2014-02-02
954
соціумі існувала диспропорція між ресурсами товарів для населення і
грошовими доходами громадян, причиною чого стало передусім недороз-
виненість легкої та харчової промисловості. Попри спроби республіки
збільшити товарообіг, залишки грошей у населення накопичувалися
надшвидкими темпами, провокуючи незадоволення платоспроможного
попиту передусім на непродовольчі товари—одяг, взуття, вовняні тканини,
меблі, холодильники, будівельні матеріали тощо. Вже у 1965 р. окремі
українські керівники демонстрували розуміння ситуації, що склалася, а
саме — структурних змін на шляху перетворення радянського соціуму на
споживацьке суспільство. Приміром, заступник голови Держплану УРСР
М.Махиня дорікав Держплану СРСР, що той без причин закладає структуру
товарообігу на рівні 1950-х рр., не враховуючи значне зростання доходів
громадян1.
Проблема товарів народного споживання чітко постала в свідомості
радянських керманичів у першій половині 1970-х рр., коли було прийнято
|
|
|
низку рішень щодо прискореного розвитку галузей промисловості групи
«Б». Втім, попри інтенсивні заходи, відразу наростити випуск продукції на
застарілому обладнанні, без належного і вчасного отримання сировини було
важко. Радянські люди завжди відчували нестачу товарів повсякденного та
довготривалого попиту, які б мали належну якість і при тому існували в
широкому виборі.
Забезпечення харчовими продуктами загалом трималося певного рівня
якості. У кожному магазині був перелік товарів, завжди доступний для
купівлі, — борошно І-го та ІІ-го ґатунку, хліб, рис, манна, перлова та
пшенична крупи, маргарин, топлені жири, сало, варені ковбаси, свіжо-
морожена риба, плодоовочеві та рибні консерви, олія, цукор, кондитерські
та макаронні вироби тощо2. З середини 1970-х рр. почали відчуватися перші
перебої з постачання м’яса та м’ясних виробів. Якісне і недороге м’ясо та
ще й без черги—ідеал майже недосяжний у брежнєвську епоху. У закладах
громадського харчування запроваджено «рибні дні», а державна торгівля
м’ясом та ковбасними виробами у деяких містах здійснювалася лише
вранці та ввечері. Створювалися спеціальні комісійні магазини для
продажу м’яса, постійно вівся моніторинг цін на колгоспних ринках, про
що надходили звіти в ЦК КПУ (при тому, попри підвищений попит, ціни
протягом другої половини 1970-х — початку 1980-х рр. суттєво не різни-
лися3). Населення, що мало присадибні ділянки, вирощувало худобу та
птицю самостійно, при цьому для годівлі часто скуповуючи в магазинах
дешеві хлібопродукти.
На початку 1980-х рр. через загальний спад у сільському господарстві
|
|
|
ситуація з постачанням продуктів харчування погіршилася. Почалися
перебої з надходженням свіжих овочів. На 1982 р. торгівля молоком і
молочними продуктами здійснювалася лише в мінімальних розмірах і лише
пониженої жирності, а тваринне масло навіть у великих містах і промис-
лових центрах продавалося протягом 1–2 год. на день і лише по 200–300 гр.
в одні руки. В основних промислових областях змушені були встановити
лімітні години протягом дня, коли у магазинах державної роздрібної торгівлі
можна було дістати м’ясо, варені ковбаси, тваринне масло, до решти
областей ці продукти практично не доходили. Масло, наприклад, можна
було отримати лише в закритих установах — партійних їдальнях, ресто-
ранах, лікарнях, санаторіях, школах і дитячих садочках. Таке становище
зберігалося практично всю першу половину 1980-х рр. Проблема забезпе-
чення маслом та молочними продуктами була настільки гострою, що
республіканські керманичі, готуючись до проведення обласних партійних
конференцій та виборів до Верховної Ради СРСР у 1984 р., подбали
передусім про виділення в разовому порядку областям 1250 т. тваринного
масла для постачання населенню4.
Порівняльна таблиця продажу харчів у м. Києві в буденні та перед-
святкові дні свідчить, що до святкового кошика радянської людини входили
м’ясо, птиця, ковбасні вироби, жива чи заморожена риба, оселедці, торти
та тістечка, попит на які перед святами підвищувався у 2–3 рази5. Втім уже
1985 р. ця різниця практично нівелювалася6: у певному сенсі в Києві завжди
був передсвятковий ажіотаж, адже міська торгівельна мережа забезпечувала
товарами всі навколишні області. Пересічний радянський громадянин, на
середину 1980-х рр. маючи легковий автомобіль та достатній заробіток,
цілком міг собі дозволити раз на місяць їздити за покупками в київські
магазини.
У брежнєвський час за рахунок відносно незбалансованого продуктового
забезпечення структура харчування у розрахунку на душу населення не
вповні відповідала раціональним нормам. Наприклад, у 1979 р. кожен
радянський громадянин у середньому недоотримував м’ясних та молочних
продуктів, овочів та яєць, натомість надуживав хлібопродукти, картоплю та
цукор7.
Пам’ятними для доби «застою» стала середина 1980-х рр., коли у Радян-
ському Союзі почалася боротьба проти алкоголізму. Держава загалом мала
всі підстави для стурбованості: у 1985 р. у середньому один житель України
на покупку алкоголю витрачав 127 руб., а на придбання, наприклад, радіо-
товарів — 25 руб., друкованої продукції — 17 руб., спортивних товарів —
3 руб.8. У 1985 р. кількість підприємств торгівлі та громадського харчування,
які торгували спиртними напоями, скоротилася майже на 40%. Торгівля
спиртними напоями була заборонена у 22% сільських населених пунктах,
які мали магазин. У Ворошиловградській області, приміром, у більш ніж
40% магазинів торгівля спиртним проводилася дві години з 17 до 19. Різке
зменшення продажу алкоголю призводило до того, що виникали значні
черги при купівлі горілки до початку торгівлі та особливо наприкінці її про-
дажу, а також у п’ятницю та суботу у магазинах, де торгівля у неділю була
заборонена. Наприклад, у с. Верховцево Дніпропетровської області перед
відкриттям магазинів були черги до 170 чол., за дві години до закриття —
300 чол.9. Люди виїздили за алкоголем до інших областей, купували напої
«про запас», що створювало передумови для спекуляцій, а найголовніше—
почали активніше займатися самогоноварінням. Дії держави у відповідь
(наприклад, суттєве підвищення ціни на дріжджі) не мали успіху.
Окрім закладів державної торгівлі, придбати товари можна було в комі-
сійних магазинах та на колгоспних ринках. Щоправда, ціни там суттєво
|
|
|
різнилися. Якщо державна роздрібна ціна у 1982 р. за кілограм яловичини
становила 1,90 руб., то на колгоспних ринках Києва—4,50 руб.; свинина—
2 і 5 руб. відповідно; сала свиного—2,30 і 4,50 руб.; десятка яєць—80 коп.
і 1,25 руб.; картопля — 12 і 40 коп.; цибулі зеленої — 50 коп. і 1,20 руб.;
моркви—25 коп. і 1,60 руб.; редису—40 і 90 коп.; часнику—1,60 і 3,90 руб.
за кілограм10.
Починаючи з 1970-х рр. одяг та їжа — ці базові потреби людини —
перестали бути головною турботою радянських громадян, адже радянська
влада вже протягом певного часу цілком вдовольняла принаймні їх кількісні
виміри. Свідомість радянської людини перелаштовувалася від бажання
просто «жити» до потреби «жити добре». Чи не вперше соціум почали
турбувати проблеми комфортного облаштування житла, модного одягу,
харчових делікатесів, побутової техніки. Останнє — ідея, що домашню
роботу можна виконувати за допомогою техніки, а не вручну, і що така
техніка може бути доступною для кожної родини—теж одне з виключних
явищ, яке привніс брежнєвський період. На середину 1970-х рр. перестали
бути винятковими та одиничними холодильники, чорно-білі телевізори,
м’ясорубки, праски, окремі види меблів. З товарів престижу вони пере-
творилися на буденні речі, особливо після значного зниження на них
роздрібних цін у 1978 р., за яким продаж холодильників («Днепр»,
«Донбасс», «Саратов») зріс у 2 рази; чорно-білих телевізорів («Весна»,
«Таурас», «Славутич», «Берёзка») — в 1,7 рази11. Кольорові телевізори
«Електрон», «Радуга», «Рубін» продовжувалися залишатися небаченим
шиком.
Обстеження тривалості користування побутовою технікою, проведене
у 1972–1973 рр., показало, що більше половини її було придбано в останні
5 років, для колгоспників цей показник підвищувався до 60–80%. Особ-
ливою новинкою для мешканців села були телевізори, холодильники,
пральні машини. Якщо ж порівнювати сім’ї за рівнем доходу та забезпе-
ченістю їх побутовою технікою, то певним предметом розкоші залишалися
холодильники та пилососи, причому кардинально відрізнялася їх кількість
|
|
|
у робітників та службовців і колгоспників. На 100 сімей робітників і
службовців з середньодушовим сукупним доходом менше 50 руб. холодиль-
ників було 37, пилососів — 8 (у колгоспників 3 та жодного відповідно),
на 100 сімей робітників і службовців з доходом більше 100 руб. було
60 холодильників і 27 пилососів (у колгоспників 11 і 2)12.
Рівень забезпеченості населення побутовою технікою різнився залежно
від економічних районів республіки. Найкраще жили мешканці промислово
розвинутого Донецько-Придніпровського району та всіх південних облас-
тей, натомість наявність таких предметів у робітників, службовців та
колгоспників областей Південно-Західного району нижче середнього рівня
в республіці13.
Іншим символом сімейного достатку брежнєвської епохи став авто-
мобіль. Поряд з побутовою технікою автомобіль кардинально перелаш-
товував повсякденний побут. Зміна в ставленні до автомашини від предмету
службового привілею та предмету розкоші («Побєда», «Волга») до зручного
засобу пересування («Лада», «Запорожець», «Москвич») у міру доступного
для кожної особи спровокувала ситуацію, коли кожен хотів володіти лег-
ковим автомобілем. Якщо на середину 1960-х рр. кількість осіб, що мали
машину, налічувала лише 200 тис. осіб14, то у подальшому ця цифра стрімко
зростала. Типовий розподіл на право придбати індивідуальну машину на
перше місце ставив керівництво, за ним слідував заслужений раціоналізатор
чи кваліфікований працівник зі стажем роботи більше 10 років, потім
звичайний робітник чи службовець.
Брежнєвська доба—це час, коли радянські громадяни покидали бараки,
гуртожитки і комуналки та переселялися до власних квартир. Власне житло
радянської сім’ї могло перебувати в індивідуальній, кооперативній чи
державній власності, при цьому в кожному з цих випадків вважалося своїм.
Одинокі робітники та службовці, а також молоді сім’ї найчастіше прожи-
вали в гуртожитках. За символічну плату (робітник, який проживав у
гуртожитку робітничого селища платив 2,80 руб. на місяць у 1966 р. при
зарплаті 90 руб.15) якість житлових умов була не завжди на високому рівні.
Найбажанішим способом придбати власне житло у брежнєвський час
було отримати державну квартиру. Протягом усієї епохи будівництво
житлового фонду велося швидкими темпами, втім недостатніми для
повного задоволення потреб громадян. Наприклад, керівники Чернівецької
області писали до Києва, що виділених на житлове будівництво коштів у
1971 р. вистачить лише на закінчення перехідних об’єктів, будівництво яких
було розпочато 1970 р., гуртожитків профтехучилищ та ремонтно-будівель-
ної організації, будинок готельного типу для молодих сімей. У той же час у
черзі на одержання житлової площі перебувало 9072 сімей, з яких пільгових
категорій — інвалідів війни та сімей загиблих — 178, демобілізованих
офіцерів — 68, хворих відкритою формою туберкульозу — 5716. Станом
на 1980 р. в Україні на квартирному обліку перебувало 1,4 млн. сімей17, до
1986 р. ця кількість зросла до 1,7 млн. У першій половині 1980-х рр. через
збільшення бажаючих отримати державну квартиру житлове забезпечення
дещо погіршилося. Щорічно на 100 сімей усіх пільговиків надавалося
17–28 квартир, на 100 багатодітних сімей та одиноких матерів—10–22.Ще
гіршою ситуація була із забезпеченням житла молодятам, які, як правило,
чекали житла 10–16 років. За роки одинадцятої п’ятирічки таким сім’ям
щорічно на 100 сімей надавали лише 6–9 квартир18. Втім у радянський
час квартирне питання полягало не в тому, отримати помешкання чи ні, а
тому— як швидко це можна зробити.
Одним з шляхів отримання житла стало створення кооперативів для
будівництва квартир. Вони організовувалися при міських і районних житло-
вих управліннях, у міських і районних відділах комунального господарства
виконкомів місцевих Рад, а також при підприємствах, установах та
організаціях. Зазвичай багатокімнатний кооперативний будинок будувався
коштом членів кооперативу за допомогою державного кредиту. В подаль-
шому до квартирної плати власникові кооперативної квартири щомісяця
додавався рахунок на погашення позики. Приміром, якщо середня плата за
однокімнатну державну квартиру у 1977 р. становила 6,05 руб., то за
кооперативну разом з позикою—21,87 руб.19. В Україні існували обмежені
ліміти на житлово-кооперативне будівництво, однак кількість бажаючих
вступити в кооперативи постійно зростала. Тому існували чіткі критерії
того, хто міг стати членом кооперативу — особи, які досягли 18-літнього
віку, постійно проживали та прописані на території даного міста чи селища
і потребували покращення житлових умов20. На початок 1970-х рр.
організація житлово-будівельних кооперативів в Україні набула широкого
розвитку. На 1971 р. вже було побудовано більше 2 тис. будинків загальною
житловою площею понад 8 млн. кв. м, де проживало 150 тис. сімей та понад
100 тис. перебувало на обліку для вступу в кооператив21. Через шість років
кількість кооперативних будинків збільшилася вдвічі, у яких вже
проживало 1 млн. чол.22. Втім через побільшання черг на житло, збіль-
шилася і кількість бажаючих побудувати кооперативну квартиру — на
1980 р. таких нараховувалося 191,5 тис. сімей23. На відміну від міст, рух за
будівництво кооперативного житла у сільській місцевості не набув
популярності, тут громадяни воліли вкладати гроші в індивідуальний
будинок з присадибною ділянкою.
Якщо якість та кількість житла могла бути цілком задовільною, то
комунальне будівництво відбувалося значно нижчими темпами. Диспро-
порція між житловим та комунальним будівництвом призводила до того,
що нові будинки та окремі міські мікрорайони залишалися без водо-
проводу, каналізації та інженерних мереж. Як відзначалося у звітах,
поточний і капітальний ремонт житлового фонду і об’єктів комунального
господарства провадився несвоєчасно та неякісно, ліфти, внутрішні систе-
ми опалення і водопроводу експлуатувалися незадовільно, територія знач-
ної кількості будинковолодінь і місця загального користування—садиби,
сходові клітки, вестибюлі — утримувалися в антисанітарному стані24.
У 1967 р. житловий фонд місцевих рад був устаткований водопроводом
лише на 77%, каналізацією—на 75%, центральним опаленням—на 53%,
ваннами або душами — на 49%, щоправда за три роки ситуація суттєво
покращилася25.
Існував у радянському соціумі й підвищений попит на послуги. У цьому
сенсі жителі міст завжди знаходилися у привілейованому становищі. На
середину 1960-х рр. система побутових послуг була розвинена надзвичайно
слабко. Приміром, у 1966 р. в Україні у двох третинах існуючих на той час
сільських населених пунктах не було лазень і перукарень, у більше
половини — майстерень побутового обслуговування. Подібною була ситу-
ація і в містах: половина з них не мала лазень і перукарень, більше двох
третин — пралень26. Втім, навіть існуючі підприємства орієнтували свою
роботу на державні замовлення, а не на індивідуальні послуги населенню—
у 1967 р. лише 21% виконаної міськими пральнями роботи становили
замовлення від населення, у деяких областях (Черкаській, Хмельницькій,
Херсонській, Сумській, Вінницькій) цей показник не перевищував 10%.
Пральні у сільських населених пунктах взагалі практично не виконували
індивідуальних замовлень27. Слабко була розвинута система готелів.
З часом жити у місті ставало все комфортніше, у той час як на селі
ситуація покращувалася повільно. Обсяг побутових послуг у середньому
на селянина у 1979 р. становив 19,11 руб., а на городянина — 34,33 руб.,
зокрема на прання — 10 коп. і 1,69 руб., перукарню — 41 коп. і 3,27 руб.,
хімчистку і фарбування — 14 і 85 коп.28. Найгіршою була ситуація в малих
селах з населенням менше 100 чол.: ще на середину 1980-х рр. 90%
населення, що там проживало, не мало на території села ні шкіл, ні дитячих
садочків, ні медпунктів, ні закладів громадського харчування, ні будинків
побуту та відділень зв’язку. Фактично єдине, на що міг розраховувати
селянин, — на невеличкий магазин29.
Нестача якісних товарів та послуг, відсутність широкого вибору прово-
кувала особливий тип стосунків «продавець/покупець», що виходили
далеко за межі економічних мотивів. Продавець завжди стояв на щабель
вище — з ним шукали знайомств, йому пропонували гроші та послуги
(теорія радянської економіки як «економіки послуг» докладно розроблена
в працях А.Лєдєнєвої), він завжди контролював ситуацію фізичного
доступу до товару та вибору. Продавець був соціальним бар’єром між
товаром та покупцем, що по суті дублювало систему просторової органі-
зації радянської торгівлі, коли прилавок чи скляна вітрина обмежували
фізичний доступ покупця до товару: на товар можна було лише дивитися
як на соціально бажаний об’єкт, але у жодному разі не торкатися руками.
Врешті, якщо дефіцит слугував засобом соціальної градації, радянська
торгівля з необхідності повинна була мати прилавок. Форма супермаркету,
салону — незвичний і психологічно небуденний для радянської людини
спосіб стосунку з речами. Тому такими елітними вважалися, приміром,
відкриті у середині 1970-х рр. фірмовий магазин «Взуття» у Києві на
Бульварі Лесі України чи спеціалізований магазин фірми «Меблі», що
містив виставкові зали.
Влада, яку продавець мав над покупцем, часто породжувала зловживання
з боку перших. Наприклад, у 1976 р. при розгляді фактів завищення цін на
послуги на 2500 підрозділах служби побуту було виявлено 77,6 тис.
випадків порушення цін і тарифів. У перукарнях, фотоательє, майстернях з
ремонту годинників, взуття, ательє і майстернях з пошиття одягу постійно
обраховували громадян. Багато підприємств продовжували реалізацію
масової продукції (швейні вироби, головні убори, взуття) за цінами, вста-
новленими на вироби за індивідуальним замовленням. Обраховували також
шляхом неправомірних надбавок за терміновість чи виїзне обслуговування
для сільського населення. Внаслідок цього працівники служби побуту отри-
мували надвисоку заробітну плату. Як наприклад, у фотоательє Хмельниць-
кого міськпобуткомбінату заробітна плата фотографів була 360–380 руб., в
окремі місяці—до 700 руб., тоді як зазвичай середній їх заробіток становив
80–160 руб.30.
Того ж 1976 р. було перевірено 26,5 тис. торгівельних підприємств, з них
у 15,2% виявлено обрахування, обміри, обважування, у 5,7%—порушення
державних роздрібних цін, 7,8% — приховування товарів підвищеного
попиту. Відкрилися й факти продажу товарів зі складу та підсобних
приміщень, порушення норм відпуску в одні руки31. Втім, цифри перевірки
очевидно занижені і вказані явища мали більш масовий характер.
Продавець, роблячи послугу покупцю, часто чекав за це матеріальної
винагороди. Так, за 1972–1974 рр. працівники фірми «Меблі» Дніпро-
петровської області реалізували 70 імпортних меблевих гарнітурів, 10 ковдр,
8 торшерів-бра, вимагаючи за це хабарі від 50 до 600 руб.32.
Втім, отримання неформальних прибутків було не лише привілеєм долу-
чених до систем розподілу осіб. Розтрати та розкрадання були, мабуть,
найбільш невід’ємною складовою повсякденного життя брежнєвської доби.
«Недолив, усушка, утруска» — слова знайомі і близькі кожному радян-
ському громадянину. Державне майно перестало становити безумовну
цінність і в свідомості громадян утвердився всім відомий вираз про те, що
все спільне — то нічиє, а отже кожен чимшвидше хотів стати його
власником. Фундаментальний злам параметрів радянської повсякденності
можна визначити у такий спосіб: якщо за сталінських часів нічним кошма-
ром пересічного радянського громадянина було НКВД, то у брежнєвський—
«ОБХСС» («отдел по боротьбе с хищениями социалистической собст-
венности»).
Майнові злочини становили основний фактор зростання загального
рівня злочинності у країні. Наприклад, у звіті про діяльність органів
прокуратури за 1970 р. повідомлялося, що за розкрадання («хищения»),
крадіжки, розтрати до кримінальної відповідальності було притягнуто
більше 25 тис. осіб, діями яких нанесено збитків державі на суму близько
8 млн. руб. Найбільш поширені майнові злочини були в системі споживчої
кооперації, будівельних організаціях, на транспорті, найбільше дрібних
крадіжок спостерігалося у харчовій, м’ясо-молочній, легкій промисловості.
Загалом в Україні серед всіх видів злочинів судимість за розкрадання
у великих розмірах (на 10,5%) та спекуляцію (на 15,8%) зростала
найшвидшими темпами33. Досить типовою була ситуація в Одеській
області, де станом на 1970 р. передусім збільшувалося розкрадання
державного та суспільного майна, зокрема у промисловості на 64%, у
колгоспах — 31,8%, радгоспах — 56,2%, в будівельних організаціях —
34,8%, на транспорті—на 27,2%34.
Про обсяги можливого збагачення за рахунок розкрадань свідчить,
наприклад, такий випадок: у 1975 р. при обшуку старшого бухгалтера
Н. Кузнєцової та її заступника Л. Рибанової Зуйського торгівельного
об’єднання Кримської області вилучено готівки (!) 29 тис. руб., дві авто-
машини «Лада» та на 25 тис. руб. іншого майна35.
Масовий характер в соціумі мкали дрібні крадіжки, вони носили сталий
та систематичний характер. Кожен намагався принести з роботи хоч якусь
річ, корисну в домашньому господарстві. Найбільше у цьому сенсі щастило
працівникам заводів харчової та легкої промисловості, колгоспів і
радгоспів, дрібні крадіжки на яких займали більше 75% зафіксованих
випадків. Наприклад, у 1970 р. позавідомчою охороною лише при вибір-
кових перевірках на прохідних затримано 54 тис. осіб, з них у харчовій
промисловості — 21 тис., м’ясо-молочній — 15 тис36. На підприємствах
широко практикувалося накопичення необлікованих залишків, у ресто-
ранах і закладах громадського харчування постійно недодавали продуктів
у страви. Наприклад, на початку 1970-х рр. у київському кафе та ресторані
«Столичний» за рахунок порушення технології приготування блюд щоден-
но (!) розкрадалося 580–630 руб., які розподілялися між офіціантками,
контролерами, касирами та завідуючою37. Дрібні крадіжки були неодмінним
елементом повсякденного життя колгоспів та радгоспів, учасниками яких
були практично всі працівники—комбайнери, водії, конюхи, трактористи
тощо. Крали передусім сільськогосподарську продукцію та корми—зерно,
сіно, овочі та фрукти, корм, — який потім використовували у власному
господарстві для харчування та годівлі худоби. За перше півріччя 1972 р. за
розкрадання в колгоспах було притягнуто до кримінальної відповідальності
1643 осіб, які вчинили розкрадань на суму 561 тис. руб.38. Очевидно, це
лише невелика частка спійманих злодіїв порівняно з реальними масшта-
бами явища.
Якщо такий тип надходжень ставав постійним, то міг служити джерелом
неформального обміну речами/послугами між окремими особами. Більше
того, ставлення інших до дрібних крадіжок було цілком толерантним, вони
навіть не вважалися за злочин: більшість товаристських судів над пійма-
ними правопорушниками обмежувалися попередженнями, суспільною
доганою чи невеличким штрафом.
Можливість майнових зловживань та отримання додаткових прибутків
впливала на престижність тієї чи іншої професії у радянському соціумі
брежнєвської доби. Завідуючий магазином чи складом, комірник, начальник
відділу постачання, головний чи старший бухгалтер, експедитор — ось
далеко не повний перелік професій, офіційна зарплатня на яких була досить
низькою, і які попри те користувалися шаленою популярністю серед
населення. Для батьків записати дитину до харчового чи торговельного
технікуму фактично означало забезпечити їй сите майбутнє.
Праця у легкій та харчовій промисловості забезпечувала близькість до
«дефіциту» (докладно розроблена проблема дефіциту в працях Я.Корнаї).
«Дефіцит» та «імпорт» — два культи радянського соціуму брежнєвської
епохи. Наявність у сім’ї продуктів обох цих категорій свідчило не лише
про матеріальний достаток, а й про соціальний престиж. Цитрусові,
шпроти, натуральна кава, червона ікра, дунайський оселедець, майонез,
«Київський торт», «московська ковбаса», мотоцикл «Ява», касетний
портативний магнітофон, джинси, поліетиленовий пакет, чобіт-«чулок»—
це брежнєвські символи статусної ієрархії, а не просто матеріальні речі, які
можна купити за гроші. Дефіцит та імпорт зазвичай купували на «чорному
ринку». У 1972 р. щодо всієї вартості покупок у громадян покупки
на «чорному ринку» у робітників і службовців становили 54%, у колгосп-
ників — 65%. Хоча асортимент придбаних товарів був абсолютно різний:
робітники найбільше витрачалися на модні якісні речі, дбаючи про свій
зовнішній вигляд, — одяг, трикотажні вироби, взуття. Колгоспники, яких
мода цікавила мало, дбали про покупку дефіцитних будівельних мате-
ріалів39.
Дефіцит (за своєю природою явище економічне — нестача певних
товарів у продажу, що породжує на них підвищений попит) був потужним
чинником соціальної стратифікації у радянському суспільстві. Доступ до
дефіцитних речей структурував населення на окремі групи у двох катего-
ріях: за родом занять — професійний параметр (теорії Є.Осокіної та
Дж.Геслер) та за місцем проживання— географічний параметр.
До найбільш забезпечених дефіцитними товарами належала партійно-
державна номенклатура, найвищі прошарки інтелігенції, які постійно
отримували «пайки» поза системою відкритої торгівлі. «Пайкове» забез-
печення було ознакою їх соціального статусу, привілеєм, не доступним для
інших соціальних груп. Для цих категорій населення був відкритий «чорний
хід» магазина чи продуктової бази—одного із символів «епохи застою»,—
саме вони могли першими відбирати найкращий товар. Упривілейованими
були всі професії, що тією чи іншою мірою долучалися до системи продажу
та розподілу товарів — працівники торгівлі, баз, складів, організацій
постачання тощо. Всі інші громадяни шукали знайомств, щоб отримати
бажаний товар, за який додатково розплачувалися передусім взаємною
послугою.
Соціальна _______стратифікація у доступі до дефіцитних товарів відповідно до
місяця проживання складалася наступним чином: жителі столиці (Києва);
жителі значимих за своїм виробничим потенціалом міст (Донецьк, Харків,
Дніпропетровськ, Запоріжжя, Севастополь, Кривий Ріг, Дніпродзержинськ,
Кременчук, Комсомольськ, міста курортної зони тощо); жителі інших
обласних центрів та містечок; сільські жителі. Найбільш забезпечений всіма
видами продукції був Київ. Радянські чиновники з особливою увагою
стежили за тим, щоб у столичних магазинах було всього вдосталь, особливо
у передсвяткові дні. Київські магазини забезпечували не лише корінних
жителів, але й слугували кінцевим пунктом періодичних поїздок примісь-
кого населення, жителів сусідніх областей, приїжджих у відрядження тощо.
Після Києва пріоритетом у забезпеченні продукцією користувалися
великі промислові міста та дещо меншою мірою зони курортного від-
починку. Фактів перерозподілу ресурсів на їх користь цілком достатньо.
Приміром, у 1976 р., коли починалися перші перебої з м’ясом та м’ясними
продуктами, перевірка міст Дніпропетровська, Запоріжжя, Харкова,
Донецька, Макіївки, Ворошиловграда, Сум, Конотопу, Кіровограда, Олек-
сандрії, Тернополя і Вінниці показала, що лише в перших чотирьох
магазини були забезпечені яловичиною та свининою, в інших—передусім
яловичина і то не протягом цілого дня40. В іншому випадку, коли 1978 р.
12 областей не виконало план поставок м’яса, як покарання пропонувалося
зменшити їм кількість м’яса для продажу населенню у серпні на 900 т,
у т.ч. на 70 т для Дніпропетровської та 100 т для Донецької областей. Але
в результаті саме для них зробили пільги: Дніпропетровській зменшили
лише на 50 т, Донецьку взагалі забезпечили повною мірою, і зробили це
за рахунок Полтавської та Рівненької областей (при тому, що останньої
навіть не було в початковому списку)41. Вищезгадані регіони залишалися
для радянської держави пріоритетними й в наступні — голодні на м’ясо і
масло— 1980-ті рр.
Попри хронічну нестачу окремих продуктів харчування ціни на них
зростали дуже повільно. До регулювання цін з економічних мотивів
радянська держава вдавалася нечасто. Ціни на товар були радше соціальною
категорією, а їх незмінність забезпечувала почуття суспільної стабільності
і психологічного комфорту радянських людей. Наприклад, діючі у 1976 р.
ціни на 99% продовольчих і 92% непродовольчих товарів не мінялися
протягом останніх десяти і більше років (зокрема, на хліб і хлібобулочні
вироби, м’ясо, переважну частину рибної продукції, масло, жири, маргарин,
яйця, муку, цукор, бавовняні та вовняні тканини, швейні, трикотажні та
панчішно-шкарпеткові вироби). З 1928 р. стабільними залишалися тарифи
на житло і комунальні послуги, на проїзд у трамваях (3 коп.), тролейбусах
(4 коп.) і метро (5 коп.)42.
Звичка до стабільних цін була настільки закорінена в свідомості радян-
ських громадян, що навіть чутки про їх підвищення на окремі товари могли
спровокувати нечувані черги та масове скуповування, хай навіть і дуже
дорогих речей (як, приміром, було з ювелірними виробами у 1976 р.43).
Черга — неодмінний соціальний елемент доби «застою». Черга у
радянському соціумі існувала у двох вимірах: фізичному (черги у мага-
зинах на придбання харчових продуктів, деяких непродовольчих товарів,
отримання послуг) та віртуальному (списки на отримання житла, на право
придбання автомобіля та побутової техніки). Кожен радянський грома-
дянин одночасно і постійно протягом життя перебував у кількох чергах,
фактично завжди знаходячись в стані очікування. Вибіркове обстеження
затрат часу на ведення домашнього господарства, проведене у березні
1977 р., виявило, що коли 32% часу робочого дня витрачалося на роботу,
4% — на пересування до місця роботи і назад, то значна частина іншого
часу — на покупку товарів, отримання послуг і домашню роботу. При
цьому спостерігалася виразна гендерна нерівність, типова для радянської
сім’ї. Якщо чоловік витрачав 0,7% свого часу в робочий день на покупку
продовольчих товарів, 0,1% — на покупку непродовольчих і 2% — на
домашню роботу, то жінка відповідно 2%, 0,5% і 11%, що відбувалося за
рахунок зменшення часу відпочинку для жінок44. Як бачимо, вироблений
західною історіографією концепт «подвійного тягаря» (обов’язок зароб-
ляти гроші та дбати про дім) у статусі жінки в радянському соціумі,
залишався справедливим і для брежнєвської епохи. Враховуючи також той
факт, що більша половина обстежених на добу витрачала 15–30 хвилин на
стояння у чергах у продовольчих магазинах та на отримання послуг
(з ремонту та пошиття одягу і взуття, ремонту та виготовлення меблів,
побутових приладів, культтоварів), то радянська черга—переважно жіно-
че явище. Особливості жіночої психології та комунікації перетворювали
чергу в радянському соціумі з економічного явища (ознака підвищеного
попиту на певні види продукції) в соціальний колективний феномен
неформальних каналів поширення інформації та засобів формування
суспільних настроїв.
Матеріальне благополуччя радянських громадян у брежнєвський час
постійно зростало. Динаміка грошових доходів і видатків населення за
дев’яту п’ятирічку свідчить, що основну їх частку займали зарплата, доходи
від підсобних господарств і колгоспів. Підвищення у 1972 р. стипендії
студентам вишів зумовило зростання цього виду доходів. Також з кожним
роком зростала частка пенсій та грошової допомоги через збільшення
кількості пенсіонерів та категорій громадян, які на таку допомогу могли
претендувати. Іншими джерелами доходів були виграші в лотереї та за
позиками, погашення облігацій, страхові відшкодування, продаж речей та
автомобілів через комісійні магазини. Щодо видатків, то левова їх частка
йшла на покупку товарів (75–80%), порівняно дешево коштували послуги
(8–9%), серед них найшвидшими темпами зростали оплата побутових
послуг — пральня, баня, перукарня, фото (на 92%), на путівки в санаторії,
пансіонати, будинки відпочинку (в 2,7 рази). Значна кількість доходів
фактично не реалізовувалася, а накопичувалася на вкладах в ощадкасах
(з 2,8% у 1965 р. до 5,7% у 1975 р.)45. Загальна сума вкладів населення в
ощадкасах до кінця 1975 р. досягла 18,6 млрд. руб., що на той час
перевищувало вартість всіх товарних запасів у оптовій та роздрібній
торгівлі в 1,8 рази. На початок 1976 р. ці вклади склали біля 40%річної суми
грошових доходів населення46. Хоча у 1975 р. майже у половини вкладників
залишки грошей на рахунках не перевищували 300 руб., суттєво зросла
частка «радянських мільйонерів» (6,4% вкладників), що мали на рахунках
більше 2,5 тис. руб.47. Найшвидшими темпами зростали вклади в ощадкасах
у сільського населення, яке при обмеженому доступі до товарів не мало на
що витрачати кошти.
Основним показником зростання благополуччя населення було підви-
щення заробітної плати, що при загалом стабільних цінах означало реальне
підвищення купівельної спроможності. Якщо станом на 1968 р. ще 21,7%
робітників і службовців отримували платню менше 70 руб., то на 1976 р. їх
налічувалося лише 9,6%. У той же час частка працівників із зарплатою 130–
180 руб. зросла у 1,7 рази, із зарплатою 180–200 руб. — у 2,6 рази. Хоча
загалом частка робітників і службовців, які отримували надвисокі заробітки
більше 400 руб., була незначною, відносна їх кількість збільшувалася
суттєво (від 0,2% у 1968 р. до 0,5% у 1976 р.)48. У 1970 р. прибуток більше
1 тис. руб. на рік мало лише населення м. Києва, а в 1977 р.—окрім нього,
жителі Донецько-Придніпровського, Південного економічних районів,
Львівської області49. Тенденція зростання доходів населення продовжилася
і в наступні роки.
Найбільш забезпеченими фінансово були працівники промисловості
(протягом 1965–1985 рр. їх середньомісячна заробітна плата зросла у 2 рази
із 105 до 201 руб.), будівництва, науки та наукового обслуговування, апарату
органів державного та господарського управління. Дещо відставала заро-
бітна платня робітників невиробничих сфер — торгівлі, громадського
харчування, охорони здоров’я, освіти (приблизно від 70 руб. у 1965 р. до
130 руб. у 1985 р.)50, що, втім, для перших частково компенсувалося
близькістю до систем розподілу матеріальних благ.
У брежнєвський час постійно підвищувалася зарплата колгоспників.
Середньомісячна оплата їх праці зросла з 50 руб. у 1965 р. до 103 — у
1980 р.51. Втім колгоспники залишалися найменш забезпеченою категорією
населення серед всіх працюючих. Станом на 1 квітня 1980 р. 2116 (30%)
колгоспів оплачували працю своїм робітникам нижче діючих тарифних
ставок у радгоспах (тобто менше 70 руб. на місяць), зокрема у 609
колгоспах оплата праці була нижче 60 руб. місячно. Серед союзних
республік Україна займала одне з останніх місць за рівнем оплати праці
колгоспників52.
В оплаті праці робітників, службовців, працівників колгоспів та радгоспів
спостерігалися суттєві регіональні відмінності. Серед робітників промис-
ловості найвищий рівень середньомісячної оплати праці у другій половині
1970-х рр. був у Ворошиловградській (202 руб.), Донецькій (202 руб.),
Дніпропетровській (173 руб.) областях. У радгоспах найбільше платили в
Кримській (137 руб.), Запорізькій (128 руб.) та Харківській (127 руб.)
областях, найменше—у Рівненській (84 руб.). Подібна система помітна і в
оплаті праці колгоспників: найменш забезпеченими були працівники захід-
них областей (Волинська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська—
до 70 руб.), найбільше отримували у східному та південному регіонах
(Донецькій, Херсонській, Кримській областях— 127–134 руб.)53.
Тенденції зростання матеріального благополуччя були характерними і
для пенсіонерів, хоча суми пенсій були безперечно нижчими, ніж заробітна
платня. У 1967 р. сума середньомісячної пенсії за віком складала 52,7 руб.
Втім для різних категорій осіб розмір пенсії суттєво відрізнявся: за окре-
мими тарифами платили пенсіонерам-військовослужбовцям, пенсіонерам
громадянської та імперіалістичної воєн, персональним пенсіонерам місце-
вого, республіканського та союзного значення. Середньомісячний розмір
пенсії у 1967 р. інваліда І групи становив 68,6 руб., інваліда ІІ групи —
49,6 руб., пенсіонера-колишнього голови колгоспу, спеціаліста, механіза-
тора — 37,4 руб., у той час як персональний пенсіонер республіканського
значення отримував 72,9 руб., союзного — 92,7 руб.54.
З 1965 р. після прийняття рішення про призначення пенсій колгосп-
никам, різко збільшилася категорія населення пенсіонерів-колишніх кол-
госпників, що отримували грошову допомогу за віком. Якщо у 1965 р.
таких було близько 40 тис. чол., то на 1966 р. — вже 2 млн. 150 тис.,
середньомісячна пенсія яких становила 12,4 руб.55. Загалом не набагато
вищою була пенсія колгоспникам за втратою працездатності: інвалід
І групи отримував 15,5 руб., ІІ групи — 12,6 руб.56. З часом пенсії
колгоспникам зростали, хоча так ніколи і не досягли рівня робітників і
службовців. У суспільстві існувала, хоча й не надто поширена, практика
призначення персональних пенсіонерів-колгоспників, однак за їх матері-
альний добробут дбала не держава, а безпосередньо колгоспи. Рішення
приймалося загальними зборами колгоспу, а гроші виплачувалися з його
суспільних фондів. Наприклад, у Вінницькій області сума таких дотацій
становила 18 руб. на місяць57.__
Як у випадку із заробітною платнею, різнилася сума пенсій і залежно від
регіону. Якщо у 1967 р. середньомісячна пенсія у Вінницькій області
становила 44,7 руб., то у Донецькій—64,3 руб., у м. Києві — 54,5 руб.58.
У 1972 р. сукупний дохід за рік сім’ї робітників і службовців промисло-
вості становив 3365 руб., робітників і службовців сільського господарства—
3055 руб., сім’ї колгоспників—2441 руб. Якщо видатки на харчування всіх
груп населення були приблизно однаковими, то колгоспники набагато
менше витрачали на придбання непродовольчих товарів та культурно-
побутові потреби, що призводило до збільшення грошових накопичень на
руках та ощадкнижках. Сім’ї колгоспників майже у 2 рази менше порівняно
з робітниками промисловості купували трикотажних виробів, взуття, меблів
та господарсько-побутових товарів, у 8 разів менше витрачали на путівки в
санаторії та будинки відпочинку, у 13 разів менше на лазні, пральні,
перукарні, у 3 рази — на транспорт для особистих потреб59.
Обстеження у 1979 р. бюджетів 410 сімей пенсіонерів, у складі сім’ї яких
не було осіб працездатного віку, встановило, що середній сукупний дохід
на сім’ю пенсіонерів з робітників та службовців становив 1066 руб., а з
колгоспників — 1281 руб. у рік. Попри суттєву різницю в призначених
пенсіях (71 руб. для колишніх робітників та службовців і 33,8 руб. для
колгоспників) пенсіонери-колгоспники мали більший прибуток за рахунок
особистих підсобних господарств, які забезпечували їх продуктами на
продаж60.
Основну статтю видатків пенсіонерів становило харчування. У середньо-
му на члена сім’ї пенсіонери в місяць витрачали на харчування 42–43 руб.
При цьому колишні колгоспники знаходилися у цьому випадку в при-
вілейованому становищі, бо абсолютну більшість харчів отримували від
домашнього господарства (75% м’яса, 65% молочних продуктів, 98% яєць,
97% картоплі, 90% овочів, 93% фруктів). Купували вони у роздрібній
торгівлі лише хлібні продукти, цукор, м’ясо і ковбаси. Серед непродоволь-
чих товарів найбільше пенсіонери витрачалися на готовий одяг та ліки.
Специфіка сільського трибу життя, відсутність широкого вибору культур-
них заходів та загалом нижчий рівень освіти зумовлювали різний спосіб
дозвілля пенсіонерів: якщо пенсіонери з робітників та службовців більше
витрачали на культурно-побутові послуги, до у колгоспників у 2 рази
перевищували видатки на алкоголь. Втім за рахунок ведення присадибного
господарства колгоспник-пенсіонер мав можливість і допомагати фінансово
родичам, і накопичувати власні заощадження61.
Отже, впродовж епохи «застою» у радянському соціумі цілком сфор-
мувався тип пересічного громадянина споживацького суспільства: типова
радянська сім’я має облаштовану державну чи кооперативну квартиру,
відкладає гроші на легковий автомобіль, щоліта їздить у відпустку на море,
стоїть в черзі за звичайними товарами і має знайомих для придбання
дефіциту чи імпорту, заощаджує на спокійну старість, стежить за модою та
організовує культурний відпочинок, а головне — має цілковиту віру в те,
що так буде завжди.
3. Ставлення віруючих до праці, суспільного оточення, сім’ї, побуту
Релігійний світогляд впливав і на суспільне життя віруючих. Релігійне
та соціальне в їхньому повсякденному житті тісно перепліталися, суспільне
набувало релігійного забарвлення. Відтак, аналізуючи релігійну свідо-
мість вірян, ми не можемо оминути розгляду впливу релігійних переко-
нань на їхнє соціальне буття. Через обмежений обсяг монографії основна
увага в цьому розділі звернена на соціальну свідомість та поведінку вірян
тих течій, які часто були в опозиції до радянських суспільних цінностей.
Суспільні цінності в різні епохи по-різному сприймалися віруючими. Це
диктувалося в першу чергу зміною світогляду населення впродовж багатьох
століть історичного розвитку. Російський історик А. Гуревич зазначав:
«Під знаком спасіння душі, гріха і спокутування розцінювалися в ту епоху
(середньовічну – П. Б.) не лише господарство, а й шлюбне життя, стосун-
ки батьків і дітей, порядок спадщини і багато іншого»840. Всі бесіди про
господарство, багатство, власність тощо велися переважно в межах тео-
логічного дискурсу841. Часи змінили релігійний світогляд, переосмислюючи
та включаючи його в нові контексти, «осучаснюючи». До таких пере-
осмислень в окреслений період потрапило ставлення до праці, сім’ї, куль-
тури тощо. Цю тенденцію можна охарактеризувати як секуляризаційну.
Однією зі сфер, щодо якої світогляд віруючих зазнав найменших змін,
була трудова діяльність. Доктрина багатьох релігійних організацій стосов-
но неї мало змінилася. Насамперед це стосується РПЦ, РКЦ, іудеїв, рефор-
матської церкви й окремих протестантських об’єднань закритого типу. Хоч
окремі автори й стверджували, що в минулому православне духовенство
пропагувало негативне ставлення або байдужість до праці, а в досліджува-
ний період стало на шлях його благословення842, однак у дійсності це не
зовсім точно. Праця «в поті чола» за Біблією є карою за первородний гріх.
Проте зі Святого Письма зовсім не витікає, що якщо праця є покаранням
Бога, то її можна занедбати. Християнські богослови, навпаки, пропагували
необхідність праці. Православний митрополит Платон зазначав: «Христи-
яни повинні працювати»843. Відомий православний теолог М. Тареєв по-
вчав: «Щоб зрозуміти євангельські слова про птахів небесних, які не сіють,
не жнуть і не збирають у житниці... немає ніякої потреби уявляти собі
благодатне небо півдня, де природа дає людині все необхідне без зусиль з
її боку. Ідеал горобиної безтурботності і забезпеченості не є євангельський
ідеал»844.
Відтак у дореволюційному суспільстві у соціальній доктрині право-
славної церкви наголос робився на смиренній добросовісній праці експлу-
атованих на панівні верстви, обіцяючи взамін блаженство в раю. Панівним
світоглядом до 1917 року в царській Росії був релігійний. І відповідно
домінантний зміст праці, як зазначав радянський релігієзнавець В. Без-
пальчий, не протистояв релігійним переконанням, а вживався з ними846.
У радянському суспільстві духовенство, виражаючи своє ставлення до пра-
ці, часто апелювало до соціальної справедливості; реалізації божих планів,
які «подібні» до соціалістичних; до громадянського обов’язку щодо сім’ї,
Батьківщини, суспільства; до тези: «Хто не працює, той не їсть» тощо.
Ставлення РПЦ до праці в той час доволі яскраво відображено у вироб-
леній 1978 року «літургії після літургії» (тобто неперервності релігійного
життя і поза храмом): «Добросовісна, цілеспрямована праця на благо
ближніх, суспільства, держави»847. Отже, церковне вчення опосередковано
чи прямо відображало соціальні умови, в яких воно існувало. Відповідно,
під впливом церковної ідеології, до праці ставилися пересічні віруючі.
В окреслений період, коли відбувалася активна пропаганда «побудови
комуністичного майбутнього» і вже панував новий радянський атеїстич-
ний світогляд, релігійні мотиви відкидалися ним як хибні. Такі погляди
насаджувалися не лише серед невіруючого населення, а й поміж більшості
віруючих. Хоча їм були властиві релігійні переконання, проте радянські
матеріалістичні ідеї могли легко співіснувати з релігійними. Це стосується
переважно осіб із невисокими показниками релігійності, які становили
більшість віруючих. На противагу їм, глибоко віруючі люди не могли
сприйняти повністю той зміст праці, який вкладала у нього радянська
ідеологія, він би вступав у конфлікт з їхнім світоглядом. Їх трудова
діяльність відображала їхні релігійні переконання.
Уже в 1940–50-х роках у середовищі вірних РПЦ секуляризаційні
процеси в трудовій сфері зайшли доволі далеко. Цей процес почався після
Жовтневої революції, із часом розповсюджуючись на дедалі більше лю-
дей, з одночасним зростанням якісних показників. Наприкінці 1960-х –
початку 1970-х років, за даними деяких радянських дослідників, лише п’ята
частина віруючих у трудовій діяльності бачила служіння Богу чи «споку-
тування гріха»848. Хоча деякі з опитуваних боялися відкрито висловити
свої справжні переконання, проте для більшості віруючих трудова діяль-
ність була віддаленою від релігійної сфери.
Опитування, проведені у середині 1980-х років, засвідчили подальше
зближення соціальних характеристик віруючих та невіруючих у їх
ставленні до праці. Згідно із соціологічним дослідженням у Львівській
області 1985 року, проведеного серед 530 православних і такого ж числа
невіруючих, основними мотивами праці у 35% віруючих та 37% невіру-
ючих були зарплата та зміст праці; відповідно 13% і 11,6% назвали
моральне задоволення від роботи; суспільні доручення виконували 25%
віруючих і 27,1% невіруючих, при цьому у віруючих була така сама
мотивація відмов, що і в невіруючих849.
Упродовж досліджуваного періоду під впливом радянської дійсності
змінювалося ставлення православних до праці у вихідні дні. Більшість
вірян у 1970–1980-х роках допускали можливість трудової діяльності у
неділю та в релігійні свята, за винятком Пасхи, Різдва чи храмових свят850.
Виняток становили західноукраїнські області, де частка людей, які відмов-
лялися працювати у неділю, була вищою, ніж в інших областях. У 1940–
50-х роках віруючих, які погоджувалися працювати на релігійні свята без
примусу, було менше, хоча їхня кількість так само була велика. Вико-
нання робіт у неділю було пов’язане з тим, що звичай, за яким неділя
вважалася днем відпочинку, був зламаний ще в довоєнний період, як
шестиденкою на підприємствах, так і примусовою працею колгоспників у
селах у недільні дні. Священнослужителі, розуміючи наявний стан речей,
не наполягали активно на відпочинку від праці в неділю. Заклики до праці
на благо суспільства з боку духовенства лунали у досліджуваний період
набагато частіше, ніж раніше чи після.
Зазначимо, що секуляризаційні процеси в трудовій сфері зачепили
парафіян РПЦ найбільше, дещо слабшими вони були поміж римо-като-
ликів, греко-католиків, старообрядців, і ще слабшими серед прибічників
ІПЦ, ІПХ, євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня,
п’ятидесятників та свідків Єгови.
З боку віруючих, що належали до окремих релігійних течій, продов-
жувало також зберігатися і специфічне ставлення до трудової діяльності.
Це було притаманно не лише вірянам релігійних об’єднань віддалених від
православ’я (таких як свідки Єгови чи п’ятидесятники), а й тим, які
недавно ще були парафіянами РПЦ (ІПЦ, ІПХ). Приміром, специфічне
(зумовлене великою мірою їхньою антирадянською ідеологією) ставлення
до трудової діяльності було властиве прибічникам ІПЦ та ІПХ. Багато
прибічників ІПХ були противниками багатопілля; вони вважали, що має
бути трипілля, оскільки Бог існує в трьох іпостасях.__
Значну увагу праці, як одному із релігійних засобів, приділяли про-
тестанти. Для багатьох з них вона була засобом особистого спасіння,
діяльністю, що спрямована на догоду Богу. В опублікованій у «Братском
вестнике» статті «Праця і молитва» (1956 рік) писалося: «... Усяка
справжня праця – релігійна і немає релігії, яка відкидала б її. Згадаймо
вислів древніх: «Трудитись – значить молитися»... Настане день, коли
людині, яка не бажає трудитися, неможливо буде показатися в межах
нашої сонячної системи... Праця – земне покликання людини. Працюючи і
молячись, вона відчуває себе такою, що втілює волю Бога»857. «Праця – це
молитва, трудитися – значить молитися», – відзначали баптистські пропо-
відники858. Для євангельських християн-баптистів праця була обов’язком
людини перед Богом. Вони зазначали: «Бог дивиться на працю як на
необхідне заняття, як на обов’язок, не виконуючи якого людина позбав-
ляється права на отримання хліба»859. Проповідники ЄХБ закликали до
чесної і добросовісної праці, наголошували на її величезному моральному
значенні: «Господь ніколи не позбавив би духовного смислу половину
людського життя, заповнюючи його працею, якби праця була лише пра-
цею і нічим більше. Праця – це не лише виконання дорученої роботи.
Праця – це станок, на якому тчеться душа людини. Точність, акуратність,
свідомість, чесність, вірність, терпіння – ці якості душі створюються пра-
цею» – зазначалося в одній із статей в «Братском вестнике» (1947 рік)860.
Сприйняття світських культурних цінностей
Залежно від членства в тому чи іншому релігійному об’єднанні, освіти
віруючі також по-різному сприймали світську культуру. Проте в досліджу-
ваний період, на наш погляд, найвпливовішим фактором була конфесійна
приналежність. І річ тут була не в самому віровченні (адже більшість
конфесій належали до християнства), а в суспільній доктрині релігійного
об’єднання. Релігійні організації відкритого типу (РПЦ, РКЦ та інші), як
правило, декларували переважно позитивне ставлення до світської культу-
ри, тоді як релігійні об’єднання закритого типу (п’ятидесятники, свідки
Єгови та інші) – часто негативне. Впродовж 1940–80-х років ці відмін-
ності поступово зникали.
Парафіяни РПЦ не заперечували проти читання художньої та науково-
популярної літератури, періодики, перегляду телепередач, відвідування
театрів і кіно. Лише одиниці серед фанатично налаштованих осіб вважали
ці культурні дії гріхом. У монографії «Современное религиозное созна-
ние» зазначалося: «... У середовищі православних віруючих, особливо
молодих і навіть середнього віку, рідко можна зустріти людину, яка уни-
кала відвідування концертів, перегляду кінофільмів чи читання художньої
літератури. Навпаки, багато з них поєднують виконання обрядів і дотри-
мання інших релігійних приписів із більш чи менш частим відвідуванням
кіно і концертів, слуханням радіо тощо»962. Під час опитування православ-
них віруючих у 1960-х роках було виявлено, що більшість із них позитив-
но ставиться і до досягнень науки963. Від багатьох віруючих нерідко
можна було почути: «Бог дає людям великий розум, а тому вони й творять
такі чудеса»964, «Людина робить відкриття, але тільки тому, що бог
вкладає в її голову знання, а в руки – вміння»965 і тому подібне. Хоча
можна було почути й полярні висловлювання.
З-поміж тих, хто відкидав низку надбань світської культури, у середо-
вищі РПЦ слід назвати осташів (рух у православ’ї на Буковині й Румунії).
Зокрема, вони відмовлялися від переглядів кінофільмів, читання худож-
ньої літератури. Хоча їх кількість була доволі малою (на початок 1970-х
років у Чернівецькій області їх налічувалося близько 600 осіб), однак
вплив в окремих населених пунктах регіону вони мали вагомий, позаяк
вирізнялися своєю моральністю, побожністю, відмовою від вживання
алкогольних напоїв, тютюнових виробів, і часто займали керівні посади в
парафіяльних органах966.
Загалом же РПЦ не була противником світської культури, крім тих
аспектів останньої, що були несприятливими для релігійного життя.__
Слід зазначити, що православне духовенство, як в Україні, так і в
СРСР загалом, у своєму ставленні до світської культури було консерва-
тивнішим у своєму побуті, дозвіллі, ніж православні священики із деяких
західних країн. Скажімо, делегація православного духовенства із США
(травень 1965 р.) віддала перевагу відвідуванню театрів перед храмами,
задля чого довелося змінювати програму їх перебування971. Отже бачимо,
що якщо і проявлявся з боку православного духовенства певний консер-
ватизм щодо світської культури, то він був зумовлений не так церковним
віровченням, як тим, що духовенство в умовах радянської системи збері-
гало традиції більш ранньої епохи.
Порівняно з вірними РПЦ щодо ставлення до світської культури істин-
но-православні християни (переважно представники неосвіченого селян-
ства), які ще донедавна були її парафіянами, часто займали полярну пози-
цію. Вони нерідко заявляли, що світська культура – це сатанинські вигадки.
Науково-технічний прогрес, перетворення в культурному житті зачіпали
прибічників ІПХ менше, ніж представників інших конфесій972.
Позитивно до збагачення надбаннями світової світської культури, крім
тих, що заперечували християнську віру, ставилися католики. На Другому
Ватиканському соборі зазначалося: «Підняти людську особистість як того
хоче Собор, значить виявити особливу увагу до того неповторного і
необхідного вираження особистості, яким є культура»; «Між звісткою про
спасіння і людською культурою існують численні зв’язки»975. Для католи-
цизму був характерний тісний зв'язок із культурними надбаннями людства
впродовж усього історичного періоду. Культура довгий час сприяла
релігійному вихованню населення. Доволі тривала традиція гармонійного
співіснування та взаємовпливів релігії та культури сприяла тому, що като-
лики часто сприймали культуру як щось позитивне, навіть не роздумуючи
над цим. Для греко-католиків це доповнювалося тим, що в національно-
культурному відродженні XIX—XX ст. у Західній Україні активну роль
відігравало духовенство.
Доволі лояльно ставилася Римо-католицька церква до науки. Като-
лицький теолог Вальтер фон Ловенич писав: «Хоча сучасний католицизм і
визнає загалом наукове пізнання істини, але визнає їх лише тією мірою,
наскільки вони не вступають у протиріччя з церковною догмою»976. Папа
Римський Іоан XXIII зазначав: «Церква не залишалася байдужою до
чудесного прогресу відкриттів людського генія і не відстала в справед-
ливій оцінці їх»977. Загалом можна стверджувати, що РКЦ та РПЦ займали
позитивну позицію щодо науки і пов’язаного з нею науково-технічного
прогресу до тих пір, поки вони не зачіпали релігійного віровчення і не
відвертали людину від Бога.
Інтерес до надбань масової культури виявляли реформати. Із 200 опи-
таних осіб (1971 рік) лише 7 (3,6 %) взагалі не цікавилися газетами і жур-
налами, а 105 (54,5 %) читали їх інколи978. Віровчення реформатів не
стримувало зацікавленість віруючих культурними надбаннями. Загалом
потяг вірян до них зумовлювався не вірою, а культурно-інтелектуальними
потребами.
Особливо поширена опозиція щодо світської культури була сильна в
нелегальних громадах. Колишня баптистка-ініціативниця П. Прокопчук
згадувала: «Нам… заборонялося ходити до клубу, читати художню літера-
туру, оскільки все це, як навчав нас пресвітер, – гріховне. Прожила я
майже 20 років, а ні разу не була в кіно»980.
Керівник однієї з кримських громад баптистів-ініціативників В. Дубо-
вик у своїй проповіді зазначав: «Молодим християнам не варто брати
участь у виробничих зібраннях, вступати в комсомол, ходити в кіно,
читати художню літературу, слухати телепередачі, дивитися телевізор»981.
Коли один із його підопічних Андрій С. (м. Белогорськ) запитав його:
«Чому не можна ходити в кіно? Адже є фільми гарні, що не торкаються
віри?», то Дубовик відповів: «Якщо полізеш в шахту в білій сорочці, то
обов’язково її вимажеш. Якщо віруючий піде в кіно, то після цього буде
думати не про бога, а про зміст фільму»982.
Слід зауважити, що не всі віруючі, що належали до течій, яким була
притаманна негативна ідеологія щодо телебачення, кіно, театрів, художніх
книг, дотримувалися таких поглядів. Скажімо, колишній пресвітер А. Корко-
сенко згадував, що він намагався довести членам громади, що дивитися
телепередачі і фільми, слухати радіо не є гріхом. Він їм говорив: «Сам
візьму своїх дітей і відведу в кіно»983. Така поведінка була характерна
здебільшого для членів легальних громад.
Однією з культурних девіацій можна вважати відмову членів баптист-
ських та низки інших протестантських громад закритого типу від телеба-
чення. За придбання телевізора членам громади загрожувало відлучення
від церкви. Переважно така ситуація спостерігалася в нелегальних релігій-
них громадах, хоча часті випадки траплялися і в легальних. Один із
прикладів негативних поглядів баптистів на телебачення наводиться в
книзі пастора Г. Гартфельда. Він писав, що одного разу (початок 1980-х
років) шістнадцятирічний син одного пастора притягнув зі звалища старий
телевізор і відремонтував його разом зі своїм братом. Радощам дітей не
було меж. Вони запросили на перегляд телебачення і друзів.__
Ще більше заборон, ніж у легальних громадах ЄХБ та АСД, існувало в
нелегальних п’ятидесятницьких громадах. Членам їхніх громад тривалий
час заборонялося відвідувати кіно, театр, займатися фізкультурою та спор-
том, читати художню літературу, слухати нерелігійну музику, співати
нерелігійні пісні, брати участь у громадському житті1006. Проте процеси
секуляризації зачепили і культурні аспекти їхнього життя. П’ятидесятники
дедалі частіше проявляли інтерес до нерелігійної літератури, перегляду
телепередач тощо. На питання «Яким програмам радіо і телебачення
віддаєте перевагу?» (соціологічні дослідження Інституту суспільних наук
АН УРСР, 1970-і – початок 1980-х років) із 477 осіб 35% віруючих
відповіли: на суспільно-політичні теми, 10% – про міжнародні події, 6% –
на природничо-наукові теми, 9% – на атеїстичні теми1007. На питання «Яка
література є у Вашому домі?» 16% з 357 відповіли: загальнополітична,
14% – історична, 7% – природничо-наукова, 6% – наукова, 10% –
художня1008. 3% із 430 опитаних на питання «Чи читали Ви літературу на
атеїстичну тему?» відповіли: «Систематично», 12% – «Інколи», 15% –
«Хотів би та не знаю де її придбати»1009.
Низка заборон щодо світської культури побутувала і в середовищі
свідків Єгови. Г. Саварин (жителька м. Самбора), що була членом громади
ЄХБ, зазначала: «За вченням єговістів членам секти не можна гарно
одягатися, в
