Функціоналізм

Роботи Вюрцбургской школи довели неможливість звести зміст психіки до набору окремих елементів, що становлять основу сенсорної мозаїки. Наочно був продемонстрований і той факт, що психічна активність має певну спрямованість, мета. Таким чином, у психології на перший план вийшла проблема дослідження змісту не структури, але функцій психіки, які б розкрили саме психологічні особливості взаємозв'язку живого організму із середовищем. Відкидаючи погляд на свідомість як пристрій «із цегл і цементу», учені, що розробляли новий напрямок у психології - функціоналізм, дійшли висновку про необхідність вивчати динаміку психічних процесів і факторів, що обумовлюють їхню орієнтацію на певну мету.

Практически одночасно з положеннями Вундта ідея про те, що кожен психічний акт має певну спрямованість (інтенцію) на об'єкти зовнішнього миру, була висловлена австрійським ученим Ф. Брентано (1838-1917). Почавши свою діяльність як католицький священик, він залишив неї через незгоду з догматом про непогрішність папи й перейшов у Віденський університет, де став професором філософії (1873).

У незавершеній роботі «Психологія з емпіричної точки зору» (1874) Брентано запропонував свою концепцію психології, протиставивши її програмі, що панувала в той час, Вундта. Основні положення своєї теорії він виклав також у роботах «Дослідження із психології органів почуттів» (1907) і «Про класифікації психічних феноменів» (1911).

Головної для нової психології він уважав проблему свідомості, необхідність визначити, чим відрізняється свідомість від всіх інших явищ буття. Тільки відповівши на це питання, підкреслював Брентано, можна визначити область психології. Відкидаючи підхід Вундта до визначення змісту свідомості, він затверджував, що позиція Вундта ігнорує активність свідомості, його постійну спрямованість на об'єкт. Для позначення цієї неодмінної ознаки свідомості Брентано запропонував термін інтенція. Вона споконвічно властива кожному психічному явищу й завдяки цьому дозволяє відмежувати психічні явища від фізичних.

Інтенція - це не просто активність. У ній разом з актом свідомості завжди існує який-небудь об'єкт. У психології використається, зокрема, слово «подання», під ним розуміється відновлення в пам'яті відбитків баченого або чутого. Згідно ж Брентано, варто говорити не про подання, а про «представливании», тобто про спеціальну духовну діяльність, завдяки якій усвідомлюється колишній образ. Це ж ставиться й до інших психічних феноменів. Говорячи, допустимо, про сприйняття, забувають, що в цьому випадку не просто відбувається «спливання» почуттєвого образа, а відбувається акт «воспринимания» цього змісту. Варто рішуче розмежувати акт і зміст, не змішувати їх, і тоді стане зовсім ясно, що психологія є наукою про акти свідомості. Ніяка інша наука, крім її, вивченням особливих интенциональных актів не займається.

Описавши й класифікувавши форми цих актів, Брентано прийшов до висновку про те, що існують три основні форми: акти «представливания» чого-небудь, акти судження про що-небудь як щирі або помилковому й акти емоційної оцінки чого-небудь у якості бажаного або що відкидає. Поза актом об'єкт не існує, але й акт, у свою чергу, виникає тільки при спрямованості на об'єкт. Коли людина чує слово, його свідомість спрямовується крізь звукову, матеріальну оболонку до предмета, про яке мова йде. Розуміння значення слова є акт, і тому це психічний феномен. Він руйнується, якщо розглядати порізно акустичний подразник (звук) і позначувану їм фізичну річ. Подразник і річ самі по собі до області психології не ставляться.

Уважаючи, що при звичайному самоспостереженні, так само як і при використанні тих видів експерименту, які запропонував Вундт, можна вивчити лише результат, але не сам психічний акт, Брентано рішуче відкидав прийняту в лабораторіях експериментальної психології процедуру аналізу, уважаючи, що вона псує реальні психічні процеси й феномени, які варто вивчати шляхом ретельного внутрішнього спостереження за їхнім природним плином. Скептично ставився він і до можливості об'єктивного спостереження, лише обмежено допускаючи цей метод у психологію, тому що безумовно очевидними вважав тільки психічні феномени, дані у внутрішньому досвіді. Він підкреслював, що знання про зовнішній світ носить імовірний характер.

Уроки Брентано, що поставив завданням описати, як працює свідомість, дуже вплинули на психологічні напрямки, що формуються в той час. У нього вчилися й під прямим впливом його ідей перебували багато дослідників. У числі навчалися в Брентано був і З.Фрейд, що відзначав, що це був єдиний курс, не зв'язаний прямо з медициною, що він повністю прослухав за час навчання у Відні. Засновник філософського напрямку феноменології Э.Гуссерль, що також був учнем Брентано, підкреслював, що на відміну від філософії, що вивчає феномени свідомості (як сенсорні, так й, що представляють у виді форм, цінностей, понять), психологія вивчає процеси, акти свідомості.

Хоча багато європейських учених використали положення Брентано й функціональної психології у своїх дослідженнях, дійсний розквіт цієї школи пов'язаний з американською психологією, насамперед з роботами У.Джемса.

У. Джемс (1842-1910) закінчив Гарвардський університет, одержавши не тільки медичне, але й художнє утворення. Однак, на відміну від свого брата, відомого письменника Г.Джемса, не мистецтво, але науку зробив провідною сферою своєї діяльності. Психологія довгий час не посідала центрального місця в його наукових інтересах, головним з яких стала філософія. Відкидаючи строго раціоналістичний підхід до пізнання, Джемс не погоджувався й з тим, що будь-яка наука повинна строго логічно пояснювати всі спостережувані факти. У своїй філософії прагматизму він доводив, що завдання філософії (так само як і пізніше психології) - описувати й систематизувати спостережувані факти, розкриваючи їхнє значення для практичної діяльності людей. Обґрунтовуючи ці положення у своїй роботі «Прагматизм» (1907), він підкреслював, що ми часто змушені в реальному житті мати справа із проблемами, для рішення яких немає достатніх теоретичних підстав. Тому істина повинна розглядатися не з позицій теорії, а з позицій практики, її реалізації в житті, тобто теорія тут - це інструмент, за допомогою якого вирішуються прагматичні, важливі для життя проблеми і який допомагає усвідомити, до яких реальних наслідків приведе прийняття тієї або іншої гіпотези.

У психологічних роботах Джемса не стільки викладена цілісна система поглядів, скільки даний набір концепцій, які послужили основою різних підходів у сучасній психології - від біхевіоризму до гуманістичної психології. Джемс зробив психологію однієї з найбільш популярних наук в Америці, він став першим професором психології в Гарвардському університеті, творцем першої американської психологічної лабораторії (1875), президентом Американської психологічної асоціації (1894-1895). Цьому сприяли й особисті якості Джемса. Всі, що знали його, відзначали його гумор, добросердя, зацікавлене відношення до людей.

У своїх наукових дослідженнях, результати яких були викладені їм в основних працях «Принципи психології» (1890) і «Підручник психології» (1892), Джемс займався багатьма проблемами - від вивчення роботи мозку й розвитку пізнавальних процесів й емоцій до психології особистості й психоделических досліджень. Одним з основних напрямків його досліджень було вивчення свідомості. У роботі «чиІснує свідомість?» (1904) він переглянув традиційне розуміння процесу пізнання як відносини суб'єкта й об'єкта - що пізнає й познаваемого. Доводячи, що свідомість - «ця назва неіснуючої речі», Джемс затверджував, що єдине реальне буття, матеріал, що лежить в основі й речей, і наших думок про їх, - це наш досвід. Наші думки являють собою функцію пізнання, зв'язану із прагненням усвідомити навколишнє, котре, у свою чергу, прагне стати усвідомленим. Таким чином, досвід, з його погляду, убирає в себе відносини між об'єктом і суб'єктом, які є не первинними елементами, але частками похідними конкретного досвіду. Виходячи із цього, чистий досвід являє собою безперервний потік життя, що «поставляє матеріал для нашого наступного відбиття». Але тоді й наше відбиття, свідомість являє собою не статичний предмет, а безперервний рух, потік думки. При цьому істинність або хибність думки перевіряється не сама по собі, а в співвідношенні з іншими частинами нашого досвіду, з реальною практичною користю цієї думки.

Так Джемс прийшов до ідеї про потік свідомості, тобто про безперервність роботи людської свідомості, незважаючи на зовнішню дискретність, викликану частково несвідомими психічними процесами. Безперервність думки пояснює можливість самоідентифікації, незважаючи на постійні розриви у свідомості, тому, наприклад, просипаючись, людина миттєво усвідомлює себе і йому «не потрібно бігти до дзеркала для того, щоб переконатися, що це він». При цьому Джемс підкреслював не тільки безперервність, але й динамізм, постійну мінливість свідомості, говорячи про те, що усвідомлення навіть звичних речей постійно змінюється. Перефразовуючи Геракліта, що говорив про те, що не можна ввійти два рази в ту саму ріку, він писав, що ми не можемо мати в точності ту саму думку двічі.

Сознание не тільки безупинно й мінливо, але й селективно, вибірково, у ньому завжди відбуваються прийняття й відхилення, вибір одних предметів або їхніх параметрів і відкидання інших. З погляду Джемса, дослідження законів, по яких працює свідомість, протікає вибір або відкидання, і становить головне завдання психології. У цьому питанні й була головна причина розбіжностей між Джемсом і його школою функціоналізму й структуралізмом. На відміну від Титченера для Джемса первинним був не окремий елемент свідомості, але його потік як динамічна цілісність. При цьому Джемс підкреслював пріоритетність вивчення саме роботи свідомості, а не його структури. Вивчаючи роботу свідомості, він прийшов до відкриття двох основних його детермінант - уваги й звички.