Сфрагістика

Сфрагістика – спеціальна історична дисципліна яка досліджує історію виготовлення і використання печаток (від грец. — сфрагіс, печатка), також в обігу використовують термін сіґілографія (від латинської — сіґіллюм, печатка). Печаткове мистецтво появилося вперше у східних народів (Єгипет, Вавилон), від них перебрали його греки й римляни, далі воно перейшло на українські землі до скіфів, сарматів, антів, ґотів. Печаткове право (спершу звичаєве, а пізніше державне) було впорядковане за ранньої доби Київської Русі. Печаткознавство бере свої витоки з ХІІІ ст. на теренах Німеччини, а згодом інтерес до цієї галузі поширюється у всьому європейському просторі.

Термін «печатка» (П.) охоплює два поняття:

1. Прилад (камінний, металевий тощо) до витискування чи прикладання (матриця);

2. Відтиск (на металі, воску тощо) або відбитка мастилом (на пергамені, папері тощо).

У ХІХ ст. з’явився так званий «штемпель» (укр. «печатка»), виготовлений з гуми чи еластичної речовини, який залишає не рельєфне зображення, а лише відтиск, подібний до друкованого. Приблизно до ХІІ ст.. печатки були однобічні й прикладні, а згодом переважно двобічні (лицевий та зворотний бік) і привісні. Найдавніші згадки про печатки на теренах України знаходимо в літописах: «Ношаху сли печати злати, а гостье сребрени» (договір князя Ігоря з Візантією 945 р.; печатки послів були золоті, а купців срібні) і «написахом на харатья сей й своими печатьми запечатахом» (договір князя Святослава Ігоревича з греками 971 р.). Уже в Х ст. зустрічаємо диференційовані печатки.: княжі, урядницькі, особисті й ін.

Українська сфрагістика мала від давніших часів певне розчленування матеріалів печатних відтисків, наприклад, металів (золото, срібло, оливо тощо) чи інших речовин (віск, сургуч). Вона означувала ще з середньовіччя титули осіб, які були охоронцями й завідувачами найважливіших печаток. До них належав, наприклад, печатник — начальник королівської чи княжої канцелярії за княжих часів і генеральний писар у гетьманській державі. Українська сфрагістика витворила свій стиль (однією з його особливостей є, восьмикутна печатка майже невідома в інших країнах) і назагал високий мистецький рівень.

Державні печатки них належать: великокняжі й князівські київської, галицько-волинської й литовсько-руської доби; гетьманські, УНР, Української Держави та УРСР.

Державна печатка Київської доби діляться на три основні типи. Найдавніший, архаїчний (краще — староруський) тип існував приблизно до Х ст. На цих печатках зображений дідичний знак Київської династії — тризуб - двозуб. До них належать найдавніші нам відомі печатки Святослава Ігоревича (одна з них двобічна: на лицевому боці двозуб, а на зворотному — розета). З прийняттям християнства постав новий тип княжої печатки, греко-руський, що існував приблизно до ХІ ст. На лицевому боці зображують християнське ім’я князя, а на зворотному — на кілька рядків напис (леґенда) грецькою мовою «Господи, поможи рабові своєму... (християнське ім’я власника) архонтові Руси». До них належить печатки Ярослава Мудрого: на лицевому боці зображення св. Юрія, а на зворотному напис: «Господи, поможи рабові своєму Георгієві архонтові». У ХІІ ст. витворився новий тип княжих печаток, що тривав приблизно до кінця ХІІІ ст., який характеризується такими ознаками: а) на лицевому боці святий однойменний князя, а на зворотному — тризуб - двозуб; б) святий однойменний і святий однойменний батька володаря на звороті; в) святий однойменний і зображення Ісуса Христа на звороті; г) святий однойменний й ініціали ІС ХС на звороті; ґ) різні зображення з поступовим переходом з грецької на староукраїнську мову та залишки грецько-руського типу, типу печатки Володимира Мономаха, на якій зображено святого Василія і грецький напис: «Печать Василія найблагороднішого архонта Руси Мономаха».

В Галицько-Волинській державі печатки з ХІІІ ст. ґрунтовно змінилися. Вони наскрізь, готичні й геральдичні, а їхні легенди — латинські. Цей новий тип перейшов пізніше до вжитку Литовсько-Руського князівства. Печатка Юрія Львовича І має на лицевому боці зображення сидячого на троні короля і латинський двокільний напис — S. (сіґіллюм) Domini Georgi Regis Rusie, а на зворотному — зображення лицаря-вершника з гербовим щитом, з династично-державним левом на лівому плечі та з корогвою в правиці і напис «S. Domini Georgi Ducis Ladimerie». Печатки князя Володислава Опольського, який правив Галичиною як намісник короля Людовика, представляє сидячого на троні монарха з мечем у правиці, між двома гербовими щитами — Шлезьку і Руси (лев), оточеного латинським написом: «Володислав Божою милістю Опольський, Вєлюнський і Руської землі дідичний володар».

На печатках литовсько-руської доби була звичайно постать сидячого князя або литовсько-руська «погонь» (геральдичне зображення лицаря-вершника з піднятим у правиці мечем і з подвійним хрестом на щиті на лівому плечі), а навколо були, як правило, розміщені гербові щити складових великих князівств (Литви, Жмуді, Волині, Києва, тощо), що відповідало печатковій легенді, з титулами даного Великого князя.

З 1648 р. постав ряд нових державних печаток — гетьманських, званих у тогочасних документах «військових» або «державних», їхнє зображення «лицаря-козака з мушкетом» продовжувало традицію Великого війська Запорізького, що з’явилися у другій половині XVI ст. Печатка гетьмана Б. Хмельницького мала це зображення з довкільним написом: «Печать Воиска Его Королевьскои (після 1654 — Царської) Милости Запорозького». Винятком була печатка гетьмана І. Виговського з зображенням його родового герба і з дворянським написом: «Іоанъ Виговскии Киевски Воіевода Генералъ Киевски Гетьманъ Великий Князтва Руского Староста Чигрніньскиі». Печатка гетьмана І. Мазепи має традиційне зображення лицаря-козака, з довкільним написом: «Печать Малои Россіи Воиска их Царского Пресветлого Величества Запорозького». Розрив між Україною й Росією позначився на печатці гетьмана П. Орлика, на якій, крім зображення лицаря-козака, є леґенда «Печать Малоі Росіи Славного Воиска Запорожского». Гетьман К. Розумовський вживав традиційну печатку з «лицарем-козаком». По скасуванні гетьманату затверджено 1766 для Малоросійської Колегії нову печатку: імператорський орел з нагрудним і розділеним на 5 полів щитом, а на цих полях герби п’яти князівств: київського, чернігівського, переяславського, новгородсіверського і стародубського. Крім так званих «військових» печаток, гетьмани для печатання менш важливих документів іноді користувалися своїми приватними печатками з зображенням родових чи особистих гербів.

У ХІХ ст. українські сфрагістичні пам’ятки простежуються в монастирських установах.

Перші печатки відновленої української державності були затверджені ухвалою Української Центральної Ради 22. ІІІ. 1918 р. Встановлено дві печатки.: велику для важливіших державних документів і малу для менш важливих (за проектом В. Кричевського). Обидві П. дуже подібні. У великій вміщено на центральному полі тризуб, оточений обабіч і внизу рослинним орнаментом, а в малій печатці — на цьому ж полі тризуб, обрамований ромбоподібним орнаментом. Довкільний напис «Українська Народна Республіка» на обох печатках оздоблений трьома кільцями, що розділяють слова державної назви. Державні печатки за Гетьманату мала на центральному полі традиційне зображення «лицаря-козака» з тризубом нагорі та довкільним написом «Українська Держава».

На ці ж роки припадають печатки новостворених на українських землях держав, що не мали всеукраїнського значення: ЗУНР, Кубанського Краю, Крим. Краю і недовго Галицької РСР; вони (за винятком УРСР) мали зображення крайових гербів. Це стосується також печатки Карпатської України 1939 р.

Печатки радянської України мають у центрі герб УРСР, а довкільний напис вказує на приналежність печатки; ними можуть користуватися тільки вищі, центральні й місцеві урядові установи, як також їхні відділи, що виконують самостійні функції. Деякі державні установи підлеглого характеру користувалися безгербовими печатками, напис яких вказує на приналежність і підпорядкування даної установи; це стосується також суспільних, кооперативних установ. Печатки УРСР змінювалася разом з зміною державного герба УРСР: 1) гербовий щит з перехрещеними молотом і серпом у сонячному проміні, оточений пшеничними колосками, перев’язаними стрічкою з написом «Пролетарі всіх країн єднайтеся» і назвою республіки українською і російською мовами (постанова ЦВК УСРР 14. 3. 1919 р.); 2) напис тільки українською мовою, а ініціали УРСР вміщені в гербовому щиті над молотом і серпом (конституція УСРР 1929 р.); 3) ініціали УСРР замінені ініціалами УРСР (Конституція 30. 1. 1937 р.); 4) над щитом уміщено п’ятикутну зірку, напис знову двомовний, а замість нащитних ініціалів на стрічці одномовна назва республіки «Українська РСР» (закон від 5. 6. 1950 р.).

Територіальні печатки — це печатки княжих уділів і волостей, провінцій Князівства Литовського, українських воєводств та їхніх складових частин у межах Королівства Польського, полків і запорізьких паланок (та їх складових частин), Гетьманської держави, намісницькі, губернські в складі Російської Імперії, коронно-крайові та інші в складі Австрійської Імперії та всі інші печатки аж до 1918 р.

У середні віки були зроблені перші спроби систематизувати сфрагістичні знання, встановити найзагальніші принципи дослі­дження печаток, як знаків засвідчення вірогідності документів. Причиною цього була запекла боротьба за землю, феодальні привілеї та майнові права, що досить часто супроводжувалися підробкою документів, у тому числі і привішених до них печаток. Тому для визначення автентичності актів необхідна була документальна експертиза. Оскільки перевірка вірогідності документів проводилась виключно в практичних цілях, центрами дослідження печаток стають середньовічні суди, державні та духовні установи, які видавали документи. На перше місце серед них висувається канцелярія папи римського, де були складені спеціальні списки всіх можливих способів підробки печаток. У листі папи Інокентія III з 1198 р. до каноніків Мілана наводиться десять можливих зразків фальшування печаток, починаючи від випадків прикладання примітивно карбованих фальшивих печаток і кінчаючи майстерним способом зняття печаток з оригінальних документів і прикріплення їх до сфальсифікованих актів. Реєстри папи римського мали двояке значення, вони не лише застерігали ченців від підроблених сфрагістичних знаків, а й служили зразком для власних фальшувань. Відомо, що у середньовіччя монастирі були найбільшими центрами фальсифікації документів.

Першим автором, що осягнув усю сукупність сфрагістичних знань своєї епохи, був Конрад з Муре, канонік Цюріха. У своєму трактаті «Summa de arte prosandi», написаному 1275 р., він подає правила укладання документів. Шостий роз­діл цього рукопису присвячений знакам посвідчення актів, зокрема печаткам. Виходячи із сучасної йому практики, автор викладає основи практичної сфрагістики: типи печаток залежно від власників, форму й колір пам'яток, способи їх прикладання до актів, матеріал відтисків, на печатні зображення та написи, правове значення печаток, спів падання осіб, згаданих у документах, з написами привішених до них печаток, випадки користування чужими печатками тощо. Трактат Конрада з Муре був першою і, по-суті, єдиною працею з практичної сфрагістики у середньовічній Західній Європі. На подібних засадах розвивалась також практична сфра­гістика Росії, центрами її були московські прикази та суди всіх інстанцій. Ріст міжнародного престижу Росії спричинився у середині XVII ст. до пожвавлення дипломатичних відносин між Москвою і країнами Європи та Азії. У Посольському приказі (інша назва — Державний приказ посольської печатки), який відав зносинами з іноземними урядами, були складені спеціальні довідники з дипломатичної переписки. Значна увага в них приділялась печаткам — складовим елементам грамот і листів. Так, 1666 р. маляр Станіслав Лопуцький виконав царю Олексію Михайловичу «...знамя (зображення гербу.) а на нем четырнадцать печатей разных государств». На початку 70-х років XVII ст. правитель Посольського приказу А. С. Матвєєв написав твір «Всех Великих князей московских й всея Росии самодержавцев персони, титла й печати, как они великие государи сами себя описывали; также всех государей христианских й бусурманских, которые имеют ссылки с Вами великим государем, персони их, титла и печати». Рукопис праці не зберігся, але про його зміст можна судити з «Большой государственной книги» 1672 р., так званого «Титулярника», написаного під керівництвом А. С. Матвеєва перекладачем Посольського приказу Миколою Спафарієм та піддячим Петром Долгово. Малюнки до «Титулярника» майстерно виконали золотописці Григорій Благушин, Федір Лопов, Матвій Андрєєв, Дмитро Квачевський та ін. «Большая государственная книга» є унікальною пам’яткою середньовічної геральдики і сфрагістики, в якій зібрані відомості про печатки та герби Росії, Англії, Франції, Іспанії, Італії, Швеції, Речі Посполитої, Великого Литовського князівства, Данії, Голландії, Флоренції, Бранденбурзького курфюрста, Константинопольського, Олександрійсько­го, Антіохійського, Єрусалимського та Московського патріархів, великих торгових міст Гамбурга і Любека.

Досить широко застосовувались печатки у судовій практиці Росії. На основі сфрагістичного аналізу встановлювали вірогідність документів, виявляли підробки та інші зловживання. У правій грамоті 1566 р. розповідається, як під час одного судового процесу позивач Субота Стромилін підробку спірних документів пояснив тим, що «печати порчены», вони повинні бути «на нитях белых, а не шелку». Суд визнав слушність доказу і грамоту як підроблену відхилив.

Таким чином, сфрагістика у середні віки залишалась сумою практичних навичок, розрізнених прийомів сфрагістичного аналізу, що використовувались при експертизі документів. Але нагромаджені в той час знання про печатки мали важливе значення для закладання наукових основ допоміжної історичної дисципліни — сфрагістики.

Родоначальниками наукової сфрагістики стали мавристи — члени духовної конгрегації св. Мавра, центром якої був французький монастир ордену бенедиктинців Сен-Жермен-де-Пре. Конгрегація мавристів була заснована в 1618 р., коли у Франції точились гострі релігійні війни. Виступаючи проти протестантів і намагаючись отримати першість у цій боротьбі, мавристи виявили і опублікували значну кількість корисних їм історичних документів. Вони виробили правила критичного видання писаних джерел і, тим самим, заклали основи допоміжних історичних дисциплін. Найчіткіше мета сфрагістики сформульована в класичній праці відомого мавриста Жана Мабільйона «De re diplomatica libri sex» («Шість книг про річ дипломатичну»), виданій у 1681 р. Ж. Мабільйон вважав печатки невід’ємним елементом документів і запропонував використовувати їх при визначенні достовірності історичних джерел. Сфрагістика мавристів була тісно пов'язана з практичною сфрагістикою середньовіччя, але за своєю природою та метою вивчення вона стояла на якісно відмінній основі. У праці Ж. Мабільйона розглядалось вузьке коло сфрагістичних матеріалів, в основному, з бенедиктинських архівосховищ Франції. У книзі іншого дослідника сфрагістики — німецького юриста М. Гейнекція «De veteribus Germanorium aliarumjue nationum sigillis», що вийшла у 1709 р., подано систематичний огляд усіх відомих на той час видів і типів печаток. М. Гейнекцій збагачує проблематику дисципліни, закладає основи наукової сфрагістики. Протягом XVIII—XIX ст. сфрагістика була складовою частиною дипломатики. Так, відомий дослідник дипломатики Йоган Гейман, який запровадив термін «сфрагістика», фахівець у галузі дипломатики і геральдики Й. X. Гаттерер, професор Харківського університету К. П. Паулович та інші відносили сфрагістику до семіотики — одного з розділів дипломатики, присвяченого знакам засвідчення документів. За допомогою печаток здійснювалась перевірка достовірності джерел, визначались час і місце написання документів, їх можливі автори. Це мало особливо велике значення при дослідженні тих актів, що збереглись фрагментарно, на яких були відсутні дати і підписи. У другій половині XIX ст., коли видання і вивчення писаних джерел набрало широкого розмаху, дослідникам сфрагістики вдалося вирішити багато складних і важливих джерелознавчих питань, що дозволило уникнути багатьох помилок при відтворенні, історичного минулого. Наприклад, відомий російський дослідник сфрагістики М. П. Лихачов виявив підробку жалуваних грамот роду Протасьєвих, які неодноразово використовувались істориками (В. О. Ключевський, В. І. Сергієвич та ін.) для обґрунтування теорії спадковості кормлінь. Сфрагістична експертиза не обов’язково вимагає наявності печаток на документах. Встановити підробку, з’ясувати непоро­зуміння і сумніви можна також за допомогою аналізу коротких описів затверджуючих документ печаток, які подавались у заключній частині багатьох грамот та актів. Так, зокрема, перевіряється вірогідність списків та копій документів. Історико-дипломатичний аспект сфрагістичних досліджень підкреслюється М. Лихачовим у курсі лекцій з дипломатики. «В целом своем обьеме,— зазначав він,— входит в дипломатику учение о печатях — сфрагистика или иначе сигиллография. Исключение должен составить только тот спорный отдел сфрагистики, как самостоятельного знання, где печати рассматриваются как памятники истории искусства». У визначенні М. П. Лихачова акцентовано увагу на основну тенденцію розвитку сфрагістики, як одного із підрозділів дипломатики, але, воно не відображало повною мірою тогочасного стану розробку цієї дисципліни. Ще з середини XIX ст. в історіографі, Росії намітився інший напрям у дослідженні сфрагістичних пам’яток. Він характеризується тісним взаємозв’язком сфрагістики з другими допоміжними історичними дисциплінами.

Проблемою української сфрагістики в ХІХ – ХХ ст.. цікавилися дослідники: Б. Барвінський, К. Болсуновський, М. Грушевський, П. Єфименко, О. Лазаревський, І. Луцький, Є. Люценко, граф Г. Милорадович, В. Модзалевський, Ю. Нарбут, М. Петров, Марія й Михайло Слабченки, А. Стороженко, пізніше К. Антипович, М. Битинський, П. Клименко, Р. Климкевич, І. Крип’якевич, Я. Пастернак, В. Прокопович, В. Сенютович-Бережний, А. Барсуков, Є. Каменцева, А. Лаппо-Данилевський, Н. Лихачев, В. Лукомський, Б. Рибаков, В. Янин, М. Ґумовський, Ф. Пєкосінський, В. Семковіч, А. Вериґа-Даровський, В. Вітті, В. Евальд, Н. Банеску. Останні десятиріччя позначилися більшим зацікавленням сфрагістикою в СРСР, зокрема в УРСР (праці Д. Бліфельда, В. Гавриленка, О. Маркевича, В. Стрельського, В. Фоменка). Останімм часом значнний внесок у дослідження української сфрагістики зробив В.Перкун.

Речові матеріали української сфрагістики зберігаються в численних архівах і музеях Російської Федерації і України, зокрема в Державному Ермітажі в Санкт-Петербурзі, Державному Історичному Музеї в Москві, Київському Державному Історичному Музеї, Інституті Археології АН України, Львівському Музеї та в Інституті Суспільних Наук у Львові, у приватних колекціях, а також у Білорусії, Латвії, Литві, Польщі, Німеччині, Франції, Румунії, Угорщині, Болгарії, Греції, Туреччині, США.