2020-09-24
65
1.він призначав і звільняв предводителів дворянства, вживав заходів до зміцнення дворянського землеволодіння.
Керування поліцією.
1.у губернатора знаходився весь поліцейський апарат губернії.
2.він безпосередньо призначав поліцмейстерів та повітових справників з помічниками, а також станових приставів.
Справники.
1.в кожному із 85 повітів України адміністративна влада належала справнику, який призначався губернатором з дворян і був відповідальним перед ним.
2.справник очолював повітове поліцейське управління, до складу якого входили два дворянських засідателя, що обиралися повітовими дворянськими зборами.
3.повітовий справник головував у ряді розпорядчо-викокавчих колегій і дорадчих органів (присутностей та комітетів), які відігравали роль виконавчих інстанцій для відповідних губернських установ, Деякі з присутностей та комітетів очолював повітовий предводитель дворянства.
Земські дільники начальники.
1.посада яких вводилася законом від 12 липня 1889 р.
2.вони призначалася губернаторами за погодженням з предводителями дворянства з наступним затвердженням міністром внутрішніх справ.
3.земськими начальниками могли бути тільки потомствені дворяни, які володіли землею в повіті і мали вищу освіту.
4.так, за даними земського відділу МВС, складеними у 1903 р. по 10 губерніях (в тому числі Полтавській та Херсонській), понад 21% земських начальників не мали середньої освіти, не кажучи вже про вищу.
5.земські начальники наділялися, крім судових, широкими адміністративними функціями, до яких відносилися нагляд за органами селянського громадського управління та ревізія їх діяльності, усунення неблагонадійних волосних та сільських писарів.
6. до 1906 р. земський начальник мав право накладати на осіб сільського управління, які не виконали його законних вимог, штраф до 5 крб. і арешт до 7 днів без будь-якого формального провадження.
7.він затверджував судців, переглядав вироки суду (раніше вони вважалися остаточними).
Органи селянського самоврядування
1. волосного та сільського.
2. цей апарат, який утримувався за рахунок селян, перебував у повній залежності від земських начальників. Він був безпосереднім провідником розпоряджень властей.
Правове закріплення реформ 60-70рр. XIX ст. Особливості їх здійснення на Україні.
БУРЖУАЗНІ РЕФОРМИ 60-70-х РОКІВ XIX ст. В УКРАЇНІ.
Державні реформи царського уряду з метою пристосувати самодержавний лад Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку. Реформи торкнулися різних напрямків суспільно-політичного життя.
1850-1860 – морська реформа
1861 р. селянська реформа,
1863 - університетська реформа
1864 р. земська реформа,
1864 р судова реформа,
1865р. цензурна реформа
1860—1864 рр. шкільна реформа,
1864—1874 рр. військова реформа
1870 р. міська реформа, фінансова реформа
Селянська реформа
Основне місце серед них займала селянська реформа, яка скасувала кріпосне право в Російській імперії. Умови визволення селян 45 губерній Російської імперії з-під кріпосної залежності були викладені в законодавчому пакеті т.зв. "Положеннях 19 лютого", які складалися
1.з Маніфесту 19 лютого 1861 р.
2.та 19 окремих законодавчих актів ("Положень" та "Додаткових правил").
Найважливіше з них — "Загальне положення про селян, які вийшли із кріпосної залежності". У ньому викладалися загальні умови скасування кріпосного права і визначалося правове положення селянства. Порядок складання і введення уставних грамот до 19 лютого 1863 визначили "Правила про порядок введення в дію Положень про селян, які вийшли із кріпосної залежності".
Порядок викупу селянами своїх наділів регламентувало "Положення про викуп селянами, які вийшли із кріпосної залежності, їх садибної осідлості та про сприяння уряду до придбання сими селянами у власність польових угодій". Інші законодавчі акти визначали положення різних категорій колишніх кріпосних селян: дворових, селян дрібнопомісних власників, т.зв. фабричних селян та ін.
Згідно із законоположеннями селян, реформи 22,5 млн. кріпосних селян звільнялося від особистої залежності. Вони оголошувалися "вільними сільськими обивателями" і наділялись особистими та майновими правами: вступати в шлюб "без дозволу поміщика" і самостійно вирішувати свої сімейні та господарчі справи, придбавати у власність нерухоме майно, здійснювати торгівлю і тримати "промислові та ремісничі заклади", укладати угоди, вступати в купецькі гільдії. Селяни могли подавати позови і відповідати в суді, виступати як представники сторін, одержали право утворювати власні органи самоврядування — обирати волосні правління та волосні суди (на волосних сходах) і сільських старост (на сільських сходах).
Однак внаслідок характеру реформи 1861 селяни фактично були позбавлені економічної бази для реалізації своєї правоздатності. Лише після викупу своїх наділів вони називалися "селянами-власниками", а до того вважалися "тимчасово зобов'язаними", їх власністю вважалося лише рухоме майно: свійська та робоча худоба, землеробське знаряддя та домашнє начиння. Хати селян, інше нерухоме майно і земельні присадибні та польові ділянки, якими вони користувалися, вважалися власністю поміщиків. Права відмовитися від них селяни не мали. На весь період тимчасово зобов'язаного стану селяни виконували свої найтяжчі зобов'язання — оброк та панщину. Норми наділу встановлювалися різні — залежно від місцевості та якості землі. Правову основу селян, реформи 1861 в Україні складали як спеціальні для всієї Російської імперії законодавчі акти, так і ціла низка спеціально для укр. губерній призначених указів і постанов.
Так, Катеринославська, Херсонська й частково Таврійська губернії, а також ті повіти Харківської та Чернігівської губернії, де переважало общинне землекористування, підпадала під дію "Місцевого положення про поземельний устрій селян, поселених на поміщицьких землях в губерніях великоросійських, новоросійських і білоруських".
35 губерній країни, на які поширювалося це положення, поділялися на три основні смуги:
1.нечорноземну
2.чорноземну і
3.степову.
Смуги, у свою чергу, поділялися на місцевості, для кожної з яких установлювався розмір наділу на ревізьку душу (в нього входили як присадибні ділянки, так і орні, сінокосні землі й пасовиська).
Для губерній Південної України (степова смуга) передбачався єдиний так званий указнин наділ (у різних місцевостях його розмір коливався від 3 до 6,5 дес. на ревізьку душу). Розміри наділів у повітах Харківської губернії становили: вищий — від 3 до 4,5 дес., нижчий — від 1 до 1,5 дес. Якщо дореформений наділ перевищував установлені норми, поміщик міг відрізати надлишок на свою користь. Це право він мав і тоді, коли після виділення селянам землі у нього залишалося в Лівобережжі менше третини, а на Півдні — менше половини земельної площин, що належали йому до 1861.
Вищезгадане місцеве положення надавало поміщикам також ін. можливості для пограбування і обезземелення селян, перетворюючи їх у кабальних орендарів.
Поземельний устрій на Лівобережній Україні визначало "Місцеве положення про поземельне упорядкування селян губерній: Чернігівської, Полтавської та частини Харківської".
Його специфіка полягала в тому, що в основу наділення селян землею був покладений принцип спадкоємно-сімейного землекористування. Земля розподілялася в межах сільської общини не на зрівняльних засадах з періодичними переділами, як це робилося за общинної форми землекористування, а на основі сімейних піших ділянок, що складалися чи з садиби та польового наділу, чи тільки з садиби.
Вищий наділ на душу залежно від місцевості коливався від 2,75 до 4,5 дес., нижчий наділ становив половину вищого. Поміщики дістали право на зменшення наділів селян, заміну їх угідь, перенесення їх садиб та на інші обмеження селян, землекористування.
Дещо іншим чином вирішувалися питання поземельного упорядкування поміщицьких селян Правобережної України. Намагаючися привернути селян регіону, де панувала польська шляхта, на свій бік, царський уряд спеціальним положенням для Київської, Подільської та Волинської губернії в основу поземельного упорядкування поклав інвентарні правила 1847—1848.
Селянам надавалося право на одержання повного інвентарного наділу. У тому випадку, коли фактичний наділ був меншим, ніж інвентарний, селяни могли подавати клопотання мировому посереднику про повернення в їх користування відрізаної поміщиками мирської землі. Під впливом польського визвольного повстання 1863—1864 царський уряд прийняв ряд законодавчих актів, які дещо пом'якшили умови селян, реформи на Правобережній Україні, зокрема вводився обов'язковий викуп державними селянами земельних наділів тощо. Незважаючи на половинчастість селян, реформи 1861, вона внесла корінні зміни у розподіл земельної власності, дала імпульс розвиткові капіталістичних відносин.
Земська реформа.
Так, згідно з Положенням про губернські та повітові земські установи 1864 в Україні було створено органи земського самоврядування.
Земства вводилися лише в шести південних та лівобережних губерніях. У Правобережжі, оскільки там мала перевагу польська шляхта, а до неї царський уряд після повстання 1863 не мав довіри, реформу було здійснено лише у 1911.
Земства складалися із:
1. губернських земських зборів
2. повітових земських зборів і їх
3. виконавчих органів — губернських та повітових земських управ.
4. у виборах до земств брало участь все населення, що мало земельну власність, але при цьому виборці були поділені на три виборчі курії:
5.поміщиків, міщан та селян.
6.До компетенції земств входили місцеві господарські, соціальні та культ, справи: завідування майном, утримання і будівництво місцевих шляхів, організація медичного обслуговування населення, нар. освіти, налагодження поштового зв'язку, страхування, протипожежної справи тощо.
7.Контрреформою 1890 (Положення про земства) були внесені зміни у виборчу систему земств.
8.Три курії збереглися, але в першій було введено становий принцип — обирати і бути обраними могли тільки поміщики-дворяни (потомствені та особисті).
9.Селяни обирали тільки кандидатів у повітові земські збори.
10.Земства було поставлено під контроль і нагляд держ. адміністрації: обрані голови повітових та губернських земських управ затверджувалися відповідно губернатором та міністром внутр. справ.
Розвиток капіталізму, зростання міст змусили царат піти на поступки і в галузі міського самоврядування.
