2014-02-02
800
З фондами працюють усі наукові підрозділи музею, і ця робота орієнтована на збереження, дослідження і використання музейних предметів. Їхня охорона починається вже на етапі виявлення в середовищі побутування і складає суть одного з найважливіших напрямків музейної діяльності — комплектування фондів. На стадії добору предметів починається і процес їхнього вивчення, ціль якого — установити, чи мають вони музейну цінність.
Придбані предмети фіксуються в документах музею як державна власність. У такий спосіб здійснюється їхня юридична охорона — облік фондів. Він проводиться на основі подальшого вивчення музейних предметів, оскільки тільки наукові дані про них, зафіксовані в обліковій документації, дозволяють співвіднести запис і конкретний предмет.
Створити умови, що забезпечують фізичну схоронність предметів і доступ до них користувачів, покликане збереження фондів. Воно також вимагає вивчення музейних предметів, у ході якого розкривається загальних і різне в їхніх фізико-хімічних властивостях, що дозволяє виділити такі групи предметів, що мають потребу в особливих умовах збереження. Ступінь використання фондів також залежить від їхньої вивченості, оскільки всеосяжна пошукова система може бути створена лише в результаті детального і глибокого дослідження музейних предметів.
Вивчення музейних предметів
Теоретичне обґрунтування поняття «вивчення музейних предметів» стало складатися у вітчизняному музеєзнавстві в 1960-і рр. Складаючи основу роботи з комплектування фондів, їхньому облікові, збереженню і використанню, вивчення музейних предметів має і самостійне значення. Воно являє собою один з найважливіших напрямків науково-дослідної діяльності музею, що ставить своєю метою визначити музейну цінність предмета.
Музейні предмети вивчаються за допомогою методик, застосовуваних профільними музеєві дисциплінами: для творів мистецтва використовуються методи мистецтвознавства, для археологічних матеріалів — археології, для природно-наукових об'єктів — природних наук. Але музеєзнавці вивчають предмет не тільки як джерело знань, але і як культурну цінність, джерело емоцій, тому беруть до уваги й аттрактивные властивості предмета. Вивчення музейних предметів складається з трьох послідовних етапів — атрибуції предметів, їхньої класифікації і систематизації, а потім інтерпретації.
Атрибуція, або визначення ставить своєю задачею виявити властивому предметові ознаки — фізичні властивості, функціональне призначення, історію походження і побутування. Для цього встановлюється матеріал і спосіб виготовлення предмета (ручне, механічний, кування, карбування, лиття, живопис, гравюра, літографія, лист, печатка й ін.), колір, форма, розмір, вага (у випадку з предметами нумізматики і предметами з дорогоцінних металів), пристрій, авторство, стилістичні особливості, час і місце створення і побутування предмета, його соціальна, етнічна, меморіальна приналежність. Для образотворчих, письмових, фонічних, фото- і киноисточников визначаються також тема і сюжет. У ході атрибуції розшифровуються написи, клейма, марки й інші нанесені на предмет знаки, визначається ступінь його схоронності й описуються наявні на ньому ушкодження.
У процесі визначення музейного предмета виробляється зіставлення усіх властивих йому ознак, він порівнюється з іншими аналогічними і родинними йому предметами. У цій роботі велику допомогу робить наукова і довідкова література — монографії, довідники, каталоги, путівники. Існують також видання, спеціально призначені для допомоги у визначенні предметів — визначники. Вони являють собою ілюстровані видання, у яких виділені й описані ознаки, властивій тій або іншій групі родинних предметів. Одні визначники описують предмети, родинні по матеріалі, інші описують ознаки предметів, родинних по призначенню або середовищу побутування.
