2014-02-02
832
Номенклатура в часи сталінських репресій.
Колгоспна буденність у 30-х рр.
Повсякденне життя на підприємствах у часи модернізації.
4. Будні вчителя та студента в добу модернізації.
1. Розглянувши кількість та склад робітничого класу у 1930-ті рр., можна
зробити висновок, що у роки першої п’ятирічки відбувався стрімкий процес
зростання його чисельності: у соціальному розрізі — за рахунок поповнення
вихідцями із села, а в демографічному й статевому — молоді та жінок, раніше не
зайнятими у суспільному виробництві. Це вагомо погіршило професійний рівень
робітничого класу і посилило його неоднорідність. До позитивних зрушень у
процесі формування класу найманих працівників у 1928–1933 рр. слід віднести
підвищення рівня їх письменності та освіченості. У наступні роки процес залу-
чення нових робітників у суспільне виробництво загальмувався, але активі-
зувалася підготовка кваліфікованих та освічених кадрів останніх. Щоправда, на
кінець 1930-х р. пересічний рівень їх освіти обмежувався неповною середньою,
|
|
|
професійний — дворічними курсами техмінімуму. Порівно з 1927 р., питома
вага кваліфікованих кадрів фактично не змінилася.
В радянські часи збереглося пихате ставлення «фабричних» до «селянської
мужви», котре панувало у дореволюційний період. У пресі всіляко пропагувався
їх ідеалізований образ, наділених позитивними рисами носіїв нового способу
життя та прогресивної свідомості. Однак ставлення кадрових робітників до
вихідців із села не було однозначним, оскільки, за думкою В. Дахно, мало
складну двоярусну структуру. На повсякденному рівні формувалося ставлення
до селянина як до особи нехай не ворожої, але другорядної. Кадрові робітники
називали тих, що прийшли на виробництво із сіл, «мужвою».
Деякі зі старожилів намагалися деморалізувати новачків, залякуючи їх тяж-
кими умовами праці й кепським матеріальним становищем підземників:
«Привезли вас сюди, ви погляньте на нас, а ми на вас. Ви скоро покажете
хвоста! Ми, старі робітники, і то мало заробляємо, а вам заробітку і тим паче не
вистачить, … у нас на шахті безлад. Досить мовчати!», — підбурювали вони
молодих.
Первісно комсомольці не звертали уваги на попередження «стариків» та
зухвало відповідали кадровим робітникам: «Нічого, попрацюємо, дядя, тоді
побачимо!» Проте дуже скоро майже всі вони не витримали важкої фізичної
праці в шахті й під різними приводами почали ухилятися від підземних робіт, не
звертаючи уваги на догани комсомольських комітетів та загрозу бути виклю-
ченими із лав ВЛКСМ51.
Щоб допомогти молоді влитися до виробничих колективів, партійні, комсо-
|
|
|
мольські та профспілкові організації намагалися організувати шефство ветеранів
над прибулими й налагодити культурно-виховну роботу серед них за місцем
проживання через активістів, котрі мешкали в тих саме гуртожитках, де осе-
лялися нові робітники52.
Кампанія боротьби із саботажниками проводилася на двох «фронтах»: не
тільки проти працівників, котрі опиралися запровадженню єдиноначальності, а й
у середовищі самих майстрів. Тих, хто йшов за робітниками, звинувачували у
потуранні прихильникам «правого ухилу», «куркулям» та «підкуркульникам». Їх
переводили в робітники чи навіть звільняли з підприємства65.
На заводах та фабриках зберіглася дискримінація жінок. Ставлення до них,
як до другорядної робочої сили, зумовлювалося не тільки їх низькою кваліфі-
кацією і нетривалим виробничим стажем, а й упередженим ставленням майстрів,
начальників цехів та чоловіків-робітників, котрі заважали їм працювати на
підприємстві та набувати кваліфікацію66.
Однак завдяки більшій дисциплінованості та терплячості робітниці посту-
пово доводили адміністрації, що можуть працювати не гірше за чоловіків, чим
викликали їх незадоволення. Жінки нерідко заступали тих з них, котрих звіль-
няли за прогули та інші порушення трудової дисципліни, а також внаслідок
класових чисток. Як зазначалося в політичному зведенні інформаційного відділу
ЦК КП(б)У про запровадження жіночої праці у виробництві, в 1928 р. між
робітниками та робітницями виникала «конкуренція за вільний верстат». Перші
звичайно обурювалися тим, що другі претендували на їхні робочі місця й
зазначали, що «жінки взагалі не мають працювати, доки є безробітні чоловіки»67.
Негативну оцінку з боку багатьох робітників діставав сам факт праці жінок
на підприємствах важкої промисловості й оволодіння ними чоловічими про-
фесіями. На їх думку, останні були спроможні «тільки плести панчохи та мере-
живо»68. Робітники вважали, що призначення жінок — вести домашнє госпо-
дарство і виховувати дітей.
Претензії до трудівниць диференціювалися на цілком об’єктивні — неви-
ходи на роботу з причини хвороби дітей, пологів та фізіологічних особливостей
їх організму, — і достатньо абсурдні — флірти, що призведуть до скандалу
навколо жінок, а то й апелювання до їх нібито низького інтелектуального
потенціалу та нездатності набувати кваліфікацію. Чоловіки-чорнороби обурю-
валися тим, що кваліфіковані робітниці заробляють більше за них. «Для жінок
60 руб. — розкіш, — вважали вони, [а] великий заробіток їх псує»69.
Тим часом керівники середньої ланки — майстри _______і начальники цехів — теж
позбавляли жінок-виробничниць можливості набувати професійну кваліфікацію.
Так, на одеському суднобудівному заводі ім. А. Марті було встановлено нерівні
умови отримання вищого розряду для жінок та чоловіків. Перші мали в обов’яз-
ковому порядку пропрацювати не менше 2–3 років, щоб його отримати, у той
час як для других це залежало не стільки від трудового стажу, скільки як від
якості виконання планових завдань. Через зневажливе ставлення до працівниць
як до зайвої робочої сили або через навмисне перешкоджання набуттю ними
виробничої кваліфікації, останніх нерідко прикріплювали то одного, то до ін-
шого майстра, іноді змінюючи наставників до п’яти разів на рік7__
погіршували умови їх праці. Наприклад, на Костянтинівському скляному заводі
тих, котрі поверталися після хвороби, ставили на більш шкідливі роботи. Іноді
трудівниць змушували працювати підряд три зміни або тільки в нічні зміни чи
понаднормово. До понадурочних і нічних робіт залучали навіть вагітних та
жінок-матерів. Нерідко їм доручали переносити важкі ваги (більше 20 кг), що
|
|
|
заборонялося законодавством. Взагалі жіноча праця застосовувалася там, де
була найменша механізація. До того ж, на роботах, де можна було працювати
сидячи, вони нерідко працювали стоячи. Як правило, жінки забезпечувалися
спецодягом тільки після чоловіків. Жінкам часто-густо не надавали перерв для
годування дітей-немовлят, але нерідко вони самі (ті, котрі працювали на від-
рядних роботах) відмовлялися від них, щоб заробити більше. Оскільки їх всу-
переч законодавству могли звільнити через хворобу або після народження
дитини, чи перевести на низькооплачувану роботу, вагітні жінки намагалися не
йти в декретну відпустку. У тарифні відпустки працівниць часто-густо відправ-
ляли в несприятливі для відпочинку пори року або взагалі не надавали їм від-
пусток. Нерідко жінки отримували нижчу плату за виконання однакової роботи з
чоловіками. Траплялися випадки, коли майстри оформлювали собі наряди за
роботу, виконану його підручними із робітниць. Виробничниць, які перевико-
нували планові завдання, могли не заносити до списків ударників. У роки
індустріалізації більшість жінок працювала на непрестижних і неприбуткових
роботах, у несприятливій психологічній атмосфері. Набули також поширення
факти сексуального насильства над ними74.__
Боячись конкуренції з євреями, котрі мали вищий освітній рівень, робіт-
ники-українці та росіяни намагалися «витиснути» їх з виробництва. Так, на
Лучацькій цукроварні Білоцерківської округи, де було прийнято на роботу
багато єврейської бідноти, місцеві селяни, що працювали на цьому підприємстві,
почали активно виживати новачків. Більше того, вони загрожували розправою
односельцям, які надавали євреям житло. Так, перед початком виробничого
сезону на стовпі оголошень поблизу сільради з’явилася листівка, у котрій пові-
домлялося, що коли «хтось прийме жида на квартиру, того хата піде димом».
Листи аналогічного змісту отримали і селяни, в яких вони вже оселилися. Через
таку «гостинність» прийшлі євреї не могли знайти житло. Але місцеві селяни не
|
|
|
обмежувалися погрозами й час від часу нападали на них та били79.
Робітники-євреї постійно зазнавали знущань і в індустріальних виробничих
колективах. Їм погрожували фізичною розправою, а у разі непокори нерідко
застосовували силу проти них. Так, на Шепетівській цукроварні ім. Ланцуцького
робітника-єврея, котрий відмовився виконувати найтяжчу роботу, розлючені
антисеміти почали кидати з кутка в куток. На шахті ім. Ілліча вони примусили
євреїв під час спуску постійно повторювати слово «кукурудза», а коли один із
них запротестував, почали його залякувати: «Пустимо кліть на холостий хід і
тебе розчавить!»80.
Масове застосування примусової праці кримінальних і політичних ув’яз-
нених на індустріальних новобудовах започаткувала постанова ЦК ВКП(б) від
27 липня 1929 р. про відправлення до виправно-трудових таборів всіх засуд-
жених до позбавлення волі терміном більше 3 років. У тому ж році було
затверджено іншу директиву про створення цих таборів переважно у віддалених
місцевостях країни з метою «засвоєння необжитих територій».
Поряд з органами ізоляції до зазначеної трудової системи також входили
«Бюро виправних робіт» (так звані БІРи — рос. абревіатура) Наркомату юсти-
ції. Їх завданням було забезпечення виконання судових рішень щодо тих із них,
які засуджувалися до відбування примусових робіт без позбавлення волі. З їх
складу 97,3% мали працювати за місцем основної роботи, а решта — у так
званих «спецпоселеннях» — місцях, які визначалися органами НКВС. На по-
чатку 1930-х рр. основний контингент таких поселень становили розкуркулені.
За перше півріччя 1931 р. в СРСР до них було депортовано близько 100 тис.
родин (427 тис. осіб)87.
Об’єднання в 1934 р. виправно-трудових таборів та «спецпоселень» до
єдиної системи ГУЛАГ поклало початок створенню у Радянському Союзі по-
тужної індустрії примусової праці.__
«Удосконалений» табель покарань, ухвалений Наркоматом праці у 1932 р.,
передбачав такі стягнення за порушення трудової дисципліни, як догану з
оголошенням по підприємству й повідомленням фабзавмісцевкому чи цехкому і
відмітку в документі робітника, притягнення його до відповідальності перед
виробничим товариським судом, а також — звільнення без попередження та
вихідної допомоги із забороною працювати на заводах і на транспорті протягом
6 місяців.
Логічним продовженням політики боротьби з порушеннями трудової дис-
ципліни стало видання 15 листопада 1932 р. постанови ЦВК «Про звільнення за
прогул без поважних причин», згідно з котрою трудівники, які пропустили хоча
б один робочий день без останніх, підлягали звільненню і відповідно втрачали
всі привілеї, пов’язані з їх працею, — житло, продуктові картки й інші соціальні
переваги127.
Порядок запровадження цієї постанови конкретизувала інструкція НКП
СРСР від 26 листопада 1932 р., котра рекомендувала притягати порушників тру-
дової дисципліни до кримінальної відповідальності. Зокрема, якщо робітник,
звільнений за прогул, не здавав забірну книжку на постачання та ордер на квар-
тиру, то його належало притягати до кримінальної відповідальності. Інструкція
також встановлювала, що працівникам, звільненим із формулюванням «злісні
дезорганізатори виробництва», попередня робота на даному підприємстві не
зараховувалася у робочий стаж і вони не приймалися на іншу роботу впродовж
6 місяців з дня звільнення128.
На підставі розглянутого можна зробити висновок, що намагання держави
застосовувати заходи репресивного тиску щодо робітників свідчило про те, що
значна їх частина, в тому числі висококваліфікована, не підтримувала багатьох
заходів компартійно-радянської влади в сфері виробництва, засуджувала насиль-
ницький характер відносин її та найманих працівників. Проте партійно-радян-
ське керівництво наполягало на необхідності подальшого застосування караль-
них заходів проти робітників, перекладаючи на них, як і на господарсько-
технічних працівників, провину за власні економічні прорахунки, котрі неми-
нуче призводили до «проривів» на виробництві. Перманентний пошук винних —
«ледарів», «прогульників», «класових ворогів», «дезорганізаторів виробництва»,
«шкідників» — свідчив також про свавілля кримінального судочинства, для
якого недотримання правових гарантій стало нормою функціонування.
Внаслідок посилення товарного дефіциту у тому році відбувся перехід від
ринкового до нормованого постачання певних груп населення продовольчими та
промисловими товарами, який затягнувся на декілька років. Спочатку, в 1928 р.
з ініціативи місцевих рад було запроваджено карткову систему розподілу
хлібопродуктів, узаконену центральною владою в лютому 1929 р., а надалі — на
решту основних продуктів харчування, хоча її існування було підтримано
центром лише для Москви, Ленінграда й Донбасу (з жовтня того року).
Метою карткової системи було забезпечення споживання робітників і служ-
бовців за рахунок скорочення продовольчих витрат для постачання «непро-
летарського населення», особливо селян. Розширення нормованого розподілу
товарів супроводжувалося посиленням його стратифікації. Спочатку у 1929 р.
граничні норми хлібного пайка мали становити для робітників і службовців
600 грамів на добу; а для членів їхніх сімей, службовців і членів їх родин,
безробітних і іншого трудящого населення — 300 г (у Москві та Ленінграді вони
були на третину більшими — відповідно 900 і 500 грамів)166. Скоро було вста-
новлено пріоритети для індустріальних робітників, які зайняли другу сходинку в
ієрархії карткового постачання після мешканців столичних міст РСФРР. Так, в
Україні максимальні норми відпуску хліба були призначені для робітників і
службовців Донбасу і Криворіжжя, які працювали на підземних роботах, — до
800 г хліба на їдця, а для їх утриманців — 400 грамів167.
В УСРР було організовано триступеневу (за рівнем) систему державного
забезпечення промислових районів: до першого списку (спеціальне посилене
постачання) було зараховано Донбас (Артемівську, Луганську та Сталінську
округи), Маріуполь (металургійний завод та порт) і Криворізьку округу; до
другого — Харків та Дніпропетровськ із Кам’янським і до третього — Миколаїв,
Запоріжжя з Дніпробудом, Київ, Одесу, Зінов’євськ та Шостку. На жаль, при
розподілі промислових районів України по окремих групах нормованого забез-
печення Союзнаркомторг не дотримав принципів, котрими він користувався при
визначені територіальних груп пайкового постачання у РСФРР175.
До особливого списку забезпечення не було включено найбільші об’єкти
суднобудівної галузі — миколаївські заводи «Марті» та «Руссуд», котрі вироб-
ляли до половини відповідної продукції Радянського Союзу (працювало 18 тис.
робітників), а до першого списку — велетні вітчизняної металургії — заводи
ім. Дзержинського в Кам’янському (30–32 тис. робітників та 27 тис. утриман-
ців), ім. Ілліча (16 тис. робітників і 14 тис. утриманців), а також Шосткинський
динамітний № 2176.
Типовими недоліками в роботі кооперативних магазинів також були тор-
гівля неякісними товарами і продаж дефіцитних у наборі із неходовими.
В сатирично-гумористичних журналах того часу періодично з’являлися повідом-
лення про продаж «мила з перцем, штанів з мереживом, калош із засобом від
блошиць»216, «годинників з барабанним боєм», тобто з «навантаженням» з трьох
дитячих барабанів217. До «примусового асортименту» потрапляла навіть го-
рілка218. Частка неходових товарів нерідко сягала третини вартості набору. Так,
чернігівські та шосткинські робкоопи продавали на додачу до дефіцитних
чоловічих брюк вартістю 6 руб. мереживо на 3 руб.219
Обурювала робітників і незадовільна якість товарів — хліб із половою та
соломою, котрий у народі назвали «їжачок»: з нього в усі боки стирчали соло-
минки, нагадуючи голки їжачка220; мило, «котре замилює очі», але не милиться,
оскільки у ньому жиру не 40%, як потрібно, а 10%, «решта ж утекла на базар, де
продавалася по 28 руб за кг»221; меблів, котрі скоріше нагадували напівфаб-
рикати з дерева, ніж готові вироби й т. ін.222
Грубими, немодними й одноманітними були одяг та взуття223. Коли голов-
ною _______метою легкої промисловості було забезпечення якомога більшої кількості
споживачів, незважаючи на якість продукції, на прилавок могли потрапити
чоловічі піджаки малинового кольору з комірцями з різноманітних шматків224,
дитячі костюми для дітей 4-х років з рукавами на семирічних або пальто з
ґудзиками, але без петель225.
Не відповідала попиту споживачів і якість товарів домашнього вжитку,
котрі виготовлялися на підприємствах важкої промисловості із відходів сиро-
вини як додатковий асортимент до головної продукції226.
Проте головною причиною незадоволення робітників було недотримання
норм постачання по картках. Дефіцитний крам повсякденного попиту, що
надходив у продаж, реалізувався за кілька годин. Замість нього порожні полиці
заповнював неходовий товар. У галантерейних крамницях нерідко торгували
хомутами, гнуздечками, шлеями, супонями234, овочевих — цукерками та граль-
ними картами235, дитячих — товарами для дорослих236. У магазині музичних
товарів, за іронічним зауваженням покупців, їм пропонували «лише одну
платівку із сумною мелодією — «сьогодні платівок нема»237. Іноді робкоопи
закупали замість дефіцитного краму повсякденного попиту, конче необхідного
робітникам, предмети розкоші, недоступні й непотрібні їм, — коштовний посуд,
вироби з хутра та ін.238
Проблема товарного дефіциту знайшла відбиття в «народному фольклорі».
Більшість анекдотів, котрі склалися у той час, оберталася навколо дефіциту.
Наприклад: «Чому у вас немає білого борошна? А тому, що білий хліб — це
привілей панів і буржуазії. А оскільки пани та буржуазія втекли за кордон, то
туди ж ми і біле борошно надсилаємо».
«В доктора. Приносить пацієнт аналіз шлункового соку. Лікар читає:
“Кислот немає, жирів немає, цукру немає … га, та у вас не шлунок, а най-
справжнісінький радробкооп!”»239.
Взимку 1932–1933 р. постачання споживачів УСРР, особливо тих, котрі
забезпечувалися децентралізовано, ще більше погіршилося. Як зазначалося в
«Доповідній записці директора заводу ім.Комінтерна в Синельниковому до
Уповноваженого НКП СРСР при РНК СРСР та НКП УСРР» від 24 січня 1933 р.,
з грудня попереднього року в хлібопостачанні робітників підприємства розпо-
чалися систематичні перебої. Наприкінці останнього місяця з ініціативи дирекції
зазначеного заводу норми видачі хліба для робітників було зменшено напо-
ловину (з 400 до 200 грамів), а для їх утриманців — у 4 рази (з 200 до 50 г).
Однак і ці мізерні пайки видавалися нерегулярно. Голодні робітники почали
масово кидати роботу, очікуючи його видачу у крамницях262.
Масово голодували й робітники Півдня України. Так, на заводі «Червоний
прогрес» Велико-Токмацького району було зареєстровано 125 виснажених тру-
дівників. Після того як вони почали падати від голодних запаморочень біля
верстата, їх стали знімати з виробництва та направляти на оздоровлення до
заводської лікарні, але місць там вистачало далеко не всім271.
Найчастіше бідували некваліфіковані й багатодітні робітники. Так, на Ізюм-
ському паровозобудівному заводі працівники, які мали великі родини, щоденно
збирали залишки їжі з тарілок у заводській їдальні. На ст. Сватове (Попас-
нянський залізничний район) багатодітні харчувалися на виробництві буряками,
котрі приносили з дому, а обіди та сніданки, отримані в їдальні, забирали
додому для опухлих від голоду членів родин. У вихідні вони виходили сім’ями
на поля, щоб викопати минулорічні буряки272.
Майже не отримували пайків ремонтні робітники, оскільки на підставі
пункту 5 довідника про порядок видачі забірних книжок для транспортників їх
позбавлялися ті, які були пов’язані із сільським господарством, незважаючи на
те, що багато з них мали лише присадибні ділянки273.
Зокрема, коли спекуляція здійснювалася «з метою підриву промисловості,
транспорту, торговельного та грошового обігу або кредитної системи» (ст. 58
п. 7), до винних застосовувалася вища міри соціального захисту — розстріл або
оголошення ворогами народу із позбавленням громадянства союзних республік,
а при пом’якшуючих обставинах — позбавлення волі на термін більше 3-х років
із конфіскацією всього або частини майна287.
У випадках, коли незаконна видача забірних книжок була пов’язана із
отриманням хабара, до посадових осіб, котрі скоювали такий злочин, застосо-
вувалася ст. 105 Кримінального кодексу РСФРР, яка передбачала позбавлення
волі терміном до 2-х років. Коли злочин мав місце при обтяжуючих обставинах,
а саме, за умовою, якщо посадова особа, яка вимагала хабар, займала відпо-
відальне становище або раніше здійснювала аналогічний злочин, застосовува-
лося більш суворе покарання — позбавлення волі на вказаний термін із суворою
ізоляцією288.
В 1933 р. у зв’язку із загостренням продовольчого дефіциту заходи щодо
покарання посадових осіб, які зловживали забірними книжками, посилилися.
Постанова Наркомюсту УСРР від 3 квітня того року про кримінальну відпові-
дальність за такі дії зобов’язала всі судові органи розгорнути «рішучу боротьбу
зі злочинами, що заподіяні при видачі [цих документів] та користуванні за-
бірними книжками (талонами), як із боку урядових осіб, що відають цією спра-
вою, так і володарів цих книжок й інших осіб, котрі спекулюють й іншим чином
зловживають ними. Суди мали розглядати відповідні справи в найкоротший
реченець, що не перевищує 5 днів із моменту надходження справи до суду»289.
Карткову систему було скасовано з 1 січня 1935 р. Керівництво країни нама-
галося провести з цього приводу велике всенародне свято. Економічні заходи
перетворилися в політичну кампанію. В ній взяли участь не тільки торгівля, а й
усе партійне і радянське керівництво, преса та міліція. Одним з організаторів
став НКВС. За два дні до початку продажу хліба, як раз у розпал новорічних
приготувань, на міських ринках міліція і НКВС провели арешти «перекупників»
хліба, з метою попередження спекуляції в перші дні вільної торгівлі. З початком
вільного продажу хліба наряди міліції та співробітників НКВС здійснювали
рейди по магазинах, перевіряли асортимент, ціни, час торгівлі, якість товарів,
наявність черг, збирали інформацію про настрої населення.
Ставлення населення до скасування карток залежало від того, чи приносила
реформа полегшення кожній конкретній родині чи ні. Там, де добре підго-
тувалися до вільної торгівлі, переважали позитивні відгуки на неї. Там же, де
місцеве керівництво не забезпечило її нормального розвитку, населення вима-
гало повернення карткової системи302.
До середини січня 1935 р. вільний продаж хліба майже повністю припи-
нився — було витрачено місячні ліміти торгівлі. Донесення Наркомату внут-
рішніх справ за січень–квітень 1935 р. рясніли повідомленнями про рецидиви
карткової системи, котра поновлювалася з ініціативи директорів підприємств,
відділів робітничого постачання, торгів, райкопів.
Однак услід за хлібом, з 1 жовтня 1935 р. відмінили картки на м’ясні й рибні
продукти, жири, цукор та картоплю, а до кінця другої п’ятирічки, з 1 січня
1936 р., й на непродовольчі товари. Обидві реформи пройшли з політичним
галасом, як і відміна хлібних карток, однак відкритої торгівлі не вийшло.
Товарний дефіцит призводив до того, що у ній зберігалося нормування. РНК
СРСР встановив норми відпуску товару в одні руки. У 1936–1938 рр. покупець
міг купувати не більше 2 кілограмів м’яса, хліба, макаронів, крупи, цукру, 3 кг
риби, 500 грамів масла та маргарину, 100 г чаю, 200 штук цигарок, 2 шматки
господарського мила, півлітра гасу303.__
Масове залучення жінок до промислового виробництва вимагало їх ви-
вільнення від кайданів патріархального побуту, пов’язаного з виконанням
невдячної хатньої роботи з приготування їжі, пошиття і ремонту одягу, прання
та прибирання, а також від виховання дітей, що поглинало їх вільний час.
Звільнити жінок від кухонного рабства мало громадське харчування й про-
мислове виробництво харчових напівфабрикатів і консервів. У 1927 р. в країні
була оголошена війна кухням304. На зміну сімейному харчуванню мало прийти
громадське. Головну ставку у його розвитку влада робила на самодіяльність
трудящих. Основними формами громадських їдалень мали стати кооператив-
ні — «шахтні», «фабричні» та «заводські», а також «домові» або так звані
«самодіяльні». Завдяки їх організації влада намагалася вирішити проблему на-
ближення закладів громадського харчування до місця проживання й роботи
людей.
Самодіяльні їдальні, які також називалися підприємствами товариського
харчування, звичайно організовувалися в житлових кооперативах групою жиль-
ців, котра домовлялися про спільне приготування їжі. На установчому засіданні
обирали столову комісію, на яку покладали налагодження роботи створеного
підприємства: збір паїв і щомісячних внесків із членів кооперативу, укладання
угоди з житловими органами про відведення однієї з комунальних кухонь
будинку, у котрому вони мешкали, для спільного приготування їжі, а з місцевим
споживчим товариством — про постачання продуктів, закупівлю кухонного
інвентарю й обладнання, а також про наймання куховарки й розподіл чергувань
на громадській кухні між пожильцями305. Пайові внески в таких кооперативах
звичайно встановлювалися у розмірі від 3,5 до 10 руб. залежно від платоспро-
можності членів306.
Заклади громадського харчування на виробництві та в робітничих гур-
тожитках створювалися органами робітничої кооперації, що підпорядковувалися
професійним спілкам.
Популяризацією цих закладів серед населення займалися ради сприяння
громадському харчуванню й відповідні секції міських і районних рад, а також
столові комісії, які організовували кутки громадського харчування на підпри-
ємствах та в робітничих клубах.
Використовуючи ці заклади, влада намагалася відлучити робітників від
сімейного харчування на дому й призвичаїти їх до нового побуту. Їдальні, чайні
та буфети мали перетворитися у робітничі клуби, котрі б проводили культурно-
освітню і пропагандистську роботу. Вони мали налагоджувати співробітництво з
іншими громадськими організаціями, але в першу чергу — зі споживчою ко-
операцією та діяти під керівництвом Всеукраїнського об’єднання народного
харчування «Укрнархарч»*, організованого 30 березня 1930 р. при Народному
комісаріаті торгівлі УСРР307.__
Через нерозвиненість мережі громадських їдалень у робітничому середо-
вищі переважало домашнє сімейне харчування. Робітники-одинаки, що мешкали
разом у гуртожитках, звичайно об’єднувалися у так звані «артільні комуни» для
спільного ведення господарства — закупівлі продуктів, приготування їжі та ін.
На виробництві вони, як і сімейні, найчастіше харчувалися всухом’ятку сні-
данками, котрі приносили з дому, або купували гарячу їжу у приватників біля
заводських прохідних312. Не могли користуватися громадськими їдальнями
також робітники-мусульмани, які не вживали в їжу свиняче м’ясо з релігійних
переконань. Вони традиційно віддавали перевагу «артільному харчуванню»
вдома й наймали куховарок для приготування їжі, навіть якщо на виробництві
організовувалися відповідні заклади313.
«Товариське харчування» жильців багатоквартирних будинків не набуло
значного поширення через житлову кризу, нестачу обігових коштів у споживчій
кооперації та об’єднання «Укрнархарч», а також небажання місцевої влади під-
тримувати самодіяльні їдальні. Більшість будинкових закладів артільного хар-
чування організовувалася у формі кооперативних, або, як тоді казали, громад-
ських кухонь, а не їдалень, котрі влада намагалася перетворити в культурно-
побутові заклади. Страви на таких кухнях в основному готувалися з продуктів,
отриманих пайовиками по картках, частково закуповуваних на приватному
ринку й іноді вироблених у підсобних сільських господарствах (свинарниках,
пташниках та ін.). Житлокооперативи, які мали дешеві продукти власного ви-
робництва, могли встановлювати пільгові ціни на обіди для низькооплачуваних
робітників314. Однак таких майже не було: тому користуватися послугами бу-
динкових їдалень могли переважно високооплачувані службовці та робітники,
що не забезпечувалися громадським харчуванням на виробництві315.__
Порівняно з будинковою, більш успішно розвивалася мережа заводського
харчування. Згідно з індустріальними пріоритетами, більшість виробничих
їдалень відкривалася в Донбасі. У 1928/29 р. з 474 закладів громадського хар-
чування, що існували в УСРР, 256 діяли у Донецькому регіоні (див. додатки,
табл. 2). Перед кооперативними організаціями ще не було поставлено завдання
переважного обслуговування основних підприємств промисловості, а також
школярів, учнів ФЗУ та військовослужбовців. Однак відомчих їдалень усе ж
була більшість — 59%325.
Послугами підприємств громадського харчування користувалися 7% робіт-
ників Донбасу, в той час як пересічно по Україні — не більше 3%. Основними
відвідувачами цих закладів були молоді робітники, котрі мешкали в навко-
лишніх селах. Досить часто відвідували їдальні високооплачувані сімейні тру-
дівники. В 1930 р. керівництво «Укрнархарч» запропонувало робітничим коопе-
ративам налагодити відпуск обідів, сніданків і вечерь родинам робітників по
пільгових цінах, щоб їх загальна кількість становила не менше 15% продукції
закладів громадського харчування. Знижки на них встановлювалися у розмірі
12–__________25% залежно від кількості відпущених страв.
Страви в закритих їдальнях та особливо буфетах відпускали по комерційних
цінах. Так, Донецький трест громадського харчування («Доннархарч») встано-
вив націнку на голландський сир в буфетах у розмірі 132%, а у відкритих
закладах — 177%. Осетрина, яка надходила за плановим постанням робітників,
собівартістю 45 коп. за 100 г продавалася по 1 руб. 50 коп. На харківському
заводі «Серп і молот» націнки не вінегрет та бабку становили від 50 до 70%, на
паровозобудівельному (на так званий плановий крам — продукти, що надходили
за фіксованими цінами за централізованим постачанням) — у розмірі від 25 до
40%, на неплановий — до 50%. Щоб зупинити вакханалію цін, уряд заборонив
робітничим закладам громадського харчування встановлювати націнку на
буфетні продукти вище за 15% від вартості сировини368.
Вартість страв не відповідала їх якості. Їжа була несмачною й однома-
нітною. До меню, незважаючи на вимогу приготування не менше двох страв на
перше й друге, зазвичай входило лише по одній страві. Продукти, з котрих вони
готувалися, були неякісними та несвіжими369. «Майже ніколи не було чаю, а
коли й був, то холодний, і на нього чекали по дві години, а цукру на при-
кріплених [часто-густо] не отримували».
дався з пісних одноманітних страв з картоплі, сої чи круп. Навіть учні ФЗУ та
робітники шкідливих виробництв не отримували за спецхарчуванням молока та
масла, а шахтарі Донбасу замість м’ясних страв нерідко отримували на друге
«чай, але такий брудний, що й апетит на нього не з’являвся». Повсюдно пору-
шувалися норми харчування ударників. Так, на Луганському заводі ім. Артема
на сніданок і обід щоденно видавали картопляники, причому порцій на всіх не
вистачало373. Аналогічна ситуація склалася й на головній новобудові загально-
союзного значення — Дніпробуді. Тут робітників на вечерю й на сніданок
годували пісним борщем зі щавлю не тільки без жирів, а й без картоплі, й лише
іноді — засоленими бичками з невеликою кількістю каші. На обід до того
самого борщу додавали тюльку без гарніру, на третє — склянку чорної кави з
молоком. Хліб робітникам видався нерегулярно. Калорійність обіду в деяких
закладах громадського харчування впала до 400–500 ккал.374
У 1933 р. на багатьох підприємств України обіди в заводських їдальнях
почали видаватися без хліба, жирів, круп та м’яса для всіх категорій робіт-
ників375. Так, на шахтах Криворізького залізорудного басейну (ім. Лібкнехта,
ім. Леніна, «Правда» й ін.) у серпні 1933 р. навіть підземних робітників годували
тричі на день пісним борщем376. Траплялися випадки, коли з фабрик-кухонь
привозили на підприємства неповну кількість порцій, і деякі працівники зали-
шалися голодними377.
Замість дефіцитних продуктів в їжу, за рекомендаціями Українського інс-
титуту харчування, пропонувалося вживати сурогати з диких салатних, олійних
та ягідних рослин: борщівник — для зеленого борщу, лободу — замість шпи-
нату, цикорій і корені кульбаби — як замінник кави, листя кульбаби, ріпки,
степової моркви, дикого пастернаку — для салатів, ягоди кизилу, барбарису та
горобини — для десертів. Для вироблення олії рекомендувалися сухоребрик
шерстяний, вередник, дика редька, свиріпа, катран384.
Паралельно проводився пошук нових видів сировини для їдалень і харчової
промисловості. Розроблялася технологія виготовлення соєвих продуктів, овоче-
вих та бобових супових таблеток, бульйонних кубиків із кісток. Також дослід-
жувалися можливості використання водоростей та крові тварин для приго-
тування їжі385.
Зразком для розвитку радянської харчової промисловості був американ-
ський досвід. У Радянському Союзі з’явилися запозичені з американського гро-
мадського харчування страви: за аналогією з гамбургерами — фабричні котлети,
французькими булками — міські батони, а також м’ясні консерви, ковбаси,
згущене й сушене молоко, морозиво445. Популяризувалося використання різних
продуктів переробки кукурудзи, особливо пластівців446.
За оцінкою дослідників історії радянської кулінарії, поява котлет, сосисок та
ковбас, зробила справжню революцію в системі харчування громадян СРСР.
Зокрема котлети й дешеві сорти ковбас дозволяли людям з низькими доходами
харчуватися, нехай і не високоякісними, але все ж м’ясними продуктами.
Спочатку було налагоджено виробництво простих сортів ковбаси, які не потре-
бували великої кількості спецій та шпику, але до ХVІІ з’їзду ВКП(б) було
поновлено виробництво «чужих за походженням» ковбас, наприклад браун-
швейзької, краківської, гамбурзької й т. ін.
Обмежене централізоване забезпечення робітників по картках, особливо за
другим списком постачання, активізувало самодіяльність їх організацій по роз-
в’язанню продовольчої проблеми. З осені 1929 р. деякі робітничі кооперативи
почали створювати власну продовольчу базу шляхом організації підсобних
сільськогосподарських підприємств448. Вони засаджували городи навколо міст,
будували свої свинарники, крільчатники й корівники, освоювали ставкове гос-
подарство449. Підсобні господарства ЗРК мали компенсувати дефіцит продо-
вольчого постачання по картках, щоб робітники не вдавався до закупівлі про-
дуктів на приватному ринку, а одержували їх через кооперацію450. Згідно з
постановою РНК СРСР від 16 липня 1930 р. «Про заходи розвитку город-
ництва», споживання садовини і городини у містах мало досягти 25 кг ягід,
125 кг картоплі та 150 кг іншої городини на особу на рік451.
Місцеву ініціативу підтримали редакція газети «Правда» і ВЦРПС, які у
січні 1930 р. звернулися із закликом до профспілок СРСР повсюдно організувати
на великих промислових підприємствах зачинені робітничі кооперативи (ЗРК),
котрі б займалися створенням власної продовольчої бази з розподілом продуктів
по картках. Пропозицію ВЦРПС підтримав листопадовий (1930 р.) пленум
ВУРПС452.__
Новоствореним підсобним господарствам не вистачало тяглової сили, сіль-
ськогосподарського реманенту й техніки. Так, радгосп «Хортиця» забезпе-
чувався тяглом на 30%, «Підгірний» мав 7 тракторів і 35 коней, але потребував
для обробки землі 38 коней та 100 тракторів, 14 тракторів і 60 коней не ви-
стачало радгоспу Артемівського ЗРК456. Але й ті нечисленні знаряддя праці, що
малися, нерідко були в неробочому стані. Незабезпеченість технікою була
властива більшості господарств ЗРК.
З 1931 р. загострилася насіннєва проблема. Якщо у 1930 р. господарства
закритих робітничих кооперативів майже повністю впоралися із планом засіву
городньої землі та на 64,7% тієї, яка призначалася для кормових культур, то в
наступному році виникла загроза зриву посівної через брак насіння. Відповідних
фондів не було у Феофанівського радгоспу Київського ЗРК та у радгоспах Гор-
лівського закритого робітничого кооперативу. Багато господарств забезпечу-
валися ними у недостатній кількості, зокрема радгосп ім. 8-го Березня на Лу-
ганщині — на 7% від потреби, ім. Куйбишева Артемівського району — на 12%,
на 40% — «Гірняк» та на 50% — вісім інших господарств Сталінського району,
на 60% — «Підгірне» на Дніпропетровщині. Бракувало насіннєвого матеріалу й
основ’янському радгоспу «ХАРГО» та «Огрінь» Дніпропетровського ЗРК457.
Розвитку парникового господарства перешкоджав дефіцит деревини. З цієї
причини рами для нього вироблялися в недостатній кількості, наприклад, у
радгоспі «Хортиця» — на 27% від потреби, а ім. Косіора Херсонського райо-
ну — на 16%. У деяких господарствах городницького профілю, зокрема тих, що
належали запорізькому закритому робітничому кооперативу, їх виробництва
взагалі не було.
Гостро стояла кадрова проблема. Робітники, яких партія висувала на керівні
посади у сільському господарстві, не були обізнані зі специфікою цієї галузі та
мали працювати за вказівками із центру, зокрема, коли робити посадку, полоти
тощо. Допомогти «червоним директорам» могли фахівці, але таких у підсобних
господарствах не було. Щоб переманити агрономів, зоотехніків і ветеринарів із
райземвідділів, радгоспів та колгоспів у господарства ЗРК, їх керівники обіцяли
фахівцям золоті гори.__
Невчасно та в неповному обсязі збирався врожай. Наприклад, у радгоспах
Криворізького басейну капуста залишалася «зимувати» на городах загальною
площею в 53 гектара, помідори — на 43 га, морква і буряк — на 7 гектара.
Неохайно проводилося копання картоплі, після завершення якого на кожному га
залишалося не менше тонни городини470.
Загибель врожаю була типовим явищем. За повідомленням делегатів загаль-
ноукраїнської наради ВРП та ЗРК чорної металургії, відділ робітничого поста-
чання найбільшого в Україні металургійного заводу ім. Петровського зібрав
лише 36% вирощених овочів, заводу ім. Томського — 41%, Ворошилов-
градського металургійного заводу — 13,5%, заводу ім. Леніна — 3% картоплі й
17,6% іншої городини471. В Одеській окрузі відділи робітничого постачання
зібрали 60% врожаю472.
його зберігання. Навіть відділи робітничого постачання Донбасу, котрі
постачалися краще за відповідні організації інших регіонів, забезпечувалися
тарою і сховищами лише наполовину від потреби475, причому третина сховищ
потребувала ремонту476. Через проблеми з транспортом городина тисячами тонн
псувалася під час зберігання — на перевалочних пунктах і на залізничних
станціях477. Щоб розвантажити їх, ВРП дозволили робітникам, які працювали у
підсобних господарствах, купувати зібрані ними овочі по пільгових цінах, але за
умови обов’язкового залишення частки врожаю на громадське харчування та
насіння478.
Найслабшою ланкою «індустріальних» сільських господарств були тварин-
ницькі ферми. Як правило, вони організовувалися на базі великих радгоспів,
отара яких поповнювалася за рахунок усуспільнення великої домашньої худоби
робітників — мешканців міських передмість, відбору її на забійних пунктах
«Укрм’яса» й іноді — шляхом закупівлі в племінних розплідниках Всеук-
раїнської спілки скотарсько-молочарської кооперації «Добробуту» чи «Вукооп-
спілки». До 20 червня 1930 р. тваринницькі радгоспи робітничої кооперації
перевиконали план по формуванню стада: по свинях — на 92,5% (поголів’я
становило 41 тис. 564 штук), по коровах — на 23,5% (17 тис. 248) і матках
кролів — на 2,8% (2 тис. 467). Однак якість стада була незадовільною: забагато
бугаїв та ялових корів замість молочних, худоба різних порід48
Кормів для відгодівлі худоби бракувало, а ті, котрі час від часу завозилися,
були низькоякісними, нерідко з камінцями та піском485. Потреба в них за
рахунок власних ресурсів (посівів кормових культур) у тваринницьких госпо-
дарствах забезпечувалася лише на 38,4% (дані за 1930 р.)486. Звичайним явищем
були випадки, коли худобу по декілька днів не годували487.
Час від часу на фермах траплялися випадки, коли робітники, які доглядали
за худобою, через необізнаність із правилами догляду за худобою підсипали
свиням неочищений вапняк, перев’язували ноги корів тонким дротом, щоб вони
не розбрідалися, а вим’я замість вазеліну змащували маззю зі шпанською
мушкою, яка спричиняла запалення.
В 1930 р. Україна стала піонером радянського кролівництва. Питома вага
УСРР у загальносоюзному виробництві кролячого м’яса сягала 60%. Однак у
наступному році ситуація докорінно змінилася: плани формування кролеферм у
колгоспах республіки було виконано на 44%, а у кооперативах — на 19,8%497.
Виправити ситуацію мала масова організація підсобних господарств у системі
закладів громадського харчування, зокрема підвідомчих ЗРК, однак вони також
не впоралися з організацією кролівницьких ферм498. Наприкінці 1932 р. це зав-
дання (у системі робітничої кооперації) було покладено на відділи робітничого
постачання.
Незважаючи на низьку продуктивність підсобних господарств, їх продукція
відігравала помітну роль у забезпеченні робітників овочами та молоком.
Зокрема по Наркомату важкої промисловості її частка становила 48% по молоку,
36,1% — картоплі та 45,2% — іншій городині. Поруч з цим недостатнім було
постачання робітників м’ясом (на 6,1%), маслом (4,8%) та рибою (8,7%) влас-
ного виробництва505.
Форсована індустріалізація спричинила небачені темпи зростання міст та їх
населення. У 1928–1941 рр. кількість останніх в Україні збільшилася з 91 до 179,
а селищ міського типу, які вперше з’явилися у 1924 р., з 95 до 397. Чисельність
їх жителів за 1927–38 рр. зросла в 2,1 раза (до 11,1 млн осіб). Подвоїлася й
частка городян серед усього населення республіки (з 18,5% до 36,2%)529.
Більшість міст було збудовано в Донецько-Криворізькому басейні. Завер-
шилося формування його промислових міст (Кривий Ріг, Дебальцеве, Єнакієве,
Лисичанськ та ін.). Понад 40% загальної кількості міських поселень (226) на
кінець 1930-х рр. знаходилось на території Сталінської і Ворошиловградської
областей530. Однак найшвидше зростали великі багатофункціональні міста з
населенням до 50 тис. осіб, у котрих проживали 3/5 усіх городян республіки
(Дніпропетровськ, Харків, Київ, Одеса та ін.). В них розвивався промисловий
сектор економіки й збільшувалася питома вага робітничого населення.
Відмінністю перших п’ятирічок було те, що спочатку кошти вкладалися в
розвиток житлово-комунальної сфери індустріальних центрів Сходу УСРР, а з
1934 р. вони виокремлювалися переважно на забудову Києва, куди було пере-
несено столицю республіки531.
Житлове будівництво у містах України суттєво відставало від потреб урба-
нізації. Наприклад, з 1928 р. до 1930 р. чисельність громадян УСРР збільшилася
на 16%, а житловий фонд — лише на 8%. У незадовільному стані перебував
старий житловий фонд. Так, у Донбасі частка жител, які потребували капі-
тального ремонту, становила 65%532. Не випадково в період закріплення робочої
сили на виробництві (1933 р.) від 30 до 40% шахтарів Донецького басейну
вимагали від адміністрації надання квартир, ремонту або покращення житлових
умов533. Однак шахтоуправління не були спроможні задовольнити житлові
вимоги, навіть для робітників-контрактників, тому вони масово звільнялися з
виробництва, розраховуючи знайти житло в іншому місці. Так, на шахті Кали-
нове Горівського району з 470 гірників, законтрактованих у першому півріччі
1931 р., чверть їх звільнилася через відсутність квартир. Аналогічна ситуація
складалася і в інших промислових районах та великих містах534.
На початку 1930-х рр. лише кожен п’ятий городянин із робітників і дрібних
службовців міг розраховувати на окрему кімнату. Як правило, в одній кімнаті
жило по кілька осіб538. Найгірші квартирні умови мали гірники Донбасу і
Криворіжжя. Російський дослідник І.Орлов стверджував, що в той час у До-
нецькому басейні 40% сімей шахтарів мали житлову площу не більше 2 кв.
метрів на одну особу539. На думку українського історика М. Мальцева, вона була
трохи більшою, становлячи, наприклад, у Макіївці, 2,6–2,8 кв. м540. Близькі дані
навів С. Процюк — 2,95 кв. м на кожного мешканця в Горлівці, Микитівці й
Єнакієвому. Трохи більшою, за його твердженням, житлоплоща була у 1931 р. у
Луганську — 5 кв. м, Макіївці — 3,8 кв. м, Краматорську та Сталіно — 3,2 кв. м541.
Однак ці показники надають уявлення про рівень житлозабезпеченості пере-
січних мешканців, а не робітників. За даними, знайденими автором даного
розділу, вона становила для останніх у кам’яновугільній промисловості в 1931 р.
4,74 кв. м на особу542. Відставання темпів житлового будівництва від зростання
населення у роки другої п’ятирічки викликало подальше зниження відповідної.
Так, у Луганську до початку 1935 р. вона зменшилася на 32% — до 3,45 кв. м, а
в Маріуполі — на 12% — з 4,2 кв. м до 3,7 кв. м543.
площі до 5,5 м кв. на душу населення. Але накресленої мети не було досягнуто.
Загалом по УСРР побудовано 3299 тис. м житла, тобто менше, ніж за 1932–
1933 рр.; щоправда у той час припинилося зростання чисельності робітничого
класу. Оскільки з перенесенням столиці республіки до Києва основна увага
приділялася житлобудівництву саме в цьому місці, у Донбасі його темпи жит-
лобудівництва знизилися вдвічі — в експлуатацію було введено лише 1364 тис.
кв. м відповідної площі. Внаслідок цього у будівлях, що належали підпри-
ємствам вугільної промисловості, середні розміри останньої в розрахунку на
одного мешканця збільшилися лише з 4,16 до 4,37 кв. м (за планом 1937 р. вони
мали досягнути 7 кв. м). Більш сприятливі умови для проживання мали заліз-
ничники (5,6 кв. м), енергетики (6,8 кв. м у будинках та 4,7 кв. м в бараках),
металурги й хіміки окремих підприємств республіки548.
Головним показником благоустрою міст був водогін. У 1929–1931 рр. най-
більший відсоток населення, котре мало доступ до центрального водопоста-
чання, був у Одесі — 98%, Києві — 64%, Дніпропетровську — 90%, Зінов’єв-
ську — 72% й Кременчуці — 80%. В інших містах цей відсоток був незначним.
Загалом середньодушове споживання води у містах України, об’єднаних водо-
гоном, становило 29 літрів на день, тоді як по СРСР — 50 літрів, а по РСФРР —
60–80 літрів. Водночас у світі споживання води пересічно на одну особу
становило 150–200 л558.
Відбувалося деяке поліпшення енергозабезпеченості мешканців промисло-
вих міст, селищ та робітничих околиць. Споживання електроенергії на одного
городянина у Донецькому басейні збільшилося з 21 кіловата в 1931 р. до 49 кв у
1934 р. Але воно залишалося низьким. Це було пов’язане з розташуванням у
регіоні енергомісткої промисловості, потреби котрої задовольнялися в першу
чергу562. Наприклад, у Горлівці в період першої п’ятирічки електрична енергія
приватним абонентам узагалі не відпускалася. У 1936 р. було запроваджено
жорсткі ліміти на її споживання у містах: заборонялося освітлення приміщень
лампами більше 50 вт, користування електронагрівачами в години вечірнього
навантаження електричної мережі563.
поспішали встановлювати досить дорогі газові плити, а продовжували корис-
туватися старими або унікальним винаходом ХХ ст. — гасовим примусом —
надзвичайно зручним, економічним та безпечним. Гас для них перетворювався
на предмет першої необхідності; «блакитне паливо» купували про запас, ним
спекулювали, його обмінювали й крали.
Перший газопровід на основі відходів коксохімічного виробництва почав
працювати в Донбасі, де до 1938 р. гас було проведено більше як у 500 квартир.
Централізоване постачання «блакитного палива» в помешкання городян почало
здобувати популярність наприкінці 1930-х рр. У 1940 р. у Донецькому басейні
було газифіковано 3 тис. квартир (за іншими даними — 2575), в Одесі — 4 тис.,
а найбільше у Харкові — 7 тис. Однак питома вага жителів останнього, які
користувалися «блакитним паливом», становила лише 7–8% його мешканців565.
Загальна кількість газифікованих квартир дорівнювала 34,8 тис., а довжина
розподільчої відповідної мережі — 533,6 кв. м566.
Не відповідав потребам урбанізації й розвиток інших галузей житлово-
комунального господарства. Рідкістю для робітників, особливо в їх селищах,
були лазні. Хоча їх кількість за роки першої п’ятирічки зросла, однак експлу-
атація банних закладів залишалася не впорядкованою. В жодній лазні або душі
не було мила, нерідко бракувало води, причому частіше теплої (зокрема на
рудниках ім. Петровського, ім. КІМу, «Магістраль»)567, іноді вона була брудною.
До того ж більшість лазень мала невелику пропускну спроможність і перебувала
в антисанітарному стані. Так, на шахтах №№ 5 і 6 Сталінського району Донбасу,
де працювали 200 робітників, у 1933 р. їх обслуговувала лише одна лазня, котра
мала пропускну потужність 20 осіб на годину. На копальні № 8 Макіївського
рудоуправління існувала також одна невелика лазня. Нерідко в банних закладах
не було жіночих відділень. Так, на шахті ім. МЮДу Криворізького залізо-
рудного басейну, де працювало 150 жінок, було лише 3 душі. На деяких шахтах,
як, наприклад, ім. КІМу (у тому ж басейні), жінки мали митися разом з
чоловіками. У роздягальнях не було шаф для одягу, котри закривалися, через що
відвідувачі лазень скаржилися на крадіжки у них: «Роздягнешся, вимиєшся й,
повертаючись до роздягальні, не знаходиш свого одягу»568.
Ще менше можливостей для користування лазнями мали члени родин ро-
бітників. На кінець 1920-х рр. у Донбасі працювали лише три комунальні лазні в
найбільших населених пунктах — Сталіно, Макіївці та Горлівці. За 1931–
1934 рр. у містах басейну було введено в експлуатацію ще 7 банних закладів: у
1931 р. — в Макіївці, Горлівці, Костянтинівці, у 1932 р. — в Луганську, в
1934 р. — в Маріуполі, Кадіївці й Лисичанську. Споруджувалися, також пере-
творюючись на довгобуди, комунальні лазні або банно-пральні комбінати у
Макіївці, Сталіно, Єнакієвому та в інших містах569.__
частіше зображувалися відвідувачі, котрі читали або розмовляли у лазнях, чека-
ючи на воду. Іноді головними персонажами були «раціоналізатори», які милися,
використовуючи портативні переносні душі, які кріпилися в рюкзаках, і примуси
для розігрівання води, котрі чіплялися на голову570.
Деякі шахти зовсім не мали бань, наприклад, ім. Чубаря, «Змичка», «Біль-
шовик», ім. Фрунзе, ім. Артема, «Комінтерн» на Криворіжжі571.
Існувала проблема прання спецодягу для робітників. Великі механізовані
заводські пральні в 1933 р., наприклад, у Криворізькому залізорудному басейні,
мали лише дві шахти — Жовтнева та ім. Чубаря. На решті їх працювали ма-
ленькі «ручні», які прали ліжкову білизну для гуртожитків.
Комунальних вигід бракувало навіть у великих містах. Так, наприклад у
столиці УСРР — Харкові в 1932 р. водогоном було охоплено лише 46% вулиць
(в інших великих містах — від 65 до 90%, каналізацією — 22%)574. На початок
того року у місті було лише три бані, 2 пральні й стільки ж душових. Кожний
харків’янин міг помитися в лазні чи душі у середньому лише 3,8 раза на рік, а
попрати білизни — тільки 2,5 кг. На кінець 1932 р. завдяки будівництву в місті
6 душів, пральні на ХТЗ і Холодноярського банно-прального комбінату меш-
канці Харкова отримали можливість митися у середньому 5,2 рази на рік та
прати по 4,25 кг білизни575.
Особливо незадовільним був стан шляхів у Донецькому басейні. З 1932 по
1934 рр. частка забрукованих вулиць у містах та містечках Донбасу збільшилася
з 16,2% до 20,8%. Якщо в Артемівську та Маріуполі вона становила 30,4 та
26,5%, то у Сталіно лише 10,5%579. В непогоду робітникам доводилося доби-
ратися на роботу по калюжах і багнюці.
Погані дороги стримували розвиток автомобільного транспорту, зокрема
таксі, котрі з’явились у Харкові й Києві. В 1928 р., за думкою харківського
комунгоспу, 30 легкових машин мали замінити 200 візників580. Однак корис-
тування ними було для робітників, як і для більшості городян загалом, занадто
дорогим.
Найбільш масовим народним транспортом став трамвай. Проте у 1927 р.
лише 9 міст України мали трамвай, а довжина його колій досягла 650 км, що
становило 25% від загальносоюзного показника. Це пояснювалося тим, що в
УСРР трамваї могли мати тільки міста з населенням у 40 тис. осіб, тоді як у
Росії — навіть менше 20 тис.581
лейбуси, котрі були пущені в центральних районах Дніпропетровська,
Сталіно та Харкові. Через те, що цей вид транспорту, як й автобуси, був
збитковим (через незадовільні умови експлуатації, низьку кваліфікацію водіїв,
поганий ремонт і брак запчастин), через певний час від нього відмовилися589.
Розширювалося автобусне сполучення, котре з’явилося в УСРР у 1925 р.
завдяки імпорту машин італійської фірми «Фіат»590. У 1932 р. ними користу-
валися мешканці 20 міст республіки, насамперед промислових центрів Донбасу
та Придніпров’я591. Проте автобусний парк був невеликим. За свідченням
І. Козяра, для обслуговування області з населенням у 2–2,5 млн осіб виділялося
6–7 автобусів; тому вони не відігравали суттєвої ролі не тільки в міжміському, а
й у міському сполученні. Машини, що називалися автобусами, являли собою
дерев’яні коробки з твердими дерев’яними лавками на 50–60 осіб, які стояли і
сиділи в проходах чи на своїх валізах, чи на підлозі. Коли взимку автобус не міг
проїхати по заметеній снігом дорозі, то пасажири виходили, розчищали її,
штовхали машину та їхали далі592. Якщо у центральних районах міста автобуси
курсували із запізненнями в декілька десятків хвилин, то на околицях їх
доводилося чекати ще довше593.__
Основним засобом міжміського сполучення були поїзди. Уяву про рівень
обслуговування пасажирів на Харківському залізничному вокзалі надає пові-
домлення газети «Пролетарий» від 4 лютого 1933 р: «Приміські потяги пода-
ються на платформу ст. Харків брудні й холодні. У вагонах цих составів вибито
скло, зіпсовано двері. Часто-густо приміські поїзди ходять із великим запіз-
ненням. У тісному залі приміського вокзалу ст. Харків-Південний завжди без-
ладна штовханина та довжелезні черги [біля кас], в яких робітники і службовці,
котрі їдуть із заводів, мають простоювати годину й більше. У цьому залі кас
дуже багато, але працює звичайно тільки одна, якими б довжелезними черги не
були. … Зали очікування приміських станцій не опалюються, робітники хар-
ківських заводів щоденно на годину — півтори запізнюються на роботу». Тому
пасажири називали покажчики руху пасажирських поїздів «найнекориснішою
книгою на вокзалі»596.
Систематичне запізнення потягів було темою багатьох карикатур. На одній
із них, надрукованій у журналі «Червоний «перець», зображувалася урочиста
зустріч поїзда пасажирами, котрий запізнився лише на декілька хвилин597.
З приводу повільного руху швидких поїздів пасажири іронізували: «Най-
швидший поїзд той, що хоч потроху, але їде», та рекомендували «брати від-
пустку на місяць, коли їдеш кудись на день», щоб вчасно прибути за місцем
призначення598.
В 1928 р. з дозволу начальника Південної залізниці для таких спецпере-
везень виокремлювалися м’які вагони класу «люкс». Нерідко вони викорис-
товувалися не за призначенням — начальство жило у них по півроку й їздило на
прогулянки, що перешкоджало запланованому руху поїздів600.
Для решти пасажирів поїздки залізницею не були приємною мандрівкою. За
спогадами І. Козяра, «залізничний пасажирський рух здійснювався не часто та
був малодоступним. Порівняно з автобусним транспортом він не мав сезонного
характеру, а був постійним і зимою, й улітку. На кожному вокзалі були маси
пасажирів, із котрих лише третина могла отримати місце у вагонах»601.
Г. Андрієвський так описує посадку пасажирів на потяг: «Квитків на поїзд
нема. Ось подано вагон. Ті, хто очікував, не запитуючи куди, як сарана,
кинулися на вагон. Контролери біля дверей та охорона зім’яті умить. Чутно
несамовиті крики жінок, дітей. Провідники змиваються людською бурею і,
побоюючись за життя, ховаються під буферами вагонів. У вагонах відкриті всі
двері, всі вікна. У них, як циркові жонглери, пасажири кидають свої речі… але
від цього, так би мовити, не легше»602.
В зв’язку з нестачею транспорту для перевезення пасажирів було видано
наказ Наркомату шляхів про позачерговий продаж квитків на автобуси й потяги
лише особам, котрі мали письмовий документ від партійних комітетів чи міс-
цевої влади на бронювання місць у цих видах транспорту.603
Не дотримувалися санітарні норми і в привокзальних закладах громадського
харчування та у перукарнях. Наприклад, на кухні їдальні Київського вокзалу
продукти зберігалися разом з одягом і взуттям поварів, їжа готувалася в
неприбраних приміщеннях, а посуд був брудним. Джерелами розповсюдження
інфекцій були й привокзальні «осередки санітарії і гігієни» — перукарні, де
інструменти для гоління та стрижки не стерилізувалися.
Багато нарікань робітників викликала робота засобів зв’язку. Нерідкими
були випадки, коли передплатники не отримували газет по декілька тижнів611
або коли кореспонденція губилася в дорозі. З цієї причини тільки у першому
півріччі 1932 р. Наркомат пошти і телеграфу (Наркомпоштель) виплатив ком-
пенсацію за втрачені пакунки загальною сумою близько 305 тис. руб.612
Кооперативне житло було більш якісним і дешевим, ніж державне, хоча
відповідні селища теж страждали від недостатнього благоустрою через нестачу
води, котра стримувала будівництво з комунальними вигодами — центральними
опаленням та каналізацією. Крім того, деякі з них зводилися далеко від місця
роботи шахтарів, хоча засоби пересування до них були відсутні. Через високу
плинність робочої сили й невисокі прибутки гірників частка кооперативного
будівництва у Донецькому басейні була незначною627.
Загострення житлової кризи й погіршення санітарно-гігієнічної ситуації в
містах та робітничих селищах, як і зростання виробничого травматизму й сис-
тематичне недоїдання, впродовж ряду років підточували стан здоров’я ро-
бітників.
Досить поширеною була захворюваність на туберкульоз. Через санітарну
неграмотність населення, брак спеціальних медичних закладів, а також недо-
статню обізнаність дільничних лікарів із відповідною клінікою хворі звичайно
зверталися за допомогою вже з гострими явищами хвороби, на її пізніх ста-
діях636. З цієї причини багато з них вмирали, причому більшість — у праце-
здатному віці. Так, серед чоловіків віком 25–26 років, котрі хворіли на сухоти,
наприкінці 1920-х рр. вмирали 46,1% їх, а серед жінок віком 22–23 років —
44,5%637. Туберкульоз спричиняв високу смертність населення.
Більшість осіб, хворих на сухоти, що мешкали у містах, працювала в хар-
човій промисловості та у сфері обслуговування (в крамницях, перукарнях,
школах і дитячих закладах). Так, у Кайдацько-Чечелівськоу районі, за даними
місцевих тубдиспансе
