double arrow

Судові витрати


Однією з головних ознак правової держави є захист прав та законних інтересів суб'єктів господарювання, покладений законом на різні державні органи та організації. Важлива роль в його здійсненні належить суду. На здійснення вказаної діяльності держава витрачає грошові кошти, які виділяються з Державного бюджету України. Виділені кошти, що становлять прямі витра­ти держави на правосуддя, витрачаються на виплату заробітної плати суддям і персоналу судів, експертних установ, утримання та ремонт приміщень, придбання устаткування й інвентарю, за­доволення потреб у канцелярських виробах, покриття поштових витрат та інші цілі. Незначна їх частина у передбачених законом випадках покладається на осіб, які беруть участь у справі.

Як свідчить аналіз наукових праць, під судовими витратами розуміють тільки ті, які законом покладаються на сторони у справі і третіх осіб. Таке розуміння судових витрат створює враження, що начебто всі витрати несуть тільки ці особи, що не відповідає дійсності. Тому при розгляді цього питання, як і при визначенні поняття судових витрат, насамперед варто мати на увазі витрати держави. Це дасть можливість показати не тільки незначність витрат для осіб, які беруть участь у справі, порівняно з державними витратами, а й доступність судової форми захисту прав та законних суб'єктів господарювання1.




1 Див.: Богля С.С. Відображення в інституті судових витрат принципів процесуальної економії та доступності судового захисту // Проблеми пра­вознавства та правоохоронної діяльності. — 2003. — № 2. — С 233—288.





Практика свідчить, що в нормативному регулюванні інс­титуту судових витрат є окремі недоліки. На практиці мають місце помилки, які можна пояснити не тільки недостатнім законодавчим регулюванням окремих положень судових вит­рат у господарському процесі, а й недостатньою теоретичною розробкою проблем цього інституту. У правовій науці проблема судових витрат в останні десятиріччя не піддавалася комплек­сній монографічній розробці, практично відсутні і спеціальні дослідження окремих його положень.

У господарському процесі судові витрати, покладені на сторони і третіх осіб, характеризуються своєю незначністю. Необхідно досить критично ставитися до положення, що діє й нині у деяких державах, про те, що жодні судові витрати у господарських справах не можуть покриватися за рахунок де­ржавних коштів, за винятком тих випадків, коли справа велася посадовими особами та публічними організаціями. Дорожнеча судового процесу робить правосуддя майже недоступним для малозабезпечених суб'єктів.

В літературі відзначається, що норми, які регулюють відно­сини, пов'язані із судовими витратами, становлять самостійний інститут господарського процесуального права. Однак таке твердження вимагає відповідних уточнень та пояснень з метою визначення подальших шляхів дослідження цього інституту та перспектив його розвитку.



Інститут судових витрат є самостійним інститутом госпо­дарського процесуального права і передбачає сукупність норм, що регулюють усі основні питання щодо судових витрат у господарському процесі. Вони досить детально регламентують види судових витрат у господарських справах, їх розподіл між сторонами, стягнення тощо. Ця обставина підтверджує, що це не просто сукупність процесуальних норм, які регламентують певні фрагменти господарського процесу, а їх система, що за­безпечує відносно завершене регулювання більшості аспектів процесуальних відносин. Тому не випадково, що в подальших главах та розділах ГПК майже не міститься правових норм, що регулюють судові витрати.

Інститут судових витрат в господарському процесі складаєть­ся не тільки з норм господарського процесуального права, а й містить також норми фінансового права. Норми фінансового права регулюють порядок сплати державного мита, звернення до фінансових органів тощо. Ціна позову, об'єднання і розподіл вимог, звільнення від сплати судових витрат, відстрочка, роз­строчка їхньої сплати і багато інших відносин, що виникають між судом та іншими учасниками процесу, регулюються нор­мами господарського процесуального права.




Судові витрати безпосередньо пов'язані з принципом про­цесуальної економії. Режиму економії необхідно дотримува­тися при здійсненні правосуддя, а дія принципу має полягати в прагненні до досягнення найкращих результатів із наймен­шими витратами сил, коштів і часу. Принцип процесуальної економії, крім швидкості, оперативності процесу, охоплює також економію коштів держави й осіб, які беруть участь у справі, що витрачаються при розгляді справи. Швидкість, оперативність слід розуміти не тільки як своєчасний розгляд спору, а й як інтенсивне здійснення визначених процесуальних дій для підвищення продуктивності праці в процесі розгляду усієї справи в цілому. У такому розумінні й інтенсивність розгляду справ, і економія коштів досягаються шляхом вибору оптимального варіанта, раціонального використання проце­суальних коштів1.

Іншим важливим принципом, що знаходить реалізацію в інституті судових витрат, є принцип доступності судового захисту прав і інтересів. Закріплене Конституцією право на судовий захист реально забезпечується широкими політич­ними, економічними, соціальними і правовими гарантіями. Серед правових гарантій важливе місце посідають норми інституту судових витрат. Використовуючи ці гарантії, будь-яка заінтересована в розгляді правового спору особа може безперешкодно звернутися до суду за захистом прав. Гарантією доступності судового захисту є порівняно невеликий розмір судових витрат.

Водночас встановлений законом обов'язок сплати судових витрат покликаний також здійснювати попереджувальний вплив на сторони для того, щоб спонукати їх виконувати обов'язки один перед одним добровільно, не доводячи справи до суду і відгородити суди від висування свідомо необгрун­тованих позовів.

З урахуванням зазначеного судові витрати можна визначити як частину витрат держави на здійснення правосуддя, покла­дену законом на сторони і третіх осіб з метою їхньої компен­сації, спонукання до добровільного виконання обов'язків і запобігання необгрунтованим зверненням до суду.

Склад та розподіл судових витрат. Правове регулювання судових витрат в господарському процесі здійснюється нор­мами розділу VI ГПК (статті 44—49).

1 Див.: Богля С.С. Судові витрати в цивільному судочинстві: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Харків, 2005. — С. 10.





Відповідно до розділу VI Кодексу судовими витратами є пов'язані з розглядом справи в господарському суді витрати, які складаються з державного мита, сум, що підлягають сплаті за проведення експертизи (аудиту), призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, сплати послуг перекладача, ад­воката, витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи.

До інших витрат згідно зі ст. 44 ГПК належать зокрема суми, які підлягають сплаті особам, викликаним до госпо­дарського суду для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи.

Державне мито. Згідно з ч. 1 ст. 46 ГПК державне мито сплачується чи стягується в дохід Державного бюджету України в порядку і розмірі, встановлених законодавством України.

Виходячи з цього, слід керуватись зокрема Декретом Ка­бінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. № 7-93 «Про державне мито» та Інструкцією про порядок обчислення та справляння державного мита, затвердженою наказом Головної державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 р. № 15.

Державне мито справляється з первісних та зустрічних по­зовних заяв майнового і немайнового характеру, у тому числі із заяв про визнання недійсними повністю або частково актів з підстав, зазначених у законодавстві; із заяв про відшкодування моральної (немайнової) шкоди; зі спорів, що виникають при укладенні, зміні, розірваній господарських договорів чи виз­нанні їх недійсними; із заяв кредиторів про порушення справ про банкрутство та кредиторів, які звертаються з майновими вимогами до боржника після опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство; із апеляційних і касацій­них скарг на рішення та постанови та про перегляд рішень, ухвал, постанов за нововиявленими обставинами.

Ставки державного мита встановлюються в таких розмірах:

а) із заяв майнового характеру — 1% ціни позову, але не
менше 6 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не
більше 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

б) із позовних заяв немайнового характеру, в тому числі із
заяв про визнання недійсними повністю або частково актів
ненормативного характеру; із заяв кредиторів про порушення
справ про банкрутство, а також із заяв кредиторів, які зверта­
ються з майновими вимогами до боржника після оголошення
про порушення справи про банкрутство — 5 неоподатковува­
них мінімумів доходів громадян;


в) із позовних заяв у спорах, що виникають під час ук­
ладення, зміни або розірвання господарських договорів —
5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

г) із апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови,
а також заяв про перегляд їх за нововиявленими обставинами
50% ставки, що підлягає сплаті у разі подання заяви, для розгля­
ду спору в першій інстанції, а із спорів майнового характеру —
50% ставки, обчисленої, виходячи з оспорюваної суми.

З питань сплати державного мита слід керуватися роз'я­сненням Президії Вищого арбітражного суду України від 4 березня 1998 р. № 02-5/78 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального ко­дексу України», а у разі сплати державного мита в іноземній валюті — роз'ясненням Президії Вищого арбітражного суду України від 17 лютого 1994 р. № 02-5/114 «Про деякі питання визначення ціни позову, підсудності справ та сплати держав­ного мита».

Державне мито сплачується готівкою, митними марками і шляхом перерахувань з рахунку платника в кредитній установі.

З позовів, шо подаються до господарського суду в інозем­ній валюті, державне мито сплачується в іноземній валюті. У разі коли розмір ставок державного мита передбачено в частинах неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, державне мито сплачується в іноземній валюті з урахуванням курсу грошової одиниці Національного банку України, крім випадків, коли фізичні особи та іноземні юридичні особи, що відповідно постійно проживають або знаходяться за межами України, сплачують мито у доларах США, або в іншій валюті та розмірах, якщо це передбачено угодами з Україною.

Порядок сплати державного мита встановлюється Мініс­терством фінансів України.

Вирішуючи питання щодо сплати державного мита, слід виходити зокрема з такого.

Одним з реквізитів позовної заяви є ціна позову, яку вказує позивач і з якої обчислюється державне мито. Якщо позивачем у заяві не наведений обгрунтований розрахунок ціни позову або його не додано до позовної заяви, остання підлягає по­верненню заявникові на підставі п. З ч. 1 ст. 63 ГПК. Якщо державне мито сплачено у встановленому порядку і розмірі за позивача (заявника) іншою особою, господарський суд пови­нен виходити з того, що державне мито фактично надійшло до державного бюджету, а, отже, немає підстав для повернення позовної заяви (заяви) з мотиву сплати державного мита не­належною особою.





У разі якщо позивач на підставі ч. 4 ст. 22 ГПК до прий­няття рішення зі справи збільшив розмір позовних вимог і не сплатив державного мита зі збільшеної суми, господарський суд має стягнути з позивача суму недоплаченого державного мита в дохід державного бюджету.

Якщо позивач завищив ціну позову, або у процесі розгляду спору зменшив позовні вимоги, або господарський суд від­мовив у стягненні певних сум, державне мито у цій частині не повертається.

У разі об'єднання господарським судом в одне провадження кількох справ відповідно до ч. 1 ст. 58 ГПК, а також у випадках подання позовної заяви кількома позивачами до одного або кількох відповідачів державне мито обчислюється з загальної суми позову і сплачується позивачами пропорційно до частки вимог кожного з них. Сплата усієї суми державного мита одним позивачем у цьому разі неможлива, за винятком випадків, коли позивачі претендують на один і той самий предмет позову.

У випадках об'єднання в одній заяві вимог як майнового, так і немайнового характеру державне мито згідно з п. 36 Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита підлягає сплаті за ставками, встановленими для позовів як майнового, так і немайнового характеру.

Якщо в позовній заяві об'єднано дві або більше вимог немай­нового характеру, пов'язаних між собою підставами виникнення, державне мито сплачується як за подання однієї заяви немайно­вого характеру. У випадках, коли в позовній заяві альтернативно викладено майнові або немайнові вимоги, суду слід визначити предмет спору і вирішити питання шодо сплати позивачем дер­жавного мита у встановленому розмірі або стягнення його за рішенням суду. За наявності підстав для повернення чи відмови у прийнятті позовної заяви в частині однієї з вимог господарський суд порушує провадження у справі щодо альтернативної вимоги. У таких випадках питання щодо стягнення державного мита вирішується за загальними правилами.

Статтею 4 Декрету «Про державне мито» визначені зокрема випадки, коли окремі органи, здійснюючи вказані їм законо­давством повноваження, звільняються від сплати державного мита як позивачі та відповідачі. Якщо вказані органи зверта­ються до господарського суду не у зв'язку з виконанням своїх повноважень, вони зобов'язані сплачувати державне мито у загальному порядку.

Державне мито із позовних заяв з питань захисту честі та гідності, у тому числі про відшкодування моральної (немай-нової) шкоди, має сплачуватись на підставі підпункту «б» п. 2 ст. З зазначеного Декрету.


Оскільки треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, відповідно до ст. 26 ГПК користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача, обов'язок сплатити державне мито із заяви про вступ у справу або про перегляд судового рішення в апеляційному чи касаційному порядку, або про його перегляд за нововиявленими обставинами пок­ладається також і на них.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, вступають або залучаються до участі у справі без сплати державного мита. Проте у разі вчинення ними окремих дій, що мають юридичне значення, наприклад подання заяви про перегляд рішення господарського суду, на них покладається обов'язок сплатити державне мито на загальних підставах.

У випадках здійснення господарським судом заміни сто­рони її правонаступником за правилами ст. 25 ГП К державне мито сплачується правонаступником або стягується з нього господарським судом, якщо воно не було сплачене первісним позивачем.

Платіжне доручення на безготівкове перерахування держав­ного мита, квитанція установи банку про прийняття платежу готівкою додаються до позовної заяви (заяви) і мають містити відомості про те, яка саме позовна заява (заява) оплачується державним митом.

Згідно з п. 14 Інструкції про порядок обчислення та справ­ляння державного мита у разі безготівкового перерахування державного мита з рахунка платника відповідальний вико­навець установи банку зобов'язаний на лицевій чи зворотній стороні останнього примірника платіжного доручення, який видається платнику, зробити відповідний напис (помітку) про зарахування державного мита до державного бюджету. Цей напис скріплюється першим і другим підписами посадових осіб і відтиском круглої печатки кредитної установи із зазначенням дати виконання платіжного доручення. Невиконання цієї ви­моги має наслідком повернення позовної заяви або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами без розгляду на підставі відповідно п. 4 ч. 1 ст. 63 або п. З ч. 5 ст. 113 ГПК. Якщо позивач сплатив державне мито готівкою, то вказана Інструкція у такому разі не передбачає вчинення кредитною установою будь-яких написів, крім встановлених формою кви­танції. У цьому випадку до позовної заяви додається оригінал квитанції кредитної установи, яка прийняла платіж.

Оскільки однією з основних умов, за якої господарський суд приймає заяву до розгляду, є факт надходження державного мита до державного бюджету України, господарський суд у





разі виникнення сумнівів щодо надходження і зарахування державного мита до державного бюджету вправі витребувати від позивача або особи, яка подала апеляційну (касаційну) скаргу чи заяву про перегляд судового рішення за нововиявле-ними обставинами, відповідне підтвердження територіального органу казначейства, якому державне мито перераховано, про що зазначається в ухвалі про порушення провадження у справі або про прийняття апеляційної (касаційної) скарги до провадження чи прийняття заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами.

Платіжні документи подаються до господарського суду тіль­ки в оригіналі. Ксерокопії чи фотокопії платіжних документів не можуть бути доказом сплати державного мита.

Державне мито сплачується до територіальних органів Де­ржавного казначейства України. Платники державного мита у платіжних дорученнях на перерахування державного мита до державного бюджету повинні у рядку «одержувач» зазначити найменування територіального органу казначейства за місцем знаходження платника та номер рахунка, який відкритий каз­начейству в установі банку.

Якщо сторона не подала доказів сплати державного мита у встановленому порядку та розмірі або документів, що свід­чать про звільнення від його сплати, заява до розгляду не приймається, і господарський суд з посиланням на п. 4 ч. 1 ст. 63 ГПК зобов'язаний повернути її заявникові без розгляду. З таких само підстав повертаються позовні заяви з платіж­ними дорученнями на перерахування державного мита не до Державного бюджету України. Про повернення позовної заяви виноситься ухвала.

У випадках, коли господарський суд розглядає кілька справ за позовними заявами одного і того самого позивача, останній має право сплатити державне мито за їх розгляд одним платіжним документом, який долучається господарським судом до однієї зі справ. У решті справ робиться відмітка про суму державного мита, сплаченого за розгляд справи, та зазначається номер спра­ви, в якій знаходиться платіжний документ. Така сама відмітка робиться у справах в разі повернення державного мита.

Зазначений порядок подання доказів сплати державного мита має бути дотриманий і в тих випадках, коли державне мито сплачується за позивача (заявника) іншою особою.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, гос­подарський суд має виходити з такого.

У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, державне мито покчадається на сторони пропорційно


розміру задоволених позовних вимог; при задоволенні позову у повному обсязі відшкодування витрат позивача, що пов'язані із сплатою державного мита, покладається на відповідача; в разі відмови у позові повністю ці витрати покладаються на пози­вача. Такі правила розподілу судових витрат застосовуються у майнових спорах як майнового, так і немайнового характеру.

Державне мито зі спорів, що виникають при укладенні, зміні та розірванні договорів, покладається на сторону, яка безпід­ставно ухиляється від прийняття обгрунтованих пропозицій другої сторони. Якщо розбіжності між сторонами вирішені частково на користь однієї і частково на користь другої сторони, витрати, пов'язані зі сплатою державного мита, розподіляються між обома сторонами з урахуванням кількості та змісту прий­нятих господарським судом пропозицій кожної із сторін.

До позовних заяв немайнового характеру належать вимоги, що не підлягають вартісній оцінці (про звільнення самовільно зай­нятих приміщень, про надання площі в натурі, спори, пов'язані з примушуванням прийняти передаточний баланс тощо).

Заяви у спорах, пов'язаних з поповненням недостачі або з вилученням залишку власних оборотних коштів, а також інші заяви у спорах про розрахунки при передачі підприємств, будинків і споруд оплачуються митом за ставками, встановле­ними для позовних заяв майнового характеру.

Вартість позову, з якого обчислюється мито, визначає по­зивач, а у встановлених випадках — господарський суд. При цьому до вартості позову включається і сума санкцій, вказана в заяві, а якщо вона не вказана — сума санкцій, визначена рішенням господарського суду незалежно від того, задоволено вимоги позивача чи в позові відмовлено. В останньому випадку з позивача достягується відповідна сума мита.

Сума санкцій для обчислення розміру мита в усіх випад­ках має визначатися господарським судом у день винесення рішення.

У разі винесення господарським судом ухвали про затвер­дження мирової угоди між сторонами (ч. 4 ст. 121 ГПК), в якій сторони дійшли згоди, у тому числі стосовно розподілу судових витрат, суд має право затвердити цю угоду, якщо вона не суперечить законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи. У таких випадках суд у своєму рішенні повинен навести зміст цієї угоди.

У разі коли господарський суд на підставі п. З ст. 83 ГПК зменшує розмір неустойки (штрафу, пені), витрати позивача, пов'язані зі сплатою державного мита, відшкодовуються за рахунок відповідача у сумі, сплаченій позивачем.





У випадках скасування рішення господарського суду і пе-редання справи на новий розгляд розподіл судових витрат зі справи, у тому числі сум державного мита за подання заяви про перегляд рішення в апеляційному або у касаційному порядку або перегляд його за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення, керуючись загаль­ними правилами розподілу судових витрат.

Стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд на загальних підставах відшкодовує витрати, пов'язані зі сплатою державного мита за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати державного мита (ст. 49 ГПК).

Приймаючи рішення зі справи, провадження у якій по­рушено за заявою прокурора або його заступника, а також у випадках, коли позивач звільнений від сплати державного мита, господарський суд повинен виходити з такого.

Якщо позов залишено без задоволення, державне мито не стягується. У разі задоволення позову повністю або частково державне мито стягується до Державного бюджету України з відповідача, якщо він не звільнений від його сплати.

Якщо позивачу у встановленому порядку надано відстрочку сплати державного мита, питання щодо стягнення (відшкоду­вання) мита після закінчення терміну такої відстрочки має ви­рішуватися на загальних підставах, визначених ст. 49 ГПК.

Якщо суддя не прийняв рішення щодо розподілу судових витрат чи повернення державного мита з державного бюдже­ту, то за заявою сторони або прокурора, який брав участь у судовому процесі, а також з власної ініціативи він на підставі ст. 88 Кодексу має право прийняти додаткове рішення чи ухвалу у справі.

Державне мито частково або повністю повертається заяв­никові лише у випадках, прямо передбачених чинним зако­нодавством.

Згідно зі ст. 47 ГПК державне мито підлягає поверненню у випадках і в порядку, встановлених законодавством. В рішенні, ухвалі, постанові чи довідці господарського суду зазначаються обставини, що є підставою для повного або часткового повер­нення державного мита. Застосовуючи коментовану статтю, необхідно виходити з того, що господарський суд самостійно чи за заявою сторони в ухвалі, рішенні чи постанові, а в тих випадках, коли процесуальні документи не виносилися — У відповідній довідці зазначає обставини, які є підставою для повного або часткового повернення державного мита. Така довідка за заявою сторони видається господарським судом першої інстанції.


Повернення державного мита відповідно до ст. 8 Декрету «Про державне мито» відбувається в таких випадках:

1) внесення мита в більшому розмірі, ніж передбачено чинним законодавством;

2) повернення заяви (скарги) або відмови в її прийнятті, а також відмови державних нотаріальних контор або виконав­чих комітетів міських, селищних і сільських рад у вчиненні нотаріальних дій;

3) припинення провадження у справі або залишення позову без розгляду, якщо справа не підлягає розгляду в суді чи в господарському суді, а також коли позов подано недієздатною особою;

4) скасування в установленому порядку рішення суду;

5) неприйняття Кабінетом Міністрів України у встановленні строки рішення про створення (реєстрацію) промислово-фі­нансової групи або зняття проекту створення промислово-фі­нансової групи з розгляду уповноваженою особою ініціаторів створення цієї промислово-фінансової групи;

6) в інших випадках, передбачених законодавством України.
Сплачене заявником державне мито підлягає поверненню

повністю також у випадку, коли сторона звертається до гос­подарського суду з заявою про переглад в апеляційному або у касаційному порядку ухвал, можливість оскарження яких не передбачена ГПК (статті 20, 24-27, 31, 41, 58, 64, 68, 77, 88, 89, 120, ч. 4 ст. 121, статті 121-1, 122 Кодексу). У таких випадках суд апеляційної або касаційної інстанції на підставі відповідно ч. 1 ст. 106 або ч. 1 ст. 111-13 ГПК відмовляє у прийнятті апе­ляційної або касаційної скарги і повертає сплачене до бюджету державне мито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 8 Декрету «Про державне мито», виносячи з цих питань відповідну ухвалу.

Державне мито повертається фінансовим органом того району чи міста, до бюджету якого воно надійшло. Повернення державного мита проводиться на підставі заяви платника, по­даної ним протягом року з дня зарахування державного мита до бюджету, до відповідного органу, що справляє мито.

Слід мати на увазі, що встановлений п. 17 Інструкції про порядок обпилення та справляння державного мита річний строк подання заяви не є процесуальним і не може бути від­новлений судом у разі його закінчення.

Повернена позовна заява, заява про перегляд рішення в апеляційному, касаційному порядку чи за нововиявленими обставинами може бути повторно подана на загальних підста­вах до господарського суду після усунення допущенного по­рушення, якщо таке порушення не перешкоджає повторному





зверненню до суду. При цьому позивач має право використати первісний документ про сплату державного мита.

У випадках відмови позивача від заявленого позову до прийняття рішення зі справи або задоволення відповідачем позовних вимог після подання позову внесене з цієї справи державне мито не повертається.

Судові витрати на проведення експертизи (аудиту); витрати, пов 'язані з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, сплати послуг перекладача, адвоката; витрати на іпформаційно-техиічне забезпечення судового процесу. Згідно зі ст. 47-1 ГПК розмір витрат на інформаційно-технічне забез­печення судового процесу визначається Кабінетом Міністрів України за поданням Вищого господарського суду України. Відповідно до Розмірів витрат з інформаційно-техиічно-го забезпечення судових процесів, пов'язаних з розглядом цивільних та господарських справ, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2002 р. № 1258, в яких встановлено розмір витрат на інформаційно-технічне за­безпечення судового процесу в господарських справах (розмір в редакції постанови від 13 квітня 2007 p.):

— для позивачів, у встановленому порядку звільнених від сплати державного мита — за нульовою ставкою;

— для всіх інших позивачів — за ставкою 118 гри.

Розмір сум, що підлягають сплаті за проведення експер­тизи (аудиту), та розподіл цих витрат має визначатися госпо­дарським судом з урахуванням ставок і окладів, встановлених експертною установою.

Експертам, перекладачам, іншим особам, викликаним до господарського суду для дачі пояснень, відшкодовуються вартість проїзду до місця виклику і назад залізничним, автомо­більним, водним і повітряним транспортом; страхові платежі за державне страхування на транспорті; вартість попереднього продажу проїзних документів; проїзд автомобільним транспор­том (крім таксі) до залізничної станції, аеропорту, якщо вони знаходяться за межами населеного пункту; найм житлового приміщення, а також добові у розмірах, встановлених зако­нодавством про службові відрядження, та згідно з поданими документами, що підтверджують розмір цих витрат. Якщо проїзні документи не подано, відшкодовується мінімальна вартість проїзду між місцем проживання і місцем виклику.

Витрати, пов'язані з викликом до суду, відшкодовуються після виконання експертами, перекладачами та іншими осо­бами своїх обов'язків у розмірі, що визначається у рішенні господарського суду.


Розподіл між сторонами сум, що підлягають сплаті за про­ведення експертизи (аудиту), послуги перекладача, а також інших судових витрат здійснюється за правилами розподілу державного мита.

Витрати, пов'язані з перекладом документів, а також з оплатою за вручення їх за кордоном відповідно до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, під час судового розгляду має нести заінтересована сторона. Після закінчення розгляду справи такі витрати розподіляються господарським судом на загальних підставах згідно з ч. 5 ст. 49 ГПК.

Витрати позивачів та відповідачів, пов'язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об'єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді, розподіляються між сторонами на загальних підставах, визначених ч. 5 ст. 49 ГПК.

Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от: угоди про надання послуг шодо ведення справи у суді та (або) належно оформленої довіреності, виданої стороною представ­никові її інтересів у суді, і платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг.

В науковій літературі неодноразово розглядалися проблеми стягнення з відповідача коштів на оплату наданих позивачеві юридичних послуг1. Зокрема, виникають труднощі, коли юрист не є адвокатом, у кваліфікуванні витрат — як послуг адвоката чи «інших послуг», — а також у доведенні зв'язку між витратами й розглядом справи, потребою в правовій допомозі адвоката під час розгляду справи. Втім, практика не є простою й тоді, коли йдеться про стягнення з винуватої сторони сум, сплачених адвокату'.

Наявність статусу адвоката у представника позивача ще не гарантує стягнення з відповідача суми плати, одержаної захисником, незважаючи на те, що судові витрати покладають на винувату сторону. Стаття 44 ГПК передбачає, що до судо­вих витрат належать зокрема оплата послуг адвоката й інші витрати, пов'язані з розглядом справи.

При реалізації цих норм перед стороною, яка вимагає стяг­нення судових витрат, постають такі питання:

• зв'язок послуг адвоката з розглядом справи;

• розмір суми, що підлягає стягненню;

1 Див.: Притика Д.М. Арбітражний процес: Законодавство та практика застосування. — Харків, 1999. — С 171.



• необхідність (обов'язковість) послуг адвоката під час роз­гляду справи.

Зв'язок із справою обумовлюється договором. Якщо сто­рона заплатила адвокатові просто за «адвокатські послуги», шансів на стягнення суми плати в неї немає. Послуги, надані адвокатом, мають бути пов'язані з розглядом справи. Тобто вони мають полягати в наданні клієнтові юридичної допомо­ги з правового обгрунтування позиції, розробки документів і підготовки матеріалів для передання спору на розгляд суду й у процесі розгляду справи; бути спрямованими на сприяння клієнтові в суді у захисті його прав та інтересів шляхом засто­сування правових засобів; бути спрямованими на ефективну реалізацію процесуальних прав клієнта.

Фактично такі послуги можуть полягати в юридичному аналізі обставин спору, правовому обгрунтуванні вимог, розробці проекту позовної заяви або інших документів, що подаються до суду, в судовому представництві, заяві клопотань, поданні доказів, наданні суду пояснень, уточненні позовних вимог, заперечень тощо. У ст. 13 Основних положень про роль адвокатів, прийнятих VIII Конгресом ООН 1 серпня 1991 p., сформульованих так, щоб сприяти належній ролі адвокатів, яка має гарантуватися урядами країн-учасниць при розробці й застосуванні національного законодавства, зазначено, що обов'язки адвоката стосовно клієнта мають передбачати: на­дання допомоги клієнтові будь-якими законними способами й здійснення правових дій для захисту його інтересів.

ГПК не обмежує послуг адвокатів, витрати за які підлягають або не підлягають стягненню з винуватої сторони. Водночас вказаний Кодекс відносить до судових витрат оплату саме послуг адвоката. Варто звернути увагу на те, що відповідно до ГПК відшкодується лише оплата послуг адвоката, а, нап­риклад, згідно з ЦПК — ще й іншого фахівця у галузі права. Видається, що положення, закріплене в ГПК, є обмежуваль­ним щодо права особи вільно обирати захисника своїх прав, закріпленого ст. 59 Конституції, однак саме така практика закріпилася у деяких судових рішеннях у господарських спра­вах. Тобто якщо юридична допомога надана у господарсько­му процесі не адвокатом, а просто юристом, то такі витрати відшкодовані не будуть.

Закон «Про адвокатуру» у ст. 5 встановлює перелік видів діяльності адвокатів, зокрема: складання заяв правового ха­рактеру, здійснення представництва в суді, надання юридичної допомоги підприємствам та інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством.


Положення вказаного Закону буквально використовуються протилежною стороною в господарському процесі на свою користь. Відповідачі заявляють заперечення про те, що плата за послуги, надані адвокатом, не підлягає відшкодуванню, якщо «формулювання» здійснених послуг прямо не зазначено в Законі «Про адвокатуру» або в інших актах законодавства. Хоча це не відповідає ні ГПК, ні загальновизнаним принципам правової допомоги. Щоб уникнути подібних заперечень у суді в предметі договорів на надання адвокатських послуг, краше вказувати саме ті послуги й саме в тій редакції, що наведена в законах України.

Підтвердженням надання адвокатських послуг є договір з адвокатом. Якщо договір не містить умов про надання адво­катських послуг при розгляді конкретного спору з конкретним клієнтом, плата за них не буде стягнена з відповідача через відсутність їх зв'язку з розглядом конкретної справи. Слід ін­дивідуалізувати спір, при розгляді якого надаються послуги, — або описом у договорі, або додатковою угодою, що укладається до основного договору, або виставленням рахунку з посилан­ням на перелік послуг.

Згідно зі ст. 48 ГПК визначення розміру витрат за послуги адвоката здійснюється в порядку, встановленому Законом «Про адвокатуру».

Закон «Про адвокатуру» не містить порядку визначення розміру суми плати за послуги адвоката. Відповідно до ст. 12 Закону оплата праці адвоката здійснюється на підставі договору між юридичною особою й адвокатом.

Зважаючи на майновий характер відносин адвоката й клієн­та, при їх встановленні й виконанні мають застосовуватися норми цивільного законодавства.

ЦК визначає свободу сторін у встановленні умов договорів. Сума в договорах узгоджується за домовленістю сторін (статті 627, 632 ЦК). Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках, передбачених самим договором або законом.

Відповідно до ст. 903 ЦК плата за договором про надання послуг здійснюється замовником у розмірі, встановленому договором.

При укладенні угоди на надання адвокатських послуг сто­ронам варто (хоча це й не передбачено законом) обговорювати умови про компенсацію фактичних витрат, необхідних для виконання договору (друкування, копіювання документів, транспортні витрати тощо). Якшо сторони включили в договір умову про компенсацію таких витрат клієнтом, то їхня сума вноситься окремо й не входить до плати за послуги адвоката.





Інакше зазначені витрати належатимуть до витрат адвоката, який не матиме права додатково вимагати їх, змінивши у такий спосіб ціну договору.

У ст. 904 ЦК прямо вказано, що замовник зобов'язаний відшкодувати фактичні витрати, необхідні для виконання до­говору, лише в договорах про безоплатне надання послуг.

Оскільки склад, обсяг і вартість фактичних витрат наперед визначити неможливо і клієнт, як правило, негативно ставить­ся до будь-яких непрогнозованих сум доплати, прийнятнішим є другий варіант визначення ціни адвокатського договору — без додаткової компенсації фактичних витрат.

Отже, залежно від умов договору, заявляючи в суді вимогу про покладання на відповідача витрат на адвоката, позивач встановлює їх розмір як суму плати за послуги адвоката, не включаючи суми компенсації замовником фактичних витрат, якщо така компенсація передбачена договором; або всю ціну договору, якщо умова про компенсацію замовником витрат договором не передбачена.

Однак щодо розміру відшкодування витрат на адвоката вносять сумніви Правила адвокатської етики, схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 p., зміст яких застосовується й у суді.

Згідно з цими Правилами єдиною допустимою формою одержання адвокатської винагороди за надання правової до­помоги є гонорар. Відповідно до статей 4, 33 Правил гонорар не включає коштів, внесених клієнтом на покриття фактичних витрат, пов'язаних з виконанням договору. Згідно зі ст. 17 у договорі про надання правової допомоги в будь-якому разі мають бути чітко визначені зокрема розмір гонорару, а також розмір, порядок вирахування й внесення фактичних витрат на виконання доручення. Правила суперечать самі собі, оскільки у ст. 34 вказано, що адвокат має право, крім гонорару, стягувати з клієнта кошти для покриття фактичних витрат, якщо обов'язок клієнта з погашення цих витрат визначено договором.

Як зазначено у ст. 4 Правил адвокатської стики, норми цих правил не скасовують і не заміняють положень чинного законодавства про адвокатуру, а доповнюють і конкретизують його. Зміст такого доповнення й конкретизації Вищий гос­подарський суд України приймає при розгляді скарг з питань стягнення судових витрат.

У липні 2003 р. Господарський суд м. Києва ухвалив рі­шення про задоволення позову фірми «В» до Шевченківської ДПІ м. Києва про визнання недійсним податкового повідом­лення, залишене в силі апеляційною інстанцією. Суд стягнув


з відповідача в складі судових витрат також і плату адвокатові. У додатковій угоді до адвокатського договору, рахунку й платіжному дорученні було зазначено «за складання позовної заяви й адвокатське представництво клієнта в Господарському суді м. Києва при розгляді позову до Шевченківської ДПІ про визнання недійсним рішення». Адвокатський договір не містив умов про додаткову компенсацію клієнтом жодних фактичних витрат. Рішенням суду на відповідача покладено повну суму плати адвокатові, зазначену в рахунку.

У листопаді 2003 р. постановою Вишого господарського суду України рішення апеляційної та першої інстанцій були скасовані. У постанові вказано: не вся сума в договорі ста­новить суто адвокатські послуги, а суми фактичних витрат не підлягають стягненню на підставі статті 49 ГПК; під фактичними витратами правової допомоги варто розуміти передбачені витрати, пов'язані з виконанням доручення (оплата роботи фахівців на запит адвоката, транспортні витрати, оплата друкованих копіювальних та інших тех­нічних робіт, телефонних розмов, перекладу, нотаріаль­ного посвідчення документів тощо); узята за основу сума гонорару це має жодної підстави, адже, відшкодовуючи послуги адвоката як судові витрати, судовим інстанціям слід було з'ясувати, яку саме суму сплачено адвокатові як компенсацію фактичних витрат при здійсненні правового обслуговування, й подати підтвердження цієї суми.

У березні 2004 р. під час нового розгляду справи судом першої інстанції позивачеві було відмовлено в стягненні з відповідача суми плати адвокатові з мотивів, викладених вище.

Стаття 49 ГПК, як і весь розділ VI цього Кодексу, не містить положень про неможливість стягнення в складі судових витрат сум фактичних витрат, пов'язаних з виконанням адвокатських послуг. Навпаки, до судових належать також інші витрати, пов'язані з розглядом справи (ст. 44).

Заперечуючи проти відшкодування витрат на адвокатську допомогу, відповідачі посилаються на відсутність потреби в адвокатських послугах в процесі розгляду справи. На відміну, наприклад, від обов'язкових за законом державного мита або плати за експертизу, призначену судом, сторона, яка залучає адвоката, робить це на власний розсуд, хоча закон допускає розгляд справи й поза його участю. Тобто коли закон не пе­редбачає обов'язковості адвокатських послуг, то й витрати на них не підлягають відшкодуванню.

Обов'язкова участь у справі адвоката не встановлена й невідома господарському процесу. ГПК не передбачає ви-





падків, у яких сторона зобов'язана укласти договір, оплатити послуги адвоката й під час користування ними брати участь у справі. Отже, за відсутності правових підстав користування адвокатськими послугами під час розгляду справи не може бути обов'язковим для жодної із сторін.

Для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах в Україні діє адвокатура. Конституція (ст. 59) вста­новила право кожного на правову допомогу, а не обов'язок користуватися нею.

Згідно зі ст. 44 ГПК до судових витрат належить оплата пос­луг адвоката. Послуги надаються на підставі договору (ст. 901 ЦК), а договір укладається за волевиявленням сторін.

Відповідно до пунктів 10, 11 роз'ясння Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» витрати, пов'язані з оплатою послуг адво­ката, розподіляються між сторонами на загальних підставах. Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом посилання на це у рішенні за наявності докумен­тального підтвердження, як-от договору про надання послуг з провадження справи в суді, доручення.

Отже, укладення договору й плата адвокатові здійснюються лише на розсуд клієнта, а не через приписи закону або суду, й сума плати адвокатові підлягає стягненню з винуватої сторо­ни незалежно від необхідності (обов'язковості) адвокатських послуг під час розгляду справи.

Відповідно до інформаційного листа Вищого господарсько­го суду України від 13 лютого 2002 р. № 01-8/155 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного зако­нодавства у вирішенні спорів та внесення змін і доповнень до деяких інформаційних листів», вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування зазначених витрат, крім державного мита, не повинен бути неспівмірним, тобто явно завищеним. За таких обставин суд з урахуванням обставин конкретної справи, зокрема ціни позову, може обмежити цей розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для цієї справи.

Розподіл господарських витрат регламентується нормами ст. 49 ГПК.

Спалата державного мита передбачена:

— у спорах, що виникають при укладенні, зміні та розірван­ні договорів — на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін;


— у спорах, що виникають при виконанні договорів та з
інших підстав — на сторони пропорційно розміру задоволених
позовних вимог.

Якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї державне мито незалежно від результатів вирішення спору.

Державне мито, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати державного мита.

Стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує мито за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати державного мита.

Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експер­тизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформацій­но-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:

— при задоволенні позову — на відповідача;

— при відмові в позові — на позивача;

— при частковому задоволенні позову — на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

4.5. Процесуальні строки

Суспільні процеси, явища та людська діяльність відбува­ються у часі. Остання як предмет наукового дослідження, є лише обмеженою тими чи іншими спеціальними завданнями абстракцією певним чином фіксованої тривалості, вимірю­вання. Тоді як філософія розглядає час у світлі дослідження взаємозв'язку подій, їх порядку, послідовності та змінюваності. Предметом філософського дослідження проблеми часу є вели­чина зв'язку, величина залежності подій, їх визначення і само­визначення. У сукупності ці величини становлять фундамент філософії часу і розглядаються як дійсний час, який суттєво відрізняється від того чи іншого окремого поняття часу1.

На думку А. Жгунової, строк — це певний відрізок часу, із закінченням або настанням якого норми права пов'язують виникнення чи припинення правовідносин2. Аналізуючи

1 Див.: Трубников Н.Н Проблема времени в свете философского ми­
ровоззрения // Вопросы философии. — 1978. — № 2. — С. 111—118.

2 Див.: Жгунова А.В. Сроки в советском гражданском праве: Авторсф.
дисс. ... канд. юрид. наук. — Свердловск, 1971. — С. 61.


працю А. Жгунової та проводячи власні дослідження, В. Луць визначив строк як період або момент часу, з настанням чи із закінченням якого пов'язані певні події або дія (бездіяльність), що мають юридичне значення'. На його ж думку, правовий строк — це час, з настанням чи спливом якого пов'язана та чи інша подія або дія, що має юридичне значення2. Такої думки дотримується і В. Цікало, підкреслюючи, що для цивільних правовідносин значення має не сам час як явище соціальне, а закінчення його періоду3.

Вплив часу відображається на всіх правовідносинах, а отже, суб'єктивні права та обов'язки, що становлять зміст правовід­носин, завжди існують у часі. Початок або межу існування певних прав закон зумовлює часом. Такі випадки називають часовим обмеженням прав.

Суб'єкти, які реалізують свої права, заінтересовані у тому, щоб права та обов'язки здійснювалися не лише належним чином, а й своєчасно. Відповідно строки у правовідносинах мають велике значення, оскільки вони упорядковують і ста­білізують будь-які правовідносини.

Строки, передбачені законом, можна поділити на дві групи: матеріальні (наприклад, позовна давність) та процесуальні (наприклад, строк на апеляційне оскарження рішення суду).

Процесуальний спірок це певний період у часі, протягом якого господарський суд, сторони та інші учасники процесу по­винні вчинити певні процесуальні дії.

Аналіз ГПК, зокрема ст. 50, дозволяє виокремити два види строків: строки, встановлені Кодексом, та строки, встановлені господарським судом. Перші встановлені у вигляді чіткого періоду в часі починаються та закінчуються конкретно визна­ченою календарною датою, не можуть бути змінені судом. ГПК встановлені такі процесуальні строки: строк порушення провад­ження у справі (ст. 64); строк вирішення спору (ст. 69); строк розгляду зауважень на протокол судового засідання (ст. 81-1); строк розсилання рішень та ухвал (ст. 87); строк на апеляцій­не (ст. 93) та касаційне (ст. 110) оскарження; строк перегляду рішень за нововиявленими обставинами (ст. 113); строк для пред'явлення наказу до виконання (ст. 118) та ін.

1 Див.: Луць В.В. Строки в цивільних правовідносинах. —Львів, 1994. — С 15—16, 21.

' Див.: Луць В.В. Строки захисту цивільних прав. — Львів, 1993. — С 40.

' Див.: Цікало В.І. Поняття та правова природа давності в цивільних правовідносинах// Вісник Львівського університету. — 2001. — Вип. 36. — С 302.


Другі визначаються судом в довільній формі, але в межах законодавчо встановлених строків на розгляд справи наприклад, господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст. 69 ГПК, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено на цьому засіданні. Такими обставинами, зокре­ма, є: 1) нез'явлення на засідання представників сторін, інших учасників судового процесу; 2) неподання витребуваних доказів; 3) необхідність витребування нових доказів; 4) залучення до участі в справі іншого відповідача, заміна неналежного відповідача; 5) необхідність заміни відведеного судді, судового експерта.

Про відкладення розгляду справи виноситься ухвала, в якій вказуються час і місце проведення наступного засідання. Суддя має право оголосити перерву в засіданні в межах встановленого строку вирішення спору з подальшою вказівкою про це в рі­шенні або ухвалі. Цілком логічним є те, що суддя, головуючий у справі, приймаючи рішення про відкладення слухання справи та визначаючи чітку календарну дату, на яку відкладається слухання справи, керується міркуванням доцільності та про­цесуальної економії, тобто, з одного боку, часу має бути до­статньо для вчинення визначеної процесуальної дії (наприклад, отримання відповіді на запит суду), з іншого — у разі тривалого відкладення слухання справи та потреби витребування додат­кових доказів строки розгляду справи можуть закінчитися, що може привести до необхідності їх продовження.

Перебіг строку для вчинення процесуальних дій, що виз­начаються періодом часу, починається наступного дня після календарної дати або настання події, якими визначено його початок. Він обчислюється роками, місяцями та днями.

Так, апеляційна скарга (подання) на рішення господарсько­го суду подається (вноситься) протягом 10 днів з дня прийняття рішення місцевим господарським судом, а у разі якщо у судо­вому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення — з дня підписання рішення, оформленого відповідно до ст. 84 ГПК. Касаційна скарга (подання) може бути подана (внесена) протягом одного місяця з дня набрання рішенням місцевого господарського суду чи постановою апе­ляційного господарського суду законної сили (ст. 110 ГПК). Касаційна скарга, касаційне подання Генерального прокурора України на постанову чи ухвалу Вищого господарського суду України можуть бути подані не пізніше одного місяця з дня її прийняття (статті 111 — 116 ГПК).

Строки для вчинення процесуальних дій визначаються точ­ною календарною датою, зазначенням події, що має неминуче настати, чи періодом часу. В останньому випадку Дію може бути вчинено протягом всього періоду.


Перебіг процесуального строку, обчислюваного роками, мі­сяцями або днями, починається наступного дня після календар­ної дати або настання події, якими визначено його початок.

Оскільки із закінченням процесуального строку учасник процесу може втрачати можливість вчиняти дії без застосу­вання спецішіьної процедури поновлення строків, визначення цього моменту набуває принципового значення. ГПК у ст. 51 передбачає, що строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідний місяць і число останнього року строку; строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число ос­таннього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, строк закінчується в останній день цього місяця. При обчисленні строку місяцями (наприклад щодо подання ка­саційної скарги, подання) необхідно враховувати, що такий строк обчислюється саме місяцем, а не кількістю днів у мі­сяці, оскільки можуть мати місце випадки, коли, наприклад, оскаржуване рішення (постанова), було прийняте ЗО січня 2006 p., оскільки наступний місяць не має такого числа, то відповідно строк закінчується 28 лютого 2006 p., або оскаржу­ване рішення (постанова), було прийняте 31 грудня 2005 р., то з урахуванням того, що відповідно до ч. З ст. 50 ГПК перебіг строку починається з наступного дня після календарної дати, якою визначено його початок, тобто з 1 січня 2006 р. — строк на касаційне оскарження закінчується 1 лютого 2006 р.

Перебіг строку, що обчислюється днями (наприклад щодо подання апеляційної скарги, подання) починається наступного дня після календарної дати або настання події, якими визначено його початок. Отже, якщо рішення прийняте 10 січня 2006 p., то строк на апеляційне оскарження закінчується 20 січня 2006 р. о 24 год. 00 хв. У випадках, коли останній день строку припадає на неробочий день, днем закінчення строку вважається перший наступний за ним робочий день.

Процесуальна дія, для якої встановлено строк, може бути вчинена до 24 години останнього дня строку. Якщо позовну заяву, відзив на позовну заяву, заяву про перегляд рішення та інші документи здано на пошту чи телеграф до 24 години останнього дня строку, строк не вважається пропущеним.

Вчинення дії після спливу процесуальних строків має відповідні процесуальні наслідки, наприклад, у разі подання апеляційної скарги після закінчення строку, встановленого ч. 2 ст. 93 ГПК, апеляційний господарський суд повинен відмовити у прийнятті апеляційної скарги і винести з цього приводу відповідну ухвалу.


Отже, оскільки процесуальні строки, незважаючи на їх зв'язок із об'єктивними показниками часу (місяць, день), встановлені законодавцем, останній передбачив можливість їх зупинення. Відповідно до ст. 52 ГПК зупинення провад­ження у справі є підставою для зупинення усіх процесуальних строків, що не закінчилися до того часу, коли настала подія, у зв'язку з якою господарський суд зупиняє провадження у справі- Зупинення усіх незакінчених процесуальних строків триває до моменту поновлення провадження у справі. Під­стави зупинення провадження у справі та його поновлення передбачені ст. 79 Кодексу та можуть мати різний характер. Днем зупинення та поновлення провадження та відповідно перебігу процесуальних строків є день винесення відповідно ухвали про зупинення та поновлення провадження.

Сірок, пропущений стороною, може бути поновлено. У ст. 53 ГПК встановлено порядок відновлення та подовження процесуальних строків, залежно від того, встановлений проце­суальний строк законом чи призначений господарським судом. Так, в разі визнання причини пропущення процесуального строку, встановленого законом, поважною господарський суд може відновити пропущений строк.

Наприклад, визнавши обставини, викладені у клопотанні про відновлення пропущенного процесуального строку, під­тверджені листом Вугледарського відділення Держказначей-ства України та відміткою на рішення суду (І серпня 2001 p.), підставою для відновлення процессуального строку скаржни­ку з урахуванням строку первісного подання касаційної скар­ги та строку перерваного знаходженням скарги у касаційній інстанції Вищий господарський суд України постановою від 12 березня 2002 р. в справі № 17-5-20-38/207 клопотання ДВАТ «Шахта Південне донбаська № 3» про відновлення строку для подачі касаційної скарги задошзльнив, відновив процесуальний строк та скасував рішення господарського суду Одеської області від І серпня 2001 р. (30 липня 2001 р.) у справі № 17-5-20-38/207, а справу направив на новий розгляд до господарського суду Одеської області.

У випадку пропущення визначеного господарським судом процесуального строку останній має право подовжити Його. Крім того, подовжити строк, визначений господарським судом, можна й до його спливу. Відновлення встановленого законом процесуального строку здійснюється господарським судом за заявою сторони, прокурора чи з своєї ініціативи.

Заява про відновлення пропущеного строку має містити обґрунтуванні! поважності обставин, шо зумовили пропущення





строку. У разі визнання господарським судом поважності причин пропущений процесуального строку, останній відновлюється, про що зазначається в рішенні, ухвалі чи постанові господарського суду. Відповідно до листа Вищого господарського суду України від 23 грудня 2002 р. № 05-2/1486 «Щодо відновлення пропуще­ного строку подання апеляційної скарги» до поважних причин належить зокрема отримання заявником рішення місцевого гос­подарського суду після закінчення зазначеного процесуального строку. Про відмову у відновленні строку виноситься ухвала.

З відповідним клопотанням можуть звертатися лише осо­би, які мають право на подання апеляційної скарги. Таке клопотання може бути викладено у скарзі чи в окремій заяві і має бути подано одночасно з поданням апеляційної скарги. Клопотання розглядається, якщо воно надійшло до винесення ухвали про повернення апеляційної скарги.

В ч. 2 ст. 93 ГПК встановлено, шо відновлення пропуще­ного строку подання апеляційної скарги (подання) можливе протягом трьох місяців з дня прийнятгя рішення місцевим господарським судом.

Отже, якщо апеляційну скаргу повернуто через пропущенім строку на подання такої скарги, за відсутності клопотання про його відновлення її може бути подано вдруге з клопотанням про відновлення строку тільки протягом трьох місяців з дня прийняття рішення місцевим господарським судом.

Клопотання про відновлення строку подання апеляційної скарги розглядається колегією суддів без повідомлення осіб, які беруть участь у справі, до вирішення питання про прийняття апеляційної скарги до провадження.

За результатами розгляду клопотання про відновлення пропущеного строку виноситься ухвала, зміст якої може бути викладено в ухвалі про прийняття апеляційної скарги.

Ухвалу про відмову у відновленні пропущеного строку по­дання апеляційної скарги може бути оскаржено у касаційному порядку, що надає додаткові гарантії стороні.

В разі повернення апеляційної (касаційної) скарги, подання з підстав, передбачених пунктами 1—3 ч. 1 ст. 97 ГПК, після усунення цих обставин сторона у справі має право повторно подати апеляційну скаргу, а прокурор внести апеляційне подання у загальному порядку. В цьому випадку необхідно враховувати, що загальний порядок передбачає встановлені ГПК строки на подачу апеляційної, касаційної скарги, та, як правило, після повернення апеляційної скарги, строк на оскарження якої ста­новить 10 днів, він вже є пропущеним, тому у разі повторного подання відповідних скарг його необхідно поновлювати. Але в


цьому випадку суд може виходити з того, шо оскільки сторона неналежним чином скористалась своїм процесуальним правом щодо оскарження рішення (постанови), та не визнати причину пропущений строку поважною. Отже, при поновленні строків, які були пропущені через повернення апеляційної (касаційної) скарги, подання необхідно обгрунтувати причину пропущення таким чином, щоб у суду не було сумнівів щодо її поважності.

4.6. Докази і доказування у господарському процесі

В процесі розгляду кожної справи господарський суд виконує функцію судочинства, тобто досягнення достовірного знання про фактичні обставини, характерні для спірних правовідносин сторін, визначення правових норм, які підлягають застосуванню до цих відносин та прийняття законного та обгрунтованого рішення. Встановлюючи фактичні обставини, які існували між сторонами до порушення справи в суді, господарський суд ви­користовує докази, які надають учасники процесу, та здобуті судом іншим шляхом відповідно до закону.

Докази це будь-які фактичні дані, на підставі яких госпо­дарський суд у визначеному законом порядку встановлює наяв­ність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Факт чи обставина самі по собі не є доказом. Факти існують незалежно від того, знають про них особи, які здійснюють судовий розгляд, чи ні. Фактичні дані, тобто відомості про факт — це інформація, за допомогою якої можна пізнати факт. Пізнання фактів відбувається за допомогою доказів, що мають значення для правильного вирішення справи. Отже, основним способом пізнання обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, є встановлення їх за до­помогою доказів, тобто доказування1.

Доказування у господарському процесі це врегульована правовими нормами діяльність господарського суду та інших учасників господарського процесу зі збирання і закріплення, до­слідження і оцінки доказів.

'Див.: Науково-практичний коментар Господарського процесуального кодексу України / За ред. О.І. Харитонової. — К.., 2006. — С. 72.


Інакше кажучи, доказування — це процес встановлення істини.

Процесуальна форма і правовий порядок збирання, закріп­лення, перевірки й оцінки доказів є гарантіями досягнення істинного знання. Як визначають С. Васильєв, Л. Ніколенко, встановивши за допомогою судових доказів фактичні обстави­ни спірних правовідносин і спираючись на норму матеріаль­ного права, що підлягає застосуванню, суд шляхом умовиводів може дійти справедливих висновків щодо суб'єктивних прав і обов'язків учасників правовідносин1.

Доказування як пізнавальна діяльність має свій предмет.

Предмет доказування — це коло фактів, які необхідно встановити для правильного вирішення господарського спору. До таких фактів належать обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить встановити при ухва­ленні судового рішення.

Класифікація доказів — це групування доказів за певними ознаками.

Залежно від способу формування докази поділяються на первісні і похідні. Первісними називають докази-першоджерела, похідними — докази, що відтворюють зміст іншого доказу.

За характером зв'язку змісту доказів з тими фактами, які не­обхідно встановити, докази поділяються на прямі, які вказують на наявність чи відсутність факту, і непрямі, які дозволяють зробити не один, а кілька ймовірних висновків про факт.

За джерелом одержання докази поділяються на особисті і речові залежно від того, хто або що є джерелом доказу — лю­дина чи матеріальний об'єкт.

За формою існування докази можуть бути усними, пись­мовими та речовими.

У ч. 2 ст. 32 ГПК вказаний перелік засобів доказування, який є вичерпним, а саме: письмові і речові докази, висновки судових експертів, пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі.

Пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників — це повідомлення суду відомих їм обставин, які мають значення для справи. Пояснення оцінюються судом разом з іншими доказами у справі. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть давати пояснення як в усній, так і в письмовій


формах. У процесі судового розгляду пояснення даються в усній формі. Пояснення сторін у письмовій формі містяться у позовній заяві та у відзиві на позовну заяву. На вимогу суд­ді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі, мають бути викладені письмово у тому випадку, якщо пояснення, що містяться у зазначених документах, та усні пояснення є неповними, суперечливими, та в інших необхідних випадках.

Письмовими доказами с документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирі­шення спору (cm. 36 ГПК).

Документ — це результат відображення фактів, подій, явищ об'єктивної дійсності і розумової діяльності людини за допо­могою письма, графіки, фотографії, звукозапису або іншого способу на спеціальному матеріалі (папері, фотоплівці, па­пірусі, пергаменті тощо)1. Тобто договори, платіжні документи, накладні, висновки державних та інших органів, акти експер­тизи та інші документи є письмовими доказами. До письмових доказів також належать листи, телеграми, якщо вони містять відомості про факти, що мають значення для справи, або відомості, що такі факти спростовують. Наприклад, згідно зі ст. 207 ЦК правочин, у тому числі договір, вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Пи







Сейчас читают про: