Теоретичні аспекти вивчення народницької (культурно-політичної) стадії українського націотворення

Основними теоретичними проблемами народницької (культурно-політичної) стадії українського націотворення є такі:

1. Проблема визначення основного змісту цього етапу національно-визвольних змагань. Український історик А. Катренко визначив цей етап українського національного відродження як культурно-політичний, І. Колесник як народницько-громадівський період 60-х–80-х рр. ХІХ ст., а В. Сарбей як різночинсько-народницький (з другої половини 40-х рр. до 80-х рр. ХІХ ст.). Діаспорний вчений українського походження І. Лисяк-Рудницький розглядав цей етап як народницьку стадію в межах 40-х – 80-х рр. ХІХ ст., визначаючи два підперіоди: романтичний і позитивістичний Американський вчений українського походження Р. Шпорлюк називав це явище культурною фазою українського національного відродження, відзначаючи, що це явище в Галичині зародилося у 30–40-х рр. ХІХ ст. Канадський історик українського походження П. Магочій вирізняв цей етап як організаційний, який в межах Наддніпрянщини охоплював 1840–1900 рр., а в західноукраїнських землях – 1848–1860 рр. Діаспорні вчені українського походження О. Пріцак, Дж. Решетар виділяли київську і женевську стадії. Отже, основними критеріями періодизації українського національного відродження є ідеологія, соціальна база, організаційні, політичні й культурологічні фактори та історико-географічне розташування центрів національного руху [Колесник І. Укр. історіогр., с. 213 – 218].

2. Проблема періодизація українського руху. Для динаміки цього історичного явища характерна хвильоподібність внутрішнього поступу і певна асинхронність розвитку між регіонами. Так, початок народницької стадії майже співпав Наддніпрянській та Західній Україні, що пов’язано з діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства у Києві в 1846–1847 рр. та подіями «Весни народів» на західноукраїнських землях в 1848–1849 рр. Проте короткий період піднесення змінився десятирічним спадом, як писав С. О. Єфремов – «першим десятирічним антрактом в історії українського руху» в Наддніпрянщині від 1847 р. до 1856 р. [Єфремов С. О. Вне закона: к истории цензуры в России // Літературно-критичні статті. – К., 1993. – С. 15]. На західноукраїнських землях період 1850-х рр. дістав назву «бахівської реакції» і теж позначився спадом українського руху.

Демократичне піднесення в підросійській Україні кінця 1850-х – початку 1860-х рр. знов активізувало український національний рух, хоча від 1863 – 1864 рр. знову розпочався, за словами С. О. Єфремова, «другим антрактом в історії розвитку українського руху», який тривав від 1863 р. до початку 1870-х рр. [Єфремов С. О. Вне закона: к истории цензуры в России // Літературно-критичні статті. – К., 1993. – С. 25]. На західноукраїнських землях позитивна динаміка руху тривала до кінця 1860-х рр., що можна пояснити проведення конституційних реформ Габсбургів.

Від 1873 р. в Наддніпрянській Україні знову спостерігаємо нове українське піднесення, наразі короткотривале – до Емського указу 1876 р. Опісля, у другій половині 1870-х – 1880-х рр., хіба що за винятком короткого епізоду другої половини 1880 – початку 1881 рр. «диктатури серця» М. Т. Лорис-Мелікова, маємо період спаду українського руху внаслідок жандармсько-поліцейського й цензурного тиску на будь-які прояви національного вільнодумства. На західноукраїнських землях, за умов конституційних реформ Габсбургів відбувається позитивна динаміка українського руху, внаслідок чого Східна Галичина перетворилася на український П’ємонт.

3. Проблема регіональної своєрідності у Наддніпрянщини і західних регіонах. По-перше, слід зважати на відмінності соціальної бази руху, основу якого в Наддніпрянщині складали представники різночинської інтелігенції – вихідці з українського шляхетства/дворянства, міщанства, дрібної буржуазії, духовенства, учителі, лікарі, репрезентанти вільних професій. На західноукраїнських землях чверть активних учасників руху складали представники греко-католицького духовенства. З часом у його лавах збільшувався прошарок інтелігенції. По-друге, регіональна розмаїтість притаманна й ідеологічному спрямуванню руху. У Наддніпрянщині переважала ідейна палітра від ліберально-демократичної домінанти до незначного радикально-демократичного та національно-консервативного сегментів, яким опонували течії російського консервативно-охоронного, ліберального і радикально-демократичного таборів. На західноукраїнських землях в українському русі була міцно представлена консервативна складова, до якої належали москвофіли і певною мірою народовці, які водночас продукували й ліберально-демократичні ідеї. До того ж слід згадати і течію галицьких радикалів-соціалістів, які розташувалися на лівому фланзі руху. Всім цим досить строкатим силам протистояли консервативно-охоронна течія офіційного Відня та різноманітні напрями польського національного руху. По-третє, між регіонами були й певні відмінності в організаційних формах і структурах, таких як громади, гуртки, товариства, організації.

4. Проблема термінологічного визначення. Український національний рух позначається різноманітними термінами. Найбільш автентичний, репрезентативний і вірогідний серед них «українські народолюбці».

Українські народолюбці – діячі опозиційного суспільного руху патріотичної інтелігенції, студентства та учнівської молоді, які об’єднувалися національно-демократичною спрямованістю свого світогляду та поділяли ідею українського національно-культурного відродження.

Термін «народолюбці» виник на початку 1860-х рр. у середовищі демократичного українства і від початку визначав належність до українського національного руху. Вперше його використано публічно діячами київської української громади у посланні до «братів галичан» від 21 червня 1862 р., видрукуваному на шпальтах львівського часопису «Слово». Зазначений термін вживався київськими діячами як самоназва учасників українського національно-демократичного руху. Київські громадівці визначали народолюбців як діячів ідейного напряму, що мав цілком усвідомлену мету, засоби та принципи діяльності, соціальну базу. Термін «народолюбці» мав узагальнюючий зміст і поширювався на прихильників народної справи усієї Наддніпрянщини1870 – 1880-х рр.

За радянських часів термін фактично був вилучений з наукового обігу. Відновився й утверджується в новітній українській історіографії для ідентифікації діячів українського національного руху демократичного спрямування, прихильників народу та народної справи пореформеного періоду в Україні. Термін «українські народолюбці» є синонімічним таким назвам, як «народники», «хлопомани», «українолюбці», «українофіли». Є ширшим за термін «громадівці», оскільки репрезентує не тільки учасників українських громад, а й в інших українських гуртків, груп, організацій та товариств та окремих діячів, які не об’єднувалися в якісь організаційні структури національного руху.