Розділ I. Фізико-географічні умови. Природно-ресурсний потенціал розділ II. Фізико-географічні умови. Природно-ресурсний потенціал дослідження території України

Географія / Масляк

Перші географічні відомості про Україну належать стародавнім грекам. Так, Геродот (бл. 484 — бл. 425 рр. до н. е.) вважав, що Ойкумена оточена незаселеним суходолом і поділяється на три широтних пояси: північний, помірний, південний. Він описав природні умови півдня України і життя скіфів, які заселяли цю територію. Природні умови Скіфії і скіфів описував також Гіппократ (460—370 рр. до н. е.). Описи півдня України наводять у своїх працях видатні античні географи Страбон (66 р. до н. е.— 20 р. н. е.), Птолемей (90 — бл. 160 рр.), римський натураліст Пліній Старший (23—79 рр.). Україна згадується в описах візантійських та арабських мандрівників у X ст.

Важливі відомості географічного змісту містяться в літописах Київської Русі, зокрема «Повісті минулих літ». Тут називаються географічні об'єкти України, описуються природні явища.

У Київському літопису 1187 р. вперше згадується і назва Україна на означення Переяславської, Київської і Чернігівської земель.

Перші карти української території були видані в Європі у 1482 р. разом з «Географією» Клавдія Птолемея і перевидавались багато разів.

У 1650 р. французький інженер і військовий картограф Г. Л. де Боплан видав книжку «Опис України». У ній зазначалось, що Україна займає територію «від меж Московії до Трансільванії». Там же містилися карти України, виготовлені на основі топографічних знімань. Карти Г. Л. де Боплана були досить докладними, тому перевидавалися в XVII ст. і в першій половині XVIII ст.

У дальшому розвідуванні природних умов і ресурсів України мали значення відкриття Г. Капустіним родовищ кам'яного

вугілля в Донбасі (1721 р.), вивчення родовищ залізних руд в долині р. Саксагані академіком Академії наук і мистецтв у Петербурзі В. Зуєвим (1781 —1782 рр.) і опис природних умов, населення і господарства Лівобережної України і Причорномор'я. В 1793—1794 рр. Україну досліджували експедиції академіків П. Палласа та. Гюльденштедта, які вивчали ґрунти, рослинність, тваринний світ.

Значний внесок у вивчення географії країни зробили вчені Київського, Львівського, Одеського, Харківського університетів. У 1873 р. в Києві було створено Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, до якого ввійшли такі відомі представники української інтелігенції, як Г. Ґалаґан, В. Антонович, Ф. Вовк, М. Драгоманов, П. Житецький, М. Ли-сенко та ін. Одним із засновників і керівників його був видатний етнограф і географ П. Чубинський, відомий тепер і як автор тексту національного гімну «Ще не вмерла Україна». Експедиція під його керівництвом досліджувала Україну, результати були видані під назвою «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» (1872—1878 рр.).

У вивченні природних умов України, зокрема її рельєфу і геологічної будови, клімату, ґрунтів і рослинності, значну роль відіграли дослідження таких відомих природознавців, як П. Броунов, В. Докучаєв, О. Карпінський, О. Воєйков, А. Краснов, Г. Танфільєв та ін. В. Докучаєв досліджував землі Полтавської губернії, лісостепової і степової зон України. Велике значення для розвитку географії України мало створення в університетах кафедр географії.

У 1918 р. в Києві було засновано Академію наук України, вчені якої досліджували природні умови і ресурси, господарство і населення нашої держави. Засновником і першим президентом Академії наук України був академік В. Вернадський (1863—1945), який розвинув вчення про біосферу, про роль живої речовини в житті Землі; його праці відіграли важливу роль у розвитку геохімії, охорони природи, ландшафтознавства, палеогеографії. Він очолював комісію з вивчення природних багатств України. Одним із засновників Академії наук України був також географ і геолог П. Тутковський — професор Київського університету. Він розробив першу схему природно-географічного районування України, видав підручник «Загальне землезнавство». До основних елементів кожного з виділених ним на території України краєвидів П. Тутковський включав також сільське господарство, побут.

Одним із засновників фізичної географії в Україні був академік С. Рудницький (1877—1937). Йому належать наукові праці з геоморфології, історичної і соціально-економічної географії, картографії, краєзнавства, загального землезнавства, фізичної географії України. С. Рудницький був радником в уряді Західно-Української Народної Республіки з еконо-

міко-географічних та політико-географічних питань. У 1927 р. він заснував Український науково-дослідний інститут географії і картографії у м. Харкові, провів експедиційні дослідження на території Наддніпрянщини, Донецької височини, Волині. С. Рудницький мріяв створити багатотомні праці з географії України. На жаль, у 1933 р. вчений був заарештований і бездоказово засуджений, а в 1937 р. розстріляний. Реабілітували видатного українського географа лише в 1965 р.

Академік Г. Висоцький (1865—1940) — різнобічний вчений: географ, ґрунтознавець, геоботанік, лісознавець, агроном. Він обґрунтував схему природно-географічного районування Східноєвропейської рівнини. Його учнем і послідовником був академік П. Погребняк (1900—1976) — відомий ґрунтознавець, лісознавець, еколог, фізико-географ. Він розробив наукові основи дослідження лісів України, охорони її природи. Його праця «Основи лісової типології» перекладена багатьма мовами.

Академік Б. Срезневський (1857—1934) проводив наукові дослідження з синоптичної метеорології, агрометеорології, кліматології України. Ним розроблена схема кліматичного районування України, він займався вивченням впливу метеорологічних чинників на здоров'я людини. Академік Й. Косоногов (1866—1922) вивчав метеорологічні явища, процеси в атмосфері, сонячну радіацію, її інтенсивність протягом року і за сезонами, вплив теплового режиму і вологості на ріст і розвиток сільськогосподарських культур. Академік В. Бондарчук (1905—1993) — відомий геолог, геоморфолог, палеогеограф, автор описів краєвидів України, праць про корисні копалини нашої країни. Досліджував Полісся і Причорномор'я, Українські Карпати і Наддніпрянщину, Донецьку височину, видав книжки з геології для вчителів.

Академік К. Воблий (1876—1947) — один із засновників Української енциклопедичної географії — досліджував історію народного господарства, розвиток і розміщення продуктивних сил України, розробив схему її економічного районування.

Для дослідження природних умов і ресурсів України, населення і господарства, їх картографування, проблем природокористування і охорони природи в 1964 р. при Інституті геологічних наук Академії наук України був створений Сектор географії. Пізніше він був перетворений у Відділення географії, а в 1991 р. на його основі був створений Інститут географії Національної академії наук (НАН) України — головна академічна установа в галузі географічних досліджень у нашій державі. Всіх географів України об'єднує громадська організація — Українське географічне товариство, що існує з 1964 р.

У 60—90-х рр. XX ст. в Укра'їні виконано великі за обсягом і значні за результатами дослідження її географічної будови, підземних вод, корисних копалин, клімату, поверхневих вод Чорного і Азовського морів, водних ресурсів, ґрунтового по-

криву, заповідних територій, рекреаційних ресурсів, складено відповідні карти. Досягненнями українських географів є створення Атласу природних умов і природних ресурсів України, багатотомної серії з природи України (геологія і корисні копалини, клімат, моря і внутрішні води, ґрунти, рослинність і тваринний світ, ландшафти і фізико-географічне районування). Найповніші географічні дані про природу нашої держави наводяться в трьохтомній «Географічній енциклопедії України» (1989—1993 рр.), яку видано вперше.

Рельєф

Рельєф земної поверхні вивчає географічна наука, що називається геоморфологією (у перекладі з грецької ге — земля, морфе — форма). Складовою частиною геоморфології є орографія (у перекладі з грецької орос — гора, графіо — пишу). Вона вивчає рельєф за зовнішніми ознаками: взаємним розташуванням хребтів, височин, улоговин та інших форм рельєфу, їх розміри, висоту і напрями. Саме наука орографія допомагає складати карти з фізичної географії. (Пригадайте, що таке горизонталі.)

Рельєф України досить різноманітний (мал. 3). На рівнинній території України, що є частиною великої Східноєвропейської рівнини, чергуються низовини і височини. На її заході підносяться гірські пасма Українських Карпат, на крайньому півдні височать пасма Кримських гір.

Поверхня території України формувалася протягом багатьох геологічних епох. На її розвиток вплинули новітні (сучасні) тектонічні рухи, давні зледеніння і відкладання лесів (жовтувата пориста порода, що утворилась в льодовиковий період), коливання рівня моря, ерозійна робота річок і вітру, господарська діяльність людини.

Якою ж є сучасна поверхня України? 70 % її площі займають низовини, 25 % — височини і тільки 5 % — гори.

Низовини, височини і гори неоднакові за висотою і формами рельєфу.

Піднятість рівнинної частини території України над рівнем моря становить у середньому 175 м. На Азово-Чорноморському узбережжі абсолютні висоти коливаються в межах 10—15 м, на височинах — 300—400 м. Гірські хребти досягають 1 700— 2 000 м, і найвищою точкою всієї України є гора Говерла (2 061 м) в Українських Карпатах (знайдіть її на карті) (мал. 4).

Низовини, височини і гори України приурочені до різних тектонічних структур, що впливали на розвиток сучасного рельєфу, поверхню окремих частин території. Про те, як тектонічні структури впливали на формування рельєфу, ви дізнаєтесь після вивчення тектонічної будови України.

Низовини. На півночі України розташована Поліська низовина, що має похил до річок Прип'яті і Дніпра. Висоти її не перевищують 200 м, тільки Словечансько-Овруцький кряж піднімається до 315 м. На Поліській низовині розвинута густа річкова сітка. Ділянки між річками мають плоскохвилясту поверхню, на якій є горби і зниження.

На південь від Поліської низовини вздовж лівого берега Дніпра простяглася Придніпровська низовина, її поверхня похилена в західному і південно-західному напрямах, абсолютні висоти змінюються від 170—140 до 120—90 м. В її межах виділяється широка долина Дніпра з крутим правим берегом і кількома терасами на лівому. На сході долина Дніпра поступово переходить у Полтавську рівнину, яка має плоску і горбисту поверхню з долинами та балками.

На півдні України розташована Причорноморська низовина, поверхня якої має абсолютні висоти 150—120 м. Низовина поступово знижується до Чорного моря. Складовою частиною її є Північнокримська рівнина, поверхня якої поступово знижується до Сиваша. Абсолютні висоти її не перевищують 40 м над рівнем моря.

З південного заходу до Українських Карпат прилягає частина Середньодунайської низовини — Закарпатська низовина. Вона слабо похилена на південний захід і має абсолютні висоти 120—105 м. Поверхню Закарпатської низовини утворює плоска терасована долина річки Тиси з її притоками.

Височини. У центральній частині України розташована Придніпровська височина, абсолютні висоти якої становлять 280— 320 м на півночі і до 150—170 м на півдні. В її східній частині виділяється своєрідний район — Канівські гори. Тут знаходиться могила генія українського народу Тараса Шевченка.

На південному сході розташована Приазовська височина з висотами 150—300 м. Тут на поверхню виходять кристалічні породи, що утворюють підвищення, звані в народі «могилами» (г. Бельмак-Могила, 324 м).

У західній частині України розташовані Подільська та Волинська височини, поверхня їх дуже розчленована. Абсолютні висоти становлять 320—350 м (г. Камула, 471 м). На Волинській височині виділяється Мізоцький кряж, на Подільській — окремі масиви-гори: Кременецькі гори, Гологори, Розточчя, Опілля, Товтри (Недобори).

На сході України знаходиться Донецька височина, її середні висоти становлять 175—300 м. Найвища точка — г. Могила Мечетна (367 м). На територію України заходить південно-західними відрогами Середньоросійська височина. Висота її в межах нашої країни не перевищує 236 м. Тут дуже багато ярів, балок.

З північного сходу до Українських Карпат прилягає Пе-редкарпатська височина з висотами 650—800 м, густою сіткою річкових долин.

На межиріччі річок Пруту і Дністра розміщене хвилясте горбисте пасмо, що утворює Хотинську височину. З південного заходу на північний схід височина тягнеться на 50 км. її середні висоти в західній частині становлять 350—400 м, в східній — зростають до 350—475 м. Тут знаходиться найвища точка рівнинної частини України г. Берда висотою 515 м. Височина складена вапняками, глинами, гіпсами, поверхня її розчленована притоками річок Пруту і Дністра, які мають глибокі долини з крутими схилами. Більша частина височини вкрита буковими і дубово-грабовими лісами.

Гори. Українські, або Східні, Карпати є частиною великої Карпатської системи. Це молоді середньовисотні гори, що утворилися під час альпійської складчастості, їх середні

висоти коливаються від 1 200 до 1 600 м. Гори складаються з кількох паралельних пасом, що простягаються з північного заходу на південний схід на 270 км. Гірські пасма, які знаходяться на сході, дістали назву Зовнішніх Карпат. У їх межах виділяються гори Бескиди, Горгани та Покутсько-Буко-винські. Центральну частину займають Вододільно-Верховинські Карпати з низькогірноувалистим рельєфом, Полонинсько-Чорно-горський хребет, Рахівські і Чивчинські гори. Найвищою частиною Українських Карпат є масив Чорногора з кількома вершинами, в тому числі і Говерлою, що мають висоти понад 2 000 м. Зручними перевалами в Українських Карпатах є: Ужоцький, Верецький, Вишківський, Яблуницький. Через них пролягають основні шляхи сполучення — автомобільні і залізничні магістралі.

Говерла — найвища точка України. Подолавши кількагодинний підйом, ви зійдете на кам'янисту вершину, що складена пісковиковими брилами. Це край субальпійських і альпійських лук. Там ростуть чорниця, брусниця, гірська сосна, трапляється рододендрон. Звідти відкриваються чудові панорами — краєвиди оточуючих гірських пасом. На північ від Говерли біліють пасма Горган з кам'яними розсипищами на схилах («горгани»). На півдні видніються скелясті гребені давнього масиву Мармарош (Рахівські гори). На схід підносяться масиви Гринявських гір і Свидівця. Основну групу гір масиву Чорногора, в якому знаходиться Говерла, складають розташовані на захід від неї г. Петрос і на південний схід — гори Ребра, Гутин Темнатик, Бребенескул, Піп-Іван та ін. Вони підносяться вище 2 000 м і виділяються на фоні смерекових і букових лісів та мальовничих полонин. Звертають на себе увагу витвори давнього гірського льодовика — заглиблення у вигляді цирків, а в них — залишки льодовикових озер, які всюди в Карпатах називають «морськими очима». На схилах звиваються потоки, потічки, стрімкі водоспади. Дороги і стежки на Говерлу починаються з населених пунктів, розташованих в річкових долинах, що її оточують: в долині річки Чорної Тиси — з гірського селища Ясиня, Білої Тиси — з Рахова, Чорного Черемоша — з Верховини, Пруту з — з Ворохти.

Кримські гори займають крайній південь Кримського півострова. Вони простягаються з заходу на схід на 180 км. Виділяються три гірські пасма: Головне з висотами 1 200— 1 500 м, Внутрішнє з висотами 400—600 м та Зовнішнє з висотами 250—350 м. Схили пасом асиметричні: південні — круті і урвисті, північні — пологі. Це пов'язано з розмиванням м'яких порід в гірських нашаруваннях, що складаються з пластів різної твердості. Довгі і похилі схили Зовнішнього і Внутрішнього пасом збігаються з напрямом залягання стійких гірських порід — вапняків, круті схили — наслідок руйнування м'яких порід — мергелів і глин. Такі асиметричні форми рельєфу називають куестами. Між куестовими пасмами в результаті ерозії утворилися зниження.

Головне пасмо Кримських гір найвище. Воно становить суцільний ланцюг плоских безлісих масивів, що називаються

яйлами: Байдарська яйла, Ай-Петринська, Ялтинська, Нікіт-ська, Гурзуфська, Бабуган, Чатирдаг, Демерджі, Довгоруків-ська, Карабі-яйла (мал. 5,6). На Бабуган-яйлі знаходиться найвища точка Кримських гір — г. Роман-Кош (1 545 м). Узбережні схили Головного пасма закінчуються Південним берегом Криму, де поширені ерозійні, зсувні та вулканічні

форми рельєфу. Сучасного вигляду Кримські гори, як і Українські Карпати, набули в епоху альпійської складчастості. На їх Головному пасмі є Ангарський перевал, через який пролягає тролейбусна лінія від Сімферополя до Алуніти і Ялти. Глибина і густота розчленування поверхні, крутість схилів впливають на господарське використання території, прокладання доріг, планування і забудову населених пунктів, обробіток земель і вирощування сільськогосподарських культур, розташування садів та виноградників, лісосмуг тощо. (А як впливає рельєф на життя людей у вашій місцевості?)

Бабуган-яйла — найвищий масив Кримських гір. Він розташований між Гурзуфом і Алуштою. Межує з Гурзуфською яйлою на південному заході, Гурзуфським перевалом сполучається з Нікітською яйлою. Саме в цьому масиві знаходиться найвища точка Кримських гір — г. Роман-Кош (1 545 м). Середні висоти тут становлять 1 000— 1 400 м. У центрі масиву розташована мальовнича улоговина, оточена хребтами. У вапнякових породах утворилась карстова шахта Бабу-ганська глибиною 103 м і довжиною 150 м. (Пригадайте, які умови необхідні для утворення карстових печер.) На масиві бере початок річка Улу-Узень. На схилах масиву Бабуган-яйли ростуть буково-грабові ліси, зберігається своєрідний березовий гай.

Тектонічна і геологічна будова. Палеогеографічні умови

Геологія — система наук про Землю, особливо земну кору, її склад, будову, рухи та історію розвитку, а також розміщення корисних копалин. Геологія поділяється на галузі. Речовий склад земної кори вивчають переважно мінералогія і петрографія (у перекладі з грецької петрос — камінь, графіо — пишу). Процеси, внаслідок яких утворюються мінерали і гірські породи і які змінюють їх склад та умови залягання, перетворюють

рельєф, досліджує динамічна геологія. Рухи земної кори, структури (утворення), що виникають внаслідок цих рухів, розглядаються геотектонікою (у перекладі з грецької ге — земля, тектоніка — будівництво). Закономірності змін обличчя Землі з часу її утворення і будову земної кори протягом геологічного часу вивчає історична геологія, зокрема її розділ — палеогеографія (у перекладі з грецької палеос — давній і географія).

Тектонічна будова

Територія України має складну тектонічну будову, яка сформувалася протягом тривалої геологічної історії. Ділянки земної кори, обмежовані глибинними розломами, називаються тектонічними структурами. Вони різні за часом утворення, віком, розмірами. Розрізняють платформені тектонічні структури (власне платформи, щити, западини) та складчасті структури. Разом ці структури утворюють тектонічну будову території. Більша частина території України належить до Східноєвропейської платформи, яка має давній кристалічний фундамент. Крім неї тут є Західноєвропейська і Скіфська платформи. Українські Карпати і Кримські гори належать до складчастих структур Середземноморського рухливого поясу (мал. 7).

У межах Східноєвропейської платформи виділяють такі тектонічні структури: Український щит, Волино-Подільську плиту, Галицько-Волинську і Дніпровсько-Донецьку западини, Донецьку складчасту область, Воронезький кристалічний масив, Причорноморську западину. (Зверніть увагу на особливості їх розміщення.)

Український щит є піднятою ділянкою платформи. Кристалічні породи, що його складають, можна побачити в долинах річок, оскільки вони часто виходять на поверхню. У сучасному рельєфі Український щит представлений Придніпровською та Приазовською височинами. Щит складений найдавнішими гірськими породами, їх вік становить 3,5—4 млрд років. Це граніти, гнейси, кварцити, пісковики та ін. (мал. 8). Докембрійська поверхня щита є нерівною, її перекриває потужна товща палеозойських, мезозойських і кайнозойських осадових гірських порід (табл. 1). Український щит розбитий густою мережею глибинних розломів на окремі, зміщені один відносно одного, блоки. З розломами пов'язана більшість річкових долин. Такими ж розломами щит відокремлюється від Дніп-ровсько-Донецької западини, Причорноморської западини та Волино-Подільської плити. У місцях, де осадових порід мало, кристалічні виходять на поверхню.

На захід від Українського щита розташована Волино-По-дільська плита. В її межах докембрійський фундамент залягає на глибинах 2 000—2 500 м. На північ від неї знаходиться

Галицько-Волинська западина, де докембрійський фундамент опущений на глибину від 3 000 до 7 000 м. На його поверхні залягають потужні товщі палеозойських, мезозойських та кайнозойських відкладів.

На схід від Українського щита розташована Дніпровсько-Донецька западина. У рельєфі на поверхні їй відповідає Придніпровська низовина. Дніпровсько-Донецька западина знаходиться під осадовими породами на глибині 4—6 км в північній

частині і 10—12 км — в південній. Це одна з найбільших западин Східноєвропейської платформи. Вона виповнена осадовими відкладами палеозойського, мезозойського і кайнозойського періодів. З породами девонського і кам'яновугільного періодів пов'язані родовища нафти і газу, а також солі, що поховані під іншими осадовими породами.

На південний схід від Дніпровсько-Донецькоі западини розташована Донецька складчаста область, виражена в сучасному рельєфі Донецькою височиною. Там на поверхню виходять девонські І карбонові (кам'яновугільні) породи. Це будова герцин-ського горотворення. З товщею карбонових відкладів, потужність яких досягає 10—12 км, пов'язані поклади кам'яного вугілля.

На північний схід від Дніпровсько-Донецькоі западини знаходиться схил Воронізького кристалічного масиву. Докембрійські породи, якими він складений, залягають на глибині від 150 до 900 м. У сучасному рельєфі — це західні схили Середньоросійської височини.

На південь від Українського щита розташована Причорноморська западина. У рельєфі їй відповідає Причорноморська низовина. Западина знаходиться на південній окраїні Східноєвропейської платформи. Докембрійський фундамент залягає тут на глибинах 600—3 200 м, вище нагромадились палеозойські, мезозойські і кайнозойські відклади.

Між Східноєвропейською платформою і Українськими Карпатами знаходиться Західноєвропейська платформа, що занурюється під передгірний прогин.

На південь від Східноєвропейської платформи розташовується Скіфська платформа, що утворилась під час герцинсь-кого горотворення. Більша її частина знаходиться під водами Чорного і Азовського морів. У сучасному рельєфі — це рівнинний Крим, а також територія між річками Дністер і Прут. Фундамент Скіфської платформи залягає на глибинах від 500—1 500 м на півдні до 3 000—6 000 м на півночі.

Складчасті структури Українських Карпат — це гірські споруди альпійського горотворення. До них належать Перед-карпатський прогин, складчасті гори і Закарпатська западина. Вони складені переважно крейдовими, палеогеновими та неогеновими відкладами. В сучасному рельєфі складчастим структурам відповідають пасма гірських хребтів та улоговини між ними. Передгірний прогин у рельєфі виражений Передкар-патською височиною, Закарпатська западина — однойменною низовиною.

Складчасті структури Кримських гір — це велике підняття, частина якого занурена в Чорне море. Гори складені переважно мезозойськими і кайнозойськими відкладами, вулканічними породами. В межах Головного пасма поширені відклади тріасового і юрського періодів.

Геологічна будова

На території України поширені гірські породи різних періодів: від найдавніших (архейських) до сучасних (четвертинних). (Відшукайте на геологічній карті в атласі райони зазначених у тексті порід, запам'ятайте, яким кольором вони зображені і якими знаками позначаються. Легенда до цієї карти складена за геохронологічним принципом. Для кращого усвідомлення послідовності утворення та залягання гірських порід щоразу з'ясовуйте їх місце в геохронологічній таблиці чи легенді до геологічної карти (див. атлас). Найдавніші гірські породи виявлено в межах Українського щита.

це — архейські граніти, гнейси, пегматити, протерозойські кварцити, сланці, пісковики, лабрадорити, габро, сієніти.

Граніти протерозойської ери можна спостерігати на річці Тетерів у Житомирі. Це — скелі Чацького і Чотири Брати. Скеля Чацького підноситься над водою на ЗО м і нагадує лицаря, одягненого в лати. Скеля Чотири Брати — це чотири виступи до 10 м заввишки, схожих на легендарних велетнів.

У Костопільському районі Рівненської області на правому березі р. Горині у кар'єрі Іванова Долина залягають верхньопротерозойські базальти — чорні кристалічні породи, що утворюють призматичні стовпи заввишки до ЗО м (мал. 9). У кар'єрі трапляються і такі мінерали, як самородна мідь, кварц, халцедон, кальцит, малахіт, лазурит тощо.

Піски, пісковики, сині глини кембрійського періоду поширені у Волинському Поліссі, карбонатні пісковики і вапняки ордовицького і силурійського періодів — у долині Дністра. У межах Дніпровсько-Донецької западини залягають породи девонського періоду — доломіти, сланці, пісковики, Галиць-ко-Волинської западини і Донецької складчастої області — породи кам'яновугільного періоду — сланці з прошарками кам'яного вугілля, пісковики тощо. Відклади пермського періоду (різноколірні глини, доломіти, вапняки) заповнюють Дніпровсько-Донецьку западину.

Тріасові сланці і юрські вапняки складають Кримські гори, вкривають Воронезький кристалічний масив, поширені в Дні-провсько-Донецькій западині.

Породи крейдового періоду (піски, пісковики, глини, мер-гелі) залягають на Волино-Подільській плиті, Галицько-Во-

линській западині, схилах Воронезького масиву, в Українських Карпатах і передгір'ях Криму. Неогенові відклади (вапняки, піски, пісковики, глини тощо) поширені на значних територіях як платформеної частини України, так і в Передкарпатті, в Криму. Особливо потужною є їх товща на Причорноморській западині.

Всюди на території України залягають четвертинні відклади. Вони вкривають більш давні породи і відслонюються (оголюються) в кар'єрах, долинах річок, балках та ярах. Четвертинні відклади неоднакові за походженням і віком. Розрізняють морські, льодовикові, еолові, річкові та інші відклади. Вони відіграють важливу роль у ґрунтотворенні, формуванні особливостей фізико-географічних регіонів і ландшафтів, як ресурси будівельних матеріалів.

Як приклад розглянемо геологічний розріз правого берега Київського водосховища біля Вишгорода. На ньому зверху вниз можна простежити відклади четвертинного, неогенового і палеогенового періодів: а) четвертинні відклади — дерново-підзолистий ґрунт (потужність 0,1 —1,2 м); пісок, суглинок лесовидний сірувато-палевий (1—2 м); суглинок моренний червоно-бурий, піщанистий, іноді з уламками кристалічних порід, гравієм, галькою, подекуди з червонуватим (через домішки заліза) піском; б) неогенові відклади — червоно-бурі глини з вапняковими вкрапленнями, під ними сірі, вишнево-червоні пластичні з марганцевими горошинами глини потужністю 3,0—5,8 м; нижче залягають піски білі й жовтуваті, тонкозернисті, кварцові, зверху — слабо зцементований пісковик (до 1 м), знизу — пласти бурого вугілля (до 1 м); в) палеогенові відклади — піски сірувато-зелені й вохристо-зелені, що чергуються з прошарками глинястих пісків буруватого чи темно-сірого кольору, знизу — шар пісковиків жовтого кольору і залізистих темно-бурих (до 2 м). У цих пісках трапляються скупчення та окремі шматки бурштину. Нижче залягає дрібнозернистий пісок сірого і темно-зеленого кольору (2,2—2,4 м), знизу відслонюється мергель темно-зеленого кольору, піски і пісковики.