал твердые скалы и снимал верхние слои рыхлых пород. Отшлифованные обломки горных пород выносились из центров оледенения далеко на юг. Там, где ледник таял, происходило накопление ледниковых отложений. Валуны, глина и песок образовали огромные валы, холмы, гряды, осложнившие рельеф равнин. Талые воды выносили массы песка, выравнивая поверхность и формируя плоские песчаные низины – полесья.

Формирование рельефа Европы продолжается и в наши дни. Об этом свидетельствуют происходящие в некоторых районах землетрясения и вулканизм, а также медленные вертикальные движения земной коры, что подтверждается углублением речных долин и оврагов.

Таким образом, Европа имеет древний и одновременно молодой рельеф. Около 2/3 ее поверхности приходится на равнины, сосредоточенные преимущественно на востоке. Низменные участки чередуются тут с холмистыми возвышенностями. Горные массивы редко превышают 3000 м. Высочайшая точка Европы – г. Монблан (4807 м) – расположена во французских Альпах.

3.Клімат Європи. Вплив основних кліматотвірних чинників на його формування. Кліматичні пояси та їхні характеристика.

Річна кількість сонячної радіації, яка надходить на земну поверхню, збільшується вдвічі з півночі на південь Європи. Така різниця у надходженні сонячної радіації зумовлює значні відмінності в температурі повітря, особливо в теплу пору року.

Провідну роль в розподілі температури влітку відіграє сонячна радіація, що розподіляється зонально. Це добре помітно завдяки широтному простяганню липневих ізотерм.

Протилежна картина спостерігається взимку, коли зональний розподіл тепла порушується. Січневі ізотерми простягаються майже вздовж меридіанів. Таке відхилення пов'язано із характером підстилаючої поверхні та пануючою над Європою циркуляцією повітряних мас.

Головний тип атмосферної циркуляції в межах Європи — західне перенесення повітряних мас. На захід від Європи розташований Атлантичний океан, звідки потоки повітря переносяться потужними атмосферними вихорами — циклонами і антициклонами. Вони виникають на арктичному і помірному кліматологічних фронтах.

Відносно тепле й вологе атлантичне повітря, яке просувається майже через увесь європейський суходіл, вирівнює температуру повітря у північних і південних областях. Ось чому взимку контрасти температури більш відчутні між західними і східними районами Європи.

Виняток становлять південні райони, які влітку відчувають вплив тропічних повітряних мас, а також північ континенту, де переважають арктичні повітряні маси з Північного Льодовитого океану.

Циклони, які прямують із західними потоками повітря, визначають також кількість опадів та режим їх випадання. В цілому річна сума опадів у Європі закономірно зменшується з північного заходу на південний схід. Це пояснюється послабленням активності циклонів у тому ж напрямку. Окрім того, на сході більш помітний вплив континентальних повітряних мас з внутрішніх областей Євразії.

Значно підвищується кількість опадів на навітряних гірських схилах. Найбільше опадів на навітряних схилах Скандинавських гір, гірських масивів Британських островів, на окремих ділянках яких випадає понад 4000 мм. а в Чорногорії зареєстрована максимальна річна кількість опадів для Європи — понад 6000 мм.

У західних районах рясні опади випадають рівномірно впродовж усього року. Це пов'язано з постійним виникненням тут атмосферних фронтів і частою повторюваністю циклонів. У Східній Європі максимум опадів припадає на теплу пору року. В цей час тут спостерігаються як фронтальні, так і конвективні опади, часто бувають зливи з грозами й градом. У північних районах утворюється значний сніговий покрив.

На півдні Європи, у субтропіках, максимум опадів припадає на зиму, що зумовлено активною циклонічною діяльністю. Влітку дуже сухо, оскільки в цей час тут панують сухі тропічні повітряні маси.

Територію Європи перетинають кілька кліматичних поясів. За умовами зволоження в межах поясів розрізняють кліматичні області.
Арктичний пояс. Арктичний тип клімату характерний для архіпелагу Шпіцберген та деяких інших островів Північного Льодовитого океану. Тут цілорічно панує холодне арктичне повітря. Але відгалуження теплої Північноатлантичної течії значно підвищує температуру повітря та збільшує кількість опадів у західній частині Європейської Арктики.
Субарктичний пояс охоплює узбережжя Баренцевого моря, північ Скандинавського півострова та острів Ісландія. Для нього характерні порівняно м'яка зима з температурою до 0°С і прохолодне літо з середньою температурою не більш як +10°С. Опади у вигляді дощу або снігу випадають рівномірно впродовж року.

Помірний пояс. У ньому розміщена більша частина Європи. Тут виділяють три кліматичні області: морського, помірно континентального (перехідного від морського до континентального) та континентального клімату.
Морський помірний тип клімату характеризується переважанням протягом року вологого атлантичного повітря. Взимку температура повітря коливається в межах від 0° до +6°С. Погода дуже нестійка, з частими дощами і туманами, сніговий покрив несталий. Літо прохолодне, середня температура +10 — + 18°С. Опадів випадає близько 1000 мм за рік, розподіляються вони рівномірно впродовж усього року.

Клімат більшої частини Європи, в тому числі й України, помірно континентальний. Для нього характерні значні відмінності в температурі за сезонами. Зима холодна, іноді з морозами. Літо тепле: середня температура липня +18 — +20°С. Річна кількість опадів, що випадають переважно влітку, становить 500-700 мм. Континентальність клімату зростає з північного заходу на південний схід: зменшується кількість опадів, збільшується річна амплітуда температур.

На крайньому південному сході Європи сформувався континентальний тип клімату. Для нього характерні жарке літо і досить холодна зима, невелика кількість опадів — до 250 мм на рік. Крім того, тут спостерігається велика сухість повітря і мала хмарність.

Субтропічний пояс. Клімат південної частини Європи субтропічний середземноморський. Для нього характерні максимальні для цієї частини світу температури протягом усього року. Взимку тут +7 — +10°С, а влітку буває навіть тропічна спека. Найхарактернішою рисою середземноморського типу клімату є зміна вологої теплої зими сухим жарким літом. У середньому тут випадає близько 400-600 мм опадів.

4.Внутрішні води Європи. За величиною шару стоку води, біля 295 мм Європа займає друге місце серед частин світу після Південної Америки, але в наслідок менших розмірів суші за об’ємом стоку, біля 2850 км³ вона переважає тільки Австралію і Антарктиду.

Розподіл стоку по Європі нерівномірний.

У відповідності із ступенем зволоженості стік зменшується з заходу на схід і з півночі на південь.

Більша частина Європи відноситься до басейну Атлантичного океану і його морів, значно менша приходиться на басейн Північного льодовитого океану і басейн внутрішнього стоку – Каспійське море.

Р і к и. Найбільш крупні ріки знаходяться на рівнинах Європи. Найбільшою рікою Європи є Волга, яка має довжину 3530 км, площу водозбору 1360 тис. км², середню річну витрату води більше 8 000 м³/сек. Основні притоки Волги – Кама і Ока.

Другою за розміром рікою Європи є Дунай, який має довжину 2850 км, площу водозбору 817 тис. км², середню річну витрату більше 6430 м3/сек. Дунай приймає більше 300 приток, найбільші з яких є Драва, Тиса, Сава, Сирет, Прут.

Великою річкою Європи є Дніпро, довжина якого 2200 км, площа водозбору - 504 тис. км², середню річну витрату 1670 м³/сек.

  В Західній Європі найбільшою річкою є Рейн, довжиною 1320 км, площею водозбору 224,4 тис. км², середньою річною витратою біля 2500 м³/сек.

Дністер має довжину 1312 км, площу водозбору 72,1 тис км², середньорічну витрату води 310 м³/с. Крім перерахованих вище до великих річок відносяться Ельба, Вісла, Луара, Тахо, Одра та інші.

На рівнинах Східної Європи переважають ріки з спокійною течією, які протікають по широким терасованим долинам і які мають снігове і частково дощове живлення.

У Феноскандії переважають короткі порожисті ріки із слабо розробленими долинами, які мають багато озероподібних розширень. На рівнинах живлення головним чином снігове; максимальний стік – весною, але внаслідок регулюючої ролі озер і великої залісеності площ водозборів водність рік велика і літом і восени.

В рівнинних районах Середньої Європи живлення рік в основному дощове. Ріки не замерзають або мають короткий нестійкий льодостав.

На ріках Франції, Британських островів, Бельгії, Нідерландів, Німеччини стік рівномірний, з деяким збільшенням зимою і зменшенням літом.

В більш східних районах середньої Європи до основного дощового живлення весною приєднується снігове. При цьому максимум стоку зміщується на весну і літня межень стає більш тривалою і низькою.

В середньовисотних горах (Карпатах та інших), покритих зимою снігом, ріки мають бурне весняне повіддя. На ріках високогірних районів Альп (верхня течія Рейна, Рони, лівих притоків По, правих притоків Дунаю до снігового і дощового живлення приєднується і льодовикове. В літні місяці характерні високі паводки, а зимою стік дуже малий або зовсім відсутній.

Середземноморським рікам притаманні значні підйоми рівня води восени і зимою (місцями зимою і весною і низька межень літом, коли ріки сильно міліють або пересихають. На деяких ріках зимові витрати в кілька раз перевищують літні.

В карстових районах Середземномор’я значну роль в живленні рік відіграють ґрунтові води, тому їх стік більш зарегульований; деякі ріки тут мають ділянки підземної течії.

О з е р а. Озера на території Європи розподіляються нерівномірно. Найбільш численними скупченнями озер на рівнинах і в горах, які піддавалися плейстоценовому зледенінню. Це північ і північний захід Східно-Європейської платформи, Феноскандія, Британські острови, Альпи і при- альпійські рівнини Польщі і Німеччини.

 Більша частина озер цих районів притаманна тектонічним пониженням (котловини, грабени, тощо), оброблених льодовиками і частково підпруженими їх наносами. Вони характеризуються сильно звивистою береговою лінією, значною глибиною, витягнутою по повздовжній вісі тектонічних понижень або по напрямку руху льодовиків.

До цього типу відносяться рівнинні озера: Ладожське, Онежське, Венерн, Веттерн, Меларен, Імандра. До них також відносяться озера передгір’їв: Женевське, Лаго-Маджоре, Комо, Гарда та інші. На моренних рівнинах широко розповсюдженні відносно невеликі озера міжморенних понижень або розташованих в древніх улоговинах стоку передльодовикових вод, особливо на рівнинах Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Німеччини, Фінляндії. В Альпах, горах Скандинавії і Британських островів, в найбільш високих районах Карпат, на півночі Уральських гір є Невеликі "альпійські” озера в карових пониженнях.

За межами льодовикових районів значних скупчень озер немає. Найбільш типові: озера-стариці в заплавах рівнинних рік; дельтові – в низов’ях Волги, Дніпра, Дунаю, По; лагунові – по побережжям Чорного і Азовського морів; тектонічні – Шкодер (Скандарське), Охрідське на Балканському півострові, Балатон в Угорщині та інші; вулканічні – на Апеннінскому півострові і в Ісландії; карстові – на сході Східно-Європейської рівнини, на Балканському і Апеннінському півострові.

Більшість озер Європи відносяться до прісних проточних водойм. В арідних поденно-східних районах є безстічні солонуваті і сильно мінералізовані озера Ельтон і Баскунчак; на границі з Азією знаходиться найбільше озеро світу – Каспійське море.

Льодовики. Загальна площа сучасних льодовиків Європи перевищує 116 тис. км². Найбільш крупні нагромадження льодовиків знаходяться на Шпіцбергені (56 тис. км²), Новій Землі, Землі Франца-Йосифа, і Ісландії і в Скандинавських горах, де переважають льодовики типу куполів і щитів, є також карові і перед гірські льодовики. Потужність льоду нерідко складає 400-600 м, досягаючи в окремих випадках 1000 м. Деякі льодовики островів Арктики спускаються до моря і дають початок айсбергам. В материковій частині Європи льодовики є також в Альпах, на Північному Уралі, в Піренеях, горах С’єра-Невада, де розташований самий південний в Європі льодовик. Тут представлені головним чином карові і долинні льодовики.

5.Географічні пояси та природні зони: їх коротка характеристика; схема фізико-географічного районування Європи. Особливості природи географічних зон в Європі визначаються її положенням у при океанічному секторі материка арктичного, субарктичного, помірного і субтропічного поясів.

Арктичний пояс займає острівну околицю. Низькі значення радіаційного балансу (менше 10 ккал/см² на рік), від’ємні середньорічні температури, формування на великій території стійкого крижаного покриву. У західноєвропейському секторі пояса розташований Шпіцберген. Клімат його пом'якшений теплою Західно-Шпіцбергенського течією. Досить велика кількість опадів (300-350 мм) і низькі річні температури сприяють накопиченню потужних товщ снігу і льоду.

Переважає ЗОНА крижаних пустель. Лише вузька смуга на західному і південному узбережжі зайнята арктичними кам'янистими пустелями близько 10% площі Шпіцбергена).Ростуть ломикамінь, жовтець сніжний, полярні маки, Шпіцбергенські гвоздики. Але переважають лишайники (накипні) та мохи. Фауна бідна у видовому відношенні: білі ведмеді, песці, лемінги, завезений вівцебик. Влітку обширні пташині базари: Кайра, гагари, чайки.

Субарктичний пояс охоплює крайню північ Феноскандії та Ісландію. Радіаційний баланс досягає 20 ккал/см² на рік, середні температури літніх місяців не перевищують 10 ° С.Дерева не ростуть. Панівною є зона тундри. Розрізняють північну - типову і південну тундру. Північна не має зімкнутого рослиного покриву, ділянки з рослинністю чергуються з плямами голих грунтів. Панують мохи, лишайники (ягель), над ними чагарники, трави. Рослини не встигають за коротке літо пройти весь цикл розвитку від проростання до дозрівання насіння. Тому серед вищих рослин переважають двулетники і багаторічники.

Через низькі температури фізіологічна сухість. На сухих височинах домінують оленячий мох, лютики, камнеломки, маки, куропаточна трава (дріас), деякі осоки і злаки. З чагарників -голубика, брусниця, морошка.

Південна (чагарникова) тундра характеризується переважанням чагарників і чагарничків: карликова береза, полярна верба, багульник, толокнянка, брусниця, водяника. У пониженнях (слабкі вітри) - зарості карликової берези (ерники) 1.0 - 1.5 м заввишки. Грунти розвиваються в умовах перезволоження. Їм властиве накопичення грубогумусної органічної речовини, розвиток глейовихпроцесів, кисла реакція. Переважають торф'яно-глейові грунти. В Ісландії на приморських низовинах і долинах поширені приокеанічні злаково-різнотравні луки з анемонами, незабудками, під якими формуються лучно-дернові грунти. Місцями куртини низькорослих дерев: берези, горобини, верби, осики, можевельнік.Тваринний світ бідний. Типові: норвезький лемінг, песець, гірностай, вовк, полярна сова, біла куріпка, з болотних - казарки, гуси, качки. Оленярство, в Ісландії - вівчарство.

Помірний пояс займає більшу частину Північної і всю Середню Європу. Радіаційний баланс від 20 ккал/см2 на рік на півночі до 50 ккал/см2 на рік на півдні. Західний перенос і циклонічна діяльність сприяють надходженню вологи з океану на материк. Середні температури січня від -15 ° на північному сході до +6 ° на заході. Середні липневі температури від +10 ° на півночі до +26 ° на півдні. Панують ліси.

У приатлантичних секторі при русі з півночі на південь змінюють один одного зони хвойних, мішаних і широколистяних лісів.

У південно-східній частині зона широколистяних лісів викорінюється і заміщається зонами лісостепу і степу.

  Зона хвойних лісів займає більшу частину Феноскандії (південна межа на 60 ° пн.ш.) і північ Великобританії. Основні породи - ялина європейська і сосна звичайна. На рівнинах Швеції домінують заболочені ялинники на важких суглинках. Значна частина Феноскандіі зайнята соснами на сухих кам'янистих або піщаних почвах. Лісистість перевищує 60%, досягаючи місцями 80%, в Норвегії до 35%. На заході Скандинавського півострова на місці зведених лісів поширені луки і верещатники.У горах розвинута висотна поясність. Хвойні ліси на схилах до 800-900 м на півдні та 300 м на півночі. Далі березове рідколісся до 1100 м. Верхні ділянки гір зайняті гірничо-тундрової рослинністю. У зоні хвойних лісів переважають малопотужні кислі підзолисті грунти, бідні перегноєм. У пониженнях торф'яно-болотні та глієво-підзолисті грунти з низькою родючістю. Тваринний світ різноманітний: лосі, вовки, рисі, бурі ведмеді, лісі-ці. З птахів: рябчики, куріпки, глухарі, сови, дятли. Скандинавські країни - самі лісисті в Зарубіжної Європі. Широко розвинені лісопосадки на осушених торфовищах. Розвинене транництво м'ясо-молочного напрямку. Йому підпорядкована структура посівів земель. Землеробство розвинене на обмеженій території. На півночі зони - оленярство, в горах – вівчарство.

Зона змішаних лісів займає невелику площу на південному заході Фінляндії, частково Средньошведську низовину і північний схід середньоєвропейської рівнини. Серед порід з'являється дуб черешчатий, ясен, в'яз, клен гостролистий, липа серцеподібна. У підліску рясний трав'янистий покрив. Зональні грунти - дерново-підзолисті - до 5% гумуса.Фауна багатше, ніж у хвойних лісах: лось, ведмідь, європейська козуля, вовк, лисиця, заєць. З птахів: дятли, чижі, синиці, тетерева.Лісистість до 20%, найбільш великі масиви збереглися в Мазурському поозер'ї..

ЗОНА широколистяних лісі в займає південну частину помірного пояса. Тепле літо, м'який клімат, сприятливе співвідношення тепла і вологи сприяють поширенню переважно букових та дубових лісів. Найбагатші у видовому відношенні ліси приурочені до приатлантичної частини. Тут лісовими породами є каштан посівний. У підліску дуб звичайний, тис ягідний. Букові ліси зазвичай монодомінантні, темні, підлісок розвинений слабко. В умовах перехідного клімату бук витісняється грабом і дубом. Дубові ліси світлі, в підліску ростуть ліщина, черемха, горобина, барбарис, жостір.Поряд з лісовою рослинністю в зоні широколистяних лісів зустрічаються формації чагарників - верещатникі на місці вирубаниних лісів (верес європейський, ялівець, дрік, мучниця, лохина, чорниця). Вересові пустки характерні для північно-західної Великобританії, північній Франції, заходу півострова Ютландія. На побережжі Балтики і Північного моря великі площі зайняті сосновими та сосново-дубовими лісами на дюнах. Вертикальна поясність найбільш представлена ​​в Альпах і Карпатах. Нижні схили гір до 600-800 м зайняті дубово-буковими ле самі, змінно-ющіміся змішаними, а з 1000-1200 м - ялицево-смерековими. Верхня границя лісу піднімається до 1600-1800 м, вище пояс субальпійських лугів. З висотою 2000-2100 м ростуть альпійські луки з яскраво квітучого різнотрав'я-ем.Основний тип грунтів широколистяних лісів - лісові буроземи (до 6-7% гумусу), володіють великою родючістю. У більш зволожений них місцях поширені підзолисто-буроземні, а на вапняках - перегнійно-карбонатні (рендзинах).Благородний олень, козуля, кабан, ведмідь. З дрібних - білка, заєць, борсук, норка, тхір. З птахів - дятли, синиці, іволги. Ліси в зоні становлять 25% площі. Корінні дубові і букові ліса не збереглися. На зміну їх прийшли вторинні насадження, хвойні ліси, пустки, ріллі.

ЗОНА Лісостепу та Степу має обмежене поширення і займає дунайські рівнини. Природна рослинність майже не збереглася. На Средньодунайській рівнині в минулому ділянки широколистяних лісів чергувалися зі степами (пушту), зараз рівнина розорана. Чорноземні грунти, сприятливі кліматичні умови сприяють розвитку землеробства, садівництва, виноградарства.

На Нижньодунайській рівнині, де зволоження менше, ландшафти близькі до українських та південноросійських степах. Зональний тип грунтів – вилужені чорноземи. У східних частинах вони змінюються темно-каштановими грунтами, теж розораними.

Субтропічного пояса на території Європи дещо менше, ніж помірного. Радіаційний баланс 55-70 ккал/см2 на рік. Взимку в поясі перевамжють полярні маси, влітку тропічні. Опади зменшуються від приморських районів в глиб материка. Наслідок - зміна природних зон не в широтному, а в меридіональному напрямку. Горизонтальна зональність ускладнюється в горах вертикальної поясністю

.Південна частина Зарубіжної Європи розташована в приатлантичних секторі пояса, де клімат сезонно-вологий, середземноморський. Мінімум опадів влітку. В умовах тривалої літньої посухи рослини набуває ксерофітні ознаки.

Для Середземномор'я характерна ЗОНА вічнозелені твердолисті лісів і чагарників. У лісових формаціях домінує дуб: в західній частині корковий і каменний, в східній - македонський і валлонів. До них додаються середземноморська сосна (італійська, Алепська, приморська) і кипарис горизонтальний. У підліску лавр благородний, самшит, мирт, ладанник, фісташка, суничне дерево. Ліси винищені і не поновлюються через випас худоби, ерозію грунтів, пожежі. Повсюдно поширирилися чагарникові зарості, склад яких залежить від кількості опадів, рельєфу, грунтів.

В умовах морського клімату поширені маквіс, до складу якого входять чагарники і невисокі (до 4 м) дерева: верес деревовидний, маслина дика, лавр, фісташка, суничне дерево, ялівець. Чагарники переплетені кучерявими рослинами: ожина різнобарвна, ломонос вусатий.

У районах континентального клімату західного Середземномор'я на кам'янистих схилах гір з переривчастим грунтовим покривом поширені Гарріг - рідко зростаючі низькі чагарники, напівчагарники і ксерофітні трави. Низькорослі зарості гариги широко зустрічються на гірських схилах Південної Франції і сході Піренейського і Апеннінського півостровів, де переважають чагарниковий дуб кермесовий, дрік ко-лючій, розмарин, держи-дерево.

Для Балеарських островів, Сицилії і південного сходу Піренейського півострова характерні чагарники пальміто, утворені єдиною дикоростучої пальмою хамеропс з коротким стволом і великими віялоподібними листами.

У внутрішніх частинах Піренейського півострова розвинена формація ТОМІЛЛЯРИ з ароматичних напівчагарників: лаванди, роз марина, шавлії, чебрецю в поєднанні з травами.

У східній частині Середземномор'я на сухих кам'янистих схилах зустрічається Фригана. У неї входять астрагал, молочай, дрік, чебрець, акантолімон.

На сході Балканського півострова в умовах спекотного літа і досить холодної зими переважає шибляк, утворений переважно листопадними чагарниками: барбарисом, глодом, терном, жасмином, шипшиною. До них додаються південні: тримай-дерево, скумпія, дикий мигдаль, гранатника.

Висотна поясність особливо чітко простежується в Альпах. Тут є великий набір висотних поясів, які закономірно змінюють один одного. Приблизно до 800 м над рівнем моря піднімаються букові та дубові ліси, що утворюють нижній пояс. Далі, до висоти майже 2000 м, переважають ялина, бук, сосна тощо. Це пояс мішаних лісів, багатий на тваринний світ. Вище мішаного лісу поширені субальпійські луки, де переважають високогірні чагарники — рододендрон, кедровий стелюх, ялівець. Луки в Альпах є цінними пасовищними угіддями. Далі вгору, майже до снігової лінії, розкинувся альпійський пояс, де в умовах холодного клімату панують низькотравні луки. Найвищі гребені хребтів зайняті поясом вічних снігів. В Альпах є кілька національних парків, в яких одночасно охороняють природу та розвивають туризм. Тут багато гірських зимових курортів.

6. Характеристика Ісландської фізико-географічної країни Європи.

Острів Ісландія розташований у північній частині Атлантичного океану і віддалена від материкової частини майже на 1000 км. Його північні береги омиваються водами Північного Льодовитого океану, південні – Атлантичного. Генетичного зв’язку з материком Ісландія, а до Європи її відносять у зв’язку з походженням і мовною приналежністю населення. Острів Ісландія утворився там, де Серединно-Атлантичний хребет піднімається над поверхнею океану і має земну кору океанічного типу.

 Острів Ісландія розташований у північній частині Атлантичного океану, значно південно-західніше Шпіцбергену. Його північні береги омиваються водами Північного Льодовитого океану, південні – Атлантичного і віддалені від її материкової частини майже на 1000 км. Генетичного зв’язку з материком вона не має. Тому вивчення її як фізико-географічного регіону Європи можна вважати умовним. Республіку Ісландію як державу відносять до числа країн Північної Європи у зв’язку з походженням і мовною приналежністю населення.

 Острів Ісландія утворився там, де Серединно-Атлантичний хребет піднімається над поверхнею океану і де має місце океанічний рифтовий вулканізм, який звичайно відбувається під товщею океанічних вод на значній глибині. Природа Ісландії виключно своєрідна завдяки поєднанню інтенсивної вулканічної діяльності з сучасним зледенінням і вологим холодним морським кліматом. Ісландію часто називають країною льоду і вогню. Але її також можна було би називати країною вітрів, дощів і туманів через активну циклонічну діяльність.

 Ісландія – одна з найбільш активних вулканічних областей Землі з усіма проявами вулканічної діяльності: виверженнями, виходами гарячих вод і газів і навіть виникненням нових вулканів. Із 140 вулканів Ісландії 26 – діючі. Виверження цих вулканів відбуваються постійно. При цьому поля і пасовища заливають потоки лави, засипає вулканічний попіл, а вулканічні гази отруюють повітря на багато кілометрів навкруги. Під час найбільш сильних вивержень вітри доносять попіл до берегів Великобританії і Скандинавії. Найактивніший вулкан – Гекла (1491 м) розташований у південно-західній частині острова. А найвища вершина Ісландії – вулкан Хваннадальсхнукюр – досягає висоти 2119 м. З сучасною вулканічною діяльністю пов’язані численні гарячі джерела і гейзери. Останні вперше вивчені тут і одержали свою назву від найбільшого гарячого джерела Ісландії – Великого Гейзера. Гарячі вулканічні води використовуються для обігрівання житла, парників, оранжерей. На гарячих джерелах споруджена велика кількість плавальних басейнів. Ці теплоенергетичні ресурси мають для Ісландії особливо велике значення внаслідок відсутності тут вугілля, нафти і горючих газів.

Рельєф острова переважно гірський. Низовини займають менш 1/5 його поверхні. Більша частина острова являє собою базальтове плато з висотами 400-600 м, яке майже повсюдно круто обривається у бік моря. Його поверхня вкрита вулканічними конусами і щитами. Значні ділянки плато перекриті великими льодовиками щитоподібної форми. Сама назва – Ісландія – в перекладі означає “країна льоду”.

 Поєднання зледеніння з активним вулканізмом призводить до своєрідних і часто катастрофічних наслідків: виверження вулканів викликають інтенсивне танення льоду. Потоки талої води, насичені продуктами виверження, скажено мчать з гір, руйнуючи населені пункти, дороги, мости, затоплюючи пасовища і поля.

Положення острова в центрі баричної депресії зумовлює особливості його клімату. Вони визначаються інтенсивною циклонічною діяльністю, теплою Північноатлантичною та холодною Східно-Гренландською течією і характеризуються нестійкою з частими штормами і туманами погодою, значною кількістю опадів, відносно теплою зимою, але прохолодним літом. Вплив теплої течії особливо сильно відчувається взимку. Середня температура січня в південній частині острова становить від +2 до –30 С. Але у внутрішніх частинах і на півночі острова вона сягає –5...–150 С. Середня температура липня не перевищує +7... +120 С. Річна сума опадів на півдні острова становить 800-1000 мм, а на навітряних схилах гірських масивів – близько 2000 мм. У внутрішніх районах і на півночі острова кількість опадів знижується до 500-300 мм. Значна кількість опадів, великі запаси води в льодовиках визначають наявність численних повноводних, але коротких річок. Річки належать до гірського типу і мають значний гідроенергетичний потенціал.

 Рослинність представлена субарктичною мохово-лишайниковою і чагарниковою тундрою. На прибережних низовинах у південній частині острова поширені різнотравно-злакові луки океанічного типу. Часто зустрічаються торфові болота. В захищених від холодних вітрів долинах півдня і заходу, особливо поблизу виходів гарячих джерел, зустрічаються невеликі зарості берези, горобини, верби, ялівцю, які тут звуть “лісами”. Висота берези, найбільш високої рослини острова, не перевищує 9 м. Постійно поновлювальні лавові покриви біля підніжжя діючих вулканів, а також поверхні високих базальтових плато часто зовсім безплідні або покриті лише накипними лишайниками темного кольору, які надають їм характер чорних пустель.

 Для тваринного світу Ісландії характерна бідність видового складу. Тут поширені лемінг, песець, північний олень. Але моря навколо острова багаті на рибу (тріска, оселедець, пікша та ін.).

7.Феноскандія: фізико-географічна характеристика. Фізико-географічна країна. Фенноскандія розташована на північному заході Європи і включає в себе Скандинавський півострів і Фінляндію, Кольський півострів і Карелію. Межа зі Східноєвропейською рівниною на південному заході проходить по південному узбережжю Ладозького і Онезького озер. З інших боків Фенноскандія омивається водами п’яті морів: Північного, Норвезького, Баренцового, Білого і Балтійського. На південному сході Фенноскандія межує з Східноєвропейською рівниною.

Територія Фенноскандії має в основі єдину тектонічну структуру – докембрійський фундамент. В орографічному відношенні Фенноскандія являє собою поєднання гір, плоскогір’їв, височин і низовин. Найвищою частиною країни є Скандинавські гори, які мають вигляд плоскогір’їв – ф’єльдів, середня висота яких складає 1200-1400 м. Місцями над монотонною, часто заболоченою поверхнею плосковершинних ф’єльдів підіймаються скелясті загострені вершини – нунатаки. Найбільша з подібних вершин знаходиться на півдні – г. Галлхьопігген, 2469 м. На заході Скандинавські гори майже всюди підходять до узбережжя моря. Але на всьому їх протязі між крутими схилами і морем простягається плоска смуга прибережної рівнини – “странфлат”.

Круті західні схили Скандинавських гір сильно розчленовані річковими долинами. Сильне розчленування – наслідок тектонічних розломів і давнього зледеніння. Вздовж тріщин, які розбили схили гір, заклалися річкові долини. Під час материкового зледеніння по цих долинах спускалися льодовики. Вони поглибили долини, надалі їм характерного трогоподібного профілю. Пізніше берегова зона Скандинавських гір зазнала опускання і долини перетворились у фіорди. Найбільш мальовничі фіорди знаходяться у південній частині західного узбережжя: Согне-фіорд (довжина – 220 км, глибина – 1308 м), Хардангер-фіорд (довжина – 185 км, глибина – 870 м), Троннхеймс-фіорд (180 км). А найбільшим фіордом Фенноскандії є Вест-фіорд довжиною 255 км між північно-західним узбережжям Скандинавського півострова і Лофотенськими островами.

 Клімат ф’єльдів відрізняється дуже тривалою (8-9 місяців) сніжною і холодною зимою, прохолодним, дощовим літом. Більшу частину року ф’єльди покриті потужним шаром снігу і майже позбавлені життя. Багато льодовиків. В зв’язку з суворістю клімату ф’єльди безлісні. Рослинність представлена гірською мохово-лишайниковою і чагарниковою тундрою.

На сході Скандинавські гори поступово знижуються і переходять у кристалічне плоскогір’я Норланд, що має вигляд плато заввишки 600-400 м, яке уступами спускається до узбережжя Бот-нічної затоки. Загальний фон плоскогір’я складають плоскі, заболочені і густо заліснені поверхні. Тут знаходяться основні промислові ялинові і соснові ліси Швеції. Іноді на поверхні плоскогір’я підіймаються пологосхилові кряжі, моренні горби та озові пасма.

На південь і на схід від плоскогір’я Норланд у кристалічній основі закладений прогин. Тут сформувались переважно низькі рівнини. Лише місцями серед них підіймаються куполоподібні височини: це височина Смоланд у Швеції з висотами 300-350 м і височина Манселькя в Фінляндії з висотами 500-700 м. Північну частину Кольського півострова займають гори вулканічного походження Хібіни.

Для рельєфу Фенноскандії характерні сліди покривного зледеніння: для вершин понад 1000 м – альпійські форми (кари, цирки), для іншої території – “баранячі лоби”, “кучеряві скелі”, трогові долини. На низовинах поширені льодовиково-акумулятивні форми рельєфу, зокрема: зандрові поля; ози – вузькі і довгі гряди заввишки 50-60 м, що складені піщаними і галечниковими відкладами; друмліни – горби складної форми висотою до 45 м, що складені моренними суглинками.

Кліматичні особливості Фенноскандії обумовлені розташуванням її території у високих широтах, впливом Ісландського мінімуму і теплої Північноатлантичної течії, наявністю гір на західному узбережжі Скандинавського півострова. Для всієї Фенноскандії характерне прохолодне літо. Середня температура липня на заході становить +9...+120 С, на південному сході – +16...+170. Літо настає пізно, а осінні приморозки починаються вже в серпні. Взимку на заході Скандинавського півострова середня температура січня змінюється від 0 до +30 С. На північному узбережжі Кольського півострова, де значний вплив на формування клімату мають арктичні повітряні маси, вона знижується до –100 С. На плоскогір’ї Норланд і низовинах Фенноскандії середня температура січня становить –14...–160 С. Зима триває 6-7 місяців. Кліматичні відмінності між західними й східними районами Фенноскандії ще більш чітко виражені в розподілі атмосферних опадів. Максимальна їх кількість спостерігається на півдні західного узбережжя (понад 3000 м).Опади випадають переважно у вигляді дощу, а максимум їх спостерігається восени і взимку. У внутрішніх районах Фенноскандії, в “дощовій тіні”, кількість опадів зменшується до 600-400 мм. Максимум опадів зміщується на літо, а взимку вони випадають у вигляді снігу. В північно-східних районах і в горах залягання снігового покриву триває впродовж 7 місяців. На найбільш високих горах поширене гірське зледеніння.

Річкова сітка Фенноскандії густа, але характер річок змінюється в залежності від рельєфу і клімату. Річки західних схилів Скандинавських гір короткі, зі швидкою течією, не замерзають взимку. Річки, які стікають по східному схилу, мають повільніше падіння і більш значну довжину. Але найдовша річка країни Гломма має довжину лише 611 км. Всі річки східної Фенноскандії замерзають. Характерною особливістю Фенноскандії є величезна кількість озер. Особливо багаточисельні вони на території Фінляндії, де їх нараховується до 60 тис. Територія Фенноскандії, особливо її рівнинна частина, характеризується значною заболоченістю.

Рослинність представлена тундрою, лісотундрою та тайгою. На крайній півночі поширені ділянки типової рівнинної тундри і лісотундри. Південніше 700 пн. ш. лісотундра поступається місцем північній тайзі на глеєво-підзолистих грунтах. Зона тундри відступає в гори, де утворює пояс гірської тундри. Хвойні ліси є головним типом рослинності Фенноскандії і становлять виняткове природне багатство Швеції і Фінляндії. При цьому в лісах Норвегії переважає ялина, в Швеції – ялина і сосна, в Фінляндії – сосна. Південніше 600 пн.ш. хвойні ліси переходять у мішані. Із широколистяних порід тут поширені в’яз, клен, липа, різні види дуба. На півострові Сконе з’являється бук. На Середньошведській низовині ліси майже повністю зведені й замінені ролями, садами і штучними лісонасадженнями. На крайньому півдні Норвегії у захищених від вітру місцях ростуть широколистяні ліси і навіть фруктові сади.

У складі тваринного світу зустрічаються благородний олень, косуля, білка, із птахів – рябчик, глухар, тетерев.

8. Герцинська Європа та Британські острови: фізико-географічна характеристика країни. Герцинська Європа являє собою поєднання гірських масивів і міжгірних низовин, які сформувались в одну – герцинську еру горотворення в умовах одного – океанічного помірного клімату. Це обумовлює не тільки тектонічну і геоморфологічну, але і кліматичну єдність. На півночі ця фізико-географічна країна межує з Середньоєвропейською рівниною, на південному заході з Середземномор’ям, на півдні і південному сході – з Альпійською гірською країною.

 Для геоморфологічно-тектонічної будови характерне мозаїчне чергування антекліз, до яких приурочені низькі і середньовисокі складчасто-глибові гори (Вогези, Шварцвальд, Рейнські Сланцеві гори, Чеський масив, Рудні гори, Судети, Шумава, Гарц, Тюрінгенський Ліс), і синекліз (басейнів), до яких приурочені високі і низькі рівнини (Північно-Французька, Швабсько-Франконська, Тюрінгенська). Є в країні і інші морфоструктурні типи рівнин – акумулятивні низовини на місці міжгірних грабенів (Ронська, Верхнерейнська, Полабська) і передгірських прогинів (Гаронська).

 В південній частині Франції, західніше Рони, здіймаються середньовисокі складчасто-брилові гори ^ Центрального масиву. Найбільш характерною рисою рельєфу цих гір є переважання в них полого-хвилястих або плоских вершинних поверхонь, тому іноді ці гори називають плоскогір’ям і навіть плато. Центральний район цього масиву характеризується вулканічним рельєфом з лавовими плато і вершинами згаслих вулканів. Найвищою точкою Центрального масиву також є вулканічна вершина Мон-Дор (1885 м). Інші частини масиву, крім південної й південно-західної окраїн, являють собою одноманітні плоскогір’я, які складені переважно кристалічними породами. Південна і південно-західна окраїни масиву складені потужними шарами вапняків, тому тут переважає рельєф карстових плато – плато, поверхня яких порита глибокими лійками і карами.

На північ від Центрального масиву розміщується найбільша і найскладніша з рівнин Герцинської Європи – ^ Північно-Французька низовина або Паризький басейн. Він являє собою западину з краями, що поступово піднімаються від 100 м у центрі до 400-500 м на окраїнах і хвилястою або плоскою поверхнею. Через Паризький басейн протікає річка Сена та її притоки.

На південний захід від Паризького басейну розміщується ^ Луарська низовина, яку дренує річка Луара. Південніше Луарської низовини лежить Гаронська низовина або Аквітанський басейн. Вона являє собою злегка погорбовану рівнину, яка дренована річкою Гароною та її притоками. Характерною рисою низовини є смуга дюн заввишки 80-90 м, які простягаються вздовж Біскайської затоки і закріплені штучними насадженнями приморської сосни. На схід від дюн місцевість сильно заболочена, з великою кількістю малих озер лагунного походження.

В верхів’ях Рейну розташовані два масиви-близнюки ^ Вогези і Шварцвальд. Вони є ділянками єдиного масиву, який був розбитий Верхньорейнським грабеном на дві симетричні частини. Схили цих гір, які спрямовані в напрямі Верхньорейнської низовини, круті, інші полого спускаються до навколишніх рівнин. Максимальна висота їх сягає 1400 м.

Наприкінці своєї середньої течії Рейн перетинає ^ Рейнські Сланцеві гори або Рейнський Сланцевий масив. Вони являють собою невисокі плоскогір’я, які складені глинистими сланцями, і мають плоскі поверхні. Серед одноманітної плоскої поверхні підіймаються куполоподібні горби – залишки давніх вулканів. Їх напівзруйновані кратери заповнені водою і утворюють кратерні озера правильної округлої форми – маари.

 На північний схід і схід від Рейнських сланцевих гір підіймаються два горстових масиви – ^ Гарц і Тюрінгенський Ліс, які відрізняються крутими скидовими схилами і хвилястими згладженими поверхнями, що підняті на значну висоту.

Східніше від цих гір підіймається ^ Чеський масив. Він складається з піднятих окраїн і внутрішньої, відносно пониженої частини. Його окраїнами є на північному заході – Рудні гори, на північному сході – гори Судети, на південному сході – гори Чеський Ліс, Шумава і Баварський Ліс. Південно-східна частина масиву зайнята Чесько-Моравською височиною. А найнижчу ділянку внутрішньої частини Чеського масиву займає Полабська рівнина, що простягається вздовж течії річки Лаби (верхньої Ельби), складена з поверхні алювіальними наносами річок і має вирівняну поверхню. Рідні гори відомі тим, що поблизу їх південних схилів височать окремі вулканічні куполи, біля підніжжя яких є виходи термальних і мінеральних вод. Саме тут знаходиться славнозвісний курорт Карлові Вари. На захід від Чеського басейну розміщується Швабсько-Франконський басейн, на північ, між Рудними горами, Тюрінгенським Лісом і Гарцем, – Тюрінгенський басейн. За характером рельєфу ці ступінчасті куестові рівнини є аналогом Паризького басейну.

 Для клімату Герцинської Європи характерні м’які зими з середньою температурою січня +6...+70 С в західній приморській частині і більш прохолодні (до –40 С) на сході. Стійкий сніговий покрив і льодостав на річках не створюються. Літо тепле (середня температура липня +20... +210 С). Але для Центрального масиву та інших гірських масивів характерним є гірський тип помірного клімату. Так, в горах Гарц середня температура січня становить –3...–50 С, а липня – лише +10...+110 С. Стійкий сніговий покрив залягає впродовж 3-5 місяців. Кількість опадів зменшується від 800-1000 мм на заході до 500-600 мм на сході. Гори отримують 1000-1700 мм опадів.

 В рослинному покриві панують широколистяні ліси на рівнинах і хвойні ліси в горах. Але на рівнинах ліси в значній мірі порубані. Краще ліси збереглися в горах. Тому деякі гірські області і називаються “лісами”. Наприклад, Шварцвальд (Чорний Ліс), Тюрінгенський Ліс, Чеський ліс. На маловодних закарстованих плато Швабсько-Франконського басейну переважають чагарникові зарості.

1. Британська острівна країна

 Британська острівна країна являє собою архіпелаг, до складу якого входять два крупних острова – Великобританія та Ірландія, а також чимало більш дрібних островів – Фарерські, Шетландські, Оркнейські, Гебридські, Мен, Англсі, Уайт та ін.

Острів Великобританія – найбільший з островів архіпелагу. Він має сильно розчленовану берегову лінію, що включає велику кількість заток типу фіордів і естуаріїв. В рельєфі острова низькі й середньовисокі нагір’я поєднуються з низовинами. Як правило ці нагір’я безлісні. Вони поросли вересом або зайняти гірськими луками і торфовищами. Найбільшою висотою відрізняється Шотландське нагір’я, яке займає північну частину острова. Воно відноситься до каледонського складчастого поясу і відрізняється згладженими вершинами і пологими схилами. На півострові Уельс знаходяться низькі каледонські Кембрійські гори. Центральну частину острова Великобританія займають низькі герцинські Пеннінські гори, які орієнтовані з півночі на південь. Південний схід острова Великобританія зайнятий погорбованою ступінчастою рівниною, яку називають Лондонським басейном.

Острів Ірландія розміщується західніше острова Великобританія, має сильно розчленовані береги, рівнинну у центрі і гористу по окраїнах поверхню. Середня частина острова Ірландія зайнята невисокою Центральноірландською рівниною. Вона складена вапняками, які перекриті моренними суглинками. Це призводить до поганого дренажу, високого рівня грунтових вод, сильної заболоченості. На рівнині поширені різноманітні форми карстового рельєфу. Решта території острова Ірландія зайнята низькими і середньовисокими горами, сильно розчленованими ерозією. На північному сході острова підіймаються невисокі базальтові плато. Їх поверхня внаслідок морозного вивітрювання розбита багатьма тріщинами на окремі стовпчасті утворення, що мають схожість з бруківкою. Одна з ділянок цього плато відома під назвою “дорога гігантів”.

 Клімат Британських островів відрізняється дуже м’якими для цих широт зимами, значними опадами, нестійкою, мінливою погодою з сильними вітрами і частими туманами (в Лондоні взимку 7-10 днів на місяць з туманами). Середня температура січня становить +3...+50 С. Стійкий сніговий покрив утворюється тільки в горах. В окремі роки спостерігається вторгнення арктичного повітря взимку, яке супроводжується морозами і снігопадами. Літо відносно прохолодне, особливо на півночі острова Великобританія, де температура літніх місяців дорівнює +12...+130 С. В південних районах островів вона досягає +16...+170 С. Опади випадають переважно у вигляді дощу, причому в деяких районах взимку дощ їде майже кожного дня. На рівнинах архіпелагу випадає 600-750 мм опадів, у гірських районах – 1000-3000 мм. Значна кількість опадів і мале випаровування призводять до перезволоження земель і поширення боліт.

 Характерною особливістю природи Британських островів є густі тумани, які особливо часто виникають взимку в районах великих міст, де в повітрі багато пилу і диму, що служать антропогенними ядрами конденсації. Головна причина їх виникнення – зіткнення відносно холодних вод океану з більш теплими водами Північноатлантичної течії і утворення внаслідок цього значних контрастів температур повітря. Тумани в великих містах тривають протягом кількох днів без перерви і дуже утруднюють дорожній рух.

 Річкова сітка Британських островів досить густа, але острівний характер території обумовлює їх незначну довжину. Найбільші річки – Шаннон (368 км) на острові Ірландія, Темза (334 км) і Северн (310 км) на острові Великобританія значно уступають багатьом річкам на материку. Але вони повноводні впродовж всього року і не замерзають взимку. Майже всі річки закінчуються глибокими і широкими естуаріями, в які під час припливів вільно заходять океанічні судна. Природні водні шляхи доповнені густою мережею каналів.

 Великих озер на Британських островах немає. Численні малі озера карстового (переважно в Ірландії) і льодовикового походження. Найбільше озеро – Лох-Ней знаходиться в Ірландії, його площа становить 400 км2. Ірландія багата на озера. Туристичні компанії, закликаючи туристів, окрім усього іншого, обіцяють їм, що там “знайдеться озеро на кожну вудку”.

 Болота, особливо торф’яні, також займають значну частину території. При пануванні на місцевості вони надають ландшафтам характерного похмурого, буро-коричневого забарвлення. Торф – головна корисна копалина Ірландії.

 Британські острови належать до зони широколистяних лісів, але зараз ліси на островах займають лише 4-5 % території. За цим показником країна посідає останнє місце у Західній Європі. Це є наслідком багатовікової господарчої діяльності людини. Природне відновлення лісів відбувається повільно. Основні масиви лісів зосереджені переважно у менш зволожених районах південного сходу Великобританії. Але і тут вологість ґрунту виявляється настільки високою, що букові ліси ростуть лише на схилах горбів. Переважають ліси з літнього і зимового дуба, ясеня з домішкою берези, модрини, сосни. У південних районах у підліску широколистяних лісів представлені вічнозелені види чагарників, наприклад, падуб. На півночі острова Великобританія, у Шотландії, поширені соснові і березові ліси.

 Значні площі на Британських островах займають природні і окультурені луки. За флористичним складом вони дуже різнорідні. На нейтральних грунтах (де раніше були поширені широколистяні ліси) в травостої велике значення мають райграсс та біла конюшина. На кислих грунтах переважають мітлиця, овеча трава, костриця червона, а при збільшенні зволоження – ситник.

 Тваринний світ Британських островів дуже збіднений. Великі тварини в природному стані майже ніде не зустрічаються. Лише в деяких місцях під особливою охороною перебувають олень і лань. Значно поширені лише зайці, кролі. До цього часу доволі багата орнітофауна.

 Для Британських островів дуже гострими є екологічні проблеми, зв’язані з перенаселенням, забрудненням повітря і води. Тому населення бережно зберігає ті куточки природи, які ще не втратили привабливих рис.