Початки громадівського руху кінця 1850-х – першої половини 1860-х рр

Головними організаційними осередками українських народолюбців були громади – напівлегальні осередки національно свідомої, демократично й патріотично орієнтованої частини літературної, мистецької, лікарської, військової інтелігенції та найбільш соціально активних і свідомих студентів, учнівської молоді, які складали ядро українського національного руху.

Учасники народолюбних осередків – українських громад – належали здебільшого до опозиційної частини «середнього» класу тодішнього суспільства і не відзначалися багаточисельністю лав стосовно загальної кількості населення. Поява українських громад пов’язана з демократичним піднесенням кінця 50-х – початку 60-х рр. ХІХ ст.

Перша українська громада виникла в столиці імперії – Санкт-Петербурзі у другій половині 1858 р. Активними діячами осередку були В. М. Білозерський, М. І. Костомаров, П. О. Куліш, Т. Г. Шевченко, О. Ф. Кістяківський, П. П. Чубинський, М. М. і Ф. М. Лазаревські та ін. У цьому середовищі здійснювалися такі проекти, як видання близько 40 популярних книжок для народу – «метеликів» під загальною назвою «Сільська бібліотека» П. О. Куліша, перший легальний загальноукраїнський громадсько-політичний і літературно-науковий журнал «Основа», який видавав В. М. Білозерський разом із М. І. Костомаровим та П. О. Кулішем. У часописі публікували свої художні твори понад 40 українських авторів, уміщувалися актуальні публіцистичні статті, історичні праці й документи.

Під час демократичного піднесення початку 1860-х рр. постала київська українська громада – перша і найбільша на наддніпрянських теренах, яка нараховувала 250–300 постійних учасників та симпатиків. В. В. Міяковський вважав, що утворилася Київська громада в першій половині 1861 р., І. П. Житецький – у другій половині 1861 р. Ідейним лідером громади був В. Б. Антонович, який об’єднав правобережних хлопоманів і лівобережних народолюбців в єдиний осередок. Активну участь в його діяльності брали П. Г. Житецький, П. П. Чубинський, Т. Р. Рильський, К. П. Михальчук, Б. С. Познанський, Ф. Т. Панченко, М. П. Драгоманов, брати Є. С., В. С. і С. С. Синьогуби, К. В. Шейковський та ін. Київські громадяни заснували близько 10 недільних шкіл, готували для них підручники, видавали популярні книжки для народу – «метелики», мали кілька рукописних періодичних органів, зокрема газету «Громадниця», журнали «Самостайне слово», «Помийниця».

Уже на рубежі 1850–1860-х рр. розпочався перший «похід у народ» українських народолюбців, причому використовувалась як «летюча», так і «осіла» форми діяльності. Типовим прикладом першої служать дії київських народолюбців на чолі з В. Б. Антоновичем, які за три літні вакації обійшли Київщину, Поділля, Волинь, Холмщину, частину Катеринославщини й Херсонщини. Відтоді ж народолюбці стали практикувати й «осілу» діяльність серед селян. Зразком останньої стало 40-річне перебування Т. Р. Рильського у селі Романівці Сквирського повіту Київської губернії, під час якого народолюбець створив родину з простою селянською дівчиною, започаткував зразкову народну школу, господарював як добрий агроном та економіст, допомагав односільчанам у вирішенні різноманітних соціальних і економічних проблем. «Ходіння в народ» ставило на меті «злиття» інтелігентних кіл з народом, здебільшого селянством, служило важливим засобом популяризації серед простолюду демократичних ідеалів свободи, рівності й братерства. У 1861–1863 рр. тільки серед київської демократичної молоді цими формами «зближення» з народом було охоплено не менше 150–200 осіб.

Київська громада не мала чіткої програми, але виробляла документи програмної спрямованості. Програмний характер мала публіцистична праця В.Б. Антоновича «Моя исповедь», опублікована в «Основі» (№ 1 за 1862 р.). Ліберально-демократичне кредо київських громадян відбито в «Отзыве из Киева», заяві, підписаній 21-им народолюбцем у серпні 1862 р. і опублікованій в газеті «Современная летопись» в листопаді того ж року, Занепад діяльності київської громади відбувся восени 1864 р.

Улітку 1861 р. сформувалася полтавська громада, до складу якої увійшло кілька десятків осіб. Це, зокрема, В. В. Лобода, О. Я. Кониський, Д. П. Пильчиков, О. І. Стронін, Є.І.Милорадович, А. Л. Шиманов та ін. Полтавські народолюбці відкривали недільні й суботні школи, прагнули поставити вистави для народу, видавати місцеву газету «Нива», підтримували «Основу». У зв’язку з арештами припинила діяльність у 1863 р.

У 1861 р. постала чернігівська громада. Активними учасниками були С. Д. Ніс, Л. І. Глібов, О. А. Тищинський, М. А. Вербицький, О. М. Лазаревський, О. В. Маркевич, І. О. Андрущенко, О. М. Білозерський, І. П. Дорошенко та ін. Громадівці організували аматорський театральний колектив «Товариство кохаючих рідну мову», відігравали велику роль у виданні газети «Черниговский листок». Припинила діяльність у 1863 р.

У 1861 р. утворилася харківська громада. До її активних учасників слід залучити таких народолюбців, як В. С. Гнилосиров, О. О. Потебня, В. С. Мова, І. С. Нордега, М. В. Жученко, А.Л. Шиманов та ін. Харківські громадівці працювали в недільних школах, ходили в народ, розповсюджували українські художні твори тощо.

У той період серед українських народолюбців зароджувалися політичні ідеї про майбутню долю України, хоча в їхньому середовищі переважали ідеї політичної лояльності до існуючого режиму, а вимоги обмежувалися культурно-національною автономією. Все це зумовлювалась об’єктивними причинами. По-перше, розгром Кирило-Мефодіївського товариства 1847 р. негативно позначився на подальшому розвитку українських визвольних змагань, спричинив ідейно-політичний надлам лідерів, зокрема М. І. Костомарова, П. О. Куліша та ін. Тому в процесі українського національно-культурного відродження початку 1860-х рр. не було висунуто відповідної часові політичної програми.

По-друге, поміркованість державницько-політичних позицій в ідеології народолюбства пояснюється народолюбними ілюзіями, певною ідеалізацією селянства. Чимало діячів українського руху вважало, що «прихильник мужиків мусить мало не в усьому йти з мужиками», а інші все ще вірили в легенду про «доброго царя-батюшку», сподіваючись отримати від нього землю і вбачаючи в його особі захисника від польського панства. До того ж, прихильники народолюбства були прибічниками досить поширеної в Європі думки, нібито селянське господарство може поліпшитись і за умов відсутності демократичного державного ладу, «за поміччю царства».

Світогляд народолюбства відбивав помітну ідейну роздвоєність багатьох українських діячів, які, з одного боку, виступали за національно-культурне відродження України, а з іншого, – залишались політично лояльними щодо антидемократичного, російського імперського режиму і таким чином підтримували консервативно-монархічні настрої, що панували в селянському середовищі. Помірковані державницько-політичні погляди були притаманні ідейним лідерам української національної демократії різних ідейних течій. Історична поступовість у цьому питанні властива навіть провіднику політичної, радикально-демократичної течії М. П Драгоманову.

Починаючи від 1860-х рр., українські народолюбці відходить від романтизму попереднього періоду і пристають на позиції «реального», «дієвого» народолюбства, поєднуючи в своєму світогляді ідеї національного і соціального демократизму, лібералізму і радикалізму. Цим пояснюється співіснування в народолюбному таборі численних відтінків – від послідовного культурництва ліберально-демократичного забарвлення до соціально-політичної течії з досить виразним радикально-демократичним спрямуванням. Уповільнене розмежування представників зазначених ідейних течій і тенденцій становило характерну особливість українського національно-демокpaтичнoгo руху. Проте серед українських народолюбців переважали прихильники ліберально-демократичних поглядів і поступових
прогресивних дій.

Ідеологія та практична діяльність українського народолюбства ґpyнтyвaлися на демократичних ідеалах свободи, рівності та братерства – на противагу морально-етичному і соціально-політичному деспотизмові, притаманному режимові російського царату. Діячі української націонал-демократії розглядали демократизм, прихильність до «народної справи» як фундаментальний підмурівок свого світогляду.

Народолюбність українських націонал-демократів зумовлювалась не тільки тим, що селянство становило 9/10 населення України, а значною мірою і морально-етичними переконаннями діячів цього ідейного напряму. Прагнення пізнати «народний ідеал», «розчинитися» у стихії простолюддя, «злитися» з ним, присвятити себе служінню й захисту інтересів принижених і скривджених надихалося глибоким почуттям братерської любові до народу. «Народовивчення», «народні нужди і користі» були для носіїв ідей народолюбства не модою, а душевною потребою.

Любов до простого народу породжувала велику віру в його творчі сили, і це стало морально-психологічною основою народолюбства. Природа такого глибокого емоційного стану досить складна. З одного боку, її походження слід шукати у щирій патріотичній позиції кращих представників української інтелігенції, студентської та учнівської молоді, які вважали своїм громадянським обов’язком «віддати борг народові». З іншого боку, гасло діячів народолюбства «праця для народу і в ім’я народу» зумовлювалось тим, що в селянині – «жертві» тодішнього суспільного ладу – вбачалися «насправді неіснуючі чесноти», перебільшувався рівень його самосвідомості. Подібна ідеалізація простолюду мала своїм підґрунтям як ідеї романтизму, вплив яких давався взнаки і у перші пореформені десятиліття, так і соціальну відчуженість інтелігенції від народних мас.

Свободолюбство як складова світогляду народолюбства засновувалося на глибоко гуманістичних поглядах, що відбивали по суті ліберальну настанову на повагу гідності, соціально-економічних та політичних прав людей, а також турботу про їх благополуччя й всебічний розвиток. Ці світоглядні цінності породжували насамперед антикріпосницьку спрямованість ідеології, заперечуючи несправедливість кріпосного права та передбачаючи його скасування.

Від початку 1860-х до другої половини 1870-х рр. в ідеології народолюбства гуманістична ідея свободи розглядалася передусім у контексті морально-етичних і соціально-економічних відносин у суспільстві, приділяючи значно менше уваги питанням політичним. Уже «Моя исповедь» В. Б. Антоновича (1862) засвідчила наявність цілком певних соціальних мотивів. Тривалий час програмою українського народолюбства вважалася підписана 21 діячем публіцистична стаття «Отзыв из Киева» (1862), автори якої обстоювали «безполітичний демократизм».

Від 1860-х рр. культурницька праця народолюбців набула певної цілеспрямованості й масовості, чому особливо сприяли осередки українських громад. За формами діяльності це освітня робота в суботніх, недільних та сільських народних школах, творення україномовних підручників для дітей та просвітницьких популярних «книжок для народу», наукова праця в галузях українського мово- і літературознавства, історії, етнографії, фольклористики, археології, археографії, історіографії, джерелознавства, краєзнавства, права, економіки, статистики тощо. Особливу, емоційну роль відігравала діяльність українських народолюбців у сфері літератури, театру, музики й мистецтва. Національно-культурницька діяльність стала найголовнішим пріоритетом українських народолюбців, об’єднуючи прихильників як «лівих», так і «правих» поглядів.

Причини домінування культурництва в діяльності українських народолюбців пореформеного періоду полягають не тільки в їхньому прагненні народовивчення, а й у залежності від романтичних поглядів, які підживлювали ілюзії щодо великого впливу культурництва на соціум та політикум, від ідеалістичного бачення селянства і власного портрета інтелігенції. Водночас не менш важливим чинником стала і своєрідність гуманітарного світосприйняття прогресивної української інтелігенції, яка прагнула до пізнання культури свого народу, намагаючись у такий спосіб «віддати борг народові». Свою роль відігравала й ментальна роздвоєність, подвійна суспільно-політична лояльність, які утвердилися у світогляді народолюбців за умов тотального, хоча часом прихованого, наприклад, під виглядом втілення в життя теорії «офіційної народності», наступу російського царизму, імперської русифікаторської ідеології та політики на українство. Все це породжувало віру в царизм, примирення з самодержавним політичним режимом, які призводили до політичної бездіяльності та династичної лояльності.

Незважаючи на русифікаторську політику царату стосовно українства, що посилилася після Валуєвського циркуляра 1863 р., важливим напрямком діяльності народолюбців була книжково-видавнича справа, спрямована на випуск у світ україномовних підручників, популярних і дешевих книжок для народу. На рубежі 1850–1860-х рр. з’явилися «Граматка» П. О. Куліша, «Букварь южнорусский» Т. Г. Шевченка, «Українська абетка» М. Гатцука, «Арихметика, або Щотниця» О. Я. Кониського, 40 випусків серії популярних книжок «Сільська бібліотека» видання П. О. Куліша тощо. Українські підручники та популярні брошури-«метелики» поширювалися народолюбцями серед селян під час «ходіння в народ», використовувалися в процесі навчання грамоті міщан, селян та солдатів у недільних і сільських школах.

У пореформений період проблеми українського культурно-національного відродження висвітлювалися на шпальтах нечисленної легальної періодики народолюбців, зокрема таких журналів та газет, як «Основа» та «Черниговский листок».

Культурницька праця визначала діяльність народолюбців упродовж пореформених десятиліть. Проте за тих історичних умов навіть це зовнішньо лояльне культурництво об’єктивно мало потаємний опозиційний зміст і незрідка сприяло роз’ясненню тих чи інших соціальних і політичних питань. Воно викликало серйозне занепокоєння царської влади, що часто призводило до висилки українських народолюбців на заслання у віддалені північні або східні регіони імперії.

Вже на початку 1860-х рр. у діяльності українських народолюбців поряд з ліберально-демократичним культурництвом почала виявляти себе радикально-демократична, політична тенденція, яка формувалася під впливом соціальних теорій російських соціалістів-утопістів О.І. Герцена, М. Г. Чернишевського та західноєвропейських мислителів Р. Оуена, А. Сен-Сімона, Ш. Фур’є.

Це явище простежується в діяльності «лівого» крила київської, полтавської та чернігівської українських громад. У цьому контексті слід відмітити видання київськими громадівцями О. І. Стояновим, К. В. Шейковським, М.О. Константиновичем, О. С. Лашкевичем та іншими рукописного журналу «Самостійне слово», у наявності носіїв «лівих», більш радикальних поглядів, таких як діячі київської громади А. О. Красовський, В. С. Синьогуб, полтавської громади – В. В.Лобода та В. О. Щелкан, чернігівської громади – В.М. Білозерський, І. О. Маслаковець, О. А. Тищинський та ін. Багато хто з цих діячів мав зв’язки з російськими революційними демократами-землевольцями, отримував у них нелегальні «Колокол», «Полярная звезду», землевольські видання.