Україна–Європа–Світ

Незважаючи на зміни в міжнародному праві та практиці, жінки з усього світу ще

стикаються з повсякденною реальністю. Крім того, їм часто бракує засобів та знань,

необхідних для використання системи прав людини, для боротьби проти зловживань.

Чимало жінок не знають про жіночий рух або сприймають його як щось абстрактне, що їх не

стосується. Після здобуття Україною незалежності зростає і громадська активність жінок.

Відбувається процес становлення масових жіночих організацій, збільшується кількість

недержавних фемінних угрупувань. Причини об’єднання жінок різноманітні. Діапазон їхніх

інтересів і діяльності широкий: від клубів, центрів та організацій за інтересами – до спроб

впливу на реальну політику. Жінки-лідери з’являються в освіті, науці, культурі, економіці

політиці й інших галузях. Аналіз діяльності жіночих організацій дає змогу розкрити етапи

розвитку жіночого руху та його вплив на різні сфери громадського життя.

Жіночий рух в період незалежності стає невід’ємною частиною життя українського

суспільства. Жіночі організації, поставивши перед собою конкретні мету та завдання,

цілеспрямовано діяли згідно своїх статутних норм, що сприяло поширенню їхнього впливу

на державні структури, парламент, громадські інституції. Жіночі організації – складова

частина фемінного руху, які в процесі державотворення активно беруть участь в

удосконаленні законодавства та правових механізмів, забезпечують поліпшення становища

жінок у суспільстві, впроваджують ґендерну рівноправність й сприяють її утвердженню, що

підкреслює актуальність глибокого, всебічного вивчення даного питання.

Сьогодення ставить перед нами нові вимоги, тому на сучасному етапі одним з

найактуальніших стає питання забезпечення переходу України до стійкого соціального

розвитку, що вимагає формування нової соціальної стратегії, збалансованої в організаційно-

політичному, економіко-екологічному і соціокультурному напрямках. Соціальна стратегія,

спрямована на створення умов стійкого розвитку України, припускає також включення цілей

досягнення ґендерної рівності у суспільстві. Складність та багатоаспектність проблеми

становища жінок в Україні дедалі більше провокує інтерес багатьох науковців, створюються

центри вивчення стану розвитку гендерної політики, адже жіночий рух є складним процесом.

Тому для детального вивчення становлення, розвитку й діяльності жіночого руху потрібно

здійснити вивчення усіх його складових.

54. Перспективи українського фемінізму.Дослідники хочуть довести до висновку про існування універсального жіночого досвіду і загальних інтересів жінки. Многие феминисты считают, что дискриминация по отношению к женщинам всё ещё существует как в странах Европы и Северной Америки, так и во всех остальных странах мира. Среди феминистов существует много разных мнений касательно глубины и широты существующих проблем, их идентификации и способов борьбы с ними. Экстремальные группы включают таких радикальных феминистов, как Мэри Дейли (Mary Daly), которая придерживается мнения, что мир был бы намного лучше, если бы в нём было намного меньше мужчин. Есть и диссиденты, среди которых Кристина Хофф Соммерс (Christina Hoff Sommers) и Камилла Паглиа (Camille Paglia) — феминистки, которые обвиняют феминистское движение в пропаганде антимаскулинных предрассудков. Многие феминистки ставят под вопрос их право называть себя феминистками.Многие феминистки, однако, также ставят под вопрос применение термина «феминист» к тем, кто поддерживает любые формы насилия по отношению к любому полу, или к тем, кто не признаёт фундаментального принципа равенства полов. Некоторые феминистки, такие как Кейта Поллитт (Katha Pollitt) — автор работы «Разумные создания» (Reasonable Creatures) и Надин Строссен (Nadine Strossen) — автор «Защищая порнографию» (Defending Pornography), трактата на тему свободы слова, считают, что в основе феминизма лежит утверждение «Прежде всего, женщины — люди», а любые утверждения, целью которых становится разъединять людей по половому признаку вместо того, чтобы их объединять, должны называться сексистскими, а не феминистскими, что позволяет признать их слова ближе к эгалитаризму, чем к классическому феминизму[источник не указан 150 дней].Проходят дебаты и между феминистами-дифферециалистами (difference feminists), такими как Кэрол Гиллиган (Carol Gilligan) с одной стороны, которые придерживаются мнения о том, что существуют важные различия между полами (врождённые или приобретённые, но которые нельзя не учитывать), и феминистами, считающими, что различий между полами нет, а есть лишь только роли, которые общество навязывает людям в зависимости от их пола. Учёные современности расходятся во мнениях в вопросе о том, существуют ли более глубокие врождённые различия между полами, чем анатомические, хромосомные и гормональные. Вне зависимости от того, сколько и какие различия существуют между полами, феминистки соглашаются с тем, что эти различия не могут быть основой для дискриминации одного из них

55. межа та кордон в теорії порубіжжя. Кордон та межа є лінійним регулятором життя, що впливає на людську уяву, та на практиці простягається у масштабі та можливостях від локального до глобального. Поняття кордон містить у собі багато значень: примикати, прилягати, наближатися, знаходитися близько, бар’єр, край, межа, рубіж, обрив, виступ, окружність, окраїна, означувати рубежі, узбережжя, обмежування, пов’язувати, обрамляти, огороджувати, заключати, обгортати, кінцевість, паркан, те, що розташоване збоку; кайма, порубіжжя, оточувати, обмеження, лінія, поріг, грань, зустріч, близьке, сусіднє, окреслення, периметр, периферія, берег, бік, околиця, полоса, оточувати, дотик, порядок, рубікон. Межа додає ще декілька важливих значень: демаркація, протяжність, обмеження, – та відкриває новий простір смислів: осаджати, охоплювати, утримувати, покривати, сягати, обрамлювати, зводити, заключати, ув’язнювати, включати, розміщувати, ізолювати.Як правило, порубіжжя охоплює певну історичну геокультурну зону, частини якої можуть бути як центрами, так і периферіями певних держав [13]. На думку дослідників, парадоксальними є те, що процес становлення порубіжжя є бінарним та складається з таких протиріч, як обмежовувати / пов’язувати, ізолювати / оточувати, відокремлювати / зустрічатися, огороджувати / наближатися, обмеження / дотик. Кордони, за визначенням, тяжіють до створення та обрання сторін, продукування та оточення протилежних просторів, та до багатьох пов’язаних дихотомізацій: внутрішнє / зовнішнє, залучення / виключення, ми / вони. Це також передбачає трансгресію, рух за рамками визначених меж, та відгородження від звичного порядку речей для відкриття нових місць та простору, пошук альтернативи врегулювання, креативний синтез, змішане рішення. Можна виділити два різні шляхи, йдучи якими можна зрозуміти порубіжжя. Згідно до першого, кордон є функціональною та символічною сутністю, котра «працює» як матеріально, так і уявно. Згідно до другого, межа є невловимим полем з перцептуальною, структурною та дискурсивною складовими [113]. Межа тяжіє до того, щоб бути запитуваною як процес безперервних змін або розвитку, а також як самосуперечлива сутність і «симптом», за допомогою якого внутрішню організацію території можна було б аналізувати углиб і вшир. Це дає можливість сприймати порубіжжя як соціальну конституцію порубіжних країн, що відсилає до соціальної дії суб’єкта. Якщо наявність державних кордонів та нації як певної сукупності людей можна констатувати матеріально, то онтологічно таку нематеріальність треба визнавати віртуальною. Віртуальний статус кордонів або культурних меж можна означувати за визначенням віртуального як «реального, але не актуалізованого, ідеального, але не абстрактного»[134,с.235]. Віртуальність вказує на ймовірний аспект порубіжних ліній. Усі ці складові є співприсутніми у порубіжжі, і вони можуть переходити одна в одну, а також впливати на функціонування кордонів або культурних меж у створювальних проектах та дискурсах стосовно змін у порубіжжі.Порубіжжя охоплює собою динамічну дійсність, яку можна вивчати за допомогою певної типології, та дійсно є багатоцентричною функціональною мережею [9]. Дослідники виділяють шість вимірів кордону: історичний; просторово-культурний; вимір ідей; нормативний; економічний, матеріальний та людський; агентальний. Історичний вимір вказує на те, що існує багато способів подолання кордонів нація-державами. Це регламентується спеціальними міжнародними організаціями такими, як ЄС. Кордон – це не просто лінія у просторі, непередбачувана у безперервності пере-уявлення та переінтерпретація. Межа може бути як тим, що розділяє, так і тим, що пов’язує. Якщо ми приймаємо багатоманіття налягаючих одна на одну меж у суспільстві, то відповідно визнаємо існування порубіжних зон та рубежів. Саме тому дослідники зазначають, що важливо не те, що є «оптимальним» в межах наданого порубіжжя, а скоріше, «чому» та «як» обмежуються порубіжні зони.Виходячи з інституціонального підходу у розумінні порубіжжя, можна виокремити ряд важливих функцій, які виконують кордони. Це дозволяє координувати обмін між державами, державами та недержавними акторами, а також між центром і периферією окремої держави. На думку Ж. М. Ф. Бленчарда, кордони презентують себе у вигляді семи функцій: воєнна стратегія, національна ідентичність, етно-національна єдність, державотворення, забезпечення внутрішньої політики, економічна та утворююча

56.»Неративна сила» порубіжжя у соціокультурному просторі. Кожна історія має контекст, який може слугувати причиною виникнення конфлікту. Відстоювання певної колективної ідентичності єдиний вихід із ситуації, коли різні історії стикаються одна з одною. Але такого роду ідентичності не породжують спільності, вони потребують наступної наративної бази, що свідчить про те, що процес оповідання є безперервним. Кожен наратив з’являється у критичні моменти та перекреслює культурний простір для відновлення почуття етнічної чи соціальної належності. К. Едер називає це наративною силою порубіжжя, в якому комунікативний простір складається з окремих історій, котрі різні групи неохоче розповідають один одному, а просто передають від покоління до покоління як певну дискурсивну традицію. У такий спосіб культурні межі заплутано пролягають від понять про ідентичність в якості обраного простору, в якому вони презентуються через еліту в ідентитеріальному просторі до інституціоналізації територіальних кордонів. Звідси випливає мінімалістська теорія ідентичності, згідно до якої конструювання останньої є когнітивним модусом сконструйованих культурних меж та територіальних кордонів.Мінімалістська теорія ідентичності виходить з того, що колективна ідентичність – це «мінімальні умови, необхідні для конструювання м’яких кордонів, котрі описують, що відокремлює нас від них»[107, с. 259]. Так, будь-який знак групи є колективно обраним символом, який слугує референтом для колективної ідентичності. У цьому значенні знак випливає з наративу, тому останній завжди буде історично випадковим контекстом для інтеракції. Таким чином, будь-які зміни порубіжних ліній можна вважати наслідком інституціоналізації когнітивних та наративних процесів. Окрім того, історії використовуються для конструювання наративів національної ідентичності по обидва боки кордонів. Конструювання соціальних та політичних значень меж відбувається через просторову соціалізацію та територіалізацію значень, на які можна натрапити в освіті, політиці, адміністрації та управління.

57. Опираючись на наративну силу порубіжжя можна стверджувати, що географічні кордони є об’єктом перманентного процесу оповідання та переказування історій, на основі чого зароджуються ідентичності. Тому видозміна кордонів залежить від домінування того чи іншого історичного наративу. Останні будуть релевантними відносно ідентичності тільки у контексті тривалої (on-going) інтеракції. При цьому важливо знати не тільки історію, але й того, хто її розповідає. Тоді буде зрозумілим, яким чином комунікативний контекст історій перетворює уявно сконструйовані межі в реальні кордони. Якщо традиційний підхід пояснює це тим, що зміст історій може бути зрозумілим завдяки національному контекстові комунікації, то в теорії порубіжжя мова йде про те, що у глобальному світі локальні історії передаються від одного контексту комунікації до наступного, та можуть слугувати ресурсом для конструювання транснаціональної ідентичності. Наративи минулого типічно високо вибіркові та сконструйовані перспективою існування держав, та направлені на минуле у сучасній манері. Домінуючі ідеології також тяжіють до трансформування наративів відносно минулого як частини їх власних репрезентацій теперішнього та майбутнього.Відповідно, межі – це важлива частина просторової практики та дискурсу, завдяки яким створюються та підтримуються соціальні групи та відмінності між ними, де стає можливим втілення територіальності. Межі, таким чином, є також частиною практики та наративів, завдяки яким конституюються соціальні групи та їх ідентичності, та управляються члени цієї групи. Держави є вирішальними у позиції відносно продукування та репродукування того, яким чином виражає себе територіальність та багато форм залучення / виключення, а соціальні та культурні межі завжди зберігають в цьому свою важливість.Створення комунікативного простору нелегке завдання, а тому розставання із наративом про «себе» як єдиного цілого у порубіжжі, супроводжується міжрелігійними та міжетнічними протистояннями [143]. Як ще зазначав Б. Андерсон, кожен наратив має історичну площину, а тому є достатньо емоційним. У порубіжному просторі історії продукуються з різних національних перспектив, у зв’язку з чим одна й та ж сама подія може розповідатися та переосмислюватися по-різному. Проблема пам’яті ⁄ забуття ускладнюється тим, що згадування трагічного минулого є травмою. На думку К. Едера, «згадування – це конструкція, яка визначає не тільки те, що треба згадати, але також й те, кого можна вважати частиною спільності (remembering community)»[107, с. 267]. Такий наратив створює простір комунікації, кордони якого є наративними межами. До головних референцій, які генерують цей простір, можна віднести провину, гордість та відповідальність. Ті, хто розуміють ці історії, здатні на те, щоб знайти та впізнати один одного для подальшого об’єднання в єдину ідентитеріальну групу. Винаходження простору пам’ятних дат створює базу для спільної ідентичності, та відрізняється від національного згадування тим, що останнє відштовхується від тріумфальних наративів, а перша – від трагічних.Таким чином, виникнення комунікативного простору є умовою для побудови спільного минулого, яке за словами І. Валлерстайна, є моральним, а, отже політичним феноменом [20]. У цьому контексті порубіжжя ніколи не буде раз і назавжди встановленим, це миттєвий знімок динамічної реальності обраного простору інтеракції, де ідентичність буде безперервно (де)конструюватися всередині культурних меж та одночасно пере-визначати їх. Задача територіальних кордонів у такому разі полягає в інституціоналізації порубіжжя.