Становлення державності у східних слов'ян (VI-IX ст. )

Археологічні пам’ятки (черняхівська, зарубинецька, корчу-ватська культури) свідчать про те, що предками українців були східні слов’яни, які впродовж І тисячоліття н. є. пройшли шлях від військово-демократичної організації племен до ранньофеодальної держави. На цьому шляху простежується принаймні чотири етапи.

Наприкінці старої ери завершується епоха первіснообщинного ладу в східних слов’ян. Настає етап розкладу родового ладу й зародження “військової демократи" (II ст. до н. є. — II ст. н. є.). У писемних джерелах тих часів (римські історики Пліній Старший, Тацит) слов’яни згадуються під назвою “венеди”. Венеди становили єдиний, стійкий і найчисленніший масив, що заселяв терени Центральної та Східної Європи. Венедську єдність прас-лов’ян зруйнувало вторгнення германського племені готів.

Наступний етап (ІІ-VI ст.) характеризується як етап розквіту “військової демократії" — перехідної форми управління сус-пільством, що поєднувала елементи громадського самоврядування та публічної влади. Східні слов’яни, які називалися антами, за свідченнями готського історика Іордана й візантійського історика Прокопія Кесарійського в IV ст. населяли територію від Дунаю до Азовського моря. Видатний український історик М. Гру-шевський вважав об’єднання антів спробою предків українського народу створити державність з організованим військом та участю населення в політичному житті. Цієї ж думки дотримується і чимало сучасних дослідників, зазначаючи, що об’єднання антів складалося з князівств (княжінь). Навала аварів наприкінці VI ст. не зруйнувала їх як основи східнослов’янської державності. Пізніше в “Повісті минулих літ” вони будуть названі полянами, древлянами, дреговичами, бужанами, волинянами, уличами, тиверцями, білими хорватами, сіверянами, радимичами, кри-вичами, словенами, в’ятичами. Саме на цьому етапі з’являються такі елементи державності, як територія, поділ населення за територіальною ознакою, публічна влада з її ще недосконалим апаратом, відчужена від народу військова дружина.

У письмових джерелах VII ст. уже не зустрічається назва “анти”, зате дедалі частіше — “слов’яни”, “склавени”, “склаві-ни”. Розпочинається наступний етап історії східних слов’ян: етап утворення ядра давньоруської державності - своєрідної федерації князівств під назвами “Русь, Руська земля”(VП-ІХ ст.). Зазначимо, що в давньоруських літописах інтенсивні державотворчі процеси на наших теренах пов’язуються із заснуванням Києва на землях союзу племен полян у Середньому Подніпров’ї (друга пол. V ст. — перша пол. VI ст.). Місто розташувалося у вигідному географічному місці, де перетиналися торговельні шляхи, які вели до могутньої Візантійської імперії; пізніше Київ стає центром південної частини східних слов’ян. Тому тут розвиток класових відносин і становлення державності відбувалися швидше, ніж в інших слов’янських племен. У VIII ст., за умов боротьби з кочівниками, навколо нього об’єдналися кілька союзів племен. В іноземних джерелах, зокрема візантійських та арабських, щодо цих об’єднань, особливо племен полян і сіверян, застосовують назву “Русь”. Кожна з племінних земель була незалежним княжінням, яке сплачувало Києву данину і виставляло на його вимогу свої дружини. Військова демократія переростає у військово-ієрархічне правління. На рубежі VIII-IX ст. придніпровський союз союзів племен “Руська земля” об’єднував не лише регіони Київського, Переяславського, Чернігівського князівств, а за твердженням академіка Б. Рибакова, охоплював територію близько 120 тис. кв. км. і сягав на північ аж до Західної Двіни. Правила у цьому державному об’єднанні, згідно з літописом, династія Кия, представниками якої в IX ст. були Дір і Аскольд.

Змістом завершального етапу формування давньоруської державності є об’єднання південного й північного ранньодер-жавних утворень у Давньоруську державу з центром у Києві. На півночі також об’єдналися ільменські слов’яни (словени, кривичі) й окремі неслов’янські племена (меря, весь, мурома) навколо

Новгорода. Проте, за літописом, ці племена не змогли самі зорганізувати державу і запросили на князювання варягів. 882 року представник новгородської знаті Олег, родич або воєначальник варязького князя Рюрика, захопив Київ, підступно вбив Асколь-да і Діра й утвердився на Київському престолі. Цьому сприяла політична криза в київський державі внаслідок невдоволення народних мас частими воєнними походами і хрещенням правлячої верхівки, в тому числі й Аскольда. Внаслідок династичного перевороту об’єдналися два величезні слов’янські центри. Ця подія традиційно вважається датою утворення однієї з найбільших країн Європи, найменованої істориками “Київська Русь”.

Звичайно, Олег аж ніяк не був творцем держави для русів. Він не спромігся навіть запровадити тут республіканську форму правління, яка існувала в Новгороді. Київська монархічна держава на той час здобула міжнародне визнання, утвердивши себе в історії європейської цивілізації першим договором із Візантією (860 р.).

Процес консолідації слов’янських земель об’єктивно зумовлений певними внутрішніми факторами: спільністю території, тісни-ми економічними зв’язками, спорідненістю матеріальної та духовної культури, релігії, схожістю мови, традицій, суспільного, державного, військового устрою, судочинства, звичаєвого права. Серед зовнішніх чинників об’єднання чи не головною була необхідність спільної боротьби проти експансії сусідніх народів.

Літописна легенда про варязьке походження династії руських князів використана в так званій норманській теорії, представники якої відмовляють східним слов’янам у здатності створити власну державу. Норманізм ще в XVIII ст. започаткували німецькі вчені Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер. Вони, до речі, працювали в Російській академії наук, а в своїх працях штучно перебільшували роль варягів у долі Русі, вважаючи норманів засновниками східнослов’янської державності. У XIX ст. їх підтри-мали М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін. Наукову неспроможність норманізму переконливо довели М. Ломоносов, М. Гру-шевський, Б. Греков, Б. Рибаков, та ін. Історик права М. Влади-мирський-Буданов зазначав, що варяги-князі застали тут готовий державний устрій. Вплив варягів на Русь не мав вирішального значення, бо вони перебували на тому самому рівні розвитку, що й русичі. Норманська теорія походження Давньоруської держави втратила наукове значення. Рідкісні вияви сучасного норманізму, переважно за рубежем, віддзеркалюють суто політичні чи патріотичні мотиви.

Не підтвердилися також і спроби пояснити виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму. Прихильни-ки цієї теорії вважають, що Давньоруська держава була утворена Хозарським каганатом, а київські князі були, відповідно, тюркського походження. Активно відстоює хозарську гіпотезу професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак в своїй праці “Походження Русі” (1992 р.). У цьому зв’язку можна зазначити лише те, що необхідність боротьби з набігами хозарських племен змушувала слов’ян консолідовувати свої сили й об’єдну-ватися навколо Києва. Отже, виникнення Давньоруської держави з центром у Києві — закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов’ян.