Структура характеру

Н. Д. Левітов зазначає, що характер як єдність форми та змісту, є психічним складом особистості, що виражається у її спрямованості та волі.

Мясіщев визначає характер проявляється через відношення людини до дійсності в залежності від умов суспільного буття особистості. Відносини, закріплюючись у способах дій, починають визначати особливості прояву особистості. Характер і є спосіб здійснення відносин з різними сторонами дійсності.

С. Л. Рубінштейн: характер – закріплена в індивіді система генералізованих узагальнених спонукань, що сформувалися в процесі розвитку особистості на основі ситуативних спонукань і мотивів, що визначаються збігом зовнішніх обставин.

Ковальов: характер є суспільно-історичним явищем.

Отже, характер – це структуроване ціле, що складається з окремих компонентів у постійному взаємозв’язку і утворює органічне ціле. Кожен компонент має особливу якісну характеристику в залежності від особливостей характеру в цілому.

За Б. Г. Ананьєвим, компоненти характеру:

1) життєва спрямованість (потреби, інтереси, ідеали);

2) моральні звички (прив’язаність, смаки);

3) комунікативні властивості (ставлення до інших);

4) самооцінка (ставлення до себе);

5) вольові та інтелектуальні властивості;

6) емоційно-динамічні прояви характеру, що утворилися з темпераменту.

За О. В. Лібіним, структура характеру:

1. Я-концепція: образ Я (уявлення про себе та інших) та самооцінка (самоставлення та самопрезентація).

2. Я-симптомокомплекс рис: диспозиції (саморегуляція, фон настрою, схильності).

3. Я-система орієнтацій: вектор поведінки (на себе: мотиви самореалізації; на предмет: мотиви досягнення успіху; на інших: мотиви взаємодії).

4. Зв’язок характеру і темпераменту

У психологічній науці склалися різні співвідношення темперам ту і характеру:

1) ототожнення темпераменту і характеру;

2) протиставлення темпераменту характеру, встановлення між ними антагоністичних відносин;

3) визнання темпераменту елементом характеру;

4) визнання темпераменту природною основою характеру.

Вивчення співвідношення темпераменту і характеру у вітчизняній психології розвивалося під впливом вчення І. П. Павлова, який визначав характер як сплав нервової системи і життєвих впливів – навчання та виховання, що закріпилися в структурі індивідуальності у формі тих чи інших способів реагування. Л. С. Виготський вважав, що темперамент є наявною передумовою, а характер – кінцевим результатом виховного процесу.

На думку Ананьєва, Ковальова, Мясіщева, Виготський, Рубінштейна, темперамент складає природну основу характеру і один з його компонентів, ядром, його незмінною частиною, тоді як сам характер піддається змінам. Левітов вважає, що це різні сторони особистості, що перебувають у взаємозв’язку, що темперамент не входить у характер. Темперамент виражається в емоційній збудливості і зв’язку зі станом процесів збудження і гальмування. Темперамент впливає на форму прояву характеру. Темперамент підпорядкований характеру.

В. М. Русалов визначає темперамент як психобіологічну категорію, одне з незалежних базових утворень психіки, що визначає все багатство змістових характеристик людини.

5. Поняття про Я-концепцію

Я-концепція – сукупність всіх уявлень людини про те, яка вона у своїх проявах, можливих і дійсних, істотних і другорядних. Я-концепція властива кожні людині і формується у процесі розвитку самосвідомості загальним організованим патерном аутоперцепції, включає Я-вчорашнє, Я-сьогоднішнє, Я-завтрашнє. Я-концепція будується на основі самосприйняття, самоставлення, що яскраво переживається, постійно зіставляється із сприйняттям себе іншими людьми, їх емоційним ставленням. У створенні Я-концепції активну участь беруть самоспостереження, самооцінювання та інші рефлексивні особистісні процеси.

Це достатньо стійкий і складний у дорослому віці гештальт, який на ранніх етапах вирізняється мінливістю, залежністю від зовнішніх умов і життєвих обставин, зміни ціннісних орієнтацій, ступеня самоприйняття. Я-концепція у значній мірі не усвідомлюється, і лише в ситуації життєвої кризи глибше себе усвідомлює.

У У. Джемса «Я» є центральним утворенням характеру. Він виділяв дві його базові складові: зміст життєвого досвіду (Я як об’єкт) і процес усвідомлення людиною цього досвіду (Я – яке знає (усвідомлює)). У структурі Я-концепції об’єднуються дві тенденції: «Я яким бачать мене інші» і «Я яким бачу себе сам».

К. Роджерс: Я-концепція – уявлення про власні характеристики і здібності індивіда, про можливості його взаємодії з іншими людьми і навколишнім світом; уявлення про цілі та ідеї, що мають позитивну або негативну спрямованість.

Формування Я-концепції є результатом фізичного розвитку, що впливає на формування образу тіла (фізичне Я), когнітивного й емоційного розвитку (психічне Я), а також формування навичок соціальної взаємодії, що виникають в результаті програвання суб’єктом ряду соціальних ролей (соціальне Я).

6. Поняття про самооцінку

Самооцінка – оцінка особистістю себе, своїх фізичних, інтелектуальних, емоційно-вольових, комунікативних, етичних якостей, життєвих можливостей, ставлення до себе оточуючих і свого місця серед них. Це – прояв суб’єктивної активності особистості, складова частина Я-концепції, образу Я, який не треба ні уявляти, ні згадувати, оскільки він суб’єктивно існує як даність, внутрішньо властива особистісна структура, що керує ставленням особистості до себе і навколишнього світу. Це одна з провідних характеристик самосвідомості.

Самооцінку можна розглядати як інтегратор всіх трьохосновних компонентів Я-образу: фізичного, психологічного і соціального.

В онтогенезі самооцінка спочатку формується на основі оцінок дитини близьким оточенням, а з періоду включення у самосвідомість механізму рефлексії самооцінка все більше уточнюється і удосконалюється в процесі самоаналізу з врахуванням власного досвіду успішності у діяльності, ставлення до значущого оточення. З часом самооцінка стає більш диференційованою.

Самооцінка характеризується рівнем, ступенем адекватності, стійкістю.

Лекція 6. Особистісні фактори поведінкових відмінностей

Мета: ознайомлення студентів з основними концепціями особистості і теоріями особистісних факторів.

Професійна спрямованість: уміння здійснювати психологічний аналіз особистості у формально-динамічних категоріях.

План:

1. Особистість: диференційно-психологічний аспект.

2. Концепція особистісних рис. Теорії особистісних факторів.

3. Ієрархічна організація особистості.

4. Формально-динамічна модель особистості.

5. Функціональна особистість.

Основні поняття

особистісні фактори, особистісні риси, концепція особистісних рис, формально-динамічна модель особистості, особистісна тривожність, нейротизм, психотизм, ідентифікація, конформізм

Література

Основна література

1. Анастази А. Дифференциальная психология. Индивидуальные и групповые различия в поведении / Пер. с англ. − М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 413-447.

2. Асмолов А.Г. Психология личности: Учебник. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – С. 257-306.

3. Либин А.В. Дифференциальная психология: на пересечении европейских, российских и американских традиций: учебное пособие. – М.: Эксмо, 2006. – С. 194-217.

4. Палій А.А. Диференціальна психологія: Курс лекцій. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2007. – С. 228-257.

Додаткова література

5. Леонгард К. Акцентуированные личности. Пер. с нем. – К.: Вища школа. Головное изд-во, 1981. – 392 с.

6. Ломов Б.Ф. Методологические проблемы личности. – М.: Издательство «Наука», 1984. – 448 с.

7. Ломов Б.Ф. О системном подходе в психологии // Вопросы психологии. – 1975. – № 2. – С. 31-45.

8. Машков В.Н. Дифференциальная психология человека. – СПб.: Питер, 2008. – С. 142-147.

9. Мейли Р. Факторный анализ личности / Психология индивидуальных различий. Тексты / Под редакцией Ю.Б. Гиппенрейтер, В.Я. Романова. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 84-100.

1. Особистість: диференційно-психологічний аспект

На початку свого становлення сучасна психологія особистості, що формувалася у лоні диференціальної психології, заявила про своє критичне ставлення до диференційно-психологічних методів вивчення особистості. Проте одне з найрозповсюдженіших визначень особистості, сформульоване родоначальником персонології Г.Олпортом продемонструвало, що відділитися від диференційної психології буде не так просто: «Особистість – така динамічна організація психофізіологічних систем індивіда, яка визначає його унікальний спосіб адаптації до середовища».

Критика Г.Олпортом диференціальної психології базувалася на протиставленні „елементарного” і „цілісного” та „окремої частини” і „патерну”, з чого витікали задачі персонології, спрямовані на пошук об’єднавчих основ явищ, які вивчалися.

Найбільш перспективним виявилося визначення особистості, яке повинно враховувати як акцентовані особистісні відмінності, так і організацію окремих частин в єдине інтегроване ціле.

Експериментально встановлено, що коріння людської особистості простягається у раннє дитинство. Лонгітюдно виявлено, що деякі немовлята володіють тенденцією, яку можна назвати „вразливістю”, що проявляється при зустрічі з незнайомими предметами, людьми або ситуаціями. Ця тенденція зберігається в поведінці суб’єкта і надалі. Під час свого першого дня в школі „вразливі”, стоячи осторонь, зосереджено спостерігають за іграми свої більш розкутих однолітків. Ці психологічні особливості поступово трансформуються в стійку рису у дорослих людей, які лишаються сором’язливими впродовж всього життя.

Відмінності особистості від характеру і темпераменту. Особистість є соціально обумовленою істотою і може до певної міри бути незалежною від властивостей нервової системи. Темперамент є первинним матеріалом, з якого вибудовується особистість. Він є важливим при обговоренні спадкових аспектів емоційної природи індивіда. Будучи одним з аспектів обдарованості людини, темперамент обмежує розвиток індивідуальності. Поняття «характеру» часто вбирає в себе певний моральнісний характер, воно є етичною категорією. За формулюванням Г. Олпорта, характер – це оцінена особистість, а особистість – не оцінений характер.

2. Концепція особистісних рис. Теорії особистісних факторів

Визначення структури особистості в рамках підходу з позиції рис є альтернативним типологічному.

Різні особистісні теорії оперують різними конструктами, що мають неоднаковий рівень як теоретичних узагальнень, так і степені абстракції. Найбільш поширеним є поняття рис. Багатоманіття ознак, що характеризують форму взаємодії суб’єкта зі світом, впорядковується за рахунок введення двох початкових координат, що відносяться до адаптивного та експресивного типів поведінки.

Риса – це якість, яка стійко притаманна даній людині й виявляється у різних ситуаціях. Тобто про риси можна говорити як про позаситуативні стійкості. Риси є нетиповими для групи, а найвідмітнішими особливостями для конкретної людини.

У сучасних теоріях виділяють кілька базових ознак риси як психологічного конструкту:

– риса не є стан і тому означає певну загальну тенденцію поведінки та очікувань;

– риса є кількісним виміром, що дозволяє порівнювати виявлення конкретної характеристики у різних людей;

– риса може мати ієрархічну організацію, тобто включає в себе кілька специфічних рис;

– риса як конструкт складає основу для формальних теорій і неформального опису людської особистості у повсякденному житті.

Стійкість багатьох особистісних рис підтверджена експериментально. Психологічна риса, окрім описового аспекту, включає в себе також каузальний. Тому теорії рис ставлять задачею аналіз індивідуальної психодинаміки з точки зору пошуку причинних механізмів.

Екстраверсія / інтроверсія. Це поняття для опису фундаментальних відмінностей у людській поведінці ввів К.Юнг, потім використовувалася Г.Айзенком.

Інтроверсія:

– орієнтація на внутрішні стимули;

– загальмованість поведінки;

– низький рівень занурення у різні форми активності.

Екстраверсія:

– прагнення до стимуляції ззовні;

– розгальмована поведінка;

– інтенсивне занурення у різні форми активності.

Активність / соціабельність / емоційність. Ці особистісні властивості пов’язані з відповідними темпераментальними параметрами. Відбувається ототожнення рівнів темпераменту та особистості. Ці риси проявляються уже у немовлят і зберігаються у дорослих особистостях.

Тривожність (нейротицизм, емоційна нестабільність). Це риса, яка пов’язана зі специфікою індивідуальних реакцій на стрес. Тривожність пов’язана зі збудженням нервової системи, а також з оціночними процесами (чи сприймає людина ситуацію як загрозливу). В залежності від теорії особистості тривожність визначають по-різному. Наприклад, у Фройда тривожність є результатом придушення з боку Я несвідомих імпульсів. Як стабільна риса вперше почала досліджуватися Тейлором.

Гнів. Це – емоційна характеристика, що описує відчуття, інтенсивність яких варіюється від середньо вираженого роздратування до ярості, що супроводжується активацією нервової системи. Гнів розглядається як тенденція сприймати широкий спектр ситуацій як провокуючі. Причому розрізняють гнів як характеристику темпераменту і як реакцію.

Сором’язливість. На думку Зімбардо, сором’язливість – це не особистісний розлад, а скоріше визначений патерн, пов’язаний з прагненням уникати спілкування або ухилятися від соціальних контактів. Це свого роду соціальна фобія.

ГансАйзенк був одним з перших, хто примінив факторний аналіз у дослідженні особистості. Свої базові фактори – інтроверсію, екстраверсію, нейротизм і, пізніше, психотизм – Айзенк назвав „типами”, підкреслюючи тим самим відмінність диспозицій, що перебувають наверху ієрархічної структури і що мають більш широкий діапазон проявів, від специфічних рис, що утворюють нижчий рівень особистісної ієрархії.

Наприклад, за загальним фактором „психотизм” слідують утворюючі його компоненти другого рівня – агресивність, емоційну холодність, егоцентризм, безособистісність, імпульсивність. Третій рівень психотизму як особистісної диспозиції утворений такими параметрами, як антисоціальність, неемпатійність, креативність, божевілля. Це біологічні диспозиції особистості.

Центральна роль Е (екстраверсія – інтроверсія), N (нейротизм – емоційна стабільність) та Р (психопатія – емоційна незалежність) факторів в організації особистості підтверджувалася результатами обстеження десятків тисяч людей у різних країнах. Айзенк обґрунтував зв’язок Е з біологічною системою збудження, N – з системою активації, а Р – з генетично детермінованою тенденцією „імпульсивність / контроль”.

Інший підхід розвинув РаймондКеттелл. На його думку, базовий вимір особистості неможливо раніше передбачити, але його можна відкрити в результаті обробки даних, отриманих шляхом виміру різних рис у великої кількості людей. Він сформулював два важливих положення для теорії особистісних рис, виділяючи серед останніх поверхові (вторинні) і причинні (первинні), які в свою чергу поділяються на констуціональні, що мають генетичну обумовленість, і характерологічні, що розвиваються під впливом досвіду і навчання. У своїй концепції Кеттелл розрізняв також:

– темпераментальні (конституціональні причинні) риси, що детермінують стиль індивідуального реагування, що включає емоційну реактивність, швидкість і енергію реакцій особистості на середовищну стимуляцію;

– риси-здібності, що визначають ефективність реагування;

– динамічні риси, що відносяться до рушійних сил реакції, і утворюють два класи ознак – вроджені риси і ті, які формуються під впливом соціокультурних норм.

В якості базової Р. Кеттелл прийняв 16-факторну модель, що описує найбільш важливі з його точки зору зміни особистості.

3. Ієрархічна організація особистості

Однак не можна спрощувати структуру особистості, розуміючи її як сукупність утворюючих її властивостей (рис, диспозицій, змінних тощо). Її слід розуміти як організовану систему, яка розвивається. Ця помилка призводить до виключення з поля зору важливого питання про механізми формування як окремої особистісної риси, так і особистісних структур в цілому.

Не можна також абстрактно розуміти цілісність особистості, без апеляції до механізмів інтеграції і координації, ефектом функціонування яких і є цілісна особистість як ментального феномену, хоча й породженого взаємодією суб’єкта з соціальним середовищем.

Ієрархічний підхід до аналізу структури особистості акцентує увагу на механізмах формування властивостей, що утворюють впорядковану взаємодію, одним з ефектів функціонування якої є цілісність особистості.

Г. Айзенк поклав принцип ієрархічності у розумінні структури особистості, що виражалося у виділенні ним інтегральних властивостей – екстраверсія, нейротицизм та психотицизм. Але він не розвів рівні у структурі організації кожної властивості. Він не розглядав свою концепцію у контексті взаємодії трьох основних детермінуючих факторів – спадкових програм, соціокультурних норм та життєвого досвіду суб’єкта.

4. Формально динамічна модель особистості

З точки зору формального підходу структура особистості включає в себе 4 базових інтегральних параметри: темперамент, стиль, здібності (включаючи інтелект) і характер. Кожний параметр не є виключно автономним утворенням, що функціонує незалежно від інших, а перебуває в полі взаємодії, що характеризується патерном індивідуальних проявів.

Темперамент включає в себе два основних компоненти – активність (ергічність, темп, пластичність) та емоційність, що реалізується у фізичному та комунікативному середовищі.

Стиль – механізм, що інтегрує параметри біологічних програм і характеристики процесу соціалізації.

Здібності визначають продуктивність функціонування всієї системи індивідуальності в конкретних ситуаціях.

Характер визначається стійкими мотиваційними тенденціями, типом самооцінки і балансом позитивного чи негативного життєвого досвіду.

БІО І Темперамент – 1 – Стиль – 3 – 4 – Характер – 5 – І СОЦІО

– 2 – Здібності –

1. Моторні стилі, перцептивні стилі. 2. Стилі операцій і дій. 3. Когнітивні стилі, стилі мислення. 4. Емоційні стилі, мотиваційні стилі, атрибуцій ні стилі, захисні стилі, стилі поведінки та діяльності. 5. Стилі життя.

Стиль зв’язує всю структуру особистості. Стильовий механізм виконує також компенсаторну функцію у структурі особистості, що виражається в оптимізаційних та адаптаційних ефектах.

При всій багатоманітності особистісних проявів, саму особистість можна розглядати скоріше як центральну підсистему, як головний регулятор взаємодії суб’єктивного світу психічної реальності з об’єктивним соціальним і предметним середовищем.

Всі три аспекти – суб’єктивний світ психіки, соціальне і предметне середовище – є специфічно-людськими вимірами фізичної реальності і можуть бути описані за допомогою універсальних понять простору – часу та енергії – інформації.

Одначе існує цілий ряд процесів, що відносяться до системи людини, але такі, що не вважаються особистісними. Це виявляється першим підґрунтям для презентації особистості як підсистеми людської індивідуальності. Ще однією суттєвою ознакою, що поділяє „особистість” та „індивідуальність” в сенсі поля диференціально-психологічних понять, стає акцент в аналізі особистості на соціопсихічних компонентах процесу взаємодії „людина – середовище”, тоді як дослідження індивідуальності в рівній степені включає в себе всі рівні ієрархічної організації вище згадуваної взаємодії – від реакції на фізичні стимули до семантики соціальних знаків і культурних стимулів.

5. Функціональна особистість

Проблема функціональної особистості – це проблема постійності-змінюваності особистості. Проблема постійності-змінюваності розглядається в термінах впливу раннього досвіду або в термінах потенційної можливості змін у фіксований період часу. Аналіз цієї проблеми передбачає використання даних особистісних вимірювань, які існують у кількох формах. L-дані (життєві записи) включає відомості про особливості сім’ї, освіти, професії, шлюбу; О-дані (спостереження) – рейтинги або описи особистості, зроблені батьками або іншими спостерігачами; S-дані (самоспостереження) – результат самоопису, включаючи відповіді на особистісні опитувальники та інтерв’ю; Т-дані (тест, вимірювання) – результат виконання експериментальних тестів, поведінкових завдань, об’єктивних лабораторних вимірювань.

Найбільш стійкими у часі виявилися О- та S-дані, що корелюють між собою і є предикаторами реальних життєвих показників (L-дані). Т-дані показують меншу стабільність.

Стабільність особистісних властивостей у часі з важливою диференційно-психологічною парадигмою «спадковість – набуте». Особистісні зміни, що корелюють з генотиповими диспозиціями, є більш привабливим об’єктом дослідження, ніж культурно-сформовані установки («правдивість – нечесність») або стереотипи («маскулінність – фемінність»).