2021-09-14
50
Датою народження терміна “етномузикологія” загально вважається 1950 рік, а його винахідником – нідерландський дослідник музичного фольклору[1] Яап Кунст (1891 – 1960), який використав цей термін у підзаголовку своєї праці “Музикологіка: Дослідження про природу етно-музикології, її проблеми, методи і видатних особистостей”[2]. Друге видання цієї книги вже мало заголовок “Етно-музикологія”[3], власне через рисочку, що варто взяти на замітку, і лише в третьому й усіх наступних він отримав написання, прийняте сьогодні, без дефіса: “Етномузикологія”[4]. Своє нововведення Я.Кунст мотивував тим, що воно є вдалішим за вживаний від кінця ХІХ століття термін “порівняльне музикознавство”[5], бо така “ назва нашої науки, фактично, не вповні її характеризує; вона не «порівнює» більше, ніж будь-яка інша наука. Тому кращою є назва, винесена на першу сторінку даної книги: етно-музикологія ”[6].
Відразу підхоплений в США[7], неологізм почав свій тріумфальний похід планетою, або поступово витісняючи використовувані перед ним такі основні терміни, як “музична етнографія (етнологія)”, “порівняльне музикознавство” та “музична фольклористика”, або вимушуючи надавати їм нового, переважно підрядного, значення[8]. Сьогодні наукова (а за нею і навчальна) дисципліна, що покликана пізнавати музичний фольклор, уже практично скрізь називається “етномузикологією”; таку назву носить у тій чи іншій формі більшість відповідних інституцій, періодичних видань, під таким гаслом ця дисципліна все частіше й частіше представляється в довідковій та дидактичній літературі.
Та, слід погодитися, подібне мало що не загальне схвалення Кунстової новації є на ділі вельми поверховим. Фактично визнання здобув собі лише сам термін, але аж ніяк не його зміст, що понині трактується вельми неоднозначно [9]. По суті, проста заміна старих термінів, що справедливо вважалися не надто вдалими, новим (хоча, на думку багатьох, і його теж важко назвати досконалим) не принесла нічого принципово нового. Бо, як і його попередники, він теж не дав чітких відповідей на основне коло методологічних питань – що, навіщо та як повинна досліджувати наука про музичний фольклор (інакше кажучи, в чому полягає цієї науки предмет, мета і способи її осягнення). Крім того, прибічники такої заміни не спромоглися вияснити, чим конкретно мала би різнитися етномузикологія від музичної етнографії, музичної фольклористики та й, зрештою, того ж таки порівняльного музикознавства, сутність якого, звичайно, не зводиться до застосування загальнонаукових методик порівняння, а радше визначається спільними ідеями класичної компаративістики, що живили чималі досягнення (особливо в галузі неписаної історії людства) відповідних напрямків багатьох наук – геології, біології, анатомії, психології, соціології, етнографії, лінґвістики, почасти літературознавства.
У зв’язку з цим варто дослідити справжню історію походження такого небуденного неологізму, як “етномузикологія”, і не стільки задля уточнення реальної хронології подій (що, звичайно ж, має своє пізнавально-прикладне значення), скільки з метою з’ясування його найпервіснішого тлумачення, виявлення тих обставин його народження, які власне і викликали в ньому потребу. Тим більше, що, всупереч розповсюдженим уявленням, котрі, на жаль, уже встигли проникнути в авторитетні енциклопедії та дидактичну літературу[10], його винахідником і першим інтерпретатором був зовсім не Я.Кунст – він лише своєчасно оголосив його саме в той момент, коли передові наукові сили шукали новий основний термін на місце існуючого, що явно вичерпався світоглядно та ще й дискредитував себе певною мірою політично напередодні та під час другої світової війни. Як то не раз буває з успішними починаннями, месію віщують предтечі: у великого голландця також були свої попередники, які ще задовго перед ним запатентували даний винахід на письмі.
Ян Стеншевський, чи не вперше ставлячи під сумнів пріоритет Я.Кунста[11], досить переконливо доказав, що терміном “етномузикологія” уже в тридцятих роках минулого століття користувався один із зачинателів сучасної польської науки про народну музику Луціан Камєнський (1885 – 1964). Це засвідчила його недокінчена стаття, в якій йшлося, зокрема, про те, що записи народномузичних творів, зібрані в майбутньому фонограмархіві Варшавського етнографічного музею[12], можна буде використовувати під час публічних “етно-музикологічних лекцій"[13]. Датована 13 грудня 1934 року, вона вже відсуває евентуальний день народження цього словосполучення (до речі, написаного також через дефіс) щонайменше на півтора десятиліття назад. При тім звертає на себе увагу характеристична деталь: автор застосував його без будь-яких пояснень, а це може означати, що воно вже встигло на той час скільки-небудь утвердитися в усному обігу та бути достатньо знаним принаймні серед найближчого оточення. І дійсно, як підтвердила Ядвіґа Собєська (1909 – 1995), тодішня студентка й асистентка Л.Камєнського, а пізніше видатна фольклористка післявоєнних літ, її професор уживав термін “етномузикологія” одночасно з іншими синонімами (як то “порівняльна музикологія”, “музична етнологія” чи “фольклористика”) на різних заняттях з музичного (в тому числі й світового) фольклору в Познаньському університеті[14].
На думку Пйотра Дагліґа, можливо, під впливом Л.Камєнського новація проникла й у варшавське фольклористичне середовище[15]. У кожному разі, один із його тогочасних репрезентантів Валеріан Батко (1906 – 1947), інструктор у справах музики варшавського Інституту народних театрів, автор цікавої збірки народних пісень Люблінщини[16], у жовтні 1937 року назвав нашого Філарета Колессу “етно-музикологом” у своїй рецензії на його збірку “Волинські народні пісні на мішаний хор” (Рівне, 1937)[17], і це була хіба найперша поява даного поняття в польській друкованій літературі, причому в такому ж написанні, як у Л.Камєнського – через рисочку. Вдруге воно було оприлюднене через півтора року: правдоподібно, той же В.Батко, відповідаючи від імені редакції журналу “Народний театр” на запит збирача-аматора, куди йому слід звертатися зі своїми записами народних пісень, вказував у лютневому номері за 1939 рік, що їхнім опрацюванням “ займається етнографія, етнологія та етномузикологія [виділення моє. – Б.Л.] – науки молоді, але такі, що мають уже цілу когорту дослідників у цій царині ”[18]. Тут етномузикологія не тільки перший раз викладена єдиним словом (без дефіса між “етно” і “музикологією”), але й, поставлена в один ряд із етнографією та етнологією, треба гадати, мислиться як певною мірою відмінна від них дисципліна, що повинна би по-своєму досліджувати етномузичні матеріали. Та в чому конкретно мала би полягати ця відмінність – питання, відповідь на яке залишилася поза редакційним текстом.
І Я.Стеншевський, і П.Дагліґ припускають, що творцем нового терміна вповні міг бути сам Л.Камєнський, мовний стиль якого взагалі відзначався оригінальністю лексики та схильністю до неологізмів[19]. Якщо навіть він і дійсно став для себе незалежним його винахідником, то, знову ж таки, не йому судилося бути першим. Ще раніше, а саме у 1928 році, даний неологізм запропонував інший видатний дослідник народної музики, один із засновників української етномузикознавчої школи Климент Квітка (1880 – 1953). Він не лише перший оголосив його друком, а й обґрунтував його доцільність, давши йому чітке визначення в системі власних поглядів на сутність науки про музичний фольклор – її об’єкт, предмети, мету й особливі способи дослідження.
Можливо, пропозиція К.Квітки якимось чином вплинула на його польських колег (про що йтиметься нижче), проте як його, так і їхнє новаторство не справило належного враження на світову наукову громадськість, не було належно поціноване свого часу й далі зостається незауваженим. Головніші причини цього лежать на поверхні: з одного боку, етномузикологія, подібно всій гуманістиці Східної Європи, на довгі часи була, а почасти й нині є ізольована від світової науки і традиційно якби не існує для неї, а з другого – лихий талан нашого вченого та його спадщини, що переплівся з гіркою історичною долею його Батьківщини, із-за чого він сам і його доробок лишається малозаним поза вузьким колом послідовників не тільки у світі, але й для широкого загалу співвітчизників.
Початково (орієнтовно від 1896 року) К.Квітка, змушений замолоду зрезиґнувати з омріяної кар’єри піаніста через невиліковну хворобу[20], цікавився музичним фольклором як високоосвічений аматор та у вільний час спершу від навчання, а пізніше роботи юриста присвячувався головно ґрунтовному студіюванню доступної етнографічної літератури та принагідному збиранню народних пісень. У 1908 році він узяв діяльну участь у славетній колективній акції фонографування дум, зробивши разом із дружиною, видатною поетесою Лесею Українкою (Ларисою Кόсач) чи не найфаховіші записи в усьому зібранні, виданому згодом у транскрипціях Ф.Колесси[21]. У цілому протягом першого двадцятиліття своєї не надто систематичної музично-етнографічної діяльності йому вдалося опублікувати всього дві збірочки народних мелодій, а ще дві оказіональні статейки та дві рецензії популярного характеру[22], що вкупі лише незначною мірою відбивали його творчі потенції. Підсумував аматорський період у біографії К.Квітки збірник народних пісень, занотованих зі співу Л.Українки[23]: високий рівень наукового опрацювання матеріалів (старанність записів, їх т.зв. жанрово-тематична класифікація, наведені до них музичні та словесні варіанти в майже вичерпно охопленій літературі, аналітично-текстологічні коментарі тощо) зразу вивів його у число класичних публікацій українського пісенного фольклору.
Решта зібраних К.Квіткою народних мелодій увійшла до наступного збірника[24], що принципово відрізнявся від попереднього за своїм жанром – це мало бути репрезентативне зібрання народної пісенності з усіх українських земель на міру фундаментальних видань Ільмарі Крона[25], Франтішека Бартоша та Леоша Яначка[26], Осипа Роздольського та Станіслава Людкевича[27], Бели Бартока[28] тощо, і лише через вкрай несприятливі обставини він не зміг сповна реалізувати свій задум[29]. Все ж гранично стисла чи радше конспективна за викладом передмова до збірника засвідчила поважні зрушення в світоглядних позиціях К.Квітки: із любителя, дещо романтично захопленого народною творчістю, він переріс у професіонального дослідника, наукового діяча, який “ відчував себе учасником спільної праці над історичними проблемами, вносячи в загальну справу дані, що випливали з вивчення народної музики як одного із явищ загального процесу історії культури ”[30].
На той час К.Квітка свідомо вирішив присвятитися дослідженню народної музики як однієї хіба із найзанедбаніших ділянок вітчизняної гуманістики: “ Коли б я бачив, що музичний фольклор ретельно вивчається кваліфікованими етнографами, – говорив він, – я зайнявся б дослідженням об’єктів образотворчого та пластичного мистецтв ”[31]. З 1920 року він став працівником Всеукраїнській академії наук (ВУАН), де організував перший в Україні науково-дослідний центр для громадження музично-етнографічних матеріалів (фонограмархів та нотоархів) та їх різностороннього вивчення[32]. Симптоматично, що його початкова назва “Кабінет порівняльного музикознавства” була доволі швидко змінена на “Кабінет музичної етнографії”[33].
Сповнений надій, К.Квітка розробив програму широкомасштабних досліджень над музичним фольклором[34], яку проте не вдалося бодай частково втілити в життя. У своїх починаннях він переважно натикався на байдужість з боку керівництва ВУАН, а тому продовжував бути одним-єдиним працівником Кабінету, незважаючи на всі свої старання розбудувати його й оточити себе діяльними, а головне ерудованими співробітниками. Але, попри брак розуміння та повну професійну самотність, скрашувану хіба що листуванням із зарубіжними колегами, К.Квітка внутрішньо проґресував семимильними кроками. З-під його пера щорічно виходило по кілька розвідок, котрі понині не втратили і напевно ніколи не втратять свого фундаментального значення[35]. Як глибокодумний науковець, класик, він реалізувався в порівняно надкороткий київський період своєї діяльності – протягом власне цього десятиліття вийшли всі його найосновніші публікації, що зробили значний внесок у розвиток етномузикознавчої думки та стали воістину золотими сторінками української етмузикології, її міццю та гордістю.
