Філософія Індії та Китаю

План

Тема 2. Історичний розвиток світової філософії

Роль філософії у житті суспільства.

Фундаментальна роль належить філософії у розвитку і обґрунтуванні культури людства. У теоретичному плані культуроохоронна та культуротворча роль філософії полягає у розробці онтології культури, у відповіді на питання: що у бутті матеріальної та духовної культури належить до справжніх людських цінностей. Успішний пошук конструктивної відповіді – передумова збереження нормального культурного середовища. Продуктивна місія філософії, її соціальна цінність полягає у її антропологічному значенні: допомогти людині ствердитися у світі не лише як свідомій, а й високоморальній, емоційно чуйній, розумній істоті.

У добу загострення глобальних проблем філософія покликана проаналізувати допустимі альтернативи розвитку цивілізації. Як теоретична форма суспільної та індивідуальної свідомості філософія осмислює стратегічні шляхи загальнолюдського існування і містить у собі заряд гуманістичної дальнодії.

Важливо наголосити, що в індивідуальному аспекті цінність філософії – у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною самої себе, світу, суспільної практики та суспільного поступу в майбутньому. Якщо у людини немає поривів до нових горизонтів своєї свідомості, самоусвідомлення буття, картини світу, то без цього фактично немає філософії, і навчити її не можна.

Сократ сформулював два фундаментальні завдання філософії: „Пізнай самого себе” та „Я знаю, що я нічого не знаю”. Його учень Платон у діалозі „Тімей” розцінив філософію як такий дарунок богів смертному людському роду, кращого за який не було і не буде. Сказати „Я не знаю” – означає знайти в собі мужність взяти під сумнів завершеність, остаточність своїх суджень. Це, за словами Миколи Кузанського, „вчене незнання”, а зовсім не невігластво. Отже, філософія вимагає невпинного поповнення знань про світ і людину, але заради продуктивної праці над собою. Тут основним імперативом філософії є навчити людину мислити пошуково, творчо, самостійно.

1. Філософія Індії та Китаю.

2. Філософія Античності: напрямки філософських пошуків.

3. Особливості середньовічної філософії.

4. Гуманістична філософія епохи Ренесансу.

5. Основні досягнення філософії Нового часу.

6. Характерні риси філософії Просвітництва.

7. Німецька класична філософія та філософія марксизму.

8. Некласична філософія кінця 19 – початку 20 століття.

9. Напрямки філософських досліджень у 20 столітті.

Література:

1. Богомолов А. С. Античная философия. – М., 1985;

2. Горфункель А. Х. Философия эпохи Возрождения. – М., 1980;

3. Гулига А. В. Немецкая классическая философия. – М., 1986;

4. Кремень В. Г., Ільїн В. В. Філософія: Логос, Софія, Розум. – К., 2006;

5. Кузнецов В. Н., Мееровский Б. В., Грязнов А. Ф. Западноевропейская философия 18 века. – М., 1985;

6. Майоров Г. Г. Формирование средневековой философии. – М., 1979;

7. Радугин А. А. Хрестоматия по философии: Учебн. пособие. – М., 1998;

8. Спиркин А. Г. Философия: Учебн. для вузов. – М., 1998;

9. Философский словарь / Под ред. М.М. Розенталя, П. Ф. Юдина. – М., 1963;

10. Філософія: Навч. посібник / За ред. І. Ф. Надольного. – К., 2002;

11. Філософський словник / За ред. В. І. Шинкарука. – К., 1986;

12. Чанышев Е. В. Курс лекций по древней философии. – М., 1981.

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини – 2500 – 2000 рр. до н. е. Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани, Упанішади. Веди – стародавні пам’ятники індійської літератури, написані віршами і прозою; прагнення знайти загальний закон, відображений у космічному порядку, це принцип, який керує всім – рухом Сонця. Місяця, зміною пор року, народженням, смертю, щастям людини. Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення смислу ритуалів; гіпотези щодо виникнення світу, розвиваються положення про воду як про першосубстанцію, розробляється теорія буття, початковими проявами якого вважаються різноманітні форми дихання. Упанішади – завершальний етап розвитку Вед; це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Вчення про сансару (круговорот життя, безкінечне переродження) та карму (закон воздаяння) стає висхідним положенням для всіх наступних релігійних та філософських вчень.

Аналіз перших філософських систем, даршан (староіндійський термін, адекватний грецькому „філософія”) можна подати через такі школи, як йога, санкх’я, міманса, веданта, вайшешика, н’яя, чарвака-локаята. Ці школи хар-ся неоднорідністю, а їх основою є ставлення до Вед. Ті даршани, які визнають авторитет Вед (йога, санкх’я, міманса, веданта, вайшешика, н’яя) наз-ся астіка. Ті, які не приймають авторитет Вед, наз-ся настіка (чарвака-локаята).

Йога (глибоке споглядання): основоположник Патанджалі,в центрі уваги –безпереревне самовдосконаленні душі і тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення й переживання. Найвищого блаженства людина може досягти не зміною об’єктивних умов свого життя, а повним звільненням своєї свідомості від впливу зовнішнього світу і досягнення особливого психічного стану – самадхи, коли згасають усі бажання, мислення зупиняється на певному внутрішньому пункті, порушується зв’язок зі світом і з’являється здатність інтуїтивного бачення світу. Для досягнення цього стану йога розробила цілу систему морально-етичної, фізичної, пізнавальної самодисципліни, в якій важливе місце займає утримання від насильства над усім живим, забезпечення найбільш досконалих положень тіла, регулювання дихання, зосередження думки тільки на окремому об’єкті при повному виключенні почуттів.

Санкх’я (число, розрахунок, перерахування елементів космосу): засновник Капіла.Існує матеріальна першопричина світу – пракриті (матерія). Спочатку вона існувала в нероздільній формі, її перетворення в істоти і предмети відбулося під впливом трьох елементів: раджас (прагнення), тамас (темнота), сантава (ясність). Поряд з пракриті існує душа (пуруші). Її неможливо побачити, хоч вона присутня в усіх предметах та істотах. Всесвіт виник завдяки впливу пуруші на пракриті. Санкх’я базувалась на ідеї універсальності страждання, яке проголошувала найвищою сутністю тілесного існування. Мета людського життя полягає у звільненні душі і аскетизмі.

Міманса (міркування): засновник Джайміні. Звільнення душі від перероджень (мокші) не можна пояснити раціонально. Однак до мокші індивід може прийти і незалежно від своїх прагнень – внаслідок безумовного виконання суспільних і релігійних обов’язків – дхарми. Веди – незаперечне джерело знання, а їх ритуали і є засобом звільнення.

Веданта (кінець Вед): засновник Бадараяні. 2 напрямки веданти: адвайта і вішишта – адвайта. В світі не існує жодної реальності, окрім Бога, уявлення про різноманітність світу – ілюзія, яка виникає через пізнання, основний метод пізнання – божественна інтуїція. Містить поняття спокутування шляхом жертвопринесення та дотримування посту; відходу від реального світу та заглиблення тільки в чисте мислення. Основна мета всіх напрямків веданти – звільнення душі із сансари.

Вайшешики (особливе): засновник Канада. Існують постійні зміни, вічний і циклічний процес розвитку і занепаду. В цьому процесі присутній стійкий елемент – ану (атом). З об’єднань атомів виникають живі та неживі предмети. Усі атоми мають шароподібну форму. Особливе тлумачення карми. Вчинки людей, їх достоїнства і недоліки накопичуються в ефірі, часі, просторі, душі і розумі. У випадку нагромадження людських недоліків світ руйнується Богом.

Н’яя (правило, метод, логіка): засновник Готама. Логіка н’яя виникла в процесі узагальнення прийомів і методів публічних філософських виступів, які широко практикувались в Стародавній Індії. Особлива увага приділялась проблемам гносеології, правилом надійного і правдивого пізнання, висновкам, одержаним за методом аналогій. Розрізняють чотири види засобів пізнання: сприйняття, висновок, порівняння і приклад. Об’єкти пізнання – душа, тіло, об’єкти почуттів, здатність пізнання, почуття і задоволення.

Чарвака-локаята (лока - цей світ, а не потойбічний): засновник Чарвака. Все існуюче складається з чотирьох елементів: землі, води, вогню, повітря. З поєднання цих елементів утворюється життя і свідомість. Потойбічний світ не існує. В цьому світі потрібно покладатися на чуттєві сприйняття, логічні висновки, оскільки свідоцтва авторитетів ненадійні. Земний світ наповнений не тільки стражданнями, а й задоволеннями. Наявність страждань не змушує відмовитись від задоволень, а тому поки людина живе, доти вона повинна бути щаслива.

Загальна особливість староіндійської філософії полягає в тому, що уявлення про людину спирається на принципи етики страждань і щастя. Шлях позбавлення від страждань – у правильному способі життя.

Філософія Китаю. Становлення філософської думки спостерігається вже у 7 ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: І-цзін, Ші-цзін (книга пісень), Шу-цзінь (книга історії). У цих книгах проглядаються такі філософські проблеми: про єдність і різноманітність речей; про дію протилежних сил в єдиній субстанції, про природну закономірність, про природність людської душі і свідомості.

Вчення Лао-цзи (даосизм) – старий вчитель (6 ст. до н.е.). Центральна категорія – дао. Дао – це одночасно і загальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова. У світі все знаходиться в дорозі, в русі та змінах, все непостійне і кінцеве. Це можливе завдяки принципам інь (пасивне, темне) і янь (активне, світле), що нероздільні в кожному явищі та процесі, є причиною їхніх змін і розвитку. Якщо дао – це всезагальний шлях, якому підкорені всі речі, то де – це конкретний шлях окремої речі або групи речей, це творча сила. Лао-цзи заперечує будь-яке зусилля не тільки індивіда, але й суспільства. Зусилля призводять до суперечностей між людиною і світом, до дисгармонії. Осягнення світу супроводжується тишею, в якій тямуща людина оволодіває світом.

Конфуціанство. Конфуцій (6 ст. до н.е.): не звертав увагу на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він зосередився на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу. Етика Конфуція – це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи: 1. людяність (жень), 2. справедливість і обов’язок (і), 3. ритуальність (лі), 4. знання (чжи), 5. довіра (сінь). Центральний принцип моралі Конфуція – гуманність. Бути гуманним – означає любити не стільки себе, скільки інших, на справедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром; вміти пожертвувати своїми інтересами.

Конфуцій вважав, що правитель має божественну сутність. Він – син неба, а воля неба поширюється і на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись вічних законів неба, носієм яких є син неба. Принципи покірності, слухняності, примирення є одними із головних у соціальній філософії Конфуція.

Фа-цзя: засновник Сюнь-цзи. Заперечували існування надприродного світу і святенність неба. Доля людей залежить не від неба, а від них самих, від пізнання природи і використання її законів. У галузі теорії пізнання пропагували принцип сенсуалізму, надаючи великого значення логіці. Виступали за те, щоб мірилом суспільної значимості людини був не рід і не багатство, а особиста гідність, почуття обов’язку, освіченість.