І форма його національної культури. Стильова диференціація української мови

Українська мова – національна мова українського народу

Лекція 1

На 20012-2013 н.р.

1. Сучасна українська ділова мова: етапи становлення, проблеми та перспективи розвитку.

2. Функціональна диференціація сучасної української літературної мови.

3. Офіційно-діловий стиль як один із функціональних стилів сучасної української літературної мови.

4. Особливості офіційно-ділового стилю.

5. Кліше.

6. Поняття про документ, його властивості та вимоги.

7. Мовностильові особливості тексту документа.

8. Статут: поняття, реквізити.

9. Положення: поняття, реквізити.

10. Інструкція: поняття, реквізити.

11. Правила.

12. Заява, її реквізити та оформлювання.

13. Характеристика: поняття, реквізити.

14. Резюме.

15. Автобіографія: поняття, реквізити.

16. Особовийлисток з обліку кадрів.

17. Трудова книжка.

18. Накази щодо особового складу.

19. Службові листи.

20. Прес-реліз: поняття, реквізити.

21. Стаття. З яких етапів складається процес написання статті.

22. Анотація: поняття, реквізити, мета.

23. Рецензія: поняття, реквізити.

24. Відгук: поняття, реквізити.

25. Висновок: поняття, реквізити.

26. Реферат: поняття, реквізити.

27. Тези: поняття, реквізити та оформлювання.

28. Адреса: поняття, реквізити.

29. Довідка: поняття, реквізити.

30. Доповідні й пояснювальні записки: поняття, реквізити.

31. Протокол, витяг із протоколу: поняття, реквізити та оформлювання.

32. Резолюція: поняття, реквізити та оформлювання, види.

33. Звіт: поняття, реквізити та оформлювання, мета складання.

34. План: поняття, реквізити та оформлювання.

35. Оголошення: поняття, види за змістом, формою, походженням.

36. Повідомлення про захід: поняття, реквізити та оформлювання.

37. Запрошення: поняття, реквізити.

38. Ділова кореспонденція: поняття, види, приклади.

39. Договір.Типи договорів: поняття, реквізити.

40. Контракт: поняття, реквізити.

41. Трудова угода: поняття, реквізити.

42. Таблиця: поняття, реквізити.

43. Список. Перелік: поняття, реквізити.

44. Накладна: поняття, реквізити.

45. Акт: поняття, реквізити.

46. Доручення, довіреність: поняття, реквізити.

47. Розписка: поняття, реквізити.

1. Місце української мови серед інших слов’янських мов.

2. Етапи становлення української мови як державної. Конституція України про статус української мови в Україні.

3. Поняття офіційної та державної мови. Мови міжнаціонального та міжнародного спілкування.

4. Мовний стиль. Класифікація функціональних стилів сучасної української літературної мови.

Серед майже 3 тисяч мов, які налічуються в сучасному світі більшість не мають своєї писемності і державного статусу. Українська мова належить до давньописемних мов, її писемність налічує понад тисячу років.

До сьогодні історики та лінгвісти сперечаються про час виокремлення української мови з мови-основи. З початку 3 тис. до н.е. і до к. 6 ст. н.е. всі слов’янські племена розмовляли на близькоспоріднених діалектах мови, яку науковці-лінгвісти називали праслов’янською або спільнослов’янською. Спільнослов’янська мова виникла на ґрунті індоєвропейської мови, до родини якої входять і інші групи мов, зокрема: германська, балтійська, індійська, іранська, романська, кельтська, грецька, албанська, вірменська, мовні групи. На сьогодні індоєвропейська мовна сім’я є однією з найбільших мовних сімей, нею користується 45,5 % населення світу. Внаслідок великого переселення народів у 6 ст. н. е. слов’янські племена розпалися на 3 групи (західні слов’яни, південні слов’яни, східні слов’яни) і їх мовна єдність теж поступово розпалася. На місці єдиної праслов’янської мови виникли 3 групи:

східнослов’янська мовна група: українська, російська, білоруська мови;

західнослов’янська мовна група: польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька, мертва полабська мова (зникла у 18 ст.);

південнослов’янська мовна група: болгарська, сербська, хорватська, словенська, македонська та мертва писемна старослов’янська.

Отже, українська мова належить до східнослов’янської підгрупи слов’янської гілки індоєвропейської сім’ї мов.

В історії української мови існує кілька версій щодо часу виокремлення української мови. У науці довгий час побутувала популярна думка, що українська, російська і білоруська мови сформувалися на базі давньоруської і почали існувати окремо починаючи з 13 ст. (Ф.П.Філін «Происхождение русского, украинского и белорусского языков», О.О. Шахматов «Очерк древнейшего периода истории русского языка»). У наш час ця точка зору піддається критиці і вважається, східнослов’янські мови розвивалися з різних діалектів праслов’янської мови, починаючи з 7 ст. Зокрема, цієї точки зору притримується професор Колумбійського університету, представник української еміграції Юрій Шерех (Шевельов), який виокремлює протиукраїнську мову з 7-11 ст. та Іван Огієнко – один із найвідоміших знавців історії української літературної мови (6 – 9/10 ст.).

Процес виокремлення різних груп слов’янських племен був пов’язаний з їх економічним і політичним розвитком. На основі племен виробилися говори української мови. Центром найдавнішої території українців було Подніпров’я. Україна, що в 9-10 ст. звалася Русь, об’єднувала східних слов’ян Але це було об’єднання державне, політичне, але не мовне. Русь – це була назва держави, але не назва мовної спільності.

Формування літературної мови в Києві почалося з 988 р., коли Володимир із хрещенням приніс й літературну мову – церковнослов’янську (старослов’янську). Уже тоді на півдні говорили «віра», а на півночі «вера».Старослов’янська мова була першою літературною мовою слов’ян, але використовувалася вона в церковній сфері.

Основоположником нової української літературної мови є Т.Г.Шевченко, сформувалася вона на базі середньонадніпрянських говірок.

2. Сьогодні українська літературна мова є загальнодержавною мовою. Вона використовується у діловодстві і навчанні, законодавчих і виконавчих актах, у культурі і побуті.

Функціонування державної мови історично, на діахронному зрізі, перш за все пов’язане з її статусом як мови справочинства (діловодства). Історія української мови як державної з кінця XI ст.. пов’язувалася із обслуговуванням офіційного листування, літописання, судочинства, законодавства. Проте, українська мова в ріні історичні періоди свого розвитку зазнавала заборон і обмежень свого функціонування.

На Правобережній Україні у XIV – I п. XVI ст. українська мова посідала близький до державного статус у Галичині та Зх. Волині, що входили до складу Польщі. З кінця XVI ст. починається хронологія тотального нищення української мови. Сейм Польщі 1669 року прийняв ухвалу, згідно з якою все діловодство повинно було вестися польською мовою та латинською. Не мала українська мова державного статусу і на тих українських землях, які були загарбані Австро-Угорщиною.

На Лівобережній Україні у XVIII – XIX ст.. аж до п. XX ст.. українська мова була силоміць повністю витіснена російською. Аж після революційних подій 1907 р. в Росії було знято обмеження українського друкованого слова, але в державному шкільництві української мови відновлено ще не було.

На Західній Україні у к. 1919 р. законом Директорії УНР українська мова проголошена державною із забезпеченням прав національних меншин. У 1919 р. такий закон ухвалила Західноукраїнська Народна Республіка. Державність української мови була закріплена в Карпатській Україні в Конституції 1939 р. Ліквідація української державності у 20-х рр.. і 1939 р. у Закарпатті знову призвела до обмеження її офіційної функції.

На Східній Україні з п. XX ст.. виділяють 3 періоди в історії функціонування української мови як державної:

1) 20-30 рр. – період відлиги – пов’язаний з політикою українізації, впровадження української мови в усі сфери суспільного життя. В ці роки виходить друком чимало словників з ділової мови, що свідчить про розвиток офіційно-ділового стилю: «Фразеологія ділової мови» В.Підмогильного та Є.Плужника, «Практичний російсько-український словник ділової мови» заряд. М.Гладкого та К.Туркала, «Словник ділової мови (термінологія та фразеологія)» М.Дорошенка, М.Станиславського, В.Страшкевича»;

2) 40-80-ті рр. – у 40-70-ті роки ділова українська мова обслуговувала лише деяку політичну та ідеологічну літературу, законодавчі акти, тобто реалізовувалася як писемна форма офіційно-ділового стилю. Відомо, що у 1933 р. з українського правопису офіційно вилучено літеру «ґ», яка була відсутня у російському правописі. Процес «українізації» припинено, у 1958 році Пленум ЦК КПРС ухвалив постанову про перехід українських шкіл на викладання російською мовою, а у 1970 р. Міносвіти СРСР видало наказ про захист дисертацій російською мовою. Тобто українська мова неухильно витіснялася зі сфери науки;

3) 90-ті роки – тільки після 1985 року відбувся процес надання прав рівноправного розвитку української мови. У 1989 р. прийнято Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», який проголошував, що державною мовою України є українська мова. Закон був введений в дію з січня 1990 р. Водночас в цьому Законі не заперечувався рівноправний розвиток інших мов. У Законі «Про мови…» сказано, що в роботі державних та громадських органів, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей, можуть використовуватися поряд із українською і інші національні мови. Цим положенням гарантуються мовні права всіх інших національностей України.

Після проголошення незалежності України починається етап бурхливого розвитку офіційно-ділового стилю, шліфування його норм. Виходять друком нові словники, довідники, посібники. У вищих навчальних закладах наказом Міносвіти України введено для обов’язкового вивчення курс «Ділової української мови», спрямований на усунення низького рівня усної й писемної ділової мови. Протягом останніх років курс перейменовано на «Українська мова за професійним спрямуванням».

У Конституції України, яка була прийнята на 5 сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. у ст. 10 зафіксовано:

«Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».

3. Ми вели мову про те, що державною мовою в Україні є українська мова, оскільки українці – це основний етнос, який проживає на території України.

При поліетнічності країни (тобто населення країни складається з 2-3 народів) і наявності в ній дво- чи багатомовності завжди виникає проблема співіснування мов різних етносів не тільки на побутовому, але й на офіційно-державному рівні. У мовному законодавстві держав світу відомі 3 основні підходи до розв’язання цієї проблеми:

1) як державний засіб спілкування виступає мова однієї, звичайно найчисельнішої національності, що відіграла провідну роль в історичному формуванні держави, наприклад, іспанська в Іспанії, англійська у США. У законодавстві різних країн назва цієї мови може бути різною – офіційна, державна, національна.

2) визначення як офіційної, або державної, всіх основних мов країн, наприклад, у Люксембурз і дві офіційні мови – французька або німецька; у Швейцарії – німецька, французька, італійська, однак, ця тримовність здійснюється тільки в роботі центральних органів влади (у роботі Федеральних зборів). Фактично ж у країні має місце постійна одномовність: вона розділена чітким кордоном на 3 частини, у кожній з яких використовується як офіційна тільки одна із трьох мов: у Фінляндії 2 офіційні мови – фінська і шведська, у Канаді – англійська і французька, у Бельгії – на рівні центральних установ: французька, нідерландська, німецька.

3) чітке розмежування у законодавстві країн понять національна (державна) та офіційна мови. Така картина властива постколоніальним країнам, у яких поряд із місцевими (національними) мовами функціонують як офіційні мови колишніх метрополій (метрополія – держава, що володіє колоніями), наприклад, у Індії тощо.

Так у СРСР перед його розпадом державними мовами було проголошено мови кожної республіки, а офіційною – російську мову.

Державна мова – це офіційна мова державних установ, мова освіти, науки, культури.

Національна мова – мова певної нації, засіб реалізації духовної культури народу.

Двомовність – ознака функціонування двох державних офіційних мов, що складається у тих державах, які утворюються шляхом об’єднання двох етнічних спільнот і належних їм територій, на кожній з яких поширена одна етнічна мова.

Державотворча функція мови пов’язана з поняттям її престижу. Престиж мови – це її авторитет у міжнаціональному та міжнародному спілкуванні. Престиж мови не перебуває в прямій залежності від кількості людей, що нею послуговуються, наприклад, китайська мова не належить до найпрестижніших. Іноді престиж мови забезпечує її функціонування в одній зі сфер: у музиці – італійська мова. Престижними можуть бути навіть мертві мови, наприклад, латинська.

Престижним для мови є визнання її засобу міжнародної комунікації.

Міжнародні мови – це мови, що є засобом спілкування народів різних держав. Є природні та штучні міжнародні мови:

ООН – англійська, арабська, іспанська, китайська, російська, французька.

Серед штучних мов можна назвати: з 1887 року – есперанто, з 1907 року – мова ідо, з 1921 по 1922 – окциденталь, з 1951 року – інтерлінгва.

Висування тієї чи іншої мови на світову роль визначається сукупністю екстралінгвальних (політичних, економічних, культурних) та лінгвальних (мовних) чинників.

4. Використовуючи мову в своєму повсякденному житті, люди залежно від потреби вдаються до різних мовних засобів. Відповідь на занятті відрізняється від виступу на зборах. Коли студент пише твір, він старанніше добирає слова й будує речення, ніж коли він пише приватного листа. У процесі мовлення відбуваються певний добір і комбінування мовних засобів (слів, форм, словосполучень, речень) найпридатніших саме для цієї мовної ситуації. Відповідно, мова, якою написаний художній твір, відрізняється від мови наказу, протоколу набором мовних засобів. Таке розрізнення називається стилістичною диференціацією мови.

Літературна мова поділяється на стилі. Слово «стиль» латинського походження, означає «паличка для письма», тобто, це письмове знаряддя, яке використовувалось у часи античного Риму і середньовіччя.

Мовний стиль – це сукупність мовних засобів вираження, зумовлених змістом і метою висловлювання.

В українській літературній мові традиційно виділяють п’ять функціональних стилів: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, розмовний (розмовно-побутовий, стиль побутового мовлення) і художній.

Поряд із названими стилями більшість сучасних дослідників виділяють ще епістолярний і конфесійний стилі. Усі стилі мають усну і писемну форми, хоча усна форма більш притаманна розмовному стилю, а іншим – переважно писемна. Усі стилі, за винятком розмовного, називають ще книжними, оскільки вони сформувалися на книжній основі.

Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю характерний діалог чи полілог, то для інших – переважно монолог.

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.

Поряд із функціональними стилями, враховуючи характер експресивних мовних елементів, виділяють також урочистий, офіційний, фамільярний, гумористичний, сатиричний та інші.

Розмовний стиль. Сфера використання – усне повсякденне спілкування у побуті, у сім’ї, на виробництві.

Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід відрізняти неформальне і формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета і характер значною мірою визначається особистими стосунками мовців. Друге – регламентоване за змістом і формою.

Розмовний стиль характеризується широким використанням побутової лексики, фразеологізмів, емоційно забарвлених слів, звертань, вставних слів, вигуків, неповних речень, різних займенникових форм. Для розмовного стилю також характерна заміна термінів розмовними словами: електропоїзд – електричка, бетонна дорога – бетонка і ін. Розмовний стиль поділяється на два підстилі:

1) розмовно-побутовий;

2) розмовно-офіційний.

Публіцистичний стиль. Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання. Основне призначення – обговорення, відстоювання і пропаганда важливих суспільно-політичних ідей, активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності.

Публіцистичний стиль характеризується рядом мовних особливостей: широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол); лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами, використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір); уживаються у переносному значенні наукові, спортивні, музичні, військові та інші терміни (орбіти співробітництва, парламентський хор, президентський старт). Синтаксисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень.

Художній стиль. Це найбільший і найпотужніший стиль української мови, який нерідко становить собою поєднання різних стилів. Використовується у творчій діяльності, у культурі й освіті. Крім інформаційної функції виконує ще й естетичну: впливає засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формує ідейні переконання, моральні якості і естетичні смаки.

Твори художнього стилю характеризуються застосуванням усіх мовних засобів, особливо слів у переносному значенні.

Науковий стиль. Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта. Основне призначення – повідомлення про результати наукових досліджень: обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизація знань. Підстилі:

1) власне науковий: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, купсова робота, реферат, тези;

2) науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням засобів художнього та публіцистичного стилів;

3) науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях для доступного, логічного й образного викладу й не виключає використання елементів емоційності.

Науковий стиль характеризується великою кількістю наукової термінології, наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, великою кількістю іншомовних слів, залученням цитат і посилань на першоджерела; наявністю чіткої композиції структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, параграфи, абзаци); переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів. Для текстів наукового стилю характерні логічність, точність, обґрунтованість викладу.

Епістолярний стиль. Сфера використання – приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад, художньої літератури, публіцистики («Листи з хутора» П.Куліша, «Посланія» І.Вишенського). Основні ознаки – наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане та іноді поскриптум (PS – приписка). У приватному листуванні, як правило, поєднуються елементи художнього, публіцистичного та розмовного стилів.

Конфесійний стиль. Сфера використання – релігія та церква. Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль реалізується у релігійних відправах, проповідях, молитвах, у Біблії й інших церковних книгах. Для конфесійного стилю характерна церковна термінологія, непрямий порядок слів у реченні (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити); значна кількість метафор, алегорій, порівнянь, архаїзмів (храм нерукотворний) і т.д.

Офіційно-діловий стиль (ОДС) – функціональний різновид мови, який служить для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

Основне призначення – регулювання офіційно-ділових стосунків. Серед усіх названих стилів даний стиль характеризується найвищою мірою книжності, поділяється на такі функціональні підстилі:

1) законодавчий – використовується у законотворчій сфері, реалізується у Конституції, законах, указах, статутах, постановах;

2) дипломатичний – використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомлення), протоколах, договорах, заявах, ультиматумах;

3) юридичний – використовується у юриспруденції. Цей підстиль обслуговує й регламентує правові й конфліктні відносини: між державою та підприємствами й організаціями всіх форм і видів власності, між приватними особами, між державою та приватними особами, між підприємствами, організаціями та установами і т.д. Реалізується в актах, протоколах, постановах, запитах, повідомленнях;

4) адміністративно-канцелярський – використовується у професійно-виробничій сфері, правових відносинах та діловодстві. Він обслуговує службові відносини між підприємствами, між приватною особою та організацією, між структурними підрозділами одного підпорядкування. Реалізується у офіційному листуванні, договорах, контрактах, заявах, автобіографіях, дорученнях, розписках тощо.

Для документів ОДС характерні стилістично нейтральні мовні засоби, стандартна канцелярська лексика, складні речення, відсутність емоційно забарвлених слів, точний виклад, що передбачає чітку побудову тексту, обов’язкові стандартні стійкі вислови.