2020-10-12
117
Правова охорона навколишнього середовища в сільському господарстві врегульовані нормами екологічного законодавства види діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування, а також суб'єктів підприємництва й інших осіб, спрямованих на дотримання екологічних стандартів і нормативів у процесі здійснення сільськогосподарського виробництва й запобігання негативного впливу технічних коштів, технологічних процесів, антропогенних способів і природних умов виробництва на навколишнє середовище.
У цей комплекс правових норм, що регулюють суспільні відносини в області охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві, включаються й окремі нормативні акти аграрного законодавства. До них відносяться Земельний кодекс, Закони України «Про фермерське господарство», «Про колективне сільськогосподарське підприємство», «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про оренду землі». Законодавство про охорону навколишнього природного середовища в сільському господарстві не вичерпується наведеними нормативними актами. Їхня кількість досить велика.
Відповідно до Закону «Про меліорацію земель» від 14 січня 2000 року, під меліорацією розуміється комплекс гідротехнічних, культуротехничних хімічних, агротехнічних, агролісотехничних і інших меліоративних заходів, які здійснюються з метою регулювання водного, теплового, повітряного й живильного режиму ґрунтів, збереження й підвищення їхньої родючості й формування екологічно збалансованої раціональної структури угідь.
Із цього визначення треба, що Закон виділяє наступні основні види меліорації земель:
Гідротехнічна меліорація земель, що передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на забезпечення поліпшення земель із несприятливим водним режимом (перезволожених, переосушених і т.д.), регулювання водного режиму шляхом створення спеціальних гідротехнічних споруджень на землях з метою поліпшення водного й повітряного режиму ґрунтів і захисту їх від шкідливої дії води (затоплення, підтоплення, ерозія й т.д.) У процесі гідротехнічної меліорації земель здійснюються зрошувальні, осушувальні, протиерозійні та інші меліоративні заходи.
Культуротехнічна меліорація земель, передбачає упорядкування поверхні землі й підготовку її до використання для сільськогосподарських потреб. Із цією метою здійснюються такі заходи, як викорчовування дерев і чагарників, розчищення від каменю, зрізання купин, вирівнювання поверхні, меліоративна оранка й устрій тимчасової мережі каналів.
Хімічна меліорація земель, що передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на поліпшення фізичних властивостей ґрунтів і їхнього хімічного складу. Хімічна меліорація земель включає роботи з гіпсування, вапнуванню й збагаченню ґрунтів фосфором.
Агротехнічна меліорація земель, що передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на збільшення потужності й поліпшення агрофізичних властивостей коріннявмістних шарів ґрунтів. Із цією метою здійснюються такі заходи, як плантажна оранка, глибоке меліоративне розпушення, аераційний дренаж, піскування, глинування, щілювання й т.д.
Агролісотехнична меліорація земель, що передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на забезпечення корінного поліпшення земель шляхом використаннягрунтозахисних і інших властивостей захисних лісонасаджень. Із цією метою формуються такі поліфункціональні лісомеліоративні системи, до яких ставляться:
- площинні (протиерозійні) захисні лісонасадження, які забезпечують захист земель від ерозії, а водних об'єктів від виснаження й замулення шляхом залісування ярів, балок, пісків і інших деградованих земель, а також прибережних захисних смуг і водоохоронних зон рік і інших водойм;
- лінійні (полезахисні) лісонасадження, які забезпечують захист від водної й вітрової ерозії й поліпшення ґрунтово-кліматичних умов сільгоспугідь шляхом створення полезахисних лісосмуг.
Під хімізацією сільського господарства звичайно розуміється сукупність організаційно-технічних мір, спрямованих на застосування в сільському господарстві агрохімікатів, мінеральних добрив, засобів захисту рослин, пестицидів, ядохимикатів і інших хімічних препаратів, призначених для боротьби з бур'янами, хворобами й шкідниками рослин. Завдання правового регулювання застосування хімічних коштів у сільському господарстві складаються в попередженні й усуненні шкідливих наслідків агрохімікатів для здоров'я людини й навколишнього природного середовища.
Нормативну основу правового регулювання суспільних відносин у сфері хімізації сільськогосподарського виробництва становлять Закони України «Про карантин рослин» від 30 червня 1993 року, «Про пестициди й агрохімікати» від 2 березня 1995 року, «Про захист рослин» від 13 жовтня 1998 року, постанова Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1996 року «Про державний нагляд і державний контроль за дотриманням законодавства про пестициди й агрохімікати», інші закони й підзаконні акти, а також нормативні акти регіональної й місцевої влади.
Сертифікація пестицидів і агрохімікатів на відповідність вимогам державних стандартів і інших нормативних документів по стандартизації здійснюється в державній системі сертифікації УкрСЕПРО. Перелік пестицидів і агрохімікатів, дозволених для використання, регламенти їхнього застосування й щорічні доповнення до них ведуться Укрдержхимкомісією у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Поряд із самими пестицидами й агрохімікатами державним випробуванням і державній реєстрації й сертифікації підлягають також і технічні кошти їхнього застосування, включаючи їхнє серійне виробництво, закупівлю й експлуатацію. см.: Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку проведення державних випробувань і державної реєстрації технічних коштів застосування пестицидів і агрохімікатів» № 479 від 29 квітня 1996 року.
До теми 10: Правові вимоги по знешкодженню та утилізації відходів. Правове забезпечення екологічної безпеки.
Сучасний стан законодавства про відходи й визначення поняття відходів.
На відміну від існування природи, що функціонує безвідходно, слідством діяльності людини й суспільства є утворення відходів, місцем зберігання, знешкодження й утилізації яких є природне середовище. Проблема обігу з відходами давно переступила національні границі й придбала глобальний характер. Проблема обігу з відходами носить комплексний характер і охоплює як стадію запобігання й зниження обсягів утворення відходів, так і стадію їхнього збору, переробки, утилізації, видалення, знищення, поховання й т.д. На всіх стадіях обігу з відходами головною вимогою до будь-яких видів діяльності є захист навколишнього природного середовища й здоров'я людини від негативного впливу відходів, забезпечення дбайливого використання сировинних і енергетичних ресурсів, науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних і соціальних інтересів суспільства по створенню й використанню відходів з метою забезпечення стійкого економічного й соціального розвитку.
Відповідно до положень ст. 55 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» підприємства, установи, організації й громадяни зобов'язані застосовувати ефективні заходи по зниженню обсягів утворення й по знешкодженню, переробці, безпечному складуванню або похованню виробничих, побутових і інших відходів. Складування, зберігання або розміщення відходів здійснюється тільки при наявності спеціальних дозволів на певних місцевими Радами територіях у межах, установлених ними лімітів з дотриманням санітарних норм і екологічних вимог способами, забезпечуючими можливості їх подальшого господарського використання й безпеки для навколишнього середовища й здоров'я людей.
Ці загальні положення природоохоронного закону знайшли свою деталізацію й конкретизацію в Законі «Про відходи», прийнятому 5 березня 1998 року. Вони ставляться до визначення відходів, їхнім виробникам, обігу з відходами, місцям їхнього поховання й т.д.
Відходи — це будь-які речовини, матеріали й предмети, що утворюються в процесі людської діяльності й не мають подальшого використання по місцю утворення або виявлення, і від яких їхній власник позбувається, має намір або повинен позбутися шляхом утилізації (переробки) або інших операцій. Таке розуміння відходів запозичене з норм міжнародного права
До основних напрямків державної політики в сфері обігу з відходами ставиться:
· забезпечення повного збору й своєчасне знищення й видалення відходів;
· дотримання правил екологічної безпеки при обігу з ними;
· зведення до мінімуму виникнення відходів і зниження їхньої небезпеки;
· забезпечення комплексного використання матеріально-сировинних ресурсів;
· сприяння максимально можливої утилізації відходів шляхом прямого повторного або альтернативного їхнього використання;
· забезпечення безпечного видалення відходів, не підметів утилізації шляхом розробки відповідних технологій, екологічно безпечних методів і способів обігу з ними;
· організація контролю за місцями й об'єктами розміщення відходів для запобігання їхнього шкідливого впливу на навколишнє природне середовище й здоров'я людини;
· здійснення комплексу науково-технічних і маркетингових досліджень для виявлення й визначення ресурсної цінності відходів з метою їхнього ефективного використання;
· сприяння створенню об'єктів обігу з відходами;
· забезпечення соціального захисту працівників, зайнятих у сфері обігу з відходами; обов'язковий облік відходів на основі їхньої класифікації й паспортизації.
Основними вимогами законодавства в області обігу з відходами є скорочення обсягів їхнього утворення й ліквідація шляхом утилізації, знешкодження й максимального залучення в господарський оборот і на цій основі забезпечення заощадження природних ресурсів і запобігання негативного впливу відходів на навколишнє природне середовище й здоров'я людини.
Найпоширенішим у законодавстві є підрозділ відходів на виробничі й побутові. Під промисловими відходами, відповідно до вимог державних стандартів, маються на увазі відходи виробництва, а також залишки сировини, матеріалів, напівфабрикатів, що утворилися при виробництві продукції або виконанні робіт зі спорудження або обслуговування підприємства або втративші повністю або частково вихідні споживчі властивості.
Небезпечними відходами є відходи, фізичні, хімічні або біологічні характеристики яких створюють або можуть створити значну небезпеку для навколишнього природного середовища й здоров'я людини і які вимагають спеціальних методів і коштів обігу з ними.
Особливості правового регулювання відносин власності на відходи й керування в сфері обігу з відходами.
Правове регулювання відносин власності на відходи займають значне місце в Законі «Про відходи». Насамперед звертає на себе увагу та обставина, що закон визнає відходи об'єктами права власності. Ними рівною мірою можуть бути відходи, отримані в процесі здійснення хазяйновитої-господарчої-виробничо-господарської діяльності, тобто виробничі відходи, і відходи, що утворилися в результаті ведення комунально-побутового господарства, тобто побутові відходи. Як особливі об'єкти права власності закон виділяє небезпечні відходи, фізичні, хімічні або біологічні характеристики яких створюють або можуть створити значну небезпеку для навколишнього природного середовища й здоров'я людей, і які вимагають спеціальних методів обігу з ними.
Власниками відходів у відповідності зі ст. 9 Закону, є всі фізичні особи, тобто громадяни, у т.ч. іноземні громадяни й особи без громадянства, юридичні особи, тобто підприємства, установи й організації всіх форм власності, а також територіальні громади й держава. При цьому територіальні громади визнаються власниками відходів, які утворяться на їхніх об'єктах власності або перебувають на їхній території й не мають власника або власник яких невідомий. В останньому випадку відходи, що не мають власників або власники яких невідомі, вважаються безхазяйними.
Інакше законом вирішується питання про право державної власності на відходи. Держава виступає власником відходів, які утворяться на об'єктах державної власності або перебувають на території країни й не мають, власника або власник яких невідомий, а також в інших випадках передбачених законом. Відходи, що утворилися на об'єктах комунальної власності, не ставляться до державних відходів. Таким чином, сфера правосуб'єктності держави на виробничі й побутові відходи обмежене.
У випадках приватизації державних підприємств, на яких накопичений певний обсяг відходів, право власності на них і відповідальність за заподіяний ними шкода здоров'ю людей, майну фізичних і юридичних осіб і навколишньому середовищу переходить новому власникові, якщо інше не передбачено законом або умовами приватизації цих підприємств. У цьому зв'язку важливим є положення ст. 10 Закону про те, що умовами приватизації може бути передбачена солідарна відповідальність попереднього власника й власника приватизованого підприємства.
Але якщо суб'єкти юридичної відповідальності як власники відходів в особі підприємств, установ, організацій і громадян, що заподіяли шкоду в результаті порушення вимог обігу з відходами в ст. 43 Закону позначені, то держава в їхньому числі не значиться. Таким чином, сама держава як суб'єкт права власності на відходи звільнене від відповідальності за шкоду, заподіяна здоров'ю людей, майну фізичних і юридичних осіб або навколишньому природному середовищу порушенням вимог закону про обіг з відходами. Але така відповідальність держави в особі його органів може наступити на підставі норм діючого цивільного законодавства, у т.ч. як власника джерел підвищеної небезпеки, якимись є, наприклад, радіоактивні й інші небезпечні відходи.
Керування відходами, що належать на праві державної власності, здійснюється Кабінетом Міністрів України. Згідно ст. 18 Закону Кабінету Міністрів у сфері обігу з відходами належить: реалізація державної політики в сфері обігу з відходами; забезпечення розробки й виконання загальнодержавних і міждержавних програм обігу з відходами й впровадження маловідходних і енергозберігаючих технологій; забезпечення організаційно-економічних основ у сфері впровадження маловідходних технологій і стимулювання збору й утилізації відходів; координація роботи міністерств і інших центральних і місцевих органів виконавчої влади в сфері обігу з відходами й т.д. У межах своєї компетенції центрального органа державної виконавчої влади й відповідності із чинним законодавством Кабінет Міністрів може здійснювати й інші повноваження в сфері обігу з відходами.
Управлінські повноваження місцевих державних адміністрацій: виконання вимог законодавства й центральних органів виконавчої влади в сфері обігу з відходами; участь у розробці загальнодержавних програм раціонального використання відходів і здійснення необхідних заходів для впровадження маловідходних і енергозберігаючих технологій; організація розробки й здійснення регіональних і місцевих програм обігу з відходами й т.п. При підготовці проектів місцевих бюджетів місцеві державні адміністрації вносять пропозиції по залученню коштів, необхідних для здійснення заходів у сфері обігу з відходами.
Важливі функції в сфері обігу з відходами виконують органи місцевого самоврядування: виконання вимог законодавства про відходи; розробку й затвердження схем санітарного очищення населених пунктів; організацію збору й видалення побутових відходів, у тому числі відходів дрібних виробників, створення полігонів для їхнього поховання, а також організацію роздільного збору корисних компонентів цих відходів; затвердження місцевих і регіональних програм поводження з відходами й мір контролю за їхнім виконанням; здійснення заходів щодо стимулювання суб'єктів господарської діяльності в сфері обігу з відходами; рішення питань по розміщенню на своїй території об'єктів обігу з відходами; координацію діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, розташованих на їхній території, у межах своєї компетенції; визначення у встановленому законом порядку розмірів платежів за розміщення відходів; здійснення контролю за раціональним використанням і безпечним обігом з відходами на своїй території; ліквідацію несанкціонованих і неконтрольованих смітників відходів і т.д. Органи місцевого самоврядування приймають рішення про відвід земельних ділянок для розміщення відходів і будівництва об'єктів обігу с відходами.
Спеціальні органи контролюючі поводження з відходами. Міністерство навколишнього природного середовища, Державна санітарно-епідеміологічна служба і їхні органи на місцях.
Функції Міністерства навколишнього природного середовища у сфері обігу з відходами: координація роботи спеціально вповноважених органів виконавчої влади в сфері обігу з відходами й контролю за дотриманням вимог екологічної безпеки; здійснення державного контролю за дотриманням вимог екологічної безпеки; проведення у встановленому законодавством порядку державної екологічної експертизи науково-дослідних і технологічних розробок і проектно-кошторисної документації на будівництво й реконструкцію підприємств, установок, полігонів, комплексів, споруджень і інших спеціально відведених місць або об'єктів по дотриманню вимог законодавства й нормативів утворення, переробки, утилізації й видалення відходів і багато інших повноважень.
До компетенції Державної санітарно-епідеміологічної служби в сфері обігу з відходами, згідно ст. 24 Закону, ставляться: здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду за дотриманням державних санітарних норм, правил, гігієнічних нормативів утворення, збору, перевезення, зберігання, переробки, утилізації, видалення, знешкодження й поховання відходів; визначення пріоритетних заходів щодо охорони здоров'я людини від негативного впливу відходів; проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи проектно-кошторисної документації з метою визначення місць розміщення й техніко-економічного обґрунтування проектів будівництва, розширення й реконструкції об'єктів обігу з відходами; подання висновків державної санітарно-гігієнічної експертизи по об'єктах обігу з відходами; установлення санітарно-гігієнічних вимог до продукції, що виробляється з відходів, і видача гігієнічного сертифіката на неї; методичне забезпечення й здійснення контролю при визначенні рівня небезпеки відходів. Державна санітарно-епідеміологічна служба в межах своєї компетенції може виконувати й інші функції сфері обігу з відходами.
Правове регулювання обігу з окремими видами відходів.
Збір відходів - це діяльність, пов'язана з вилученням, нагромадженням і розміщенням відходів у спеціально відведених місцях або об'єктах, що включає сортування відходів з метою подальшої утилізації або видалення; обробка або переробка відходів являє собою здійснення будь-яких технологічних операцій, пов'язаних зі зміною фізичних, хімічних або біологічних властивостей відходів, з метою підготовки їх до екологічно безпечного збереження, перевезенню, утилізації або видаленню й т.д.
Закон «Про відходи» установлює пріоритетні вимоги по забезпеченню екологічної безпеки при обігу з відходами. У ньому визначені заходи щодо зниження кількості утворення відходів, передбачене здійснення екологічної стандартизації, виявлення безхазяйних відходів, подання статистичної звітності про відходи, виробництво їхнього обліку й паспортизації, ведення реєстру об'єктів утворення, переробки й утилізації відходів, здійснення моніторингу відходів і лімітування їхнього утворення, підрозділ на види й класифікації по ступені небезпеки, регулювання зовнішньоекономічних операцій з відходами й інші міри.
Класифікація відходів здійснюється по ступені їхньої небезпеки й інших ознак, відповідно до затверджених методик. По ступені небезпеки відходи підрозділяються на чотири класи, причому для кожного класу встановлений особливий правовий режим обігу й ліміти їхнього утворення. Порядок одержання міжнародного коду ідентифікації відходів регулюється Інструкцією з одержання міжнародного коду ідентифікації відходів, затвердженої наказом Минекоресурсів (Наказ Минекоресурсів № 165 від 16 жовтня 2000 року).
Контроль за зовнішньоекономічними операціями з відходами здійснюється відповідно до Положення про контроль за трансграничним перевезенням небезпечних відходів, їхньою утилізацією й видаленням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 1120 від 13 липня 2000 року.
Затверджені також Жовтий і Зелений переліки відходів. У свою чергу Жовтий перелік відходів підрозділяється на перелік групи «А» - особливо небезпечні відходи, і перелік групи «Б» - небезпечні відходи, що знаходяться в окремому розгляді. Перевезення відходів Жовтого переліку, як небезпечних відходів, здійснюється по особливим більше суворим правилам. Зелений перелік відходів включає малонебезпечні відходи, зовнішньоекономічні операції з якими здійснюються за спрощеною схемою.
Особливо небезпечними відходами, що вимагають спеціальних коштів і методів обігу, є радіоактивні відходи, що таять у собі потенційну й реальну небезпеку для навколишнього природного середовища й здоров'я людей. Правове регулювання обігу з радіоактивними відходами, їхнього збору, обліку, зберігання, переробки, транспортування, знищення й поховання передбачене Законом «Про обіг з радіоактивними відходами» від 30 червня 1995 року. Правом на обіг з радіоактивними відходами володіють юридичні й фізичні особи, що мають виданий у встановленому порядку дозвіл органа державного регулювання ядерної й радіаційної безпеки. З метою попередження неконтрольованого нагромадження радіоактивних відходів і забезпечення оперативного контролю за місцями їхнього знаходження й переміщення провадиться державний облік радіоактивних відходів. Цей облік включає ведення Державного реєстру радіоактивних відходів, Державного кадастру сховищ радіоактивних відходів і переліку місць тимчасового зберігання радіоактивних відходів. Поховання радіоактивних відходів здійснюється тільки спеціалізованими державними підприємствами по обігу з радіоактивними відходами, на підставі договору з виробниками відходів. З моменту підписання договору про передачу радіоактивних відходів останні переходять у власність держави. Поховання радіоактивних відходів дозволяється тільки в спеціально призначені для цього сховищах радіоактивних відходів, із забезпеченням мер радіаційної безпеки. Проектування сховищ радіоактивних відходів або об'єктів, призначених для обігу з ними, здійснюється відповідно до обліку їх ядерної й радіаційної безпеки, як під час експлуатації, так і після закриття. Ліцензія на будівництво зазначених об'єктів видається після позитивного висновку державної експертизи. Експлуатація сховищ допускається після одержання ліцензії на право обігу з радіоактивними відходами, при дотриманні норм, правил і стандартів ядерної й радіаційної безпеки. Припинення прийому радіоактивних відходів і закриття сховищ проводиться відповідно до проектів, нормами, стандартами й правилами радіаційної безпеки.
У сфері ліцензування діяльності по використанню ядерних відходів діє Положення про перелік і вимоги за формою й утримуванням документів, надаваних експлуатуючою організацією для одержання ліцензій на здійснення діяльності на конкретному етапі життєвого циклу сховища для поховання радіоактивних відходів, затверджене наказом Минекоресурсів від 15 серпня 2000 року.
У ст. 32 Закону «Про відходи» передбачається заборона на використання результатів наукових досліджень, впровадження в практику винаходів, застосування нової техніки, технології, імпортне устаткування й системи, якщо вони не передбачають запобігання або мінімізацію обсягів утворення відходів на всіх стадіях технологічного процесу, їхню утилізацію й безпечне видалення. Законом передбачається також періодичний перегляд установлених нормативів утворення відходів, спрямований на зменшення їхніх обсягів, з обліком передового вітчизняного й закордонного досвіду й економічних можливостей.
Особливі правила встановлені для забезпечення екологічної безпеки при здійсненні операцій з металобрухтом. У відповідності зі ст. 1 Закону «Про металобрухт» від 5 травня 1999 року металобрухт - непридатні для прямого використання вироби або частини виробів, що втратили експлуатаційну цінність і містять у собі чорні або кольорові метали або їхні сплави, а також вироби з непоправним металевим браком, залишки від виробництва й обробки чорних і кольорових металів і їхніх сплавів. Незважаючи на те, що визначення металобрухту є близьким до поняття відходів, тим-не менш ст. 2 Закони «Про металобрухт» установлює, що Закон «Про відходи» не поширюється на відносини, що виникають у процесі здійснення операцій з металобрухтом.
Таке розмежування відходів і металобрухту має певне практичне значення. Наприклад, операції з металобрухтом підлягають ліцензуванню по п. 35 ст. 9 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», а ліцензування операцій з відходами - по п. 37 і 38 зазначеної статті. Операції з відходами й ломом дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів регулюються окремо відповідно до вимог Закону «Про державне регулювання видобутку, виробництва й використання дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів і контролі за операціями з ними» від 18 листопада 1997 року.
Законом «Про альтернативні види рідкого й газового палива» від 14 січня 2000 року закладена правова основа для використання як альтернативні види палива різних відходів і відповідні вимоги по дотриманню екологічної безпеки при проведенні цього виду діяльності.
Зберігання й знищення відходів здійснюються відповідно до вимог екологічної безпеки й способами, які забезпечують максимальне використання відходів або передачу їхнім іншим споживачам. Знищення відходів повинне забезпечувати можливість безпечної утилізації або поховання залишкових продуктів. Зберігання й знищення відходів здійснюються в місцях, встановлених органами місцевого самоврядування з урахуванням вимог земельного й природоохоронного законодавства, при наявності спеціальних дозволів, у яких визначені обсяги відходів відповідно до встановленим лімітам і умовам їхнього збереження.
Об'єкти обігу з відходами підлягають державній санітарно-гігієнічній експертизі. На кожне місце або об'єкт зберігання або знищення відходів складається спеціальний паспорт, у якому відзначаються найменування й код відходів, їх кількісний і якісний склад, походження, а також технічні характеристики місць або об'єктів зберігання або знищення й відомості про методи контролю й безпечної експлуатації цих місць або об'єктів.
Для забезпечення збору, переробки, зберігання й аналізу інформації про об'єкти створення й утилізації відходів ведеться їхній реєстр. У реєстрі визначаються номенклатура, обсяги створення, кількісні і якісні характеристики відходів, інформація про обіг з ними й способи зменшення обсягів створення відходів і рівня їхньої небезпеки. Реєстр об'єктів створення, переробки й утилізації відходів ведеться на основі даних виробників відходів і відомостей спеціально вповноважених органів виконавчої влади в сфері обігу з відходами.
З метою визначення й прогнозування впливу відходів на навколишнє природне середовище, своєчасного виявлення їхніх негативних наслідків, а також запобігання й ліквідації промислових і побутових відходів їхні виробники, власники й спеціально вповноважені органи виконавчої влади в області охорони навколишнього середовища здійснюють моніторинг місць виникнення, зберігання й видалення відходів. Відповідно до законодавства обов'язку по вживанню ефективних заходів зниження обсягів утворення відходів, а також їхньої утилізації, знищення й розміщення покладені на власників відходів.
За розміщення відходів суб'єкти підприємницької діяльності вносять певну плату. Розмір плати встановлюється на основі нормативів, які розраховуються на одиниці об'єму утворених відходів, залежно від рівня їхньої небезпеки й цінності території, на якій вони розміщаються. За понадлімітне розміщення відходів плата стягується в підвищеному розмірі. Отримані кошти від розміщення відходів зараховуються у відповідні фонди охорони навколишнього природного середовища відповідно до діючого законодавства.
Види правопорушень у сфері обігу з відходами і юридичною відповідальністю за їхнє здійснення.
Правопорушення в сфері обігу з відходами, що заподіюють шкоду навколишньому природному середовищу, не рідке явище в реальній дійсності. Ними, у відповідності зі ст.42 Закону, є:
порушення встановленого порядку обігу з відходами, які привело або може привести до забруднення навколишнього природного середовища, прямому або опосередкованому шкідливому впливу на здоров'я людини й заподіянню економічних збитків;
самовільне складування або видалення відходів;
порушення порядку ввозу в Україну, вивозу й транзиту через її територію відходів і вторинної сировини;
невиконання розпоряджень і приписань органів, що здійснюють державний контроль і нагляд за операціями обігу з відходами й за місцями їхнього видалення, і т.п.
Крім утилізаційного закону, іншими актами можуть бути передбачені інші порушення законодавства про відходи. Особи, винні в здійсненні правопорушень у сфері обігу з відходами, можуть бути притягнуті до дисциплінарної, адміністративної, цивільно-правової або кримінальної відповідальності.
Дисциплінарна відповідальність за порушення законодавства про обіг з відходами може застосовуватися до працівників підприємств, установ і організацій по нормах трудового законодавства. Передбачена нормами КЗпП.
Цивільно-правова відповідальність за скоєні правопорушення в сфері обігу з відходами наступає у формі відшкодування заподіяної шкоди. У відповідності зі ст. 43 Закону підприємства, установи, организації й громадяни, а також іноземні юридичні й. фізичні особи й особи без громадянства зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення законодавства про відходи, у порядку й розмірах, встановлених чинним законодавством.
Практичні складності застосування цивільно-правової відповідальності за правопорушення в сфері обігу з відходами пов'язані з визначенням розмірів заподіяної шкоди, наприклад санітарно-епідемічному стану населених пунктів, якості навколишнього природного середовища території або регіону, окремим природним об'єктам і їхнім ресурсам і т.д. Розміри шкоди, як правило, визначаються на підставі існуючих Такс або Методик обчислення розмірів відшкодування шкоди, заподіяного відповідним природним об'єктам. Крім того, певні види відходів представляють підвищену екологічну небезпеку для навколишнього середовища й здоров'я людини. Тому їхні власники відповідно до норм цивільного законодавства можуть залучатися до цивільно-правової відповідальності як власники джерел підвищеної небезпеки.
Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про відходи наступає на підставі норм Кодексу про адміністративні правопорушення. Така відповідальність, наприклад, передбачена в ст. 42 — порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-противоепідемічних правил і норм, ст. 82 — порушення правил складування, зберігання, розміщення, транспортування, утилізації, ліквідації й використання промислових і побутових відходів, ст. 83 — порушення правил застосування, зберігання, транспортування, знешкодження, ліквідації й поховання пестицидів і агрохімікатів, токсичних хімічних речовин і інших препаратів, ст. 901 — невиконання правил і норм в процесі створення, виробництва, зберігання, транспортування, використання, знешкодження, ліквідації, поховання мікроорганізмів, біологічно активних речовин і продуктів біотехнологій, і в інших нормах адміністративного законодавства.
Найпоширенішими формами адміністративної відповідальності за порушення вимог законодавства про відходи є адміністративне попередження й накладення адміністративного штрафу. Вони застосовуються відповідними органами державної виконавчої влади і їхніх посадових осіб у межах своєї компетенції й у порядку, передбаченому Кодексом про адміністративні правопорушення.
Кримінальна відповідальність за порушення законодавства про обіг з відходами передбачена в декількох статтях Кримінального, кодексу. Вона може наступати, наприклад, по ст. 2271 — утаювання або перекручування відомостей про стан екологічної обстановки або захворюваності населення, ст. 2272 заготівля, переробка або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування або іншої продукції, ст. 228 — забруднення водойм і атмосферного повітря, ст. 2281 — забруднення моря речовинами, шкідливими для здоров'я людей або для живих ресурсів моря, або іншими відходами й матеріалами, ст. 2287 — незаконний ввіз на територію України відходів і вторинної сировини.
Поняття екологічної безпеки й система мер по її забезпеченню.
У правовій літературі екологічна безпека традиційно розглядається як складова частина глобальної й національної безпеки. Такий підхід відповідає Концепції основних напрямків державної політики в області національної безпеки України, схваленої Верховної Ради України. Концепція визначає національну безпеку України як стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства й держави від внутрішніх і зовнішніх факторів погрози. У ній відзначається, що забезпечення екологічно безпечних умов життєдіяльності суспільства є пріоритетним національним інтересом України.
Визначення поняття «екологічна безпека» міститься в ст. 50 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», відповідно до якої екологічна безпека являє собою такий стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки й виникнення небезпеки для здоров'я людей.Екологічна безпека гарантується здійсненням широкого комплексу взаємозалежних політичних, економічних, технічних, організаційних, державно-правових і інших мір. У Державному стандарті ДСТУ 2156-93 «Безпечність промислових підприємств: терміни та визначення» дається інше визначення поняття екологічної безпеки. Відповідно до його положень екологічна безпека - це відсутність дій, станів і процесів, прямо або побічно приводять до істотного збитку для навколишнього природного середовища, населення й матеріальних об'єктів.
Насправді екологічна безпека як елемент національної безпеки є поняттям більше широким і являє собою стан навколишнього природного середовища, при якому організаційно-правовими, науково-технічними, економіко-політичними й іншими мірами забезпечуються: належну якість навколишнього середовища, тобто такий стан середовища, при якому зберігається анатомічна цілісність організму й при знаходженні його в цьому середовищі фізіологічні процеси протікають нормально; відсутність погроз для природного середовища й для людини; збереження природних об'єктів у належному стані; попередження погіршення якості навколишнього середовища; охорона, відтворення й поліпшення природних об'єктів до належної якості; усунення існуючого негативного впливу на природні об'єкти.
Важливим нормативним актом програмного характеру в сфері забезпечення екологічної безпеки є Основні напрямки державної політики України в сфері охорони навколишнього середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки. Цей документ визначає міри забезпечення екологічної безпеки в різних сферах народного господарства й установлює систему заходів, спрямованих на забезпечення екологічної безпеки. Серед мір, спрямованих на забезпечення екологічної безпеки, важливе місце займають правові заборони, екологічне ліцензування, екологічна стандартизація, сертифікація й експертиза, екологічний моніторинг і аудит, екологічне планування й прогнозування, нормування, лімітування й страхування. Їхнє правове регламентування стосовно до екологічної безпеки передбачено в різних актах екологічного законодавства й заслуговує короткого позначення.
Правові заборони являють собою міри, спрямовані на повне усунення певних видів екологічно небезпечної діяльності. Ними, наприклад, є заборони, передбачені в ст. 33 Закону «Про відходи», щодо поховання відходів, для переробки яких є відповідні технології.
Екологічне ліцензування — це міри, спрямовані на обмеження й регулювання екологічно небезпечних видів діяльності шляхом впровадження дозвільної системи й установлення ліцензійних умов здійснення такої діяльності. Екологічне ліцензування регулюється Законом «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» і нормативними актами, прийнятими на його основі.
Екологічна стандартизація складається в розробці державних стандартів у сфері забезпечення екологічної безпеки. Державні стандарти екологічної безпеки визначають поняття й терміни, режим використання й охорони природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього природного середовища, вимоги по запобіганню її забруднення і є обов'язковими для виконання нормативно-технічних документів. Система екологічної стандартизації охоплює загальні положення керування окремими видами екологічної погрози, якістю природних об'єктів, а також систему мер керування екологічною безпекою.
Екологічна сертифікація являє собою систему перевірки й технічного випробування продукції, діяльності й об'єктів для визначення їхньої відповідності встановленим нормативним документам і містить у собі подальший технічний нагляд за сертифікованою продукцією. У процесі сертифікації видаються сертифікати відповідності, що підтверджують відповідність продукції українським стандартам. На такій продукції ставиться знак відповідності встановленого зразка.
Екологічна експертиза — це вид науково-практичної діяльності спеціально вповноважених державних органів, еколого-експертних формувань і об'єднань громадян, що ґрунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі й оцінці передпроектних, проектних і інших матеріалів або об'єктів, реалізація й дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього природного середовища, і спрямована на підготовку висновків про відповідність запланованої або здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональному використанні й відтворенні природних ресурсів і забезпеченні екологічної безпеки. Види, правовий статус, умови й порядок проведення екологічної експертизи регулюються Законом «Про охорону навколишнього природного середовища», Законом «Про екологічну експертизу» і іншими нормативними актами, видаваними в їхній розвиток.
Екологічний моніторинг являє собою систему збору, обробки, збереження й аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища. Екологічний моніторинг здійснюється Міністерством навколишнього природного середовища, Міністерством охорони здоров’я, Мінагрополітики, Міністерством з надзвичайних ситуацій і іншими спеціально вповноваженими господарчими органами, а також підприємствами, установами, організаціями, діяльність яких приводить або може привести до погіршення стану навколишнього середовища. Умови й порядок ведення державного екологічного моніторингу регулюється спеціальним Положенням, затвердженим Кабінету Міністрів України1.
Екологічний аудит — це документально оформлений систематичний процес перевірки, що включає збір і об'єктивну оцінку відомостей для встановлення відповідності певних видів діяльності мірам, умовам і системам керування навколишнім середовищем, підготовку інформації із критеріїв аудита й передачу результатів перевірки замовникові. Доказами аудита є інформація, протоколи або інші констатації фактів, які можуть бути перевірені. Вони, як правило, збираються шляхом інтерв'ю, вивчення документів, спостереження за діяльністю і її умовами, отримання результатів досліджень і вимірів і т.п. засобами аудита є методики або вимоги, керуючись якими аудитор зіставляє докази по предмету аудита під час його проведення.
Екологічне планування й прогнозування являють собою розробку, прийняття або затвердження на загальнодержавному, регіональному й місцевому рівні екологічних планів, програм і прогнозів. Екологічне планування й прогнозування передбачене й регулюється Законом «Про державне прогнозування й розробку програм економічного й соціального розвитку України».
Екологічне нормування й лімітування складається в розробці нормативів екологічної безпеки. Такими, у відповідності зі ст. 33 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», є: гранично припустимі викиди й скидання шкідливих речовин у навколишнє природне середовище, рівні припустимого шкідливого впливу на неї фізичних і біологічних факторів, гранично припустимі концентрації шкідливих речовин у природних об'єктах і т.д. Екологічне лімітування є різновидом екологічного нормування, за допомогою якого встановлюється гранична величина або квота використання природних ресурсів і утворення шкідливих речовин. Екологічне лімітування так само як і екологічне нормування найбільш широке поширення одержало в природоресурсному законодавстві й законодавстві про обіг з відходами.
Екологічне страхування являє собою страхування екологічних ризиків. У ст. 49 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» установлює, що в нашій країні здійснюються добровільний і обов'язковий державний і інший види страхування громадян і їхнього майна, майна й доходів підприємств, установ і організацій на випадок шкоди, заподіяного внаслідок забруднення навколишнього природного середовища й погіршення якості природних ресурсів. Однак у загальнодержавному масштабі поки не сформована спеціальна правова база по екологічному страхуванню. Тому при застосуванні страхових мір забезпечення екологічної безпеки необхідно керуватися загальними положеннями Закону «Про страхування»..
Крім еколого-правових заходів щодо забезпечення екологічної безпеки, загальні положення по формуванню механізму керування екологічною безпекою містяться в законодавстві про санітарно-епідемічне благополуччя населення. Так, Закон «Про забезпечення санітарного й епідемічного благополуччя населення», передбачає правові межі керування небезпечними факторами навколишнього середовища. У його розвиток було прийняте Положення про гігієнічну регламентацію й державну реєстрацію небезпечних факторів, затверджене постановою Кабінету Міністрів України № 420 від 13 червня 1995 року.. Цей документ містить загальні положення механізму керування небезпечними для здоров'я людей факторами, у тому числі й факторами навколишнього природного середовища.
Диференціація правового регулювання керування екологічною безпекою здійснюється за принципом розмежування джерел екологічної небезпеки. У зв'язку із цим у правовій літературі виділяються спеціальні сфери дії законодавства про екологічну безпеку:
§ правові міри запобігання ядерної й радіаційної небезпеки,
§ правове регулювання обігу з токсичними речовинами й відходами,
§ правовий захист від шкідливого біологічного впливу,
§ правове регулювання застосування пестицидів і агрохимікатів,
§ правовий захист від шкідливого електромагнітного випромінювання,
§ правовий захист від шуму й вібрації,
§ організаційно-правові міри, застосовувані в надзвичайних екологічних ситуаціях, і т.д.
§
Правові вимоги екологічної безпеки при поводженні з небезпечними хімічними речовинами.
У цей час у нашій країні існує велика кількість правових актів у сфері регулювання обігу з хімічними речовинами, Зазначений масив нормативних актів можна підрозділити на законодавство: регулюючі загальні вимоги по обігу з хімічними речовинами; регулюючий обіг з хімічними речовинами, які можуть використовуватися для виробництва хімічної зброї; що забезпечує захист прав споживачів по постачанню їх продукцією належної якості; регламентуючі особливі вимоги по перевезенню небезпечних хімічних вантажів. Певною мірою до цього законодавства можна віднести й правові вимоги по обігу з хімічними відходами, що утворяться в промисловому виробництві й комунально-побутовій сфері й регульованими в цей час відносно обособленно.
Регулювання загальних вимог по обігу з хімічними речовинами складається у встановленні загальних основ класифікації хімічних речовин і правового регулювання їхнього використання. Згідно ст. 52 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» підприємства, установи й громадяни зобов'язані дотримувати правил транспортування, зберігання й застосування токсичних хімічних речовин і інших препаратів для того, щоб не допустити забруднення ними навколишнього середовища й продуктів харчування. При створенні нових хімічних препаратів і інших речовин, а також потенційно небезпечних субстанцій, повинні розроблятися й затверджуватися у встановленому законодавством порядку припустимі рівні утримання цих речовин у навколишнім середовищі й продуктах харчування, методи визначення їхньої залишкової кількості й утилізації після використання.
Хімічні речовини являють собою індивідуальні технічні з'єднання й технічні продукти, препарати й матеріали, що провадяться відповідно до нормативно-технічної документації й стандартами. Як джерело екологічної небезпеки хімічні речовини - це ті речовини, які в чинність хімічних характеристик впливають на живі організми.
У відповідності зі ст. 9 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» виробництво особливо небезпечних хімічних речовин підлягає ліцензуванню. Перелік особливо небезпечних хімічних речовин, виготовлення й реалізація яких підлягає ліцензуванню, установлений постановою Кабінету Міністрів України.
Регулювання обігу з хімічними речовинами, які можуть використовуватися для виробництва хімічної зброї, здійснюється на виконання міжнародної Конвенції про заборону розробки, виробництва, нагромадження й застосування хімічної зброї й про його знищення. На підставі положень Конвенції розроблена Програма виконання її вимог на 1999-2008.
Забезпечення захисту прав споживачів по постачанню їхньою продукцією належної якості здійснюється на підставі Закону «Про захист прав споживачів».
