Теоцентризм середньовічної філософії

Тема 4. Середньовічна філософія

Література

Лосев А. Ф. История античной философии в конспективном изложении. – М.: Мысль, 1989.

Антология мировой философии. – Т.1. – ч.1, 2, 3, – К., 1991, 1992.

Аристотель. Метафизика. Соч. в 4-х томах. – т.1. – М., 1975.

Асмус В. Ф. Античная философия. – М., 1975.

Васильева Т.В. Античная школа философия. – М., 1985.

Жмудь Л.Я. Пифагор и его школа. – Л., 1990.

Фiлософiя. Курс лекцiй: Навч. посiбник (Бичко В.I., Табачковський В.Г., Горак Г.I. та iн.). – 2- е вид. – К.: Либiдь, 1994.

Чанышев А.Н. Начало философия. – М., 1982.

Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. – М., 1981.

1. Теоцентризм середньовічної філософії.

2. Онтологія: природа і людина як витвір бога.

3. Проблеми гносеології: полеміка реалізму і номіналізму.

4. Авіцена. Аверроес. Фома Аквінський.

Поняття “середньовіччя”, уперше вжите гуманістами у другій половині XV віку, вже тоді набуло широкого поширення і відтоді активно використовується в світовій історіографії. Ним прийнято іменувати найзначніший по тривалості період розвитку Західної Європи і Ближнього Сходу з часу падіння Римської імперії в V віці до початку епохи Відродження (XIV-XV вв.). Однак не вірно було б представити справу так, що перехід від одного до іншого суспільного укладу стався, так би мовити, раптово: насправді період формування нового типу суспільства виявляється дуже тривалим. Падіння Римської імперії не могло одочасно змінити ні соціальних і економічних відносин, ні життєвого укладу, ні релігійних переконань і філософських вчень епохи, що розглядається. Період становлення середньовічної культури, нового типу релігійної віри і філософського мислення справедливо було б датувати I-VI віками нашої ери. У ці декілька сторіч суперничали між собою філософські вчення стоїків, епікурейців, неоплатоників, що зросли на старому, язичницькому грунті, і вогнища нової віри, що формуються і нової думки, що склали згодом основу середньовічної теології і філософії. При цьому християнська думка нерідко намагалася асимілювати досягнення античної філософії, особливо неоплатонізму і стоїцизму, включаючи їх в новий, чужий їм контекст.

Стародавньогрецька філософія, як ми бачили, була пов’язана з язичницьким різноманіттям (політеїзмом) і при всій відмінності її вчень, зрештою носила космологічний характер, бо тим цілим, в яке включалося все суще, в тому числі і людина, була природа. Що ж до філософської думки середніх віків, то вона своїм корінням йде в релігію єдинобожжя (монотеїзму). До таких релігій належать християнство, мусульманство і іудаїзм, і саме з ними пов’язаний розвиток як європейської, так і арабської філософії середніх віків. Середньовічне мислення по своїй суті теоцентричне: реальністю, що визначає все суще, для нього є не природа, а бог.

У основі християнського монотеїзму лежать два найважливіших принципи: ідея витвору і ідея прозріння. Обидві вони тісно пов’язані між собою, бо передбачають єдиного особистого бога. Ідея витвору лежить в основі середньовічної онтології, а ідея прозріння складає підмурівок вчення про пізнання. Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, від всіх середньовічних інститутів – від церкви. “Церква з її феодальним землевласництвом була реальним зв’язком між різними країнами; своєю феодальною організацією церква давала релігійне освітлення світському державному устрою, заснованому на феодальних початках. Духовенство було до того ж єдиним освіченим класом. Звідси само собою витікало, що церковна догма була початковим пунктом і основою всякого мислення. Юриспунденція, природознавство, філософія – весь зміст цих наук приводилося у відповідність з урахуванням церкви” [19]. Філософія в середні віки була перетворена в пряме знаряддя релігії.

Початковим пунктом філософських роздумів стали догмати Священного писання. Пізнання природи розглядалося як щось гріховне, заборонне. Перевага віддавалася вірі, а не знанню, релігії, а не науці. Філософія виродилася в схоластику, фактично зведену до ролі служниці релігії.

Середньовічна філософія увійшла в історію думки під ім’ям схоластики, яке вже з давніх пір вживається в значенні як символ відірваного від реальності, пустого сперечання. І для цього, безсумнівно, є основи. Головна відмітна особливість схоластики полягає в тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології, як “служниця релігії”.

Починаючи приблизно з XI віку в середньовічних університетах зростає інтерес до проблеми логіки, яка в ту епоху носила назву діалектики, і предмет якої складала робота над поняттями. Великий вплив на філософів XI-XIV віків надали логічні твори Боеція, що коментував “Категорії” Арістотеля і створив систему тонких розрізнень і визначень понять, за допомогою яких теологи намагалися осмислити “істини віри”. Прагнення до раціоналістичного обгрунтування християнського догмату привело до того, що діалектика перетворилася в одну з головних філософських дисциплін. Захоплення таким чином зрозумілою діалектикою знайшло своє відображення в характерних для середньовічних університетів диспутах. Це сперечання схоластикою ученості породжувало до себе опозицію, схоластичній діалектиці протистояли містичні течії, а в XV XVI віках ця опозиція отримує оформлення у вигляді гуманістичної світської культури і неоплатоністської натурфілософії.