В сільській школі

(виступ на науково-практичній конференції «Південь України: спадщина та сучасні дослідження»)

О. І. Титаренко, вчитель історії

Новокрасненської ЗОШ

Арбузинського району

Проблеми вчителів сільської школи, в тому числі і тих, хто займається краєзнавством, відомі всім. Так, ми дійсно не маємо доступу до архівів, наші бібліотеки не маютьпотрібної літератури навіть на елементарному рівні, Інтернет нам тільки сниться, сучасна оргтехніка теж не для нас, а щоб зробити фотографію, нам треба двічі з'їздити до райцентру за 11 км, витрачаючи на дорогу стільки ж, скільки коштують самі фотографії.

Але ми маємо те, чого немає в жодній найпрестижнішій міській школі – ми маємо можливість спілкуватися з живими свідками історичних подій. В якому місті до учня може підійти бабуся і сказати: «Синок, ти там цікавився Прохором і Марією, так от я їх майже не пам'ятаю, але Віра Сергіївна жила коло них і може щось розказати» (точна цитата з реальної розмови)? І буквально в лічені дні ми отримуємо таку кількість інформації, що на її аналіз, співставлення і пошук істини треба витратити тижні і навіть місяці. Тому було б гріхом не скористатися такою можливістю, поки люди, які пережили і славні, і трагічні сторінки нашої історії, ще живі. А їх свідчення набагато цінніші, ніж писана-переписана зовсім ще недавня історія, і саме в розповідях очевидців можна знайти істину частіше, ніж в наукових працях чи навіть архівах. Не будемо обманювати себе – ми прекрасно знаємо, що архівні документи складалися людьми – людьми зі своїми поглядами, зі своїм баченням тих чи інших подій в вигідному для себе світлі. Класичний приклад – «Повесть временных лет», яка писалася в угоду Ярославу Мудрому, заплутавши історію так, що сьогодні ми вже не віримо в гріховність Святополка і ще не віримо в підступність Ярослава. А в тому, що очевидці можуть досить точно відтворити істину, я переконувався не раз. Про те, що перед війною мости в Бресті були розміновані радянськими мінерами, я знав з розповідей свого односельчанина Володимира Тимофійовича Величка ще з тих часів, коли Віктор Суворов і не мріяв писати свій «Ледокол», а про події, які нещодавно показали в телефільмі «Штрафбат» я почув ще в 1965(!) році від учасників Великої Вітчизняної війни.

З інших переваг сільської школи треба відзначити недостатнє науково-обґрунтоване вивчення сільської місцевості. Багато сіл практично не досліджувалися, а так звані офіційні історії, які періодично передруковуються, змінюючи авторів, є, в більшості випадків сумішшю легенд, авторських домислів і перекручень історичних фактів. Достатньо сказати, що до недавнього часу територія нашого села, яка знаходиться на 20 км північніше колишнього центру Буго-Гардівської паланки вважалася ледь не споконвічно турецькою. Тому для краєзнавців село – дійсно краєзнавча «цілина». і якщо в містах, при наявності літераторів, журналістів, науковців вже немає що досліджувати і інколи з'являються дослідження типу «Людина, яка бачила того, хто бачив Леніна», то в селі тільки вчитель-краєзнавець може дослідити дійсну історію села і своїми зусиллями добитися такого виховного ефекту, якого ніякими закликами, лекціями і бесідами не доб'єшся. Місцевий патріотизм, тобто любов до своєї малої Батьківщини, виховується практично тільки краєзнавчою пошуковою роботою. І якщо для міських краєзнавців постає питання, що б ще дослідити, то для нас актуальними є питання, відомі ще з часів Чернишевського та Леніна «Що робити?» та «З чого почати?».

Хочу зазначити, що ми почали планомірну краєзнавчу роботу з виходом проекту програми «Степова Еллада». Можна багато говорити про її недоліки, але факт залишається фактом – сьогодні це єдиний дороговказ для краєзнавців, що працюють в сільській школі. Наша школа запровадила цю програму ще в 2003 році, тобто з моменту її створення. І хоча цей курс вважається факультативним, він охоплює практично всіх учнів від першого класу до випускного. І напевне тільки завдяки наявності цієї програми учні школи започаткували свій власний проект «Земля наших батьків» (це загально шкільний проект), а кожен клас обрав собі певний напрямок. Таке поєднання зусиль учителів і учнів, без сумніву, дасть (і вже дає) позитивні результати.

І наступна перевага сільської школи теж пов'язана з співпрацею учнів та батьків. Просвітницька робота учнів серед батьків проводиться з надзвичайним ефектом. Коли тато, почувши від своєї дитини невідомі йому факти з історії села, він допоможе своєму сину чи доньці сфотографувати, підвезе куди потрібно і сам розпитає старожилів. А така співпраця нам конче необхідна, бо краєзнавство, на жаль, - недешева справа, а попри наявність обласних і районних програм розвитку краєзнавства, кошти, передбачені під ці програми, до сільської школи не доходять, тому багато наших робіт, які отримали визнання і на рівні області, і на рівні всієї країни, існують тільки в одному екземплярі, і той знаходиться не в нас. Правда, з цього приводу мої учні не комплексують, сповідуючи принципи «нам не рыба важна, сам процесс важен».

Ще одна проблема, яка не потребує ніяких матеріальних витрат. Всі конкурси, які стосуються краєзнавчої роботи, повинні враховуватися першочергово при визначенні рейтингу школи чи району. Бурхливий потік можливих і неможливих конкурсів, оголошених і газетами, і фірмами заливає школи, і у всіх цих конкурсах участь обов'язкова, в той же час конкурси з краєзнавства посідають досить скромне місце пасербиці.

Колись Альберт Ейнштейн сказав: «Як робляться відкриття? – Дуже просто, всі знають, це неможливо, але знаходиться невіглас, який цього не знає, і саме він робить відкриття». Тільки одна цитата з нашого альбому «Кірсанова балка»: «Я шістдесят років прожив в селі, пройшов його і вздовж, і впоперек. Але та робота, яку виконують учні школи, змусила мене подивитися по-новому на знайомі краєвиди і зрозуміти настільки наше село красиве. Сільський голова (до речі автор кількох книжок, присвячених рідному селу)». Іншими словами, ми поставили перед собою завдання – з нічого зробити щось значуще. Такі наші альбоми «Річка нашого дитинства», «Свято-Успенська церква в Новокрасному», «Тече річка невеличка», які були переможцями обласних конкурсів, згадана вже «Кірсанова балка», «Меморіальна кімната М.Л. Кропивницького в Новокрасненській школі», існуючі проекти, над якими учні працюють – «Село з історією довжиною в людське життя» (про загибле село, яке проіснувало 75 років), «Млин у Новокрасному» та багато (і дійсно багато) інших.

І напри кінець, кілька ідей наших школярів. Працюючи над альбомом «Річка нашого дитинства», в якому до дрібниць досліджувалася дільниця річки Малої Корабельної в межах нашого села в учнів виникла наполеонівська ідея описати таким чином весь басейн південного Бугу. Навіть назву проекту придумали – «Гіпаніс». Уявимо собі, що учні області зроблять дослідження кожної річки, кожного струмка в басейні південного Бугу. Таку ж роботу виконають і вінничани, і учні Хмельницької, Кіровоградської, Черкаської і Київської областей. Уявляєте, якщо ці роботи звести докупи – унікальнішої енциклопедії однієї річки взагалі в історії не було.

Ще одна ідея – це створення топонімічного словника Миколаївської області. Ця робота ведеться практично в кожній школі, а там, де діє програма «Степова Еллада», – це обов'язкова умова. Залишається тільки зібрати, систематизувати, знайти кошти і видати такий словник. І хоча останні слова звучать дещо іронічно, в кожному жарті є частка правди, і надіюсь, що це колись буде зроблено.

І нарешті, останнє побажання – частіше зустрічатися і обмінюватися інформацією – жодна публікація не може замінити живого спілкування, а кожному з нас є і що послухати, і є що сказати.