double arrow

Що потрібно врахувати аби демократичний транзит не обійшов Україну?

Етапи модернізації

Перший 1 – 5 років відбувається трансформація політичної системи і стабілізація економічної. Це етап встановлення основних демократичних інститутів — звільнення преси від партійного контролю, припинення дії системи поліцейської держави, виникнення демократичної коаліції.

Другий 3—10 років – трансформацію зазнає економічна система, тоді як політично висувається завдання стабілізації, ухвалення нової конституції і закону про вибори, проведення демократичних виборів, здійснення децентралізації системи державного управління і передачі більшої владі регіонам, зміцнення демократичної коаліції.

Третій 5—15 років відбувається консолідація, економіка починає розвиватися на стійкій основі зростання.

Вивчаючи досвід Польщі, Угорщини, Східної Німеччини, Чехії, Болгарії та Румунії виділено наступні фази модернізації:

1) виникнення та підйом про демократичних груп;

2) зниження репресивності режиму;

3) зростання впливу сил реформістів усередині правлячого режиму;

4) визнання режимом про демократичних груп через їх легалізацію або проведення переговорів;

5) обіцянка режимом провести вільні вибори;

6) проведення перших національних вільних виборів;

7) час, коли новообрані демократичні органи влади приступають до виконання своїх обов'язків;

8) підйом напруженості у відносинах демократичних і антидемократичних груп, внаслідок соціально-економічної кризи;

9) проведення другого раунду національних виборів;

10) початок консолідації демократичних інститутів в тому випадку, якщо вибори були дійсно вільні і справедливі.

Американський філософ і соціолог Е. Тоффлер у своїх працях обґрунтовував висновок про те, що знання та інформація завдяки своїм перевагам – безкінечності, загальнодоступності, демократичності підкорили силу і багатство, і стали визначальним фактором функціонування влади, що „влада, заснована на силі і багатстві, втрачає свій вплив, хоча й не зникає повністю. Але справжню владу набуває знання в різних формах – інформації, науки, мистецтва”

В стратегічних документах різних зарубіжних країн інформаційне суспільство розглядається з різних точок зору, як:

– закономірний, неминучий етап постіндустріального розвитку більшості країн у ХХІ віці, нова суспільна формація;

– один з глобальних викликів, що вимагає активної участі держави, ділових і наукових кіл, кожної людини, їх адаптації до умов масового використання інформаційних технологій в різних сферах життя суспільства;

– економічна категорія, що відображає збільшення кількості зайнятих в інформаційному секторі економіки;

– технологічна тенденція, пов’язана з поширенням мережних технологій в житті людей.

Суспільство, контури якого тільки виявляються, буде характеризуватися новим і зовсім особливим місцем у ньому інформації і знання. Уже сьогодні в найбільш розвинутих країнах основні галузі промислового і сільськогосподарського виробництва, зв'язок і комунікації, побут і розваги, освіта і духовне життя міцно спираються на досягнення фундаментальних наук, стаючи усе більш і більш наукомісткими. Пошук, створення і збереження, смислова трансформація, тиражування і поширення знань займає усе більше місце в діяльності людей. Інформація стає цінним продуктом і основним товаром.

На думку відомого українського дослідника М.Згуровського, знанням притаманні такі ознаки:

– людський вимір, вони створюються й розвиваються людьми і пов’язані з тим, що роблять і думають люди;

– знання, що креативно виробляються людьми, є товаром, який може купуватися, зберігатися, розповсюджуватися, продаватися, бути предметом обміну. Але це товар, який постійно змінюється та збагачується;

– нові глобальні знання змінюють конфігурацію геополітичних сфер впливу у світі. Традиційні географічні та політичні кордони між країнами вже не відіграють тієї вирішальної ролі, як було колись. Деякі країни та великі компанії здатні створювати нові знання, захищати і продавати їх, інші є переважно користувачами чужих знань. За цією ознакою відбувається перегрупування країн світу і транснаціональних компаній на могутні та залежні. З’являються нові альянси, нові території, нові могутні влади, що групуються з метою вироблення та володіння глобальними знаннями (наприклад, 45 країн — учасниць Болонського процесу, Євросоюз тощо);

– знання вже неможливо визначити в термінах класичних дисциплін — математики, фізики, біології, астрономії, літератури, історії та ін. Нові знання стають більш комплексними, проблемно-орієнтованими та міждисциплінарними. Проблеми, які мають вирішуватися з їх використанням, більш складні і взаємопов’язані;

– знання є одночасно індивідуальними і колективними. Традиційно пізнання світу базувалося на індивідуальних наукових досягненнях. У суспільстві, побудованому на знаннях, дедалі більшого значення у вивченні навколишнього світу набуває колективний розум, який формується на основі колективних форм інтелектуальної роботи. При цьому ІКТ дозволяють, долаючи кордони, створити єдиний віртуальний простір для взаємодії і спільних дій груп дослідників із різних куточків світу, поєднаних між собою спільною метою щодо вирішення тих чи інших проблем;

– знання набувають синергетичного характеру. Колективний розум, що формується в результаті такої діяльності, не є простою сумою індивідуальних інтелектуальних внесків окремих дослідників. У цьому випадку існує, умовно кажучи, „додана вартість” колективного розуму, що виникає за рахунок величезної кількості взаємодій дослідників. Тому напрацьовані таким чином знання – суспільні, вони не можуть належати якомусь одному індивіду;

– процес створення і розповсюдження нових знань має мережевий характер. Традиційні піраміди та вертикалі влади принципово не властиві новому типу суспільства. Головними його елементами є вузли (окремі люди, групи людей, установи та організації) і гілки, які втілюють зв’язки між вузлами й розвиваються природно і довільно. У результаті формуються розгалужені мережі людей, установ та організацій (без кордонів), в яких відбувається створення нових знань та обмін ними, виробництво інтелектуальної продукції (наприклад, програмного забезпечення), проводяться фінансові операції, культурологічні обміни і ще величезна кількість інших видів взаємодії між людьми.

▬▬▬

Список літератури вітчизняних авторів:

1. Брегед А.Ю. Основи політології: Навчальний посібник. – К., 2000.

1. Куць О.М. Етнополітологія: Навчальний посібник. – Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2005

2. Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред. Б. Кухти. Частина 2. – Львів, 1997

3. Політологія / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. – К., 1998.

4. Політологія / За ред. О.В.Бабкіної, В.П. Горбатенко. – К., 2001

5. Політологія: курс лекцій / І.С. Дмитрів, О.М. Рудакевич, В.А. Кулик та ін. – Тернопіль, 1998.

6. Політологія / За ред. І.С. Дзюбка, І.Г. Оніщенко, К.М. Левківського, З.І. Тимошенко. – К., 1998.

7. Політологія / За ред М. Сазонова. – Харків: Фоліо, 1998. –

Список літератури зарубіжних авторів:

1. Reviewing U.S. History and Government. Andrew Peiser, Michael Serber. Amsco School Publications, INC. N.Y., - 1997., 241 p.

2. Paul Noack: Was ist politik? Eine Einfuhrung in ihre Wissenschaft. Munchen 1976.

3. Nauka o Polityce. Podrecznik akademicki pod redakcja Artura Bodnara. Panstwowe Wydawnictwo Naukowe., Warszawa., 1984.

4. Белов Г.А. Политология. М.: Наука, 1994.

5. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку: Учебник для высших учебных заведений. 2-е изд., перераб. И доп. М.: Логос, 1997.

6. Мельник В.А. Политология: Учебник. Минск: Вышейш. Шк., 1996.

7. Основы политологической науки: Учеб. Пособие / Под ред. Проф. В.П. Пугачева. М.: Общ-во “Знание” России, 1993. Ч. 1,2.

8. Панарин А.С. Политология: Учебник. М.: Проспект 1997.

Власні публікації автора:

1. Основи політології: Курс лекций: навч. Посібник для ВУЗів / М. Сазонов, О. Авксентьев, В. Лісничий, Б. Решетняк. За ред. М. Сазонова. – Х.: Основа., 1993.

2. “Сучасний виборчий PR” Навчальний посібник / В.В.Лісничий, В.О. Грищенко, В.М. Іванов та ін. – 2-ге видання, перероблене та доповнене. – К.: ВД “Професіонал”, 2004.

3. В. Лісничий. Політичні та адміністративні системи зарубіжних країн. Навчальний посібник. Вид-во «Професіонал», К. – 2004, допов. і рош., ІІ видання.

4. Політичні партії як суб’єкт формування політико-управлінської еліти в умовах політичної модернізації. Навч. Посібник. / Ред. Кол.: Е.А. Афонін (голова), Ю.С. Ганжуров, В.В. Лісничий, О.В. Радченко. Вид. 2-ге, доп. та випр. - К.: Парламентське вид-во, 2008. - (Серія "Відкрита дослідницька концепція";).

5. Куць О.М., Куц Ю.О., Лісничий В.В., Етнонаціональні чинники державотворення (монографія). Х.: вид-во ХарРІ УАДУ «Магістр», 2002,

6. «Регіоналізація і вибори як засіб удосконалення владних відносин в Україні» (монографія) Лісничий В.В. керівник авторського колективу. Харків вид-во «Магістр» ХарРІ УАДУ, 2003.

7. Політика регіональних органів влади: теорія та практика. (монографія) Лісничий В.В. керівник авторського колективу Харків. Видавництво ХарРІ НАДУ “Магістр”.2004.

8. Політико-управлінський потенціал органів місцевого самоврядування міста: [Моногр.] / В.В. Лісничий, В.В. Наконечний, В.А. Шумілкін та ін.; За заг. ред. проф. В.В. Лісничого. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2007. – (Серія “Державне управління XXI століття”).

9. Wasilij Lisniczyj. Mechanizmy wspoldzialama systemu politycznego s ekonomicznego. Poznan, UAM. Centrum studiow nad pokojem i vspolpraca miedzynarodova. 1990.


Сейчас читают про: