Методи побудови експозицій

Слово «експозиція» походить від латинського дієслова ехропо (виставляти напоказ, розкладати) і похідного від нього іменника expositio — виклад, опис. Експозицією можна назвати розміщення будь-яких предметів, представлених для огляду. Але музейна експозиція має свою специфіку. Її основу складають не будь-які, а музейні предмети, що володіють визначеною сукупністю ознак і властивостей. В експозиції вони знаходять новий статус: стають експонатами, тобто предметами, виставленими для огляду.

Основні поняття

МУЗЕЙНА ЕКСПОЗИЦІЯ

Розділ 5

Як експонати можуть виступати і «замінники» оригіналів, тобто відтворення музейних предметів, а також карти, схеми, діаграми й інший науково-допоміжний матеріал, необхідний для наочного показу зв'язків між предметами і розкриття теми. До складу експозиції входять письмові тексти різноманітного характеру, часто — фонічні матеріали. Ця сукупність музейних предметів, їхніх відтворень і моделей, науково-допоміжних матеріалів і текстів називається експозиційним матеріалом.

Усі частини експозиції взаємозалежні між собою і складають її тематичну структуру. Відповідно до неї експозиційні матеріали поділяються на структурні одиниці — експозиційні комплекси, тобто групи предметів, зв'язаних між собою по змісту або інших ознаках і складову зорову і значеннєву єдність. Як експозиційний комплекс може розглядатися й експозиційний зал, створений по єдиному проекті і свій неповторний вигляд, що має.

В експозиції виявляється знакова природа речей. Знак — це предмет, що виступає як носія інформації про інші предмети, події, явищах. Коли предмети використовуються в чисто практичних цілях, їхня знакова функція відходить на другий план, а на перший виступають утилітарні властивості. Наприклад, талони на цукор, м'ясо, горілку, тютюн, іменні запрошення на замовлення «пільговим категоріям населення» у повсякденному житті використовувалися як документ для придбання необхідних товарів, але в музейній експозиції вони стають знаками, у яких «зашифрована» соціальна інформація про ту розподільну систему, що існувала в нашій країні до 1992 р.

Предмети в музейній експозиції являють собою науково організовану сукупність, оскільки їхній добір і розміщення ґрунтуються на розробленої колективом музею наукової концепції. Вони служать засобами для вираження визначеного змісту, отже, утворять знакову систему. Тому музейна експозиція є своеоб* різним «текстом», якому потрібно не тільки споглядати, але й осмислювати. Експонати-знаки можуть передавати ідеї, почуття, представлення і судження як людей, що створили їхній або колись з ними соприкасавшихся, так і авторів експозиційного показу.

Експозиція складає основу музейної комунікації, що здійснюється шляхом насамперед зорового сприйняття відвідувачами експозиційних матеріалів, розміщених у визначеному просторі. Для того щоб полегшити процес спілкування відвідувачів з експонатами, зробити його більш результативному і плідним, у створенні експозиції беруть участь не тільки вчені, але і художники, що приносять у музей образний початок. На музейному поприщі в науки і мистецтва єдина мета — допомогти людині осягнути логічний зв'язок речей і явищ, повести його до пізнання світу через співтворчість і співпереживання. Образ, що створюється в результаті синтезу науки і мистецтва, є специфічно музейним образом.

Відповідно до сучасних представлень, музейна експозиція — це цілеспрямована і науково обґрунтована демонстрація музейних предметів, що організовані композиційно, постачені коментарем, технічно і художньо оформлені й у підсумку створюють специфічний музейний образ природних і суспільних явищ.

Музей створює не тільки постійні, але і тимчасові експозиції — виставки, стаціонарні і пересувні. Їхній тимчасовий характер виявляється в складі експонатів. На виставках часто демонструються предмети з інших музеїв і приватних колекцій, а також предмети, що не можуть довго перебувати за межами фондохранилищ — акварелі, письмові джерела, унікальні речі.

В даний час у музейній практиці склалося три основних типи музейних виставок: тематичні виставки, в основі яких лежить визначений сюжет; фондові виставки, що знайомлять відвідувачів з маловідомими і малодоступними колекціями; звітні виставки, що створюються за результатами реставраційних робіт, за підсумками комплектування фондів — так називані виставки нових надходжень.

Створення виставок є складовою частиною експозиційної роботи музеїв. Виставки підвищують приступність і суспільну значимість музейних фондів, вводять у науковий і культурний оборот пам'ятники, що знаходяться в приватних зборах, сприяють відпрацьовуванню й удосконалюванню методів експозиційної і культурно-освітньої роботи музею, розширюють географію його діяльності. В даний час активно розвивається міжнародний обмін виставками, що сприяє взаємозбагаченню різних культур.

Неважко помітити, що матеріал в експозиції може групуватися по-різному. Іноді він відтворює інтер'єр садиби або фрагмент природного середовища, а іноді визначеним розташуванням предметів экспозиционеры прагнуть розкрити якийсь сюжет або, наприклад, наочно продемонструвати різноманіття форм і інших характеристик однорідних предметів. Науково обґрунтований, вихідний зі змісту експозиції, порядок угруповання й організації експозиційних матеріалів називається методом побудови експозиції. У вітчизняному музеєзнавстві традиційно виділяють наступні основні методи експонування: систематичний, ансамблев, ландшафтн і тематичний. Цим методам відповідають систематична, ансамблева, ландшафтна і тематична експозиції.

Першими експозиціями, в основу яких лягли наукові принципи організації матеріалу, стали систематичне експозиції. Їхня поява наприкінці XVIII — першій половині XIX в. було зв'язано з бурхливим розвитком процесу диференціації в.сфері науки і створенням профільних музеїв. Систематичний метод експонування передбачає добір, розміщення й інтерпретацію однорідних предметів відповідно до класифікаційної системи конкретної наукової дисципліни або галузі виробництва. Основна структурна одиниця систематичної експозиції — типологічний (системний) ряд; він дозволяє показати біологічний, технологічну й інший види еволюції предметів. Найбільше часто систематичний метод експонування застосовується в природно-наукових, науково-технічних, археологічних і етнографічних музеях у музеях декоративно прикладного мистецтва, а також у фондових виставках музеїв інших профілів. (Про систематичний метод експонування докладніше див. Ч. 1., гл. 6.)

Приблизно із середини XIX в. в етнографічні експозиції, побудовані на основі систематичного методу, сталі включатися ансамблі, що одержали в музейному побуті назва «життєві комплекси», тому що вони прагнули відбити реальні зв'язки між предметами. Такими були, наприклад, етнографічні комплекси «житло», «майстерня», «косовиця», «весілля», що наочно демонстрували домашню обстановку, трудовий процес, святкові і релігійні ритуали, при цьому музейний предмет показувався як би в середовищі свого побутування. Наприкінці XIX — початку XX в. у Західній Європі з'явилися перші експозиції, що складаються винятково з ансамблів. Це були експозиції музеїв під відкритим небом.

Ансамблева експозиція зберігає або реконструює на основі достовірних наукових даних реально існуючої або типову для визначеної епохи социокультурную обстановку. Ансамблева експозиція характерна для меморіальних музеїв, для музеефицированных пам'ятників історії і культури — палаців, садиб, селянських хат. Її прикладом можуть служити історичні інтер'єри або їхні фрагменти, що відтворюються в музеях не тільки гуманітарного, але і природно-наукового профілю.

Ансамблева експозиція «Росіянин жилою інтер'єр XIX століття». Експозиційний комплекс «Мала приймальня»

Структурною одиницею ансамблевого показу є експозиційний комплекс, що зберігає або реконструює існуюче середовище побутування музейних предметів. Він може складатися з різних експонатів — знарядь праці, зброї, одягу, меблів, виробів декоративно-прикладного мистецтва, образотворчих і письмових матеріалів. Оскільки в цьому комплексі відтворюються реальні або типові зв'язки і відносини між предметами, по своєму змісті й у зоровому сприйнятті він являє собою закінчене ціле.

При відтворенні художньої ансамблевої експозиції як сполучну ланку, що дозволяє об'єднати в єдине ціле картини, скульптуру, меблі, предмети декоративно-прикладного мистецтва, звичайно виступають стилістичні особливості експонатів. По такому принципі побудована, наприклад, експозиція «Росіянин жилою інтер'єр XIX століття» у Великому палаці Павловска (Ленінградська область). У її 16 залах на основі літературних, документальних і образотворчих джерел (картин, акварелей, малюнків) відтворені найбільш типові інтер'єри садибних і міських будинків заможної частини російського суспільства. Розміщення меблів, розважування картин і портретів, розміщення предметів з порцеляни і бронзи строго продумані, підлеглі чіткому ритмові і єдиному стилеві. Експозиція дозволяє простежити, як протягом сторіччя мінялися умови життя і художні смаки, представлення про красу і затишок.

Разом з тим у таких стильових ансамблях є визначений недолік. За рідкісним винятком історичні інтер'єри не існували як єдине стильове ціле, у них могли знаходитися і знаходилися предмети різних епох і стилів, подібно тому, як у сучасних квартирах сусідять різні за часом створення речі. Тому ансамблі, побудовані по стильовому принципі, мають умовний і трохи штучний характер.

У тому випадку, коли музеєм стає збережений пам'ятник історії і культури, у реконструкції ансамблевої експозиції немає потреби. При інших обставинах необхідно відтворювати достовірне середовище, що спричиняє цілеспрямоване комплектування, а іноді виготовлення відтворень музейних предметів — копій, муляжів, реконструкцій. У світовій музейній практиці саме ансамблеві експозиції одержали найбільше поширення, оскільки вони легко сприймаються відвідувачами, викликають безпосередній інтерес і роблять сильний емоційний вплив. Багато музеїв майже усі свої експозиційні площі використовують під відтворення житлових і виробничих інтер'єрів.

Паралельно з ансамблевими формувалися і ландшафтні експозиції, що відтворюють взаємозв'язки і взаємозалежність природних компонентів. Їх основна структурна одиниця — биогруппы і ландшафтні діорами.

Елементи ландшафтного методу експонування у виді биогрупп з'явилися в природно-наукових музеях у середині XIX в. Биогруппа (біологічна група) являє собою експозиційний комплекс з об'єктів тварини і (або) рослинного світу. Часте поняття «биогруппа» відноситься до наукового такси-дермической композиції, що представляє тварин у середовищі обитания. Таксідермія (від греч. taxis — пристрій і derma — шкіра) — вид діяльності, що включає консервацію і реконструкцію об'єктів тваринного світу. Сучасна таксідермія з ремесла по виготовленню опудал переросла в мистецтво. Але мистецтво це — особливого роду: умовність і декоративність тут неприпустимі, оскільки природно-наукові музеї покликані популяризувати достовірні і науково об'єктивні зведення.

Велику роль у становленні ландшафтного методу експонування зіграла Всесвітня промислова виставка в Лондоні (1851 р.), де демонструвалися перші біологічні групи з життя тварин, створені німецьким таксидермістом М.Х. Плоцкетом. Потім биогруппы черід активно включати у свою систематичну експозицію Британський музей природної історії, причому створював них на строго документальній основі. Для биогрупп із птахами і гніздами рослини і ґрунт збиралися з одного місця, а молоді і старі птахи — з одного гнізда. Використовувався і натуральний ґрунтовий покрив, на якому було знайдене гніздо: він обережно зрізався і перевозився в музей. Кожен окремий листок, квітка, трава імітувалися з воску й інших підходящих матеріалів, при цьому штучні рослини розташовувалися на висушеному ґрунті точно так, як вони знаходилися в природі.

«Сухість систематичної колекції, розставленої в призначеному поступовому порядку, зовсім скрадається завдяки присутності вищезгаданої біологічної колекції, — поділявся в 1894 р. своїми враженнями від огляду орнітологічної експозиції Британського музею природної історії російського зоолога. Ященко. — Око, стомлений оглядом систематичних зборів, мимоволі відпочиває на цих окремих вітринах біологічної колекції, що являють собою ні більше ні менше, як точно скопійовані клаптики природи, немов вихоплені з життя і переміщені в зали музею. У кожнім такому клаптику перед вами є момент із життя якого-небудь птаха, у кожнім, без винятку, момент, найбільш цікавому біологові. Усі вітрини є майже живою ілюстрацією сімейного життя птахів»2.

До кінця XIX в. у практику природно-наукових музеїв увійшли панорами і діорами, що стали характерними прийомами ландшафтного методу експонування. Панорама (від греч. pan — всі і horama — вид, видовище) являє собою великих розмірів лентообразную картину, що натягнута по внутрішній поверхні циліндричного підрамника і сполучиться з розташованим перед нею по колу «предметним» планом — макетами, спорудженнями, фігурами. Панорама створює ілюзію реального простору, що оточує глядача, розташовується в круглій будівлі і розглядається з площадки, що знаходиться в його центрі. Перша панорама була створена ірландським художником Р. Баркером у 1787 р. і являла собою кругове зображення міста Единбурга.

У 1893 р. у Музеї природної історії в Стокгольмі була створена перша біологічна панорама, що відтворює природу Швеції. На величезній замкнутій полотнині були зображені найбільш характерні для країни пейзажі, об'єднані в одну суцільну картину, що оперізує окружність панорами. Передній план з документальною точністю відтворював ділянку місцевості зі скелями, рослинами, болотом, струмком.

На відміну від художньої панорами, де живопис підкоряє передній натурний план, у ландшафтній панорамі пейзаж служить тільки допоміжним засобом, що вводить глядача в місце обитания тварин. Передній же план займають документальні матеріали — опудала тварин, гнізда птахів, рослинність, рельєф місцевості.

У той час як панорама вводить глядача ніби-то в центр зображуваної події і дозволяє здійснювати круговий огляд, діорама (від греч. dia — крізь і horama — вид) дає можливість розглядати зображення тільки з боку вікна (за винятком тристоронніх, так званих альковних діорам).

Вона охоплює лише частина обрію і може розташовуватися на стіні як напівкруглого, так і прямокутного приміщення. Тому діорами, що не вимагають настільки великих площ, як панорами, одержали в природно-наукових музеях набагато більш широке поширення.

У биогруппе і діорамі крім тварин розміщають рослини і макети різних фрагментів місцевого пейзажу — валунів, скель, косогорів, берегів рік, озер, болотистих ділянок лісу. Передаючи ландшафт місцевості, діорами і биогруппы одночасно дозволяють відтворити дійсний вигляд тварини, показати динамікові його руху. Така композиція переносить у музей куточок природи і показує ті з її сторін, що у реальному житті людин не завжди може спостерігати. Але достовірна передача особливостей поводження і способи життя тварин, характерних рис їхнього середовища обитания вимагають проникнення в тонкості біології. Найменше відхилення від життєвої правди — неправильна поза тварини, анатомічні дефекти, що не личать сезонові густота і фарбування хутра, рослинність, що не відповідає даному ландшафтові — усе це підриває віру в дійсність зображуваного і знищує пізнавальний зміст биогрупп і діорам.

У першій третині XIX в. ландшафтний метод експонування став практикуватися в багатьох музеях світу. У Росії перша ландшафтна експозиція була побудована в 1930 р. у Московському обласному краєзнавчому музеї (м. Істра). З 1970-х рр. ландшафтний метод став переважної в регіональних природно-наукових музеях і відділах природи краєзнавчих музеїв.

Тематичної називають експозицію, що за допомогою експозиційних матеріалів розкриває визначену тему, сюжет, проблему, створює музейний образ відбиваних подій або явищ. У структурному відношенні вона являє собою систему взаємозалежних і супідрядних розділів і тим, зміст яких обґрунтоване концепцією. В історичних музеях розділам звичайно відповідають історичні періоди. Основною структурною одиницею тематичної експозиції є тематико-експозиційний комплекс, що представляє собою групу предметів різних типів — речі, документи, образотворчі матеріали. На відміну від систематичної й ансамблевої експозиції їх поєднують не типологічні ознаки і не реальні або типові зв'язки в середовищі побутування, а винятково змістовна сторона, здатність виступати як наочне підтвердження визначеного концептуального положення.

Першими в другій половині 1920-х рр. тематичний, або комплексно-тематичний, метод експонування стали розробляти історико-революційні музеї стосовно до своєї тематики — класовій боротьбі, економічної і політичної історії. З 1930-х рр. він став переважним методом експонування в радянських музеях; у даний час є Дарвінівський музей ведучим головним чином для історичних і краєзнавчих музеїв.

Варто мати на увазі, що всі перераховані методи експонування нерідко інтегруються: систематична експозиція може сполучитися з ансамблевою і ландшафтною експозицією, тематична може включати елементи не тільки ансамблевої, але і систематичної експозиції. Вибір методів експонування залежить від багатьох факторів, у тому числі від профілю музею, від теми і цільових настанов експозиції, що створюється, специфіки колекцій, розмірів експозиційних площ.