Краще не розкривайте цієї книги

Евгения Кононенко

Книгарня «ШОК»

 

 

Євгенія Кононенко

Книгарня «ШОК»

 

Частина перша: Книгарня «ШОК»

Комп’ютерна елегія

 

Н. Л.

 

 

Екранчик мобільного висвітлив його номер. Вона давно боялася дзвінків від нього, якщо вони надходили за годину до призначеної зустрічі. Такі дзвінки могли означати лише одне: зустріч скасовується. І зараз вона сидить за столом, дивиться на маленький апаратик, ще один недавній винахід людського генія, і не поспішає натиснути зелену кнопку, щоб почути: «ти вибач, але тут така справа…»

Жінка, яка сидить у своєму кабінеті за письмовим столом перед комп’ютером, є директоркою невеличкого музейчика.

Цю посаду зо два роки тому вона отримала завдяки йому. І хоча все складається нібито добре, радості від того нема.

Адже йдуть місяці й зливаються в роки, а обіцяне «ми скоро неодмінно відзначимо твоє призначення у твоєму новому кабінеті!» не настає.

Правду кажучи, кілька місяців тому, ще навесні, він як сніг на голову заїхав до неї, коли музей уже закрився. Несподівано зателефонував, що їде. Чи змогла би вона сказати йому, щоб він не їхав? Вони ж не бачилися бозна‑скільки!

Вона тоді саме вживала таблетки від депресії, через які їжа набувала смаку риб’ячого жиру, а все перед очима ніби було змащене базарною каламутною соняшниковою олією.

Він приїхав і увійшов до неї з чорного ходу. А в музеї саме відбувалася науково‑практична конференція, і представниці з регіонів тинялися по експозиції, чекаючи, коли директорка столичного музею вийде до них, поділиться передовим досвідом. І вона вийшла за півгодини у блузі, застебнутій навскоси, із вогниками потойбічного щастя в очах.

‑ Ще тепленька, ‑ сказала одна з учасниць конференції.

Вона почула, але їй було байдуже‑байдуже, адже вона знала: в неї кохання, а не блуд.

Тоді він привіз пляшку коньяку, яку вона сховала в сейф, бо ж він пообіцяв, що настане день і вони вип’ють її, бо зараз він за кермом. Весна стала літом, а літо ‑ осінню. Нарешті, він знову зібрався до неї, тепер уже на довше, але ж ось телефонує, щоби скасувати зустріч, мовляв, несподівана нарада! Вона заради нього відмінить будь‑яку нараду! Навіщо ти кажеш про свої справи жінці, яка заради тебе відкладе будь‑які свої справи? Хочеш її знову змусити пережити травму від того, що вона для тебе ‑ зовсім не те, що ти для неї?

‑ Я не кажу такого… Але ж ти розумієш… ‑ він починає пояснювати, які питання будуть вирішуватися на тій нараді.

Вона уриває зв’язок, він більше не передзвонює. І вона тоскно береться за мишу, зганяє з екрана чорний screen saver із фіалковими лініями і починає безладно блукати Інтернетом.

Невже доведеться знову пити ті кляті пігулки ‑ снодійне на ніч та антидепресант уранці, бо ж інакше не зможе ні працювати на роботі, ні бодай щось робити вдома?

Вечорами директорка музею майже ніколи не поспішає додому. Сидить у своєму кабінеті перед комп’ютером, про‑глядає новини, читає книжки, слухає музику, дивиться кінофільми. Іноді водночас із інтелектуальною інформацією несподівано відкриваються вікна порносайтів. Буває, вона сумно розглядає ці засмаглі тіла із силіконовими принадами.

Вона знає: там нема кохання. Але в її пам’яті живе болючий спогад, як кілька років тому, ідучи з нею вечірньою вулицею, її коханий жадібно озирався на молодих дівчат у міні й тугих джинсах, не приховуючи від неї свого захоплення тими ногами й місцями вище. Чому для чоловіків молоді сіднички означають аж настільки більше, ніж закохані очі?

А того вечора замість агресивних порносайтів, які ще й закрити швидко не виходить, і на екрані довго блимають огидні конвульсії імітацій кохання, їй відкрилося інше вікно.

На чорно‑білому тлі з’явився червоний текст: ЧЕРВОНА РУТА (ЧЕРВОНА РУТА ‑ не тільки популярна українська пісня, чи не єдина, яка українською мовою звучала на весь СРСР. Червона рута ‑ це традиційне карпатське приворотне зілля). ПРИВОРОТ. Гарантія ‑ 100%. Нам допомагають зорі. Ми нікому не робимо лиха.

Чим привабило її, ніяк не поведену на ворожбі, це підозріле оголошення? Згодом вона думала про це. Певне, культовий український бренд у заголовку в поєднанні з російською мовою оголошення змусили її прочитати весь текст.

Вона й раніше думала про приворот, але тільки як про якийсь абстрактний сюжет. Теоретично її цікавило: а що, як дві жінки візьмуться водночас приворожувати того самого? Якщо обидві звернуться до однаково кваліфікованих ворожок, а то й до тої самої… Що тоді? Тоді їй мимоволі малювалася варварська картина розривання князя в полі двома кобилицями, і вона намагалася думати про інше.

Але ж ось і вона повелася на ту ЧЕРВОНУ РУТУ і написала листа на запропоновану електронну адресу. Їй відповіли миттєво. Далека ворожка спитала, де саме її адресатка зараз, день чи ніч на її годиннику? Мовляв, сама вона зараз перебуває в Архангельську. Сеанс найкраще проводити опівночі за московським часом, коли магічні сили ворожки найсильніші.

Але треба, щоб у клієнтки також було темно. Директорка музею відповіла, що в неї ‑ східноєвропейський час. Ворожка сказала, що це ‑ сприятлива різниця в часі. А також сказала, що й вона з України, тож радо допоможе землячці.

Між жінками зав’язалася довірлива електронна розмова.

Ворожка пояснила, що її технології не допомагають, якщо чоловік потрібен жінці для грошей чи для кар’єри. Але якщо він цікавить її як об’єкт кохання, її приворот неодмінно спрацює. Його дія розпочнеться найраніше по десяти хвилинах, найпізніше ‑ по десяти днях. Єдине, вона має попередити: у нещодавно байдужого чоловіка може виникнути занадто сильний інтерес.

‑ Кохання не може бути забагато, ‑ відповіла директорка музею рядком десь чутої поезії.

Ворожка назвала ціну. Цілком божеську. Стільки коштував светр, що його директорка хотіла придбати в маленькій крамничці неподалік від свого дому. Бежевий светр із маленькими ґудзичками спереду ‑ схожий на той, який був на ній багато років тому на початку її стосунків із тим самим чоловіком. У директорки була картка із Web Money, якою вона іноді розплачувалася за музику з іноземних сайтів, і вона вмить перевела потрібну суму в еквіваленті для ворожки.

Жінці стало легше. Навіть якщо це й «розведення», Бог із ним! І не те заплатиш за добрий настрій! Директорка одягла навушники, ввімкнула «Велике славослов’я» Струмського.

Поринула у християнський спів і вкотре здригнулася від надривного: «Господи к тебе прибегох: научи мя творити волю твою!» Християнський Бог не схвалює приворотів. Але ж Він схвалює любов! А любові у світі так мало! Будь‑що зробиш, аби її стало більше! Зрештою, ще невідомо, як той Бог ставиться до християнських веб‑сайтів і до відпущення гріхів через Інтернет, які вони пропонують.

Плин святого поспів’я перебив поштовий дзвінок: ворожка вийшла на контакт у належний час. А директорка мало не забула про неї. Ворожка написала, що їй потрібна Його електронна світлина.

Коханий чоловік директорки музею був відомою особою, і його бадьорий фейс прикрашав багато веб‑сайтів. Вона послала кілька лінків до Архангельська. Ворожка відповіла, з якою саме парсуною вони працюватимуть рівно опівночі за Москвою, об одинадцятій за Києвом. Потрібно, щоб його фейс був у неї на екрані. Потрібна максимальна синхронність.

Що робитиме ворожка в Архангельську ‑ не її справа. Але ось інструкція, що має робити вона. Отже, потрібна КРОВ. Її кров. Бажано менструальна. Але якщо такої під рукою нема, можна просто порізати палець.

Директорка простягла руку до мармурового канцелярського приладу, який залишив на робочому столі котрийсь із її попередників. Взяла архаїчне металеве перо, якого ніколи не вмочували у каламар. Протерла його своїми парфумами. І коли годинничок у правому нижньому кутку комп’ютера просигналізував 22:59, зробила щось на кшталт того, що робить лаборантка, коли бере аналіз крові. А рівно о двадцять третій зробила все так, як її проінструктувала архангельська ворожка (Свідомо не подається інформація, що саме треба робити з обличчям на екрані за допомогою крові).

Комп’ютер умить вимкнувся. І світло в кабінеті також.

Навкруги запанувала така чорна темрява, що директорка на якусь хвильку подумала, що осліпла. Вимкнувся електричний обігрівач, повіяло космічним холодом. У маленькому музейному садочку гучно завив пес. Директорка відчула чорний жах від контакту з холодом потойбіччя. Захотіла перехреститися, але права рука не слухалася. Та от поступово почали з’являтися тьмяні обриси чорних дерев за вікном.

Жах попустив. Десь у кінці коридора гукнув охоронець:

‑ Пробки вибило! Зараз поміняю!

Повернулося світло.

‑ Налякалися? ‑ охоронець із нічним черговим зазирнули до її кабінету, ‑ зараз усе буде нормально! То ми відразу два електрочайнички закип’ятили, тому, певне, таке сталося!

Ви вже нас вибачайте!

Увімкнувся комп’ютер. На годиннику 23:10. Вона ще цілком встигає на метро. Зателефонувала синові, щоб зустрів її біля виходу. Син сказав, що саме йде по пиво до кіоску, щоб вона передзвонила, коли сідатиме в метро. І коли вона вже одягала пальто, залунав мобільний.

‑ Ти ще в музеї? Слава Богу! То я таки їду до тебе!

Вона не встигла нічого відповісти, як він з’явився за вікном у саду, нетерпляче постукав у скло. Вона відчинила чорний хід. Він увірвався до кабінету, як навісний перелесник, рвучко схопив її в обійми. Відпустив лише тоді, коли вона сказала, що треба замкнутися. І з новою силою потяг її до казенного шкіряного дивана.

Дзвонив її мобільний, дзвонив міський у приймальні.

Вона знала, то її син. Бо ж метро вже не працює, а її нема.

Але коханий не відпускав її. Хоча сам він під час їхніх попередніх зустрічей завжди відповідав на свій мобільний. Не сповільняючи руху кохання, давав коментарі, що від нього хотіла світова преса, або спілкувався зі своїм збіса високим керівництвом.

Метро вже давно закрилося, але їхнє кохання тривало.

‑ Ви ще тут? ‑ гукнув з‑за дверей охоронець, певне, син зателефонував на вахту, ‑ бо ваш син хвилюється. Сказали, що їдете додому, а вас нема. Сказати, що ви тут і заночуєте?

‑ Прожени його, ‑ роздратовано стогнав коханий, ‑ я так скучив за тобою!

Вона вже не мала сил, а він не зупинявся.

Фіранки не запнуто, світло увімкнено, кабінет на першому поверсі, думала вона. Її погляд упав на виріб народних майстрів, дерев’яну статуетку Лесі Українки, на якій зачепилася майка коханого. Музей ‑ у центрі міста. Тут вони навіть не почують третіх півнів. Бо ж із третіми півнями дія магії мала би скінчитися. А може, в комп’ютерного привороту якісь інші закони?

О третій ночі, коли вони пили чай з тим самим коньяком, він сказав, що завтра ввечері неодмінно приїде знову. А ще спробує заїхати в обідню перерву.

Це триває вже кілька днів. Він буває в неї чи не щовечора. Їй вартує великих зусиль відпровадити його пізно ввечері, бо він щоразу готовий ночувати в її кабінеті.

‑ Ти можеш позбутися своєї посади, ‑ каже вона йому.

‑ То я піду старшим науковим до тебе в музей! Візьмеш мене?

‑ Тебе можуть вигнати з дому.

‑ То я піду жити до тебе! Чи я тобі потрібен лише з посадою й житлоплощею? ‑ він знову тягне її до себе на коліна, знову лізе до ґудзиків на її кофтинці ‑ від тих далеких часів, як розпочався їхній роман, вона не носить глухих светрів, купує собі лише светрики на ґудзичках.

А сьогодні вона вперше сидить сама у своєму кабінеті. Їй пощастило скасувати зустріч, бо пішла та сама кров, якої жадала далека комп’ютерна ворожка. (Можна собі уявити, який міг бути ефект, якби директорка скористалася не кров’ю з пальця, а ЦІЄЮ кров’ю). Він телефонує, питає, може, вона передумала, може, він усе‑таки заїде? Гаразд, сьогодні нехай вона відпочине, але завтра він неодмінно приїде і вони будуть кохатися нетрадиційними способами.

Але то завтра, втомлено думає вона. А сьогодні вона сам на сам із комп’ютером, за яким, як виявилося, дуже скучила. Вони ж і не спілкувалися відтоді, як та ЧЕРВОНА РУТА запропонувала їй свої послуги! Ти завжди хотіла потойбічного знання, каже вона собі, тільки боялася його, ну от і маєш. А особливо захотіла після того, як потоваришувала з ним, із комп’ютером. Хто б іще показав тобі, наприклад, месу Алістера Кроулі в усій її аудіовізуальній величі? Іноді комп’ютер може бути кращим за чоловіка ‑ і вимкнути його можна, якщо вже зовсім набридне, і відповіді на сакральні питання знає краще за багатьох чоловіків.

Але є питання, на які й комп’ютер не відповість. Наприклад, як знову відшукати архангельську ворожку? Вже годину вона блукає Інтернетом, але сайт ЧЕРВОНА РУТА не відкривається. Всі пошукові системи на запит «Червона Рута» видають тільки пісню Володимира Івасюка або інформацію про фестиваль 1989 року. І знову вона, певне, ночуватиме тут. Бо немає сил підвестися зі стільця, така сильна кровотеча. Можна викликати таксі, але вона боїться закривавити чиєсь авто. А перед комп’ютером так добре, він уміє заспокоїти. Принаймні, дуже намагається. Вона набирає «приворот кров’ю», заходить на сайт SANGUIS‑HAEMA. І знаходить дуже багато вельми суперечливої інформації.

 

 

Шлюбна ніч

 

 

Найкращі хвилини ночей кохання ‑ щирі розмови потому.

Коли заговорять про те, про що мовчать за інших обставин.

Якщо воно так для обох, значить, їх направду багато чого поєднує. Ці двоє були разом більше двох років. А потім вирішили, що зможуть створити родину. Уклали шлюб і відмовилися від засобів запобігання. Йому трохи за п’ятдесят, їй трохи за тридцять. Зараз вони в готелі, в подорожі, куди прилетіли відразу після реєстрації шлюбу. За вікном мерехтять вогні незнайомого міста. На столі ‑ два келихи й недопита пляшка дорогого шампанського. Над ліжком ‑ лагідний світильник. Можливо, щойно вони зачали дитя.

‑ У мене двоє дорослих дітей. Але вперше я робив це свідомо, ‑ каже він.

‑ У мене в минулому лише ненароджені діти, ‑ відповідає вона. Її репліка провисає без відповіді. То ‑ ніби звинувачен ня всім чоловікам світу, що зараз не є доречним. Аби повернути дорогоцінні хвилини гармонії, вона весело додає:

‑ Але мене моя мама все‑таки народила.

‑ А моя мама, ‑ несміливо починає він, ‑ моя мама… Ти ж бачила її. Вона ще була жива, коли ми познайомилися, то ти, мабуть пам’ятаєш, якою вона була…

‑ Вона була дуже старенька, ‑ обережно каже вона.

‑ Але й молодшою вона була… страшненька. Вона була горбатенькою, а над бровою випнулась якась пухлина, яка її геть унікчемлювала… Але люди любили її, бо вона була неймовірно привітною. Просто надприродно лагідною. Справжня сестра милосердя. Хоча по лікарнях все життя пропрацювала не медсестрою, а санітаркою… Я ніколи не питав її про батька.

Не в тому, зрештою, був трагізм мого дитинства. У нашому містечку майже ні в кого з моїх ровесників не було того батька. А в кого був, то якесь п’яне одоробло… Але я зараз не про це… Коли я вже був дорослим, мама розповіла мені, що на початку п’ятдесятих кілька років працювала в Карелії в будинку інвалідів Вітчизняної війни.

‑ Я чула про таких. Туди їх усіх позвозили з базарів, де вони жебракували відразу по війні.

‑ Там були й такі, хто навіть жебракувати не міг. Зовсім страшні каліки, потім я зустрічав у книжках назву basketbaby. Це про інвалідів без рук та без ніг… ‑ І я чула таку назву. В одній американській книзі…

‑ Так от, моя мама розповіла, що виявила особливу увагу до одного з таких. Проходила до нього вночі поговорити. У нього не було ні рук, ні ніг. Але чоловіча стать у нього була. І вона, певне, мучила його. І мама сказала: «Я його спочатку рукою заспокоювала, а потім і ти заклюнувся…»

‑ Як же вони зробили таке, що й ти заклюнувся? ‑ з мукою в голосі спитала молода дружина.

‑ Я й сам після тої розмови з мамою іноді про це думаю…

Це єдине, що моя мати розповідала мені про мого батька. А може, все було зовсім не так, і мама розповідала мені щось таке, чого й не було насправді.

‑ Навіщо їй було брехати?

‑ Вона не брехала. Але могла щось вигадати і повірити у свою вигадку. Пожаліла хлопця‑каліку з гарним обличчям.

А я виник від чогось банальнішого.

‑ Гадаю, що твоя мама сказала правду.

‑ Можливо. Але це неможливо встановити. Минуле зникає без сліду.

‑ Ти є слід.

‑ Не знаю. Єдине, чого можна бути певним, ‑ я бачив запис у її трудовій книжці. Вона направду працювала в Карелії в притулку для інвалідів тої війни. Звільнилася за кілька місяців до мого народження. Отже, моє місце зародження саме там… А місце народження ‑ те містечко, де ми з нею жили, поки я не поїхав навчатися в університеті.

У кімнаті готелю стало тихо. А хотілося ще говорити.

Говорити і слухати. Але слів не було. Нарешті він знову порушив мовчання:

‑ Навіть якщо це й вигадка… але це ще одна народна історія про український секс… чи про українське кохання…

‑ А чому саме про українське? Як на мене, в тому страшному будинку… були всі народи.

‑ Мама казала, що виявила особливу увагу саме до того basket‑baby, тому що коли в нього гноїлися обрубки, він марив по‑українськи. Вона навіть не сказала «по‑українськи».

Сказала: «по‑нашому».

За вікном мерехтіли нічні вогні чужого міста. Над ліжком у номері готелю ніжно блимав світильник. Чоловік і жінка міцніше обнялися в гіркоті солодкої шлюбної ночі.

 

 

Голий ювілей

 

Сімома подвійними буквами Він влаштував сім земель,

сім небес, сім днів, сім континентів і сім морів, сім річок і сім

пустель, сім тижнів (від Пасхи до Трійці), і посеред них був Його

Священний Палац. Сім років складають цикл, і сьомий рік ‑ рік

звільнення, а після семи років звільнення ‑ Ювілей. З цієї причини

Бог любить сімку більше, ніж будь‑яку іншу річ під небесами.

 

Сефер Єцира

 

Досвід її життя ніяк не сприяв тому, щоби вона бодай якоюсь мірою захопилася нумерологією. Круглі дати завжди підводили, несподівану радість приносили якісь випадкові числа.

Вона була переконана: всі властивості надали числам люди, а числа як такі нічого в собі не містять. І отой самий ювілей, оте число п’ятдесят, яке чи то люблять, чи то не люблять, але ніяк не може не враховувати ніхто з тих, хто послуговується десятеричною системою числення, воно також штучне.

Невігласи іменують ювілеєм усе, що ділиться на п’ять.

Тоді як справжній давньоєврейський ювілей ‑ це те, що йде відразу після сім разів по сім, і це не стосується винятково віку людини. Тобто справжній ювілей ‑ це тільки п’ятдесят. І потім сто, сто п’ятдесят, двісті, двісті п’ятдесят… Людина зустрічає тільки перший ювілей. Якщо якісь унікуми й доживають до другого, задоволення вони від того мають іще менше, ніж від першого.

Але й перший ювілей має особливий сенс, якщо надавати великого значення семи й семи разам по сім… А чи було десятеричне числення в часи написання Сефер Єцири? Ото питання!

Як повідомляють мудрі книжки, ‑ раз на 50 років рабо‑ власники‑юдеї відпускали на волю рабів. Але, якщо не виходи ти на рівень великого знання, лишатися в колі повсякденності, то в житті сучасних громадян число 50, коли воно стосується людського віку, має якийсь варварсько‑сакральний сенс, позбутися магії якого майже неможливо. П’ятдесят років треба неодмінно святкувати. Святкувати гучно, п’яно, із залученням великих грошей, які рекомендується починати відкладати, тільки‑но тобі виповнилося сорок вісім. А то й раніше. Інакше ти просто не шануєш усіх, хто добре ставиться до тебе. Тих, хто готовий щиросердно тебе привітати. Тих, хто готовий подарувати тобі дорогу й непотрібну річ. Тих, хто також готується гуляти свій ювілей, і тебе вже внесено до списку запрошених. Їй пригадалося, як вона ще малою дівчинкою була з мамою на першому в своєму житті п’ятдесятиріччі, що його гуляла тітка Марія, їхня далека родичка. Було дуже багато гостей, раніше вона не бачила, щоб до малометражної квартири вминалося стільки люду. Було дуже багато всіляких наїдків.

Але запам’яталися не люди й не ковбаси, а величезне декольте ювілярки і те, як вона весь час легко вимовляла погані слова.

Ті, за які вчительки викликали до школи мам маленьких лихословів і погрожували виключенням із піонерів, тодішнім аналогом вічних пекельних мук.

‑ Ти, Маріє, стежила б за мовою, тут діти!

‑ А що тут такого? Час біжить швидко! Дитині скоро й самій буде п’ятдесят! ‑ відповідала п’яна тітка Марія. Мама й не знала, як прокоментувати дитині тітчину лексику. Одначе не забрала маленької дочки з нечестивого свята, де лисі череваті дядьки піднімали чарки за те, аби перестиглій іменинниці й надалі було з ким скакати і в гречку, і в кукурудзу, а та гучно реготала, ніби її лоскотали під пахвами.

Час і справді біжить неймовірно швидко. Сім сімок, що їх так полюбляє Бог, промайнули, як сім тижнів. Жах ювілею прийшов і став під дверима її оселі, як міліціянт із кайданками. Що робити? Продавати старе авто хворого чоловіка, аби добряче напоїти кілька десятків жадібних до гульні й наїдків перестарків, щоб і вони, дійшовши до потрібної стадії сп’яніння, піднімали чарки за її хмільний і стиглий жіночий полудень, себто за стегна, на яких тріскають усі колготи, за відсутність талії, за живіт, що його не годна замаскувати жодна «грація»?

‑ А ти зорганізуй собі глибше декольте! Це дуже відвертає чоловічі очі від талії, якої нема! ‑ порадила їй від щирого серця її шкільна подруга Олена, яку вона нещодавно зустріла просто на порозі свого університету. Вони з нею давно не бачилися. Коли хтось, кого знаєш віддавна, весь час перед очима, то його/її вікові зміни перебігають не так кричуще.

Олена корчить із себе стильну пані, в неї коса спідниця із золотими торочками, розстебнутий кожух посеред зими, рясне намисто в глибокому декольте, хустка, що невідомо як тримається на одному плечі. На животі ‑ широкий пояс із металевими бляхами, певне, покликаний маскувати катастрофічне наближення талії до стегон.

‑ У тебе ще є місячні? ‑ питає Олена, і вони гучно регочуть на всю вулицю. Згадують, як незліченну кількість років тому замикались у кабінці шкільного туалету, і та, в якої почалося раніше, демонструвала ще не проініційованій, що воно таке.

‑ А зараз нібито продовжили, ‑ відсміявшись, каже одна з клімактеричок.

‑ Що продовжили?

‑ Жіночий вік.

‑ Хто продовжив?

‑ Мені моя дочка написала з Німеччини, що в останні роки продовжили.

‑ Дочка тебе повідомила. А хто продовжив? ‑ регоче Олена.

‑ Не знаю. Природа продовжила. Суспільство.

‑ Чи Бог.

‑ Може, й Він.

Колись вони з Оленою та з Нінкою, ще однією їхньою однокласницею, кілька років поспіль святкували колективні дні народження, оскільки народилися в один місяць.

‑ Може, й зараз скооперуємося?

‑ Борони Боже! Я думаю, як би взагалі уникнути цього!

‑ Ти геть розум втратила? ‑ Олена сповнена панічного жаху. ‑ Ти хочеш не дожити до п’ятдесяти п’яти? Цей ювілей треба неодмінно святкувати!

‑ Хто сказав?

‑ Бог! Бог велів!

‑ А де це записано? На яких скрижалях? Десять заповідей не містять наказу святкувати ювілей.

‑ От єзуїтка! Відразу видно, що пишеш книги та береш участь у «круглих столах» на телебаченні! На все в неї є відповідь! А Нінка, до речі, вже замовила п’ятсот троянд до свого ювілею! ‑ І куди вона їх планує встромляти?

‑ Не твоє діло! ‑ в Олени з’являється несподівана агресія, ніби її дуже образили.

‑ Валеріє Миронівно! На факс ректорату прийшов лист для вас! ‑ озивається до неї секретарка ректора, яка поспішає з обідньої перерви. ‑ Іди, Миронівно! Читай свій лист!

Найкращі подарунки завжди робить доля. Прийшло за ‑ прошення на двотижневий семінар із технологій індивідуального лідерства. Вона надсилала тези вже давно, і от її запросили. І саме на ті дні, коли… Отже, проблема святку‑ вання ювілею в стінах УГС (університету гуманітарних стратегій), де вона завідує кафедрою постмодерної толерантності, відпадає. Бо вже готова була йти до ректора, брати відпустку на два тижні, але все відкладала слизький візит. Адже ректор не міг збагнути, як можна не гуляти того, чого не гуляти не можна. А тут цей семінар. Звісно ж, тут ректор не відмовить.

У ректора в кабінеті кілька людей. Обговорюється неймовірно важливе питання: треба догодити спонсорам і провести конкурс «міс викладачка». Студентських мало не щомісячних конкурсів краси їм замало, треба ще й втягти в цю срамоту молодих викладачок. Валерія радіє, що вийшла з відповідної вікової категорії. Але її вже ввели в журі оцінити якщо не сексуальність, то культуру одягу претенденток.

‑ Я пропоную не мучитися і призначити «міс» Олю Рачковську, ‑ каже Валерія, називаючи найвищу на зріст викладачку, переможницю міського конкурсу «міс ноги» кількарічної давнини. Але її дотеп не сприймається.

‑ Та куди її, ‑ вигукує Троня, Трохим Миколайович, молодий викладач кафедри новітніх форм ефективного лідерства, ‑ вона ж стара, як добре вино! Їй сорок! Жінок старше тридцяти п’яти взагалі варто відстрілювати!

Це вимовлено так щиро, так безпосередньо, що навіть толерантна Валерія, яка зазвичай перетравлює все, відчуває, як здіймається хвиля обурення в тих її глибинах, які вже давно ніхто не міг скаламутити. Всі присутні в ректорсько‑ му кабінеті відчувають, що молодий викладач бовкнув щось не те.

‑ Відстрілювати? Почнімо з вашої матері?

‑ Ой, вибачте, заради Бога, Валеріє Миронівно! ‑ так само щиро перепрошує прихильник радикальних заходів збереження жіночої краси на земній кулі. ‑ Я вас настільки шаную, аж забув, що ви ‑ жінка.

‑ Дякую! Таких компліментів мені ще не робили!

Валерія ненавидить компліменти:

‑ Що вам/тобі потрібно від мене? ‑ завжди уриває вона чиюсь фразу, коли хтось намагається сказати, що в неї сьо ‑ го дні чудова нова зачіска, неймовірний новий светр або вся вона така неймовірна. Компліменти доречні в ліжку. Але саме там чоловікам відбирає мову. Вони наче ковтають язики, хоча всі пам’ятки з успішного сексу починаються з банальної до ідіотизму фрази про те, що жінка любить вухами. А особливо сердечні слова берегтиме в пам’яті, скільки житиме.

А поза альковом Валерія щиро ненавидить компліменти. Але ж скільки жінок насолоджувалися б і її посадою з великою кількістю підлеглих, і компліментами з уст залежних чоловіків! А також можливістю помститися за недолугий чи то комплімент, чи то особливого роду кривду з боку цього молодого нахаби. Її статус у цій організації дав би їй можливість зацькувати його та змусити піти з посади з доброю платнею. Та Валерія Миронівна не стала з’ясовувати у завідувача тої кафедри, де викладає Троня, наскільки сильні позиції у хлопця в їхньому університеті, де стільки молодих ідіотів охоче платять великі гроші за імітацію навчання. Нехай собі живе! Автомата до рук для відстрілу жінок старше тридцяти п’яти, коли на їхніх боках починають вимальовуватися перші сальні нерівномірності, він, будемо сподіватися, не отримає. Та й кримінальний кодекс напевно знає. Але щоразу, коли вони зустрічаються в коридорі університету, Троня підкреслено чемно вітається з нею, а Валерія щоразу відчуває під одягом свої зони зайвої ваги, що викликає потяг пустити собі кулю в скроню власноруч, без допомоги Троні… Тільки де взяти револьвер? У чоловіка є мисливська рушниця. Але стрілятися з рушниці нелегко.

Можна відстрелити когось, хто буде поряд, а не себе…

Тіло, тіло, жіноче тіло. Жінка ‑ це тіло, чоловік ‑ це дух.

Хоча який, в дідька, дух, чоловік ‑ це гаманець. Жінка має бути гарною і молодою, а чоловік має бути яким завгодно, аби при грошах. Її чоловік, нині старий і хворий, колись на початку засліпив її ‑ чого правду ховати? ‑ не лише манерами й досвідом, а й щедрими подарунками, яких не могли робити молоді хлопці. Йому виповнювалися ті самі п’ятдесят, і він зовсім не відчував від того ніяких проблем. Проблеми створювала його попередня дружина, його ровесниця, зів’яла й відвисла (невже я тепер така, як вона тоді?). А він, тоді стрункий і підібраний, хвацько відбивав молодих дівчат від молодих хлопців.

‑ Яка ти молода, мій Боже, яка молода, ‑ шепотів він їй у відповідні хвилини, і вона бачила в півтемряві спальні, як на його очах з’являлися сльози.

Валерія пам’ятає п’ятдесятиріччя свого чоловіка; його святкували в ресторані «Театральний», якого зараз нема.

Він скасував усі віншування, сам виголошував тости на честь своїх гостей. Танцював з усіма запрошеними жінками, але вона, його молода дружина, була в центрі. То було справжнє свято зрілого чоловіка, якому є що згадати, проте й багато всього попереду.

Ювілеї чоловіка ‑ святкування нового злету, нового кохання, нової хвилі молодості. А ювілей жінки ‑ то кумедне бажання схопити за хвіст те життя, якого вже ніколи не буде. І всі претензії можна адресувати тільки Господові.

Патріархальне суспільство з його віковим гнобленням жінки тут ні до чого.

‑ Що ви робитимете, коли тобі буде сорок? ‑ застерігали її подруги від шлюбу з перестарком.

У її сорок вони ще щось робили. Але потім до чоловіка прийшли інсульт, інфаркт, простатит і хвороба Паркінсона ‑ не варто перераховувати всього.

‑ Якщо ти була подарунком до мого ювілею, то найкращим подарунком до твого буде, якщо я зроблю тебе вдовичкою, ‑ шамкав він, ‑ але не дочекаєшся! Я ще поживу. На‑ зло тобі. Хоча я знаю, що чоловіків, коли в них відмовляє амуніція, треба відстрілювати… ‑ він ужив те саме слівце, що й Троня.

Те, що робить життя Життям, ‑ це секс. А без нього ‑ це вже перехід від життя до смерті. «Вони живуть», ‑ кажуть про чоловіка й жінку, які мають секс. Отже, якщо вони його НЕ мають, то вони й НЕ живуть. А життя духу? Для цього нібито не потрібен секс. Скільки чудових розмов було в них із чоловіком після кохання! Вони могли говорити про все, могли говорити до ранку, забуваючи про буденні справи. Вона й нині намагається їх відновити. Знайома психолог з їхнього університету порадила їй повернутися до тих тем, які вони недообговорили колись. І вона неодноразово заговорювала з чоловіком про його монографію, яку він встиг дописати ще до хвороби Паркінсона, книгу, яку вона цитує у своїх лекціях в університеті гуманітарних стратегій.

Але чоловік не підтримує її прагнень «поговорити». Згадки про його колишню творчу спроможність лише підсилюють його нинішню лють. Уся його інтелектуальна міць диявольським чином трансформувалася винятково в те, щоб, незважаючи на кепський зір і постійно сльозливі очі, влучно підмічати найменші її вікові зміни:

‑ Я помру, а в тебе ніколи нікого не буде! Подивися на свій живіт! Але я ще поживу! Ти стара корова, а не жінка! А я в твоєму віці був молодий! Я міг би мати кількох таких, як ти!

Одна радість, що чоловік тепер багато спить. Засинає просто на дивані у вітальні й гучно хропе, широко роззявивши рота. І що вона робила би з ним, якби направду надумала святкувати ювілей? І дочка з Німеччини не приїде, її не відпустять з роботи. Але подарунок долі, цей двотижневий семінар. Вони побачаться з дочкою в Берліні. Все складається добре. Аби не те мало не щохвилинне відчуття болючої деформації тіла, яке в останні кілька місяців стає нестерпним. І так само болюче клекотання у грудях: статевого життя не буде, духовного також не буде. Буде животіння. Як у її старого чоловіка, скарлюченого, засцяного, лютого на весь світ.

У неї вже на руках квиток до Берліна. Вже домовлено з медсестрою, яка заходитиме до чоловіка. Домовлено з ректором, що її два тижні не буде в університеті. Її лекції скасують, а вона повернеться, коли відбуватиметься конкурс краси «міс викладачка». Отже, ювілей пройде непомітно, й ніхто не говоритиме їй за її гроші з чаркою її горілки про її полудень віку, хмільний, плодовитий, спекотний… про те, яка вона прекрасна жінка у свої зрілі літа… ревно відробляючи шинки, салати, можливість добре випити, «добрий розслабончик».

Але от жіночий голос у слухавці таки нагадує про ювілей і про давню дружбу. Це ‑ Ніна. Третя з трійці Водолійок з їхнього класу. Точніше, перша. Її день народження був першим, і святкували саме її свято. Інші дівчата приєднувалися до неї та святкували свої дні народження наперед.

‑ Куди ти плануєш встромляти п’ятсот троянд?

‑ Це не твоє діло. Туди я тебе не запрошую.

‑ Я це переживу.

‑ Я знаю. У тебе насичене духовне життя. Я бачила тебе по телевізору. Ти говорила про досвід світової культури в сучасній освіті. А я запрошую тебе з Оленкою до своєї сауни «Змий печаль». На голий ювілей! Там не буде телебачення.

‑ Навіщо це тобі треба?

‑ Я запрошую! Ти знаєш, скільки все це коштує? А я з вас грошей не беру! Приходьте!

‑ Я лечу до Німеччини! Я не хочу дурних тостів і наїдків, від яких нудить!

‑ Я знаю твою позицію. Оленка мені розповіла. Це твоє діло. Але до моєї «Змий печаль» приходь. Це за два дні до твого від’їзду.

Ніна володіє мережею елітних саун «Змий печаль» по всій Україні. Її життєвий успіх значно вищий, аніж успіх Валерії Миронівни, завідувачки кафедри постмодерної толерантності в університеті гуманітарних стратегій. Але вона про те не кричить у ЗМІ, робить свій бізнес тихо, здаючи ванні кімнати під корпоративні вечірки, які не стоять порожні навіть у часи економічної кризи. Навпаки, графік став щільніший, доводиться відкривати нові філіали в області. Люди хочуть змивати з себе щоденний бруд у комфортабельних умовах.

Нещодавно один банкір із родиною святкував у неї ювілей.

Хто хотів, був голий, хто не хотів ‑ у махровому халаті. Це й навело Ніну на думку попаритися з дівчатами. Складайте ваш одяг сюди. Для особливо сором’язливих ось халати від Benetton. Але є пропозиція халатами не користуватися.

В Олени сала на боках суттєво більше, ніж у Валерії. Але перша від того не комплексує, адже в неї, скромної учительки, на відміну від завідувачки кафедри Валерії Миронівни, чоловік зовсім молодий ‑ у нього ювілей в наступному році.

Він нещодавно надумав піти до молодої. А Оленка взяла й виставила позов на половину всього майна, купно з дачею, машиною й меблями! Оленчин чоловік побачив, що половини майна йому аж ніяк не вистачить для облаштування життя з молодою, і повернувся трахкати ювілярку Оленку. Вернувся, як побитий пес! Оленка дуже пишається своєю житейською мудрістю. Інша бігала би плакатися до подруг або до попа ‑ зараз відроджується така архаїчна форма збереження родини, яка майже ніколи не спрацьовує. Спрацьовує майно. Чоловіка й жінку має єднати сукупне майно. Це ‑ гарантія того, що «секс для здоров’я» забезпечений доти, доки в чоловіка стоятиме. Бо жити треба. Треба якось жити.

‑ Так, жити треба, ‑ гордо підхоплює тему розмови Ніна, виходячи гола перед голими подругами. У Ніни немає сального «рятувального круга» на боках і животі. Щоправда, живіт весь у зморшках. Зате вся вона вкрита рівномірною засмагою з солярію. Ходою манекенниці, пересмикуючи плечима, гойдаючи стегнами, ходить вона по килиму вітальні сауни, чекаючи оплесків від подруг.

‑ Це все бакси. Тут багато сотень баксів, ‑ коментує Ніна свою, як вона вважає, ідеальну статуру. ‑ У тіло треба вкладати і вкладати, щоб це було жіноче тіло, а не картопляне пюре в целофановому пакеті. Масажі. Ефірні олії найвищої якості. Парафінові сповивання. І, звичайно ж, се‑е‑екс. А пам’ятаєте, дівчата, як ми вперше роздяглися одна перед одною в Олени вдома? Я ніколи того не забуду. У жодної з нас тоді ще не було грудей! У мене й зараз нема! ‑ Ніна пишається своїми маленькими грудьми, вкритими засмагою з солярію.

‑ Ну, ти ж у нас нєрожавшая, ‑ каже Олена.

‑ То й що з того? У тебе дорослий син, а в мене мій пупсик!

Так, я зустрічаюся з молодими! І мені не треба думати про морально‑етичний бік проблеми, оскільки в мене немає дітей!

То особливе почуття ‑ молодий бичок біля ялової корови.

‑ То ти, мабуть, платиш своєму теляті! ‑ І в наші літа можна бути жінкою, яку хоче молодий! І не тому, що вона йому платить! Просто треба бути яскравою особистістю! Я не плачу своєму! Він у мене працює! І добре заробляє! Їздить по регіонах, контролює сауни в обласних центрах! Він дуже здібний менеджер!

‑ Ви живете разом?

‑ Яка вам різниця? Йому є де жити. У нас вільний союз!

Я не триматиму його, якщо він захоче піти! Не триматиму, бо в мене відразу буде новий!

‑ Та краще б ти по‑людськи вийшла заміж і народила дитину, ніж тримати якихось пупсиків!‑ кричить Олена.

Ніна зраділа. Саме такої реакції вона й чекала. Довести шкільним подругам, що то вони, матері родин, живуть неправильно, певне, було головною метою запрошення дівчат до «Змий печаль!» І Олена виправдала Нінині очікування, як то кажуть, за повною програмою.

‑ Гадаєш, не видно, скільки тобі років? ‑ кричить Олена, ‑ тіло за багато сотень баксів! Ніжний солярій сто баксів хвилина! А пика в тебе вся у зморшках! А живіт! Плаский, проте жмаканий! Подивись на неї, Лєрко! Голову Баби Яги прикрутили до тіла ляльки Барбі!

‑ Все одно краще, ніж у тебе! В тебе ні лиця, ні тіла!

‑ У мене і тіло, і лице! Інакше б мене не кохав чоловік! А він зі мною живе! Крім того, я душевна й високоморальна!

А ти зла й розбещена!

А от Валерія не піддається на провокацію. Підвелася й рушила до парильні. Чого, зрештою, прийшла сюди? Не для того, щоби лаятися з Нінкою. І господиня «Змий печаль!» міняє тактику. Коли дівчата вилазять із басейну й повертаються до вітальні, застають там накритий стіл. Пиво й горілка. Огірки, оливи, бастурма. Навіщо сваритися, давайте гуляти. Щоб ми всі прожили ще стільки ж.

‑ Стільки ж?

‑ Так, щоб прожили іще раз сім разів по сім, щоб знову те число, яке так полюбляє Бог, а потім за цією твоєю, Лєрочко, Сефер Єцирою, новий цикл… ‑ І щоб зустрілися в цій самій сауні?

‑ Тоді вже ти точно висохнеш, стара хвойдо!

‑ А ти у двері не протовпишся, ‑ обмінялися компліментами Ніна з Оленою.

Горілка пішла добре. І пиво теж. Хоча це дика суміш ‑ горілка, пиво, парильня, басейн. Але все гаразд. Ніхто не обпікся, ніхто не втопився. Всі знову повернулися до кутнього диванчика у вітальні й сіли до столу.

‑ А тепер, бабоньки, у мене для вас сюрприз! Вгадайте, який?

‑ Біблія, читати на ніч.

‑ Розвоза, їхати додому.

‑ Не вгадали! Яке їхати додому! Розпочинається найціка‑віше! ‑ Ніна клацає пальцями, й до вітальні входять кілька молодих красенів від двадцяти до тридцяти з рушниками на стегнах.

‑ Дєвочки, все до ваших послуг! У цю ніч ці хлопці виконають будь‑які ваші забаганки. Все оплачено! Вибирайте!

До ранку ви в раю!

П’яна Оленка починає плескати в долоні. А Валерія починає дико реготати. Не тому, що витівка Ніни видалася їй такою дотепною. А тому, що один із запропонованих жиголо ‑ це Троня, викладач із їхнього університету гуманітарних стратегій. Той самий, який пропонував відстрілювати жінок старше тридцяти п’яти. Отже, за Тронею, жінці досить прокрутити лише п’ять семирічних циклів. Тих, які проходять повний семирічний цикл, либонь, варто не просто відстрілювати, а катувати.

Ніна заохочує шкільних подруг робити вибір:

‑ Якщо котрась із вас хоче в цю ніч двох, і це можливо!

Ваші чоловіки, і старий, і, так би мовити, молодий, ні про що не знатимуть…

Олена вигукує, що вона ‑ жінка порядна і два їй не по‑ трібні. Вона обирає наймолодшого з найвродливішим облич‑ чям.

А Валерія обирає Троню. Ніна розводить пари по різних приміщеннях, і Валерія Миронівна лишається в маленькому будуарі з Трохимом Миколайовичем.

‑ Я одягну халата, щоб не провокувати й не підсилювати ваше бажання відстрілювати жінок похилого віку.

Певний час вони мовчать. Валерія наливає хлопцеві пива, підсуває тарілочку з бастурмою, і Троня, не знімаючи руш‑ ника зі стегон, розповідає, що його мати покінчила життя самогубством у тридцятип’ятирічному віці, коли стала марніти, бо батько покохав іншу. Батько іноді згадує, якою дивовижною жінкою була його мати: пішла з життя, коли треба було піти. А от мачуха з життя не йде! Їй уже п’ятдесят, себто, ювілей вже відгуляла! Але приклад своєї попередниці не наслідує, живе в їхньому домі, їсть вареники зі сметаною, а батько перед нею стелиться. Троня з ними жити більше не міг. Цибата Оля Рачкова, яку Валерія жартома пропонувала на «міс викладачку», запрошувала до себе. Троня погодився, але Оля, аж ніяк не маючи ідеальних жіночих параметрів, хіба що довгі ноги, всіляко принижувала приймака. А вертатися до батька з мачухою не було сил. І Троня купив готельку в кредит. А як виплачувати? Платня викладача порівняно велика, але цього замало. То ж доводиться шукати вечірню додаткову роботу. Воістину, Київ ‑ велике село! Де їхній університет, а де сауна «Змий печаль!» І от же ж, зустрілися!

Так і моя дочка, яку її напівмаразматичний батько іноді спросоння плутав зі мною молодою, не схотіла жити вдома, поїхала працювати до Німеччини, а як їй там? ‑ сумно подумала Валерія, а Троня відчув той сум завідувачки кафедри й запропонував їй:

‑ Ходімо звідси, Валеріє Миронівно, краще посидьмо в нічному ресторанчику. Я звик не спати вночі. У цьому щось є.

Вони блукали нічними вулицями й пили коньяк у нічних барах. Був мороз, і хміль не тримався. Валерія вперше за багато, багато років не спала всю ніч до ранку. Із Тронею було цікаво, в розмовах легко забулася різниця у віці. Він підкреслено звертається до неї «Валеріє Миронівно», не підхопив пропозиції звертатися на ім’я. І не дає їй витрати‑ ти жодної гривні, за нічні бари й за таксі квапиться розрахо‑ вуватися сам.

‑ У вас кредит, Троню, дозвольте, цим коньяком частую я!

‑ Ні в якому разі, Валеріє Миронівно! Така ніч буває раз у житті!

Певне, радіє, що ця перезріла пані не змусила його працювати, а Нінка оплатила йому всю ніч, оцінює ситуацію Валерія гострим розумом аналітика.

А спілкування в них відбувається чудово. Виявилося, їм обом подобається Ясунарі Кавабата та Юрій Бедрик.

Щоправда, останньої збірки Бедрика у Троні не було. І Валерія запросила Троню на хвилинку заскочити до неї, щоб позичити молодому викладачеві збірку улюбленого поета.

Поки вона діставала книжечку з горішньої полиці, чоловік мовчки стояв у дверях і тихо й неадекватно хитався з великою амплітудою.

‑ Ваш батько зовсім старенький, Валеріє Миронівно, ‑ сказав їй Троня на прощання, ‑ щасливої вам дороги, Валеріє Миронівно, побачимося, коли вернетеся. Ще поговоримо про приспаних дівчат у нічному зимовому будинку.

‑ Чого ти не завела цього красеня до себе, я бодай підглянув би у щілину, може, полегшало би, ‑ прохрипів чоловік.

‑ Тобі не можна нахилятися й дивитись у щілину, ти можеш упасти. ‑ І саме це тебе зупинило?

‑ Саме це.

Вранці зателефонувала Оленка, чиї задоволені зойки з іншого будуарчика «Змий печаль» супроводжували їхню з Тронею розмову про життя й літературу.

‑ Наче вимазалася в лайні, ‑ поділилася вона своїми враженнями від голого ювілею, ‑ от же ж сучка наша Нінка! Що вона коїть у цьому житті! Й інших тягне за собою!

Побачив би мене мій син! А як все це тобі? Як ти все це оцінюєш?

‑ Я знову розширила своє знання про це життя, ‑ відповіла Валерія.

‑ Себто, тобі сподобалося, я правильно тебе розумію? ‑ обурилася Оленка.

‑ Сподобалося ‑ не зовсім точне слово. Але пізнавати пекло не менш корисно, аніж пізнавати рай.

‑ Так, Нінка обіцяла нам рай! А затягла в пекло. Сумніваюся, щоб вона була щаслива зі своїм пупсиком! Маю великі сумніви щодо щастя самого пупсика!

‑ Хай Ніна сама вирішує свої та свого пупсика проблеми.

‑ Ох яка ж ти толерантна! Але ж до її саун ходить молодь!

Мій син, буває, з друзями ходить до якоїсь дорогої сауни! А тут така мийниця із солярію…

‑ Дай поспати, Олено, я всю ніч ходила містом… І Валерії спало на думку, що, цілком можливо, Нінчин пупсик ‑ то Оленчин син. Хоча Нінка казала, ніби її пупсик у неї і працює, а Оленчин син нібито працює із взуттям. Але все можливо, засинаючи у світлі вбогого зимового світання на дивані у вітальні подумала Валерія, в цьому заплутаному багатовимірному місті, де шляхи одних людей химерно перетинаються, а інших ніколи не зустрічаються і навіть не зближуються ніколи, хоч сім по сім років живи, хоч двічі сім по сім…

Але відіспатися не пощастило. Знову телефонний дзвінок.

Це ‑ дочка.

‑ Ти вже зібралася в дорогу, мамо?

‑ Буду збиратися ввечері. А зараз хочу трохи поспати. Я всю ніч гуляла по місту з молодиком.

‑ Я ж тобі казала, мамо, зараз продовжили жіночий вік…

 

 

На своїй землі

 

 

Уже третій тиждень син не встає з ліжка, а коли вона входить до його кімнати, кладе подушку на обличчя. Не ходить до університету, нічого не їсть. Стало ще гірше, ніж було.

А було так, що син привів жити дівчину. Вночі вона десь працювала, вдень спала або, сонна, тинялася по хаті. Чемно віталася й поспішала зникнути в синовій кімнаті, коли вони наштовхувалися одна на одну в тісному коридорчику.

‑ Вижени її! ‑ порадила їй подруга на роботі. ‑ Ти на своїй землі! Ти маєш право на свою кухню і на свій клозет! І щоб у ванні не тхнуло сукою!

Вона вже давно думала про це. І коли з‑за дверей синової кімнати лунав притишений щасливий сміх, воскресало її нетривале подружнє життя, якого вона не згадувала багато років. Вони також жили у двокімнатному помешканні: в одній кімнаті ‑ вони з чоловіком, в іншій ‑ його мати. Одного дня свекруха вказала їй на брудну кухонну плиту зі словами:

«Нечупара! В нашому домі такого не було й не буде! Збирай речі, йди додому!» І вона пішла. Зібрала речі й повернулася до мами. Чоловік не прийшов за нею ні на наступний день, ні через тиждень, ні через місяць. А вони ж були одружені! І ще довго потому вважалися одруженими. А тут просто дівчина, не дружина. І тарілку не завжди за собою помиє, і чашку із кавовою гущею, буває, залишить. Подруга права!

Тож коли одного разу дівчина повернулася зі своєї нічної роботи, а син уже пішов на заняття, вона зустріла її словами:

‑ Послухайте, дорогенька, ви ходите сюди, як до себе додому, а це зовсім не ваш дім!

Дівчина зайшла до синової кімнати, але дверей не причинила. Щоби мати бачила: вона не лягла спати, а збирає речі.

Коли дівчина стала на порозі з рюкзаком на плечі й сумкою в руці, вона побачила, що та ледве стоїть на ногах, і запропонувала їй відіспатися, а вже потім іти. Але дівчина похитала головою та простягла їй ключ від вхідних дверей.

Мати пішла на роботу з відчуттям виконаного обов’язку.

Вона тоді ще не знала, що в сина виросте така велика потворна щетина, проваляться очі, що в хаті засмердить розпачливим немитим мужиком куди гірше, ніж нещодавно віяло дівочими дезодорантами.

‑ Ну як? Купила козу ‑ продала козу? Відчула наново радість життя? ‑ спитала подруга. ‑ Лежить і не їсть?! Та вилай його, щоб він знав, хто в домі мати, хто син, а хто хвойда! А хочеш, я поговорю з ним?

‑ Ну, хлопче, через якусь дівку зводиш і себе, і матір зі світу! Як тобі не соромно! Ти поглянь на себе! Поглянь на матір! Вона працювати не може, а ти тут лежиш, як колода! ‑ кричала подруга матері під дверима синової кімнати.

Син сказав з‑за дверей, що, як материна гостя не замовкне, він викличе міліцію або піде з дому.

‑ Не треба, не треба, якщо він також піде, я цього не переживу! ‑ вона стала благати замовкнути колегу, яка увійшла у смак звинувачувальної промови, тож перепин вартував їй зусиль. Син клацнув шпінгалетом на дверях.

Мати заридала.

‑ Що ви за сімейка ідіотів? ‑ обурилася подруга. ‑ Я їхала після роботи до тебе, замість того, щоб їхати додому, а ти мені слoва сказати не даєш!

‑ Ти казала, що він по двох днях її забуде, а вже скоро другий тиждень!

‑ То не треба було мене слухати! Ти ж краще знаєш свого сина! Треба було жити своїм розумом, ‑ подруга відмовилася від вечері, розлючена, пішла від них, та й вечері в їхньому домі вже давно нема, тільки якісь недогризені шматки черствого хліба валяються по хаті.

‑ Ну йди, приведи її назад! ‑ застогнала мати, коли син, нарешті, вийшов на кухню пити воду з крана.

‑ Вона не вернеться, ‑ відповів син.

‑ Чого ж не вернеться?

‑ А звідки вона знає, що ти не виженеш її знову?

‑ Виходить, ти переміг! Вилежав своє! Веди її назад! А мати нехай у власній хаті буде чортзна‑чим!

Вона знову згадала свій кількамісячний шлюб. Жодного дня не була вона щасливою в домі чоловіка, жодного дня!

Чи лежав батько її сина на ліжку, відмовляючись їсти, коли її вигнала свекруха за брудну плиту? На багато років поховала вона у якихось малодоступних глибинах той болючий спогад, жила спокійним самотнім життям. Спогад про те, як верталася до мами до маленької кімнатки в комуналці, як невдовзі з’ясувала, що не все забрано з її речей, щось дуже потрібне лишилося там назавжди, бо вона більше не ходила в той дім. Як трохи згодом виявилося, що вона вагітна… А може, й та дівчина вагітна? Ще тільки цього не вистачало на її голову…

‑ Приведи її назад! Тільки не муч мене! Або йди жити до неї!

‑ У неї нема дому.

‑ Як це так ‑ немає дому?! Ти що таке верзеш?

‑ Шість дівчат винаймають однокімнатну дуже далеко звідси. Коли вона зранку йде на заняття, її пускають переночувати у підсобці.

‑ А вона ще й вчиться?

Син не відповів, рушив до себе.

‑ А де ж вона працює вночі? ‑ крикнула мати йому навздогін.

‑ У нічному барі «Ягідка», ‑ відповів син з‑за дверей.

‑ У цьому, що під нашими вікнами? То вона в нас добре прилаштувалася… А ти, виходить, зійшовся з дівкою з нічного бару?

Син щільніше причинив за собою двері, і клацання шпінгалета люто повідомило матір, що вона знову верзе не те.

А мати застигла під дверима його кімнати, і сум’яття в її душі набуло формату зіжмаканого паперу, який страшенно шурхотить у вухах, його жмакають просто в неї в голові… Приглушене радіо на кухні просигналило дев’яту. Дівчина завжди поспішала на роботу на дев’яту. І зараз дев’ята. Мати раптом миттєво вийшла з хати й рішуче кинулася до бару «Ягідка». Несміливо увійшла в тяжкі рипучі двері. Несміливо рушила напівтемним залом із великими каламутними свічадами на стінах, де, здавалося, підлога хитається під ногами. Ніколи в житті не бувала вона у таких приміщеннях. Незграбно сіла біля столика просто в центрі залу, хоча ще багато вільних місць було біля вікон та під стінами. Дівчина поклала перед нею грубезну книжку меню.

Це не та, що жила в них, за якою тужить її син. А як же звуть ту? Люда? Ні, Ліля, Ліля. На низеньку сцену вийшов скрипаль із мікрофоном, приладнаним до скрипки, заграв ностальгійну мелодію. А от зараз вона візьме п’ятдесят грамів коньяку, хоч би скільки це коштувало! І згадала, що забула гроші вдома, схопила не ту сумку, з якою ходила на роботу.

Офіціантка знову підійшла до неї з блокнотиком і олівцем.

‑ Я прошу вибачення, а Ліля сьогодні працює?

‑ Вона сьогодні була вдень.

‑ А… зараз її ніяк не можна побачити?

‑ Зачекайте, може, вона ще не пішла.

‑ Хоч би вона ще не пішла! Хоч би вона ще не пішла! ‑ спливав рефрен у вирі її безладних думок. ‑ А то сиджу в цьому нічному кафе без грошей, як ідіотка. А люди все йдуть і йдуть, щойно була тут мало не сама, аж ось уже половина столиків заповнена. І хто ж ходить сюди? Ніколи навіть не була знайома з відвідувачами нічних барів. Ось якась жінка мого віку сидить із молодим хлопцем, курить. Чи то її син, чи?… А роль лютої свекрухи аж ніяк не моя. Намагаюся зіграти і не маю ніякого хисту. Зрештою, тоді в мене могла народитися дівчинка, і що б тоді?…

За кілька хвилин Ліля вийшла до неї. Привіталася й сіла навпроти. Посміхнулася так привітно й лагідно, що мати несподівано подумала: синові є за чим так тужити.

‑ То як він там?

‑ Лежить і не встає з ліжка! Здається, так нічого й не їв відтоді. І на заняття не ходить! Вже телефонували з університету!

‑ Ой, ці чоловіки! Лежить і не встає з ліжка! Хіба ми з вами могли б собі таке дозволити?

 

 

Хвилин ніжності

 

 

По п’ять хвилин ніжності треба було їхати на край світу з двома пересадками. Спочатку в метро. Потім в автобусі. А далі маршрутне таксі. Його будинок стояв біля самої траси.

Він був останнім у ряду однакових дев’ятиповерхівок. Далі по чиналися приватні будиночки сільського типу із садочка ми, а ще трохи далі стіною стояв ліс. Справжній край світу. Повз вікна його помешкання проносилися величезні вантажівки й міжміські автобуси. Із його вікон на останньому поверсі було видно щит на трасі при в’їзді в місто. Восени біля його будинку гули потойбічні вітри, а взимку його заносили космічні буревії.

Зараз теплий весняний вечір. Небо стає ледь рожевим, але до темряви далеко. Він подзвонив і сказав, що до дев’ятої буде вдома сам, і, якби в неї раптом були вільні п’ять хвилин і вона раптом опинилася в його районі, він радо почастував би її білим мартіні й чорними оливками, але він не може запрошувати її так далеко, це тільки в тому разі, якщо вона раптом випадково опиниться десь поблизу. Ті запрошення були нечастими. Та коли вони траплялися, вона кидала все й вирушала в дорогу, щоб раптом ніби ненароком опинитися там, де він мешкав.

Дорога була нелегка. В метро ще сяк‑так можна було дихати. А в автобусі людей було так багато, що вона ледь ви‑ лізла на потрібній зупинці, автобус, пихкаючи, повіз кудись далі решту людей, напівмертвих від денної втоми й ве‑ чірньої задухи. А вона приречено стала в довжелезну чергу на маршрутку, підраховуючи, в третій чи в четвертий мікроавтобус вона зможе сісти. Щоб раптом ніби ненароком опинитися в районі дев’ятиповерхівок при виїзді з міста.

Але поки що не їде навіть перша маршрутка. Жінка у хвості черги дивиться на годинник і думає, чи встигне вона сьогодні отримати свої п’ять хвилин ніжності, які завжди даються їй такою дорогою ціною. А може, як завжди, в такі хвилини думає вона, якби все це було вдома під боком, не було б цього щему, цієї ілюзії повноти буття?… Маршрутки нема. Треба йти пішки, звідси вже недалеко. Хвилин двадцять ходу. Їхати дві‑три хвилини. Але ж скільки чекати! Треба рушати пішки! Вже темніє! Простоявши в черзі, вона може опинитися в потрібному місці вже після дев’ятої. І вона рушила пішки. Ось уже ті дев’ятиповерхівки замріли на обрії. Коли бачиш мету, йти легше. Вона не йтиме смердючими бетонними подвір’ями біля сміттєвих баків і баб на лавках. Піде вздовж траси. Сонце вже сіло. Але ще зовсім світло. Як завжди, на підході, серце забилося, як у юної дівчини. Я сама вирішила приїхати сюди ніби ненароком.

Ніхто не змушував мене. Це мій вибір. Моя свобода. Вона швидко йде по тротуару біля траси. Людей нема. Тільки летять шалені авта. Здається, всі вони несуться на забороненій швидкості.

Коли її підхопили під руки двоє хлопців, затягли на заднє сидіння старого автомобіля, який на мить зупинився, а потім рушив по шосе, вона ще за інерцією продовжує думати, яку неймовірну ціну щоразу платить вона за ті п’ять хвилин ніжності, котрі зрідка дарує їй доля. А тим часом ця ціна, як під час великих фінансових криз, різко підскочила і стала таки неймовірною. Авто летить по трасі. Місто лишилося позаду. П’яні хлопці з обох боків міцно тримають її за руки.

Переднє місце поряд із водієм вільне. Салон цього брудного старого автомобіля весь порізаний. Їй на голову з дірок на засмальцьованій дерматиновій обшивці падає жовтий поролон. За кермом старший мужик напідпитку обмінюється із задніми матюковими репліками, яких вона не розуміє.

Куди вони її везуть? В ліс, на який вона не раз дивилася із його вікна? Зґвалтують, заріжуть і кинуть, ледь притрусивши глицею. А може, спочатку заріжуть, а потім зґвалтують. І ніхто не довідається, як жінка, не дочекавшись маршрутки, бігла по трасі по свої п’ять хвилин ніжності. А коли її все‑таки розшукають, ніхто з друзів і родичів не збагне, що робила вона тут, на краю світу, на краю міста, на межі буття й небуття.

Немає сенсу ні кричати, ні випручуватися. Вона захотіла глянути на годинник, скільки ще до дев’ятої. Але негідник ліворуч міцно тримає її руку. Чому жінки такі дурні? Чому я не шкодую за загубленим життям? Чому шкодую лише за не отриманою ніжністю?

Раптом двигун заглух, авто різко стало. А те, що їхало ззаду, врізалося в нього. Із заднього авта вийшли двоє чоловіків, почалися гнівні розборки. Власник заднього авта по мобільному викликає міліцію.

‑ Випустіть мене! ‑ кричить полонянка і смикає обидві руки. Горе‑викрадачі забувають про свою здобич, гучно матюкаються із власниками автомобіля, якому щойно заподіяли шкоди. Вони вже не тримають її за обидві руки. В них інші турботи. Один із них, той, що ліворуч, виходить, лишає розчинені дверцята. І вона тікає, витягши свою сумочку з‑під сідниці того, що сидить праворуч. Перелазить через металевий парканчик посередині траси, і, маневруючи між колесами швидких авт, зупиняє одне з них. Сідає поряд з водієм. Просить висадити її біля дев’ятиповерхівки при в’їзді до міста. Нервово розкриває сумочку, щоб знайти гроші для водія, і тут бачить, що то не її сумочка. Замість кількох десятків гривень у відділенні для грошей лежать кілька сотень зелених. Вона злякано заклацує сумочку, з якої пахне дорогими парфумами. Так, в неї була зовсім не така сумочка. Цю носять на коротенькій лакованій ручці. А її одягалася на плече. Тепер їй по‑справжньому страшно. Хтось розповідав, ‑ чи про це писали у «Вечірньому Києві»? ‑ про жахливих ґвалтівників, які люблять робити це діло, попередньо випустивши жертві кишки. Вмить згадалася дуже давня і давно відболіла порожнинна операція, яку колись їй починали робити без знеболення. Згадався той біль, і жах, і матюки хірургів. Вона заквапилася шукати в сумочці таблетки валеріани, а потім знов згадала, що сумочка не її.

‑ Тут вийдете? Я не можу з’їжджати з траси.

‑ Ой, дякую! Дякую! ‑ Вона все‑таки простягла водієві одну з великих купюр з не своєї сумочки.

‑ Та сховайте ви гроші! Тільки виходьте швидше. Тут не можна стояти.

Вона вийшла. І побачила, що вже зовсім темно. В небі блимають зорі. Світить повний місяць. В його дев’ятиповерхівці світяться майже всі вікна. Там кипить життя. Зараз лише п’ятнадцять по дев’ятій. З помешкань на першому поверсі пахне смаженою цибулею. Вона здригнулася від страшної судоми, затулила рота рукою й відступила в темряву, до темних кущів, якщо раптом знудить. Але повіяв вітерець, запахло бузком, і їй стало легше.

Вона розшукала телефон на стіні його будинку. Але в знайденій сумочці нема телефонної картки. Тільки весь час плутаються непотрібні великі купюри, ах, Господи, а в моїй сумочці була зовсім нова картка на сто двадцять хвилин, так, а чи був там паспорт? Тепер ті негідники можуть знайти її, і тоді вже доведуть справу до кінця… Так, здається, паспорта там не було, але було посвідчення з роботи, буде морока його поновлювати, і так само по ньому можна її знайти… І тільки зараз вона помічає, що її сумочка висить у неї на плечі, певне, ще відтоді, як вона йшла вздовж траси, поспішаючи по свою скупу порцію ніжності. Добре, що ніхто не звернув уваги на жінку з двома сумочками, одна на плечі, друга в руках, от комічне видовисько!

Поки вона, незграбно тримаючи під правою пахвою знайдену сумочку, шукає у своїй, яка висить на лівому плечі, телефонну картку, телефон займає група підлітків. Вони довго регочуть біля автомата, встромляють і висмикують картку, кличуть до дроту то Лєну, то Вітю. А вона нервово чекає неподалік, бліда розпатлана жінка з двома сумочками в руках. Її раз по раз хапають судоми нудоти, але рятує бузковий вітерець із темряви. Нарешті підлітки звільняють телефон. Вона набирає його номер. Їй кажуть, що він уже ліг спати. Ще не було десятої, й вона зважилася зателефонувати вдруге. Була готова говорити «Покличте його, прошу, це дуже важливо!», але цього разу слухавку він узяв сам.

‑ Щось сталося?

‑ Так, якісь п’яні пики завезли мене в ліс, я втекла випадково!

‑ Де ти? Я зараз вийду.

Він вийшов, і вони стали під кущем бузку, і вона розповіла йому і про чергу на маршрутне таксі, і про те, як рушила пішки, і як опинилась у пошарпаному авті, де поролон сиплеться з дірок у дерматині, і як випадково вирвалася звідти, і про повернення до міста, і про чужу сумочку.

Він допоміг їй розібратися із вмістом тої сумочки, де крім грошей були тільки чиїсь губні помади й пляшечки парфумів. Не було ні документів, ні записника. Він сказав, щоб вона й не думала шукати ніяких власниць. Сама доля дає їй матеріальну компенсацію за моральні збитки. Їй ще довго буде млосно від тих парфумів. Це зрозуміло. Але гроші, як відомо, не пахнуть, і навіть не смердять. І він переклав їх до її сумочки. А чужу протер хусткою, щоб у разі чого не лишилось ніяких відбитків пальців, і закинув її далеко в кущі.

Нехай знайдуть місцеві шльондри. Він прекрасно розуміє, в такому стані їй важко самій вертатися додому. Зараз він попросить сусіда відвезти її.

І він лишив її у темряві, а сам наблизився до балкона на першому поверсі й розпочав розмову із голим до пояса дядьком. Спочатку чувся обурений голос, але він чи то запропонував гроші, чи то нагадав про якісь раніше надані послуги, і дядько невдовзі з’явився на порозі в сорочці й куртці, перевіряючи у внутрішній кишені посвідчення водія.

‑ Ходімо до гаражів, ‑ він повів її поміж дев’ятиповерхівок.

‑ Вибач, я… може, недоречно зателефонувала…

‑ Все доречно. Головне, щоб ти нормально доїхала.

Так, наразі це головне. Від домашнього борщу й подружньої койки його, певне, не відлучать.

Сусід сказав чекати на доріжці, сказав, що під’їде за п’ять хвилин.

‑ Ти зачекаєш, поки він під’їде? ‑ нервово спитала вона.

‑ Так, звичайно, звичайно.

Вони лишилися самі у темряві серед густої весняної зелені.

Він поклав їй руку на плече й прошепотів:

‑ Більше не запрошуватиму тебе в нашу далечінь. Т