Початок функціонування бібліотеки як інформаційної бази та каналу політичної комунікації

План

1. Участь у державній комунікації бібліотек Стародавнього Сходу

2. Особливості здійснення політичної комунікації античними бібліотеками.

3. Специфіка владних відносин і видові трансформації бібліотек середньовіччя

4. Університетські, протопублічні та братські бібліотеки як прояв формування централізованих держав і громадських рухів.

Друга половина ХХ – початок ХХІ ст. ознаменувалися кардинальними змінами в осмисленні місця та ролі комунікативних процесів у політичному житті суспільства. Якщо раніше комунікативна складова розглядалась, переважно, як, хоч і достатньо важливий, але, все ж таки, неґрунтовний елемент політики, то з переходом суспільства до інформаційного етапу свого розвитку вона поступово пересувається у самий її епіцентр. Сьогодні свідоме, цілеспрямоване й ефективне використання політико-комунікативних технологій стає однією з найважливіших умов оптимізації процесу функціонування політичної системи та публічної влади. Тому цілком закономірною є підвищена увага авторитетних представників філософії політики, соціально-філософської та політичної науки до детермінуючої функції комунікативної сфери щодо формату наявних політичних відносин. За висновком А. І. Соловйова,«комунікація стала системоутворюючим елементом політики і набула у ній нового онтологічного статусу, втративши колишній допоміжно-технічний характер» [326, с. 10].

Разом з тим недостатньо висвітленим залишається процес еволюції політичної комунікації в історичному розрізі, не розкрито й історію становлення бібліотек як суб’єктів політичної комунікації. Окремі аспекти цієї проблеми знайшли відображення у зарубіжних дослідженнях, присвячених розвитку PR [4, 19, 37, 351, 264, 306, 369, 396]. Утім основна увага в них приділяється розвитку реклами та ЗМІ, факти, пов’язані з розвитком політичної комунікації, розглядаються лише як приклади соціальної, не сфокусовано уваги на ролі бібліотек у політико-комунікативних процесах, принципових змінах у системі та формах політичної комунікації, функціонуванні бібліотек, спричинених зміною суспільних відносин і політичної системи. Що стосується вітчизняної науки, то в ній відсутні спеціальні дослідження згаданої проблеми.

Саме тому об’єктом даного розділу обрано бібліотеку як учасника політико-комунікативних процесів в історичній ретроспективі.

Виходячи із запропонованого визначення політичної комунікації як «специфічних політико-владних відносин», зазначимо концептуальний зв’язок між нею та владою. У цьому контексті для з’ясування часу виникнення феномену політичної комунікації доцільно розглянути питання виникнення феномену влади. На сьогодні у відповіді на це питання в науці переважають три підходи – біологічний, антропологічний та політологічний.

Відповідно до біологічного підходу, влада – явище, що має біологічну природу, а отже існує не лише в людському суспільстві, а й у тваринному світі. Дійсно, спостерігаючи за поведінкою тварин, складно не помітити, як одні з них здійснюють вплив на інших у власних інтересах, використовуючи при цьому різноманітний комунікативно-інформаційний арсенал – ричання, кусання тощо. Водночас, варто зауважити, що така поведінка тварин є несвідомою, обумовленою інстинктами та рефлексами. Проте специфічність владних відносин полягає якраз у їх свідомому характері. Суб’єкт влади свідомо впливає на об’єкт, намагаючись спрямувати його поведінку у потрібному для себе напрямі. Отже, говорити про функціонування політичної комунікації у тваринному світі, або на початку історії людства, коли людина ще остаточно не вийшла з тваринного світу, було б перебільшенням.

Що стосується антропологічного підходу, то його прихильники дотримуються позиції існування влади на всіх етапах (навіть докласових) існування людського суспільства. З такою тезою можна погодитись, зауважуючи при цьому загальний характер влади в умовах нерозвинутого людського суспільства без чіткого соціального поділу і сформованих специфічних інститутів управління, відсутність її поділу на політичну, економічну, духовно-інформаційну тощо. З огляду на це, доречно говорити про формування і функціонування в цей час соціальних, а не вузько політичних комунікацій.

На відміну від антропологічного, політологічний підхід до розуміння влади виходить з усвідомлення органічного зв’язку між владою і політикою, пов'язує їх існування з наявністю специфічних інститутів управління, що з’являються лише на певному етапі розвитку людства. У першу чергу до таких інститутів відносять державу. Таким чином, політологічний підхід дає підґрунтя для висновку про те, що політична комунікація як явище з’являється на тому етапі розвитку людського суспільства, коли актуальними стають питання політичної влади та розподілу ресурсів, формуються спеціальні інститути здійснення влади, насамперед держави.

Низький економічний рівень суспільства того часу, нерозвиненість технічних засобів, специфічний тип утворених держав визначили і специфіку політичної комунікації, система якої мала досить простий вигляд: зверху до низу владної вертикалі з деяким «адміністративним» розгалуженням і далі – від владної вертикалі до окремих індивідів. При цьому зворотний рух інформації – від низів до верху – відбувався крім офіційного інформування про стан речей і шляхом організації зверху системи шпигунства і доносів.

Політична комунікація того часу була спрямована на доведення волі й розпоряджень правителя підданим та забезпечення його панівного статусу.

З появою письма і розвитком письмової форми вербальної комунікації виникає потреба у спеціальному соціальному інституті – бібліотеці, покликаному задовольняти інформаційні потреби особистості, збирати, систематизовувати, зберігати для майбутніх поколінь вироблені у процесі розвитку людства знання з метою надання доступу до них. Серед перших потребу в спеціальній інституції, яка забезпечувала б необхідне інформаційне підґрунтя процесу державного управління, усвідомили правителі держав Стародавнього Сходу – саме там поряд з приватними виникли перші книгосховища при храмах і палацах. Причому, на думку бібліотекознавця й історика М. Харріса (Michael H. Harris), такі бібліотеки створювались внаслідок трансформації урядових архівів, які розростались за рахунок накопичення юридичних, історичних та генеалогічних записів [410, p. 9]. Тобто під впливом активізації урядової діяльності та розвитку письмової форми політичної комунікації.

Поряд з економічними та соціальними передумовами створення бібліотек дослідник розглядає і політичні. Зокрема, звертаючи увагу на те, що політична нестабільність і «заворушення» негативно позначаються на розвитку бібліотек та збереженні їх фондів, на відміну від умов політичного і соціального спокою, М. Харріс наголошує, що найкращим стимулом для стрімкого розвитку бібліотеки є зацікавленість та сприяння з боку керівних структур, для яких необхідність ефективного управління обумовлює потребу в доступі до різноманітної вітчизняної та зарубіжної інформації, яка з найдавніших часів збиралась і організовувалась бібліотеками.

М. Харріс звертав увагу на те, що ретельно відібраний асортимент книг є ефективним знаряддям у боротьбі з громадською думкою і забезпеченням досягнення мети управління, і прямо пов’язував розвиток бібліотеки з владою.

У свою чергу В. Мері Беад (W. Mary Beard) зазначала, що «бібліотеки є не просто сховищами книг. Вони є засобом організації знання і... управління цим знанням та обмеження доступу до нього. Вони є символом інтелектуальної і політичної влади, і далеко не безневинні у фокусі конфлікту влади й опозиції. Навряд чи з міркувань безпеки так багато великих бібліотек побудовано за зразком фортець».

Враховуючи той факт, що жерці і писці часто обіймали державні посади і, використовуючи знання для підтримання свого статусу, утримували право монопольного користування храмовими бібліотеками [407, p. 704–705], можна стверджувати, що бібліотеки від початку свого заснування розглядались як сховища інформації та знань, потрібних для процесу управління і зміцнення влади. При цьому С. Бейлс (Stephen Bales) [394, p. 27, 32] прямо звертає увагу на те, що у підсумку обов’язком писця завжди було обслуговування храму і царя (як бога, або, як мінімум, як представника богів на землі). Він мав записувати дані й інтерпретувати інформацію з метою підтримки храму і правителя. Говорячи про офіційні – палацові і храмові бібліотеки – дослідник наголошує, що вони засновувались з метою обслуговування інтересів держави інформацією, що мала першочергове значення для існування цієї держави. Фактично, на той час бібліотеки в системі політичної комунікації відігравали роль інформаційної бази для прийняття рішень владою.

На офіційну природу таких бібліотек вказує їх розташування – традиційно вони розміщувались поблизу установи, яку обслуговували, зміст їхніх фондів, який відповідав діяльності інституту-засновника, і наявність печатки державних або храмових адміністраторів. Такі бібліотеки містили як архівні, так і бібліотечні документи. Як звертає увагу М. Найдорф, основною функцією таких бібліотек була архівна, що відповідало уявленням того часу про державне значення засадничих священних текстів [230]. Причетність до священних знань, божественних настанов створювала підґрунтя для легалізації або божественної санкції, що освячувала владу і її правління. Опікування правителів давніх держав та жрецьких адміністрацій храмів підтриманням злагодженої роботи цих установ свідчить про їх велике державне значення.

Одна з найвідоміших бібліотек була створена ассирійським царем Ашшурбаніпалом. За даними досліджень співробітників Британського Музею, здійснених в рамках проекту «Бібліотека Ашшурбаніпала» (The Library of Ashurbanipal), цар наказав у своєму царському палаці в Ніневії зібрати в копіях та оригіналах десятки тисяч давніх історичних, релігійних, магічних і астролого-астрономічних текстів, а також державні архіви, словники і довідники, тексти юридичного характеру, за різними оцінками від 10 до 30 тисяч «книг» – клинописних глиняних табличок.

Показовим при цьому є наказ Ашшурбаніпала до своїх підлеглих, що зберігся в одному з листів царя, збирати в Бібліотеці будь-яку інформацію, корисну для його правління («whatever is good for the kingship» and «whatever is... good for the palace») [406, p. 123]. За висновками Звіту проекту «Бібліотека Ашшурбаніпала», «згідно з його (царя. – Г. Т.) листом-наказом, план Ашшурбаніпала для його бібліотеки полягав у збиранні стількох табличок, скільки буде можливо, з інструкціями для ритуалів і заклинаннями, що зміцнили б його на троні і у владі» [406, p. 140]. Характерна особливість світогляду того часу – віра у можливість передбачати майбутнє, у зв’язку з чим знання різноманітних ритуалів, за допомогою яких можна було дізнатись про майбутнє і запобігти небажаному розвитку подій, набувало державного – політичного – значення. Отже, згаданий царський наказ свідчить про ставлення правителя до Бібліотеки як до центру збирання й збереження інформації, потрібної для управління країною, та надання доступу до такої інформації.

Бібліотека у Ніневії стала першою у світі систематично зібраною бібліотекою, де таблички були розкладені в певному порядку, а пошук необхідної інформації забезпечувався спеціально створеним каталогом. Для того, щоб уникнути плутанини та забезпечити цілісність текстів, що зберігалися, внизу кожної таблички зазначалась повна назва книги, а поряд – номер сторінки. Крім того, в багатьох табличках кожний останній рядок попередньої сторінки повторювався на початку наступної.

Як зазначає Р. Ю. Віппер, у каталозі записували назву, кількість рядків, галузь знань – відділ, до якого належала книга. Знайти потрібну книгу було не складно: до кожної полички прикріплювалась невелика глиняна бірка з назвою відділу – так само, як в сучасних бібліотеках [45].

М. Харріс, даючи опис структури бібліотеки в Ніневії, згадує серед її фондів і залів кімнату, яка була заповнена табличками, що стосувалися історії та державного устрою, в тому числі із договорами про підпорядкування окремих правителів, біографіями чиновників і царськими списками. У цій же кімнаті зберігались таблички з інформацією про сусідні країни, копії листів від і до царських послів в інших країнах, накази військовим чиновникам. Окрему групу документів складали закони та юридичні рішення.

Показово, що Бібліотека у Ніневійському палаці вже раз на два тижні була відкрита для широкого користування [413, p. 226] – правитель розумів стратегічне значення поширення суспільно значущої інформації і створював сприятливі цьому процесу умови. В даному контексті бібліотека виступає як ланка у вертикальному низхідному комунікаційному потоці, функціонуючи як канал політичної комунікації. На відміну від царських указів, історичні твори, міфологічні сюжети тощо, формалізовані суспільною елітою, не були обов’язковими для поширення. Водночас не можна заперечувати зацікавленості світської та духовної знаті у популяризації тих світоглядних позицій, моральних настанов та політичних цінностей, що містились у цих творах.

Цей досвід організації збирання та систематизації суспільно значущої інформації представниками верховної влади в період Стародавнього світу далеко не єдиний. За даними М. Харріса (M. H. Harris), Л. Кассона (L. Casson), С. Бейлса (S. Bales), Б. Фостера (B. R. Foster) та ін., збереженням культурних багатств серйозно опікувались правителі у багатьох великих містах Месопотамії, Хеттській державі, Стародавній Сирії, де також створювались бібліотеки. Найдавнішою з них багато хто з дослідників вважає царську бібліотеку в Еблі (ІІІ тис. до н. е.), з якої на сьогодні відкрито більше 15 тис. табличок, що містять інформацію адміністративного, господарського, дипломатичного, історичного характеру та ін. [56, c. 488].

Сховища писемних пам’яток, створених писарями-копіїстами, існували і в Стародавньому Єгипті. Незважаючи на брак даних стосовно їх функціонування, окремі відомості, що збереглись, дають змогу стверджувати, що так само, як і царі Месопотамії, правителі Єгипту опікувались збиранням і збереженням корисних для управління державою знань. С. Бейлс у своєму дослідженні наводить уривок вцілілого запису на стелі в Абідосі (Верхній Єгипет), датованого приблизно початком ХVІІ ст. до н. е., який свідчить про зусилля фараона побачити «давні письмена Атума» (єгипетський бог-творець) і підтверджує, що сувої папірусу зберігались у спеціально відведених для цього приміщеннях з метою збереження текстів і надання до них доступу [394, p. 46–47].

Писарі в Єгипті користувалися багатьма привілеями та належали до особливої верстви людей, пов’язаних із сакральним знанням. Вони належали до духовно пануючої еліти, перебували на службі фараонів і займали привілейоване становище. Про особливий соціальний статус писаря йдеться в «Повчанні Ахтоя», яке засвідчує, що писар був звільнений від обтяжливих повинностей, його соціальний статус був вищим за статус землероба, каменяра, будівельника або медика [140, c. 51–53].

Як зазначає Ж. Ї (Zhixian Yi), характеризуючи стан бібліотечної справи в Давньому Китаї, в період між династіями Чжоу (1045 р. до н. е. – 221 р. до н. е.) та Цін (1636–1912 рр.) існувало чотири види унікальних систем колекцій, серед яких – приватні, навчальних закладів, а також монастирські та офіційні.

Про існування палацової колекції документів у добу династії Чжоу дізнаємось і з «Історичних записок» Сима Цяня, в яких в описанні біографії давньокитайського філософа і мислителя Лао Цзи йдеться про те, що він більшу частину свого життя служив хранителем імператорського архіву за часів династії Чжоу. На цьому ж факті наголошує Шарон Цзянь Лин, додаючи, що Лао Цзи очолював Небесний архів, у якому зберігались оригінали державних документів.

Сам Сима Цянь, як відомо, був історіографом при дворі імператора У-ді (156–87 рр.). В давньому ж Китаї, як зазначає Шарон Цзянь Лин, імператорський історіограф одночасно очолював і архів або бібліотеку. У цьому контексті звертається увага на те, що імператорські бібліотеки давнього Китаю виконували функції архівів і одночасно депозитаріїв національної літератури. Вони функціонували для користування імператорської родини, вищих посадовців, відомих вчених, але не були доступними широкому загалу.

Аналіз функціонування перших бібліотек в країнах Стародавнього Близького Сходу дає підстави для висновку стосовно об’єктивно зумовленої практичної спрямованості їх діяльності. Заснування і розвиток палацових і храмових бібліотек відбувались під впливом повсякденної діяльності правителів і чиновників, внаслідок якої, по-перше, зростала кількість інформації, що потребувала збереження, по-друге – розширювався спектр управлінських потреб, що спричинювало пошук, збирання і збереження нової затребуваної в процесі управління державою інформації. В цьому контексті слушним виглядає висновок С. Крамера (S. N. Kramer) про те, що і бібліотеки, і архіви того часу в кінцевому підсумку слугували одній меті – підтримці пануючих цінностей, першою з яких була любов до держави (уособлена часто у вигляді любові до богів і до правителя, як до одного з них) [414, p. 249-268].

Подібний висновок робить С. Бейлс стосовно функціонування перших бібліотек стародавніх держав Месопотамії, Єгипту та Мікенської цивілізації, які, за його словами, виконували роль не осередків розвитку культури, науки і освіти, а адміністративної підтримки діяльності царів, збираючи і зберігаючи в першу чергу ту інформацію, яка могла бути застосована в процесі управління [394, p. 64-65].

Вивчення бібліотекознавчих досліджень з проблеми заснування і функціонування перших бібліотек, зокрема праць С. Бейлса (S. Bales), Л. Кассона (L. Casson), Х. Філліпс (H. A. Phillips), С. Гордона (C. Gordon) та ін. виявило, що більшість фахівців з цього питання розглядають бібліотеки Стародавнього Близького Сходу, радше, як протобібліотеки, починаючи історію власне бібліотек з пізнішого періоду – з часу появи їх в Стародавній Греції, де виникло і саме слово «бібліотека» («bibliotheke» – «бібліон» – книга, «теке» – сховище, вмістище»).

Як зазначають вітчизняні й зарубіжні дослідники, добре організовані масиви документів зберігались в палацах Кносу, Мікен, Пілоса. Причому, за висновком О. Тюменєва, зібрання документів у Пілосі за своїм характером менш за все являло собою власне палацовий господарський архів. Перш за все це був загальнодержавний архів, що зберігав документи, присвячені не організації та діяльності господарського управління палацового відомства, а обслуговуванню потреб загальнодержавного значення. Палацовий архів Пілоса був першим архівом, знайденим на території материкової Греції. Він нараховував близько тисячи глиняних табличок, які добре збереглись завдяки тому, що потрапили у полум’я пожежі, яка зруйнувала палац.

З часом поряд з архівами в палацах правителів створювались і великі палацові бібліотеки. Вже в VI ст. до н. э. відомі палацові бібліотеки були зібрані правителем острова Самоса – Полікратом і правителем Афін – Пісістратом. Останній зібрав багату бібліотеку, яку згодом передав місту, що послугувало створенню першої публічної бібліотеки в Афінах. Під час греко-перських війн бібліотека була вивезена до Персії, звідки майже 200 років по тому її повернув назад до Афін Селевк І Нікатор, який правив після смерті Олександра Македонського.

Функції публічних бібліотек в полісах Стародавньої Греції виконували, також, бібліотеки, що створювались при гімназіях. Як звертає увагу Ж. Спун (J. C. Spoon), античні гімназії були своєрідним еквівалентом сучасних університетів, не лише створюючи умови для наукової роботи і навчання, а й підтримуючи функціонування бібліотеки, яка відповідала ідеї публічної. Згодом нормою стало функціонування двох бібліотек – грецької та латинської.

У 275 р. до н. е. за сприяння Птолемея Філадельфа в Афінах було засновано гімназію з одночасним наказом населенню збільшувати фонди її бібліотеки на 100 сувоїв на рік. Громадяни Коса (Cos) створили публічну бібліотеку у вже існуючій гімназії. Будівля бібліотеки і 100 сувоїв (близько 100 книг) були пожертвувані заможними громадянами Діоклом (Diocles) і його сином Аполлодором (Apollodorus). Решта громадян, як очікувалось, мали забезпечити надходження ще 150 сувоїв або 200 драхм. Отже, очевидна громадська підтримка як освітніх інститутів, так і бібліотек як інформаційної бази їх функціонування.

Початок активного копіювання текстів у цей час актуалізував питання достовірності їх копій. Бібліотека античності стає установою, яка не лише зберігає цінну для суспільства інформацію, не лише може зробити копію наявного в її фонді документа, але і гарантує достовірність тексту в цій копії. Практика надання гарантії достовірності тексту була започаткована бібліотекою Александрії, яка, як зазначає Л. Кассон (L. Casson), формувала свої фонди за принципом поєднання видання авторитетного, достовірного тексту, коментарів до нього і словника [398, p. 45].

Позиціонування бібліотек як джерела достовірної інформації стало їх перевагою у процесі функціонування у системі політичної комунікації.Більше того, як підкреслює автор, сьогодні, беручи до уваги стрімке наповнення інформаційного простору у тому числі й неякісною інформацією, актуальність цього аспекту бібліотечної діяльності лише зростає, адже забезпечення достовірності у повідомленнях, що передаються опосередкованими каналами, дає змогу максимально мінімізувати можливі інформаційно-комунікативні шуми, якими супроводжується комунікативний процес, і, таким чином, підвищують його ефективність[97, c. 184].

Найвідоміша бібліотека Античності була заснована на початку ІІІ ст. при Александрійському мусейоне в столиці держави Птоломеїв, Єгипті доби еллінізму. Вона стала одним з головних наукових і культурних центрів Античного світу. Так само, як і у випадку з бібліотеками країн Стародавнього Сходу, засновниками Александрійської бібліотеки виступили царі – Птолемеї, які намагалися придбати всі літературні твори, які тільки існували на той час.

Для бібліотеки було зведено спеціальну будівлю, яка містила як сховище, так і читальний зал, в одному з кращих районів Александрії. Тут було зібрано, за різними даними, від 400 до 700 тис. папірусових сувоїв, які були занесені до каталогу і повністю систематизовані [421].

Бібліотека в Александрії виступає вже не лише як книгозбірня, а й науковий центр з продукування нової синтезованої інформації. Як звертає увагу Х. Філліпс (H. Phillips), залучення до роботи в бібліотеці видатних вчених було предметом спеціальної уваги Птолемеїв [421]. З цією метою вченим пропонувались безкоштовне харчування, проживання, прислуга, звільнення від податків і пристойна зарплата – все це за кошт фонду Птолемея Сотера. Відзначаючи початок функціонування бібліотек як наукових центрів, що здатні виробляти наукову інформацію, варто уточнити, що в Александрійській бібліотеці наукова діяльність не була безпосередньо орієнтована на задоволення управлінських потреб.

При цьому, в Александрійській бібліотеці вперше в історії книги був складений каталог, в якому можна було знайти відомості про кожен твір, що в ній зберігався. Як звертають увагу дослідники, у Александрійській бібліотеці виникла принципово нова наука: класифікація – розподіл сотень тисяч різних згадувань по розділах і складання каталога з позначенням автора і назви кожної книги [32, 397, p. 10-13].

Тривалий час заснування Александрійської бібліотеки розглядалось дослідниками в контексті розвитку науково-освітньої сфери. Утім, у середині ХХ ст. бельгійський історик і бібліотекознавець Г. Я. Флейшхауер (H. J. De Vleeschauwer) висунув теорію, яка обгрунтовувала створення Александрійської бібліотеки в контексті політики і соціально-культурного експерименту Олександра Македонського. З цієї позиції Бібліотека в Александрії набувала значення у підтримці політичної влади, подібно до протобібліотек Стародавнього Близького Сходу [431]. Як підсумовує С. Бейлс, Бібліотека стала своєрідним символом політико-культурної парадигми Олександра Македонського. За словами дослідника, «східний адміністративний інструмент був адаптований для потреб еллінізації» [394, p. 111]. Вчений звертає увагу на те, що філософські інституції Стародавньої Греції відрізнялись досить скромними масштабами діяльності і їх бібліотеки відображали це – наприклад, бібліотека Аристотеля налічувала, приблизно, 1000 сувоїв. Ці філософські школи були консервативними і політично обмеженими. Натомість масивні східні протобібліотеки з тисячами табличок відповідали амбіціям македонських загарбників. Здатність протобібліотек задовольняти інформаційні потреби великої бюрократії із складною структурою відповідала македонському адміністративному стилю: стилю, що обертався навколо царювання і національної політики. Можливості власне «давньогрецьких» політиків були обмежені інтересами і потребами полісів, міст-держав, елліністичні ж держави охоплювали значні території і різні народи, управління якими вимагало відповідно організованої інформаційної установи.

Александрійська бібліотека, на відміну від бібліотек Стародавньої Греції, була масивною, добре організованою, підтримувалась державою, мала синкретичний характер. Це були вже чітко виражені елліністичні характеристики, які відображали «комбінацію македонської пихи і східного гігантизму» [394, p. 113–114].

Що стосується функціонування давньоримських бібліотек, то, за даними Ж. Спун (Jacalyn C. Spoon), читачі давньоримських бібліотек – поети, учені, чиновники, знатні і багаті громадяни – вже могли брати рукописи додому [428]. Бібліотеки мали в своєму розпорядженні каталоги. Складалися посібники з комплектування: «Про придбання і відбір книг», «Які книги гідні придбання». У Римі вже засновувались і спеціальні бібліотеки, що містили рукописи з однієї галузі знання (наприклад, граматичні трактати).

Зазначимо, що на функціонуванні давньоримських бібліотек позначився вплив специфічного політичного устрою римської держави і відповідно до нього оформленої системи політичної комунікації. Доба античності, з її підвищеною увагою до людини, з її досвідом демократичного правління і феноменом вільного громадянина надає приклади нових, порівняно з країнами Стародавнього Близького Сходу, видів політичної комунікації поряд з вже існуючими та призводить до помітної трансформації самої системи політичної комунікації.

При цьому політична система Стародавнього Риму часів республіки обумовила ускладнення системи політичної комунікації за рахунок поєднання елементів систем країн Стародавнього Близького Сходу та Античної Греції. За висновком автора, тут можна виокремити висхідні й низхідні напрями політичної комунікації та горизонтальну комунікацію на рівні діяльності коміцій, на відповідних рівнях магістратів та сенату [72, c.110].

В цьому контексті, на відміну від більшості бібліотек Стародавнього Сходу, які, все ж таки, залишались зібраннями інформації, орієнтованими в першу чергу на вузьке коло правлячої еліти, римські бібліотеки, під впливом демократичних традицій в часи пізньої римської республіки відкриваються для потреб більш широкого кола громадян. Як зазначає у своїй книзі «Бібліотеки Античного Світу» Л. Кассон, у Римі доступ до інформації для всіх громадян починається близько 30 р. до н. е. – з відкриттям першої публічної бібліотеки, ідея заснування якої як «зібрання для публіки грецьких та латинських текстів» належить ще Юлію Цезарю, хоча й була реалізована вже після його смерті [398, p. 79]. На сьогодні більшість дослідників погоджується з тим, що перша публічна бібліотека в Римі була заснована Полліоном у храмі Свободи в 39 р. до н. Розширення аудиторії для бібліотечного обслуговування в часи римської республіки може слугувати опосередкованим підтвердженням того, що інформація, що зберігалась в бібліотеках, була затребуваною у процесі управління за принципом «чия влада – того і знання».

Не дивлячись на те, що значна частина потреб читачів того часу в книзі задовольнялася за допомогою публічних бібліотек, бібліотеки Стародавньої Греції і Риму хоча і називалися такими, були доступними, все ж таки, вузькому колу священнослужітелів, освічених рабовласників, літераторів і вчених. Як припускає Д. Філден (J. Fielden), цілком можливо, що громадськість допускалась на публічні читання творів, утім навряд чи пересічні громадяни мали змогу брати книги додому. На стіні однієї бібліотеки в Афінах, було знайдено напис, що проголошував: «Жодна книга не повинна виноситись, оскільки ми з приводу цього дали клятву...» [405]. Лише привілейована меншість – імператор та вищі посадові особи імперії – дійсно могла брати книги з бібліотеки. При цьому привертає увагу зауваження К. Дікс (K. T. Dix) стосовно того, що оскільки, наприклад, Август використовував «публічну» Палатинську бібліотеку як форум, то навряд чи в такі дні мешканцям міста було дозволено вільно приходити в бібліотеку, брати і читати книги [403, p. 287]. Це зауваження, окрім аргументу на користь відсутності загального доступу до бібліотечних фондів у античні часи, дає підстави і для іншого висновку: бібліотеки стають майданчиком для обговорення актуальних питань суспільного розвитку, місцем перетину комунікативних потоків.

З переходом Риму від республіки до імперії спостерігається ускладнення політико-комунікативної взаємодії. Приєднання нових територій збільшило відстані, які мали долати повідомлення, що призвело до зниження оперативності і ефективності комунікації. У складі держави тепер перебували люди різних вірувань, традицій (в тому числі й політичних), психотипів, які, до того ж розмовляли різними мовами. Втрата системою комунікації ефективності негативно позначилась і на життєздатності політичної системи, що проявилось у занепаді Римської імперії.

Політичні перевороти і переслідування, боротьба за владу, що точилась в Римській імперії останні століття її існування не сприяли збереженню бібліотек і тих текстів, що зберігались в них. Багато бібліотек було конфісковано або знищено, коли їх власники ставали опонентами чинної влади. По суті, бібліотека як книгозбірня, сховище сукупності певних знань розглядалась, як інструмент боротьби за уми людей. Ж. Спун, наприклад, звертає увагу на те, що на початку 303 р. Діоклетіан зруйнував більшість християнських бібліотек, створених протягом ІІІ ст. Він руйнував церкви і спалював священні книги. Як підсумовує дослідниця, «в останні години Римської епохи широкий обсяг знань, що містився у книжках, став заручником соціально-політичних зрушень. Ми зазнали великих втрат внаслідок агресивних дій в ім’я Бога або Держави» [428]. Прагнення знищити не лише політичного опонента, а і його бібліотеку з усією інформацією, яка в ній збиралась і зберігалась, свідчить про впливову роль бібліотек у поширенні політичних ідей, цінностей та ідеалів, їх значення у політичній боротьбі.

При цьому під кінець Римської імперії, у IV ст., із розбалансуванням системи управління державою і наближенням її краху роль бібліотек у суспільстві істотно знижується. За свідченням Амміана Марцеліна «бібліотеки замкнені навічно, як гробниці», а громадяни Риму надають перевагу розвагам, а не навчанню [209].

Руйнація у 476 р. Західної Римської імперії знаменує собою розпад політичної системи і сформованого протягом століть внутрішньополітичного і зовнішньополітичного життя народів величезного регіону, завершення епохи Античності і періоду Стародавнього світу і початок раннього Середньовіччя.

Непохитні протягом століть соціально-економічні і державно-політичні структури втратили свою колишню стійкість. Руйнування центр-периферійних стосунків, яке відбулося внаслідок розпаду імперії, виступило в Середземноморському регіоні частиною процесу переходу до структур феодалізму.

Виникнення особливих рис нових політичних відносин і формування специфіки політичної системи, що створювалась на руїнах попередньої, відбувались під впливом таких факторів:

1. Розпад Західної Римської імперії призвів до руйнації єдиного керівного центру, єдиного центру влади, отже, можна говорити про втрату єдиного організуючого політичного начала, єдиної політичної еліти, єдиної системи політичної комунікації. На руїнах колишньої імперії починають створюватись одне за одним варварські королівства, в кожному з яких оформлюється власна керівна верхівка, починають поширюватись власні політичні ідеї, традиції. Утім, спільний античний фундамент та приблизно однаковий рівень суспільного розвитку обумовили наявність спільних рис як політичних систем, так і систем політичної комунікації, що складались у межах нових держав.

2. Протистояння варварським королівствам Візантійської імперії – наступниці Стародавнього Риму, яка успадкувала від останнього і систему методів політичної комунікації.

3. Велике переселення народів не завершилось з падінням Західної Римської імперії і утворенням варварських королівств. Міграційні потоки захопили германців, слов'ян, кельтів, угро-фінські народи, кочові племена Азії і призвели до разючих змін етнічної карти Європи. Переміщення великих мас людей, окремі вторгнення іноетнічних груп вплинули на трансформацію соціально-економічних і політичних структур пізньої античності, порушуючи хід господарського життя нових політичних утворень, служили перешкодою політичній консолідації суспільства. Занепад міст, що відбувався одночасно, скорочення торгівлі, панування натурального господарства стали додатковими чинниками ослаблення державності у VI – XI ст., легкого створення і так само легкого зникнення цілих середньовічних імперій.

Із значною долею упевненості можна стверджувати, що за межами Візантії європейський регіон протягом усього раннього середньовіччя перебував переважно в стані стійкої нестабільності або «війни усіх проти усіх».

4. Утвердження серед суб’єктів політики такої сили, як церква. В умовах руйнування Західної Римської імперії і створення ряду варварських королівств церква, по суті, виявилась єдиною централізованою структурою, що охоплювала різні народи і різні держави, виступаючи в ролі наддержавної організації. На відміну від інших світових релігій – буддизму і згодом ісламу – християнство, передусім західне, сформувало розгалужену і консолідовану організаційну структуру, здатну впливати на політичні відносини і владу, а в період своєї найвищої могутності – реально претендувати на верховенство в політичному житті Європи.

Умови, що склалися в Європі протягом раннього середньовіччя у V–XI століттях визначили особливості політичної комунікації того часу, однією з яких було збереження значення як засобу комунікації (особливо на державному та міжнародному рівнях, не говорячи вже про церковне середовище) латинської мови.

Як зазначають Н. Г. Ревак і В. Т. Cулим, Карл Великий (742–814), імператор Франкської держави, наприкінці VIІІ – на початку IХ ст., виступив ініціатором реформи, спрямованої на уніфікацію вимови писемної латини, щоб наблизити її до втраченого класичного канону. Саме ця «каролінгська» латина на багато сторіч перетворилася на універсальний засіб міжнародного спілкування, офіційно-ділового, наукового, літературного і церковного обігу в Західній Європі [294].

Що стосується загального рівня розвитку політичної комунікації, то в цьому відношенні період раннього середньовіччя характерний майже повним згасанням видів комунікації, що виділилися в Античності, та їх окремих функцій. Унаслідок соціально-економічної та політичної кризи, що відчувалась на зламі епох більшістю регіонів Західної Європи, до певної міри затухає все різноманіття комунікативних потоків.

Можна погодитись з висновком Е. В. Альохіна стосовно того, що централізована система комунікації поступово трансформується в систему корпоративної комунікації груп та індивідів (за винятком папської комунікації, що зберігає централізований характер) [4]. Державна комунікаційна вертикаль зберігається, але далеко не завжди є ефективним каналом передачі інформації та необхідних смислів навіть у середовищі управлінської еліти. При цьому основна маса населення ранньосередньовічної Європи, на відміну від римських громадян, була фактично виключена з політичного життя.

В європейському ранньому середньовіччі на тлі політичної роздробленості, послаблення центральної влади та процесу дезурбанізації лише церква зберігала свою організаційну структуру і посилювалась. Церква в середні віки, особливо в ранньому середньовіччі, підпорядкувала собі політику, мораль, науку, освіту і мистецтво. Політична функція церкви полягала в створенні державної ідеології і ув’язуванні її з основами християнської віри.

Оскільки весь світогляд людини того часу був теологічним, то, укладаючи союз із церквою, влада одержувала важливий канал політичної комунікації: в проповідях священнослужителів ідеологічно обґрунтовувалось те або інше рішення монарха, здійснювалися заклики підкорятись правителю, підтримувати його, битися на його стороні. Підтримка з боку світської влади в ранньому середньовіччі сприяла поступовому зміцненню позицій папства, політичний вплив якого розповсюджувався на всю Європу. Демонстрацією та механізмом поширення свого політичного впливу для церкви стала широко використовувана система покарань (в тому числі, а інколи, навіть, у першу чергу, проти правителів): «відлучення», що ставило людину поза церквою, «анафема» – урочисте публічне накладання прокляття, «інтердикт» – заборона відправляти культ на цілій території і інші. Певні політичні смисли були закладені в Біблії і поширювались разом з нею.

Таким чином, через становище церкви як офіційного державного інтерпретатора етичних і релігійних питань, люди одержали певні підстави для критики світських правителів, що у результаті сприяло певній демократизації свідомості і виявилося важливим для поширення згодом в Європі ідей свободи.

Вказані особливості економічного та суспільно-політичного розвитку європейських країн раннього середньовіччя позначились і на функціонуванні в системі політичної комунікації бібліотек.

В контексті занепаду міського життя, політичної роздробленості, відсутності міцної вертикалі державної влади – з одного боку, та посилення позицій церкви як єдиної на той час в Європі централізованої організаційної структури, яка до того ж претендувала на статус наддержавної та пан’європейської, – з іншого, закономірною і показовою стала переорієнтація інституту бібліотеки на задоволення інформаційно-комунікаційних потреб саме церкви: забезпечення бібліотеками збереження і передачі в процесі комунікаційної взаємодії тих політико-релігійних смислів, що сприяли збереженню церквою свого панівного статусу і політичного впливу.

Публічні і великі державні бібліотеки, відомі країнам Стародавнього світу зникають, натомість, у ранньосередньовічній Європі набули поширення бібліотеки монастирів, церков, монастирських шкіл. Красномовним є латинське прислів’я: «Clastrum sine armarie est quasi castrum sine armamentarie», або «Монастир без бібліотеки, як замок без зброї» [400]. У 529 р. святим Бенедиктом Нурсійським було засновано монастир у Монтекассіно (Montecassino або, як зустрічається, Monte Cassino) і розроблено статут, за яким мали жити ченці. Примітно, що читання книг входило до чернечих обов’язків. Зокрема, стаття 42 статуту бенедиктинців вимагала щоденного читання увечері «“Конференції” Кассіана або інших повчальних книжок» [426], а за статтею 38 навіть під час трапези мало відбуватись читання вголос [426]. Бібліотека монастиря в Монтекассіно – одна з найбільших і найвідоміших монастирських бібліотек Середньовіччя, утім, як зазначає Б. Володін, «частіше за все монастирська бібліотека періоду раннього середньовіччя була явищем досить скромним (особливо порівняно з бібліотекою античною) – книги нерідко вміщувались в одній скрині» [47, c. 25]. При бібліотеках бенедиктинці влаштовували скрипторії для переписування книжок для потреб інших монастирів та церковних установ, що сприяло налагодженню міжбібліотечної комунікації [415]. Орієнтація монастирських та церковних бібліотек на інформаційне забезпечення політико-ідеологічного панування церкви визначила підходи до комплектування їх фондів, які формувались, переважно, під впливом політико-релігійних міркувань і складались з богослужебних текстів. Міські Кафедральні собори зберігали і копіювали в своїх бібліотеках списки Біблії, патристичну і літургічну літературу. Копіювання та поширення релігійних текстів стало проявом реалізації бібліотеками інформаційної функції, розвиток якої у підсумку спричинив вихід бібліотеки за межі функціонування виключно як каналу політичної комунікації. Налагодження інформаційного виробництва в бібліотеці створювало підґрунтя для початку її функціонування як суб’єкта політичної комунікації. Утім для початку такого функціонування був необхідний перехід від виробництва і поширення копій до створення нової інформаційної продукції, вироблення синтезованої інформації.

В Середньовіччі в контексті посилення позицій церкви відбувається заснування однієї з найбагатших бібліотек сучасності – Ватиканської Апостольської бібліотеки. Як ідеться на офіційному сайті Бібліотеки (https://www.vaticanlibrary.va), її історія розпочинається ще в IV ст. із заснування в Латеранському палаці бібліотеки-архіву. Декілька разів Бібліотека руйнувалась завойовниками і зазнавала втрат. Заснування її сучасної колекції припадає на XV ст. – 1478 р. Причому, як звертає увагу Ю. Столяров, заснована ще у XV ст., «Національна бібліотека Ватикану… с тих пір і по сьогодні вважає своєю функцією (вона закріплена в буллі Папи римського Сикста IV) служити католицькій церкві і поширювати її вплив у світі» [344].

За наказом папи Льва Х його посланці вирушили на пошуки манускриптів по всій Європі. У своїх листах папа писав, що найбільшим обов’язком для себе він вважає збільшення кількості копій античних авторів для того, щоб під час його понтифікату латинізм міг заново розквітнути. Таким чином, збирання і збереження в Бібліотеці Ватикану писемної спадщини античності мало виконати політичне завдання – сприяти екстраполяції величі античного Риму на Рим католицький. Заснуванню бібліотек церква надавала виняткового значення. В цьому контексті показовим є відоме висловлювання Фоми Аквінського: «Справжня скарбниця монастиря – бібліотека. Без неї він все одно, що кухня без казана, стіл без страв, колодязь без води, річка без риби, плащ без іншого одягу, сад без квітів, гаманець без грошей, лоза без винограду, суд без вартових…» [301, c. 27]. Водночас церква пильнувала, щоб язичницькі і єретичні твори не проникали за стіни монастирів. Ще в 325 році був вперше прийнятий відомий «Індекс...» («Index librorum prohibitorum» – «Список заборонених книг») – юридичний документ, в якому єретичні книги піддавались анафемі. Перший друкований список заборонених книг був опублікований в 1559 році. Церква практикувала публічні спалювання «шкідливих» книг, а також їх авторів, переписувачів, розповсюджувачів і власників.

Зміцнення центральної влади і супроводжуючий цей процес розвиток міст спричинили трансформацію системи середньовічних бібліотек, розширення їх видового різноманіття – з’являються університетські, приватні та королівські бібліотеки.

Помітне місце серед бібліотек Середньовіччя займали князівські та королівські бібліотеки. На вітчизняних теренах такою бібліотекою стала заснована у 1037 р. князем Ярославом Мудрим бібліотека, яка знаходилася в Київському Софійському соборі. Фонд Бібліотеки складався переважно з релігійної літератури – це відображало прагнення київського князя підтримати поширення християнства на Русі і зміцнити позиції церкви як інструмента укріплення центральної влади. Отже, в Бібліотеці зберігались житія святих, євангельські та апостольські повчання тощо. Крім цього, частину фонду складали тексти світського характеру – історичні хроніки, філософські твори, юридичні трактати.

Цілком імовірно, що у фонді бібліотеки Київського Софійського собору зберігались і важливі державні документи, створені в Київській Русі – перша збірка законів «Руська правда», «Церковний статут», перші вітчизняні літописи і оригінальні твори – «Слово про закон і благодать» Ілларіона та інші. Н. Солонська, називаючи Бібліотеку Ярослава Мудрого «першою державною книгозбірнєю наших землях», метою і завданнями її діяльності визначає піднесення авторитету держави у світі, поширення та закріплення християнства в Київській Русі, зміцнення великокнязівської та верховної київської влади за рахунок цього, поширення грамотності, державне будівництво [328, c. 16]. Привертає увагу, що з перелічених п’яти позицій чотири мають політичний характер.

Утім, стосовно палацових бібліотек слушним виглядає висновок П. Карштедта, згідно якого навряд чи можна їх розглядати як державні – радше, як приватні [155]. Як аргумент дослідник наводить факт розділення, а згодом і розрізнення в процесі наслідування відомої палацової бібліотеки Карла Великого. Доля бібліотеки свідчить на користь її приватного, особистого характеру, незважаючи на те, що бібліотеці відводилась важлива політична функція – поширення єдиного – релігійного – духу в імперії. Значною мірою на такий стан справ вплинув і персоніфікований характер політичної влади, за якого в свідомості носія влади не передбачалось розрізнення публічної та приватної сфери. Як наголошує П. Карштедт, Карл Великий міг розпоряджатись бібліотекою так само вільно, як Людовик Святий Францією XIII ст.: «За жодних умов не можна вважати, що у свідомості заповідача (Карла Великого – Г. Т.) передбачалось щось подібне до розділення публічної та приватної сфери, розділення, яке ніби проходило по самій його особистості, відокремлюючи імператорську велич від приватної особи. Саме це уявлення абсолютно немислимо для всього періоду Середньовіччя. Хоча воно і з’явилось в пізнішій вченій правовій літературі у Балдуса де Убальдіса, але ніколи не проникало у загальну свідомість, особливо у світ уявлень політично діючого суб’єкта, а тим самим і не набуло соціальної реальності. Середньовіччю це розділення знайомо так само мало, як і звичне для нас розділення приватного і публічного права» [155]. Для порівняння, у Візантії, де політична система зберегала державні традиції імператорського Риму, знаменита імператорська бібліотека, створена в ІV ст. імператором Константином І Великим, підтримувалась і поповнювалась його нащадками і під кінець V ст. налічувала близько 120 тис. книг [301, c. 20].

Політичні відносини європейського Середньовіччя були системою персоніфікованих відносин панування, які вибудовувалась з ієрархії розподілу авторитету і підпорядкування. Політична влада невід’ємно пов’язувалась із суб’єктом – її носієм і не усвідомлювалась окремо від нього. Така влада належала суб’єкту особисто і особисто – приватноправовим способом – успадковувалась. Отже, говорити про абстрактну «державну владу» в ті часи не доводиться. Лише століття по тому феодальна система, що ґрунтувалась на персональних відносинах, трансформувалась – було регламентовано діяльність органів влади, оформлено професійне чиновництво. Європа середніх віків не знала держави у сучасному розумінні, а отже визначати палацові бібліотеки того часу як державні було б перебільшенням. Їх статусу більш відповідає визначення «королівські» або «князівські».

Багато які з королівських бібліотек згодом увійшли до складу бібліотек національних, і пам’ять про це збереглася в назвах – Королівська бібліотека в Копенгагені; Королівська бібліотека Швеції; Королівська бібліотека ім. Альберта I в Брюсселі.

Про те, що фонди королівських, князівських, а згодом державних бібліотек розглядались як інформаційна база управлінської діяльності, опосередковано свідчать наведені Ю. Столяровим факти спроб несанкціонованого заволодіння бібліотечними книгами як частина розвідувальної діяльності Столяров Ю. Интеллектуальная память человечества и последствия вооруженных социальных конфликтов / Ю. Столяров. – Режим доступа: https://merkulov.tripod.com/TEXTS/I060320.HTM. - Заглавие с экрана. Для Росії такі дані відносяться до XVI ст.

Як зазначає дослідник, книжкові колекції, і особливо привілейовані сховища, слугували предметом таємних, не завжди чесних, намірів з боку європейських урядів.

Аж до винаходу друкарства в бібліотеках зберігалися, найчастіше під замком, різного роду опису, донесення, промови, протоколи, таблиці, статейні списки [посольські звіти), куранти (відомості, газетні зведення), креслення (карти, плани), важливі матеріали, що характеризують політико-адміністративну, дипломатичну, господарсько-економічну, військову діяльність російського уряду і місцевих органів управління. Основна риса цих матеріалів, на відміну від сюжетних, літературно закінчених творів, безвідносно до зовнішнього вигляду, – службове, офіційне призначення. Звідси часто секретність користування.

Таємні відомості становили предмет особливого інтересу і уваги з боку іноземних емісарів, негоціантів, дипломатів.

Посилаючись на історика бібліотек М. І. Слуховського, Ю. Столяров повідомляє наступні факти. «У другій половині XVI ст. товмач шведської служби Авраам Миколаєв виявляв надмірну допитливість по відношенню до російських історичних матеріалів. Справа дійшла до дипломатичних демаршів.

“Свейські” (шведський) король Іоанн III, стурбований одного разу затримкою в Москві своїх перекладачів, в тому числі Миколаєва, отримав на цей предмет від Івана IV Грозного пояснення. Воно було направлене разом з випущеним з Росії Миколаєвим і датоване 11 серпня 1574 р. Іван Грозний з незадоволенням пояснював королю: “А Оврама товмача затримали есмя по тому, як приїхав Аврам з нашою грамотою в Орешек, яку грамоту послали есмя до тебе, і в Оврама твого товмача вийняли книги про наші великі справи і багато наших родословці й інших наших багато справ повиймали у нього, а Аврам, живучі в нашій державі, ті наші великі справи крав лазучством”. Отже, Миколаєв (можливо, виконуючи дане йому тонке доручення, а може, з власної ініціативи) скопіював або роздобув в Росії деякі царські, тобто, за тодішнім поняттям, державні книги або зробив виписки з них. За це його було затримано на кордоні, обшукано, повернено назад і звинувачено в таємному “лазучестві”.

Цікавитися царським родоводом в очах московського уряду було все одно, що займатися шпигунством. За це товмач заслуговував смертної кари, але Іван Грозний ставив собі в заслугу, що з великодушності зберіг йому життя.

До того ж часу відноситься випадок з англійським комерсантом Джеромом Горсеем, який протягом двадцяти років проживав у Москві. Він зізнавався: “Я читав їх [руських] літописи, які були написані і тримались у таємниці головним сановником країни, князем Іваном Федоровичем Мстиславським, який, з прихильності до мене, повідомив мені багато таємниць, що полягали в записках і судових справах останніх шістдесяти років щодо положення, природи та управління цієї держави”».

З розвитком феодального економічного ладу поступово відроджується торгівля і міське життя, специфічні адміністративні й культурні функції міст. На відміну від міст античності у середньовічних містах поступово утворюються структури громадянського суспільства, а точкою опертя нового суспільства стає незаангажований авторитетами та ієрархічною підлеглістю, автономний від тиску громадянин, творець солідаристського простору міського самоврядування, здатний у взаємодії реалізовувати ідеали справжнього досконалого буття у вимірі права і власності.

Найбільш розвинену правову систему довгий час мали італійські міста. Американський дослідник Р. Патнам переконливо доводить, що характерною особливістю італійського суспільства, яка позитивно відрізняла його від інших регіонів Європи, була спроможність громадян брати активну участь у створенні законів та прийнятті рішень, безпосередньо пов’язаних з їх життям [254, с. 152].

Активізація міського життя призводить до відродження у XV–XVI ст. публічної бібліотеки. Дослідники звертають увагу на те, що принципи функціонування публічної бібліотеки тих часів суттєво відрізнялись від сучасних уявлень про публічну бібліотеку. Адже на сьогодні публічна бібліотека доступна громадськості, як правило, фінансується з державних джерел (переважно, за рахунок місцевих податків), управляється державними службовцями і радою з тим, щоб слугувати інтересам суспільства. [425]. На той же час насправді публічною – або загальнодоступною – бібліотека не була. Як зазначає П. Неллес (P. Nelles), першим і найдавнішим з відомих підходів до визначення поняття публічної бібліотеки було її розуміння як спільної бібліотеки [420, p. 151]. Багато бібліотек і коледжів у період пізнього середньовіччя мали публічні бібліотеки в цьому сенсі, які представляли собою колекції для спільного користування інституціональної спільноти.

Відповідно до другого підходу, публічною була бібліотека, яка слугувала суспільній (public) користі або використовувалась для громадського добробуту, переважно в політичному сенсі; наприклад, архів або бібліотека були призначені для підтримки юрисдикції і дипломатичної діяльності церковного або світського політичного суб’єкта, якому вони підпорядковувались. Власне, саме такі бібліотеки можуть розглядатись як інформаційні бази у процесі здійснення суб’єктом політичної комунікації.

Також, публічною називали бібліотеку, яка була влаштована в громадській будівлі або публічному просторі будинку або палацу.

Окремі дослідники (наприклад, Л. Брагина [38], П. Неллес (P. Nelles) [420], П. Карштедт [155] та ін.) першою публічною бібліотекою цього періоду в Європі називають бібліотеку Домініканського монастиря Сан Марко у Флоренції, засновану Козімо Медичі у 1444 р. І хоча ще раніше – у 1420 р. – відповідно до волі лорда-мера Лондона Річарда Уітінгтона (Richard Whittington) відбулось заснування Бібліотеки Ратуші (Guildhall Library) в Лондоні, утім факт її нетривалого функціонування – лише до 1550 р., коли всі книжки були вилучені герцогом Сомерсетом для свого палацу, а згодом, за винятком латинської Біблії ХІІІ ст., втрачені – ускладнює можливість її розгляду як першої європейської публічної бібліотеки цього часу [409]. На думку науковців, в Бібліотеці Сан Марко поєднались усі три названі вище підходи щодо публічної бібліотеки: це була спільна бібліотека Домініканського монастиря, в якому вона була розміщена, колекція була доступна колу дослідників-гуманістів і установа підтримувалась публічним патронажем видатного правителя. Проте, все ж таки, в сучасному розумінні цього поняття по-справжньому публічною Бібліотека не була.

На особистісно-політичному – а не публічно-політичному – підґрунті функціонування Бібліотеки Сан Марко наполягає П. Карштедт [155]. Така позиція варта уваги з огляду на те, що заснування Бібліотеки відбулось за безпосередньої участі Козімо Медічі, який розпорядився в 1441 р. розмістити в приміщенні Домініканського монастиря Сан Марко для публічного користування бібліотеку померлого гуманіста Нікколо Нікколі, що відповідало волі померлого. На кошти Козімо Медічі відбувалось і поповнення бібліотечного фонду [38]. В ідеалі ж засновником публічної бібліотеки має виступати певний соціальний або державний інститут, який співвідноситься не з окремим суб’єктом, а з об’єктивним соціальним утворенням, спільністю. Водночас на сер. ХV ст., незважаючи на активізацію під впливом процесів Відродження соціальної структуризації суспільства, стійких соціальних або державних інститутів, що були б зацікавлені у створенні публічної бібліотеки як інструменту забезпечення інформаційних потреб цих інститутів, ще не сформувалось. Суспільно-політичне життя Середньовіччя було, переважно, персоніфікованим, а політико-владні структури цього часу сприймались не як політичні інститути, абстраговані від окремих політичних діячів, а як тісно з ними пов’язані. За цих умов власність таких інститутів була, фактично, власністю осіб, з якими вони ототожнювались. Отже, умов для тривалого функціонування бібліотек таких інститутів не як приватних на той час не сформувалось.

Як зазначає П. Карштедт з цього приводу, «Флорентійській республіці як такій ідея публічної бібліотеки була абсолютно чужою. Можу навіть припустити, що вона і не могла сприйняти цю ідею при існуючих тоді соціальних і правових відносинах. І навіть якби ці книги були передані республіці в дар, вона так само мало уявляла б, що з ними робити, як мало це уявляла собі пізніше Венеція стосовно залишеного їй кардиналом Бессаріоном цінного книжного зібрання, для якого лише століття по тому було знайдене гідне місце, де його взагалі можна було розмістити» [155].

Як погоджуються більшість дослідників цього періоду, насправді публічні бібліотеки з’являються в Європі століття по тому, із оформленням нової соціальної структури суспільства, під впливом масових рухів Реформації та революції у Франції 1789 р., а їх зміцнення як інституту припадає вже на ХІХ ст.

Відвідувачами численних публічних бібліотек стають не лише церковні діячі, ченці, учені, студенти, але і мореплавці, інженери, юристи, купці, ремісники. Поступово знання, що їх накопичили бібліотеки, позбавляються свого «елітного» статусу і стають надбанням громадськості, поки що не стільки широкої, скільки активної. Розвиток публічних бібліотек нового часу відображує, по-перше, підвищення соціально-політичного статусу, так званого, середнього класу – буржуазії, по-друге – зростання потреб цієї суспільної групи в інформаційній базі для підтримки і зміцнення цього статусу, по-третє – оформлення відповідних буржуазних соціально-політичних інститутів – міського самоврядування, магістратів – як нових суб’єктів політичної комунікації, які виступали засновниками таких бібліотек.

Зворотним боком цього процесу стало послаблення позицій католицької церкви під тиском Реформації та процесу створення національних централізованих держав, наслідком чого стало знищення або передача містам церковних та монастирських бібліотек. Наприклад, за довідкою енциклопедії «Британіка», занепад монастирських бібліотек в Англії відбувається в 1536–40 рр., коли церква відчула тиск з боку короля Генріха VIII і її скарби були розсіяні [417]. Масове знищення церковних бібліотечних фондів відбулось в 1550 р., коли під впливом гуманістичних ідей Генріх VIII і Едуард VI благословили очищення університетських, церковних та шкільних бібліотек від книг, що відображали старе вчення Середньовіччя.

На півночі Європи, в містах, що переживали бурхливий розвиток, бібліотеки створювалися за ініціативою міської влади. Священик та ідеолог Реформації Мартін Лютер закликав, не зупиняючись перед витратами, відкривати у великих містах бібліотеки, які влаштовували б усіх. Такі бібліотеки могли виникати при ратушах, церквах, гімназіях. Відкриті вони були зазвичай всього декілька годин на тиждень. Причому, виглядає досить аргументованою позиція П. Карштедта стосовно того, що такі бібліотеки відповідали індивідуалістському духу протестантизму, адже оцінка «правильності» думок, викладених в окремих джерелах, що зберігались в бібліотеці, залежали від особистості самого читача. На підтвердження свого висновку дослідник наводить уривок з написаного І. Бугенхагеном Церковного регламенту Любека 1531 р.: «Ми повині також утримувати там [у церкві] і бібліотеку з усіма книгами, які в ній є. Там ми зібрали всі книги, добрі й злі книги. Тим, хто схоче і зможе повчитися з цих книг, в цьому не слід відмовляти. Задля такого зиску бібліотека має бути збережена», і робить висновок стосовно того, що такий підхід не відповідає бібліотеці, метою якої є поширення певного релігійного або політичного вчення [155]. Філософія такої бібліотеки полягає в наданні доступу до усього комплексу інформації, усього спектру політико-релігійних ідей без претензії на керівництво процесом пізнання.

Яскравим прикладом самоорганізації громадськості, в процесі якої одним з наслідків стало заснування бібліотек, на українських теренах стали братства – релігійно-громадські організації, покликані протидіяти польським культурним і римо-католицьким церковним впливам. З виникненням численних братств і розвитком братського руху на східних землях Речі Посполитої в XVI – XVII ст. нерозривно пов’язане перше національно-культурне Відродження України кінця XVI – початку XVII ст. Бібліотекам братств відводилася функція важливих ідеологічних інструментів впливу на місцеве населення, а згодом церковно-адміністративна влада намагалася надати цим книгозбірням виховного характеру в дусі офіційного російського православ’я [304].

Яскравим прикладом самоорганізації громадськості, в процесі якої одним з наслідків стало заснування бібліотек, на українських теренах стали братства – національні релігійно-громадські організації, покликані протидіяти польським культурним і римо-католицьким церковним впливам. В братському русі, який охопив територію західноукраїнських земель і торкнувся навіть Києва, активністю вирізнялося Львівське Ставропігійське, Луцьке Хрестовоздвиженське та Київське братства. Зокрема Львівське братство протягом тривалого часу очолювало боротьбу українського населення Галичини проти насильного запровадження Брестейської церковної унії 1596 року, виступало проти соціально-політичного гноблення та національно-релігійних утисків з боку польсько-шляхетської влади. Братство намагалося створити у Львові міське самоврядування, незалежне від влади шляхетської Польщі.

За даними В. Литвинова, за інвентарним описом бібліотеки Львівського братства (1601 р.), у ній було 115 примірників різних книг. Значна частина з них – світського характеру, зокрема й суто філософські: «Книга Аристотелес грецкая Органон», «Діалектика Мінан і риторика». З інших античних авторів – твори Платона, Гомера, Гесіода, Демостена, Евріпіда, Фукідіда, Ксенофонта, Плутарха, Лукіана, Овідія, Горація, Вергілія, Ціцерона, Валерія Максима, якими користувалися, вивчаючи латинську мову, риторику, філософію тощо. Були серед книг Львівського братства і твори західноєвропейських гуманістів, зокрема видатного представника італійського Відродження Торквато Taco «O збуренні Єрусалима». На зразок Львівського, яке було хронологічно старшим, діяли Луцьке, Київське й інші братства. Братства жваво обмінювалися книгами, досвідом наукової та освітньої роботи, учителями, громадськими здобутками – все це сприяло зміцненню потужності братського руху в його прагненні утверджувати, розвивати традиції української культури.

Із середовища братського руху вийшли відомі церковні та громадські діячі – Іов Борецький, Памва Беринда, Гаврило Дорофієвич, Захарія Копистенський, Сильвестр Косов, Ісайя Копинський, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Петро Могила та ін.

Наслідки просвітницьких зусиль братств виявились значними: зростала самосвідомість народу, його освіченість, з’явилася когорта видатних письменників-полемістів, суспільних діячів, діапазон наукових інтересів яких простягався від часів античності до епохи Відродження. З виникненням численних братств і розвитком братського руху на східних землях Речі Посполитої в XVI – XVII ст. нерозривно пов’язане перше національно-культурне Відродження України кінця XVI – початку XVII ст. Бібліотекам братств відводилася функція важливих ідеологічних інструментів впливу на місцеве населення, а згодом церковно-адміністративна влада намагалася надати цим книгозбірням виховного характеру в дусі офіційного російського православ’я.

Отже, в пізньому Середньовіччі складається соціальна структура Нового часу. Вона характеризується двома яскраво вираженими тенденціями: з одного боку, посиленням централізованої влади, а з іншого – розвитком міст і процесом суспільної індивідуалізації під впливом ідей гуманізму. В контексті суспільно-політичних рухів цього часу підвищується попит на письмову продукцію різних жанрів: книги, памфлети, листівки, афіші, що стає головним стимулом винаходу друкарського способу їх тиражування і становлення нового етапу політичної комунікації.

З виникненням друкарського тексту з’являється новий засіб політичної комунікації, що знаменує собою початок нової епохи в її розвитку та в розвитку бібліотек як учасників політико-комунікативної взаємодії.

Авторитет письмового, а потім і друкарського слова зріс в епоху Відродження. Як зазначає М. А. Хрєнов, вже у Мішеля Монтеня можна знайти критичні міркування про людей, що визнають виключно друкарське слово і що поважно ставляться лише до тих, про кого можна прочитати. «Коли говориш “я прочитав”, здається, що це звучить більш вагомо, ніж “я чув”». В роздумах Монтеня знаходить віддзеркалення ієрархія засобів комунікації, що склалася в епоху Відродження і що висунула книгодрукування на провідне місце, у зв’язку з чим Монтень зазначає: «Слід було б мати встановлені законами заходи впливу, які приборкували б бездарних і нікчемних писак, як це робиться стосовно гулящих і дармоїдів» [369].

В цьому контексті не дивно, що невдовзі після винаходу книгодрукування з’являються і перші законодавчі обмеження у сфері друкарського слова. Е. Альохін звертає увагу на те, що вже в 1529 р. англійський король Генріх VIII видав указ про заборону друку тих книг, які духівництво