Екологічні дослідження у правозастосовній діяльності

Екологія як наука історично виникла в надрах біології більше ста років тому. Термін «екологія» був уведений у науку в 1866 р. біологом Ернестом Геккелем. Він визначив екологію як науку про взаємини живої істоти із середовищем (від греч. ojkos — будинок, logos — наука).

У процесі розвитку ця наука перетворювалася в біологічне вчення про екологічні системи, що вивчає сукупність живих організмів, взаємодіючих один з одним і утворюючих із середовищем проживання якусь єдність (систему), у межах якого відбувається перетворення енергії й органічної речовини.

Екосистемою є єдиний природний комплекс, що складається з певних груп живих істот (біоценозів) і сфери їх проживання (екотопів). Як правило, екосистема поєднує три взаємозалежні між собою ланки:

• організми-продуценти (автотрофи), що синтезують органічні речовини з неорганічного середовища;

• організми-споживачі (консументы I, II, III порядку);

• організми, що розкладають органічні речовини (редуценти) на вихідні неорганічні компоненти, двоокис вуглецю, воду, нітрати, фосфати тощо.

Поняттю «екологічна система» відповідає термін «біогеоценоз» (від грец. bio — життя, geo — земля, conos — загальний), уведений радянським ученим В. Н. Сукачевим у 1944 р. Біогеоценоз відрізняється від екосистеми визначеністю свого обсягу. Екосистема може охоплювати простір будь-якої довжини, а біогеоценоз — певна ділянка території.

Природне середовище є складним об'єктом пізнання. Розглянемо її у двох аспектах: природничо-науковому й раціональному природокористуванні. Із природничо-наукової точки зору в її складі різняться такі об'єкти, як біосфера, гідросфера, атмосфера й літосфера.

Біосфера (від грец. bio — життя, sphaera — куля) — оболонка Землі, населена живими організмами. Творцем теорії біосфери є академік В. І. Вернадський. За його теорією верхня й нижня границі біосфери визначаються сферами земного середовища, придатними для існування живих організмів (рослин, тварин, бактерій, вірусів). Верхньою границею біосфери служить нижня границя шару озону в атмосфері, що проходить у середньому на висоті 25 км від поверхні Землі. Нижня границя біосфери проходить на глибині 10/15 км від поверхні земної кори.

У результаті потужної техногенної діяльності людини біосфера Землі докорінно перетвориться й стає, по визначенню В. І. Вернадського, ноосферою — «сферою розуму». На думку Вернадського, ноосфера, зародившись на Землі, у міру освоєння людиною навколо зіркового простору повинна перетвориться в особливий структурний елемент Космосу. Елементи ноосфери прослідковуються сьогодні в сучасному використанні людством навколоземного космічного простору в мирних, наукових цілях, вживанні колективних заходів різними державами по запобіганню забруднення атмосферного повітря, Світового океану тощо.

Під гідросферою (від грец. hydros — вода, sphaera — куля) — розуміється водна оболонка Землі, яка включає моря й океани, води суши, водяну пару атмосфери, підземні води й льоди.

Атмосфера (від грец. athmos — пара, sphaera — куля) — газоподібна зовнішня оболонка Землі.

Верхню границю атмосфери умовно проводять на висоті 200 км. У складі атмосфери виділяють залежно від температури, тиску й щільності повітря тропосферу, стратосферу, мезосферу, термосферу, екзосферу.

Літосфера (від грец. lithos — камінь, sphaera — куля) — тверда оболонка Землі. Верхні границі літосфери — атмосфера й гідросфера, нижня — мантія, яка стикається з ядром Землі.

Розглянемо другий аспект — раціонального природокористування. Тут необхідно виділити дві категорії: природні умови й природні ресурси. Природні умови — це тіла й сили природи, її якості, які при даному рівні технічної експансії визначають життєдіяльність суспільства, хоча безпосередньо й не беруть участь у діяльності людей. Під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які використовуються або можуть бути використані людьми.

Однак розподіл елементів природи на категорії є відносним, тому що ті самі компоненти можуть бути й ресурсами й природними умовами одночасно, наприклад, такими є лісові екологічні системи.

У процесі модернізації індустріальної цивілізації вплив людини на навколишнє середовище різко зростає. Все більше скорочується різноманітність біоценозів у середовищах, експлуатованих людиною. Будуються міста, уніфікуються сільські райони шляхом розведення на більших просторах технічних монокультур, руйнуються останні залишки дикоростучої рослинності, знищуються ліси й болота. На рубежі 50- 60-х рр. минулого століття ліс займав більше 30% суши, а до 1965 р. його частка поменшалася до 22%. Безжалісно й стрімко вирубуються ліси Африки й Південної Америки, російського північно-заходу й Сибіру. З надр землі добувають 20 млрд. тонн корисних копалин, з яких тільки 2% використовуються людиною, а 98% ідуть у відходи, забруднюючи навколишнє середовище.

Що стосується диких тварин, то вони майже повністю витиснуті з так званих розвинених районів земної кулі. Тому так необхідні створення й збереження еталонів природи: ландшафтів, заповідників, заказників, національних парків, рідких об'єктів і визначних пам'яток. Зараз вони займають у сумі тільки 3 % всієї поверхні Землі. У цей час на території СНД загальна площа заповідників становить 0,3% території, у той час як у Кенії — 15,5%, Англії — 8,8%, Танзанії — 7%, США — 2,5%.

Крім зменшення різноманітності природнього середовища, що є однією із причин порушення рівноваги в природі, є ще два фактори, що роблять пагубний вплив на екосистеми.

Порушений круговорот речовин, тобто відходи людського суспільства повністю вже не мінералізуються деструкторами. Діяльність мікроорганізмів у воді й ґрунту часто загальмовується токсичними забруднюючими речовинами. Крім того, у процесі промислового виробництва створюється велика кількість речовин, які неможливо зруйнувати біологічним шляхом (наприклад, багато пластмас).

Екологія входить як обов'язкова складова в кожний предметний розділ біології. Існує не тільки екологія рослин і тварин, але й екологія мікроорганізмів, у тому числі бактерій, найпростіших та ін.; виділяється екологічна анатомія деревини й ряд екологічних напрямків у зоології. Наприклад, відповіді на запитання, які негативні наслідки для навколишнього середовища буде мати рубка даного природнього (штучного) насадження або чи витримані санітарні норми в утримуванні даного насадження, дасть експерт-ботанік. Опираючись на вчення про типи лісу, гідробіологію, меліорацію, лісівництво, він може цілком кваліфіковано відповісти на поставлені питання.

Однак екологія — поняття збірне, і, відповідно, проблема охорони середовища — комплексна за своїм характером. Вона має економічний, технологічний, соціальний, біологічний, медичний, адміністративний і господарський аспекти, включаючи при цьому відповідні правові норми, що регулюють зазначені галузі відносин. Тому виникнення судово-екологічної експертизи як нового самостійного розділу експертних досліджень є науково й практично обґрунтованим процесом.

Мета судово-екологічної експертизи й завдання, нею розв'язувані, перебувають у безпосередній близькості з одним із прикладних напрямків екології, а саме — екологією, пов'язаної з антропогенним впливом

Література:

1. Россинская Е.Р. Основы естественно-научных знаний для юристов. – М., 1999.

2. Найдыш В.М. Концепции современного естествознания. – М., 1999.

3. Горелов А.А. Концепции современного естествознания. – М., 1998.

4. Хорошавина С.Г. Концепции современного естествознания. – Ростов-на-Дону, 2000.

5. Концепции современного естествознания. – Саратов: СЮИ МВД РФ, 1999.

6. Горохов В.Г. Концепции современного естествознания и техники. – М., 2000.

7. Карпенков С.Х. Концепции современного естествознания. – М., 1997.

8. Рузавин Г.И. Концепции современного естествознания. – М., 1997.

9. Лавриненко В.Н., Ратникова В.П. Концепции современного естествознания. – М., 1997.

10. Теория судебно-биологической экспертизы. – М., 1985.

11. Методические рекомендации по криминалистической экспертизе объектов растительного происхождения. – М., 1972.

12. Методические рекомендации по организации и производству судебно-биологических экспертиз в судебно-экспертных учреждениях системы МЮ СССР. -–М., 1977.

13. Стегнова Т.В. Работа со следами биологического происхождения на месте происшествия. – М., ЭКЦ МВД РФ, 1992.