double arrow

Кому служінню


Поштовхом до масового закриття храмів у роки першої п’ятирічки можна

вважати доповідь Й. Сталіна 3-го грудня 1927 р. на ХV з’їзді ВКП(б), де він

назвав послаблення антирелігійної роботи недоліком у роботі партії. Очевидно,

намагаючись негайно його виправити, 28 січня 1928 р. ВУЦВК і РНК УСРР

ухвалили спільну постанову «Про заборону суспільно небезпечним особам пере-

бувати в певних місцевостях УССР і про реєстрацію осіб, висланих судом або

адміністративним порядком»154. Цією постановою, окрім іншого, визначався

відповідний перелік місцевостей України, де «суспільно-небезпечним особам»

заборонялося селитися. До таких були віднесені: МАСРР, всі прикордонні

округи УСРР і їхні центри, Харківська, Київська, Херсонська, Миколаївська,

Маріупольська і Вінницька округи та їхні центри. Доручалося НКВС УСРР «за

порозумінням» із ДПУ УСРР і НКЮ УСРР видати спеціальну інструкцію щодо

застосування постанови155. Невдовзі така інструкція — «Про реєстрацію соці-

ально-небезпечних осіб» — за підписом голів трьох згаданих республіканських

відомств була підготовлена156. Чинність документу в повсякденній практиці

відразу відчули всі представники духовенства, котрі у попереднє десятиліття

зазнавали арештів та висилались адміністративним порядком. У тому ж 1928 р. в

реєстраційних картках службовців культу з’являються: п. 17. «Відмітка про зре-

чення сану та служіння церкві (зазначити дату зречення та в якому часописі

оголошено про нього)» і п. 18. «№ реєстраційної картки зреченця»157. Ця, вста-

новлена у 1928 р., форма реєстраційної картки священнослужителів, за винятком

долученого пізніше під п.15 питання «Чи був під судом?», зберігала чинність до

кінця 1930-х рр.

Оскільки можливостей позбавити священиків місць служіння через закриття

храмів в масштабі всієї України на законних підставах було вкрай мало, місцеві

ради протягом всієї першої половини 1930-х рр. вдавалися до відвертого пер-

манентного силового тиску на громади і священнослужителів та до блюзнірства

в храмах. У повсякденній практиці це виглядало наступним чином: «23 лис-

топада 1929 р. в с. Ново-Юріївці Новобузького р-ну [Миколаївщина] місцева

організація безвірників за сприяння представників сільрад силоміць захопила і




розгромила церкву. Трактором __________стягнули на землю баню, все внутрішнє оздоб-

лення розбили. […]

жувалися втручанням представників місцевої влади в перебіг богослужіння та

вимогами до кліру тут таки, під час служби, публічно зректися сану. Як це було

у випадку, описаному в листі голови Миколаївського єпархіального управління

УПАСЦ (обновленці) єпископа Рафаїла (Прозоровського) від 4 лютого 1930 р.

до Миколаївського окрадмінвідділу НКВС, що трапився у с. Касперівка Ново-

Одеського р-ну161. Закриваючи храм, місцева влада намагалася одночасно будь-

що виселити з церковного будинку родину священнослужителя, після чого

позбавити останніх навіть приватного помешкання162. Духовенство було у відчаї

і, як констатував ще в 1928 р. архієпископ Костянтин Малюшкевич на сторінках

видання УАПЦ «Церква і життя», — «Наші часи збільшили зріченство. Воно

стало явищем масовим»163. Так, маємо певну офіційну інформацію по Україні

про службовців культу православних конфесій (старослов’янської, синодальної,

автокефальної, соборно-єпископської), які зняли сан на 1929 рік: їх 360 осіб164.

Інший документ за той же період констатує: «Облік парафій та службовців

культів України по «д» на 1.ХІ.29 року. Зняло сан: єпископів — 1; свяще-

ників — 561; дияконів — 139; псаломщиків ______________— 144»165.

Цькування духовенства через пресу супроводжувалося на місцях не лише



незаконними закриттями храмів та позбавленням їхніх родин будь-яких помеш-

кань, але й різноманітним податковим тиском та грошовими поборами на різні

позики та кампанії. Ось як описував своє становище роменський священик

О. Пащенко в листі до архієпископа Н. Шараївського, що потрапив до цілком

таємного щотижневого зведення секретного відділу ДПУ УСРР № 51/113 за 16–

22 грудня 1928 р.: «Пишу Вам про той шлях, що став переді мною. Цими днями

думаю зовсім зректися сану, оскільки жити через моральну та матеріальну

скруту — неможливо. Віддав з великим зусиллям 200 руб. “самообкладання” і

знову цими днями чекає та ж сама історія, тільки більшого розміру, і це окрім

державних податків і позбавлення права голосу. Загалом, наше життя скла-

дається з усіх боків так, що жити неможливо. Страждання наші нікому не по-

трібні, а особливо в цей час матеріалізму, коли ніхто нікого нічим не здивує»168.

Отже, проблема збереження/порушення вірності пастирському служінню

для православного кліру так і не втратила своєї актуальності. Подібно до періоду

«релігійного непу» 1920-х рр., зречення сану й у 1930-х рр. не відкривало перед

«зреченцями» жодних перспектив прийнятної соціальної адаптації у комуніс-

тичному суспільстві. Навпаки, радянська держава свідомо руками держслуж-

бовців та суспільства робила все можливе, щоб духовенство залишалося чужо-

рідним елементом у новостворюваній соціальній структурі. До таких висновків

спонукає, до прикладу, такий цікавий документ, як звернення до відділу культів

ВУЦВК завідувача інспекції культів адміністративного відділу міськради м.

Суми (квітень 1932 р.). Останній, повідомляючи найвищу в Україні радянську

інстанцію про те, що до інспекції культів міськради останнім часом дуже часто

звертаються колишні службовці культів з запитами, чому господарники не

приймають їх ніде на працю, хоча вони й відмовились від сану, й хочуть

зайнятися загальнокорисною працею, цікавився: «[…] це впливає на інших

службовців культу, що коливаються і хочуть зняти з себе сан. Що в таких

випадках треба вживати, прохаю пояснити»169. Замість офіційної відповіді з

листовною інструкцією маємо прямо на документі резолюцію червоним олів-

цем: «Пояснення дано особисто інспектору»170. Достовірне уявлення про зміст

цих пояснень можна отримати, читаючи листи кліриків. Так, священик І. Соко-

логорський, звертаючись 2 червня 1928 р. до адміністративно-міліцейського від-

ділу Срібнянського райвиконкому, прохав: «…зняти з обліку службовця культу і

надати загальногромадянські права, а саме право виборчого голосу й приєднати

мене до складу членів Калюжинської земгромади. А позаяк я не мав і не маю

нічого власного — ні будинку, ні землі, то я прохаю закріпити за мною цей

общественний будинок з городом при ньому, в якому я живу і в сучасний

момент. Сім’я моя складається з п’яти душ: я, дружина моя і 3 хлопця —

Михайло 19 років, Микола 16 років — учиться в Гурбинській семирічній школі,

Грицько 12 років, учиться в Калюжинській школі. Моє матеріальне становище в

сучасний момент дуже тяжке й примушує мене прохати РВК: не знайшов би він

можливим надати мені будь-яку посаду»171.

Що ж стосується власне причин зречення сану, то тут слід зауважити

наступне. Обґрунтування цих причин у листах до засобів масової інформації та

до різних органів влади в 1930-х рр. вже несе на собі чіткі відбитки поточних

політичних кампаній та того, що А. Безансон пізніше назвав «заміною дійсності

псевдодійсністю»190. Маючи на увазі вживання виробленої новою владою нової

мови, «де слова набувають значень, відмінних від загальноприйнятних. Її стиль

та особливий словник надають їй значення богослужбової мови: вона позначає

трансцендентність соціалізму. Вона подає сигнал про всемогутність партії.

Вживання цієї мови народом — очевидна ознака його поневолення»191. Так,

аргументи пов’язані з голодом чи насильством стосовно самих кліриків та

членів їхніх роди з боку представників місцевого партійного та радянського

активу, як причини зречення сану, принаймні у відомих документах, що нині

зберігаються у фондах офіційних партійних та радянських установ, а також у

текстах заяв та автобіографій, що надсилались духовенством до преси, відсутні.

Навіть попри те, що короткі заяви та стислі автобіографії однієї й тієї ж особи до

НКВС, РВК чи ВУЦВК та газет не ідентичні, а таки дещо відрізняються за

змістом. Крім того, у зверненнях до вищого керівництва конфесій панотці не

вагалися називати речі своїми іменами. Так, в доповідній записці на ім’я екзарха

України Константина (Дьякова) священики Вознесенської і Дмитрівської церков

с. Стецьківки Білопільського р-ну З. Федоровський та І. Заїка, детально опи-

савши повсякденне життя їхніх родин та своє пастирське служіння, відверто

констатували: «Не маючи квартир, сплачуючи непосильні та незаконні держ-

податки, заборона здійснювати обряди з молитвою у свята, позбавлення віру-

ючих громадян [задоволення — Авт.] релігійних потреб, ходіння з сапками в

поле на буряки для незвичної та незручної для нас праці (при тому без-

коштовної), не враховуючи того, скільки ми там переносимо насмішок, зну-

щання та приниження і, зрештою, заборона дзвонити в дзвони і провадити

служби, все це не що інше, ми вважаємо, як непрямий на нас тиск і пере-

слідування, гоніння на церкву та релігію»192. Типовими, на відміну від аргу-

ментації зречень у 20-х рр., стали формули «бажання працювати на користь:

радвлади, трудящих_______, перетворення старого життя на нове». Досить рідкісними є

і відкриті визнання кліриками справжніх причин зречення, як це зробив у листі

до газети «Червоний край» дяк О. Громик з с. Вернянки Липовецького р-ну:

«Коли я зрікся дякувaти в 1925 році, то мені в 1926 році надають виборчі права й

вибирають мене уповноваженим по землевлаштуванню по с. Вернянці. Провів-

ши землевлаштування в 1926 р., і був як гарний громадський робітник, но не

знаю з якої причини знов позбавляють мене виборчих прав. Коли довідався за

що мене позбавили, то виявилось, що причина була мого дяківства. І так я до

цього часу не маю виборчих прав. Коли я жию в соціялістичній країні, то я бачу,

що релігія є ворог соціялізму так і народу, то кидаю й зрікаюсь дяківського сана

назавжди (лютий 1930 р.)»193. Або священик Я. Чаговцев у заяві до НКВС від

19.9.1929 р.: «це необхідно для моїх дітей, що перебувають на службі і з огляду

на чистку, що передбачається»194. Натомість можемо спостерегти: а) «бажання»

зреченця бути непричетним: до діяльності «контрреволюційних», «націоналіс-

тичних», «клерикальних» чи просто «антирадянських» зовнішніх та внутрішніх

сил__

Б) «переконання» у тому, що: релігія

є знаряддям темряви й контрреволюції; церква й релігія стоять на перешкоді

будування соціалізму; релігія є зброя темряви й неуцтва; що місце церкви

повинна зайняти радянська школа; що церква відживає останні часи, і надалі

залишатись не хочу; це є релігійний дурман, котрий затемняє темні маси насе-

лення, тепер я бажаю зріктися цего дурману; побачивши, що релігія як владі, так

і мені стоїть на перешкоді, то я зрікаюся дяківського сану назавжди; церква та її

службовці з’являються головними ворогами радвлади в здобуванні соціялізму в

нашій країні; усвідомлення того, що заходи, які переводить радвлада, мають за

мету покращення суспільного ладу й відповідають потребам мас і що релігія

стоїть на перешкоді тощо. В) просто «бажання»: принести посильну користь

радянській країні; увійти до великої сім’ї будівників безкласового суспільства;

стати чесним трудящим; прийняти участь в більш корисній для суспільства

справі — колективізації і взагалі перебудови старого життя на нове по пляну

С.Р.С.Р. тощо.

Наведемо кілька прикладів. Заява протоієрея Смоличева Г.: «Я, протоієрей

Смоличев Герасим Пилипович, колишній викладач Чернігівської семінарії, кан-

дидат богослів’я, прослужив 45 років по духовному і Міністерства народної

освіти відомствам, прийшов до переконання, що вся моя діяльність була спря-

мована на шкоду народові. Близьке знайомство зі священнослужителями всіх

видів та відтінків переконало мене в тому, що вони переслідують шкідливе діло

затемнення мас і інтереси шкурного паразитичного характеру. Прикриваючись

словом божим, поводять свою контрреволюційну діяльність на шкоду трудящим

масам. Я переконався, що місце церкви повинна зайняти радянська школа. Тому

пориваю назавжди з релігійним культом, зрікаюсь сану і закликаю усіх мудрих

(в оригіналі — благоразумных — Авт.) і чесних служителів культу наслідувати

мій приклад» (20.1.1930 р.)197.

«Єпископ української автокефальної православної церкви Марко Грушев-

ський, зрікаючись сану (1931 р.), заявив: «Я був […] за одного з фундаторів і

активних діячів цієї церкви протягом 10-ти років. Я зазначаю, що УАПЦ […]

зорганізована тоді, коли радянська влада ущент розбила українську контр-

революцію. Це наперед визначило дальшу антирадянську діяльність УАПЦ, що

була тільки однією з форм контрреволюційної діяльності в умовах радвлади.

Склад керівників УАПЦ і її духівництва цілком відповідає завданню УАПЦ —

боротьбі з радвладою під прикриттям церкви. Велика частина так званих свя-

щеннодіячів УАПЦ складалась з антирадянських, політичних елементів. До

організації парафіян УАПЦ на периферії взялися елементи націоналістичні,

контрреволюційні. Все наведене вище остаточно переконало мене, що так звана

УАПЦ була і є не що інше, як зручне знаряддя в руках української контр-

революції в її боротьбі з радвладою та соціалістичною революцією. Разом з тим,

я переконався, що релігія взагалі перешкоджає культурному зростанню люд-

ности, що вона є знаряддям темряви й контрреволюції. Я зрікаюсь свого сану

єпископа й священнодіяча й пориваю назавжди з релігією, щоб стати грома-

дянином СРСРサ199.

«Я, колишній єпископ української церкви, знявся з обліку службовця культу

і вийшов із складу діячів церкви. Спонукало мене до цього те, що українська

церква, як це визнала вона й сама, своєю антирадянською діяльністю пере-

творилася на організацію контрреволюційну. Націоналізм і шовінізм її — це те,

що характеризувало її життя. Не бажаючи надалі підтримувати ці настрої серед

громадян УСРР і розуміючи, що продовження моєї церковної діяльності було б

продовженням роботи шкідливої для трудящого люду УСРР, я цілком свідомо й

рішуче розірвав з церковною діяльністю. К. Малюшкевич (1934 р.)»200.

На середину — другу

половину 1930-х років «зреченці» й та частина духовенства, яка офіційно не

зреклася священства, але вийшла за штат у зв’язку з тяжким матеріальним

становищем, не була заарештована чи вислана адміністративним порядком, не

загинула в роки Голодомору й не була розстріляна під час репресій 1937–

1938 рр. працювала у різних галузях народного господарства (до прикладу:

священик Маняко А.В: «в 1935 р. в зв’язку з ліквідацією церкви217 переїхав на

Донбас, влаштувався рахівником, потім у м. Красний Луч влаштувався на шахту

“на нижчу посаду”, поступово висунувся до старшого бухгалтера»218; священик

Басовол С.: у 1937 р. керував ветеринарним музеєм у Києві219; протоієрей

Бутвиненко К.: у листопаді 1937 р. працював на залізничній станції експеди-

тором, потім на ст. «Киев» в установі «Дортек», вагівник220; протоієрей Говя-

довський Х.: після 1930 р. працював бухгалтером артілі «Взутпобутремонт»;

архієпископ Малюшкевич К.: працював бухгалтером мотофлота Горкомхоза,

підробляв палітурником221 тощо) чи залишалась безробітною. Траплялося досить

багато випадків, коли священики, «офіційно» знявши сан, продовжували таємно

виконувати пастирські обов’язки. Таким був, зокрема, священик Лебідь з Він-

ницької області. «Колишнього священика прийняли до колгоспу. Проте він у

себе в будинку задовольняв потреби віруючих.__

Заказать ✍️ написание учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Сейчас читают про: