Вивчення людини

Мета: ознайомлення студентів з завданнями, основними конструктами диференціальної психології та формування уявлення про формальний підхід до вивчення індивідуальності.

Професійна спрямованість: уміння вирізняти ендофактори та екзофактори індивідуальних відмінностей.

План:

1. Предмет та завдання диференціальної психології.

2. Дослідження індивідуальних відмінностей в ранніх психологічних теоріях.

3. Передумови виникнення диференціальної психології: експериментальна психологія і біологія.

4. Основні диференціально-психологічні конструкти.

5. Диференційно-психологічна парадигма у вивченні людини.

6. Принципи формального підходу до індивідуальності.

7. Компоненти структури індивідуальності.

8. Елементи індивідуальності та їх інтеграція в цілісну структуру.

9. Ендофактори та екзофактори у детермінації міжіндивідуальної варіативності.

Основні поняття

диференціальна психологія, індивідуально-психологічні відмінності, спільне, відмінне, спадкове, набуте, детермінізм, індетермінізм, загальне, одиничне, ідентифікація, індивідуалізація, свідоме, позасвідоме, зовнішнє, внутрішнє, організм, індивід, особистість, індивідуальність, типологічні відмінності, групові відмінності

Література

Основна література

1. Анастази А. Дифференциальная психология. Индивидуальные и групповые различия в поведении / Пер. с англ. − М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 5-74.

2. Егорова М.С. Психология индивидуальных различий. – М.: Планета детей, 1997. – С. 11-33.

3. Либин А.В. Дифференциальная психология: на пересечении европейских, российских и американских традиций: учебное пособие. – М.: Эксмо, 2006. – С. 13-25, 40-64.

4. Палій А.А. Диференціальна психологія: Курс лекцій. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2007. –31-69.

Додаткова література

5. Государев Н.А. Дифференциальная психология в вопросах и ответах: Учебное пособие. – М.: «Ось-89». – С. 8-31.

6. Ломов Б. Ф. Методологические проблемы личности. – М.: Издательство «Наука», 1984. – 448 с.

7. Машков В.Н. Дифференциальная психология человека. – СПб.: Питер, 2008. – 6-32.

8. Теплов Б.М. Конспекты и комментарии к книге А. Анастази «Дифференциальная психология» // Теплов Б.М. Избранные труды: В 2-х т. Т. II. – М.: Педагогика, 1985. – С. 247-279.

Періодичні видання

9. Ломов Б.Ф. О системном подходе в психологии // Вопросы психологии. – 1975. – № 2. – С. 31-45.

1. Предмет та завдання диференціальної психології

Перші групові відмінності між племенами «Ми» та «Вони» (що показано у роботах Б.Ф. Поршнєва) поклали початок диференціації людських істот. За представниками іншого племені визнавалися такі відмінності, які дозволяли розуміти несхожість з власним племенем, внаслідок чого ставало можливим убивство.

Наступним етапом становлення людської індивідуальності було спостереження за соплеменниками, їхніми здібностями і розподіл функцій. Фіксація індивідуальних відмінностей закріплювалася за допомогою найменування. Відділення Я від не-Я стало важливою ознакою зародження особистості з унікальною самосвідомістю. Перші теорії, вірування, марновірства, у яких людина намагалася зрозуміти причини цих відмінностей, відображали її світогляд. Проте причини могли бачитися в абсолютно випадкових ознаках (в основному орієнтувалися на зовнішні ознаки).

Але за всіх часів відмінності сприймалися як належне. Серед найдавніших слідів людської діяльності є свідчення того, що люди знали про індивідуальні відмінності і враховували їх. У той час, коли ще не було писемності, вже існували люди – художники, знахарі, вожді, – які мали особливі здібності і певні особистісні особливості. Провідними науками (тепер їх вважають псевдонауками), які пояснювали індивідуальні відмінності були хіромантія, фізіономіка та астрологія.

На сьогоднішній день керівників держави обирають, а заміщення посад відбувається на конкурсній основі, визнаючи тим самим право всіх людей на унікальність та першість. У цивілізованих країнах влада у спадок не передається, тому що вважається, що право на унікальність більшою мірою обумовлено соціально, а не генетично чи божественно.

Диференційна психологія – галузь психологічної науки, що вивчає індивідуально-психологічні відмінності між людьми. Причому вивчаються як індивідуальні відмінності окремих індивідів, так і типологічні відмінності цілих груп (професійних, навчальних, расових, національних).

Диференційна психологія – галузь науки, що вивчає індивідуальні, типологічні та групові відмінності між людьми, а також природу, джерела і наслідки цих відмінностей. Це наука про закономірності психічного варіювання. Також слід вказати, що диференційна психологія займається пошуком та виділенням найбільш суттєвих параметрів, характеристик, за якими різняться люди.

Під індивідуально-психологічними відмінностями розуміють особливості психічних процесів, станів і властивостей, що відрізняють людей одного від одного, а саме індивідуальні пороги відчуття, увага, пам’ять, мислення. Емоційна реактивність, інтереси, здібності, характер тощо.

Предметом диференційної психології є об’єктивне кількісне дослідження індивідуальних відмінностей у поведінці. Однак при цьому також вивчають якісну своєрідність психічних явищ. З одного боку, відмінності між людьми можна показати як кількісні, вимірявши їх і співставивши їх між собою, проте за окремими параметрами психічних особливостей подібне порівняння зробити не можна (коли кількісні зміни приводять до якісних) – і тоді говорять про якісні відмінності між психічними феноменами. Наприклад, щодо проблеми здібностей. Б. М. Теплов вважає, що відмінності у здібностях носять якісний характер, а не кількісний.

Завдання диференційної психології:

– Виділити найсуттєвіші параметри організації психічної діяльності, від яких залежить індивідуально-типологічна характеристика індивіда.

– З’ясувати принципи та природу індивідуальних відмінностей.

– Виявити вплив на індивідуальні відмінності підготовки, розвитку, фізичного стану індивідів.

– Дослідити співвідношення та співіснування різних характеристик.

– Проаналізувати природу і властивості різноманітних груп, що різняться по ознаках статі, раси, національності і культури.

Мета вивчення групових відмінностей:

– Через конкретні групи характеризувати сучасне суспільство.

– Через дослідження різних груп виявити фундаментальні проблеми індивідуальних відмінностей в цілому.

– Порівняти як деякі психологічні феномени виявляються у різних групах і може сприяти більш чіткому розумінню самого феномену.

Застосування даних диференційної психології можливе у педагогічній психології, психіатрії, психотерапії, профорієнтації, психології праці. Важливо відзначити, що на сучасному етапі диференційна психологія розглядається як дисципліна, яка інтегрує знання інтерпретації людської поведінки і не є самостійною областю психології, хоча й виступає її самостійним розділом.

2. Дослідження індивідуальних відмінностей в ранніх психологічних теоріях

Одним з найбільш ранніх прикладів явного вивчення індивідуальних відмінностей є платонівська праця «Держава». Основною метою його ідеальної держави був розподіл людей відповідно до їх задач. У другій книзі «Держави» можна знайти таке підтвердження: «…дві людини не можуть бути зовсім однаковими, кожна відрізняється від іншої своїми здібностями, одній варто займатися одним, іншій - іншим».

Платон запропонував «показові вправи», які можна було би використовувати в ідеальній державі для добору солдат. Ці «вправи» призначені для відбору людей, які мають якості, важливі для військового, являють собою перший систематично складений і записаний тест на професійну придатність.

У роботах Аристотеля значне місце відведене аналізу групових відмінностей, у тому числі відмінностей видових, расових, соціальних і статевих, що виявляються у психіці і моралі. Багато його робіт містять приховане припущення щодо індивідуальних відмінностей, хоча Аристотель не проводив їх розгорнутого дослідження. Створюється враження, що він вважав наявність таких відмінностей очевидним. Те, що він відносив ці відмінності частково до вроджених факторів, свідчить його твердження: «Можливо, хтось може сказати: «Оскільки в моїй владі бути справедливим і добрим, то я, якщо захочу, стану кращим з людей». Це, звичайно, неможливо… Людина не може стати кращою, якщо в неї немає для цього природних задатків».

У середньовічній схоластиці індивідуальні відмінності привертали до себе порівняно мало уваги. Філософські узагальнення про природу розуму формулювалися переважно на теоретичній, а не на емпіричній основі (всі люди – діти Божі, а відтак теоретично однакові). Тому дослідження індивідів, якщо й відігравали, то незначну роль у розвитку таких доктрин. Про особливий інтерес до диференційної психології св. Августина і св. Хоми Аквінського свідчить їх «психологія здібностей». Вони розглядали такі здібності як пам'ять, уява, воля.

Представників асоціанізму цікавив, насамперед, механізм поєднання ідей, що дозволяє пояснити як протікають складні розумові процеси. Вони формулювали загальні принципи, що не залишали місця індивідуальним відмінностям. Однак А. Бен, один з останніх асоціоністів, звернув увагу на індивідуальні відмінності: «Існує природна здатність до асоціювання, особлива для кожного типу людей і яка розрізняє індивідів одного від одного. Ця властивість, подібно всім іншим характерним властивостям людської природи, розподілено між людьми не в рівній пропорції».

У працях і в практичній діяльності групи просвітителів наприкінці 18 і початку 19 ст. (Руссо, Песталоцці, Герберт і Фребель) відбувається очевидне зростання інтересу до індивідуальності дитини. Освітня стратегія і методи визначалися не зовнішніми критеріями, а дослідженням самої дитини та її здібностей. Однак акцент, як і раніше, робився скоріш на підході до кожної дитини як до представника людства, а не на тім, що відрізняло її від інших дітей. Попри те, що в роботах просвітителів можна знайти чимало висловлювань про індивідів, що різняться між собою, і про виховання, що повинне враховувати ці відмінності, вони наголошували на значимості вільного, «природного» виховання скоріше в противагу педагогічним впливам, що нав’язуються ззовні, ніж унаслідок дійсного усвідомлення значимості індивідуальних відмінностей. Поняття «індивідуальний» часто використовується як синонім поняття «людський».

Перший систематичний вимір індивідуальних відмінностей був проведений не в психології, а в рамках астрономії. У 1795 році співробітник Грінвічської обсерваторії Невіл Мескелін звільнив свого асистента Кіннебрука за те, що той зафіксував час проходження зірки на 0,8 секунди пізніше, ніж він. У той час подібні спостереження здійснювалися методом «око і вухо».

1816 року кенігсберзький астроном Фредерік Бессель ознайомився в архіві з історією Грінвічської астрономічно обсерваторії і зацікавився індивідуальними особливостями обчислень, що проводилися різними спостерігачами. Ф. Бессель зібрав і опублікував (1822 року) дані по декількох підготовлених спостерігачах і відзначив не тільки наявність таких особливостей і різниці в оцінках, але також мінливість обчислень у кожному новому випадку. Це і було першою публікацією кількісних вимірів індивідуальних відмінностей

3. Передумови виникнення диференціальної психології:

експериментальна психологія і біологія

Упродовж другої половини 19 ст. вчені наважувалися переходити в лабораторію. Більшість представників ранньої експериментальної психології були фізіологами, чиї експерименти починали поступово здобувати психологічне спрямування.

1879 року В. Вундт відкрив першу лабораторію експериментальної психології в Лейпцизі. Експерименти психологічного характеру вже проводилися до цього Вебером, Фехнером, Гельмгольцем та іншими, але лабораторія В. Вундта була першою, створеною винятково для психологічних досліджень і надавала при цьому можливості для навчання студентів методам нової науки. Лабораторія В. Вундта залучала студентів з різних країн, що після повернення на Батьківщину засновували подібні лабораторії у власних країнах.

Спочатку психологи-експериментатори ігнорували індивідуальні відмінності або розглядали їх просто як випадкові «відхилення» і навіть ігнорували їх. Згодом прийшли до думки, що чим більше у феномені виражені індивідуальні властивості, тим точнішими будуть зроблені узагальнення. Очевидно, що виникнення експериментальної психології не сприяло розвитку інтересу до вивчення індивідуальних відмінностей.

Внесок експериментальної психології:

– психологічні феномени доступні для об’єктивного і навіть кількісного дослідження;

– психологічні теорії можна перевіряти на відповідність об’єктивним даним, а значить психологія є емпіричною наукою.

Наприкінці 19 ст. біологія під впливом дарвінівської теорії еволюції розвивалася дуже швидко. Ця теорія сприяла зростанню інтересу до порівняльного аналізу, що припускає спостереження за тим, як ті самі якості виявляються у представників різних видів.

Особливо важливим для диференціальної психології є дослідження англійського біолога ФренсісаГальтона (послідовника і кузен Дарвіна). Він вивчав людську спадковість і пов’язував з нею нерівність людей, особливо в питаннях обдарованості. Незабаром для нього стало очевидним, що для визначення ступнів подібності між індивідуумами їх можна вимірювати ­– кожного окремо, у порівнянні один з одним, цілеспрямовано і великими групами. Для цієї мети він розробив численні тести і процедури вимірів, заснувавши у 1882 році в Музеї Південного Кенсінгтону в Лондоні свою знамениту антропометричну лабораторію. У ній люди за невелику плату могли вимірити рівень сприйнятливості своїх органів чуття, моторні здібності й інші прості якості. Таким чином були зібрані результати відмінностей за конституційними (зріст, вага, пропорції тіла), сенсомоторними (час реакції на візуальні та слухові стимули, сила стискання) та сенсорними (гострота зору та слуху) параметрами. Вимірюючи сенсорні процеси, Ф. Гальтон сподівався одержати можливість оцінювати інтелектуальний рівень людини. Лише за рік роботи Ф. Гальтоном було обстежено 9 337 осіб.

Істотний вплив на формування диференціальної психології спричинив і розвиток сучасної генетики. Закони спадковості Менделя, заново відкриті 1900 року, привели до поновлення експериментальних робіт в області механізмів спадковості.

До початку 20 ст. диференціальна психологія почала знаходити конкретні форми.

У 1895 році Біне і Генрі опублікували статті за назвою «Психологія індивідуальності», що являла собою перший систематичний аналіз цілей, предмету і методів диференціальної психології.

У 1900 році з’явилася перша редакція книги У.Штерна з диференціальної психології «Психологія індивідуальних відмінностей». У першій частині книги розглядаються сутність проблеми і методи диференціальної психології. До предмету цього розділу психології Штерн відніс відмінності між індивідами, расові і культурні відмінності, професійних і суспільних груп, а також статеві.

Основну проблему диференціальної психології він характеризував як триєдину:

1. Яка природа психологічного життя індивідів і груп, яка ступінь їх відмінностей?

2. Які фактори визначають ці відмінності чи впливають на них (спадковість, клімат, соціальний чи культурний рівень, утворення, адаптація)?

3. У чому виявляються відмінності? Чи можна їх зафіксувати у написанні слів, міміці?

У другій частині книги міститься загальний аналіз і деякі дані, що стосуються індивідуальних відмінностей у прояві ряду психологічних якостей ­– від простих сенсорних здібностей до більш складних психічних процесів і емоційних характеристик. Книга У. Штерна в істотно переробленому і розширеному виді була перевидана в 1911 році, і ще раз ­– у 1921 за назвою «Методологічні основи диференціальної психології».

У 1903 році вийшла книга Томсона «Інтелектуальні відмінності статей», що містила результати різноманітного тестування чоловіків і жінок, що проводилося декілька років. це було перше всеосяжне дослідження психологічних відмінностей статей.

У 1904 році з’явилася оригінальна стаття Спірмена, що висунув свою двофакторну теорію психічної організації. Ця публікація Спірмена відкрила область дослідження взаємовідносин якостей і відкрила дорогу для сучасного факторного аналізу.

Не можна обминути також праці вітчизняного вченого О. Ф. Лазурського з проблем характерології і класифікації особистостей. У радянські часи під впливом Павловського вчення Б. М. Теплов фактично започатковує нову науку – диференційну психофізіологію, яка на Заході майже не отримала розвитку. Також були розроблені теорії інтегральної індивідуальності В. С. Мерліна, концепція здібностей – особистості – індивідуальності Е. О. Голубєвої, теорія багатофакторної структури особистості й індивідуальних відмінностей Дж. Ройса та А. Д. Пауелла; відомими є роботи Г. Айзенка та Р. Кеттелла.

4. Основні диференціально-психологічні конструкти

Область вивчення відмінностей між людьми тісно пов’язана з проблемою ієрархізації підсистем індивідуальності, серед яких виділяють фізіологічну, біохімічну, нейрофізіологічну, анатомо-морфологічну. Дослідження цих підсистем ведеться з урахуванням координат, що задаються універсальними конструктами, у змісті яких в концентрованому вигляді відображаються основні напрямки пізнання людської природи.

Спільне-відмінне. Цей конструкт задає напрямок досліджень – пошук відмінного, а не спільного, як це відбувається у загальній психології.

Спадкове-набуте. Це варіант вирішення проблеми «природне-соціальне». Але краще цю проблему назвати «генотипове-середовищне». Також близькими до цієї проблеми є конструкти «об’єктивне-суб’єктивне» (де під суб’єктивним розуміється можливість впливу самої індивідуальності у протилежність середовищному впливу, як біологічному, так і соціальному) та «кон’юнктивне-диз’юнктивне», в контексті чого взаємодія спадкових і середовищних, біологічних та соціальних факторів по типу «або-або» протиставляється більш ефективному «і-і».

Детермінізм-індетермінізм. Ця дихотомія має більш широкий діапазон впливу. Використання цього конструкту пов’язано з розвитком уявлень про психологічну диференціацію і розведенням її підструктур, що набувають автономний характер, – в процесі розвитку від простого до складного. Цьому процесу сприяє також збільшення кількостей ступенів свободи у взаємодії конкретної властивості з внутрішнім (суб’єктним) та зовнішнім (об’єктивним) середовищем і, відповідно, збільшенням індетерміністичних тенденцій у поведінці і саморегуляції системи в цілому.

Загальне-одиничне. Проявляється при розведенні на відмінностей на індивідуальні та групові, а також при вивченні індивідуальних і типологічних відмінностей. Тому похідною від цієї дихотомії є тріада «індивідуальне-типологічне-групове».

Ідентифікація-індивідуалізація. Це дві протилежні тенденції у розвитку людини, що позначаються як «соціалізація-індивідуалізація». Під соціалізацією розуміють процес формування впродовж життя поведінкових патернів, цінностей, стандартів, навичок, установок и мотивів у відповідності із зразками, що є найбільш бажані у суспільстві.

Свідоме-позасвідоме. Психічні процеси, які протікають поза свідомістю також можуть значно впливати на індивідуальну поведінку людини. Особливе значення це має для психометричних досліджень.

Зовнішнє-внутрішнє. Реалізується у двох зустрічних напрямках вивчення індивідуальності: а) вивчення інтер(між)індивідуальних відмінностей та б) аналіз закономірностей інтраіндивідуальної реальності. З цим напрямком пов’язана важлива задача диференційної психології – вивчення механізмів, які опосередковують: 1) взаємодію суб’єкта з предметним і соціальним (комунікативним) середовищем; 2) взаємодію між собою різних параметрів індивідуальності; 3) співвідношення цих двох типів взаємодії у процесі функціонування цілісної індивідуальності як системи, що саморозвивається.

Важливо не тільки констатувати наявність цих дихотомій у дослідженнях, а й вивчити специфіку співвідношення між цими факторами, що проявляється в ієрархічній організації світу психічної реальності і феномену індивідуальності, як центральної його частини.

5. Диференційно-психологічна парадигма у вивченні людини

Щоби адекватно оцінювати людину, варто з’ясувати, ким вона власне є в біологічному, соціальному, культурному плані. Прийнято виділяти чотири основних виміри людини: організм, індивід, особистість, індивідуальність.

5.1. Організм – тілесний фактор індивідуальності

Біологічна координата людини визначає її як живу тілесну істоту. Найбільш близьким до цього є поняття „організму”. Воно включає в себе анатомо-морфологічну структуру, фізіологічні і нервові процеси, а в загальному – вищу нервову діяльність. Це може проявлятися «специфіка тілесної організації», «біохімічні індивідуальні особливості», «нейрофізіологічні основи індивідуальності». Завдяки цьому ми маємо різну вагу, зріст, колір шкіри, швидкість протікання нервових процесів, силу нервової системи.

Організм можна розглядати як біологічно-тілесну підструктуру та підсистему індивідуальності, на думку В. М. Русалова, є найбільш «жорсткою підсистемою», порівняно з іншими «гнучкими елементами», пов’язаними з підсистемою особистості.

На сучасному етапі розвитку психофізіології виділяють такі взаємопов’язані рівні функціонування організму:

1) анатомо-морфологічні особливості людини («загальносоматичні властивості» за Б. Г. Ананьєвим, «макроморфологічний рівень» за В. М. Русаловим);

2) нейрофізіологічні особливості нервової системи;

3) біохімічні та фізіологічні процеси регуляції життєдіяльності організму.

Б. Г. Ананьєв окремо виділяє білатеральні властивості, що позначаються на симетрії та асиметрії структурно-динамічних характеристиках організму (рухових та сенсорних органах).

Характер зв’язку між цими рівнями може бути не тільки лінійним, а й багато-багато значним, оскільки вони становлять ієрархію цілісної системи. Аналізуючи зв'язок біохімічних та нейрофізіологічних властивостей, В. С. Мерлін зазначає: «Цей тип зв’язку позначається як багато-багатозначний зв’язок, коли одна й та сама властивість нижчого рівня може бути пов’язана з різними властивостями вищого рівня і навпаки». Зокрема, одні й ті самі індивідуальні особливості крові і тілобудови й обміну речовин можуть спостерігатися у суб’єктів з різними властивостями нервової системи.

В. М. Русалов навіть здійснює спробу встановити ієрархію рівнів біологічної підсистеми: біохімічний, тілесний, нейродинамічний; і приходить до висновку, що «…біологічна підсистема людської індивідуальності є переважно генетично детермінованою підсистемою, хоча ступінь цієї детермінованості істотно залежить від рівня конституції: найбільша детермінованість характерна для морфологічного рівня, затим для фізіологічного і дещо менше – для нейродинамічного та психодинамічного рівня».

Важливо відзначити, що поняття «організм» є вихідним у розумінні проблеми утворення характеру та формування особистості й індивідуальності. Особливо ця традиція характерна для вітчизняної психології, яка пояснює поведінку людину через взаємодію зовнішнього середовища та організму (Б. М. Теплов, О. Г. Ковальов). Відтак специфіка організму у структурі індивідуальності полягає в тому, що вона задає біологічні параметри взаємодії людини з середовищем, забезпечуючи.

Варто розуміти, що людський організм є унікальним у тваринному світі. Оскільки людина володіє другою сигнальною системою, яка здатна блокувати діяльність першої: інстинкти, імпульси.

5.2. Індивід – передумова особистості

Слово „індивід”, з одного боку означає „єдину неподільну істоту”, а з іншого – „окремого представника людської спільноти”. Ці якості потім проявляються у його індивідуальності як унікальні, притаманні тільки даній людині властивості і як цілісна характеристика. Отже, індивід – окрема істота, яка презентує окремого представника людської спільності.

Індивідний рівень властивостей – статевозрілі та конституційні особливості, які прийнято вважати безособовими передумовами розвитку суб’єкта. Індивідний рівень відображає природні особливості організації психічних процесів, а особистісний – соціально привнесені.

Проте варто завважити, що властивості індивіда ще не визначають властивостей особистості. Доречним у зв’язку з цим є зауваження В. С. Мерліна про те, що вивчення нейродинамічних і психодинамічних (темпераментальних) властивостей у школі Б. М. Теплова і В. Д. Небиліцина відбувалося без зв’язку з вивченням спрямованості особистості, і, навпаки, спрямованість та мотивація особистості у школі О. М. Леонтьєва вивчалися поза зв’язком з нейрофізіологічними і темпераментальними властивостями.

Не дивно, що потужна критика конституційних типологій темпераменту Е. Кречмера та У. Шелдона з боку О. Г. Асмолова, Б. Г. Ананьєва була спричинена тим, що окремі індивідні властивості (особливості тілобудови і соматотипу) не просто закладалися в основу темпераменту, а й безпосередньо пов’язувалися з формуванням характеру людини.

Намагаючись виділити місце індивід них властивостей у процесі регуляції людської поведінки, О. Г. Асмолов зазначає, що індивідні властивості характеризують переважно формально-динамічні особливості поведінки особистості, енергетичний аспект протікання психічних процесів, а також визначають діапазон можливостей вибору тієї чи іншої діяльності у межах, що не мають соціально суттєвого пристосовницького значення.

В. С. Мерлін припускає, що між індивідними властивостями існують багато-багатозначні зв’язки, що забезпечує широку варіативність біологічного функціонування людини і, як можна припустити, широкі компенсаторні можливості. Зокрема, він зауважує, що «опосередкованою ланкою у багато-багатозначних зв’язках між біохімічними властивостями і властивостями нервової системи є компенсуючи функція індивідуального режиму харчування й моторної активності».

5.3. Особистість – психологічний носій соціальних властивостей

Особистість – це соціальний індивід, який поєднує риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально-неповторного.

У понятті „особистість” фіксуються ті ознаки, які визначаються приналежністю індивіда до суспільства (соціальна якість).

На сучасному етапі розвитку психології поняття „особистість” розглядають у зв’язку з джерелами виникнення особистісних рис, аналіз складної природи їх детермінації; прагненням зрозуміти особистість як особливий рівень психічної реальності.

Одні вважають, що джерелом індивідуальної своєрідності організації людської особистості виступають специфіка нервової діяльності або соціальні феномени, що не пов’язані з організмом. Інші певні, що особистість – суто соціальний феномен, ніяк не пов'язаний з поняттям організму.

Л.М.Веккер вважає, що особистість – носій психосоціальних властивостей людини.

Разом із тим, особистість у вищих своїх проявах ніяк не пов’язана з організмічними та індивідними рівнями індивідуальності, якщо не брати до уваги впливу особистості на організмічні процеси, що проявляються у феноменах самонавіювання, аутотренінгу та гіпнозі. Йдеться про так званий феномен негативної індукції, яку здатна здійснювати друга сигнальна система на перше.

5.4. Індивідуальність – інтегральна біопсихосоціальна характеристика людини

Індивідуальність – це сукупність неповторно своєрідних рис та особливостей людини, що відрізняє її від інших людей, це глибина особистості.

Індивідуальність розглядають як симптомокомплекс, що включає біохімічні, нейрофізіологічні, творчі особливості самовираження. Як правило, поняття індивідуальності ототожнюють зі своєрідністю, неповторністю явища, його унікальністю, несхожістю на інших.

Часто поняття індивідуальності використовують для визначення конкретної форми активності в її несхожості на активність інших індивідів.

Індивідуальність є інтегралом всіх рівнів внутрішньої та зовнішньої взаємодії і включає в себе процеси диференціації та координації.

У системі «індивід – особистість» індивідуальність займає найвищу ієрархічну сходинку, адже інтегрує всі оригінально-специфічні зв’язки властивостей особи як індивіда (з позиції його статі, віку, психодинамічних особливостей) та особистості (з позиції унікального життєвого досвіду).

Індивідуальність є найбільш узагальненою характеристикою особи, оскільки є «інтегралом усіх рівнів внутрішньої і зовнішньої взаємодії», але водночас вказує на цілісність, унікальність і стійкість людини (О. Г. Асмолов, Б. Г. Ананьєв, Б. М. Теплов, В. С. Мерлін, В. М. Русалов, К. К. Платонов, С. Л. Рубінштейн).

Найбільш суттєвими характеристиками індивідуальності є:

– цілісність (В. М. Русалов, В. С. Мерлін, Б. Г. Ананьєв);

– системність (О. Г. Асмолов, В. С. Мерлін, В. М. Русалов);

– ієрархічність елементів (В. С. Мерлін, В. М. Русалов, Б. Г. Ананьєв).

Цілісність вказує на інтегральний взаємозв’язок всіх підструктур та елементів, які функціонують як єдиний організм, спрямований на досягнення єдиної мети. Системність вказує на унікальну єдність елементів організму, що передбачає узгодженість їх функціонування, закономірності внутрішніх і зовнішніх зв’язків. Ієрархічність – чітка структурованість рівнів та елементів системи, які перебувають у певному стабільному стані і координуються за принципами оптимальності та компенсаторності.

Таким чином, індивідуальність можна розглядати як таку багаторівневу систему внутрішніх зв’язків, яка забезпечує їх унікальну цілісність, а відтак неповторний життєвий шлях. Важливими для розуміння індивідуальності стає вивчення її ієрархічної структури, характеру зв’язків та механізмів соціальної адаптації й інтеграції.

5.5. Людина як суб’єкт взаємодії зі світом

Інша людська характеристика суб’єктність означає „носія станів і властивостей”.

Категорія «суб’єкт» використовується для аналізу одиничного учасника взаємодії, його властивостей та особливостей – як організму (біологічної істоти), індивіда (носія психічних, передособистісних функцій), особистості (носія психосоціальних функцій) або цілісної індивідуальності (носія інтегральних функцій людини як еволюціонуючої системи). У функціональному аспекті – це конкретна форма активності.

Поняття „суб’єкт” є вихідним для характеристики процесу „суб’єкт-об’єктної взаємодії”, незважаючи на те, про яку форму активності людини йдеться, власне психічної або соціальної активності людини.

6. Принципи формального підходу до індивідуальності

У вивченні індивідуальності формальний підхід – це сукупність методів аналізу структури стійких універсальних властивостей особистості. Конструкт «формальний підхід» дозволяє провести необхідну для цілей дослідження межу між найбільш типовими, стабільними, що відтворюються в життєвій практиці та експериментальній ситуації індивідуально-типологічними особливостями й іншою безкінечною різноманітністю унікальних комбінацій, що характеризують неповторність окремої людської індивідуальності.

Наприклад, агресивність яку носить спрямованість, конструктивну чи деструктивну?

В рамках формального підходу для опису структури психіки використовуються такі психодинамічні конструкти як темперамент, стиль, здібності, характер тощо. Питанням «ЩО?» дослідники визначають змістові компоненти психіки, а питанням «ЯК?» – прояви психодинамічної сторони психіки. Пошуки відповіді на питання «ЯК?» пов’язані з розвитком уявлень про способи, або форми функціонування психічних процесів, властивостей та індивідуальності в цілому.

Г. Олпорт визначав найважливішим параметром особистості – рису, – вдаючись до поняття «стійких, еквівалентних форм адаптації та експресивної поведінки», що відтворюються індивідуальною системою в якості функціональних еквівалентів подразливих дій. Формальну сторону індивідуальності називають також інструментальною, розуміючи під цим характеристику суб’єкта з точки зору способів – своєрідних «знарядь» або «інструментів», – які він використовує для освоєння світу.

Наприклад, творчість можна розглядати як інструмент для зниження конкурентності. Або маніпуляція як форма адаптації: випрошування, вимагання.

В останніх психологічних теоріях наголошується, що змістова сторона поведінки і діяльності, що є результатом засвоєння етичних та культурних норм, і формально-динамічна характеристика людини зливаються в одну гармонічну універсальну структуру. При цьому біологічно обумовлені базисні властивості, або тенденції, часто стають фактором, що обмежують число ступенів свободи в процесі формування і розвитку психологічних структур. Іншими словами, змістовні характеристики потрапляють під дію соціально обумовлених законів культурного контексту, в той час як механізми формальних характеристик індивідуальності підкорені еволюційно-генетичним законам, опиняючись у значній частині під впливом крос-ситуативних, стійких у часі і толерантних до контекстуального типу, факторів. При цьому взаємодія форми і змісту зворотні та релятивні.

Змістовні характеристики виховуються, а темперамент підпадає під еволюційно-генетичні закони, але обидва співвідносяться, розвиваються.

Формальний аналіз індивідуальності заснований на використанні таких базиснихпринципів:

– принцип ієрархічності – розгортання і наступне співвіднесення між собою рівнів аналізу досліджуваного явища (існують принципи та компроміси): 1) відповідність носія та його властивостей; 2) диференційованість структур в процесі розвитку;

– принцип інваріантності – визначення міри стабільності-змінюваності досліджуваних структур, а також типу джерела детермінації конкретних індивідуальних властивостей (постійність у характері): 1) консистентність властивостей; 2) ізоморфізм основних тенденцій;

– принцип координації – взаємодія найбільш суттєвих для розуміння природи людини інтеграції ефектів оптимальності і компенсаторності поведінки (недорозвинуті ділянки мозку компенсуються): 1) співвідношення автономії функціонування структур з діапазоном їх ступенів свободи; 2) ефекти оптимальності та компенсаторності;

– принцип індивідуальної єдності – ніяка з індивідуальних властивостей не інтегрується без врахування цілісної природи феномену індивідуальності, пов’язаної з інтегративними ефектами адаптивності і результативності (індивідуальна доцільність): 1) взаємообумовленість властивостей; 2) інтеграція властивостей в цілісну структуру, що забезпечує ефекти адаптивності та результативності.

Кожен з принципів пов’язаний з положеннями, які утворюють своєрідний теоретичний гештальт, що визначає специфіку формального підходу.

7. Компоненти структури індивідуальності

Важливою задачею формального аналізу є виявлення правил, які керують формуванням гештальт-структур. Закономірності, що регулюють функціонування індивідуальності, можливе тільки через вивчення механізмів, що породжують людські відмінності. Знання цих механізмів пов’язано з вирішенням багатьох практичних задач – психотерапевтичних, психокорекційних, навчаючих, розвивальних. Це шлях до індивідуальності, найбільш оптимальний.

Ієрархічні рівні великої системи інтегральної індивідуальності:

1. Система індивідуальних властивостей організму. Її підсистеми: біохімічні, загальносоматичні, властивості нервової системи (нейродинамічні).

2. Система індивідуальних психічних властивостей. Її підсистеми: психодинамічні (властивості темпераменту), психічні властивості особистості (її спрямованість, здібності, інтереси тощо).

3. Система соціально-психологічних індивідуальних властивостей. Її підсистеми: соціальні ролі в соціальній групі та колективі, соціальні ролі в соціально-історичних спільнотах (клас, народ, нація, раса).

Природа темпераменту та інтелекту. Першочергова задача в науковому диференційно-психологічному дослідженні – виявлення механізмів утворення формальних характеристик. З цією метою розробляються різноманітні класифікації формальних властивостей індивідуальності людини. Більшість вчених виділяють в якості окремих класів енергетичні та регулятивні характеристики, відносячи до перших – активність – інтенсивність, швидкість та пластичність, а до других – емоційну чутливість, тип реагування у фрустраційних ситуаціях, фон настрою. Також спеціально виділяється клас формально-програмних індивідуальних параметрів, що охоплюють загальні ланки більш складних, у тому числі і соціально-групових, програм. Сюди відносяться: тип стратегії зняття невизначеності, переваги рангу домінування, прояву вибору (перевага сигнальної системи за Павловим). Це прояв системоутворюючого фактору індивідуальної поведінки. Всі ці властивості, детерміновані з боку природної організації індивідуальності темпераментними структурами, не визначають відношення суб’єкта до дійсності, а проявляються у формі цього відношення.

Як і до темпераменту, до інтелекту не можна примінити оціночно-змістові характеристики. Інтелект не може бути „порядним”, „моральним”, „злим”, „добрим”. Всі ці визначення пов’язані з особистісною спрямованістю суб’єкта, характеризуючи змістову сторону його світогляду, ціннісних орієнтацій, етичної поведінки. Темперамент – це характеристика сфери індивідуальності з боку активності, енергії, а інтелект – з боку можливості суб’єкта, вміння розпорядитися цією енергією.

структурні компоненти характеру. Зароджуючись у темпераментних властивостях, емоції та потреби отримують своє продовження в структурі характеру, але вже диференціюючись під впливом соціально значимого змісту, а не тільки еволюційно-адаптованих програм. Це не означає, що природа вищих проявів емоційної і потребово-мотиваційної сфери – мораль, прагнення до самоактуалізації – лежать за межами психічної сфери, але свідчать про перевагу цільової детермінації в організації інтегральних рівнів індивідуальності. Не можна стверджувати, що темперамент повністю визначає характер людини. Очевидно, він окреслює лише загальні контури розвитку характеру, але не наповнює його конкретним соціальним змістом. Такий зміст забезпечує процес інтеріоризації суспільно значимих норм, правил, досвід життя, процес ідентифікації.

Структурна динаміка особистості. Ряд показників моторної сфери індивідуальності пов’язаний з формальною стороною найважливіших особистісних проявів. Основні динамічні прояви особистісних властивостей корелюють з опосередкованим темпераментом типом нервової системи. Павлов відмічав, що властивості нервової системи обумовлюють динамічний аспект психічної системи суб’єкта, найзагальнішу характеристику, яка накладає печатку на всю діяльність індивідуума. Особливості типу нервової системи відображаються на формі протікання психічних, у тому числі й більшості особистісних, процесів людини (пам’яті, уваги, емоцій, мислення, волі, потреб і мотивів).

Так, Б. М. Теплов та В. Д. Небиліцин зазначають, що окремі властивості нервової системи відіграють різну роль в процесі життєдіяльності особистості. Наприклад, сильна нервова система забезпечує тривалу працездатність індивіда, можливість витримувати напругу, а слабка – чутливість до змін оточуючого середовища.

8. Елементи індивідуальності та їх інтеграція в цілісну структуру

Предметом вивчення психології особистості є людська особистість та її природа, що перетворюється під впливом соціокультурних умов, а також аналіз типових способів самореалізації особистості у системі соціальних відносин.

Предмет диференційної психології – індивідуальність людини в якості одиничного та групового суб’єкта. При цьому індивідуальність розуміється двояко. По-перше, як цілісна інтегральна характеристика самопрояву людини у взаємодії з іншими людьми та об’єктами. По-друге, як індивідуальні особливості суб’єкта, що пов’язані за допомогою спеціальних механізмів в єдину ієрархічну структуру. Ця структура (гештальт) описує як специфіку біохімічної та нейрофізіологічної організації фізичної бази ментального світу, так і способи взаємодії суб’єкта з соціальним світом.

Структура індивідуальності складається з певної кількості елементів, які разом становлять цілісну систему. Це означає, що виділені компоненти (біохімічні, фізіологічні, анатомо-морфологічні, нервово-психічні, культурологічні; індивідні, особистісні; темепераментальні, характерологічні, здібності, спрямованість, інтереси та інші) слід розглядати у багатоманітності внутрішніх і зовнішніх зв’язків, які визначають характер індивідуальності. Їхній взаємовплив і взаємо обумовленість зумовлюють характер неповторності особистості, адже в особі поєднуються унікальні генетичні набори та унікальний життєвий досвід.

9. Ендофактори та екзофактори у детермінації міжіндивідуальної варіативності

Проблема природи, чи виховання, пов’язана з визначенням джерела детермінації міжіндивідуальної варіативності і є центральною для диференціальної психології. У дослідженнях ця проблема вивчається у контексті концептуального та експериментального аналізу співвідношення особистісних та середовищних змінних, впливу спадковості чи оточення, тобто внутрішніх (ендо-) або зовнішніх (екзо) факторів.

Генетичний аналіз індивідуальних відмінностей включає в себе:

– генеалогічний метод, заснований на порівнянні між собою людей, що перебувають в різній ступені родинності;

– близнюків метод – порівняння між собою монозиготних близнюків, що володіють ідентичним генотипом, і дизиготних, що мають приблизно половину спільних генів, як сібси – тобто діти одних батьків;

– вивчення прийомних дітей передбачає порівняння їх характеристик з особливостями біологічних та прийомних батьків.

Одна з основних причин психологічної варіативності (за дослідженнями Р. Пломіна та Д. Даніельса) – різне середовище, в якому формуються діти (зокрема, порядок народження дітей, взаємостосунки батьків та їх ставлення до дітей, різні форми навчання і спілкування з однолітками). Аналізуючи вплив генотипових особливостей індивіда на специфіку середовища, з яким він взаємодіє у процесі онтогенезу, вчені виділяють три типи зв’язків між генотипом і середовищем:

– пасивний вплив, коли члени однієї сім’ї мають і спільну спадковість, і спільне середовище;

– реактивний вплив, при якому вроджені психофізіологічні особливості дитини можуть впливати на ставлення до неї батьків і однолітків, сприяючи тим самим формуванню певних рис особистості;

– активний вплив, при якому індивіди здійснюють активний пошук середовища (або створюють середовище), яке більшою мірою відповідає їх спадковим задаткам.

Інваріантність, варіантність та детермінізм. Варіантність – це не тільки вираження і наслідок інваріантності, але й один із засобів її формування. Варіантність є одним з механізмів інваріантності, пов’язаний з більш жорстко детермінованими способами мимовільної поведінки суб’єкта. Набір автоматизованих – що мимовільно виникають і функціонують – механізмів психіки забезпечує інваріантність об’єктно-предметної ментальної репрезентації, а також утримання інваріантного кластеру реакцій в межах психічної норми (що протиставляється психічній патології).

Лекція 2. Взаємодія факторів спадковості і середовища як основна передумова індивідуальних відмінностей

Мета: ознайомлення студентів з біологічними і соціальними чинниками індивідуальних відмінностей.

Професійна спрямованість: уміння визначати місце властивостей нервової системи у формуванні типологічних відмінностей.

План:

1. Фактор спадковості як обмежуюча умова розвитку організму.

2. Поняття оточуючого середовища.

3. Взаємовплив спадковості і середовища.

4. Найбільш поширені помилкові стереотипи щодо впливу спадковості і середовища.

5. Поведінка, що не є результатом научіння.

6. Тілобудова і поведінка.

7. Історико-психологічний аналіз поняття темперамент.

8. Типологія темпераменту.

9. Властивості нервової системи як передумова темпераменту.

10. Розвиток темпераменту в контексті психогенетичних і лонгітюдних досліджень.

Основні поняття

спадковість, генотип, фенотип, середовище, пренатальне середовище, соціальне середовище, темперамент, властивості нервової системи, типологічні відмінності, ригідність нервових процесів, сила нервових процесів, баланс нервових процесів

Література

Основна література

1. Анастази А. Дифференциальная психология. Индивидуальные и групповые различия в поведении / Пер. с англ. − М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 112-157.

2. Ильин Е.П. Дифференциальная психофизиология мужчины и женщины. – СПб.: Питер, 2006. – С. 17-53, 185-201.

3. Либин А.В. Дифференциальная психология: на пересечении европейских, российских и американских традиций: учебное пособие. – М.: Эксмо, 2006. – С. 25-53, 107-135, 252-265.

4. Мерлин В.С.Очерк интегрального исследования индивидуальности. – М.: Педагогика, 1986. – С. 22-61.

5. Мерлин В.С.Психология индивидуальности / Под редакцией Е. А. Климова. – М.: Издательство «Институт практической психологии», Воронеж: НПО «МОДЭК», 1996. – С. 43-58.

6. Палій А. А. Диференціальна психологія: Курс лекцій. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2007. – С. 142-193.

7. Русалов В.М. Биологические основы индивидуально-психологических различий. – М.: Академия Наук СССР. Институт психологии. Издательство «Наука», 1979. – 352 с.

8. Теплов Б.М. Исследование свойств нервной системы как путь к изучению индивидуально-психологических различий // Теплов Б.М. Избранные труды: В 2-х т. Т. II. – М.: Педагогика, 1985. – С. 137-168.

9. Теплов Б.М. Итоги и перспективы исследования типологических свойств нервной системы человека / Теплов Б.М. Проблемы индивидуальных различий. – М.: Издательство Академии Педагогических Наук РСФСР, 1961. – С. 509-535.

10. Теплов Б.М. Некоторые вопросы изучения общих типов высшей нервной деятельности человека и животных / Теплов Б.М. Проблемы индивидуальных различий. – М.: Издательство Академии Педагогических Наук РСФСР, 1961. – С. 347-508.

Додаткова література

11. Равич-Щербо И.В. Исследование природы индивидуальных различий методом близнецов / Психология индивидуальных различий. Тексты / Под редакцией Ю.В. Гиппенрейтера, В.Я. Романова. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 101-121.

12. Русалов В.М. Биологические основы индивидуально-психологических различий. – М.: Академия Наук СССР. Институт психологии. Издательство «Наука», 1979. – 352 с.

13. Фридрих В. Близнецы. – М.: «Прогресс», 1985. – С. 48-52.

14. Государев Н.А. Дифференциальная психология в вопросах и ответах: Учебное пособие. – М.: «Ось-89». – С. 55-76.

15. Ковалев А.Г., Мясищев В.Н. Темперамент и характер / Психология индивидуальных различий. Тексты / Под редакцией Ю.В. Гиппенрейтера, В.Я. Романова. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 167-171.

16. Машков В.Н. Дифференциальная психология человека. – СПб.: Питер, 2008. – С. 32-82.

17. Небылицын В.Д. Изучение основных свойств нервной системы и их значение для психологии индивидуальных различий // Небылицын В.Д. Психофизиологические исследования индивидуальных различий. – М.: Издательство «Наука», 1976. – С. 132-144.

18. Небылицын В.Д. О структуре основных свойств нервной системы // Небылицын В.Д. Психофизиологические исследования индивидуальных различий. – М.: Издательство «Наука», 1976. – С. 111-131.

19. Психология и психоанализ характера. Хрестоматия по психологии и типологии характеров / Редактор-составитель Д.Я. Райгородский. – Самара: Издательский Дом «БАХРАХ», 1998. – С. 174-331.

20. Равич-Щербо И. В. Исследование природы индивидуальных различий методом близнецов / Психология индивидуальных различий. Тексты / Под редакцией Ю.В. Гиппенрейтера, В.Я. Романова. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 101-121.

Періодичні видання

21. Иваницкий А.М. Проблема «мозг и психика» и современная физиология // Психологический журнал. – 1983. – Т. 4. – № 5. – С. 122-131.

1. Фактор спадковості як обмежуюча умова розвитку організму

Спадковість складається із сукупності всіх генів, які передаються індивіду обома батьками під час запліднення. Кожен індивід отримує унікальну комбінацію генів, за винятком однояйцевих близнюків. Організм і його гени впродовж життя взаємодіють з середовищем.

Спадковість визначає межі, всередині яких організм може розвиватися. Наприклад, якщо є хімічна розбалансованість або неповнота генів, організм, що розвивається, може мати фізичні аномалії або психічні патології. Проте навіть у звичайному випадку спадковість допускає дуже широкий спектр варіацій поведінки, що є результатом підсумовування норм реакцій різного рівня – біохімічних, фізіологічних, психологічних.

2. Поняття оточуючого середовища: пренатальне середовище; соціальне середовище

Оточуюче середовище включає в себе все: від внутрішньоклітинного до міжклітинного середовища всередині самого організму до масштабних зовнішніх впливів, з якими він зіштовхується від свого зачаття до смерті. Індивідуальне оточуюче середовище включає в себе всі стимули, на які організм реагує. Тому оточуюче середовище у двох індивідів буде різних, навіть якщо їх помістити в однакові умови.

Пренатальне середовище може суттєво вплинути на розвиток індивіда. Зміна у харчуванні, секреції залоз та інших параметрів фізичного стану матері може спричинити суттєвий вплив на розвиток ембріона. Доведено, що багато функцій розвиваються у нього ще до народження. При цьому необхідно брати до уваги можливість впливу на розвиток плоду температурних та інших змін в оточуючому його середовищі.

Однак у людини, на відміну від тварини, є також високо розвинуте соціальне середовище, яке забезпечує розвиток його особистісних якостей, своєрідності. Саме соціальне середовище вважається визначальним, формуючим, виховуючим.

3. Взаємовплив спадковості і середовища

У кожному прояві активності людини можна знайти щось від спадковості, а щось від середовища, головне визначити міру та зміст цих впливів.

Ділення поведінки на інстинкти та навички, що відповідає «вродженій поведінці» та «набутій поведінці», передбачає виняткову дію або спадковості, або оточуючого середовища в рамках даної діяльності. Однак спадкові та набуті фактори не можна так розводити і поведінка не може розділятися на ту, яка успадковується, і на ту яка набувається.

В інших теоретичних концепціях припускається, що кожна якість індивіда та кожна реакція залежить від спадковості та оточуючого середовища (накопичувальна теорія).

Спадковість та оточуюче середовище також можуть взаємодіяти: їхні дії не є накопичувальними чи доповнюючими; природа та ступінь впливу кожного фактору залежить від внеску іншого. Будь-який фактор оточуючого середовища матиме різний вплив, в залежності від специфіки спадкового матеріалу. Так само і спадковий фактор діятиме по-різному в умовах різного оточуючого середовища.

Середовище та спадковість мають складні специфічні взаємовпливи.

4. Найбільш поширені помилкові стереотипи щодо впливу спадковості і середовища

Спадковість проти вродженого.

Не все, що є при народжені, відноситься до спадковості, оскільки пренатальне оточуюче середовище може впливати на основні структурні та поведінкові характеристики організму. При цьому спадковість впливає на те, що може проявитися через великий проміжок часу після народження. Наприклад, можна говорити про спадкову схильність до певних хвороб.

Подібність з батьками.

Схожість та відмінність з батьками може залежати як від спадковості, так і від оточуючого середовища. Проте досягнення батьків не можуть передаватися у спадок дітям. Майбутня мати під час вагітності може впливати на плід тільки за посередництва біохімічних та фізичних факторів, що впливають на нього. Гени постійні від покоління до покоління. Тому гени передаються не тільки від батьків, а й від їхніх попередників. При цьому схожість із батьками може бути продиктована соціальним фактором, адже діти постійно взаємодіють із батьками, ідентифікуючи і протиставляючи себе їм, що позначається на схожості чи відмінності у їхній поведінці.