Теорія Б.Ф.Скинера

Замолоду Б.Ф. Скиннер (1904-1990) захоплювався різними науками, причому його інтереси, як правило, виникали стихійно, не підкоряючись ніяким планам. Він займався моделюванням, грав на різноманітних інструментах, містив будинку різних тварин (змій, черепах, жаб, ящірок і бурундуків). У Коледжі Гамильтона, де Скиннер спеціалізувався по англійській літературі, він улаштовував розиграші викладацького складу й мріяв стати письменником. Але письменство не принесло йому задоволення, і Скиннер звернувся до науки.

Скиннер закінчив Гарвардський університет, захистивши в 1931 р. докторську дисертацію. Протягом наступних п'яти років він працював у Гарвардській медичній школі, займаючись дослідженням нервової системи тварин. Великий вплив на його наукові інтереси зробили роботи засновника біхевіоризму Уотсона й роботи И. Павлова по формуванню й вивченню умовних рефлексів. Після декількох років роботи в університетах Миннесоты й Індіани Скиннер став професором Гарвардського університету й працював у ньому до кінця життя. Він також став членом Національної академії наук, його роботи придбали всесвітню популярність. Однак первісне прагнення стати письменником привело Скиннера до ідеї зв'язати дві його основні потреби - у науці й у мистецтві, що й реалізувалося в написаному їм в 1949 р. романі «Уолден-2», у якому він описував утопічне суспільство, засноване на розроблені їм принципах навчання.

Скиннер прагнув зрозуміти причини поводження й навчитися їм управляти. У цьому плані він повністю розділяв розроблені Уотсоном і Торндайком погляди на социогенетическую природу психічного розвитку, тобто виходив з того, що розвиток є научение, що обумовлюється зовнішніми стимулами. Однак від констатації Скиннер перейшов до розробки методів цілеспрямованого навчання й керування поводженням, а тому в психології він залишився в першу чергу як теоретик навчання, що розробив різні програми навчання й корекції поводження. Його методи викладені в роботах «Наука й людське поводження» (1953), «Технологія навчання» (1968).

На основі подання про те, що не тільки вміння, але й знання являють собою варіації поводження, Скиннер розробив його особливий вид - оперантное поводження. У принципі він виходив з того, що психіка людини заснована на рефлексах різного роду й різного ступеня складності. Однак, порівнюючи свій підхід до формування рефлексів з підходом И. Павлова, він підкреслював істотні розходження між ними. Умовний рефлекс, формований в експериментах Павлова, він називав стимульным поводженням, тому що він пов'язаний з асоціацією між різними стимулами й не залежить від власної активності суб'єкта. Так, собаці по дзвінку завжди дається м'ясо незалежне від того, що вона в цей момент робить. Таким чином, виникає асоціація між м'ясом і дзвінком, у відповідь на який спостерігається слиновиділення. Однак, підкреслював Скиннер, така реакція швидко формується, але й швидко зникає без підкріплення, вона не може бути основою постійного поводження суб'єкта.

На противагу цьому підходу при оперантном навчанні підкріплюється не стимул, а поводження, операції, які робить суб'єкт у цей момент й які приводять до потрібного результату. Велике значення має й той факт, що складна реакція при цьому розбивається на ряд простих, наступних один за одним і приводять до потрібної мети. Так, при навчанні голублячи складної реакції - виходу із клітки за допомогою натискання дзьобом на важіль Скиннер підкріплював кожен рух голублячи в потрібному напрямку, домагаючись безпомилкового виконання цієї складної операції. Такий підхід до формування потрібної реакції мав більші переваги в порівнянні із традиційним. Насамперед це поводження було набагато стійкіше, воно дуже повільно вгасало навіть при відсутності підкріплення. Скиннер звернув увагу на те, що навіть одноразове підкріплення може мати значний ефект, тому що при цьому встановлюється, нехай і випадкова, зв'язок між реакцією й появою стимулу. Якщо стимул був значимим для індивіда, він буде намагатися повторити реакцію, що принесла йому успіх. Таке поводження Скиннер називав марновірним, указуючи на його значну поширеність.

Не менше значення має й той факт, що навчання при оперантном обумовлюванні йде швидше й простіше. Це пов'язане з тим, що експериментатор має можливість спостерігати не тільки за кінцевим результатом (продуктом), але й за процесом виконання дії (адже воно розкладено на складові, реалізовані в заданій послідовності). Фактично відбувається экстериоризация (перехід у зовнішній план) не тільки виконання, але й орієнтування й контролю за дією. Адже підкріплюючи правильну дію потрібним стимулом, учитель демонструє дитині, на які елементи ситуації йому треба звертати увагу, а також що й у якому порядку з ними робити. Іншими словами, дітям даються схема орієнтування й схема дії, причому вчитель має можливість спостерігати процес засвоєння цих схем.

Особливо важливо, що такий підхід можливий при навчанні не тільки певним навичкам, але й знанням. Розроблений Скиннером метод програмного навчання дозволяв оптимизировать навчальний процес, розробити коригувальні програми для невстигаючих і розумово відсталих дітей. Ці програми мали величезні переваги перед традиційними програмами навчання, тому що давали можливість учителеві контролювати і якщо буде потреба виправляти процес рішення завдання, миттєво зауважувати помилку учня. Крім того, ефективність і безпомилковість виконання підвищували мотивацію навчання, активність учнів. Спостереження за процесом рішення також дозволяло індивідуалізувати процес навчання залежно від темпу засвоєння знання. Однак у цих програм був й істотний недолік, тому що экстериоризация, що грає позитивну роль на початку навчання, гальмує розвиток згорнутих, розумових дій. Постійна необхідність повторювати проміжні, давно засвоєні учнем етапи рішення заважає интериоризации й згортанню розгорнутої педагогом схеми рішення завдання. Це може на певному етапі знизити мотивацію учнів. У сучасних розвиваючих програмах, у тому числі й розроблених у нашій країні, цей недолік програмованого навчання Скиннера був переборений.

Оперантным научением у своїй книзі «Вербальне поводження» (1957) пояснював Скиннер і розвиток мови. Він доводив, що людська мова є особою - вербальною формою поводження й, отже, підкоряється тим же законам, що й інші його форми. Іншими словами, вимовні нами звуки являють собою різновид реакції мовця, котра підкріплюється відповідями або мімікою слухаючі. При цьому співрозмовник може направляти мовні реакції мовця, змінюючи підкріплення. Таким чином, посмішка або схвалення може закріпити вживання даного слова, а незгода або покарання - сповільнити або змусити замінити одне слово іншим. Так реакції батьків допомагають розвитку мови дітей, певним формам звертання й т.д.

У наступні роки Скиннер звернувся до проблеми соціалізації людини, вивчав можливість навчання «нормативному поводженню». Розроблений ним метод бихевиоральной терапії також заснований на научении методом проб і помилок. Однак при цьому Скиннер ґрунтувався не тільки на ідеях оперантного підходу, але й на поглядах Фрейда. Він був переконаний у тім, що головним відкриттям Фрейда були не комплекси провини, а збереження моделей поводження, засвоєних у дитинстві.

Викладу позиції вченого із цих питань присвячені книги «По ту сторону волі й достоїнства» (1971), «Міркування про біхевіоризм і суспільство» (1978). Якщо скиннеровские програми навчання дітей були зустрінуті з ентузіазмом й одержали повсюдне поширення, то його підхід до програмування поводження й так називані жетонні програми, які були розроблені з метою корекції поводження, що відхиляється (у малолітніх злочинців, психічно хворих людей), зазнали обґрунтованої критики. Насамперед мова йшла про неприпустимість тотального контролю за поводженням, без якого неможливе застосування цих програм, тому що мова йде про постійне позитивне підкріплення бажаного поводження й негативному підкріпленні (або ігноруванні) небажаного. Крім того, виникало питання про нагороду за певне число набраних жетонів й особливо про покарання за їхню недостатню кількість. Проблема полягала в тім, що таке покарання повинне бути досить ефективно, тобто значимо для дитини, але в той же час при цьому не повинні порушуватися основні права дітей і не | повинна відбуватися фрустрація їхніх основних потреб.

Однак, незважаючи на ці недоліки, підхід Скиннера дав реальну можливість коректувати й направляти процес навчання, процес формування нових форм поводження. Він вплинув на психологію, і в сучасній американській психології Скиннер є одним з найбільш авторитетних учених, по кількості цитування й прихильників він перевершив навіть Фрейда. При цьому найбільший вплив його теорія оперантного поводження зробила на практику, дозволивши переглянути процес научения й розробити нові підходи й нові програми навчання.