Теорія Уотсона

Д. Уотсон починав свою наукову діяльність у центрі функціональної психології - Чиказькому університеті, під керівництвом Д. Энджелла. Після захисту докторської дисертації він за запрошенням Д. М. Болдуина став професором університету Джона Гопкинса в Балтіморі, де завідував кафедрою й лабораторією експериментальної психології. Імпульсивний і легко захопливий Уотсон прагнув дисциплінувати себе. Можливо, цим порозумівається і його активна дослідницька діяльність, і його концепція научения, що ігнорувала будь-які емоційні контакти з тим, яких навчають,. Проте, власна неврівноваженість часто заважала йому й у роботі, і в особистому житті; вона ж привела до конфлікту з керівництвом університету. У результаті він був змушений піти з академічної науки й з 1921 р. займався прикладною психологією, практично не публікуючись у наукових журналах.

В 1913 р. вийшла його стаття «Психологія з погляду бихевиориста», оцінювана як маніфест нового напрямку. Слідом за цим з'явилися його книги «Поводження: введення в порівняльну психологію» (1914), «Біхевіоризм» (1925), у яких уперше в історії психології був рішуче спростований постулат про те, що предметом цієї науки є свідомість (його зміст, процеси, функції й т.д.).

Уотсон доводив, начебто реально лише те, що можна безпосередньо спостерігати. Він затверджував, що поводження варто пояснювати з відносин між безпосередньо спостережуваними впливами фізичних подразників на організм і його також безпосередньо спостережуваних відповідей (реакцій). Звідси й головна формула Уотсона, сприйнята біхевіоризмом: «стимул-реакція» (S-R).

Експерименти Уотсона, спрямовані на дослідження мови й мислення, доводили правильність розуміння інтелектуальних операцій як интериоризованных дій, сформованих шляхом проб і помилок, про які писав Торндайк. Уотсон просив випробуваних вимовити якусь фразу й вимірював при цьому руху м'язів гортані. Ці м'язові рухи з'являлися на екрані осцилографа й записувалися самописами. Потім випробуваних просили подумати цю же фразу про себе, і на екрані з'являлися ті ж лінії, тільки з меншою амплітудою. Таким чином, з погляду Уотсона було доведено, що мова й мислення мають однакову природу й мислення - це та ж мовна реакція, супроводжувана точно такими ж м'язовими скороченнями, але тільки меншої інтенсивності.

Це також дозволило йому вивчити етапи формування внутрішньої мови, що, на його думку, розвивалася із зовнішньої шляхом редукції (зниження) м'язової напруги, тому етапи її формування виглядали в такий спосіб: зовнішня мова - шепіт - внутрішня мова. Це дослідження привело його до висновку про те, що мова в дитини виникає з неупорядкованих звуків. Коли дорослі з'єднують із яким-небудь звуком певний об'єкт, цей об'єкт стає значенням слова. Поступово в дитини зовнішня мова переходить у шепіт, а потім він починає вимовляти дане слово про себе. Така внутрішня мова (нечутна вокалізація) не що інше, як мислення. Дані Уотсона згодом були переглянуті в роботах Пиаже, Виготського, Блонского, що виявили іншу, більше точну динаміку формування внутрішньої мови.

Методологи біхевіоризму виходили з положення про прижизненности формування основних психічних процесів. Доказу цього були дані Уотсоном у його експериментах по формуванню емоцій. Він експериментально продемонстрував, що можна сформувати реакцію страху на нейтральний стимул. У його досвідах дитині показували кролика, який він брав у руки й хотіла погладити, але в цей момент одержував розряд електричного струму. Природно, дитина злякано кидала кролика й починала плакати. Однак наступного разу він знову підходив до тварині й одержував удар струмом. На четвертий^-четвертий-третій-четвертий раз у більшості дітей поява кролика навіть на відстані викликало страх. Після того як ця негативна емоція закріплювалася, Уотсон намагався ще раз змінити емоційне відношення дітей, сформувавши інтерес і любов до кролика. У цьому випадку дитині починали показувати його під час смачної їжі. Наявність цього важливого первинного подразника було неодмінною умовою формування нової реакції. У перший момент дитина припиняла їсти й починав плакати, але тому що кролик не наближався до нього, залишаючись удалечині, наприкінці кімнати, а смачна їжа (наприклад, шоколадка або морозиво) була поруч, дитина швидко заспокоювалася й продовжувала їсти. Після того як дитина переставала реагувати плачем на появу наприкінці кімнати кролика, експериментатор поступово присував кролика всі ближче й ближче до дитини, одночасно додаючи смачних речей йому на тарілку. Поступово дитина переставала обертати на кролика увагу й нарешті спокійно реагувала, навіть коли він розташовувався біля його тарілки, брав кролика на руки й намагався нагодувати чимсь смачним. Таким чином, доводив Уотсон, наші емоції є результатом наших звичок і можуть кардинально змінюватися залежно від обставин.

Спостереження Уотсона показали, що в тому випадку, якщо сформована реакція страху на кролика не перероблялася на позитивну, надалі подібне почуття страху виникало в дітей побачивши інших покритих хутром об'єктів. Виходячи із цього, він прагнув довести, що в людей на основі умовних рефлексів можна формувати по заданій програмі стійкі афективні комплекси. Більше того, він уважав, що відкриті їм факти показують можливість формування певної, строго заданої моделі поводження у всіх людей. Він писав: «Дайте мені сто дітей одного віку, і через певний час я сформую з них абсолютно однакових людей, з однаковими смаками й поводженням».

Принцип керування поводженням одержав в американській психології після робіт Уотсона широку популярність. Його заслугою є й те, що він розширив сферу психічного, включивши в неї тілесні дії тварин і людини. Але цього нововведення він домігся дорогою ціною, відкинувши як предмет науки величезні багатства психіки, незвідні до зовні спостережуваного поводження.