Сакралізація профанного

Функціонування елементів

радянської ідеології як квазірелігійних:

Особливістю радянської ідеолог ії в СРСР було те, що вона інколи

включалася в релігійну свідомість віруючих як одна з її складових, і те,

що вона сама виступала як система поглядів, що подібна до релігійної.

В останньому випадку її можна назвати квазірелігійною (від лат. quasi –

ніби, майже, немовби), тобто такою, що нагадувала релігійну, хоча й

відрізнялася від неї. Таку ідеологію ще можна назвати псевдорелігійною,

такою, що займає релігійну нішу, однак не є релігійною за своєю суттю.

У цьому підрозділі ми зупинимося на згаданій специфіці радянської

ідеології та її впливах на масову свідомість, процесах сакралізації

профанного.

У досліджуваний період свідомість багатьох віруючих була складним

конгломератом ідей, в яких релігійний світогляд переплітався з радян-

ською ідеологією й окремими атеїстичними постулатами. Радянський

релігієзнавець А. Єришев відзначав: «Це химерне переплетення про-

тилежних ідей проявляється, головним чином, у поведінці віруючих.

З одного боку, він не проти комунізму і сам бере участь в його

будівництві, з другого – він прагне пояснити цю участь суто релігійними

мотивами»756.

Ці погляди формувалися й за допомогою духовенства, яке намага-

лося поліпшити стосунки з радянською владою, і під її тиском. Зокре-

ма, священик Бєлінський з Дрогобича казав: «Християнство і комунізм –

одне і те ж, Ісус Христос мріяв про це. Він був за те, щоб всі люди

були рівними, жили як брати, щасливі, в достатку. Програма кому-

ністів втілила всі мрії Христа». В одній із проповідей священика

Жарого (Житомирська область) відзначалося: «Комунізм побудований

з основ всього християнського вчення, тому що вся система, весь кіс-

тяк, вся основа комунізму – християнство»757. Настоятель Воскресен-

ської церкви в м. Чернігові в бесіді з уповноваженим Ради в справах

РПЦ в Чернігівській області (лютий 1964 року) зазначив, що суспільне

улаштування біблейського періоду співпадало з улаштуванням комуніс-

тичного суспільства, що будувалося, тому Церква закликає «викорис-

товувати ідеї комуністичного суспільства»758. Про спроби навіювання

віруючим думок про тотожність комуністичної ідеології з релігійною,

здійснювані духовенством у першій половині 1960-х рр., заявляв і упов-

новажений РС РПЦ у Житомирській області759. Подібних декларацій

православного духовенства ми можемо зустріти десятки в документах

органів влади.__

Інколи представники православного духовенства відкрито прославляли

радянську систему. Приміром, один із священнослужителів Горохівського

району Волинської області написав вірш «На день 50-річчя» (92 рядки), в

якому звучали слова:

«П’ятдесят літ, як залп “Аврори”

закуті стрепенув серця.

І рабства рухнули підпори,

Тріщать і досі без кінця…

П’ятдесят довгих літ зусилля,

Сміливих ленінських дерзань.

І винесли крилатих крила

З руїн безодні і страждань…

Лиш комунізм один включає

В програму всіх людей,

В обіймах дружби зустрічає

Сьогоднішній цей ювілей»760.

Слід відзначити, що ці заяви не означали, що самі священики вірили в

те, що говорили (вони могли і не вірити), а радше те, що вони в такий

спосіб намагалися довести радянській владі, що релігія і духовенство не є

шкідливі для радянського суспільства, або були свідченням їхньої конфор-

містської позиції. Їх висловлювання також не завжди узгоджувалися з

тим, що говорило керівництво РПЦ (незважаючи на його лояльні декла-

рації щодо радянської влади і компартійних лідерів, які інколи пересту-

пали межі дозволеного з точки зору християнського віровчення). Зокрема,

із приводу сумісності комунізму й християнства Патріарх Московський і

всієї Русі Алексій заявляв таке: «Християнська релігія і комунізм пов-

ністю різні категорії. Християнська релігія встановлена Христом-спаси-

телем, який створив Церкву, а не державу. Силою внутрішнього закону

християнська релігія упорядковує внутрішнє і зовнішнє життя людей.

Держава має свої правила й силою зовнішнього закону зберігає в порядку

суспільне життя держави. Тому говорити про сумісність чи несумісність

християнської релігії з тією чи іншою формою державного устрою –

значить порівнювати, змішувати поняття не сумісні»761. Слова Патріарха

Алексія вказують на те, що слова окремих священиків, згадані вище, не

виражали суспільну доктрину РПЦ.

Щодо компромісів керівництва РПЦ із радянською державою свя-

щеник-дисидент Г. Якунін писав: «...Московська патріархія постійно

низько вклонялася, плазувала й духовно солідаризувалася із громадян-

ською владою»764. Ці слова, однак, не варто сприймати однозначно. Цер-

ковне керівництво змушене було йти на такі компроміси, щоб РПЦ не

сприймалася радянською владою як її ворог. З одного боку, це давало їй

можливості функціонувати в обмежених рамках, з іншого, – такі ідеоло-

гічні компроміси накладалися відповідним чином на свідомість пересіч-

них віруючих. Опоненти РПЦ у православному середовищі – ІПЦ та ІПХ,

як і частина духовенства і парафіян цієї течії вважали, що така церковна

політика завдає більше шкоди, ніж користі, віруючим.

Загалом, у досліджуваний період соціальна доктрина РПЦ зазнала

певної еволюції – від соціально-політичного індиферентизму до виправ-

дання активної участі в соціальному житті радянського суспільства. Ця

участь мала здійснюватися з позицій прийняття соціалістичних ідей, проте

не з позицій християнського соціалізму, а лівого християнства. Низка

дослідників цього процесу, зокрема В. Танчер, вважають, що перехід пра-

вославного богослов’я на позиції лівого християнства відбувся в середині

1960-х років765.

Вислови про пов’язаність низки християнських ідей із комуністичними

належать і духовенству інших конфесій. Зокрема, 1947 року в баптист-

ському журналі «Братский вестник» писалося: «Багато ясних висловів

самого Христа і його апостолів говорять про те, що принципи, покладені в

основу Жовтневої революції, близькі словам і вченню Христа і його

апостолів»766. У цій самій статті зазначалося: «Господь наш, який керує

народами й царствами, на місце тюрми народів – царської Росії – поставив

славний радянський лад»767. Кожне з цих тверджень підкріплялося

кількома цитатами з Біблії.

Окремі віруючі – п’ятидесятники із с. Тур’я Бистра (Закарпаття) зая-

вили: «Комунізм – то буде таке життя, про яке і ми мріємо» (К-уб М. В.),

«Комунізм треба будувати, бо то буде краще життя» (Г-ий Й. П.)770. Такі

уявлення були властиві, як правило, вірянам із невисоким рівнем освіти.

Схожі думки, хоч і дещо змінені, висловили й свідки Єгови із с. Рівне

Закарпатської області: «Комунізм – це добре, це, може, те чого хоче бог,

але люди не прагнуть у ньому духовної досконалості» (Т-ша Є. Й.), «Мета

у нас одна, але шляхи її досягнення різні» (Б-сі Б. І.)771. У свідомості

віруючих, насамперед членів протестантських релігійних організацій

закритого типу, християнські ідеї та моральні установки інколи зливалися

з радянськими з тією різницею, що віруючі не визнавали атеїстичних

аспектів комуністичної ідеології772.

Злиття релігійної та радянської ідеології часто спостерігалося у сві-

домості віруючих дітей і проявлялося в їхній поведінці. Приміром,

підліток 13–14 років, що перебував у церкві селища Пісочин Харківської

області на Пасху (1963 рік), сказав: «У школі я піонер, а в церкві –

віруючий. Я вірю в бога і тому сповідаюсь у церкві»773

Думку про релігійний характер більшовизму висловлювали й російські

філософи. М. Бердяєв писав: «Людина є релігійна тварина і, коли вона

відкидає істинного, єдиного Бога, вона створює собі фальшивих богів,

ідолів і кумирів і поклоняється їм»778. В іншій праці російський філософ

зазначав, що марксизм є «релігією в атеїстичному одязі», в якій проле-

таріат займає місце земного Бога, а сама ідеологія претендує на місію спа-

сіння людства779. С. Булгаков наголошував, що непримиренність соці-

алізму до релігії криється в його бажанні самому стати релігією та

витіснити іншу. Економічні закони постали в марксизмі як Божественний

промисел780.

Про те, що радянська ідеологія в СРСР нагадувала релігійну, вислов-

лювалися й сучасні науковці. Приміром, А. Артем’єв, даючи характе-

ристику процесам радянської секуляризації, відзначав: «По суті, виникала

свого роду примусова “секулярність”, що являла собою деяку подобу

свого антипода – примусової, уніфікованої релігійності, що переважала в

умовах феодального ладу»781. В умовах поборювання релігії і насадження

атеїстичного світогляду народжувалася нова ідеологічна система, що

виконувала деякі функції релігійної.

Однак дослідники по-різному кваліфікували релігійність радянської

ідеології. С.Московічі, французький соціальний психолог, визначає ідео-

логічні системи, що постають на місці справжніх релігій, як світські

релігії. Останні не передбачають ні Бога, ні життя після смерті; їхніми

послідовниками можуть бути й атеїсти. Дії світських релігій включали в

себе «приступ безумства віри», описаної Золя в «Жерміналі». Вони

містять догми, священні тексти, якими керуються, та героїв в якості

святих. Така світська релігія точно відповідає певним психологічним

потребам – «потребі в певності, регресії індивідів у масі» тощо. Вона не

визнає втручання божественної істоти в людські справи, а навпаки, вона

вважає себе «чимось – природою, історією, батьківщиною, індустрією і

так далі, – що, як вважається, об’єктивно впливає на нашу долю». Світська

релігія, звертаючись до відданості суспільства цінностям свободи,

справедливості, революції тощо, здатна мобілізувати людей782.

Власне кажучи, часткове зайняття цієї ніші виявилося зовсім неважкою

справою. К.-Г. Юнг відзначав, що в суспільстві існує потреба відшукати

якогось героя, досконалого мудреця, вождя і батька, тобто фігуру, яка має

безперечний авторитет, щоб здійснювати обряди в його ім’я. Це не тільки

вияв поведінки осіб позбавлених власної думки, а й психологічний закон

природи787. В іншій своїй праці він писав: «Будь-хто, хто колись відрікся

від свого одвічного права на свободу і обов’язку індивідуальної відпо-

відальності, цілком підкорившися колективній вірі буде наполегливо за

неї чіплятися. І більше того, він буде з точно також ж вірою, так само

бездумно марширувати в зворотному напрямку, якщо йому нав’яжуть

іншу, зовнішньо “привабливішу” віру»788. Для прикладу вчений наводить

гітлерівську Німеччину.

Вплетення радянської ідеології в релігійне життя населення почалося

невдовзі після революції. Розглянемо вплив смерті В. Леніна на цей

процес. Західний історик І. Дойчер писав, що навіть процедура поховання,

бальзамування Леніна як єгипетського фараона була спрямована на те,

щоб зачарувати уми народу і прищепити йому палке почуття до нового

ленінського культу. Такі функції виконував і Мавзолей на Красній площі,

в якому було поміщене тіло Леніна. Муміфікація була засобом боротьби зі

зникненням його образу й підтримання існування цього образу в умах

людей назавжди797. Бальзамування В. Леніна стало своєрідною публічною

демонстрацією революційного стирання межі між життям і смертю.

Траурна ритуалістика наповнюється новим змістом. Могила В. Леніна

(Мавзолей) для комуністів постає колискою світової революції. Для мас

образ померлого вождя поєднав два символи: загальної жертви (лихоліття

громадянської війни) і спільного предка (людину, яка керувала здійснен-

ням революції). Країна почала новий відлік, в якому через засліпленість

привидом майбутнього не залишалося місця минулому798. Цікавий факт:

після смерті В. Леніна в низці храмів були відслужені панахиди за упокій

його душі. Ще при житті вождя його портрети поміщалися в багатьох

селянських оселях поруч із іконами799. Це, звичайно, не виключало існу-

вання протилежних настроїв.

Сучасний православний богослов А. Кураєв вважає, що вже слова

В. Маяковського «Ленін живий, Ленін буде жити» мають релігійний

відтінок. Твердження «Ми кажемо Ленін – розуміємо партія, ми кажемо

партія – розуміємо Ленін» точно відображають християнську формулу

взаємин Христа і Церкви. У поемі «Володимир Ілліч Ленін» навіть

показано різницю між Леніним та Ульяновим. Ленін – це дух революції, а

Ульянов – лише тимчасове втілення цього духа800. Далі ця догматична ідея

була розвинута А. Вознесенським:

«Но вот в стране

узкоколейной,

шугнув испуганную шваль,

в Ульянова вселился Ленин

так что пиджак трещал по

швам!

Он диктовал его декреты.

Ульянов был его техредом…

И часто от бессонных

планов,__

Упав лицом на кулаки,

Устало говорил Улянов:

“Мне трудно, Ленин.

Помоги”!»801

Ульянов, як бачимо з цих слів, постає лише особою, в яку втілився дух

Ленін. Таке сприйняття доволі близьке до низки поширених орієнта-

лістських релігійних ідей. І хоча А. Вознесенський називає його народним

духом, однак він сприймався і як дух Комуністичної партії, і як дух

радянської системи тощо.

Образ вождів у СРСР як релігійний символ мав такі атрибути: всюди-

сущість, безсмертя і досконалість вищої істоти. Багаточисельні зобра-

ження Леніна, присутність його імені в назвах вулиць, установ створю-

вала ілюзію всюдисущості. Вона відображала намагання продовжити в

часі, «обезсмертити» функцію, яку виконував цей образ щодо соціалі-

зації нових поколінь, забезпечити спадковість влади. Підтримувати

ілюзію всюдисущості вождь продовжував і після своєї смерті. Всюди-

сущість В. Леніна підкреслювали широким спектром лозунгів. Зокрема,

у них звучало: «Ленін мовчить, але ми робітники, чуємо його голос

всередині нас».

Найяскравіше ідея безсмертя вождя проявилася в збереженні його

тіла в Мавзолеї. Для партійного керівництва це була ознака легітимізації

влади, а для масової свідомості муміфікований вождь виступав релі-

гійним символом. Збереження забальзамованого тіла В. Леніна давало

привід для виникнення ідеї його воскресіння у фольклорі. Виникали

казки про його воскресіння, доведені до відчаю люди залишали у Мавзо-

леї листи Іллічу тощо802. Ідею безсмертя посилювало гасло «Ленін

завжди живий».

Значення його образу як досконалої істоти відображалося в лексиці.

Вже 1918 року Г. Зінов’єв назвав його «апостолом соціалістичної рево-

люції», а його книгу «Что делать» (1902) порівнював з Євангелієм.

Г. Плеханов ще 1913 року нарік цю працю «катехізисом для наших прак-

тиків». Л. Троцький 1923 року писав: «Маркс – пророк із скрижалями, а

Ленін – найвизначніший виконавець завітів»803. Відтак засновник

радянської держави виступав у ролі релігійного символу вищої істоти.__

Навіть особи, які не визнавали радянську систему цінностей, нерідко

бачили тодішній світ у релігійних символах: як арену боротьби божест-

венних і сатанинських сил. В очах своїх опонентів В. Ленін нерідко

набував демонічних рис, його називали антихристом, дияволом.

Схожі образи озвучувалися і в

процесі розвінчування його культу в роки перебудови. Приміром, на

мітингу 1990 року низка ораторів, які вимагали перейменування Ленін-

града, називали вождя сатаною804. В одному з віршів ІПЦ, що датується

1931 роком, читаємо:

«Дьявола антихристова рвань,

Ныне явно ведет с Церковью брань,

Мы же содействующие Христу

Дадим решительный отпор врагу.

Враг не дремлет

Пусть всяк всему внемлет,

Но и гибель врага

Не дальше, чем день, близка»805.

Із рядків цього твору ми бачимо, що окремі противники радянської

влади ототожнювали її вождів і прибічників із демонічними силами.

Сучасники нерідко в приватних розмовах та листах теж відзначали

факт виникнення нової релігії. Так, у приватному листі (1925) писалося:

«Тепер тут нова релігія, так званий ленінізм. Повсюди бачиш портрет цієї

людини, як у старий час ікони...»806. Візуальні образи відігравали вагому

роль у поширенні нового культу.

В. Ленін у колективних уявленнях грав також роль родового символу,

відповідав людським прагненням мати покровителя, який вирішить важкі

проблеми, і візьме на себе відповідальність за життя простих людей. Він

обіцяв припинити війну, дати землю, побудувати світле майбутнє –

комунізм. Образ батька-захисника був присутній у суспільстві увесь

радянський період. Після смерті вождя одна робітниця писала в ЦК

РКП(б): «Я увірувала в Ілліча… Зараз я зрозуміла, чому ми так побиває-

мося за товаришем Леніним: тому, що він нам захисник і покровитель всіх

пригнічених»807.

Окремі люди, називаючи своїх дітей Володимир, Еді (Это дитя

Ильича), Вілен, Вілор (Владимир Ильич Ленин, Октябрьская революция),

нерідко позначали Леніна «святим покровителем». Образи В. Леніна як

покровителя були присутні й у фольклорі. Зокрема, у 1960-роках була

поширена частівка:

«Ленин, батюшка, проснись

И с Хрущевым разберись.

Водка стала двадцять семь,

Мяса, масла нет совсем»808.

Процеси обожнення зачепили й образ Й. Сталіна. Культ його особис-

тості в СРСР, який встановився ще в міжвоєнні роки, нагадував класичні

релігії. Це визнавали й самі радянські вожді. Зокрема, М. Хрущов зазна-

чав: «Культ особистості дещо нагадує релігію»810. Сталін, який був

вождем нації, партії, присвоїв усі титули та привілеї обожненого батька.

Хоча його влада супроводжувалася широкомасштабним терором, про-

те попри жорстокість його заходів, він був оточений пошаною і навіть

безмежною любов’ю з боку мільйонів радянських людей. Цей феномен до

певної міри приголомшує. Його по-різному пояснюють. М. Хрущов зазна-

чав: «Я віддав би справедливість Сталіну в одному: він завоював наш

розум і тіло не клинком. Ні, він володів надзвичайними здібностями

підкоряти людей і маніпулювати ними – що є якістю, важливою і необ-

хідною для великого вождя»811. Радянський філософ О. Зінов’єв писав, що

сталінські чистки більше зробили для його обожнення, ніж його політика,

що мала метою знизити ціну на продукти на кілька копійок. Цю думку

підтримує С. Московічі, який вважає, що для популяризації Й. Сталіна і

його звеличення як Бога, жах який він навіював, був ефективнішим, ніж

благополуччя, що міг забезпечити його режим812. Російський філософ,

політемігрант Г. Федотов зазначав, що число жертв, яке виражається

шести-, семизначними цифрами, вже піднімає діяча світу злочинного у

світ великий813. Останнє твердження можна застосувати й до багатьох

інших тиранів.

Існують й інші причини обожнення образу Й. Сталіна. За його прав-

ління марксистсько-ленінська ідеологія була перетворена у світогляд,

який давав пояснення всьому. Спочатку це відбулося, зокрема, шляхом

видання серії канонічних радянських текстів. Переписування історії при-

звело до створення нової, де багато старих революціонерів постали злими

істотами. Сталін виступав як переможець їх, як святий Георгій. У такий

спосіб створювалася демонологія ворогів, без якої не існує жодна віра814.

Він підносився в образі Леніна, який воскрес. До нього можна застосувати

слова З. Фрейда, який зазначав, що «видумка героїчного міфу досягає

своєї кульмінації в обожненні героя»815. До Й. Сталіна зверталися як до

напівбога, всемогутнього, всезнаючого і непогрішного.

Американський дослідник М. Маля у своїй праці «Радянська трагедія:

історія соціалізму в Росії. 1917–1991» зазначав: «Сталін – Ленін його часу

та нове уособлення несхильності та невмирущості партії – неминуче

адаптував цей культ до власного керівництва. Справді, посідаючи панівне

становище, було безглуздо не скористатися з нього. Але коли «культ

вождя» стосується живої людини, він надто посилюється цим фактом.

І коли Вождь веде народ від одного революційного перелому до іншого,

зосередження на майже магічній владі особи вождя чимдалі посилюється.

У ситуації постійної кризи герой політичної теорії є природним джерелом

навіть для нетоталітарного суспільства – це підтверджує кар’єра чис-

ленних американських найвищих керівників або Черчілля, або де Голля. У

суспільстві тоталітаризму згаданий герой перетворюється на суперлюдину

майже божественних пропорцій. У такий спосіб Сталін, який майже не

мав безпосередніх контактів з народом своєї країни, перетворився за

допомогою всюдисущих його зображень з гіпсу, в живописі або на плівках

на харизматичну ікону для мас»816. Культ героя, що виник, був відходом

від класичного марксизму, однак відповідав вимогам і потребам нового

суспільства.

Радянський письменник І. Еренбург у своїх мемуарах теж пише, що

починаючи з 1938 року справедливо використовувати культ у його основ-

ному релігійному сенсі, оскільки у свідомості мільйонів Й. Сталін пере-

творився в міфічного Бога. Цю думку підтверджували й ті, що відчували це.

М. Джілас зазначав: «Я наближався до Сталіна в стані свідомості,

близькому до релігійної віри»817. Сталін ставав для мільйонів радянських

громадян недоступним владикою, животворним сонцем, особою, яка

визначала їх життя і розвиток суспільства.

За християнськими канонами створювалися візуальні образи Й. Ста-

ліна: Сталін з дитиною повторював Богородицю з малям, Сталін серед

соратників – Христа з апостолами, Сталін серед робітників – Христа з

людьми.818 Образ Сталіна як аскета теж відповідав християнському

модусу819. А Церква, яка займала ті ніші, на які претендувала радянська

ідеологія, жорстко пригнічувалася.

Слід відзначити, що багато дослідників хоча і визнавали, що в СРСР

відбувалося обожнення особи Сталіна, проте вважали, що цей процес мав

певні межі. Так, британський історик Дж. Хоскінг до сфери його обож-

нення, зокрема, відносив претендування на те, що він пізнав людську

природу, і навіть Всесвіт, за допомогою діалектичного матеріалізму.

Фоном цієї ідеології служили ритуали та церемонії, що певною мірою

нагадували релігійні. Проте Дж. Хоскінг вважав, що сталінській доктрині

не вдалося досягнути успіхів у виконанні деяких релігійних функцій, тому

що вона була переважно політичною та економічною. А людська віра та

духовні цінності за марксистсько-ленінським вченням були вторинними,

похідними. Оскільки це викликало почуття незаповнення, певного неза-

доволення, то в тому варіанті ідеології, що спрямовувався на широкі маси,

було допущено відродження «автономної суб’єктивності». У художній

творчості, зокрема, дістав поширення культ поклоніння герою, сімейної

прив’язаності та романтичної любові822. На наш погляд, Дж. Хоскінг

доволі точно виразив деякі основні параметри використання образу

Й. Сталіна як релігійного, хоча й оминув низку аспектів.

Смерть Й. Сталіна, як і смерть В. Леніна, на деякий час пробуджувала

в окремих людях есхатологічні настрої, їм здавалося, що із смертю вождя

з радянським народом трапиться щось погане. Доволі цікаво реакцію на

смерть тирана зображує історик Н. Хоменко, досліджуючи реакцію

студентської молоді на викриття культу особи Сталіна. Студенти

згадували: «Повідомлення про смерть тирана зустріли таким плачем, що я

аж не повірив своїм очам та вухам. Якась дівчина істерично вигукнула:

“Краще б я померла, чим до цього дожила!”» (В. Андрушко), «Моє

навчання в університеті почалося в… – рік смерти Сталіна. Цю подію я

сприйняла як особисту та всенародну трагедію» (Н. Світлична)823,

«…Коли він помер, це було велике горе. Пригадую: 6-година ранку, коли

повідомили по радіо, – і в один момент увесь гуртожиток здригнувся від

плачу. Такий всенародний рев разом піднявся, що задрижали стіни

гуртожитку. Всі плакали, і я плакав…» (І. Дзюба)824.

Цікаво, що навіть за кордоном не було нестачі в захопленні Й. Ста-

ліним із боку відомих умів. А. Вюрмсер писав: «Скільки сотень і сотень

тисяч відчувають найсвітлішу любов до маршала Сталіна». П. Елюар

присвятив деспоту поему, в якій звучали слова: «І Сталін виганяє біду,

довіра властива його ясному розуму». На честь його сімдесятиліття у

Франції масово збиралися йому подарунки, які відправлялися у Москву

цілими вагонами. Коли він помер, на вулицях було багато людей у

сльозах. Л. Арагон писав: «Щоразу, коли хтось тиснув мені руку, хто б це

не був – Фернан, Франсуа чи Даніель, – ми обидва боялися дивитися одне

одному у вічі, щоб не побачити сльози, тому що інакше неможливо було б

стримати власні»826. Така реакція можлива лише за втрати дуже дорогої

людини або кумира.

Радянська ідеологія заволодівала умами широких мас не лише тому,

що вона насаджувалася за допомогою різноманітних засобів, в тому числі

репресій. Вона ще перемогла тому, що багато явищ тоталітаризму пов’я-

зані з прадосвідом, прапам’яттю людей. Повторення архетипу чи його

імітація, як зазначає М. Еліаде, робили предмет чи дію реальними827.

Г. Почепцов виділяє такі елементи дотиків до міфологічного часу, входу в

нього як: жертва, прачас, сакральний простір, шаманізм, близнюки, ініці-

ації, дуальна структура суспільства, міфологічні моделі (вбивство брата),

ритуали, гарний/поганий простір828. Так, жертвами в післяреволюційних

ходах виступали опудала буржуїв, що несли демонстранти. Аксіоматика

жертовності визначала хід радянської історії. При цьому повторювалися

християнські ідеї: на зміну сьогоднішньому стражданню прийде радісне

завтра. Етапом нового часу виступала Жовтнева революція (Лютнева зна-

ходилася за межею сакрального часу). Демонстрації і паради повторювали

включення населення в цей час. Сакральним простором виступали музеї

Леніна, ленінські кімнати. Шаманізм, зокрема, проявлявся в непомилко-

вості партійних керівників й інституцій. Близнюками в довоєнний і

повоєнний періоди стали Ленін і Сталін. Вони зображувалися разом. Після

критики культу Й. Сталіна на роль близнюка – вірного продовжувача

справи В. Леніна, вірного ленінця, претендували інші генсеки. Утворюва-

лися навіть дві пари: Маркс й Енгельс, Ленін та діючий генсек. Великого

значення в радянській системі надавалося ініціаціям: прийомам у жовте-

нята, піонери, комсомольці, члени партії, прийняття військової присяги.

Замість релігійних свят вводилися радянські, які на офіційному рівні

святкувалися з великою помпезністю, поклонінням вождям. Для прикладу

можна взяти святкування річниці Жовтневої революції. Школярі, сту-

денти, робітники, службовці та інші категорії населення зобов’язані були

брати участь у демонстраціях. Учасники цих дійств несли портрети вождів

та плакати, які прославляли Комуністичну партію. Тут ми бачимо, що на

зміну релігійному приходило світське, яке починало виконувати сакральні

функції.

Звертання до радянських вождів нерідко нагадувало молитви, зокрема

молитви-подяки. Наприклад, діти часто на офіційних урочистостях про-

мовляли: «Дякуємо товаришу Сталіну за наше щасливе дитинство».

Почуття вдячності до нього пізніше закріплювалося всіма закладами.

Н. Світлична згадувала, що її вчителька української мови закінчувала

кожний урок «здравницею мудрому вчителеві та вождеві»835. Така пове-

дінка була притаманна багатьом людям.

Радянські обряди та ритуали нерідко містили значний елемент приму-

совості, штучності та формалізму. Свого часу доволі влучно їх охаракте-

ризували І. Ільф і Є. Петров у статті «Мати» на прикладі октябрин:

«...Була нашвидко скомпонована жахлива музично-профспілкова містерія

під назвою “октябрини”. Новонародженого несли до місцевкому.

радянській обрядовості також використовувалися елементи обрядів

язичницького походження. Для прикладу можна взяти святкування Купа-

ла за сприяння місцевої влади в окремих населених пунктах. Приміром, у

селищі Новоархангельськ Кіровоградської області готувалися до свята

заздалегідь: «Оргкомітет складав план. До роботи залучають художників,

масовиків, учителів, музикантів. Гарно оформляють автомашини, виготов-

ляють гойдалки, човни, казкові містки»837. Ще з кінця 50-х – початку

1960-х рр. в УРСР здійснювалася спроба відродити масницю. Під назвою

«Проводи зими» вона поширювалася в багатьох регіонах. Так, у Жовт-

невому районі Кривого Рогу в 1967 р. на це свято зібрали близько 40 тис.

людей838. Радянізувалися колядки та щедрівки, співи яких практикувалися

в будинках культури, транслювалися по телебаченню. Радянська влада

запозичувала в християнської релігії її ж засоби для насадження своєї

атеїстичної віри, використовуючи для цього, як і Церква в минулому,

багато язичницьких традицій.

Атеїстична переконаність значної кількості громадян Радянського

Союзу в досліджуваний період нагадувала багато чим релігійний фана-

тизм. Та сама абсолютизація віри, яка, однак, спрямована була не на Бога,

а на ствердження його відсутності. Така сама нетерпимість до поглядів

інших людей, які опиралися цій вірі. Таке саме бажання утверджувати

свою віру різними способами. Український релігієзнавець А. Колодний

виділяв такі структурні елементи атеїстичної переконаності, як: атеїстичне

світорозуміння, емоційно-чуттєвий світ атеїста, атеїстична націленість й

атеїстична діяльність як засіб вираження переконаності атеїста839. Як

бачимо, атеїстичній переконаності радянських громадян були властиві

такі самі елементи, які можна застосувати до релігійної віри.

Підсумовуючи зазначимо, що релігійна свідомість окремих віруючих у

досліджуваний період включала також елементи радянської ідеології.

Окремі радянські ідеї й атрибути виконували функції релігійних. Низка

філософів кваліфікували радянську ідеологію як релігійну (щодо останніх

поглядів існують протилежні думки) чи квазірелігійну.

5. На виконання партійного замовлення готувалися окремі збірки про

роботу жінок в УРСР: висвітлювався їх внесок у боротьбу за дострокове

виконання п’ятирічних планів, досвід керівництва в органах влади, в

організації і діяльності жіночих рад як у промисловості, так і в сільському

господарстві; наводилися цифрові дані про чисельність жінок у промис-

ловості, сільському господарстві, транспорті, науці і мистецтві, про

кількість жінок серед депутатів Верховних Рад СРСР і УРСР, орденоносців,

Героїв Соціалістичної Праці, лауреатів Сталінських премій, матерів-

героїнь1.

У періодичній пресі також постійно публікувалися повідомлення про

досягнення жінок як на державному рівні, так і на місцевому. На допомогу

лекторам і агітаторам розроблялася тематика лекцій, доповідей і бесід,

рекомендованих для прочитання в жіночій аудиторії. Тематика цих бесід

якнайкраще ілюструє запити і плани держави у процесі формування

суспільної думки, а також показує пропоновані радянським жінкам соці-

ально схвальні рольові моделі, образ думок, ставлення до дійсності.

Таким чином лекційна пропаганда мала укорінити у свідомості громадян,

що «[п]артія Леніна–Сталіна — організатор і натхненник перемог радян-

ського народу», В.І.Ленін — «[в]еликий вождь і учитель трудящих», а

Й.В.Сталін—«[г]еніальний продовжувач справ Маркса–Енгельса–Леніна—

великий вождь народів». Основа радянського ладу — соціалістична влас-

ність, в суспільстві вітаються переваги колективного господарства перед

індивідуальним. Особливо підкреслювалася «[р]оль соціалістичного змаган-

ня у виконанні завдань післявоєнного п’ятирічного плану». Селяни мали

засвоїти, що «[c]татут сільськогосподарської артілі — основний закон

колгоспного життя», і зрозуміти особливості «[п]оєднання особистих

інтересів колгоспників з громадськими інтересами колгоспів». Велика увага

приділялася формуванню патріотизму в першу чергу за рахунок емоційного

піднесення населення в зв’язку з перемогою СРСР у Другій світовій війні.

Раз у раз громадяни отримували чергові блоки інформації і нагадування,

про «[д]жерело сили і могутності СРСР», про «[м]оральний образ радян-

ської людини», про «[р]адянський патріотизм і національну гордість

радянських людей», про необхідність «[в]иховання радянського патріотизму

в школі і в сім’ї». Не обходилося і без протиставлення одних членів суспіль-

ства іншим—«[у]країнсько-буржуазні націоналісти—найзапекліші вороги

українського народу»2.

Оскільки розглядувана тематика бесід розраховувалася насамперед для

жіночої аудиторії, в двох третинах пропонованих тем головними дійовими

особами в тих чи інших іпостасях виступали жінки. Насамперед, визна-

чалася роль жінок у будівництві соціалістичного суспільства, наголошу-

валося, що жінка в СРСР «…рівноправний громадянин соціалістичного

суспільства», «…велика сила радянського суспільства». Неодноразово

підкреслювалася «Роль жінки в колгоспному будівництві», в «…держав-

ному управлінні», звеличувалася звитяжність «[ж]інок-колгоспниць —

Героїнь Соціалістичної Праці»; окреслювалися ключові ролі і завдання

жінок: «…у виконанні нової сталінської п’ятирічки», «…у боротьбі за новий

економічний і культурний розквіт нашої соціалістичної батьківщини»,

«…в боротьбі за післявоєнне піднесення сільського господарства»,

«…в боротьбі за укріплення колгоспного ладу», «…в боротьбі за органі-

заційно-господарське укріплення колгоспів», у промисловості «...в боротьбі

за виконання п’ятирічки в чотири роки», «…в боротьбі за новий економіч-

ний і культурний розквіт нашої соціалістичної Батьківщини»3.

При цьому не залишалися поза увагою й питання особистого життя та

«[м]оральний образ радянської жінки». Держава, потребуючи жіночої від-

дачі, систематично підкреслювала існування рівних прав чоловіків і жінок,

закріплених у радянському законодавстві. Це питання цілеспрямовано

підкріплювалося циклом лекцій, в яких висвітлювалося «[п]іклування партії

Леніна—Сталіна і радянської держави про політичне виховання і культурне

зростання радянської жінки», «[с]талінське піклування про жінок-матерів і

про дітей», робилося протиставлення на становищі жінок у країнах

соцтабору і в капіталістичних країнах4.

Шляхом активної і планомірної пропагандистської роботи через засоби

масової інформації, широко розповсюджену агітацію на зборах як в межах

невеликих груп на підприємствах і організаціях, так і під час численних

масових зібрань активістів різних галузей господарства відбувалося

формування дієвого жіночого активу, який провадив величезну роботу і

залучав у цей процес інших менш активних жінок.

Проаналізувавши численні пропагандистські видання російська дослід-

ниця С.Айвазова відмітила, що з радянської свідомості повністю зникло

уявлення про те, що жінка може і не працювати у суспільному виробництві5.

Цей та інші висновки російських науковців6 щодо гендерних взаємо-

відносин в радянському суспільстві є цілком правомірними і для дійсності

УРСР. Згідно ними, у радянський час юридично жінка отримала повну

рівноправність. Разом з тим офіційна ідеологія рівноправності маскувала

фактичну дискримінацію жінок у всіх сферах життя. Негласно існував

своєрідний гендерний контракт, санкціонований державою, т.зв. «контракт

працюючої матері»: жінка формально має з чоловіком рівні права, отримує

будь-яку освіту, може працювати на будь-якій посаді — але при цьому

сім’я не перестає бути основою її діяльності. Держава немовби від-

мовлялася регулювати приватне життя людей, але насправді вона мовчазно

підтримувала точку зору, що побут і сім’я — особиста справа кожної

жінки, в якій вона може розраховувати тільки на власні сили. Для

характеристики наведених гендерних відносин, коли жінці відводилися

дві ролі — працівниці і матері, стали використовувати термін «контракт

працюючої матері».

Напрацювання українських науковців7 у сфері тендерної історії поряд

з теоретичними розробками, включають у т.ч. практичні дослідження, а

саме—запис інтерв’ю за допомогою методів усної історії. Це однозначно

дозволяє виявляти нові грані, осмислювати нові образи радянського

повсякдення, відстежувати спільності і відмінності в жіночих практиках

тощо.

Повоєнна демографічна ситуація в УРСР характеризується нерівно-

мірним перерозподілом чоловічого і жіночого населення країни, особливо

працездатного віку. У 1945 р. чисельність працездатного населення не

перевищувала 3,5 млн. осіб проти 7,2 млн. перед війною, при цьому

кількісний склад жінок станом на 1 січня 1945 р. становив 64% усього

населення республіки. Після повернення тих, хто залишився живим, з армії

і з евакуації кількість працездатних зросла до 5,6 млн. осіб, але не досягла

довоєнного рівня. Навіть після повернення додому чоловіків їх кількість

удвічі поступалася кількості жінок8.

Для ефективної реалізації усіх можливостей наявного трудового ресурсу

в суспільній свідомості був зроблений акцент на формуванні образу:

радянська жінка — активний і рівноправний «будівничий соціалістичного

суспільства». Оскільки ще на початку 1920-х років у СРСР практикувалося

втягнення жінок у всі сфери суспільного виробництва, партійно-державна

система мала досвід залучення жінок для вирішення своїх важливих

стратегічних завдань. До того ж за роки війни жінки стали незамінною

виробничою силою: чоловіки воювали на фронті, а жінки, не покладаючи

рук і сил вели свою «боротьбу» у господарстві, працюючи над виконанням

завдань Комуністичної партії навіть в найважчих галузях промислового

виробництва, зокрема на шахтах Донецького басейну. У важкій промис-

ловості, і не тільки, вони швидко оволодівали «чоловічими» спеціаль-

ностями: забійників, слюсарів, фрезерувальників, електрозварників9, бон-

дарів10. Наприклад, станом на березень 1944 р. близько 50% усіх робіт на

шахтах комбінату Ворошиловградвугілля виконувалися жінками. Праців-

ники сільського господарства також були укомплектовані виключно з жінок,

підлітків, людей похилого віку та інвалідів. Тут жінки становили понад 80%

трудівників, оволодіваючи професіями трактористів МТС, комбайнерів,

механізаторів11.

Жінки продовжували відігравати вагому роль на виробництві і у відбудові

практично всіх галузей народного господарства навіть по закінченні війни

до повної демобілізації військових із лав Радянської армії. Їх ентузіазм

підтримувався активною пропагандою. Особлива увага приділялася форму-

ванню жінки як ідеального виробничника. Ідеї партії неодноразово продуб-

льовані жінками-активістками лунали закликом до усіх радянських жінок:

«Нам необхідно з новими силами взятися за роботу, ми здатні і повинні

довести, що ми можемо на рівні з чоловіками брати участь в громадському

житті і відновлювати господарство»12; «Наше серце переповнене радістю…

радянська влада дала нам можливість бути повноправними членами і

отримати будь-яке ремесло. Наші жінки мають повну можливість нарівні з

чоловіками брати участь у виконанні п’ятирічного плану»13.

Процес залучення жінок у відбудову не був пущений на самоплив.

Зокрема, з метою налагодження роботи в західних областях УРСР прийнято

ряд рішень ЦК КП(б)У: «Про роботу серед жінок в західних областях

Української РСР» (5.04.1945 р.), «Про заходи з покращення роботи серед

жінок в Західних, Ізмаїльській і Закарпатській областях України»

(28.04.1946 р.). У 1947 та 1948 рр. прийнято ряд додаткових документів

стосовно покращення роботи серед жінок решти областей УРСР: рішення

ЦК КП(б)У «Про заходи поліпшення роботи серед жінок на Україні»

(19.04.1948 р.), вказівки про роботу серед жінок в рішеннях Пленуму ЦК

КП(б)У та постанови РМ і ЦК КП(б)У (20.06.1947 р.).

Реалізація завдань уряду і партії стосовно покращення роботи серед

жінок відбувалася шляхом формування широкої мережі жіночих об’єднань—

делегатських зборів та жіночих рад з різними секціями, які в своїй роботі

керувалися вищезгаданими рішеннями ЦК КП(б)У та підпорядковувалися

відділу з роботи серед жінок при ЦК КП(б)У (ліквідований у 1953 р.).

Основна мета проваджуваної роботи — формування «свідомої» громадян-

ської позиції у якнайбільшої кількості жінок, активне залучення їх до

виробничого процесу. Відмітно, що жіночі ради різних областей мали свої

специфічні завдання, які залежали в першу чергу від проваджуваної урядом

політики в тому чи іншому економічному регіоні України.

Безпосередньо на місцях, зокрема у сільській місцевості західних облас-

тей УРСР, жіночі відділи організовували проведення зібрань односельчан

для прослуховування різнопланових доповідей (доповідачами зазвичай були

представники району, або місцеві вчителі), стежили за благоустроєм і

озелененням населених пунктів, брали активну участь в організації людей

для весняно-посівної кампанії (1948 р.), у створенні колгоспів, проводили

агітацію за придбання державної позики тощо.

Для скеровування жіночої ініціативи в необхідному Комуністичній партії

напрямку у перше повоєнне десятиліття проводилися численні обласні

наради передовиків виробництва різних сфер. Ілюстративними з цього

приводу є стенограми обласного засідання жіночого активу Тернопільської

області (1948 р.), на якому були присутніми серед інших жінки-активістки

і з інших західних областей України. «Ми зібрались тут для того, щоб

обговорити питання про нашу роботу, про виконання плану 4-ї сталінської

п’ятирічки, як підвищити рівень нашої роботи»14—раз у раз повторювали

з трибуни доповідачі.

У своїх виступах передовики закликали всіх жінок-колгоспниць: «працю-

вати ще краще, зміцнити трудову дисципліну, підвищити продуктивність

праці, вирощувати високі врожаї»15. Одноосібницям радили: «вступайте до

колгоспу, організовуйте дружну роботу, підвищуйте трудову дисципліну…

Наші колгоспи — це наше весілля, наше радісне життя, це наше щастя. Це

наш будинок»16; «Я закликаю всіх жінок, які ще не вступили до колгоспів,

після цих зборів пояснити всім жінкам про користь колгоспу»17.

Подібні зібрання, що проводилися на високому організаційному рівні в

атмосфері ейфорії, ставали потужною рушійною силою, оскільки давали

його учасницям відчуття власної значущості. Жінки-активістки з далеких

населених пунктів знайомилися зі своїми колегами, дізнавалися про їх

проблеми і досягнення у виконанні поставлених завдань, переконували себе

у правильному виборі своєї життєвої стратегії.

Складовою частиною практично кожного виступу учасниць зібрань було

озвучення особистої мотивації, яка стимулювала на досягнення успіхів.

Часто лунали висловлювання про сподівання змін на краще у повсяк-

денному житті: «Раніше жінки були забитими, не знали ніякого подвигу

вперед, зараз жінки працюють на відповідальних постах, жінки депутати,

жінки Герої Соціалістичної праці, про жінок можна читати в газетах і

журналах»18; «Я 4 рік живу в Радянському Союзі. Я 4 рік почуваю себе

рівноправною громадянкою, беру участь у виборах рівноправних громадян,

беру участь у будівництві, у відбудові моєї Батьківщини»19 та ін.

Під час доповідей виступаючими неодноразово підкреслювалося, що

жінка отримала в радянській державі рівні права на працю і відпочинок, має

всі можливості для самореалізації, в першу чергу у високопродуктивній

праці, а також у розширенні свого політичного світогляду: «Я комсомолка,

але для мене цього мало, я хочу бути комуністом і готуюсь до вступу в

кандидати партії, щоб бути політично досвідченою і розумітися у всіх

господарських і політичних питаннях»20. Причому використовувалася як

мотивація на особисті зміни на краще у повсякденному житті, так і

необхідність допомогти державі та комуністичній партії, яка разом з її

вождем «постійно піклується про своїх громадян».

На таких зібраннях жінки не тільки озвучували вже наявну власну мо-

тивацію, а й, у тому числі, ставили перед собою чергові високі завдання—

у реалізації професійних навичок чи проведенні активної громадської

роботи, необхідної в першу чергу для вирішення важливих завдань уряду

(п’ятирічка за 4 роки, чи колективізація у західних областях України тощо).

В результаті діяльності відділів з роботи з жінками, серед жінок України

було проведено величезну роботу з включення їх у соціалістичне

будівництво. В одному з річних звітів в ЦК КП(б)У відповідальні за роботу

жіночих відділів однієї із західних областей з гордістю визнавали: «Деле-

гатські збори і жіночі ради дійсно були одним із приводних ременів через

який партійна організація області проводила свій вплив на широкі маси

населення»21.

Аналізуючи численні довідки в ЦК КП(б)У про роботу серед жінок,

можемо зробити висновок, що в суспільстві сформувалася категорія жінок,

які свою життєву стратегію поведінки обирали у формі активної реалізації

у сферах, які раніше були для них закритими. Причому, щоб вижити і

досягти певних вершин необхідно було стати успішною за рахунок важкої

праці, участі в громадському житті. Жіноцтво проявляло активність у всіх

виробничих сферах: у відбудові народного господарства і виробничому

навчанні; у боротьбі за виконання п’ятирічки в чотири роки; у відновленні

роботи в колгоспах і їх створенні в західних областях України; участі в

численних неоплачуваних громадських роботах (в т.ч. благоустрої насе-

лених пунктів, ремонті шкіл, клубів, робітничих їдалень, гуртожитків,

дитячих установ, в організації допомоги дітям-сиротам, в проведенні

господарських і політичних кампаній) та ін.

Образ радянської жінки як соратника чоловіка у щоденній соціалістичній

«боротьбі» (за виробничий план, за порядок на вулицях міста, за перемогу

у соцзмаганнях), поступово із предмету гордості трансформувався в

щоденну практику. І в 1960-х роках жінка і без закличного подвигу нарівні

з чоловіками працювала на виробництві. Саме ця рівність ввійшла в ціннісні

орієнтації радянських жінок22.

Щоб не виглядало голослівним твердження про рівноправність жінок у

всіх сферах, в тому числі в партійному і державному керівництві на місця

неодноразово надходили вказівки про формування жіночого партійного

активу, збільшення складу жінок в органах державної влади. Проте ці

вказівки не завжди бралися місцевим керівництвом до уваги. Чергові звіти

знову і знову показували явну диспропорцію чоловіків і жінок у такій сфері,

як управлінська діяльність.

Невідповідність між пропагандою і практикою явно проглядалася з

щоденних реалій повсякденного життя населення. Найбільш яскраво це

можемо спостерігати у перше післявоєнне десятиріччя.

Все радянське суспільство раділо закінченню війни і перемозі у Другій

світовій війні. Перехід на мирне будівництво супроводжувався могутнім

трудовим піднесенням, скрізь на місцях люди з ентузіазмом включалися

у мирне виробництво, про що свідчать численні інформаційні довідки в

ЦК КП(б)У з областей. Разом з тим мали місце висловлювання, що не

сприяли піднесенню авторитету держави, оскільки люди втомилися від

війни і від необхідності підпорядковувати своє життя потребам державної

системи.

В суспільстві активно обговорювало питання: про припинення дії

карткової системи, про повернення спричинених війною збитків, про

необхідність зменшення темпів роботи, про бажання працювати не за

бронею, а там, де хто хоче і кому де вигідно, про потребу вільного продажу

хліба, про відновлення довоєнного життя в матеріальному становищі, про

збільшення заробітної платні і достатнє забезпечення населення продук-

товими і промисловими товарами, про відбудову житла, про припинення

мобілізації робочої сили тощо23.

Проте держава, навіть по закінченні війни не давала можливості вибору

індивідууму проявити себе у вибраній особистими переконаннями чи

бажаннями сфері діяльності. Необхідно було виконувати лише завдання

комуністичної партії. Перенісши лозунги війни у повоєнну повсякденність

проголошувалися заклики залишити всі особисті мрії, переживання,

сподівання тощо до кращого часу, що жінки і зробили, нарівні з чоловіками

включившись у виробничий процес.

Порівняно легше на соціальне замовлення суспільства відгукувалися

молоді дівчата, комсомолки, які не були переобтяжені сімейними обов’яз-

ками. В першу чергу, саме їх нарівні з чоловіками мобілізовували за

оргнаборами на відбудову об’єктів важкої промисловості, залучали на

численні громадські роботи з відбудови міст, доріг, будинків соціального

значення тощо. Вони могли тижнями не приходити додому, оскільки

збирали врожай на колгоспному полі; з готовністю включалися у виробниче

навчання, освоювали різноманітні професії, і йшли працювати за розпо-

ділом. Проте не варто таку соціальну активність сприймати однозначно як

миттєву готовність прислужитися державі.

Нерідко така активність, по-перше, була насадженою необхідністю,

таким собі способом виживання, по-друге, мала особистісні мотиви для

вибору відповідної життєвої стратегії. Відсутність будь-яких матеріальних

статків і засобів для проживання, прагнення отримати визнання «нормаль-

ної радянської людини» і довести свою незаплямованість (така модель

поведінки присутня у нащадків т.зв. «ворогів народу», та репатрійованих),

необхідність змінити місце проживання, щоб хоч трохи вийти з-під пиль-

ного нагляду системи — всі ці, та багато інших мотивів змушували

погоджуватися на будь-яку роботу, без врахування особистих вподобань,

працювати за трудодні в колгоспі, їхати далеко за межі рідної домівки згідно

направлень за оргнаборами, або йти вчитися на численні курси чи в

навчальні заклади системи трудових резервів.

Наявність сім’ї і народження дитини значно звужувало жіночу мобіль-

ність. Більш того, особливо на початку відбудови, молоді матері часто

залишалися наодинці із проблемою: яким чином виконати мінімальний

робочий план при одночасній необхідності догляду за малою дитиною. Про

активну виробничу і громадську діяльність за відсутності розвиненої

соціальної інфраструктури, в першу чергу мережі дитячих садочків, не

могло бути і мови. В цілому по країні ситуація з відновлення мережі дитячих

ясел чи навіть подекуди дитячих садочків покращилася тільки на початок

1950-х рр. До того, лише окремі райони звітували про наявність таких

установ у межах небагатьох населених пунктів.

Таким чином молодій матері, найперше в сільській місцевості доводи-

лося опинятися перед вибором — залишатися удома з дитиною і постійно

перебувати під пресингом з боку сільської адміністрації, що подекуди

супроводжувався погрозами, або ж виходити на роботу в колгосп для

відпрацювання трудоднів, які в реальності не давали в сім’ю прибутку, і

залишати малолітню дитину на цілий день саму, в кращому разі під нагляд

ненабагато старших дітей чи когось із родичів похилого віку, які за станом

здоров’я були навіть не придатні для будь-якої роботи в колгоспі.

Вирішення різноманітних побутових питань, регулювання сімейних

відносин залишалося у сфері інтересів жінки і лягало на її плечі у весь

позаробочий час. Фактично ведучи домашнє господарство жінка відробляла

другий робочий день, який, на відміну від першого, не оцінювався, не

оплачувався, забирав час, необхідний для відновлення сил. Таким чином,

приносила в сім’ю гроші, і одночасно при їх недостатній кількості мусила

економити, і паралельно шукати шляхи для отримання додаткового

прибутку (обробіток присадибних ділянок і вирощування врожаю для

власних потреб, залишки можна було продати на міських базарах; утри-

мання невеликої кількості худоби; пошиття одягу на замовлення; виготов-

лення грубого полотна на рядна, рушники, покривала на саморобних

ткацьких верстатах тощо). Слід відзначити, що описана ситуація більш

характерна для першого повоєнного десятиліття, оскільки в Україні в

результаті воєнних дій залишилося багато вдів і сиріт; процес демобілізації

військових з Радянської армії розтягнувся на кілька років; чоловіки

(в результаті існуючого розподілу тендерних ролей) були задіяні більшою

мірою у відбудові житлових і господарських приміщень тощо.

Все більше подвійне навантаження на жінок починає визнаватися навіть

в офіційних документах. Постанова ЦК КПРС (жовтень 1966 р.) закликала

боротися з феодальним ставленням до жінок і створити умови для

подолання нерівності в побуті. В результаті проваджуваної державою

політики, коли «орієнтація на сім’ю віталася як доповнення, але не як

альтернатива безумовного пріоритету громадського над приватним»24, жінки

виявилися не готовими народжувати багато дітей, щоб не втрачати свій

соціальний статус.

І хоча в друге повоєнне десятиліття відбулося деяке матеріальне

полегшення та зменшився ідеологічний тиск, продовжувала укорінюватися

тенденція, коли в сім’ях народжувалися 1-2 дитини, що давало можливість

жінці в порівняно короткий термін повернутися з відпустки на робоче місце.

В цей час також простежується закріплення додаткового навантаження на

жінку: її суспільний статус, на відміну від статусу чоловіків, все більшою мірою починає залежати від успіхів її дітей, її материнських «талантів».

Окрім вигодовування грудної дитини, догляду за нею, придбання одягу,

приготування їжі, навчанням основи уявлення про оточуючий світ, про

комуністичну мораль, на жінку покладалася відповідальність за правильну

підготовку дитини до школи, її успішність, розвиток звички до культурного

проведення вільного часу25.

Безумовно, наведені вище приклади є лише окремими штрихами до

з’ясування місця, ролі і статусу жінки в радянському суспільстві. Немож-

ливо, та й мабуть немає необхідності намагатися моделювати універсальний

образ радянської жінки. Адже в повоєнному суспільстві радянська система

різним верствам і групам населення як в індивідуальному, так і в загальному

порядку, пропонувала, нарівні з матеріальними труднощами, цілу обійму

постійних стресових ситуацій.

Одним з наслідків війни виявилася численна кількість вдів і сиріт, які не

тільки страждали від втрати близьких людей, а ще й змушені були само-

тужки, без чоловічої підтримки, відбудовуватися, боротися за харчування, за

виживання, за отримання певного соціального статусу. Ситуація ускладню-

валася для тих жінок, які не мали освіти і, разом з тим, у силу численних

обставин не могли дозволити собі таку розкіш, як навчання—як результат,

їх працю в державі використовували на численних некваліфікованих

роботах. Більш того, попри наявні статистичні показники рівня освіти і

професійної підготовки жінок, у зв’язку з закріпленим подвійним наванта-

ження, оформилася стійка специфіка професійної зайнятості жінок —

некваліфікована і малокваліфікована праця, переважно ручна, важка, що не

потребує ніякої професійної підготовки. Спостерігалося замкнуте коло —

жінки важко працювали, але не мали достатніх коштів на прожиття.

Мінімальні залишки від заробітної плати вкладалися у домашнє натуральне

виробництво, зокрема в селі, за рахунок нього і виживали, особливо в перше

повоєнне десятиліття.

Щоправда навіть тяжка праця не вберегла від голоду 1947 р., коли увесь

наявний врожай на колгоспних полях України під пильним оком партійних

функціонерів повністю вивозився з колгоспу. В цей час жорстоко каралося

будь-яке намагання зберегти хоч частку врожаю. Люди продовжували жити

в умовах постійного контролю з боку системи ще тривалий час. Інколи до

абсурду доходили покарання, в т.ч. і жінок за окремі покарання. Зокрема,

за період з 1 січня по 1 жовтня 1950 р. перевіряючими органами припинено

у т.ч. справи про крадіжку соломи, неповернення грошей за будівництво

хати, крадіжка кавунів, здача молока з невідповідною жирністю, зібрання

дітьми колосків на колгоспному полі, крадіжка 2 кг картоплі26 тощо.

В анонімному листі у Президію ВР УРСР (від 17.07.1950 р.) колгоспники

наступним чином характеризували своє існування: «На хліб неврожай в

колгоспах, ми вже знаємо, що нічого не дадуть, а помирати з голоду не

хочеться. Запасів у нас немає, грошей також майже нічого, злидні застав-

ляють робити злочини, а за ті злочини, які б вони не були, покарання одне—

10 років тюрми і на Урал або в тайгу, бо туди необхідна безплатна робоча

сила, у нас називають організований набір через тюрму. В нас в Україні є

такі села, де з 100 хат у 80 чи навіть більше один з сім’ї засуджений на 10 і

більше років. Війна наробила сиріт і вдів, а ми штучно продовжуємо їх

робити. Замість виховної роботи з боку керівників чути лише погрози —

суд та тюрмаｻ27.

У повоєнному суспільстві влада цілеспрямовано продовжувала багато-

векторну практику штучного витіснення численної кількості людей (і чоло-

віків, і жінок) в маргінальне становище стосовно більшості членів суспіль-

ства (серед них були і засуджені за різноманітні покарання, і обмежені в

правах репатрійовані громадяни, і т.зв ｫвороги українського народу —

буржуазні націоналістиｻ). Як результат така політика тиску тією чи іншою

мірою стосувалася практично кожного члена суспільства, що приводило до

необхідності знаходитися перед вибором, яку життєву стратегію обрати,

щоб вижити.

Таким чином, образ, пропагований радянською ідеологією у повоєнні

десятиліття представляє нам жінку-трудівницю, рівноправну сподвижницю

чоловіка у виробничому процесі. Соціологи, глибше проаналізувавши

характер тендерних відносин в суспільстві, пропонують нам розглядати

радянську жінку з погляду функціонування гендерної програми ｫконтракт

працюючої матеріｻ. Дослідники, що збирають і опрацьовують усні свід-

чення акторів історії допомагають ввести в науковий обіг розуміння світо-

сприйняття, щоденну практичну реалізацію у всіх сферах життя кожної

індивідуальної жінки з погляду гендерних взаємодій у суспільстві, деталі-

зують індивідуальне жіноче повсякдення.

Враховуючи напрацювання попередників з даного питання а також власні

спостереження приходимо до висновку, що радянська жінка—це могутній

екстенсивний трудовий ресурс, який був мобілізований державою для вико-

нання різнопланових завдань. Жінкам для повноцінної реалізації на рівні з

чоловіками пропонувалися різноманітні рольові моделі, проте в реальності

лише обмежена кількість жінок могла ними скористатися. Попри явні вико-

нувані рольові моделі згідно стереотипів ｫжінка-трудівницяｻ, ｫжінка-матиｻ

тощо можна спостерігати зовсім відмінні стратегії виживання і моделю-

вання поведінки, залежно від того, до якої суспільної верстви належала

жінка, або ж яке мала місце в рамках соціальної стратифікації. Тема ｫмісце

жінки в радянському суспільствіｻ — багатопланова, різнорідна, і потребує

глибокого занурення в дослідження, тому що кожна жінка це нова історія,

це відмінна повсякденність в її оточенні, це відмінна практика поведінки.__