Зміст та вияви релігійного фанатизму

 

Емоційно-вольовий компонент віри яскраво проявляється в релігійному фанатизмі, який втілюється в цілковитій відданості ідеям і неухильному їх дотримуванні, нав'язуванні своєї парадигми іншим. Він охоплює все єство людини. Саме в релігійному фанатизмі спостерігається високий ступінь ідентифікації людини з ідеями чи доктриною. Фанатик не здатний до компромісу і діалогу, готовий боротися за свої переконання будь-якими доступними йому засобами.

Яскраво ілюструє феномен фанатизму епідемія самоспалення, пов'язана з розкольництвом. Для зміцнення самодержавства цар Олексій Михайлович через посередництво патріарха Никона в 1653 р. провів реформу церкви, яка була спрямована на її підпорядкування монархії. З'явилася величезна кількість незгодних з реформою. Опозицію очолив протопоп Аввакум. Тисячі старообрядців були охоплені релігійним фанатизмом, який набув форми масових самоспалювань. До опозиції пристали церковні ієрархи, бояри, князі, селяни, юродиві. Самоспалювалися сім'ї та цілі села. Як свідчать історики, згоріло до двадцяти тисяч фанатичних прихильників "старої віри". У 80-ті роки XX ст. група геологів у сибірській тайзі знайшла поселення старовірів — сім'ю Ликових. Саме фанатична віра підштовхнула їх до відлюдництва, до драматичної безвиході. "Але та ж нестямність у вірі допомогла вижити, вистояти, винести все, що накреслено було долею" [9, с. 195].

Особливою фанатичністю вирізнявся протопоп Аввакум, котрий повстав проти нововведень патріарха Никона. З релігійної ідеї, яка захопила Аввакума, повністю був вихолощений раціональний елемент, а тому він був висланий і "закопаний" у земляній тюрмі Пустозерська. Однак навіть звідти Аввакум продовжував духовно керувати розкольницьким рухом. У своїх молитвах, подвигах він доходив до нестямного екстазу. "В ці моменти духовного екстазу звичайні явища життя набували в його очах утаємничених обрисів, і він скрізь усвідомлював присутність невидимої сили, що його оберігала" [6 с. 117]. Його життя стало яскравою демонстрацією крайнього вияву релігійного фанатизму, що переходить в релігійне бузувірство. Отже, релігійний фанатизм — "доведена до крайньої міри відданість релігійним ідеям, прагнення неухильно дотримуватись їх у практичному житті, нетерпимість до інших вірувань та іновірців" [10, с. 353].

У цій релігійній епідемії простежується неймовірна сила навіювання. Переслідування, тортури лише посилювали віру; мученицька смерть сприймалась як подвиг заради спасіння душі, поєднання її з Христом.

У періоди масових релігійних піднесень, коли віруючі були проникнуті фанатичною потребою дива, прагнули Божественних одкровень, фантастичне уявлення, що виникало в когось одного, миттєво охоплювало решту, сприяло всезагальним галюцинаціям. У цьому контексті В. Бехтерев навів такий приклад. Під час релігійних свят в м. Саратов Тамбовської губернії багато богомольців побачило в закинутому колодязі відображення отця Серафима. Проте коли підійшла віруюча, яка не була оповіщена про предмет видіння, і сказала, що на дні колодязя — каміння та сміття [1, с. 190], масові галюцинації призупинилися.

Фанатичність посилюється тоді, коли релігійна громада прагне ізолюватись від навколишнього світу, перетворюючись на своєрідну замкнену спільноту. В такій групі поступово блокуються можливості критичної оцінки, починає домінувати принцип підпорядкування. Особливо цей чинник діє на осіб, у яких уже сформувались залежні риси, яким важко долати життєві труднощі, оскільки в них виробився стереотип підпорядкування. Виникає потреба у перекладанні відповідальності за себе на будь-кого, ілюзорно сильного і авторитарного. Стан залежності іноді настільки сильний, що з нього неможливо вийти; він часто стає незворотним. Оволодіваючи інтелектом, а потім і моральними цінностями якомога більшої кількості осіб і використовуючи відшліфовані століттями маніпуляції свідомістю, до яких належать навіювання і переконання, ритуали тощо, лідери прагнуть змінити свідомість адептів і світогляд з реалістично-критичного на містичні форми, потрібні "вчителеві". Світ сприймається через призму ідеї, доктрини, зменшується критичність мислення, виникає потреба знайти духовного поводиря.

 

 

Висновок

 

Процес осягнення релігійної віри, попри всю його розмаїтість, містить потужний духовний потенціал, що спонукає особистість до невпинної жаги самовизначення, до значної внутрішньої зосередженості і душевних випробувань. І ця унікальна життєва подорож особистості в царину духовного виводить її за межі Я, допомагає здійснити прорив у сферу Абсолютного, Божественного.

 

Література

 

1. Бехтерев В. М. Внушение и его роль в общественной жизни // Бехтерев В. М. Гипноз. — Донецьк: Сталкер, 2000. — С. 125—246.

2. Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. — К: Українське біблейне товариство. — 2002. — 1159 с.

3. Введенский А. Вера в Бога, ее происхождение и основание. — М.: Университет, 1891. — 465 с.

4. Введенский Алексей, профессор. Психология веры (Религиозная вера как биогенетический принцип в психологии) — Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1899. — 84с.

5. Достоевский Ф. М. Братья Карамазовы. — Минск, главн. ред. БСЭ, 1980. — Ч. I — II. — 368 с.

6. Жытие протопопа Аввакума // Протопоп Аввакум. — Захаров, М., 2002. — С. 7—62.

7. Краинский H. В: Порча, кликуши и бесноватые как явление русской народной жизни. С пред. академика В. М. Бехтерева. — Новгород: Губернская Типография, 1900. — 243 с.

8. Мережковский Д. С. Испанские мистики: Св. Тереза Авиль-ская. Св. Иоанн Креста прил.: Маленькая Тереза. — Томск: Водолей, 1998. — 288 с.

9. Песков В. М. Таежный тупик: документальная повесть. — М.: Молодая гвардия, 1990. — 208 с.

10. Релігієзнавчий словник / За ред. А. Колодного і Б. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — 392 с.

11. Рибо Т. Психология внимания. — СПб., 1890. — 128 с.

12. Соколов П. Вера. Психологический этюд // Вопросы философии и психологии. — 1902. — Кн. IV (64). — С. 1305—1362.