Виховання обдарованої дитини на традиціях народної педагогіки

ВИХОВАННЯ ОБДАРОВАНОЇ ДИТИНИ НА ТРАДИЦІЯХ НАРОДНОЇ ПЕДАГОГІКИ

 

Проблема виховання обдарованої дитини хвилює людство віками. До її розкриття зверталися вчені, психологи, педагоги, батьки і громадськість. Незважаючи на плідні теоретичні та практичні дослідження, значні методичні напрацювання, через складність даної проблеми існує досить багато питань з приводу визначення, розвитку та виховання обдарованої дитини в сучасних умовах сім’ї і школи.

Спостереження науковців за поведінкою дітей та молоді в суспільстві викликають певну стурбованість за наше майбутнє. Як не прикро про це казати, але в різних дослідженнях відзначається, що цінність людського життя, як і його зміст, втрачають міцне підґрунтя. Розривається система виховання. Серед молодих батьків досить занижений рівень культури взаємин. Через засоби масової інформації пропагуються негативні способи людської поведінки. Часті конфлікти дорослих, розрив наступності поколінь. Сотні тисяч батьків вимушені виїздити за кордон і важкою працею заробляти гроші на проживання, а діти залишаються недоглянутими, без материнської і батьківської опіки. Загалом, досить часто відбуваються негативні події, тому що розпадаються сім’ї, і виникає складна проблема належного виховання молодого покоління. Науковці вказують і на те, що кризові ситуації, застій явища в українському суспільстві сьогодні, як і завжди в подібні історичні періоди, породжують попит на обдаровану особистість, котра нестандартно мислить, наділена сильною волею і колосальною працездатністю [9, с.З].

Дослідники даної проблеми вважають за необхідне виправляти таке становище, знаходити шляхи виходу із цієї кризової ситуації. Одним з таких шляхів, що веде до позитивних результатів виховання обдарованої особистості, як на нашу думку, є звернення до традицій народної педагогіки, де міститься багато цінного, накопиченого віками досвіду поколінь. Адже передача всіх культурно-історичних традицій наступним поколінням завжди гарантувала вічність життя нації.

У фундаментальних працях з народної, зокрема родинної педагогіки М.Стельмаховича, В.Скуратівського С.Бабишина, Г.Довженок розкриваються мета, завдання, принципи і методи українського народного виховання, вказується на залежність від потреб громадськості, об’єктивних законів суспільного розвитку.

З тлумачних словників довідуємось, що обдарованість походить від слова ”дар”. За народною педагогікою, дитина – дар Божий. Слово дитина походить від детент – годоване груддю, дхоітент – нагодоване, молода істота, говориться у словнику сучасної української мови. Слово виховання походить від слів ховати, переховувати, оберігати, опікуватися кимось, а отже научати (народне) – навчати пристойно поводитися, розширювати світогляд, моральні норми, розумові здібності. А тому потрібно постійно за дитиною доглядати, оберігати, весь час дбати про її тендітну душу. Відомо, що сама лексема душа досить часто вживається в різноманітних жанрах усної народної творчості. Душа людини в народному світогляді, порівняно з іншими складовими, мала найбільшу цінність і була мірилом найвищих чеснот нації. У психологічній літературі немає єдиної думки відносно феномена обдарованості. Деякі науковці вказують на те, що обдарованість визначається міркою генетичних та набутих якостей людини адаптуватися до життя. А звідси основними функціями обдарованості вважають максимальне пристосування до світу, довкілля, знаходження рішення в різних випадках, коли створюються нові, непередбачувані обставини (проблеми), що потребують саме творчих, вишуканих підходів до вірного вирішення завдань або здійснення тих чи інших справ.

Слід зазначити, що з народно-педагогічної точки зору, усім цим процесам і навіть ширше приділяється надзвичайно велика увага. Адже невипадково, досліджуючи традиційну народну культуру, науковці стверджують, що у світі земного буття кожна людина неповторна. А від природи вона має певне притаманне їй обдарування, тобто від природи вона отримує всі ті людські властивості, що передаються їй у мить зачаття засобом кодифікації. Крім того, людина має ще й духовний шлях буття. Він характеризується набуттям та поглибленням певного досвіду від покоління до покоління [11, с.63].

У різних науково-аналітичних дослідженнях з психології вказується на те, що вродженими є анатомо-фізіологічні особливості організму людини, тобто задатки. Вони становлять передумови розвитку здібностей, як якісних показників обдарованості. Отже, на основі задатків, у процесі діяльності та під її впливом розвиваються здібності. А поза діяльністю ніякі здібності розвинутися не можуть. До цього додається, що задатки багатозначні. Висвітлюється також питання і про те, що на основі одних і тих же задатків можуть розвиватися різні здібності, в залежності, знову ж таки, від характеру та вимог діяльності, якою займається людина, а також від умов її життя.

Народно-педагогічна практика емпірично виявляє притаманні дитині наділені природою нахили до якогось певного ремесла, до окремого виду мистецтва, схильності до тієї чи іншої діяльності. Люди завжди, нехай і на інтуїтивному рівні. осмислювали той шлях, на якому розкривається самобутність людини, її природне обдарування, тобто шлях істинного буття. Для батьків, родини досить важливим було віднайти напрямок того шляху дитини, пізнати його виміри. Адже кожна людина не є сама по собі у світі. Вона невіддільна від свого роду, народу і всесвіту загалом. Звідси, як указується в деяких працях, життя окремої людини не є лише джерельним потоком живого світла, але одночасно і живим віддзеркаленням безбережної ріки його. Людина ніби стоїть на перетині двох зустрічних течій, на перехресті земної і небесної сутностей, і є своєрідним виміром існуючого буття [11, с.3].

Мудрі люди завжди прагнули до того, щоб людина спрямовувала свої устремління на необхідність пізнання своєї внутрішньої, невидимої течії буття: пізнання себе, свого роду, свого народу, своєї землі, інших народів і земель, всесвіту. І коли людина ”пізнає себе” (Г.Сковорода), вона побачить свою дорогу в житті та дасть їй живе продовження і для своїх нащадків. Так у минулому наші пращури пізнавали себе і перед ними відкривалися таємниці буття, його першооснови. Вони свято вірили, що у витоках роду й народу віддзеркалена книга вічності. Тож народження кожної окремої людини – це створення нового видимого світу буття. Але для неї попередньо має існувати і невидимий світ, що уособлюється ”деревом роду”. Саме в основі інформаційної точки ”дерева роду” і зберігається накреслення шляху істинного буття майбутнього новонародженого, його генетичний код. І якщо в рослині він розгортається в образ стебла з колосом чи дерева з плодом, то в людині ще й примножується в її духовний набуток. Пізнати свій генетичний код, свій шлях буття – значить розгорнути інформаційний простір, у якому зосереджене життя багатьох поколінь предків. Себто, отримати скарб, завдяки якому в людини з’являється можливість якнайповніше виявити своє природне обдарування [11, с.4-5].

Наші пращури, очевидно, по-своєму глибоко осмислювали, що за умов надзвичайно вдалого поєднання всіх обставин, родових і астрологічних, людина від народження отримує потужний задаток всебічного обдарування [11, с.64]. Тому протягом віків вони виробляли унікальні засоби і способи виховання обдарованих дітей, охоплюючи всі сторони життя. По-своєму вони осмислювали і шляхи, на яких якнайповніше розкривалася самобутність нашого народу, його природне обдарування. Всім нам знайомі імена видатних, здібних, талановитих людей минулих епох, сучасності, а скільки й невідомих, і всі вони виховувались на традиціях народної педагогіки.

В Україні з сивої давнини вважалося великим щастям продовжувати та повторювати себе в дітях. Завжди передавались з покоління в покоління святі обов’язки: дитина має не тільки виховуватися від народження, а й отримати при її виношуванні (починаючи від її зачаття) та народженні притаманне їй від природи обдарування. Тож, щоб дитина народилася з добірними задатками, українською родинною педагогікою віками вироблялись найкращі засоби і способи народження, розвитку та її виховання.

За віковими педагогічними традиціями, люди на основі віри та світогляду осмислювали правильність буття. І виходячи з цього розуміння, вони визначали своє покликання, свої права та обов’язки в житті; вибудовували порядок, правила та норми власної поведінки, родових та суспільних взаємин, ставлення до своїх ближніх, природи взагалі. Все це загалом і складає зміст родових (народних) обрядів, звичаїв та повір’їв. Передаючись від покоління до покоління, обрядовість та звичаєвість поступово набувають усталеності і фактично стають законом родового й суспільного життя людей [11, с.46]. Отож, пізнаючи істинні знання, що є звичайними поняттями й нормами повсякденного життя, звичаєвість та обрядовість стають легкодоступними й зрозумілими кожному на рівні звичайного сприйняття. Але водночас і суворими, такими, що не допускають відхилення від норм. Уся сукупність звичаєвих норм і правил постає для людини як форма своєрідної гри, в якій не можна програвати. Навіть заборони (звичаєві табу) часом ґрунтуються на тонесенькій хвилі почувань. І вони не вражають, а спрямовують людину до духовного змужніння. Звичаєві норми і правила переймають весь уклад життя людини. Завдяки їм у житті усувається найменше безладдя. Наші предки свято вірили і добре розумілися на звичаях та їх символічних діях (обрядах), а тому проведення обрядової дії не могло бути довільним. Воно завжди відповідало певним часовим змінам: в природі, суспільстві, житті роду та окремої людини. Так, родинні обряди проводяться в час вікових чи соціальних змін у житті окремої людини, сім’ї роду (народу). Ці обставини і зумовлюють те, що обряд, з одного боку, інсценізує минуле, а з іншого – програмує майбутнє, сполучаючи триєдине буття світів пращурів, сучасників і нащадків [11, с.49-51].

Так уже природно склалося, що на батьків покладено головну відповідальність за вирощування власних дітей, організацію життя родини, визначено їх як найперших вихователів. Тож і родовід вихователів іде від матері, батька, від сім’ї. Сім’я є тим могутнім феноменом, який найтісніше об’єднує людей у родинне гніздо на основі шлюбних і кровних зв’язків. Основні функції сім’ї полягають у тому, щоб відтворювати і продовжувати рід людський, виховувати дітей, передавати молодому поколінню матеріальні та духовні цінності, життєвий досвід, трудові вміння й навички, здійснювати підготовку молоді до сімейного життя. Але, щоб добре жила і продовжувала свій рід сім’я, вся увага зосереджувалась на дитині.

При сьогоднішніх достатках та умовах життя не кожні молоді батьки задумуються над тим, що немає благороднішої справи, ніж виховувати належним чином дітей, продовжувати себе в них. Адже без дітей не може бути батьківства, материнства, а зрештою, не буде кого виховувати та й не може бути самої родинної педагогіки [10, с.53]. Саме тому ідея добірної плідності – головна в усіх календарних і сімейних звичаях та обрядах. З цією метою здійснювалась і підготовка шлюбних пар, щоб молодята були фізично здоровими та працелюбними, уміли господарювати, були охайними і вродливими. Цьому і підпорядковувалась давня традиція ”умикання” – знаходити судженого чи суджену з чужого роду. ”Шлюб за коханням” у народі вважався ідеальним. Дітей народжували за народним висловом, ”молоді молодиці”, тобто жінки в розквіті фізичних сил.

Інколи на явні ознаки обдарованості дитини звертається увага лише тоді, коли вони в неї вже досить чітко проявляються, особливо у процесі навчання в школі або якоїсь іншої діяльності. Народно-педагогічний погляд, як бачимо, дещо інший. Так, щоб народити, як кажуть у народі, здорову і гарну дитину, уже в період від зачаття до її народження українською родинною педагогікою вироблені й сповнені високим емоційним зарядом звичаї та обрядові дійства, а то й різні обереги та ритуали поводження молодого подружжя, починаючи ще до весілля, особливо вагітної жінки. Не доведи Боже здійснювати вагітній молодиці якійсь негативні вчинки! За давнім звичаєм, вагітній жінці не годилося з’являтися часто на люди, особливо в останні дні перед пологами, бо це мало глибокий психологічний зміст. Навіть – парапсихологічний. Адже жінка у стані вагітності досить чутлива. Вона вбирає в себе всі вібрації, всі психічні зрушення довкілля, всю, як нині мовлять, енергетику середовища, позитивну і негативну. І звісно, що все перейняте передається маленькій крихітці, яка у неї під серцем

[11, с.50]. За народними традиціями, вагітна жінка, в основному, виконувала посильну домашню роботу на свіжому повітрі, на городі, в хаті. Важливого значення набувало спілкування молодої вагітної жінки зі своєю мамою, бабусею, рідними та близькими жінками, вона засвоювала за якимось рукоділлям дитячий фольклор, зокрема колискові, розмовляла зі своєю майбутньою дитиною, призвичаюючи її до світу, у який вона мала увійти. Загалом, передпологові звичаї були покликані сприяти нормальному перебігу вагітності, нормальному самопочуттю жінки, забезпечити фізичну та духовну повноцінність новонародженого, тобто природну обдарованість.

Дослідження з народної психології показують, що з погляду базової методологічної схеми засоби етнопедагогічного впливу на психіку дитини незвичайні. Теорія поетапного формування розумових дій допомагає зрозуміти механізм формування етнічних відмінностей психіки, однак поза її увагою залишається те, що сама діяльність дитини з віком розвивається, поступово ускладнюється її структура. Врахувавши цей момент за допомогою базової методологічної схеми, етнопсихологи показали, як можна усвідомити цілісність системи етнопедагогічних впливів. На найпершому етапі діяльність дитини ще має неопосередкований характер, а вплив на неї здійснюється через матір і зводиться до вироблених у кожній культурі специфічних правил-рекомендацій для вагітних жінок, що регулюють їхнє харчування, працю, форми відносин з близькими і довкіллям [7, с.217].

Народження дитини – то велика радість для сім’ї. За традиційними народними знаннями, ”прихід”, – народження людини було найбільшою таємницею. Незбагненність та загадковість, як діяння ”вищих” сил, що отримали назву ”ляля”, послужило виробленню певних магічних ритуалів та символічних дійств. Український народ віками створював і зберігав сімейну обрядовість, пов’язану з народженням дитини, вибором кумів, імені, хрещення, першого купання тощо. Основними суб’єктами родинної обрядовості в українській сім’ї виступали: дитина, породілля, бабка-повитуха і батько. Найголовнішу роль у цьому обрядодійстві виконувала повивальна бабуся. Від її знань і вмінь залежало проходження пологів, здоров’я дитини та жінки-породіллі. Як і годилось, баби-повитухи завжди були чесними, доброзичливими, милосердними, знали народну медицину, досконало володіли повивальним мистецтвом, мали здібності приймати пологи. Пологові обряди супроводжували народження дитини та прилучення її до свого роду, які поділялися на чотири основні моменти: власне народження, очищення, прийняття новонародженого до роду і громади, соціалізація дитини. Це здійснювалося через обряди: народини, ім’янаречення, очищення, обрання кумів, провідок, зливок, хрестин, похрестин, пострижин.

Для обдарованої дитини всі ці обрядові дійства мали надзвичайно важливе значення і суворо дотримувалися в українських родинах. В обрядах і магічних дійствах була орієнтація на здоров’я матері та дитини, на щасливе побажання працьовитості майбутнього господаря чи господині. Ці риси характеру прищеплювалися дитині бабою-повитухою з прийняттям її на світ. Існувало повір’я, що виконані в перший день народження дитини магічні дії впливатимуть на її подальше життя, на її хист (здібності чи обдарування).

Щоб встановити, наскільки є важливими такі обряди для виховання обдарованої дитини, ми звернулися до порівняльної характеристики психологічних досліджень, де переконливо доводиться, що в пологових будинках ті діти, котрих приносили матерям не одразу після народження, а через 36 і більше годин, частіше хворіли на нервовими захворюваннями, ніж ті, котрим дісталася мамина ласка і тепло в перші години життя. Науковці довели, що різні захворювання дітей збільшувалися, якщо їх не приносили матерям негайно після народження. Дитина, якій не вистачало материнського тепла, не передавалися їй сердечні почуття, материнська ласка і любов від початку народження, має мало надії вирости повноцінною, нормальною, а отже й обдарованою [12, с.18-19].

Тож вироблені віками обряди ішли дитині лише на користь. Щоб дитина росла здоровою, уже в перший день купання використовували свячену воду (з проточного джерела) і свячене зілля. Крім того, хлопчику до купелі клали дев’ясилу (”щоб сильним був”), дівчинці додавали меду, квітів, молока (”щоб гарною була”). Скупану дитину обсушували біля печі, що диктувалося не тільки вимогами гігієни, а й давнім звичаєм прилучення до домашнього вогнища та роду.

В українській родинній обрядовості спостерігається наявність других батьків – кумів. Ще в епоху до патріархату, коли роль батька не була чіткою у вихованні, опікунство брав на себе рідний брат по матері. Кумівство – це добровільне ”шефство” над дитиною від її народження до зрілості. Тож обирання кумів, а для дитини – хрещених батьків – є мудрим і прекрасним звичаєм наших пращурів. У писемних пам’ятках термін ”куми” вперше зустрічається в Статуті Ярослава Мудрого

(ХІ ст.). Звичай кумівства має дуже давнє походження. Г.Лозко вказує на те, що знайдена цікава писемна згадка про обряд освячення дитини, під яким, як пише вона, слід розуміти наречення з купіллю і введення дитини до віри (показ Богам); ”родився увечір, а утрясь (вранці) Божат забожив його в купелі”. Отже, людина, яка, побожившись (присягнувши), взяла на себе відповідальність за виховання чужої дитини, в язичницькій релігії наших пращурів називалась ”Божат” (тобто кум; до речі, кум – також язичницьке поняття) [6, с.12]. Вибраного батька називали нанашком, а маму – нанашкою. Батьки в особі кумів бачили своїх порадників, помічників у вихованні дитини. І традиційно прилучення дитини до таїнства хрещення могли здійснювати тільки куми. Хрещення в церкві передбачає залучення дитини до віри. Релігійне домашнє виховання передавалося з роду в рід. За звичаєм, куми нарівні з батьками відповідали перед Богом за духовне становлення дитини. Під час хрещення в присутності кума і куми, тобто хрещених батьків дають ім’я новонародженому.

Із сивої давнини вибір імені здійснювався всім родом, і для дитини мав надзвичайно важливе значення. Існують досить цікаві відомості про те, що ім’я, з одного боку, пов’язане з астральним середовищем, а з іншого, з живою мовою роду (народу) (зі словом, а слово (молитва) теоретично має стати дією, дійсністю). Тож обряд наречення дитини вважався дією найвищого рівня святості. Жива мова роду вважалася стихійним відображенням буття цього середовища у звукових образах та символах. Тому рідна мова є алгоритмом буття роду. Чужорідна мова, чужорідне ім’я може негативно позначитися на долі людини, на роду. Втрата ж рідної мови, втрата родових імен невідворотні. Ось тому імена предків та їх мова є священними для нащадків [11, с.30]. А ще також це було пов’язано з особливим станом світу і людини, коли можливо вести діалог з Богом (людини з космосом). Г.Лозко пише, що в усіх індоєвропейських народів ”слово” і ”дія” первісно були синонімами, тобто Слово (молитва) теоретично має здатність стати дією, дійсністю. Для цього треба тільки практично увійти в той стан, який створює можливість для такого спілкування з Богами. Наші пращури знали, коли і де це можливо, бо мали досить точний астрономічний календар, за яким встановлювали час молитов. Саме поєднання слова й часу давало чудодійні результати магії. Тому при народженні дитини треба було уважно слухати довкілля, які звуки вловлює слух, звідки вони долинають (з якої сторони світу, з лісу, річки, поля тощо), дивитися, під якими зорями (сузір’ями) народилася дитина, а також враховувати багато інших прикмет, які були важливим засобом зрозуміння (передбачення, пророкування) не просто майбутньої долі дитяти, але, в першу чергу, з’ясування її внутрішньої сутності (того, що становить її ”воймя”), тобто сам об’єкт називання іменем. При такому підході до вибору імен забезпечувався лад (духовний комфорт) людини і її імені. Отже, ім’я не суперечило особистісним характеристикам людини [6; 10]. Тож для обдарованості дитини, за народними традиціями, ім’я мало особливе значення.

Дослідження науковців показують, що щедро насичена символікою родильна обрядовість, разом з піснями, сердечними привітаннями, добрими побажаннями, перетворюється в єдину гармонію великої вражаючої сили і неперевершеної величі народних естетичних ідеалів. Сповнені красою і урочистістю родильні ритуали – це найперше джерело емоційно-естетичного розвитку дитини, її творчого обдарування [15, с.15].

Традиційно молоді мами засвоювали усним шляхом настанови своїх мам, бабусь, рідних і близьких жінок, що передавались із покоління в покоління, про вирощування та виховання дитини. За такими добрими порадами молода мати повинна пам’ятати, що дитина ростиме розумною, здоровою та щасливою, коли сама мати буде мудрою. Так, народжену доньку слід було колихати у вербовій або калиновій люлечці, тоді вона росла бадьорою, жвавою, а якщо пісень співатиме – повік буде їй найріднішою. А як посилала доля сина, то батько робив колисочку з явора або дуба. За народними звичаями, ці породи дерев додають сили і розуму в голівоньку. А якщо хотіли, щоб ніжним зріс, то краси його серденьку додавав клен. Молода мати повинна була багато знати і вміти. Так, наприклад, класти спати дитину потрібно було голівкою на схід сонця, а ніжками на захід. А щоб дитина була чуйною до людей, до природи, слід торкатися руками до неї з північного боку: ”Тихесенько, лялечко, тихесенько. Вже вечір близесенько. На північ люльку колихаю, а з півдня тепла чекаю”, – наспівувала молода матуся.

Для донечки-зіроньки устілку (матрацик) в люлечку треба було класти з соломи пшеничної, для хлопчика – з житньої. При цьому молодій матері передавалось і значення цих символів, які ніколи не були випадковою умовністю, а цілковито закорінені у світоглядній концепції наших пращурів. Якщо зерно уособлює тілесне (матеріальне) зачаття – первісне буття, то полова і солома в усній індоєвропейській символіці уособлює духовне очищення, звільнення від суєт мирського життя. В давній Індії солома вважалася постіллю богів. Корова – священна тварина, тому, за українським звичаєм, слід постеляти лише солому. Подорожньому на ночівлю також постеляли солому, не тому, що не вистачало ряден, а щоб він з дороги душевно спочив і очистився від усякої скверни. Водночас це і вияв поваги, гостинності. Соломою, а не сіном старі люди радили набивати матраци [11, с.57].

Тож засвоївши символічне значення, молода мати робила подушечку з гусячого пуху та не забувала про квіти-знахарі, а збирала їх і клала під подушечку: букетик із чебрецю, м’яти, безсмертника, материнки, полину, тільки огорнені ніжним серпанком. ”Вони, доню, ”чудасію” творять – зле з очей знімають, сон дитини оберігають”, – повідомляла доньці старенька мати. ”Може, десь іще хміль бачитимеш, що розвивається над річкою, то промов до нього слово і зріж квіти-шашечки, але не багато. Та обов’язково привітно звернись до нього: ”Хмелику хмельовий, служнику землі-матері! Прошу тебе шишок дати, дитя шанувати, сон в колисоньку з вечірньою зорею накликати”. А принесеш його додому, зав’яжи на мотузочках-вервечках, і сон дитини буде глибоким та міцним, і ростиме вона здоровою. Добре було б, щоб і застілок (простирадлечко), наволочку, сорочинку та сповивальні рушники вишила, – то пам’ять про тебе дитина берегтиме вічно. Ниточка до ниточки – та й квіточка, а ниточки, як квіточки заворожені, оберігають дитя від наслання”, – повчала свою доньку старенька мати. Так передавалися знання та досвід старших поколінь молодшим. Молоді матері з допитливістю засвоювали ті віковічні знання, бо була в тому потреба. ”Кладу ниточку на щастя, на здоров’я синку, щоб ріс міцним та красним, як зоря довіку! Жовту нитку з сонця візьму, а зелену – в травах. Подарує небо – синю. Зіронька – багряну”, – засвоює молоденька матуся. Та й роздумує: ”Який світ широкий, стільки в ньому мудрості, як на землі трави”.

Народною педагогікою вироблені прекрасні засоби, зокрема народна творчість (фольклор), які є сильним і потужним рушієм для розвитку пізнавальної потреби дитини, розвитку мислення, мовлення, художніх смаків. Загалом, художні етнопедагогічні засоби впливають на розвиток культури дитини водночас на кількох рівнях: раціональному, емоційно-чуттєвому та художньому, де величезного значення набуває естетичний чинник. При цьому слід звернути увагу на те, що психологи замітили такі особливості: коли мати грається з малям, розважає його забавлянками, пестушками, утішками, співає йому пісень, то, виявляється, вона виконує досить важливі функції. Цими засобами вона передає дитині оті найглибинніші людські почуття та чесноти, які виплекані творчою жіночою поетичною душею, устелюючи ними психологічний ґрунт, на якому вирощує дитя. Наші пращури вважали, що підтекст материнського фольклору є дословесним діалогом матері з космосом, з вищими силами природи, з веденням магічної гри-містерії, оберігаючи дитину. Стало відомим, що дитячий фольклор є засобом активізації почуття дитини та сприяння формуванню її свідомості. Через багато разів повторені наспіви, вислови дитина легко засвоює мову, пісенну мелодику, переймаючись емоційним світом фольклору, його персонажами й життєво-буденними картинами, в яких віддзеркалюється навколишній світ, зокрема і світ морально-етичних правил та естетичних уподобань, за якими живуть люди. Педагогами виявлено, що колискова є активно діючим засобом проти всього того, що може загрожувати бездоганності художнього смаку дитини в майбутньому. Пояснюється це тим, що перші враження міцно закарбовуються у рефлекторних зв’язках кори півкуль головного мозку, на якому ще нічого не написано і залишаються у свідомості особистості на все життя. С.Бабишин застерігає, щоб не пропустити цього часу у дитячому віці [2, с. 60].

У психологічних працях звертається увага і на такі важливі якості: здібності розвиваються на основі задатків, але при умові, що діяльність, якою займається дитина, має бути пов’язана з позитивними емоціями, тобто приносити дитині радість та задоволення. Та діяльність, яка виконується дитиною без бажань, без натхнення, не принесе їй великої користі щодо розвитку здібностей [12, с.12].

З цього приводу слід зазначити, що народно-педагогічні звичаї, традиції та обряди вироблялися емпірично і формувалися віками; кожна мати, кожен батько наслідуючи традиційні обрядові дійства, своїми інтуїтивними батьківськими почуттями завжди сприяли тому, щоби дитина засвоювала світ, довкілля, оточення, рідну мову, рідну пісню, набувала різних побутових знань через радість пізнання.

В українській етнопедагогіці є велика кількість різних віршованих мініатюр (забавлянок, примовок, утішок, пестушок), якими супроводжуються різноманітні спільні дії матері чи батька і дитини з метою її фізичного розвитку: масажу-погладжування, постукування, розробки м’язів спини, шиї, різні рухи рук, ніг та інших ігрових взаємодій. Тобто слід вказати на те, що накопичений досвід педагогіки досить цінний щодо розвитку моторики дитини. За переконанням дослідників, цілком очевидно, що різнобічний розвиток дитини під впливом етнопедагогічних зусиль є надійним фундаментом її подальшого психічного розвитку [7, с.193].

Народна педагогіка охоплює широкий спектр засобів сенсорного розвитку дитини, визнаних загалом і науковою думкою. Використання цих засобів у процесі виховання дитини дає змогу досягти високого рівня сенсорних здібностей [7, с.197].

З повторення власних звуків самої дитини в народі вироблені різні фольклорні форми розвитку звукової культури мовлення. А звідси народна педагогіка використовує різноманітні мовні засоби, що мають свої властивості легкого і доступного малюкові засвоєння рідної мови. Ті батьки, які дотримуються рекомендацій народної педагогіки, краще використовують у вихованні вимоги наукової педагогіки [7, с.200-201].

Кожна звичаєва вказівка чи обрядове дійство, звісно ж, мають досить сильний вплив на дитину. І при таких усталених нормах поведінки всіх членів родини дитина починає звикати до них та поступово засвоювати, що це так потрібно, таке правило для всіх. Тому саме такі звичаєві правила та обрядові дійства не пригнічують дитину, психіка її досить легко витримує такі навантаження. Емоційні зриви тут відсутні, а скоріше, навпаки, розвивається творча атмосфера обрядових дійств у фантазійній ігровій формі з піднесеним характером та бадьорим настроєм. Народний досвід стверджує, що чим більше любові дістається дитині від батьків, рідних, близьких, тим краще вона розвивається. Засобами неперевершеної, віками накопиченої мудрості мати виявляє до дитини свою необмежену любов, ласку, ніжність із самого початку появи її на світ.

Психологи також давно помітили і спеціально на те звернули увагу, що дитина в перші роки життя досить сильно потребує материнської ласки, душевної теплоти, любові. І чим більше вона цього всього отримує, тим краще для неї, для розвитку її здібностей. Вони вказують, що деякі матері хочуть бачити своїх дітей здібними, але брати на руки, няньчитися з ними відмовляються, бо це начебто веде їх до розбещення, а потрібно більше дисциплінованості та строгості.

На противагу цьому науковці беруть за приклад те, що японські матері чітко усвідомлюють: чим більше ласки і любові в цьому віці дістанеться дітям, тим краще для їх творчого розвитку, тому вони постійно носять їх у рюкзачку на спині чи на грудях [12, с.14].

Відомі і попередження наших лікарів: якщо протягом місяця дітей не брати, як належить, на руки, вони втрачають і у фізичному, і в розумовому розвитку. Сучасний стан виховання дітей переважно залежить від того, наскільки щирі й чесні у своїй любові до дітей самі батьки. Дітям потрібна батьківська любов щоденно і повсякчас, щоб їх сприймали і відчували, що вони потрібні батькам, що їх люблять за будь-яких обставин, люблять такими, які вони є [1, с.12].

Традиційно щодо української жінки-матері, то вона споконвічно займала центральне місце в сім’ї та родині. Завжди відігравала і відіграє головну роль у вихованні дітей, а тому вона має особливе значення в ментальності українця. Кожен українець, згадуючи про своє дитинство, з глибокою любов’ю і повагою говорить про свою матір. Норми поведінки, емоційно-почуттєвий характер українця, відзначають психологи, є типовим для жіночої свідомості, тому висока оцінка таких рис характеру, як доброзичливість, лагідність, ніжність, сердечність.

Українська жінка-мати, не рахуючись ні зі своїм здоров’ям, не думаючи про себе, за своєю природою така, що з народженням своєї дитини вона готова віддати їй все і всю себе заради її здоров’я і щастя. А тому вона сповна кормила дитину своїм материнським молоком, тримаючи весь час біля своїх грудей, обіймала, цілувала, пестила і леліяла її, днями і ночами була біля неї, навіть не заплющуючи очей, з піснями, казками, загадками, примовками, різними іграми, звичаями, ритуалами і оберегами вирощувала обдарованих і талановитих українців, а набутим своїм досвідом утворювала і збагачувала українську систему родинного виховання. Тому з давніх-давен мати на Україні була і буде у великій пошані.

Батько ж як голова сім’ї займався господарством і привчав до цієї справи хлопчиків: вирощувати хліб, доглядати за худобою, готовити різні знаряддя праці, тобто усього того, що сам умів. Батько стежив за дотриманням звичаїв та обрядів. У календарні свята батько обов’язково виконував відповідні ритуали і обряди. Його слово вважалося законом для всієї сім’ї. За давнім українським звичаєм, батько першим сідав за стіл на найпочесніше місце. Тож віками вироблялася в українській родині взаємоповага та шанування виховних цінностей. Здавна побутувало і ласкаво-шанобливе ставлення дитини до кожного члена родини. Діти завжди до батьків, старших з пошаною звертались на ”Ви”: мамко, матусю, нене, татку, няню. бабусю, дідусю.

Ідеалом української народної педагогіки здавна були сім’ї, де взаємини складалися на основі рівноправності чоловіка і жінки, на засадах трудового співробітництва і взаємодопомоги та взаємоповаги у вирощуванні та вихованні дітей. Тому найголовнішим обов’язком батька і матері було належне виховання дітей, щоб вони виросли здоровими, набули певних знань, поважали батьків, родину, були людяними. Дітям завжди було до вподоби жити з гарними батьками та відчувати себе щасливими у дружних сім’ях. Часто у психологічних дослідженнях звертається увага на необхідність підбадьорювати дитину словом, це піднімає її настрій, позитивно впливає на активізацію діяльності та сприяє розвитку здібностей.

Народна педагогіка. хай на інтуїтивному рівні, відбирала для дитини ті слова, що глибоко западали їй у серце, формували найкращі людські почуття. Звернімось до скарбу з усної народної творчості – ми переконаємось в цьому хоча б на такому прикладі: ”Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а робочий, як бджола, а багатий, як земля! Великий рости, щасливий будь, себе не хвали, другого не гудь!”

У вихованні обдарованої дитини основна увага батьків приділялася залученню її до праці. Адже шлях до розвитку лежить тільки через діяльність, трудове виховання. Народження дитини в сім’ї розглядалося як поява на світ майбутнього працівника, надійного помічника в житті роду. На Україні побутував звичай, за яким баба-повитуха відтинала дівчинці пуповину до гребеня, щоб уміла добре прясти, а хлопчику – до сокири, щоб був добрим майстром. Пупок засихав, його зберігали в різьбленій скриньці, що лежала у великій скрині. Коли наставав час іти дитині до школи, їй давали свій пупець розв’язати, щоб розум був не зав’язаний [8, с.139]. Заклик дитини до праці здійснювався і тоді, коли дитина лежала в колисці чи була у матері на руках біля грудей, а в цей час мати виспівувала їй колискову: ”Не вчись, котку, красти, а вчися робити, черевички шити!”

За народною оцінкою праця – першооснова життя суспільства, головний засіб створення матеріальних і духовних цінностей. Наші предки добре розумілися на тому, що правильно організована праця облагороджує людину, забезпечує її нормальний фізичний, розумовий, морально-етичний розвиток, прививає у дитини любов до прекрасного. ”Бджола мала, а й та працює”, – часто повторювали батьки дітям. Вихованню працелюбності народ створив безліч прислів’їв, приказок, загадок, казок, пісень. Працьовиті персонажі виступають кмітливими, розумними, правдивими, дотепними, скромними, людяними, доброзичливими, а ледарі – брехливі, скупі, хвалькуваті, з черствим і холодним серцем. здатним до жорстокості і злочину.

У вихованні дитини традиції народної педагогіки висувають ідеї калокагатії – тобто гармонійного розвитку у сукупності тілесних, душевних і розумових сил. Вважалося, що батьки повинні виховувати дитину всебічно. Змалку дитина мала оволодівати усіма знаннями і вміннями, які допоможуть їй в житті. Приказка ”з нього вийдуть люди” означає, що дитина має сформуватися з різними позитивними якостями. Тому батьки дбали про гармонійний розвиток природних сил дитини, в основі якого вони вважали за обов’язок: вирощувати дитину змалечку фізично здоровою, розумною, працьовитою, щасливою, людяною. Щоби вона не цуралася свого роду, знала батьківські заповіти, звичаї, рідну мову, культуру, вірила в Бога.

На сучасному етапі психологи також вказують на необхідність повертатися до розуміння того, що в людині все взаємопов’язане і від природи гармонійне. На зміну аналітичної тенденції потрібно поставити цілісність людини, у якої чутливість, здібності та інші механізми неподільні. Людська психіка і психомоторика володіє незчисленними можливостями створення механізмів, що складають систему здібностей з унікальними новоутвореннями. Причому це новоутворення одночасно діюче та пізнаючи діюче. Людина пізнає, а пізнаючи, діє, вирішує завдання розумові та психомоторні. Кількість механізмів може бути нескінченна множина. Змінюючи умови роботи людини, ми створюємо тим самим нові механізми, нові способи дій. Одним із таких механізмів є талант. Його сутність – у здатності до дії. Талановита людина оригінально вирішує усім відомі завдання [3, с.17].

За традиціями народної педагогіки, повага і любов батьків до дітей завжди викликали у дітей взаємну повагу, турботливе ставлення до старших. Діти добре відчували, що ними опікуються, а тому вони краще почували себе, були психологічно захищеними. Батьки, члени сім’ї багато сил, енергії, серця і душі вкладали при вирощуванні дитини. Пращури наші вірили: якщо вкласти всю душу, то дитина виросте хорошою, розумною і матиме хист (тобто обдарування) до тих чи інших ремесел, промислів, до господарської діяльності тощо. Дитинство вони вважали найважливішим періодом у житті людини.

З колиски батьки дитину привчали до навичок охайності, бережливості. У родині, де панував гарний сімейний уклад життя, завжди були налагоджені людські стосунки, доброзичливе ставлення батьків і старших до дітей, сімейний затишок, взаємоповага і любов до кожного члена родини, правила культури спілкування та поведінки, спокійні судження, тактовні зауваження сприяли належному розвитку і росту дитини.

На розвиток здібностей дитини, вказують психологи, негативно впливають лихі слова, сварки, а то й побиття. Буває таке, коли дитина щось накоїла, зробила якусь шкоду, а батьки не подумавши, поспішно посварили, а в гірших випадках і побили дитину. І це вже залишає в неї слід на все життя. Набуваючи досвіду з дитинства, порядні батьки завжди дотримувались основних морально-етичних правил людяності, тобто гуманного ставлення до дитини. Досвідчені бабусі і дідусі ніколи не кричали на онуків, а в усіх випадках спочатку заспокоювали, а потім підбадьорювали, кажучи, що це трапилося ненароком, але в майбутньому такого уже не повториться. Народна педагогіка прямо вказує на те, щоб не допускати наруги над дитиною, бо це негативно впливатиме на розвиток її здібностей. Засуджувалось лихослів’я, особливо прокльони. Вважалось, що майже завжди здійснюються саме батьківські прокльони, через те діти, навіть дорослі, ніколи не гнівили своїх батьків. Тому споконвіків українці-русичі, як і всі слов’яни, лихослів’ю протиставляли добру позитивну словесну магію (чари) – хвалу, славу (славослів’я), величання, віншування, слово-здравицю, благословення та слова-обереги: ”будь здоровий”, ”ходи з Богом”, ”Слава Богу”. Це стало прекрасною традицією і дійшло до наших днів [6, с.14-15]. Приступаючи до важливої справи чи вирушаючи у дорогу, діти поспішали заручитись добрим словом батьків, їх благословенням. У традиціях українців завжди були такі шановні характерні риси, як вітаючись, зичити доброго здоров’я і добра.

Великого значення надавалось у народі різним справам. Традиційно діти мали навчатися всього, що вміли батьки, адже людина для себе повинна була робити все своїми руками. Тому дівчина п’яти років вже уміла шити, вишивати голкою, сідала за верстат ткати, уміла вже прясти. А хлопець вчився вирізати ложку, миску, веретено, виплітати вироби з лози, вчився столярних робіт. Коли дівчина виходила заміж, то люди з села сходилися і дивилися на придане – яка з неї рукодільниця. Це був неабиякий психологічний стан. А молодий під хатою на призьбі виставляв напоказ усе домашнє приладдя, виготовлене ним для своєї молодої сім’ї: то могли бути ціп, граблі, сапи, заступи, куделя, мотовило, кошики, цебри, діжки знаряддя для бджільництва, рибальства тощо. Показував також, яких виростив та вигодував бичка, теличку чи корову, лоша чи коня, овець тощо.

Для встановлення повноцінної людини в сім’ї велика увага приділялася здоров’ю і фізичному вихованню. Наші пращури добре знали, що здоров’я дитини залежить від узгодженої діяльності всіх органів, а тому тіло дитини мало бути не просто чисте, а викупане в різних купелях з травами, свяченою водою, медом, молоком тощо. Діти цілими днями забавлялися, виконували посильну роботу на свіжому повітрі, та й екологія в минулі століття була, звичайно, зовсім іншою.

У вихованні хлопця особлива увага зверталася на розвиток та формування таких рис характеру, як моторність, обов’язковість, мужність, кмітливість, а у дівчини – скромність, цнотливість, охайність. І знову ж таки, для всіх дітей обов’язково працьовитість.

В українській сім’ї дбали не тільки про виховання дитини добрим господарем чи господинею, але й про морально-етичні засади, які, здебільшого, опиралися на християнський світогляд. Обов’язком батьків і сім’ї було, згідно з народною традицією, прищеплення дитині змалку основних християнсько-етичних засад та людських чеснот. У сім’ї та в громаді стежили за тим, щоб дитина і в дрібницях не посягала на чуже, говорила правду, шанувала не тільки своїх батьків, а й інших старших людей, була чесною, доброю, привітною до людей. За християнським ученням, найбільшою цінністю для батьків завжди вважались діти, а тому до них пропагувалась загальна і неподільна любов, яка дає особливе відчуття важливості й безцінності дітей.

Невід’ємним компонентом етнопедагогіки було розумове виховання. Дитина від матері поступово опановувала системою народних знань про світ. Рівень тих знань здійснювався у відповідності до рівня духовності особи. З її фізичним зростанням та духовним поступом отримувались в дозованій мірі і знання. За народними поглядами, дитину спочатку слід підготувати духовно до сприйняття знань, а відтак давати знання. Разом з розвитком духовної суті дитини розвивався і її розум. Наші пращури були переконані в тому, що розум, не виплеканий та не окультурений духовно, міг стати причиною різних криз чи катастрофи, а тому вони спочатку плекали дух дитини. Цінності розумових якостей знань людини яскраво виражені в народних прислів’ях: ”Не бажай синові багатства, а бажай розуму”. ”Розум – скарб людини”. Те, щоб дитина швидше ”приходила до розуму”, від колиски стимулювалося піснею, різними ”забавлянками”, ”пестушками”, ”утішками”, ”скоромовками”, розмовами з нею, навчанням рідної мови, а далі й прислів’ями, приказками, загадками, оповідями казок та інших доступних сюжетів, щоб побачить, як дитина реагує на них, запам’ятовує. Великого значення надавалося народним обрядам, охоплюючим різні види художньо-творчої та естетично-ігрової діяльності. Саме розумові здібності людини відігравали велике значення при виборі нареченого чи нареченої.

За добрими народними традиціями, активними вихователями дитини, крім батьків, були всі інші члени родини: бабуся, дідусь, сестри й брати, хрещені батьки, вся рідня. Поведінка кожного з них активно впливала на пізнавальну активність та характер дитини. При цьому важливого значення набувала емоційна підтримка старших. Таку емоційну підтримку в українських сім’ях досить часто надавали бабусі та дідусі, тобто відбувався тісний зв’язок у спадковості поколінь. Так, наприклад, Михайло Старицький описує, як Миколу Лисенка бабуся Булюбаш захоплювала казками і піснями та різноманітними народними іграми. О.Гончар казав, що без своєї бабусі не став би письменником. Світ казки, рідного слова й людської краси відкрила перед В.Сухомлинським його бабуся Марія. Всім нам відомо, яку незвичайну роль відіграла в житті О.Пушкіна няня Арина Родіонівна.

Психологи, зокрема Н.Лейтес, стверджують, що основна потреба обдарованої дитини – це жадоба до пізнання, тобто розумова активність [4, с.5]. Кожна здорова дитина від народження активна. Пізнавальна потреба від природи надається дітям в достатній мірі. І це дійсно дар, яким нагороджує Бог кожну людину. Однак вона також потребує розвитку. Етнопедагогіка, як бачимо, дозволяє дитині розвивати свої пізнавальні потреби через самовираження, самореалізацію і творчу активність, адже вона містить величезні накопичені різноманітні засоби і способи діяльності. Скажімо, для дітей і підлітків рядження, вертеп, драматизація – це спосіб саморозвитку, форма вдосконалення вмінь, здібностей. Підготовка костюмів, продумування образів, вивчення та набуття навиків майстерного виконання колядок, щедрівок, імпровізація, та перевтілення – то прийоми не тільки самовираження, а й творчого розвитку особистості [14, с.19]. Обряд, у якому дитина бере участь, викликає в неї підвищений інтерес, тому що він наділений особливою яскравістю, привабливістю, піднімає настрій і емоційне задоволення. Традиції ”Святої вечері”, обмін кутею, рядження, колядування, уславлення господарів, проникнення змістом символів зірки, ікони, куті, Дідуха, народної колядки і щедрівки, ”водіння кози” дозволяє успішно виконувати завдання обрядового свята, поважати родину, зберігати пам’ять про родовід, основою якого є звеличення Матері і Дитини [14, с.20]. Отже, тут не тільки розвивається пізнавальна потреба, діють позитивні емоції, а йдеться і про те, що родинна педагогіка дбає про формування духовного світогляду дитини. З цього приводу цікаві вислови ми знаходимо в автобіографічній повісті О.Довженка ”Зачарована Десна”, де колоритно змальовані естетичні враження митця, набуті в рідній домівці та збережені на все життя. Через багато років О.Довженко, пишучи листа матері, згадає, як вона любила відзначати усі християнські свята, як учила своїх дітей захоплюватися красою людської праці.

У процесі підготовки до обрядових свят за народними звичаями вся родина проходить очищення фізичне і духовне (піст і сповідь). Народна педагогіка розглядає сповідь як засіб оздоровлення психічного стану дитини, виховання любові, налагодження стосунків у сім’ї, родині. Власне сповідь здійснювалася через духовні пісні, молитви, красу етичних взаємин в сім’ї (любов до дітей, до старших). Можна стверджувати, що на народні свята відбувалися чудеса, особливо в тих оселях де діти висповідувалися і від душі жалкували про свої нехороші вчинки, намагалися звільнитися від поганих звичок, намірювалися бути добрими, старанними, слухняними. Отже, сповідь як вид психоаналізу виступає тут шляхом для формування доброзичливих стосунків між індивідами, взаємодовіри, взаємоповаги, взаємолюбові. А це для виховання обдарованої дитини має досить важливе значення, адже саме любов є джерелом народження низки морально-етичних категорій: довіри, надії, поваги, доброзичливості, добродійства. І саме через ці категорії етнопедагогіка наповнюється своїм найдавнішим теоретичним і практичним змістом [14, с.30].

В українських родинах у процесі підготовки до проведення обрядів завжди брали активну участь діти. Перспектива майбутньої радості – святкування в колі сім’ї, переконання в естетичній цінності речей, створених власними руками, розвивали їхній емоційно-естетичний досвід, творчі вміння [15, с.15].

Українська обрядовість надзвичайно багата святковою символікою, є однією із засобів формування естетичних вражень особистості. Чим дитина чіткіше розуміє сутність і значення символу, тим вища його виховна ефективність. Так, наприклад, традиційним символом різдвяного циклу родинної обрядовості був Дідух, який уособлював спільного предка родини. Це був високомистецький витвір, що свідчить про високу естетизацію родинного побуту українців, про їх потребу бути не просто споживачем, а й митцем, який примножував красу буття, людиною активної, творчої діяльності. Предмети сімейного побуту, які використовувалися в обрядових церемоніях, були об’єктом споглядання, джерелом естетичної насолоди, формуючи у дітей естетичну потребу в їх збереженні та відтворенні [15, с.16].

У вихованні обдарованості дитини велике значення має створення різних належних умов в сім’ї, родині, в довкіллі. Таких історичних прикладів досить багато, коли при належних умовах люди отримували і відповідне виховання. Зокрема, в родині Косачів були створені такі умови, щоб діти виховувались ”в українській мові”

(за висловом Лесі Українки). Цьому сприяло й природне навколишнє мовне середовище (наприклад, життя в Колодяжному, Гадячі).

Середовище є досить важливою умовою, у якому за певних обставин стимулюється творча діяльність, розвиваються творчі здібності, належним чином діють відповідні звичаї, традиції та обряди, а також те, що така творча праця потрібна не тільки окремим цінителям, а й широкому загалу людей, серед яких можна реалізувати свої творчі досягнення. Так, при утворених соціальних вікових умовах народного пісенного середовища українського села, завдяки співочій активності українського народу, протягом віків кожне нове покоління висувало сотні майстерних співачок та співаків, знавців народної пісні, високообдарованих осіб, що плекали пісню, пошановували її та навчали співу дітей, молодь. Вели своїм голосом і знанням пісні стихійні хори на святах, на вулицях і роботі. У кожному селі завжди і всюди знаходилися такі талановиті співачки та співаки. Справжнім величним пам’ятником народних талановитих співачок є запис повного репертуару однієї з них – Явдохи Микитівни Сивак (Явдохи Зуїхи).

На розвиток здібностей дитини також впливають різні місцеві особливості, етнічні відмінності психічних властивостей тієї чи іншої діяльності, що надає творчому обдаруванню певного колориту. Набуття людьми своєрідних умінь та досвіду допомагає їм талановито

(з художньою майстерністю) розкривати діалектні мовні риси, побутові деталі, своєрідні пейзажні картини або майстерно виготовляти художні вироби чи виконувати художні твори. Так, наприклад, своєрідне виконання жартівливих пісенних творів – коломийок поширене на Івано-Франківщині в Коломиї. А М.Коцюбинський досить вдало описав місцевий колорит гуцулів у повісті ”Тіні забутих предків”. Майстри села Петриківка на Дніпропетровщині прикрашають оселі дивовижно гармонійним розписом, і передається цей вид мистецтва з покоління в покоління. Діти з інтересом засвоюють особливості художньої діяльності майстрів, переймають у них досвід та вміння, належно осмислюють та оволодівають секретами їх творчості.

У кожному регіоні нашої країни до сьогодні зберігаються традиції обдарованих майстрів: різьбярів, гончарів, теслярів, ремісників тощо, які знайшли своє покликання (”споріднену справу”, за Г.Сковородою) та набуваючи життєвих сил, виявляють закоханість у даній праці, відчувають від неї почуття радості. Як приклад, варто згадати відомого майстра різьби Юрія Шкрібляка з Гуцульщини. За переказами, це була надзвичайно вимоглива людина до свого таланту. Ці ж риси успадкували і його сини – Федір, Іван та Василь. Вони з дитинства від батька майстерно оволоділи цим ремеслом. А далі у Федора майстерність перейняв його син Дмитро. Дружина ж Дмитра змалку навчилася писати писанки, вишивати, ткати ліжники. І так традиційні ремесла та промисли передаються, розвиваються з покоління в покоління в різних сім’ях та родинах, а на сучасному етапі здійснюється їх значне відродження. То ж і народна приказка мовить: ”Хто що вміє, то і діє”.

Прекрасні знамениті тірольські пісні, на зразок ”Зозульки” чи тірольські танці у супроводі мелодійного акордеону, надзвичайно майстерно виконують зі своєрідним колоритом тірольці, такі, як з династії винокурів Крістоф Кьослєр. А ми можемо слухати їх, зокрема на ”Німецькій хвилі” та отримувати духовну насолоду.

Обдарованою дитина маже стати і часто ставала, таких випадків чимало, коли вона родилася у сім’ї, де було багато дітей, де панувала злагода батьків, повага до бабусь і дідусів, збереження і вшанування пам’яті предків. Великі родини були природною школою підготовки до сімейного життя (оскільки у вихованні менших завжди брали участь старші) і до виконання функцій батька та матері, а сімейне виховання забезпечувало підготовку до самостійного життя у суспільстві. Традиційно українські сім’Ї завжди були багатодітними, але вони дали світові величезну кількість обдарованих і талановитих людей.

У розвитку здібностей, обдарованості великого значення надавалося і віковим особливостям дитини. Для кожного сензитивного періоду розвитку дітей, при ураховуванні різних особливостей, існують певні етнопедагогічні засоби, які спрямовані на розвиток духовності дитини, на засвоєння нагромаджених культурних цінностей, ідей, на розширення знань, розвиток творчих здібностей, уможливлюють молодим поколінням реальний особистісний вибір в естетично-творчому відродженні в серцях і душах вершинних здобутків духовності минулих епох. Кожен народний звичай, традиція, обряд чи свято завжди спрямовані на облагородження людської душі, гідності, легкої вдачі, індивідуально-колективної праці і дозвілля. Засобами самореалізації через традиції природно розв’язуються проблеми розумового, морально-етичного, трудового, фізичного та естетичного виховання. Весь календарний та сімейний обрядові цикли несуть в собі компоненти становлення особистості через етнопедагогічні ситуації, які спонукають індивіда до творчості, сприяють самопізнанню, самоутвердженню, самовихованню, самоконтролю. відповідальності, самоусвідомленню (М.Стельмахович, С.Стефанюк та ін.).

Традиції народного виховання дитини, людяного (гуманного) ставлення до неї, приділення їй великої уваги в українських родинах існували споконвічно. На Україні без уваги не залишались навіть діти-сироти, їх обов’язково брали на виховання в інші сім’ї. Опікунами таких дітей ставали авторитетні, доброзичливі люди, здебільшого родичі чи багатодітні сім’ї. За таких умов ці діти також мали змогу належним чином розвивати свої здібності та займати пристойне місце у суспільному житті. Можна згадати і про дослідника української родинної педагогіки, академіка М.Стельмаховича, що залишився сиротою і виховувався у свого рідного дядька.

Як бачимо, традиційна спадщина народної педагогіки надзвичайно багата, її використання у вихованні обдарованої дитини матиме плідні результати і в умовах сьогодення. У цьому напрямку звернімо увагу хоча б на те, що в селі Мала Білозірка Запорізької області працює школа-гімназія ”Дивосвіт”. Тут відроджується українська народна традиційна культура. Діти із задоволенням займаються такими ремеслами, як гончарство, лозоплетіння, вишивка, писанкарство тощо. Голова сільради Л.Кравчанин переконаний в тому, що учні глибоко розуміють, як про них дбають учителі, наставники, і радіють цьому та з натхненням беруться за виконання своїх обов’язків. Учителі школи стверджують, що в них необдарованих дітей немає.

У нас є ще досить багато талановитих майстрів, які зберігають давні традиції різних ремесел і промислів та з любов’ю все це передають молоді. Викликають захоплення різноманітні художні вироби культурно-етнографічних центрів, що відроджуються у різних куточках нашої країни. Тож кожна сім’я, кожна школа можуть з успіхом використовувати накопичений віками досвід народної педагогіки у належному вихованні обдарованих дітей, щоб вони могли розвивати свої нахили, розкривати свою самобутність у різних бажаних напрямах за своїм природним покликанням. Бо саме народна педагогіка в особі матері, батька, бабусі, дідуся ставала завжди вирішальним фактором у розвитку та вихованні талановитих особистостей.

 

 

ЛІТЕРАТУРА:

 

1. Алєксєєнко Т. Ціннісні орієнтації сімейного виховання: концепція реалізації // Рідна школа. – 1997. – №10. – С.69-72.

2. Бабишин С.Д. Дитячий фольклор в історико-педагогічному аспекті // Народна творчість та етногрфія. – 1990. – №1. – С.58-60.

3. Клименко В.В. Психологические тесты таланта. – Харьков: Фолио, 1996. – 197 с.

4. Лейтес Н.С. Об умственной одаренности. – М.: Педагогика, 1960. – 215 с.

5. Лейтес Н.С. Умственные способности и возраст.– М.: Педагогика, 1971.– 280 с.

6. Лозко Г.С. Іменослов: імена слов’янські, історичні та міфологічні. – К.: Сварог, 1998. – 176 с.

7. Павленко В.М., Таглін С.О. Етнопсихологія: Навч. посібник. – К.: Сфера, 1999. – 408 с.

8. Пушик С.Г. Перо золотого птаха. – Ужгород, 1978. – 211 с.

9. Сарапулова Є. Виховання обдарованої дитини // Початкова школа, 2000.– №2. – С.З-4.

10. Стельмахович М.Г. Українська родинна педагогіка. – К.: ІСДО, 1996. – 288 с.

11. Ткач М.М. Дерево роду. – К.: МПП ”АНФАС”, 1995. – 112 с.

12. Учителю о психологии одаренности / Под. ред. В.Лебедевой, В.Панова. – М., 1996. – 32 с.

13. Українське народознавство: Навч. посібник / За ред. С.П.Павлюка, Г.Й.Горинь, Р.Ф.Кирчіва. – Львів: Фенікс, 1994. – 608 с.

14. Формування творчої особистості засобами етнопедагогіки: Метод. рекомендації / Укл. С.К.Стефанюк. – К.: ІСДО, 1995. – 176 с.

15. Яценко Т. ”Темного лугу калина, чесного батька дитина…” Родинне виховання засобами народної обрядовості // Рідна школа, 1997. –

№7-8. – С.14-18.

by melechko — last modified 2006-10-23 09:05