Методична карта теоретичного заняття

(a-II)

¾ в) вміти: застосовувати індивідуальний підхід до кожного пацієнта, враховуючи його потреби;

¾ володіти навичками спілкування з пацієнтами;

3. Виховна ціль: Розвинути відповідальність за пацієнта, клінічне мислення.Дуже важливо, щоб випускники медичних училищ і коледжів мали знання й навички, необхідні для кваліфікованого клінічного обстеження хворих, обґрунтування діагнозу, виконання лікувальних маніпуляцій, проведення протиепідемічних і диспансерних заходів.

4.Міждисциплінарні зв’язки:

5. План та організаційна структура заняття:

Викладач ______________І.В. Лазебник

Коротка історія розвитку науки про вищу нервову діяльність

Виникненню науки про фізіологію нервової діяльності передували блискучі ідеї, здогадки та експериментальні дослідження, починаючи від античної епохи аж до XIX століття.

Люди не завжди пов'язували психічну активність з діяльністю мозку. Деякі дослідники на підставі досягнень у вивченні рефлекторних механізмів діяльності спинного та нижчих відділів головного мозку висловлювали припущення щодо рефлекторного принципу роботи вищих його відділів. Уперше на рефлекторну природу нервової діяльності вказав ще у XVII ст. французький філософ і математик Рене Декарт, а сам термін "рефлекс" у XVIII ст. був запропонований чеським фізіологом Прохазкою.

Проте лише І.М. Сєченов (1829-1905), засновник російської фізіологічної школи, у своїй класичній праці "Рефлекси головного мозку" (1863 р.) проголосив нову еру в історії вивчення функцій мозку. Він обґрунтував рефлекторну природу свідомої та безсвідомої діяльності людини, показав, що в основі психічних явищ лежать фізіологічні процеси, які можуть бути вивчені об'єктивними методами. І.М.Сєченов відкрив явища центрального гальмування, сумації в нервовій системі, установив наявність ритмічних біоелектричних процесів у центральній нервовій системі, обґрунтував значення процесів обміну речовин у здійсненні збудження.

І.М. Сєченов навів численні докази істинності положення про те, що пізнання зовнішнього світу можливе лише за допомогою органів чуття. Він наводив переконливі аргументи на користь того, що матеріальні процеси мозкової діяльності є первинними, а психічні — вторинними, що наша свідомість є відображенням реальної дійсності навколишнього світу, а прогрес психіки зумовлений удосконаленням нервової організації мозку, його історичним та індивідуальним розвитком. Він писав, що всі акти свідомого та несвідомого життя за своїм походженням є рефлексами.

Геніальні ідеї І.М. Сєченова були підтверджені експериментально І.П. Павловим. Він розвинув рефлекторну теорію і створив вчення про вищу нервову діяльність, відкрив нервовий механізм, який забезпечує складні форми реагування людини і вищих тварин на вплив зовнішнього середовища. Цим механізмом є умовний рефлекс. І.П. Павлов вивчав фізіологічні процеси, які відбуваються в окремих органах або системах органів, у їхньому нерозривному зв'язку з цілим організмом.

І.П. Павлов розробив метод умовних рефлексів, який був ефективним при вивченні фізіологічних функцій кори великих півкуль. Цей метод дав можливість дослідити різноманітні акти поведінки людини і тварини, в основі яких лежать фізіологічні процеси, що відбуваються в корі великих півкуль головного мозку.

За методом умовних рефлексів І.П. Павлов вивчив функцію кори великого мозку і найближчих до неї підкіркових утворень, явища іррадіації і концентрації в корі великого мозку, аналітико-синтетичну діяльність мозку. Метод умовних рефлексів дав змогу І.П. Павлову створити вчення про вищу нервову діяльність. М.І. Красногорський для вивчення вищої нервової діяльності у дітей виробляв умовні рефлекси на звучання дзвоника. Звук дзвоника був умовним подразником.

Крім методу умовних рефлексів, розробленого І.П. Павловим, для вивчення вищої нервової діяльності дитини користувалися реєстрацією рухового компонента харчової реакції. Для цього на рівні щитоподібного хряща підкріплявся гумовий балон, заповнений повітрям. При харчовому підкріпленні умовного подразника жувальні рухи дитини вели до зміни тиску повітря в балоні, що реєструвалося на спеціальному записуючому апараті.

Тепер метод умовних рефлексів при вивченні діяльності великого мозку поєднується з дослідженням електричних явищ, які відбуваються у корі і підкіркових структурах головного мозку. Це метод електроенцефалографії.

Сукупність складних форм діяльності кори великого мозку і найближчих до них підкіркових утворень, яка забезпечує індивідуальні фізіологічні та поведінкові реакції людини на змінні умови навколишнього та внутрішнього середовища, називають вищою нервовою діяльністю.

Умовні і безумовні рефлекси

Всю рефлекторну діяльність людини і тварини І.П. Павлов поділив на дві категорії: безумовні і умовні рефлекси.

Безумовні рефлекси — це природжені реакції організму на подразнення з зовнішнього або внутрішнього середовища, вони сформувалися і закріпилися в процесі еволюції і передаються спадково. Безумовні рефлекси відносно постійні, стійкі, незмінні і зберігаються протягом життя. Рефлекси чхання, кліпання, кашлю і т.д. — це прості безумовні рефлекси, а такі безумовні рефлекси як харчовий, оборонний, статевий і т.д. — це складні рефлекси, що називаються інстинктами. Здійснення безумовних рефлексів зв'язане з діяльністю нижчих відділів центральної нервової системи — спинного мозку і стовбура головного мозку. Про це свідчить той факт, що при наявності цих відділів безумовні рефлекси зберігаються у тварин і після видалення кори великих півкуль. Кількість безумовних рефлексів відносно невелика. Вони самі по собі не можуть забезпечити пристосування організму до умов життя, які постійно змінюються.

В житті тварин, і особливо людини, велике значення мають тимчасові зв'язки організму з середовищем — умовні рефлекси. Умовні рефлекси на відміну від безумовних, є індивідуальними: в одних організмів певного виду вони можуть бути, а в інших їх може не бути. Це рефлекси набуті. Вони виробляються у тварин чи людини в процесі індивідуального життя і надбудовуються на базі безумовних рефлексів.

Умовні рефлекси є функцією вищого відділу центральної нервової системи — кори великих півкуль головного мозку. Якщо у тварини видалити кору великих півкуль головного мозку, то зникнуть всі умовні рефлекси.

Умовні рефлекси виробляються на основі безумовних. Основною умовою утворення умовного рефлексу є поєднання того чи іншого індиферентного (байдужого) подразника з дією подразника, який викликає безумовних рефлекс. У лабораторії І.П. Павлова в якості умовних подразників застосовували спалах електричної лампочки, дзвінок, булькання води, подразнення шкіри, смакові, нюхові подразники та ін. Так, звук дзвоника не викликає у собаки слиновиділення. Але якщо звук дзвоника кілька разів поєднати з годівлею тварин, то пізніше один лише звук дзвоника викличе у собаки всю ту складну реакцію, яку раніше викликала їжа: у тварини під час пошуку їжі починає виділятися слина. Виділення слини на їжу, що потрапила в рот, є проявом природженого безумовного рефлексу. Слиновиділення на звук дзвоника — це набутий умовний рефлекс.

Подразники, що викликають природжені, спадкові рефлекси, називаються безумовними. Подразники, що викликають набуті рефлекси, називаються умовними, або сигналами. Умовні рефлекси можуть вироблятись не тільки на поодинокі зовнішні подразники, але й на комплекси їх, на порядкове місце подразника, на припинення його дії тощо.

Вироблений умовний рефлекс може бути основою для утворення нового умовного рефлексу — умовного рефлексу другого порядку, а на основі другого може утворитись умовний рефлекс третього порядку і т.д. Можливість вироблення умовних рефлексів утруднюють або повністю виключають сильні сторонні подразники, хвороба та ін.

Механізм утворення умовного рефлексу

Умовний рефлекс утворюється внаслідок встановлення в корі великих півкуль тимчасового зв'язку між двома вогнищами збудження. При дії умовного подразника у сприймаючій зоні великого мозку (зоровій, слуховій тощо) виникає збудження. При підкріпленні умовного подразника безумовним у відповідній зоні великого мозку виникає другий, сильніший осередок збудження, який набирає характеру домінантного осередку.

Внаслідок притягування збудження в осередку меншої сили в осередок більшої сили відбувається проторення нервового шляху, сумація збудження.

Між двома осередками збудження утворюється нервовий зв'язок. Після кількох поєднань зв'язок стає настільки сильним, що при дії лише одного умовного подразника збудження виникає і в другому осередку. Так за рахунок встановлення тимчасового зв'язку спочатку індиферентний для організму умовний подразник стає сигналом певної природженої діяльності. Наприклад, коли собака їсть, їжа подразнює смакові рецептори ротової порожнини. Збудження, що виникає в рецепторах, по доцентрових нервах надходять у слиновидільний центр у довгастому мозку. Звідси воно йде по відцентрових нервах до слинної залози і викликає секрецію слини. Це безумовний рефлекс.

Якщо перед собакою засвітити електричну лампочку, то ніякого слиновидільного рефлексу не буде.

Але нервові імпульси, що виникли в зорових рецепторах ока, проводяться в зорову зону кори півкуль головного мозку — і там виникає вогнище збудження.

Якщо перед годівлею тварин засвічувати електричну лампочку, то тепер у корі півкуль виникають уже два вогнища збудження: в харчовій і в зоровій зоні. При повторному застосуванні подразників, за висловом І.П. Павлова, відбуваються "замикання". Тепер нервові імпульси від рецепторів ока йдуть у зоровий центр кори півкуль, звідти вони переходять по проторованому шляху в харчовий центр кори, потім у слиновидільний центр довгастого мозку і до слинних залоз, збуджуючи їх роботу.

Замикання тимчасового зв'язку йде не тільки по горизонтальних волокнах (кора-кора). У встановлених тимчасових зв'язках важлива роль належить і шляхам кора-підкірка-кора. При цьому доцентрові імпульси від умовного подразника через згір'я і неспецифічну систему (гіпокамп, ретикулярна формація) надходять у відповідну зону кори, тут вони переробляються і по низхідних шляхах досягають підкіркових утворень, звідки імпульси приходять знову в кору, але вже у зону представництва безумовного рефлексу.

Деякі дослідники вважають, що при багатократних поєднаннях умовного подразника з природженою рефлекторною реакцією при повторних проходженнях нервових імпульсів через синапси в останніх підвищується збудливість, в результаті чого полегшується вибіркова передача імпульсів певної характеристики на наступні нейрони. На думку цих дослідників, умовний зв'язок ґрунтується на сумації синаптичних збуджень і посиленні власної ритмічної діяльності нейронів під впливом повторних умовних і безумовних подразнень. Під час зміни конфігурації амінокислот у мембранах, які розділяють нейрони, відбувається замикання тимчасового зв'язку.

Таким чином, умовні рефлекси забезпечують більш досконале пристосування організму до мінливих умов життя. Умовнорефлекторне виділення слини, шлункового і підшлункового соків на вигляд, запах, час вживання їжі створює умови для перетравлювання їжі ще до того, як вона надійшла в організм. При зміні умов середовища раніше вироблені умовні рефлекси згасають, утворюються нові умовні рефлекси.

При дії умовного сигналу кора великого мозку забезпечує організмові попередню підготовку до реагування на ті подразники зовнішнього середовища, які в подальшому справлятимуть свій вплив. Тому діяльність кори великого мозку є сигнальною.

Гальмування умовних рефлексів

Закономірності, за якими відбуваються процеси гальмування в корі великих півкуль, були встановлені методом умовних рефлексів. І.П. Павлов розрізняв два основних види гальмування в корі великих півкуль: безумовне (зовнішнє) і умовне (внутрішнє).

Безумовне гальмування є вродженим і може бути індукційним і позамежним. В основі індукційного гальмування лежить явище негативної індукції: новий сильний осередок збудження в корі стороннього подразника зумовлює зниження збудливості в ділянках кори великого мозку, які зв'язані із здійсненням умовного рефлексу, і, як наслідок цього, настає гальмування умовного рефлексу. Якщо у собаки виробляється умовний слиновидільний рефлекс на звук дзвоника, то вмикання яскравого світла при звукові дзвоника у цього собаки гальмує раніше вироблений рефлекс слиновиділення. Так, слиновидільний умовний рефлекс на світло електричної лампочки загальмується різким звуком. Переповнення сечового міхура, хворобливий запальний осередок, сильне емоційне збудження, біль також здатні загальмувати умовні рефлекси.

Позамежне гальмування проявляється при надмірному збільшенні сили або часу дії умовного подразника. При цьому умовний рефлекс різко слабшає або повністю зникає.

За своїм значенням це гальмування є охоронним, бо воно зберігає нервові клітини від виснаження та функціонального руйнування, яке могло б настати внаслідок їх надмірної діяльності.

Як індукційне, так і позамежне гальмування властиве не тільки корі великих півкуль головного мозку, а й усім іншим відділам нервової системи.

Умовне, або внутрішнє гальмування, на відміну від безумовного, виникає тільки у корі головного мозку повільно і поступово.

Воно тимчасове і розвивається за механізмом умовного рефлексу при не підкріпленні умовного подразника безумовним.

Розрізняють види умовного гальмування: згасаюче, запізнювальне, диференційоване й умовногальмівне.

Згасаюче гальмування розвивається лише тоді, коли умовний рефлекс багато разів не підкріплюють безумовним подразником. Згасанням можна пояснити тимчасову втрату трудового навику, навички гри на музичних інструментах, поверхневий рівень знань навчального матеріалу, якщо вони не закріплювалися повторенням. Згасання лежить в основі забування. Завдяки згасанню умовних рефлексів організм перестає реагувати на сигнали, які втратили своє значення. За рахунок згасаючого гальмування організм звільняється від непотрібних умовних рефлексів, які втратили сигнальне значення.

Запізнювальне гальмування розвивається при збільшенні проміжку часу між умовним сигналом і подачею безумовного подразника. При цьому безумовний подразник у перші хвилини набуває гальмівного характеру. Завдяки цьому умовні рефлекси виникають у певний час. Розвиток запізнювального гальмування лежить в основі виховання у людини витримки та дисципліни. Запізнювальне гальмування у дітей виробляється з великими труднощами під впливом виховання і тренування. Тільки з настанням старшого шкільного віку відмічається у дітей витримка, вміння стримувати свої бажання, сила волі.

Диференційоване гальмування дозволяє розрізняти близькі між собою, схожі подразники (наприклад, відтінки кольору, різну частоту звуку). Воно виникає в корі півкуль головного мозку при дії не підкріплювального сигналу, близького до умовного. Якщо у собаки виробити умовний рефлекс на звук певного тону, то і сусідні з ним тони спочатку викликатимуть ту ж саму реакцію. Ця перша фаза диференціювального гальмування є наслідком іррадіації збудження, вона може бути прикладом синтетичної діяльності кори півкуль головного мозку. Проте при багаторазовому повторенні дослідів, в ході яких лише певний тон підкріплювати безумовним подразником, тварина поступово менше реагуватиме на непідкріплювані близькі тони і нарешті, зовсім перестане реагувати на них. Це результат розрізнення, або диференціювання, подразників. Розрізнення близьких за характером сигналів уточнює діяльність організму, сприяє тонкому розрізненню предметів і явищ навколишньої природи і суспільного життя. У дітей диференціювальне гальмування досягає свого функціонального удосконалення між 3 і 4 роками. Швидкість і стійкість диференціювання з віком збільшується. Проте тонке диференціювання, а також тривале застосування гальмівного подразника для дітей завжди становить дуже важке нервове завдання, що нерідко може викликати розлад нормального взаємовідношення між процесами збудження і гальмування, призвести до неврозу.

Умовне гальмо розвивається в клітинах кори головного мозку, якщо умовний сигнал (наприклад, дзвінок), що поєднується із додатковим подразником (наприклад, увімкненням світла), не підкріплювати безумовним подразником. Додатковий подразник при цьому набуває самостійного гальмівного значення; він починає гальмувати вироблення умовних рефлексів не тільки на дзвінок, а й на інші умовні подразники, з якими ніколи раніше не поєднувався. Умовне гальмування має велике значення в житті людини. Воно виявляється під час навчання, виховання, занять спортом, бо різні правила, норми поведінки, закони людського суспільства є умовними гальмами. Умовні гальма втрачають люди, що зловживають алкоголем і наркотиками. Без умовних гальм така людина здатна на різні протиправні вчинки, кримінальні дії, що призводять до великих людських трагедій, ув'язнення, руйнації життя.

Збудження та гальмування в корі великого мозку — дві сторони одного нервового процесу, що забезпечує найскладніший взаємозв'язок між організмом і навколишнім середовищем.

Поняття про аналітико-синтетичну діяльність

Імпульси, які надходять в кору великого мозку, аналізуються, розрізняються, синтезуються, з'єднуються. Здатність кори розділяти, вичленувати і розрізняти окремі подразнення, диференціювати їх і є виявленням аналітичної діяльності кори великого мозку. Якщо початковий аналіз подразнень починається вже в рецепторах, то вищі форми аналізу відбуваються в корі великого мозку.

З аналітичною діяльністю кори великого мозку тісно пов'язана її синтетична діяльність, яка виявляється в об'єднанні, узагальненні збудження, що виникло в різних її ділянках під дією різних подразників. Прикладом синтетичної діяльності кори великого мозку може бути утворення тимчасового зв'язку, який лежить в основі вироблення будь-якого умовного рефлексу. Аналіз і синтез нерозривно пов'язані між собою, і в корі відбувається складна аналітико-синтетична діяльність.

Закони вищої нервової діяльності, сформульовані І.П. Павловим

І.П.Павловим були сформульовані закони вищої нервової діяльності:

Для формування умовного рефлексу необхідне утворення у ЦНС тимчасових зв'язків між нейронами, що сприймають умовний подразник, та нейронами, що входять до складу дуги безумовного рефлексу.

Умовний подразник здатний викликати випереджальне збудження ЦНС, яке дає змогу організмові заздалегідь підготуватися до відповідної поведінкової реакції.

Тимчасові нервові зв'язки зберігають своє значення доти, доки вони відповідають реальним умовам дійсності. За порушення такої відповідності умовно-рефлекторна реакція згасає, і умовний подразник втрачає своє сигнальне значення.

Вища нервова діяльність являє собою сукупність складних аналітико-синтетичних процесів.

Питання для самоперевірки

1. Що таке вища нервова діяльність? Хто з учених вивчав вищу

нервову діяльність?

2.Дайте означення понять "рефлекси", "інстинкт", "безумовні рефлекси", "умовні рефлекси", "гальмування умовних рефлексів".

3.Дайте порівняльну характеристику умовних і безумовних рефлексів.

4. Поясніть механізм утворення умовних рефлексів.

5.У чому полягає біологічне значення процесів гальмування?

6.Які розрізняють форми гальмування? Охарактеризуйте їх.

Назвіть та поясніть закони вищої нервової діяльності, сформульовані І.П. Павловим.

Важливо знати, що...

Чим менша за віком дитина, тим довше зберігаються вироблені у неї умовні рефлекси.

Людина — не тільки біологічна, але й соціальна істота, і її виховання має бути спрямоване на вироблення здатності у певних обставинах усвідомлювати свої інстинкти і вміти керувати ними.

Цікаво знати, що:

На сучасному етапі розвитку біології вищу нервову діяльність розглядають як функціональну систему, яка під дією подразника вибірково об'єднує різнорідні центральні та периферичні нервові утворення для отримання корисного пристосувального результату. Класифікація психічних хвороб

З початку розвитку наукової психіатрії пропонувалася безліч класифікацій психічних хвороб, що відбивають різні точки зору щодо природи розладів психічної діяльності. Принципи їхнього групування в основному йшли коріннями в класифікацію хвороб у загальній медицині, але зберігали при цьому свої особливості. Причиною неоднозначного підходу до нозологічної проблеми в загальній медицині й у психіатрії стало насамперед неоднакове співвідношення між порушеннями функції й морфологічних змін в органі або системі органів. Відомий вітчизняний патолог І. В. Давидовський, маючи на увазі соматичну медицину, затверджував, що хвороба - це комплекс патологічних процесів, що дають ті або інші досить характерні й у той же час динамічні клініко-анатомічні картини. На відміну від цього в більшості випадків психічних захворювань клініко-анатомічні паралелі відсутні, і діагностувати психічну хворобу на підставі дослідження неможливо. Таким чином, у психіатричному діагнозі випадає патологоанатомічний критерій, що має важливе значення для диференціації й діагностики хвороб у соматичній медицині.

Кожна психічна хвороба, подібно соматичної, несе в собі біологічний радикал: фактор спадковості, патофізіологічні механізми порушень вищої нервової діяльності, безпосередні впливи навколишнього природного середовища. Але психіатрія відрізняється від інших клінічних медичних дисциплін тим, що вона особливо акцентує соціальні відносини людини. Зв'язку людини з навколишнім середовищем, пише французький психіатр Анрі Ей (1900-1977), не обмежуються законами природи, але визначаються культурою, тобто цінностями, які утворять структуру мислячої істоти. Система відносин людини в суспільстві - це не тільки проблема його пасивної адаптації до навколишнього середовища, але і його здатність робити вільні вибори своїх учинків і поводження: я сам вирішую, і це відкриває дорогу до моєї волі. Суть психічної хвороби полягає в тім, що вона обмежує волю діяти за своїм вибором.

Пряма й безпосередня залежність психічної патології від культурних цінностей і традицій суспільства, соціальних відносин, етичних і моральних норм веде до того, що загально медичні, клініко-біологічні критерії психіатричного діагнозу часто уступають соціально-психологічним і психопатологічним. Центр ваги в розумінні етіології й патогенезу психічного захворювання зміщається від механізмів впливу зовнішніх природних факторів до індивідуальних властивостей особистості людини в системі суспільних відносин. Відповідно до цим традиційний для загальної медицини етіологічний принцип класифікації хвороб у психіатрії виявляється розмитим, і реалізувати його можливо лише у відношенні до кола типових екзогенних психозів: інфекційних, інтоксикаційних. При гострій і грубій поразці мозкової діяльності в психічній хворобі з усією виразністю виступає етіологічний фактор, установлюються клініко-анатомічні паралелі, і захворювання здобуває всі головні властивості, властивому поняттю хвороби в загальній медицині. Але ті ж екзогенні шкідливості у випадку менш грубого, хронічного впливу на організм людини викликають зміни в психічній діяльності, у яких складно переплітається роль різноманітних видових і індивідуальних його властивостей: спадкоємних, фізіологічних, психологічних, особистісних. В інших випадках ці видові й індивідуальні властивості виступають на перший план і самі стають - причиною психічного захворювання. Урахувати всі ці складні відносини необхідно при встановленні діагнозу. Але часто вони стають перешкодою на шляху діагностики.

Недосконалість класифікацій психічних хвороб протягом усього періоду розвитку психіатрії створювало серйозні труднощі відносно однотипної діагностики не тільки в різних країнах, але й у межах однієї країни. І хоча практика лікування, профілактики психічних розладів і організації психіатричної допомоги населенню настійно вимагає поділу різноманітних форм психічної патології по групах, зусилля багатьох поколінь психіатрів у цьому напрямку не привели до встановлення чітких границь психічних хвороб, що дозволяють діагностувати їх одноманітно. Між близькими по своїй природі психічними захворюваннями існують плавні переходи. Ця безперервність (континуум) дозволяла багатьом психіатрам говорити про існування єдиного психозу, у рамках якого можна розрізняти окремі його стадії й варіанти, що характеризуються перевагою тих або інших клінічних проявів.

Великий внесок у розробку деяких аспектів теорії психіатричного діагнозу був внесений А. В. Снежневським. На підставі встановлених у медицині загально-патологічних закономірностей він розрізняє в психічних хворобах стійкі психічні зміни, що визначають готовність до психічного захворювання (pathos) і властиво хворобливий процес, динамічне, поточне захворювання (nosos). Клінічним вираженням pathos служать негативні симптоми, що існують у хворого з моменту народження або утворюючий стійкий психічний дефект внаслідок самої хвороби. До них ставляться стійкі аномалії особистості, зниження інтелекту, погіршення якості всіх психічних процесів внаслідок органічної поразки головного мозку, зниження енергії поводження й апатія в результаті перенесеного психічного захворювання, стійка дисгармонія характеру й усього психічного складу хворого. Дефект може бути різко вираженим або незначним, що представляє собою лише із працею помітне тло основних психічних порушень. Але у всіх випадках він відрізняється загальними особливостями: бідністю клінічних проявів з малою кількістю симптомів і стабільністю, практичною необоротністю.

Поточний хворобливий процес - nosos - визначається розвитком позитивних (продуктивних) симптомів: невротичних, афективних, маревних, симптомів порушеної свідомості. На відміну від негативних їм властиве багатство й розмаїтість проявів, мінливість, оборотність. Позитивні симптоми визначають приналежність психічних розладів до того або іншого психопатологічного синдрому. Але специфічність віддають синдрому не позитивні, а негативні симптоми. Так, подавлене настрій з думками про самогубство може виникати як у зв'язку зі спадкоємною обтяженістю, так і в результаті склерозу мозкових посудин. Але специфіку депресивному синдрому надає не сам факт зниження настрою, а ті стійкі зміни особистості, на тлі яких воно виникає: в одному випадку шизоїдні особливості характеру із замкнутістю й емоційною холодністю, а в іншому - органічне зниження особистості внаслідок поразки мозкових посудин. У схоплюванні психіатром цілісної картини психічних розладів з їх особливостями позитивні симптоми відіграють роль фігури (гештальта), а негативні - тіла, що накладає особливий відбиток на характер синдрому так само, як виконання однієї й тієї ж музичної мелодії оперною співачкою або ансамблем заварних інструментів визначає жанр художнього твору.

Нозологічна специфічність психопатологічних синдромів навіть із урахуванням формотворного впливу негативних симптомів є відносною. У точному значенні психопатологічний синдром специфічний не у відношенні до кожної хвороби окремо, а у відношенні до групи психічних захворювань "родинної" етіології. Так, можна говорити про специфічні особливості психопатологічних синдромів при психогенних,, ендогенних захворюваннях. Але спроби знайти диференційно-діагностичні розходження в психопатологічній картині інфекційних психозів малярійної й вірусної грипозної етіології не будуть успішні. Точно так само недостовірним буде диференціальний діагноз пухлини головного мозку й ревматичного енцефаліту на підставі даних одного лише психопатологічного аналізу. Поза загальним клінічним обстеженням, включаючи анамнез захворювання, вивчення розвитку хвороби, даних сомато-неврологічного, лабораторного дослідження, психопатологічний аналіз у більшості випадків не дозволяє переконливо діагностувати хвороба. Це висуває особливі вимоги до загальної клінічного, ерудиції психіатра. Можна сказати, що якщо психіатр - не лікар, то він і не психіатр.

В оптимальному варіанті діагноз психічної хвороби, як і будь-який інший діагноз, повинен бути об'єктивним і відтвореним у випадку обстеження того ж хворого іншим лікарем. На жаль, ця мета досягається не завжди. Причиною тому служать не тільки неоднозначні клінічні установки психіатрів різних шкіл і напрямків, але й недосконалість нозологічної системи, що не дозволяє дати відповідь на багато питань при встановленні діагнозу. Прикладом може служити звичайне спостереження в повсякденній клінічній практиці, коли у хворого із церебральним атеросклерозом виникає невротичний розлад. Психопатологічне дослідження виявляє при цьому виражені приблизно рівною мірою симптоми, характерні як для групи психогенних, так і для групи органічних захворювань. Критично настроєний стосовно самого себе психіатр, змушений ставити діагноз, робить це "з нечистою совістю", опираючись не стільки на дані клінічних і лабораторних досліджень, скільки на свої суб'єктивні переваги.

Виправдано розробку єдиної міжнародної класифікації, заснованої на конвенціональні (умовно прийнятих) критеріях розмежування психічних хвороб, що дозволила б психіатрам різних шкіл і напрямків діагностувати розладу психічних функцій, користуючись стандартизованими поняттями й термінами. Цим створюються умови для об'єднання психіатрів різних країн у пошуках шляхів подальшого вивчення психічних захворювань і психічного оздоровлення населення.

Прийнятна на сучасному етапі розвитку психіатрії угруповання психічних розладів представлена в Міжнародній класифікації хвороб 10-го перегляду (МКБ-10). діагностичні рубрики, що втримуються в ній (F) складаються в п'ять блоків, які можуть бути прирівняні до основних груп психічних захворювань у класичній європейській і вітчизняній психіатрії: органічні розлади - FO; розлади внаслідок уживання психоактивних речовин (наркологічні захворювання) - FI; шизофренія, маревні й афективні розлади (ендогенні захворювання) - F2, F3; невротичні, особистісні розлади й порушення поводження (психогенні захворювання) - F4, F5, F6; порушення психічного розвитку - F7, F8, F9. Відмова від ортодоксальних принципів системи в МКБ-10 усуває багато нерозв'язаних проблем діагностики, але надмірно спрощує уявлення про сутність психічної патології, створені європейською психіатрією за багато десятиліть її існування. Остання повинна доповнювати сугубо прагматичне угруповання психічних розладів, почату Міжнародним психіатричним співтовариством. Велике значення при роботі над нею надавалося досягненню високої відтворюваності в діагностичних оцінках різними клініцистами, але вона не повинна підмінювати собою концептуальних класифікацій, що зберігають своє значення для психіатричної науки й практики

(С. Ю. Циркин).

Синдроми функціональних психогенних розладів психічної діяльності. Тривожні й фобічні розлади. Одержимість. Неврастенічний синдром. Афективні розлади. Суїцідальні реакції. Понад цінні ідеї.. Маревні розлади. Шизоафективні розлади. Органічні психопатологічні симптоми. Психопатологічні синдроми при мозковій патології, що гостро розвивається. Психопатологічні синдроми при хронічній мозковій патології. Посттравматичні стресові розлади. Синдроми ендогенних психічних захворювань. Афективні розлади, або розладу настрою

Психопатологія - це загальне вчення про закономірності психічних захворювань. Воно містить у собі семіологію - вивчення й опис окремих ознак психічних розладів (симптомів), тридцятилітніх у закономірному своєму сполученні психопатологічні синдроми. Крім того, психопатологія вивчає особливості динаміки синдромів у процесі хвороби, загальні питання етіології й патогенезу психічних захворювань.

Психічна патологія людини відрізняється більшою розмаїтістю клінічних проявів і механізмів розладів психічної діяльності. Тому виявлення й вивчення її закономірностей натрапляє на більші труднощі. У зв'язку із цим деякими авторами пропонувалося вивчати загальні закономірності в рамках окремих нозологічних форм або в окремих групах психічних захворювань. У такому виді загальне вчення про психічні хвороби прийнято позначати як клінічну психопатологію.

Синдроми функціональних психогенних розладів психічної діяльності

Поняття функціонального в психіатрії вживається у двоякому змісті. З давніх часів воно прирівнювалося до поняття психогенного, тобто викликаного психічними факторами, що безпосередньо міняють щиросердечний стан людини. У них довгий час бачилася основна й головна причина психічних захворювань. З іншого боку, до функціонального відносять психічні розлади, при яких відсутні морфологічні зміни в речовині головного мозку, його просторах, оболонках і посудинах, які можуть бути виявлені за допомогою застосовуваних у медичній практиці патологоанатомічних досліджень і з якими припустимо зв'язати порушення психічної діяльності.

Інформативність поняття підвищується, коли терміни "функціональне" і "психогенне" уживаються спільно. Вони характеризують собою порушення в сфері найбільш складних психічних функцій, що забезпечують вищий рівень відбиття людиною соціальних зв'язків і його адаптивне поводження. Французький психіатр П’єр Жані (1859 - 1947) писав: у кожній функції є нижчі й вищі частини. Є, крім того, частина особливо висока, що складається в пристосуванні до сукупності зовнішніх і внутрішніх умов. Так, функція харчування повинна відбутися в той момент, коли я повинен взяти їжу на тім столі, серед от цих нових осіб, у присутності яких я ще ніколи не був у такому положенні, надягти особливий костюм і пристосувати своє тіло й свій дух до зовсім особливих соціальних звичаїв. Це, по суті, усе та ж функція харчування, але акт обіду в гостях зовсім не те ж фізіологічне явище, що процес відділення підшлункової залози. Медицина не може ігнорувати цього, тому що хвороба нас не запитує й не завжди вражає ті функції, які нам краще відомі.

Психогенні захворювання виникають не тільки у зв'язку із приголомшливими, драматичними подіями в житті чоло - століття, смертю близьких людей, загрозою життю й т.п. Психічний конфлікт, що веде до розвитку захворювання, частіше проявляється в тім, що в людини виникають життєві труднощі, які він не має сил перебороти, але з якими не може й упокоритися. Виявити й розпізнати конфлікт, що послужив причиною психічних розладів, буває важко не тільки тому, що багато хворих свідомо приховують від лікаря події життя, які характеризують їх у невигідному для себе світлі або являють собою сімейну таємницю, складні відносини з іншими людьми, розголошення яких представляється хворому небажаним. Нерідко тяжкі спогади, пов'язані з переживанням своєї провини й сорому, витісняються зі свідомості хворого, і він виявляється не в змозі їх відтворити. Подібна ситуація складається, наприклад, у жінки з високими моральними установками, що через обставини, що склалися вийшла заміж за нелюбиму людину й не може перебороти внутрішньої ворожості до нього, відрази до його пещень і сексуальної близькості. Зберігаючись у сфері несвідомого, цей конфлікт проте викликає стан стійкої емоційної напруги - фрустрація. Вона не знаходить природного вираження в поводженні хворої, що диктується її моральністю й почуттям боргу. Така жінка при бесіді з лікарем щиро запевняє його, що сімейне життя в неї зложилася благополучно. Оцінити ступінь конфлікту і його патогенне значення не - можливо без обліку особливостей особистості хворого. Так, звільнення у зв'язку із серйозними недоглядами на роботі для особистості з розвиненим честолюбством і почуттям власного достоїнства буде більшим потрясінням, що може повести до порушень психічної діяльності; та ж ситуація для особистості з вузьким колом соціальних інтересів і без самолюбних устремлінь буде переживатися лише як тимчасова неприємність. Зрив вищої нервової діяльності наступає лише тоді, коли психічний конфлікт торкати найбільш уразливі для даної особистості сфери життєвих інтересів. Наприклад, для людини себелюбної патогенним стає психічний конфлікт, пов'язаний з переживанням почуття образи, заздрості, з невизнанням навколишніми його дійсних або мнимих заслуг. Для людини, що не вміє іти на компроміс зі своєю совістю, патогенної стає ситуація, при якій обставини змусили зробити неварті з її погляду вчинки.

Індивідуальні особливості особистості людини оригінальні й неповторні. Але все-таки при уважному розгляді психологам і психіатрам удалося виділити деякі типові індивідуальні особливості, які характеризуються більшою тенденцією до переходу в патологічний стан. Німецький психіатр Карл Леонгард назвав їх акцентуаціями характеру. Вони не завжди впадають в око й не свідчать про патологічний стан вищої нервової діяльності. У них потенційно закладені як можливості соціально-позитивних досягнень, так і соціально-негативний заряд. Деякі особистості з'являються перед нами в негативному світлі лише тому, що життєві обставини їм не сприяли, але цілком можливо, що під впливом інших обставин вони стали б неабиякими людьми.

Акцентуації Леонгард бачить у демонстративних особистостей, яким властиві здатність до витиснення зі своєї пам'яті неприємних для себе фактів, необдуманість учинків, жвавість фантазії, уміння вселяти до себе почуття симпатії й любові, талант перевтілення. На відміну від цього педантичним особистостям мало властиві механізми витиснення. Їм властива розумність і обґрунтованість поводження, і працьовитість, акуратність. Ці якості високо оцінюються в суспільстві, хоча через надмірну ретельність такі люди можуть серйозно ускладнити собі життя, особливо, якщо їм властивий зайвий страх перед відповідальністю. Посилена турбота про своє здоров'я може послужити в них поштовхом до розвитку іпохондрії. Порівняно повільний темп психічної діяльності зближає педантичних з особистостями, що застряють. Але в останніх повільність стосується в основному зацикленість на емоційних переживаннях егоїстичного характеру, коли зачіпаються особисті інтереси й самолюбство даного суб'єкта. Такі люди чутливі, уразливі й мстиві, для них характерні також честолюбство, зарозумілість і самовпевненість, недовірливість і ревнивість. Ці риси, створюючи труднощі в спілкуванні з людьми, в інших умовах можуть стати рушійною силою на шляху до творчих досягнень, що дозволяють людині пишатися своїми реальними успіхами. Особливе місце займають збудливих особистостей, які керуються в житті не розсудливістю й логікою, а потягами, інстинктами, неконтрольованими спонуканнями. Їм далека терпимість, і вони не схильні шукати способи примирення у випадку конфлікту. Моральні підвалини в житті збудливих особистостей не грають помітної ролі, завдяки чому в них завжди зберігається підвищена схильність до здійснення грубого насильства й до розпущеного в сексуальному відношенні поводженню. Разом з тим в умовах, що вимагають від людини сміливості й божевільної рішучості, такі люди здатні виявити себе як неабиякі особистості.

Особистості як варіант норми зустрічаються серед населення, на думку Леонгарда, з такою ж частотою, як і "стандартний" тип людей. Але, крім них, спостерігаються патологічні або психопатичні особистості, до яких відносять людей, що відхиляються від стандарту. Аномалії їхнього характеру й поводження проявляються не тільки в критичних ситуаціях, але й тоді, коли зовнішні обставини не перешкоджають нормальному плину життя. Відомий вітчизняний психіатр Петро Борисович Ганнушкін (1875-1933) відносив до психопатичних особистостей людей, які з раннього віку виявляють ряд особливостей, що відрізняють їх від так званих нормальних людей і заважають їм безболісно для себе й для інших пристосовуватися до навколишнього середовища. Властиві ним патологічні властивості являють собою постійні, уроджені риси особистості, що не піддаються протягом життя різким змінам. Вони визначають весь психічний вигляд індивіда; існування в суб'єкта окремі елементарні невірності ще не дає підстав зачислити його до психопатів. Психогенні патологічні реакції в психопатичних особистостей виникають по механізмам, що й в "нормальному" психічному житті, але зі значно більшою легкістю.

При всьому різноманітті типів аномальних, психопатичних особистостей більшості з них властива загальна особливість - психічна незрілість, інфантилізм: у дорослої людини зберігаються риси характеру й поводження, властиві дитячому й підлітковому віку. До них ставляться непрактичність, невміння самостійно й по зрілому міркуванню вирішувати свої життєві проблеми. Замість цього в мотивах поводження переважають романтичні устремління, пристрасть до пригод, авантюр, екстравагантних знайомств, бажання бути формально вільним від існуючих у суспільстві неписаних законів і традицій, протиставляти себе ім. Характерні імпульсивні вчинки, тобто вчинки "з натхнення", без достатнього передбачення їхніх наслідків. У важких життєвих обставинах не проявляється властива гармонічної особистості гнучкість, обережність, уміння, де треба, поступитися, не домагатися негайного досягнення бажаного. Без достатніх підстав виникають розпач, паніка або, навпроти, непереможна впертість і реакції протесту. Мислення однобоке, надмірно емоційне, судження відрізняються максималізмом - крайностями в оцінці людей і подій. Спроби виховного впливу на психопатичну особистість натрапляють на більші труднощі у зв'язку з тим, що психопатичний суб'єкт неохоче засвоює чужий досвід і мало здатний учитися на своєму, рівень самосвідомості особистості, як правило, низький.

Представляє великий теоретичний і практичний інтерес питання про те, чи існує зв'язок між психічною незрілістю психопатичної особистості й біологічною незрілістю центральної нервової системи. На це питання поки не можна дати ясна відповідь. Але спостереження показують, що описаний вище синдром конституціональної аномалії зустрічається в психопатичних особистостей з більшою сталістю. Особливо характерно для більшості хворих наявність на ЕЕГ біполярно симетричних тета-хвиль, що свідчать про затримку дозрівання головного мозку.

Серед функціональних психогенних розладів найбільш велику групу становлять прикордонні стани, куди ставляться неврози й інші розповсюджені форми захворювань. Їхня особливість, як було відзначено вище, полягає в тім, що кількісні зміни психіки при них переважають над якісними. Іншими словами, усе, що характеризує психічну діяльність здорової людини в певних обставинах: реакції подразнення, коливання настрою, відчуття утоми, природна тривога за своє здоров'я - при прикордонних станах стає настільки вираженим і стійким, що приведе до дискомфорту й порушення адаптації людини в соціальному середовищі.

Близькість механізмів патологічних психогенних розладів до механізмів психічних реакцій здорової людини робить їхнє розмежування важким. У багатьох випадках однозначне рішення цієї проблеми виявляється неможливим. Складність її підсилюється тією обставиною, що психогенні психічні порушення функціональної природи звичайно являють собою форму психологічного захисту від нестерпно важкої для хворого життєвий ситуації, за допомогою якої хворому часто вдається досягти певної "вигоди".

література

Основна

Вінничук С.М., Дубенко Є.Г. Нервові хвороби. — К.: Здоров’я, 2001.

Драчова З.М., Блейхер В.М., Крук І.В. Нервові та психічні хвороби. — К.: Вища шк., 1986.

Морозов Г.В., Романенко В.А., Нервные и психические болезни. — М.: Медицина, 1986.

Чабан О.С. Медсестринство в психіатрії. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2001.

Додаткова

Дельта В.О., Весельський І.Ш. Догляд за хворими в неврологічному стаціонарі. — К.: Здоров’я, 1986.

Дунаєвський Л.В., Лебедєва В.А. Психічні порушення та догляд за хворими. — М.: Медицина, 1987.

Шкробот С.І. Нервові хвороби. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2001.

Міністерство охорони здоров’я України

Комунальний заклад

«Бериславський медичний коледж»

Херсонської обласної ради

„ Нервові та психічні хвороби”

Лекція № 10

Тема: „ Загальна психопатологія та основні

методи обстеження психічно хворих „

м. Берислав

2014 р.