Успадкування набутих ознак

Теорія Ламарка про успадкування набутих ознак, хоча й існувала до 20-х років ХХ століття, проте не отримала свого експериментального підтвердження у генетиці, ембріології. Доведено, що не успадковуються батьківські інтереси, страхи, етичні та естетичні стандарти, професійна майстерність. Дітям передається тільки те, що є у генах.

Спадковість, навколишнє середовище і мінливість.

З одного боку, існує переконання, що, якщо щось виявилося як спадкове, то його вже нічим або майже нічим не замінити. Однак спадкові захворювання не є ані неминучими, ані невиліковними. Їх можна запобігти і виліковувати. Існує мало спадкових ознак, які не можуть бути зміненими відомими чинниками навколишнього середовища. Такими незмінними ознаками є група крові, колір очей.

З іншого боку, є думка, що ознаки або відмінності між індивідами, що відносяться до впливу навколишнього середовища, можна легко змінити, що вони швидкоплинні, штучні і навіть нереальні. Неправильно вважати, що стійкими є тільки спадкові властивості; набуті властивості теж можуть бути стійкими.

5. Поведінка, що не є результатом научіння

Поведінка, що не є результатом научіння, детермінована структурними (анатомо-фізіолого-біохімічного) властивостями організму. Вони успадковуються, передаються несвідомо, їм не навчаються в процесі онтогенезу, соціалізації. Часто така поведінка є такою, що призводить до загибелі істоти, однак вона слугує іншим видовим цілям.

Виділяють такі види: тропізми, рефлекси, інстинкти.

Тропізми – це поведінка, що є орієнтовною реакцією організму в цілому (поворот, підхід, відхід), на стимул, на його фізичні і хімічні властивості. Прикладом може бути поворот рослини до сонця або до іншого джерела світла.

Рефлекс – специфічна відповідь частини організму на певну форму стимуляції ззовні.

Інстинкт існує при наявності більш складної поведінки, що є проявом фізіологічної потреби (до їжі, води). Інстинкти не усвідомлюються, проте спрямовують поведінку на те, щоби вижити, продовжити рід тощо.

6. Тілобудова і поведінка

Взаємозв’язок між тілобудовою і психологічними властивостями відноситься до причинного аналізу поведінку, до теорій, що трактують якості людини, а також до практичних проблем їх оцінки. Псевдонаукові теорії, такі як френології і фізіономіка, так само як і більшість побутових стереотипів, ґрунтуються на проголошенні залежності між зовнішністю, з одного боку, і розумовим розвитком або рисами особистості – з іншої. Які б вони не були помилкові, люди продовжують вірити в них, спираючись на окремі випадки й ігноруючи приклади, що спростовують їх; намагаючись перенести закономірності, притаманні людям з патологічними відхиленнями, на людей нормальних; піддаються впливам соціальних стереотипів, коректуючи під впливом думки інших сприйняття самого себе. Зокрема, френологія намагалася з позицій вульгарного матеріалізму встановити зв’язок між анатомічними особливостями будови черепу та характерологічними особливостями людини.

Кореляція між фізичними і психологічними якостями можуть показати, що фізичні параметри (неврологічні розлади, порушення діяльності залоз або психосоматичні розлади) впливають на поведінку, або що поведінка (вправи по розвитку м’язів) впливає на фізичний стан (психосоматичні розлади).

Патологічні стани можуть впливати на поведінку по-різному. Важкі розумові або емоційні розлади (кретинізм, параліч, біла гарячка) виникають як прямий наслідок пониження активності залоз або порушення мозку. У випадку шизофренії дані свідчать про наявність відповідних фізичних корелятів, але причинні механізми невідомі. Принаймні в деяких випадках емоційні та інтелектуальні розлади можуть бути чисто функціональними, не пов’язаними з певною органічною патологією.

Відмінною вважається зовнішність маніяка, хоча досвід показує, що маніяків ловлять довго саме тому, що їхня зовнішність ні в кого не викликає підозри.

Дослідження школярів показали наявність слабко вираженої тенденції до того, що різноманітні фізіологічні розлади зазвичай частіше поширені серед учнів з низькими розумовими здібностями. Існують дані, що дозволяють припустити, що така залежність повністю чи частково є наслідком соціоекономічних відмінностей. З іншого боку, тривалі або важкі захворювання призводять до соматопсихологічних наслідків.

Фізіологічні фактори. Ці фактори ще недостатньо досліджені.

Сенсорні дефекти (глухота, сліпота) утруднюють інтелектуальний розвиток, обмежують контакти з оточуючим середовищем. Сучасні техніки спеціальної освіти дозволяють подолати ці обмеження. Глухота для дитини є більш серйозним дефектом, ніж сліпота, оскільки слух відіграє важливу роль у розвитку мови.

Анатомічні зміни. Величина голови і тіла показує значимі позитивні, але низькі кореляції з розумовими здібностями. Черепний індекс (що вказує на форму голови) нейтральний щодо здібностей. Ніщо не говорить на користь існування взаємозв’язок між рисами особистостями і параметрами обличчя або рук.

Теорія Ломброзо. Френологія.

Проведені дослідження зовнішнього вигляду і поведінки показують відсутність достовірних і практично значимих відношень між фізичними особливостями й особистісними властивостями. Хоча у нас люди сприймають одне одного за зовнішністю (а проводжають по розуму).

7. Історико-психологічний аналіз поняття темперамент

Гіпократ був першим, хто запропонував свою типологію темпераменту. У його розумінні поняття «темперамент» означає змішування части, чим пояснювалося, чому одні хворі краще протистоять хворобам, а інші – гірше. Він прийшов до висновку, що в організмі змішуються чотири вологи: кров (теплий початок), слизь (холодний початок), чорна і жовта жовч, що відповідають вологому або сухому початку. В залежності від переважання того чи іншого начала формуються особливості людини.

Суттєві моменти, які виділилися в теорії про темперамент в ході історії:

1. Темперамент є первинною тілесною ознакою індивідуальності, що відображає в собі водночас універсальні природні закономірності.

2. Визначальним виявилося поняття красису або співвідношення ознак, причин, елементів, які і лежать в основі темпераменту.

3. Властивості темпераменту перебувають в залежності від залоз внутрішньої секреції (гуморальна концепція Гіппократа-Галена).

До ХХ століття вивчення темпераменту йшло двома шляхами: відповідно до одного, в основі темпераменту лежать фізіологічні фактори, відповідно до другого – темперамент проявляється в організації душевного життя.

Аристотель пов’язував різницю у темпераментні зі складом крові (її згортання, щільність). У гнівливих людей є схильність до згортання крові і переважанням в ній твердих частинок. У холоднокровної людини – кров більш рідка та холодна.

А. Галлер у 18 столітті припустив, що головну роль у різниці темпераментів грає щільність тканей і різна ступінь їх подразнюваності. Це був перший вчений, який перейшов з гуморальної концепції до наївно-фізіологічної.

І нарешті, головну причину індивідуальних відмінностей в темпераменті вчені почали бачити у нервовій системі, щоправда, в основному у її будові, а не у функціонуванні. У меланхоліків – тонкі нерви («тонкої душі людина»), у флегматиків – міцні нерви («нерви товсті як канати»).

С. Фульє вважав темперамент природженою тілесною конституцією людини, що виражається в її сприйнятливості, швидкості мислитель них процесів і сили активності. На основі темпераменту виробляється характер. Традиційні чотири типи темпераменту він визначає шляхом швидкості-повільності і сили-слабкості активності.

У 19 столітті майже загальноприйнятою стає схема: спадковість → темперамент → тенденція у поведінці.

Головними елементами комбінацій властивостей темпераменту були:

– сила і швидкість протікання емоцій, домінуючий афективний тон і настрій (Е. Кант);

– бурхливість або стриманість емоцій, з одного боку, і схильність до оптимістичного чи песимістичного настрою – з іншої (Еббінгауз);

– сила і швидкість життєвих проявів, а також світлий або темний характер життєвого почуття (Г. Геффдінг);

– сила і швидкість протікання афектів (В. Вундт);

– співвідношення емоційних та вольових особливостей (Клейдж).

Теорії темпераменту, як правило, займають проміжне становище між фізіологічними та психологічними рівнями пояснення поведінки.

8. Типологія темпераменту

Темперамент – закономірне співвідношення стійких індивідуальних особливостей особистості, що характеризує різні сторони динаміки психічної діяльності.

На думку Ананьєва, Ковальова, Мясіщева, Рубінштейна, темперамент складає природну основу характеру і один з його компонентів. Левітов вважає, що це різні сторони особистості, що перебувають у взаємозв’язку. Темперамент виражається в емоційній збудливості і зв’язку зі станом процесів збудження і гальмування. Темперамент впливає на форму прояву характеру. Темперамент підпорядкований характеру.

В. М. Русалов визначає темперамент як психобіологічну категорію, одне з незалежних базових утворень психіки, що визначає все багатство змістових характеристик людини.

Конституційні теорії темпераменту.

Е. Кречмер помітив, що залежно від типу тілобудови людина виявляється схильною до одного з психіатричних захворювань. Він виділив основні групи психічних якостей, які складають основний зміст темпераменту: психастезія (надмірне підвищення або пониження чутливості по відношенню до психічних подразників), фон настрою (схильність до веселощів або печалі), психічний тип (прискорення або затримка психічних процесів у цілому і окремо взятих), загальний руховий темп, або психомоторна сфера (рухливість або загальмованість, траєкторія рухів).

Е. Кречмер виділив такі психосоматичні типи:

– пікнік – широка і важка людина; значні жирові відкладення; кругла голова на короткій шиї; має циклотимічний темперамент; доброзичливий, товариський, не схильний для самоаналізу; емоції коливаються між смутком і радістю; одні схильні до гіпоманіакальності, інші – до депресії; схильний до маніакально-депресивного психозу;

– астенік – худий і високий; має крихку структуру, пласку грудну клітину, витягнуте лице; шизотимічний темперамент; обмежений контакт з людьми і речами; холодний, самодостатній, не любить відкрито проявляти почуття; упертий, важко пристосовується до соціуму; схильний до шизофренії;

– атлетик – здоров’як; добре розвинута мускулатура, високий або середній зріст, широкі плечі, вузькі стегна; іксотимічний (тягучий) темперамент; спокійний, реалістичний, маловразливий, стримана міміка, важко пристосовується до змін; може несподівано вибухати; схильний до епілепсії;

– дипластик – тілобудова безформенна, неправильна.

У. Шелдон в основу своєї класифікації поклав переважання в організмі однієї з тканин ембріона – ендодерми, з якої утворюються органи травлення, мезодерми, з якої складаються кістки, м’язи, легені, чи ектодерми, з якої утворюються шкіра, волосся, нігті, нервова система і мозок. Він виділив три основні типи особистості:

– ендоморфний – великий живіт, велика кількість жирових відкладень, слабкі кінцівки; товариський, поступливий, привітний, любить комфорт, легко виражає емоції;

– мезоморфний – могутня статура, квадратна голова, широкі долоні і ступні; агресивний, любить пригоди, упевнений;

– ектоморфний – худорлявий і високий, наділений слабким розвитком внутрішніх органів, худим обличчям, вузькою грудною клітиною; загальмовані, інтровертовані, нетовариська, скритна.

Типологія К. Г. Юнга.

К. Г. Юнг виділив два загальних типи – екстравертований та інтровертований. Для екстравертів характерна спрямованість на об’єкт, тому думки інших людей, загальноприйняті норми, об’єктивні обставини визначають їх вчинки у значно більшій мірі, ніж їх власне, суб’єктивне ставлення до навколишньої дійсності. В інтроверта суб’єктивне завжди превалює над об’єктивним, і цінність суб’єкта завжди вища, ніж цінність об’єкта. Переживаючи певну емоцію, інтроверт звертає увагу на власні переживання, а не на події або людей.

Окрім свідомої установки, обидва типи мають несвідому установку, яка відносно першої виконує компенсаторну функцію і перебуває з нею у протилежних відносинах. Відповідно до цього автор, а також до чотирьох основних психічних функцій – мислення, емоції, відчуття та інтуїція – розбудовує свою класифікацію темпераменту: чотири типи екстравертів і чотири типи інтровертів.

Г. Айзенк запропонував розглядати типологію як систему чотирьох координат: нейротизм-спокій та інтроверсія-екстраверсія. Згодом ним було виділено ще одну координат – психотизм.

Однак єдиної типології темпераменту розробити не вдалося. Можливо, справдилася думка А. Бена про те, що темперамент є непотрібною традицією старої і безглуздо вигадки, та О. Ф. Лазурського – що вчення про темперамент віджило свій вік.

9. Властивості нервової системи як передумова темпераменту

І. П. Павлов намагався пояснити природу індивідуальних відмінностей у темпераменті, спираючись на концепцію властивостей нервової системи. В результаті досліджень над тваринами і дітьми було виділено чотири типи нервової системи, які співвідносилися з чотирма класичними назвами типів темпераменту.

І. П. Павлов виділив три основних властивості нервової системи: силу процесів збудження і гальмування, врівноваженість їх між собою і рухливість цих процесів. Потім дослідження продовжили в лабораторії Б. М. Теплова. Було з’ясовано, що показник сили нервової системи вказує на межі працездатності клітин великих півкуль, здатність витримувати тривале і концентроване збудження або дію надмірно сильного подразника, не переходячи у загальмований стан. Слабкість нервової системи характеризується низькою межею працездатності, однак особи зі слабкою нервовою системою володіють високою реактивністю та чутливістю.

Рухливість нервових процесів – це здатність нервової системи швидко реагувати на зміни в оточуючому середовищі. Це передбачає швидкий перехід від одного подразника до іншого і від збудження до гальмування. Однак повільність нервових процесів – це основа пам’яті та набуття навиків.

Б. М. Теплов розглядає властивості нервової системи як природні властивості, але не обов’язково спадкові. Вони можуть бути результатом внутрішньоутробного розвитку, а також умов розвитку у перший період життя. Тому не вживає слово генотип. Він був проти типології як такої. Він вважав, що ніяка класифікація типів вищої нервової діяльності неможливо, допоки не будуть в деталях вивчені базисні властивості нервової системи. На жаль, це питання залишилося невирішеною школою Тепова-Небиліцина.

Інший вчений В. С. Мерлін вивчав окремі прояви темпераменту, його властивості. Він вважав, що тип темпераменту залежить від загального типу нервової системи і відносив до конституціонального типу. Він вважав таку характеристику недостатньою і запропонував ще ряд ознак, властивостей: сенситивність, реактивність, активність, співвідношення реактивності і активності, темп реакції, пластичність-ригідність, екстравертованість-інтровертованість. Параметри темпераменту: 1) емоційна збудливість, 2) збудливість уваги, 3) сила емоцій, 4) тривожність, 5) реактивність мимовільних рухів (імпульсивність), 6) активність вольової, цілеспрямованої діяльності, 7) пластичність-ригідність, 8) резистентність (опірність), 9) субєктивація (упередженість).

10. Розвиток темпераменту в контексті психогенетичних і лонгітюдних досліджень

У СРСР сучасний етап дослідження темпераменту розпочався з робіт Б.М. Теплова та В.С. Мерліна та їх учнів (лабораторій), що застосували вчення І. П. Павлова про властивості нервової системи до типологічних досліджень людини, то в США дослідження темпераменту почалося з лонгітюдних досліджень А. Томаса, С. Чесс. Американці здійснили міждисциплінарний підхід. Зокрема, було встановлено, що темперамент є відносно стійкою, базовою диспозицією, яка визначає варіативність багатьох поведінкових рис. Також темперамент є першою координатою, що характеризує специфіку індивідуальної поведінки, яка формується.

Американські вчені визначали темперамент за ступенем вираженості моторної активності, чутливості до стимулів і характеру реакцій на нові стимули. Дослідивши 141 дитину і розділивши їх на групи – легкий і важкий темперамент, повільний та непостійний темперамент – вчені встановили, що виділені особливості цих дітей зберігаються у часі.

До особливостей темпераменту також належать активність та емоційність, темп і швидкість, пластичність та стійкість до стресу. Велика кількість ознак темпераменту може бути зведена до кількох базових характеристик або мета параметрів, наприклад, нейротизм або екстраверсія. Прийнято вважати, що ці риси залишаються стійкими впродовж тривалого періоду часу, а іноді впродовж всього життя.

Лекція 3. Здібності та інтелект у структурі індивідуальності

Мета: ознайомлення студентів з основними чинниками розвитку здібностей та обдарованості.

Професійна спрямованість: уміння визначати основні чинники розвитку інтелекту.

План:

1. Проблема задатків, здібностей та інтелекту у диференційній психології.

2. Загальні інтелектуальні здібності.

3. Характеристика текстологічних підходів до інтелекту.

4. Стійкість інтелектуальних вимірювань.

5. Інтелект у структурі індивідуальних властивостей.

6. Спадковість і середовище у в детермінації інтелектуальних відмінностей.

7. Критерії та ступені важкості розумової відсталості.

Основні поняття

задатки, здібності, обдарованість, талант, геніальність, інтелект, загальні здібності, спеціальні здібності, схильність, компенсація здібностей

Література

Основна література

1. Анастази А. Дифференциальная психология. Индивидуальные и групповые различия в поведении / Пер. с англ. − М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 492-500.

2. Либин А.В. Дифференциальная психология: на пересечении европейских, российских и американских традиций: учебное пособие. – М.: Эксмо, 2006. – С. 136-150.

3. Палій А.А. Диференціальна психологія: Курс лекцій. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2007. – С. 294-401.

4. Теплов Б.М. Способности и одарённость / Теплов Б.М. Проблемы индивидуальных различий. – М.: Издательство Академии Педагогических Наук РСФСР, 1961. – С. 9-38.

Додаткова літратура

5. Акимова Н. Интеллектуальные тесты / Психология индивидуальных различий. Тексты / Под редакцией Ю.В. Гиппенрейтера, В.Я. Романова. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 122-128.

6. Государев Н.А. Дифференциальная психология в вопросах и ответах: Учебное пособие. – М.: «Ось-89». – С. 45-54.

7. Лейтес Н.С. Об умственной одарённости. Психологические характеристики некоторых типов школьников. – М.: Издательство Академии Педагогических наук РСФСР, 1960. – 216 с.

8. Одарённые дети: Перевод с англ. / Общ. ред. Г.В. Бурменской и В.М. Слуцкого; предисловие В.М. Слуцкого. – М.: прогресс, 1991. – 376 с.

9. Рубинштейн С.Л. Проблема способностей и вопросы психологической теории / Психология индивидуальных различий. Тексты / Под редакцией Ю.В. Гиппенрейтера, В.Я. Романова. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 59-68.

10. Теплов Б.М. Психология музыкальных способностей / Теплов Б.М. Проблемы индивидуальных различий. – М.: Издательство Академии Педагогических Наук РСФСР, 1961. – С. 39-251.

11. Теплов Б.М. Ум полководца / Теплов Б.М. Проблемы индивидуальных различий. – М.: Издательство Академии Педагогических Наук РСФСР, 1961. – С. 252-346.

1. Проблема задатків, здібностей та інтелекту у диференційній психології

Проблема задатків, здібностей вперше було досліджено Ф. Гальтоном. Він став основоположником емпіричного підходу. Він запропонував основні методи і методики, якими дослідники користуються і до сьогоднішнього дня: вимірював звуковистну чутливість, окомір, метод вільних асоціацій, метод близнюків, вперше досліджував особистісні властивості людини науки.

Ф.Гальтон винайшов анкету як метод дослідження і провів анкетування більше 300 представників інтелектуальної еліти Англії. Він вважав, що талант є спадковою рисою і виявляється у ряді поколінь і що соціальна еліта формується на основі успадкованого таланту.

Задатки – деякі генетично детерміновані анатомо-фізіологічні особливості мозку і нервової системи, що є індивідуально-природною передумовою складного процесу формування і розвитку здібностей. Проте вони не зумовлюють самого розвитку здібностей. Задатки багатозначні, на їх основі можуть сформуватися різна здібності.

Задатками можуть виступати:

1) типологічні властивості нервової системи (швидкість утворення тимчасових нервових зв’язків, їх міцність, легкість диференціювань, сила зосередженості уваги, розумова працездатність);

2) індивідуальні особливості будови аналізаторів, окремих ділянок кори головного мозку.

Здібності – індивідуально-психологічні властивості, яка визначає успішність виконання діяльності або ряду діяльностей, що не зводяться до умінь, знань і навичок, але зумовлюють легкість і швидкість навчання новим способам і прийомам діяльності.

Проблема здібностей – їхня природа, походження, вияв, формування.

Б. М. Тепловим виділені ознаки здібностей:

– індивідуально-психологічні особливості, що відрізняють одну людину від іншої;

– тільки ті особливості, які мають відношення до успішності виконання діяльності або декількох діяльностей;

– здібності не зводяться до умінь, знань і навичок, але зумовлюють легкість і швидкість навчання новим способам і прийомам діяльності

В. Д. Шадріков приходить до висновку, що поняття здібності є конкретизацією категорії властивості функціональних систем, що реалізують окремі психічні функції, мають індивідуальну міру вираженості, що виявляється в успішності і якісній своєрідності засвоєння і реалізації окремих психічних функцій. Головні параметри: продуктивність, надійність, якість. Він виділяє здібності мислительні, перцептивні, мнемічні і так далі. Також Шадріков вводить поняття загальних здібностей як придатності до широкого кола діяльностей або поєднання здібностей, від кожної з яких залежить успішність виконання тієї або іншої діяльності.

Під інтелектом розуміють форму організації індивідуально ментального досвіду у вигляді наявних ментальних структур, породжуваного ними ментального простору відображення і ментальних репрезентацій дійсності, що будуються в рамках цього простору.

Виділяють інтелектуальні здібності та інтелектуальні стилі. Інтелектуальні здібності – властивості інтелекту, що характеризують успішність інтелектуальної діяльності в тих або інших конкретних ситуаціях з погляду правильності і швидкості переробки інформації в умовах розв’язання задач, оригінальності і різноманітності ідей, глибини і темпу научуваності, вираженості індивідуалізованих способів пізнання. Інтелектуальні стилі – індивідуально-своєрідні способи постановки і вирішення проблем.

Інтелект є загальною здібністю до пізнання. Це загальна поведінкова характеристика, яка пов’язана з успішністю адаптації до нових життєвих завдань. Розрізняють загальний інтелект як здібність, що впливає на виконання будь-якої діяльності, виявляється в якості, швидкості і точності рішення розумових задач, в темпі і успішності навчання, продуктивності професійної діяльності й рівні соціальної адаптації; соціальний інтелект – здібність, що визначає успішність оцінки прогнозування і розуміння поведінки людей.

2. Загальні інтелектуальні здібності

Інтелектуальна поведінка зводиться до прийняття правил гри. Критерієм є не перетворення середовища, а відкриття можливостей середовища для адаптивних дій індивіда в ній.

Інтелект – це певна здібність що визначає загальну успішність пристосування людини до нових умов. Механізм інтелекту виявляється у рішенні задачі у внутрішньому розумовому плані при домінування ролі свідомості над несвідомим.

М. О. Холодна виділяє такі властивості інтелекту:

1) властивості рівнів, що характеризують досягнутий рівень розвитку окремих пізнавальних функцій, і презентації дійсності, що лежить в основі психічних процесів (сенсорна відмінність, оперативна і довготривала пам'ять, об’єм і розподіл уваги, обізнаність);

2) комбінаторні властивості, що характеризують здібність до виявлення і формування різного роду зв’язків і відносин, здатність комбінувати в різних поєднаннях компоненти досвіду;

3) процесуальні властивості, що характеризують операціональний склад, прийоми і відображення інтелектуальної діяльності аж до рівня елементарних інформаційних процесів;

4) регуляторні властивості, що характеризують забезпечувані інтелектом ефекти координації, управління і контролю психічної активності.

Інтелект слід розглядати з операціонального, а не субстанційного підходу.

Інтелект є латентним (даний через різні непрямі вияви при вирішенні життєвих задач).

Розподіл людей за рівнем інтелектом описується законом нормального розподілу.

3. Характеристика тестологічних підходів до інтелекту

Одними з перших учених, які почали вимірювати інтелект були Ф. Гальтон та Б. Кеттелл. Останній запропонував цілий ряд діагностичних процедур, які вимірювали гостроту зору, слуху, чутливості до болю, часу рухової реакції, надання переваги кольорам. Таким чином, на початку інтелект ототожнювався з найпростішими психофізіологічними пізнавальними функціями, при цьому підкреслювався вроджений характер інтелектуальних відмінностей між людьми.

1905 рік став переломним у дослідженні інтелекту. У Франції почали розробляти об’єктивні процедури для дослідження розумово відсталих дітей. Біне та Сімон запропонували 30 звдань (тестів) для вимірювання рівня розумового розвитку дитини. Псля цього починає формуватися текстологічна парадигма у дослідженні інтелекту.

У шкалі розумового розвитку Біне-Сімона тестові завдання групувалися за віком. Оцінка рівня розумового розвитку здійснювалася на основі співвідношення реального хронологічного віку дитини з її «розумовим віком». Це співвідношення отримало назву коефіцієнту інтелекту.

У 1916 році американський вчений Л.М. Термен на основі тестів Біне-Сімона розробив новий набір тестів, що отримав назву шкали Стенфорд-Біне. Ці інтелектуальна шкала мала декілька редакцій і призначалася для оцінки інтелекту дітей шкільного віку.

Поступово в тестології складаються дві прямо протилежні за своїми кінцевими теоретичними результатами лінії трактування природи інтелекту: одна була пов’язана з визнанням загального фактора інтелекту (Спірмен), інша із запереченням якої-небудь загальної основи інтелектуальної діяльності і утвердженням існування численних незалежних інтелектуальних здібностей (Терстоун).

Однофакторний підхід до інтелекту (К. Спірмен, Р. Б. Кеттелл, Дж. Равен, Д. Векслер, Ф. Вернон).

Теорія інтелекту як єдиної здібності була розроблена К. Спірменом і базувалася на факті наявності позитивних кореляційних зв’язків між результатами виконання різних інтелектуальних тестів. Він дійшов висновку, що рівень розумової енергії проявляє себе в здатності виявляти зв’язки і співвідношення між елементами власних знань, а також між елементами змісту тестової задачі.

Багатофакторні теорії інтелекту (Л. Терстоун, Дж. Гілфорд, Р. Мейлі, Дж. Керрол).

Інтелект як певна кількість здібностей досліджувався у рамках теорії Л. Терстоуна. В результаті своїх досліджень інтелекту його вдалося виділити 10 групових факторів, 7 з яких були ним ідентифіковані і названі первинними розумовими здібностями: просторовий (здібність оперувати в умі просторовими відносинами), сприйняття (здібність деталізувати зорові образи), обчислювальний (здібність виконувати основні арифметичні дії), вербальне розуміння (здібність розкривати значення слів), побіжність мови (здібність швидко підбирати слова за заданим критерієм), пам'ять (здібність запам’ятовувати), логічне міркування (здібність виявляти закономірність у ряді букв, цифр, фігур).

Був зроблений висновок, що для опису індивідуального інтелекту не можна використовувати єдиний показник інтелектуального розвитку.

4. Стійкість інтелектуальних вимірювань

Американськими вченими здійснено дослідження немовлят 12-18 місяців і встановлено, що показники швидкості розвитку немовлят не дозволяють зробити який-небудь прогноз відносного рівня інтелектуального розвитку в подальшому.

Ступінь взаємозв’язку між показниками тестів інтелекту, виконаних в різні вікові періоди, виявився залежним як від віку, в якому проводилося перше тестування, так і від величини часового інтервалу між вимірюваннями, що проводилося.

Навіть кореляція на дуже високому рівні (0,8) залишає достатньо місця для значних відхилень в кожному індивідуальному випадку. Так, протягом тільки шкільного періоду можлива зміна IQ в межах 50 балів. У 9% спостерігаються зміни в межах 30 балів, а в 58% в межах 15 балів. Отже можна зробити висновки про значні відмінності в оцінці інтелектуального потенціалу учня з цією оцінкою прогнозу успішності навчання.

Проте прогнозування шкільної успішності в залежності від рівня IQ є успішним (0,5-0,6).

Водночас лонгітюдні дослідження дають підстави стверджувати, що існує вплив на показники IQ спеціально розроблених інтенсивних програм стимуляції (дослідження будувалося на моделі випадкових вибірок).

Домашня атмосфера впродовж першого року життя адаптованих дітей у прийомних сім’ях здійснює значно більший вплив на їх подальший інтелектуальний розвиток, ніж під час другого, третього чи четвертого року їх життя в новій сім’ї.

Домашнє середовище не впливає значно на рівень інтелекту двохрічних дітей, але виявляється таким для оцінки розвитку їх інтелекту у віці трьох і чотирьох років.

5. Інтелект у структурі індивідуальних властивостей

Інтелект перебуває у прямому зв’язку з розвитком абстрактного мислення, логіки, з рішенням проблем, а також здатністю набувати знання.

Тривожність та інтелект. Ці два показники відображають енергетичний та інформаційний аспекти активності суб’єкта. В тривожності, як в одному з проявів рис темпераменту (емоційній нестабільності), відображається також інтенсивність емоційно-вольових процесів. За результатами дослідження Р. Кеттелла отримуємо в одних випадках тривожність та інтелект різноспрямовані (чим більше одне, тим менше інше), а в інших – рівноспрямовані. Очевидно, що це пов’язано з особистісними властивостями вищого рівня.

Темперамент та інтелект. Отримані результати свідчать про взаємодію темпераменту та здібностей насамперед через характеристики активності – ергічності, пластичності і темпу.

Особистість та інтелект. Поняття інтелект починають розуміти за межами когнітивної сфери, розуміється у термінах багато чисельних здібностей, кожна з яких є важливою для адекватності та успішності у певній сфері життєдіяльності.

6. Спадковість і середовище у в детермінації інтелектуальних відмінностей

Одна з основних гіпотез: гени визначають величину діапазону, в якому може вимірюватися певна ознака індивіда. Для IQ цей діапазон коливається в межах 20-25 пунктів. Маючи певну генетичну обумовленість, інтелектуальні здібності у конкретної дитини коливаються в залежності від насиченості – бідності середовища, в якому він зростає. Як тільки якість середовища покращується, рівень IQ зростає до верхньої межі діапазону, і навпаки.

Врахування середовищних впливів в детермінації індивідуальних ознак не суперечить тій ролі, яку грає в обумовленості психологічних властивостей спадкові фактори. Конструкт «спадковість» визначається тією пропорцією у загальній варіативності ознаки, яка обумовлена генетичним впливом: показник спадковості IQ = варіативність, детермінована генотипом / загальна варіативність.

Загальновизнано у генетичній психології: ступінь відмінності ознаки є результатом відмінності у генотипі. Проте спадковість не є еквівалент підтвердження того, що прояв ознаки – це прямий результат генетичного впливу; скоріше, це відображення генетично обумовленої варіативності ознаки. Тобто якщо спадковість, наприклад, IQ рівна 0,8, то 80% відмінностей між людьми на рівні інтелекту обумовлені генетичним впливом, однак це не означає, що рівень інтелекту окремої особистості, що вимірюється відповідними балами, на 80% обумовлений генетично. Ще більш важливий факт, що величина оцінки впливу спадковості безпосередньо пов’язана з діапазоном середовищної (фенотипічної) варіативності.

7. Критерії та ступені важкості розумової відсталості

У широкому смислі термін «розумова відсталість» означає яскраво виражену неповноцінність тих здібностей, наявність яких необхідна для виживання у певних культурних умовах. тому це напряму пов’язану з розвитком інтелекту. У нашій культурі розвиток мови та вербальні здібності мають вирішальне значення при діагностиці розумової відсталості. Принциповим критерієм діагностики та класифікації розумової неповноцінності є психометричний коефіцієнт інтелекту. Розумово відсталих ділять на ідіотів, імбецилів, дебілів та межових.

Серед найбільш поширених випадків клінічних різновидів неповноцінності можна назвати монголізм, церебральний параліч, мікроцефалію, кретинізм, гідроцефалію. Порівняно рідко зустрічаються фенілпіровічна агенція та амауротична ідіотія; причина цих захворювань криються у спадкових метаболічних порушеннях.

Сучасні дослідження вказують на те, пренатальний та паранатальний середовищні фактори мають значно важливішу роль, аніж вважалося раніше. Перспективним є припущення про мультифакторну та уніфакторну причинність неповноцінність. Мультифакторна причинність частіше зустрічається у випадках легкої форми дебільності, а уніфакторна причинність характерна для специфічних клінічних різновидів.

Розумово відсталі в цілому перебувають на нижчому рівні фізичного розвитку, у них спостерігаються фізичні та сенсорні дефекти, загальний стан здоров’я незадовільний, сприйнятливі до хвороб і нетривалого часу життя, але в інших аспектах не так сильно вирізняються від нормального населення. Коефіцієнт інтелекту у них з часом погіршується, проте це може бути обумовлене перебуванням у спецзакладах. Найменш розвинуті у них абстрактні функції. Поведінка стереотипна.

Лекція 4. Особливості статевих і вікових відмінностей

Мета: ознайомити студентів зі статевими відмінностями у прояві властивостей нервової системи та розвитку здібностей.

Професійна спрямованість: уміння визначати статеві відмінності у поведінці.

План:

1. Статеві відмінності у прояві властивостей нервової системи і темпераменту.

2. Статеві відмінності в емоційні сфері.

3. Відмінності у здібностях чоловіків і жінок.

4. Особистісні відмінності чоловіків і жінок.

5. Гендерні особливості поведінки.

Основні поняття

статеві відмінності, гендерні відмінності, особистісні відмінності, властивості нервової системи, здібності

Література

Основна література

1. Анастази А. Дифференциальная психология. Индивидуальные и групповые различия в поведении / Пер. с англ. − М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 593-660.

2. Ильин Е.П. Дифференциальная психофизиология мужчины и женщины. – СПб.: Питер, 2006. – С. 35-38, 114-145, 190-215.

3. Либин А.В. Дифференциальная психология: на пересечении европейских, российских и американских традиций: учебное пособие. – М.: Эксмо, 2006. – С. 252-265.

4. Палій А.А. Диференціальна психологія: Курс лекцій. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2007. – С. 554-597.

1. Статеві відмінності у прояві властивостей нервової системи і темпераменту

Сила нервової системи. Збільшення з віком осіб, що мають велику або середню силу нервової системи, виражено як в осіб чоловічої, так і жіночої статі, але в останніх більш яскраво (за рахунок того, що дівчат 7-8 років зі слабкою нервовою системою більше, ніж хлопчиків того ж віку, а у віці 18-25 років різниці між особами чоловічої і жіночої статі у кількості осіб з сильною і слабкою нервовою системою немає).

Рухливість нервових процесів. Серед хлопчиків 7-16 років кількість осіб з рухливістю як збудження, так і гальмування більше, ніж серед дівчаток. Затим з рухливістю збудження і гальмування більше стає жінок.

Баланс нервових процесів. Суттєвих відмінностей між дівчатками і хлопчиками не спостерігається. До періоду статевого дозрівання осіб з переважанням гальмування більше серед дівчат, так само як і після нього. В пубертатному віці з переважанням гальмуванням більше гальмування. За кількістю осіб з переважанням збудження різниці між чоловіками і жінок практично немає в усіх вікових категоріях.

Лабільність. Суттєвої відмінності за показниками лабільності між чоловіками та жінками майже немає.

Властивості темпераменту. У виборці чоловіків виявилося вдвічі більше осіб сенсорно плануючого і вчетверо - інтуїтивно раціонального типу, у групі жінок – вдвічі більше осіб інтуїтивно емоційного типу. Дівчата виявилися більш екстравертованими, емоційними, з більш розвинутою інтуїцією, більш природними і спонтанним, ніж хлопці. Хлопці відрізнялися раціональністю та планомірністю.

Комунікабельність жінок вища, ніж у чоловіків.

Поширеність типів з акцентуаціями характеру за О. Є. Лічко. У хлопців достовірно частіше, ніж у дівчат, зустрічаються епілептоїдні та гіпертимні типи, а у дівчат – лабільний і психастенічний. Інші типи представлені майже однаково.

2. Статеві відмінності в емоційні сфері

Статеві відмінності у домінуванні базових емоцій.

Гнів. У перші роки немає відмінностей у частоті і тривалості цієї негативної емоційної реакції між хлопчиками і дівчатками, але з віком їх частота та інтенсивність у хлопчиків зростає, а у дівчаток – знижується. Можливо, дівчата просто бояться їх проявити через можливе покарання, тоді як до агресії хлопчиків ставляться більш лояльно. Однак схильність переживати гнів вища у хлопчиків у молодших класах, а у дівчаток – в старших класах.

Печаль. У жінок печаль вища, хоча серед молодших школярів схильність до печалі більше виражена у хлопчиків.

Тривога і страх. Для дівчат старших класів соціальне середовище виявляється більш насиченою емоційними подіями, що мають стресогенне значення, ніж для хлопців. Емоційне ставлення до потенційних джерел негативних емоцій у хлопців і дівчат різна. У дівчат всіх вікових груп схильність до страху виражена значно більше, ніж у чоловіків. І кількість страхів у дівчат більше, ніж у чоловіків. У дорослих чоловіків виражений страх висоти, а у дорослих жінок – смерть батьків, страх війни, помилитися, не встигнути.

Радість. Схильність до радості не має чітких статевих відмінностей.

Жінки явно переважають чоловіків у всіх вікових групах за показниками емоційною збудженості, у меншій мірі – за інтенсивністю, ще в меншій – за тривалістю збереження емоцій та емоційної стійкості. Серед жінок більш виражена дратівливість, спалахливість. Емоційна стійкість до впливів стресогенних факторів практично однакова у чоловіків і жінок.

Дівчата вдвічі частіше переживають депресію. Серед хлопців депресія нерідко супроводжується зривами, у дівчат – порушеннями харчової поведінки (анорексія і булімія).

3. Відмінності у здібностях чоловіків і жінок

Увага:

– у дівчаток-дошкільнят увага розвинута краще, ніж у хлопців;

– в 14-15 років об’єм уваги у дівчат нижчий, ніж у хлопців, але у дівчат вища стійкість та розподіл уваги;

– при виконанні завдань на увагу дівчата орієнтуються на швидкість, а хлопці – на точність роботи.

Чутливість:

– до 8 років гострота слуху у хлопчиків вища, але дівчата більш чутливі до шуму;

– у молодших класах у дівчат вища шкірна чутливість.

Емпатійність: жінки краще розшифровують стан іншої людини, бо вони підкорені в сімейних стосунках (механізм виживання).

Інтелект:

– розкид рівня інтелекту у чоловіків ширший;

– у жінок переважає середній рівень інтелекту, в в чоловіків зустрічається більше обдарованих та розумово відсталих;

– коефіцієнт інтелекту у жінок вищий і вони його краще зберігають у похилому віці.

Пам’ять: достовірних відмінностей не виявлено.

4. Особистісні відмінності чоловіків і жінок

Статеві відмінності у соціальній активності. Справа не в кількісних характеристиках активності хлопчиків і дівчаток, а в якісних: політична, суспільна.

Комунікабельність. Екстравертів більше між хлопців, інтровертів – серед дівчат. Серед дівчат більше замкнених.

Психотизм. Більш високі оцінки за шкалою психотизму у чоловіків, вони більш схильні до конфліктів та асоціальної поведінки, а також до неадекватних емоційних проявів.

Ставлення до похвали. Жінки відчувають потребу в тому, щоб їх робота була відмічена оточуючими. Тому на пенсії вони страждають від незадоволеності потреби у визнанні, неувазі членів сімї, недооцінки їхньої праці. Чоловіки теж люблять, коли хвалять їх роботу, але водночас коли чоловік певен, що виконав роботу добре, то високу думку про себе він матиме, навіть якщо його робота не буде визнана. Тобто чоловіки більш незалежні у своїй самооцінці від думки оточуючих.

Моральний розвиток. Жінки мають вища показники за моральними установками, але водночас добросовісність та безвідповідальність частіше вирізняє дівчат, аніж хлопців. Загалом результати дуже суперечливі.

Конформність. Конформність жінок вища. Це має наслідок у типі мотивації. чоловіки ідуть частіше на червоне світло, проте жінки частіше порушують правила вслід за більш рішучим порушником. Тобто жінки більш податливі до вимог, що забороняють порушення правил, однак більш конформні до групового тиску.

Агресивність. У хлопчиків більш виражена ворожість та конфліктність. У дівчат більше виражена тривожність і незахищеність. Пік агресивності у хлопчиків 12 і 14-15 років, у дівчат – 11 і 13 років. Хоча до 6 років статевої різниці в агресивності немає. водночас хлопці є більш мстивими, найбільша мстивість у хлопчиків простежується у 12 і 14-15 років.

Локус контролю. Наявність у чоловіків більшої домінантності, незалежності пояснюється тим, що у них наявний внутрішній локус контролю, тобто усвідомлення себе як суб’єкта, має для чоловіків більшу значимість, ніж для жінок. З часом у хлопців зростає інтернальність, у жінок – екстернальність.

Рішучість. Чоловіки більш схильні до ризику, оскільки функція ризику та прогресу належить чоловікам, а функція стабільності та надійності – жінкам.

Терплячість. Чоловіки є більш терплячими до фізичного дискомфорту (втоми), ніж жінки. Хоча ці результати не є статистично значимими.

5. Гендерні особливості поведінки

Поведінка в конфліктних і фрустраційних ситуаціях. Жінки гірше справляються з емоційними проблемами і труднощами, що виникають, сильно переживають сімейні та особисті конфлікти, намагаються думати про причини свого стану. Чоловіки, навпаки, намагаються відгородитися від депресивних емоцій, концентруючись на чомусь іншими (фізична активність).

У конфліктах жінки проявляють більшу терпимість і намагаються знайти компроміс; чоловіки частіше брутально лаються, а жінки скоріше ладні розплакатися.

У жінок мінімальний розрив між стратегіями уникання, агресії та миролюбства; у чоловіків спостерігається або уникання, або агресія, або миролюбство. Миролюбство у чоловіків виражено слабше, ніж у жінок.

У подоланні конфліктів у чоловіків більше виражений компроміс та суперництво, а у жінок – пристосування та співробітництво. Під час сварки жінки частіше пригадують колишні гріхи та помилки, чоловіки частіше додержуються проблеми, через яку виникла сварка.

Чоловіки більш схильні до конфліктів, пов’язаних з трудовою діяльністю, жінки частіше конфліктують з особистих потреб.

Захисна поведінка. Жінки частіше захищаються по типу компенсації, реактивних утворень, регресії та проекції, чоловіки – витіснення та заперечення.

Стратегії досягнення цілі. Чоловіки у більшій мірі зосереджені на задачі, тому чоловічий стиль можна назвати аналітичним та маніпулятивним. Чоловіки орієнтовані на самоконтроль, є самовпевненими. Тому чоловіки більш самолюбиві.

Лекція 5. Диференційно-психологічні аспекти характеру

Мета: ознайомити студентів з характерологічними елементами у структурі індивідуальності.

Професійна спрямованість: уміння розрізняти характерологічні і темпераментальні компоненти у розвитку індивідуальності.

План:

1. Місце характеру у структурі індивідуальності.

2. Характер та інші властивості індивідуальності.

3. Структура характеру.

4. Зв’язок характеру і темпераменту.

5. Поняття про Я-концепцію.

6. Поняття про самооцінку.

Основні поняття

характер, структура характеру, структура індивідуальності, темперамент, акцентуації особистості, акцентуації характеру, акцентуації темпераменту, Я-концепція, самооцінка, неадекватна самооцінка, занижена самооцінка, завищена самооцінка

Література

Основна література

1. Анастази А. Дифференциальная психология. Индивидуальные и групповые различия в поведении / Пер. с англ. − М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – С. 206-242.

2. Ильин Е.П. Дифференциальная психофизиология. – СПб: Питер, 2001. – С. 115-135.

3. Либин А.В. Дифференциальная психология: на пересечении европейских, российских и американских традиций: учебное пособие. – М.: Эксмо, 2006. – С. 180-193.

4. Палій А.А. Диференціальна психологія: Курс лекцій. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2007. – С. 194-227.

Додаткова література

5. Государев Н.А. Дифференциальная психология в вопросах и ответах: Учебное пособие. – М.: «Ось-89». – С. 77-93.

6. Ковалев А.Г., Мясищев В.Н. Темперамент и характер / Психология индивидуальных различий. Тексты / Под редакцией Ю.В. Гиппенрейтера, В.Я. Романова. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 167-171.

7. Ковалев А.Г., Мясищев В.Н. Психические особенности человека. Т. 1. Характер. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1957. – 264 с.

8. Крутецкий В.А. Проблемы характера в трудах советских психологов // Вопросы психологии. – 1957. – № 6. – С. 127-145.

9. Леонгард К. Акцентуированные личности. Пер. с нем. – К.: Вища школа. Головное изд-во, 1981. – 392 с.

10. Машков В.Н. Дифференциальная психология человека. – СПб.: Питер, 2008. – С. 32-82.

1. Місце характеру у структурі індивідуальності

Характер – одна з основних структур індивідуальності, що фіксує в собі специфіку переходу від психобіологічних та загально психологічних закономірностей до соціопсихічних, особистісних процесів.

У широкому смислі характером називають цілісну сукупність, що позначає приховану за різними проявами людського Я природу особистості. Теофраст запропонував використовувати цей термін у психології для пояснення цілого комплексу ознак, що відрізняють поведінку однієї людину від іншої, запропонував і першу класифікацію характерів (брехливий або чесний, хитрий або простодушний, жадібний або щедрий).

Спроби вичленити структури характеру пов'язаний з появою і розвитком у психології поняття «воля», а також більш чіткої розробки дихотомії «розум – почуття». Фактично довкола цих основних вимірювань, що утворюють знамениту тріаду «розум – воля - почуття», і розвиваються уявлення про структуру характеру.

Розглядаючи характер як підструктуру, що відноситься до особистісного рівня, його вважають концептом, який в основі відноситься до сили характеру, як властивості, пов’язаної з зусиллями з подолання обставин.

Характер є першопочатковим продуктом розвитку особистості і сам стає умовою подальшого її розвитку, роблячи особистість психологічно монолітною, цілісною, єдиною. Характер постає як психологічні особливості особистості, що проявляється у відносинах людини з оточуючими і в образі його дій, вчинків. Більш вузько характер розуміється як емоційно-вольові особливості особистості.

2. Характер та інші властивості індивідуальності

Взаємодія характеру та особистості є центральною, хоча й не вивчалася в академічній психології. Проте розрізняють поняття темпераменту і характеру. Наприклад, І. Кант зауважує, що темперамент вказує на те, що можна зробити з людини, а характер, що сам він хоче зробити з себе.

Тобто характер не є чимось готовим, даним від природи, але визначається сукупністю розвитку зовнішніх факторів та свідомими зусиллями людини по формуванні у себе потрібних властивостей. І. П. Павлов намагався розрізнити поняття «тип нервової системи», «темперамент» і «характер»: «…тип є природжений конституційний вид нервової діяльності – генотип… характер є сумішшю природжених схильностей, потягів з привитими впродовж життя під впливом життєвих вражень».

Система умовних зв’язків, що утворюється в процесі структурування життєвого досвіду, складає природну основу характеру, його формально-динамічну складову, тоді як система орієнтацій виникає уже як результат сплаву схильностей суб’єкта з формуючими впливами середовища. Стійка система зв’язків (динамічний стереотип) лежить в основі стрижневих властивостей особистості – спрямованості, що відноситься до однієї з основних змістових характеристик індивідуальності. Воля, як важливий системоутворюючий компонент характеру, проявляється у диференційованій системі довільної регуляції, пов’язаної як з емоційними патернами, так і з рівнем розвитку ряду здібностей.