Русь изначальная». Исторические версии происхождения славян и древнерусской государственности

ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ВНАСЛІДОК НЕДОЛІКІВ ТОВАРІВ, РОБІТ (ПОСЛУГ). ПІДСТАВИ ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ВНАСЛІДОК НЕДОЛІКІВ ТОВАРІВ, РОБІТ (ПОСЛУГ). ОСОБИ, ЗОБОВ’ЯЗАНІ ВІДШКОДОВУВАТИ ШКОДУ ТА СТРОКИ ВІДШКОДУВАННЯ.

У ЦК України, Законах «Про захист прав споживачів» та «Про відповідальність за дефектну продукцію», крім понять «недолік» та «істотний недолік», для позначення неякісної продукції можна також зустріти такі поняття, як: «істотне порушення вимог щодо якості товару», «фальсифікована продукція», «дефектна продукція», «небезпечна для життя і здоров’я продукція», «продукція неналежної якості».

Закон про захист прав споживачів використовує також поняття «дефектна продукція», хоча й не розкриває його змісту. Розкрити його спробував Мін’юст у листі від 18 квітня 2006 р. № Г–8857–19[46]. Міністерство юстиції України, узявши за орієнтир Великий тлумачний словник, який дає визначення слова «дефектний», зазначив, що до дефектної продукції можна віднести зіпсований чи пошкоджений товар, використання якого є неможливим або неприпустимим відповідно до його цільового призначення, або товар, що не відповідає вимогам, які ставляться до нього. Як бачимо, таке розуміння дефектної продукції повністю ототожнює її з продукцією неналежної якості.

Проте, на наш погляд, визначальним у характеристиці дефектної продукції має стати не наявність у ній недоліків, а те, що її використання призвело до заподіяння шкоди життю, здоров’ю або майну споживача. Річ у тім, що до законодавства України це поняття прийшло з Європи, а саме з Директиви Ради Європи № 85/374/ЄЕС від 25 липня 1985 р.[47] «Про наближення законодавства щодо цивільно–правової відповідальності за дефектну продукцію». У цьому документі формальним критерієм того, що продукція є дефектною, визнається факт завдання шкоди і причинно–наслідкового зв’язку між продукцією та завданої особі шкодою.

Інакше кажучи, якщо питання про те, чи є в продукції недоліки і чи є вони істотними, має значення для визначення, які вимоги може ставити споживач до продавця (іншого суб’єкта), щоб отримати товар належної якості або повернути сплачені за неякісний товар гроші, то про дефектну продукцію йдеться, коли споживач вимагає відшкодувати йому шкоду, завдану цією продукцією.

Необхідно зазначити, що поняття неякісної продукції охоплює продукцію, яка має недолік чи істотний недолік (при цьому під продукцію з істотним недоліком підпадає небезпечна для життя, здоров’я або майна споживача продукція), а також дефектну та фальсифіковану продукцію. З такого ж розуміння виходить й Пленум Верховного Суду України, зазначаючи, що товаром неналежної якості слід вважати товар, який не відповідає вимогам нормативних документів, умовам договору або вимогам, які до нього ставляться, наданій щодо нього виробником або продавцем інформації, а також проданий після закінчення строку його придатності або фальсифікований (п.п. 2 п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів»[48]).

Тоді як сфера дії Директиви 85/347 обмежена правовідносинами, пов’язаними лише з використанням рухомого майна (за винятком похідних сільськогосподарських продуктів та дикої птиці, які не пройшли первинної обробки, що може стати причиною браку продукції), дія Закону про захист прав споживачів розповсюджується також на правовідносини, пов’язані з наданням послуг та виконанням робіт.

Необхідно відмітити, що стосовно деяких товарів затверджено рекомендації щодо визначення характеру виявлених в таких товарах недоліків. Так, наказом Мінекономіки та з питань євроінтеграції і Мінпромполітики від 17 жовтня 2002 р. № 291/457 затверджено Рекомендації з визначення характеру дефекту взуття та умов її експлуатації[49]. Цей документ є орієнтиром для визначення, чи є дефект виробничим або таким, що виник у зв’язку з порушенням правил експлуатації взуття.

За своєю суттю Закон "Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції" має загальний характер й існуючих проблем вичерпно не вирішує. Це скоріше спроба об'єднати різні положення щодо захисту прав споживачів, а також норми Цивільного та Господарського кодексів.

Маючи два спеціальних закони – «Про захист прав споживачів» та «Про відповідальність за шкоду,спричинену внаслідок дефекту продукції» виробник зобов’язаний вводити в обіг продукцію, яка не тільки відповідає встановленим вимогам (стандартам), але й робить неможливим виникнення шкоди в результаті її правильного використання (відсутність дефекту).

Понятійний зміст дефектної продукції має свої особливості. Наприклад, в Законі «Про відповідальність за шкоду,спричинену внаслідок дефекту продукції» вказано, що продукція не може вважатись такою, що має дефект, тільки з тієї причини, що після її введення в обіг була введена продукція кращої якості.

Наскільки така норма зможе захистити виробника – питання часу. Разом із тим, на цей момент можна з впевненістю говорити про те, що вона може нівелюватись, оскільки в нашій країні відсутній чіткий перелік усіх кінцевих елементів поняття «рівень безпеки» продукції».

Сам по собі факт дефекту продукції ще не є підставою для притягнення до відповідальності. Для цього необхідно довести наявність шкоди, наявність дефекту продукції, наявність причинно-наслідкового зв’язку між дефектом та шкодою.

При цьому під шкодою мається на увазі тільки шкода майнового характеру, тому якщо спричинено шкоду немайнового характеру, її необхідно доводити за загальними правилами цивільного судочинства.

Одним із протиріч прийнятого закону є неузгодженість строків давності для звернення за захистом порушеного права. наприклад, відповідно до норм закону, до вимог про відшкодування шкоди застосовується позовна давність строком три роки. Предметом такої шкоди є факти каліцтва, смерті, погіршення стану здоров’я і т.д. Разом із тим, відповідно до ст. 268 ЦК України вимоги до строків позовної давності про відшкодування шкоди завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, не поширюються. Який нормативний акт буде застосовуватись в цьому випадку судовою практикою – покаже час.

Потерпілий повинен довести:

1) наявність шкоди;

2) наявність дефекту в продукції;

3) наявність причинно-наслідкового зв'язку між дефектом в продукції та шкодою.

Потерпілий має право вимагати від виробника надання документації на продукцію, внаслідок дефекту в якій завдано шкоду, в обсязі, необхідному для доведення обставин, зазначених у частині першій цієї статті.

За шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції, відповідає її виробник.

Будь-яка особа, яка ввезла на митну територію України продукцію з метою її продажу, передання в найм (оренду), лізинг або розповсюдження в будь-якій іншій формі в ході провадження господарської діяльності, відповідно до цього Закону несе відповідальність як виробник. У разі коли виробник продукції не може бути встановлений, кожний її постачальник (продавець) відповідно до цього Закону несе відповідальність як виробник, якщо він протягом 30 днів не повідомить потерпілому найменування та місцезнаходження виробника або особи, яка поставила йому цю продукцію. Дія зазначеної норми поширюється також на продукцію, ввезену на митну територію України, якщо на ній не вказані найменування та місцезнаходження особи, зазначеної в частині другій цієї статті, навіть якщо на цій продукції вказано найменування її виробника.

У разі коли відповідальність перед потерпілим за одну і ту саму шкоду може нести кілька осіб, потерпілий має право вимагати відшкодування шкоди як від усіх таких осіб, так і від будь-якої з них окремо. При цьому можуть бути застосовані положення цивільного законодавства про часткову відповідальність за шкоду та про право зворотної вимоги (регресу) до винної особи.

[1] Ландкоф С. Н. Основи цивільного права / С. Н. Ландкоф. – [2-е вид.]. – К.: Радянська школа, 1948. – С 185.

[2] Кримінальний кодекс Української РСР: Закон Української РСР від 28 грудня 1960 р. // Кодекси України. ­– К.: Юрінком Інтер, 1998. – Кн. 3. – С. 4–147.

[3] Аналіз наведеної норми див.: Нинидзе Ф. Г. К понятию крайней необходимости в советском гражданском праве /Ф. Г. Нинидзе // Проблемы государства и права на современном этапе. – М.: ИГПАН СССР. – 1974. – Вып. 8. – С. 178.

[4] Нинидзе Ф. Г. Субъекты возмещения вреда, причиненного в состоянии крайней необходимости / Ф. Г. Нинидзе // Проблемы государства и права. – 1974. – Вып. 9. – С. 187 – 193; Харитонов Є. О. Відшкодування шкоди, завданої діями водіями в стані крайньої необхідності / Є. О. Харитонов // Радянське право. – 1976. – № 11. – С. 75 – 78; Русу С. Д. Цивільне право України: ч. ІІ. Договірні та позадоговірні зобов’язання, спадкове право: навчал. посіб. / С. Д. Русу. – Хмельницький: Видавництво НАПВУ, 2001. – С. 132.

[5] Див., наприклад: Антонов В. Ф. Крайняя необходимость в уголовном праве: моногр. / В.Ф. Антонов. – М.: Юнити-Дана, 2005. – 112; БаБагрий–Шахматов Л. В. О соотношении задержания преступника с крайней необходимостью / Л. В. Багрий–Шахматов, Л. Н. Подкорытова // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. – Одеса: Юридична література. – 1998. – Вип. 5. – С. 179 – 186; Винокуров В. Н. Крайняя необходимость как обстоятельство, исключающее преступность деяния: дис. … канд. юрид. наук / В. Н. Винокуров. – Рязань, 1999. – С. 208.

[6] Плешаков А. М. Институт крайней необходимости в российском уголовном праве / А. М. Плешаков, Г. С. Шкабин. – М.: Юрлитинформ, 2006. – С. 7.

[7] Див., також: Уголовный кодекс Украинской ССР: Науч–практ. комментарий / [Н. Ф. Антонов, М. И. Бажанов, Ф. Г. Бурчак и др.]. – К.: Политиздат Украины, 1987. С. 59 – 71.

[8] Див.: Уголовный кодекс Украины: коммент. / Под ред. Ю. А. Кармазина, Е. Л. Стрельцова. – Харьков: Одиссей, 2001. – С. 109–111.

[9] Нинидзе Ф. Г. Крайняя необходимость по советскому гражданскому праву: автореф. дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук / Ф. Г. Нинидзе. – М., 1974. – С. 7; 4. Джорбенадзе С. М. Крайняя необходимость в советском гражданском законодательстве / С. М. Джорбенадзе // Советское государство и право. – М.: Наука. – 1960. – № 10. – С. 71–75.

[10] Кодекс Украины об административных правонарушениях (научно–практический комментарий) / Под общей ред. А. С. Васильева. – Х.: Одиссей, 2000. – 1008 с.

[11] Баулін Ю. В. Крайня необхідність / Ю. В. Баулін // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С.Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: Укр. енцикл. – Т. 3. – 2001. – С. 385.

[12] Новий тлумачний словник української мови: у 4 т. / [уклад. В. Яременко, О. Сліпушко]. – К.: Аконіт. – Т. 3. – 1998. – С. 359–360.

[13] Уголовное право Украины. Общая и Особенная части: учеб. / Отв. ред. Е. Л.Стрельцов. – Х.: Одиссей, 2006. – С. 164–165.

[14] Страунинг Э. Л. Самозащита гражданских прав: дис.... канд. юрид. наук / Э. Л. Страунинг. – М., 1999. – С. 130.

[15] Эннекцерус Л. Курс Германского гражданского права; [Пер. с нем.]. – М.: Изд–во иностранной литер., 1950. – Полутом 2: Введение и общая часть. – С. 442.

[16] Свердлык Г. А. Защита и самозащита гражданских прав: учеб. пособ. / Г. А. Сведдлык, Э. Л. Страунинг – М.: Лекс–Книга, 2002. – С. 148–149.

[17] Антонюк О. І. Право учасників цивільних правовідносин на самозахист: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 „Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право’’ / О.І. Антонюк. – Х., 2004.

[18] Проект нового Цивільного Кодексу України // Українське право. – 1999. – Число І. – С. 31 – 576.

[19] Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є. О. Харитонова, О. М. Калітенко. – О.: Юрид. літ-ра, 2003. – С. 758; Детальніше див.: Волков О.А. Питання співвідношення загальної аварії та крайньої необхідності при морських перевезеннях / О. А. Волков // Актуальні проблеми держави і права: збірник наукових праць. – 2006. – Вип. 28. – С. 174–179.

[20] Кодекс торговельного мореплавства України: Закон України від 9 грудня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. -­ 1995. ­ – № 47, 48, 49, 50, 51, 52. – Ст. 349.

[21] Волков О. А. Ознаки крайньої необхідності за цивільним та кримінальним законодавством України: порівняльний аналіз / О. А. Волков // Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць. – Одеса: Юридична література. – 2007. – Вип. 33. – С. 56–60.

[22] Нинидзе Ф. Г. К понятию крайней необходимости в советском гражданском праве /Ф. Г. Нинидзе // Проблемы государства и права на современном этапе. – М.: ИГПАН СССР. – 1974. – Вып. 8. – С. 179.

[23] Рыжий В. И. Превентивные меры по борьбе с актами незаконного вмешательства в деятельность гражданской авиации / В. И. Рыжий // Правоведение. – 1986. – № 47. – С. 117–118..

[24] Нинидзе Ф. Г. К понятию крайней необходимости в советском гражданском праве /Ф. Г. Нинидзе // Проблемы государства и права на современном этапе. – М.: ИГПАН СССР. – 1974. – Вып. 8. – С. 180–181.

[25] Гражданский кодекс Украины: научн.-практ. ком. / Под ред. Е. О. Харитонова. – Х.: Одиссей. – 1999. – С. 661.

[26] Нинидзе Ф. Г. К понятию крайней необходимости в советском гражданском праве /Ф. Г. Нинидзе // Проблемы государства и права на современном этапе. – М.: ИГПАН СССР. – 1974. – Вып. 8. – С. 71–72; Нинидзе Ф. Г. Крайняя необходимость по советскому гражданскому праву: автореф. дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук / Ф. Г. Нинидзе. – М., 1974. – С. 71–72.

[27] Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є. О. Харитонова, О. М. Калітенко. – О.: Юрид. літ-ра, 2003. – С. 758.

[28] Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є. О. Харитонова, О. М. Калітенко. – О.: Юрид. літ-ра, 2003. – С. 758.

[29] Козак В. Н. Вопросы теории и практики крайней необходимости: моногр. / В. Н. Козак. – ­ Саратов: Издательство Саратовского университета, 1980. –­ С. 67-86.

[30] Козак В. Н. Вопросы теории и практики крайней необходимости: моногр. / В. Н. Козак. – ­ Саратов: Издательство Саратовского университета, 1980. –­ С. 87-98.

[31] Кримінальний кодекс України: науково-практ. коментар / [Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гаврик та ін.]; за заг. ред. В. Т. Маляренка, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – [2-е вид., перероб. та доп.]. – Х.: Одіссей, 2004. – С.142.

[32] Антонов В. Ф. Крайняя необходимость в уголовном праве: моногр. / В.Ф. Антонов. – М.: Юнити-Дана, 2005. – С. 51-52

[33] Архів прокуратури Приморського району м. Одеси за 2006 рік.

[34] Домахин С. А. Крайняя необходимость по советскому уголовному праву / С. А. Домахин. – М.: Госюриздат, 1955. – С.59.

[35] Винокуров В. Н. Крайняя необходимость как обстоятельство, исключающее преступность деяния: дис. … канд. юрид. наук / В. Н. Винокуров. – Рязань, 1999. – С. 179 – 180.

[36] Белов В. А. Гражданское право: Общая часть: учеб. / В. А. Белов. – М.: Центр ЮрИнфоР, 2002. – 630 с.

[37] Харитонов Є. О. Цивільні правовідносини: навчал. посіб. / Є. О. Харитонов, О. І. Харитонова. – К.: Істина, 2008. – С. 55, 58.

[38] Архів прокуратури Приморського району за 2005 рік.

[39] Чернат В. А. Зобов’язання внаслідок рятування здоров’я та життя фізичної особи / В. А. Чернат // Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць. – Одеса: Юридична література. – 2006. – Вип. 25. –С. 261 – 263.

[40] Домахин С. А. Крайняя необходимость как обстоятельство, исключающее уголовную ответственность в советском уголовном праве: автореф. дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук / С. А. Домахин. – Л., 1953. – С. 8.

[41] Слуцкий И. И. Обстоятельства, исключающие уголовную ответственность / И. И. Слуцкий. – Л.: Издательство ЛГУ, 1956. – С. 10.

[42] Домахин С. А. Крайняя необходимость по советскому уголовному праву / С. А. Домахин. – М.: Госюриздат, 1955. – С. 25.

[43] Паше-Озерский Н. Н. Необходимая оборона и крайняя необходимость по советскому уголовному праву / Н. Н. Паше-Озерский. – М.: Госюриздат, 1962. – С. 150–152.

[44] Плешаков А. М. Институт крайней необходимости в российском уголовном праве / А. М. Плешаков, Г. С. Шкабин. – М.: Юрлитинформ, 2006. – С. 68.

[45] Архів Приморського місцевого суду м. Одеси за 2006 р.

[46] Щодо надання роз’яснення стосовно товару, який вважається дефектним: Лист Мін’юсту від 18.04.2006 р. № Г–8857–19 [Електронний ресурс] Верховна Рада України. Вся база «Законодавство України». – Режим доступу: https://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v8857323-06.

[47] Council Directive 85/374/EEC of 25 July 1985 on the approximation of the laws, regulations and administrative provisions of the Member States concerning liability for defective products [Text] // O fficial Journal. – L 210. – 07.08.1985. – P. 29 – 33.

[48] Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1996 р. № 5 [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v0005700-96.

[49] Про затвердження Рекомендацій щодо визначення характеру дефекту взуття та умов його експлуатації: Наказ Мінекономіки та з питань євроінтеграції і Мінпромполітики від 17.10.2002 р. № 291/457 [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://zakon.nau.ua/doc/?uid=1022.482.0.

Предки славян являлись частью древнего индоевропейского единства, расселенного на необъятных просторах Евразии. С течением времени из массы индоевропейских племен выделяются общности, родственные по языку, хозяйственным занятиям, культуре. Одним из таких объединений племен стали славяне. Славяне заселяли земли Центральной и Восточной Европы. Прародиной славян считают территорию от реки Эльбы до Днепра. С этой территории славяне в первой половине 1-го тысячелетия начали расселение в бассейн Днепра, а так же на север - в район озера Ильмень. Эта часть славян получила название «восточных». Летописи рассказывают о четырнадцати племенных объединениях восточных славян.

Постепенно славянские племена разделяются на западную (венеды) и восточную (анты) ветви. С конца IV в. н.э. славяне на ряду с другими племенами Восточной Европы оказались вовлеченными в масштабные миграционные процессы, получившие название Великое переселение народов. В течение VI-VIII славяне заняли новые обширные пространства в Восточной, Центральной и Юго-Восточной Европе. На юге славянская миграционная волна преодолела дунайскую границу Византийской империи, заселив Балканы, это привело к возникновению новой, южной ветви славянства. В ходе этих значительных перемещений, заселения и освоения новых территорий внутри славянского массива складываются новые обшности, носящие уже иной – политический характер. Это были так называемые союзы племен - прообразы будущего государственного объединения. Древние славяне были язычниками. У славян на ранней ступени развития сложился пантеон (богов) они верили в злых и добрых духов, каждый из которых олицетворял разнообразные силы природы или отражал социальные и общественные отношения того времени.

Славяне жили не родовым строем, объединяющим началом была сельская община или зарождающийся город. Главным занятием восточных славян было земледелие в сочетании с разведением скота и различного рода промыслами.

Образованию государства у восточных славян предшествовало разложение племенного строя. Постепенно складывался господствующий социальный слой, основу которого составляла военно-служивая знать киевских князей – дружина. Дружинники прочно заняли ведущие позиции в обществе, укрепляя вместе с тем власть князя. Древнерусское государство представляло из себя своеобразную федерацию полунезависимых княжеств, подчинявшихся великому князю. В начале IX в Восточной Европе сформировалось два догусударственных, этнополитических объединения. Одним из них был союз полян с центром в Киеве. Другим – объединение словен, кривичей и финноязычных племен с центром в Новгороде. В конце IX в. произошло объединение южной и северной групп восточных славян в единое Древнерусское государство, вошедшее в историю под именем Киевской Руси.