Що ж таке «совість»?

Всі ми знаємо, що життя людини, її потреби та інтереси, взаємовідносини та реалії існування нерозривно пов’язані з суспільно-етичними установками та законами. І основоположну роль у ньому відіграє внутрішнє відчуття рівноваги, а, точніше, таке поняття, як «совість». Відомо, що «совість», як і решту моральних цінностей, досить важко охарактеризувати.

Саме поняття «совість», як і осмислення цієї категорії етики, історично змінювалося. Хоча, звісно, можна узагальнити наукове визначення цієї етичної категорії: це якість людини, що має певну структуру і функціональне призначення – такий собі своєрідний «барометр» оцінки, а вірніше самооцінки внутрішніх переконань особистості.

Питання совісті в етиці було завжди достатньо складним тому, що совість регулює ті дії людини,про які знає тільки сама людина. То ж можна сказати,що головною і важливою функцією совісті є самоконтроль.

На сьогоднішній день наука має безліч теорій походження «совісті», які обґрунтовують джерела її виникнення. Наприклад, міфічна чи релігійно-ідеологічна теорія, що пов’язана з «аксіомним моральним божественним законом». Або ж історична, пов’язана з розвитком людини. Цю теорію найбільш точно, на мою думку, характеризує марксизм, відповідно до понять якого «совість» народжена вимогою часу та потребою людського співіснування, має власне наповнення внаслідок не лише спілкування індивідуумів, а й приналежності особистості до певної групи чи класу. Тобто, з плином часу та змінністю цивілізацій змінюється і саме етимологічне значення слова.

Та все ж таки, наразі на основі прийнятих у суспільстві норм моралі людина виробляє власні переконання, під впливом яких відбувається оцінка особистих дій та думок. То ж, при розгляді такої категорії етики, як совість, слід враховувати три її особливі, я б навіть сказала специфічні, елементи.
Перший – раціональний. Відповідно до нього особа чітко усвідомлює скоєне і характеризується тим, що засуджує чи схвалює власні дії. Совість виступає в цьому випадку як внутрішній контролер.

Другий – це розумне судження у вигляді самоповаги, більш відомої як докори сумління. Особистість здійснює моральний самоконтроль та вимагає сама від себе оцінки її вчинків.

І, нарешті, третій елемент – вольовий. На мою думку, його дуже добре характеризує вислів: «чинити по совісті». Тобто, людина дає оцінку своїм діям… така собі внутрішня боротьба між добрими і злими намірами.

То ж, узагальнивши ці три елементи, можна зробити висновки, що «совість» – внутрішній голос людини, за допомогою якого вона аналізує свої вчинки і розуміє їх наслідки, чітко розрізняючи тонку грань між добром і злом. Совість завжди присутня у самосвідомості людини. Вона не може виникнути раптово,так само як і зникнути безслідно. Саме завдяки їй людина усвідомлює моральну відповідальність за свої вчинки та за свою поведінку,а також знає як правильно вчинити в тій чи іншій ситуації.

Слід зауважити, що наше внутрішнє «я» не знає й не розуміє компромісів і з ним просто неможливо домовитися. Адже, навіть прагнучи і переслідуючи благородні цілі, принцип «мета виправдовує засоби» не може бути використаний, оскільки буде йти у розріз із власною совістю. Бо навіть маленьке зло, зроблене заради вселенського блага, залишиться не чим іншим, як злом.

То ж, хочеться вірити, що врешті решт, ми, люди, в недалекому майбутньому все ж таки навчимося жити в гармонії зі своїм внутрішнім світом. І колись таке поняття як «муки совісті» просто перестане існувати,адже саме совість спонукає особистість робити тільки хороші вчинки,які вона супроводжує почуттям радості,і намагатися уникати злих вчинків,які викликають в людини почуття провини та сорому.

І нехай, на сьогоднішній день це утопія, і все таки ми можемо зустріти безсовісну,по суті,аморальну людину, але, можливо, завтра наші нащадки будуть жити з чистою совістю, не ображаючи ближнього ні словом, ні ділом, ні помислами. Їхня совість стане надійним охоронцем від гордині та пихи, брехні та недовіри, всього того брудного і поганого, що засмічує наші душі.

49Етична категорія справедливість.

Справедливість постає однією з найважливіших категорій етики. Неможливо дослівно сказати, чи визначити, що таке справедливість, адже вона існує у нашій свідомості. Для кожної людини слово «справедливість» — асоціюється з різними визначеннями,тому що всі ми живемо в різних сферах життя і для кожного вона характеризує індивідуальний погляд. Але давайте розглянемо справедливість з етичної точки зору.

Справедливість, на мою думку, це рівність між всіма, це певна цінність яка показує нам співвідношення людей в цілому. Я не можу сказати, що лише справедливість визначає ці моральні цінності, але вона є найбільш виразним засобом співставлення життя,зрівняння людей з усіма.

Ще з давніх — давен багато філософів,наукових дослідників та відомих осіб намагатися дослідити, що ж справедливість з численними спробами потрактувати це поняття постійно виникали проблеми. Д. Юм звернув увагу на те, що основа справедливості полягає в її конкретно-історичному характері, він розглянув її як штучну чесноту. Знання принципів справедливості та її суті може вплинути на моральні уявлення людини.

Справедливістю вважають порядок співжиття індивідів, який відповідає гуманістичним уявленням про природу та саму сутність людини,її невід`ємні права про гармонійне узгодження потреб, інтересів особистості, суспільства.На відміну від благ (все те, що має позитивне значення для людини) та анти благ за допомогою яких оцінюють окремі явища, справедливість характеризує співвідношення двох чи більше явищ між людьми. Визначається відносини між людьми з приводу їх взаємних зв`язків та розподілу створених спільними зусиллями матеріальних і духовних благ. Вона існує як самостійна владна сила і діє відповідно до характеру вчинку. Розділяють відплатну та розподільну справедливість.

Бути справедливим означає бути таким як всі, дотримуватися правових та моральних норм, виконувати свої обов`язки та відповідати добром на добро, не зазіхати на добробут, чесноти,цінності інших людей, дотримуватись загальноприйнятого порядку. Бути справедливим означає поважати інших, завжди мати свою точку зору, але прислуховуватися до спільної думки. Чинити справедливо означає чинити не так, як тобі хочеться, а так щоб ці дії принесли користь як тобі так і для суспільства, можливо навіть всьому навколишньому середовищу. Несправедливі – це ті, які порушують права людей,чинять свавілля.

Відплатна – означає вимагання покарання індивіда за вчинений ним злочин, але чи справедливо позбавляти життя людину,чи це наша робота. Що ж я гадаю ні, це найменш примітивне, що ми можемо зробити. Покарання повинне бути застосоване, але не таким шляхом. Розподільна – значить кожному однаково, тобто не має значення чим людина займається,працює, вона повинна отримувати винагороду за свою працю, а винагорода в свою чергу повинна бути всім членам суспільства однакова. Також виділяють зрівняльну і пропорційно – розподільну. Зрівняльна згідно з нею всі члени племені одержували рівну частину добутого суспільними зусиллями на полюванні чи в інших сферах діяльності. З виникненням класів і держав з`являються писані закони, які претендують на статус справжньої справедливості. Зрівняльну справедливість замінила пропорційно – розподільча. В цей період зруйнувався феодальний уклад на його місце стала свобода приватної власності, правова незалежність та політична рівність людей.

Справедливість – моральна чеснота, що відображає не лише наше життя, але і наші помисли, наш внутрішній світ. Все залежить від того наскільки ми вихованні та розуміємо проблеми інших. Чим багатіший наш внутрішній світ, тим більш ми задумуємось над тим, чи дійсно ми робимо вірні вчинки, чи по вірному шляху йдемо і як досягти вищої моральної цінності та залишитися на цій планці.

Справедливість – певне співвідношення благ, тих же цінностей між людьми, що дає уявлення про сутність самої людини і її невід `ємні права. Кожна людина має свої права та обов`язки, кожного дня вона намагається виконувати свої обов`язки, відчути що сьогодні вона зробила добру справу та з чистою совістю, без сумління повернутися додому та насолодитися спокоєм своєї душі.

Інколи ми відчуваємо, що робимо несправедливі вчинки, дії від цього почуваємося пригніченими, неспокійними, думки заставляють переоцінювати ситуацію і виникає запитання, а що якби я зробив все по іншому? Риторичне запитання. Ми не можемо передбачити ситуацій і тим більше наших дій в цих ситуаціях, кожна особа по своєму розглядає ситуації, але її вчинки залежать від того, наскільки вона справедлива із собою та з іншими.

На сьогоднішній день справедливість дуже широке розуміння, яким всі актуально користуються, але, нажаль, не кожен виконує принципи справедливості. Навіть якщо людина чинить добро, то її дії сприймаються як невірні, несправедливі. Всі люди хочуть жити краще, це є справедливо, абсолютно кожен хоче кращої долі, але на кожного з нас у долі свої наміри, з деякими людьми вона поводиться не добре, грає злий жарт долі, деяким багато не приносить, але в достаток вистачає і третім «щасливим» доля завжди посміхається. У кожного з цих випадків справедливість грає свою роль.

На кінець хочу сказати, що мені не легко дати визначення до слова справедливість, це вища категорія людської свідомості та підсвідомості. Але намагаюсь донести, що справедливість, насамперед, визначається у вчинках людини по відношенню до інших, у помислах, у діях, як ти спілкуєшся з навколишнім світом, що доброго ти хочеш принести йому. Не чинити зла, не робити погані вчинки, не заздрити, бути по справжньому людяним ось що ж насправді важливим.

50 Щастя як категорія етики.

Щастя — це фундаментальна категорія людського буття. Найзагальніше щастя — це усвідомлення кожною людиною власного призначення.

Щасливим вважається життя, що відбулося в усій повноті бажань і можливостей. Це - вдале життя, за якого гармонійно поєдналися всі його прояви, що наділені найкращими і найбільшими благами, стійкий стан емоційного піднесення та радощі.

Етичні вчення Античності, Середньовіччя, епохи Просвітництва здебільшого розглядали людину як істоту, основною метою якої є щастя. Тож у найширшому значенні всі люди є евдемоністичними (від грецьк. еudaimonia — щастя). Різниця між ними спостерігалася у проблемі пояснення власне щастя та в шляхах його досягнення.

Відомий польський філософ XX ст. В. Татаркевич (1886-1890 рр.), проаналізувавши різні тенденції у філософському вирішенні проблеми щастя, виділив такі чотири підходи до трактування щастя:

1) щастя — це щось об'єктивне, дане ззовні (щаслива доля, успіх у якійсь справі, життєвий талан). Із цим пов'язується вислів "комусь щастить";

2) щастя є суто внутрішнім, психологічним станом інтенсивної радості, захоплення, блаженства;

3) щастя — це володіння найвищими благами життя (власне це й означає термін "евдемонія");

4) щастя — це суб'єктивна моральна реакція на володіння вищими благами життя, що проявляється в повному й тривалому задоволенні від життя загалом. Саме четвертий підхід до визначення щастя, на думку мислителя, відповідає сучасному сприйняттю щастя.

Починаючи з XIX ст., зламується стереотип того, що щастя є обов'язковим атрибутом людського життя. Визнається тривіальною заява про природно людське прагнення до щастя. Зокрема, 3. Фрейд у теорії психоаналізу доводить природній потяг людини до смерті, закладений у підсвідомості, так званий, інстинкт "Танатос". Також варто пригадати відкриття мазохізму як здатності людини знаходити втіху в приниженнях і стражданнях.

Фрейдиський Танатос і мазохізм чи не заперечують прагнення людиною щастя? Чи не є це все ж своєрідним баченням щастя? Ще Б. Паскаль стверджував, що "щастя — це спонукальний мотив будь-яких вчинків будь-якої людини, навіть тієї, що збирається повіситись".

Важливим у вирішенні проблеми щастя є його взаємозв'язок з моральними чеснотами. В історії етичної думки склалося кілька підходів до його розв'язання.

Епікурейський (Епікур та його послідовники). Згідно з ним, моральні чесноти є засобами досягнення щастя. Епікур назвав їх чинниками "здоров'я душі", що допомагають людині здолати страх перед богами, необхідністю смерті, навіюють спокій, сповнюють серце радістю.

Щастя ж, на думку Епікура, є найвищою метою людського існування. Воно має духовний характер і віддзеркалює стан людини, що позбавлений тілесних страждань і душевного неспокою внутрішнього стану людини. Крім цього, щастя є критерієм і вищою санкцією індивідуальної людської моралі.

Стоїчний (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій).

Щастя — це суть моральної досконалості людини.

Світом править доля як божество, як закон природи, їй коряться всі, уникнути її неможливо. Людина може тільки набути за допомогою розуму внутрішньої витримки, тобто, згідно з Сенекою, "високої мужності, гідної доброчинної людини, таза її допомогою стійко витримувати все, що приносить нам Доля".

Внутрішня витримка, чи душевна рівновага, і є суттю щастя. Основний принцип щастя — не змінювати хід речей в природі, а змінювати своє ставлення до них, стати духовно незалежним від зовнішніх благ: "Не вимагай, щоб те, що здійснюється, здійснювалося по твоїй волі; а бажай, щоб воно здійснювалося так, як воно здійснюється, і проживеш щасливо".

Аристотелівський (закладений у концепції Аристотеля, яскравим її представником був Г. Гегель). Моральні доброчинності — це шлях до щастя й важливий його елемент водночас. Адже, з одного боку, за Аристотелем, моральна діяльність спрямована на людину, на розвиток закладених в ній здібностей, особливо її духовно-моральних сил, на вдосконалення її життя, на реалізацію сенсу життя і призначення. Отож моральні чесноти є засобом досягнення щастя. З іншого — щастя і є досконалою діяльністю, дієвим розумом, який втілюється в суспільних звичках, інститутах тощо. Такий підхід пов'язує проблему щастя з конкретним аналізом видів людської діяльності. З огляду на це, в потрактуванні щастя важливо розрізняти щастя індивіда та щастя суспільства (держави), а також власне людське й вище (божественне) щастя.

Починаючи від І. Канта, етика втрачає інтерес до осмислення в теорії проблеми щастя. Можливо тому, що, як зазначав цей учений, "щодо щастя неможливий ніякий імператив, який у найсуворішому значенні слова приписував би робити те, що робить щасливим", адже щастя є відчуттям суб'єктивним. Окрім цього, І. Кант заперечував зведення щастя з мораллю, оскільки ілюзорною є думка про винагороду (життєвий добробут) за благі справи (благодіяння). В етиці останніх століть проблема щастя не є центральною ще й через поширений трагізм світовідчуття та суспільного існування сучасної людини.

51 Етика спілкування.

Людське життя не можливе безспілкування, оскільки це є важливою частиною буття людини. Спілкування було завжди, в будь-якому історичному періоді життя людей. Завдяки спілкуванню ми дізнаємось про якусь інформацію або розповсюджуємо її тим чи іншим способом.

Людині важко стати успішним, вдосконалюватись, досягати певної цілі без процесу спілкування. Так, самотній людині дуже важко, оскільки вона не може ні з ким поділитися своїми враженнями, емоціями, розповісти цікаву історію із свого життя і тому така людина почуває себе пригніченою та нікому не потрібною.
Спілкуванням цікавились багато різних наук таких як психологія, філософія, соціологія, медицина та етика. Саме важливість спілкування з точки зору етики ми сьогодні розглянемо.

Етикет спілкування має значення для кожної людини. Завдяки правильному спілкуванні ми можемо показати себе такими, якими ми хочемо бути; стати лідером в колективі; уникати конфліктних ситуацій та інше. Звісно культура мовлення в кожного різна, можна навіть сказати, що вона індивідуальна, але етикет спілкування залежить від багатьох факторів такі як: країна в якій проживає особистість, національність, соціальні норми країни, виховання, вплив однолітків та інше.

Етикету спілкування потрібно навчати з дитинства, оскільки саме в дитячому віці діти сприймають і поглинають все хороше та погане.
Етикет спілкування особливо повинен бути між членами сім’ї. Культура спілкування в кожної родини різна, але вона повинна мати певні стандарти в залежності від соціальних норми країни в якій вони проживають.

Етика спілкування виражається у людини під час її комунікації з іншими людьми. Головним етикетом в сімейних відносинах є мopальний аспект, який полягає в тому, що хоч ти і у власному домі, але не можна спілкуватися «як захочеться, бо це ніхто не бачить і це не стосується нікого». Навпаки, вживання слів подружжя в сім’ї, їхня поведінка у побуті є важливим аспектом гарного спілкування між собою.

В наш час в багатьох українських родинах є проблеми зі спілкуванням, оскільки найчастіше просто не має належного прикладу для наслідування. Зазвичай, таке явище відбувається в неблагополучних сім’ях. Невміння правильно висловлюватись між подружжям чи звертатись одне до одного може призвести до частих сварок, а згодом і до їх розлучення.

Як ми вже згадували, діти в маленькому віці найбільше наслідують своїх батьків, тому висловлюватись потрібно вкрай обережно. Батьки повинні навчити свою дитину говорити з повагою як з однолітками, так і зі старшими(особливо, якщо це бабуся чи дідусь); говорити «будь ласка», коли щось просиш; говорити «добрий день», коли зустрічаєш знайому людину; сказати «дякую», коли інша людина допомогла тобі та безліч інших слів та словосполучень, які можуть просто підняти людині настрій. Тому слідкуймо за собою та своїми дітьми.

Нас всіх навчають привітанню, вибаченню, подяки, прощання і порушення цих норм може призводити до негативних явищ. Особливо якщо це спілкування відбувається в діловому стилі. Етикет ділового спілкування має свої особливості та класифікації, які відрізняються від звичайного неформального спілкування. Є багато різних трактувань ділового спілкування, проте в них є дещо спільне це те, що в такому спілкуванні обов’язково є спільний предмет обговорення який стосується суспільства або має інше велика значення.

Завдяки певним нормам професійного(ділового) спілкування можна досягти своєї мети, встановити гарний зв’язок із співрозмовником, збільшити продуктивність праці та інше. Але такій гарній комунікації потрібно навчатися. В діловому спілкуванні також є певні психологічні механізми та прийоми, які потрібно не тільки знати, а й вміти їх правильно використовувати.

Важливими ознаками як в діловому спілкуванні, так і в звичайному є гарний тон та манери. Адже можна сказати будь-яке гарне слово так, що інший співрозмовник образиться на вас і більше не захоче спілкуватися з вами. Наприклад, якщо сказати людині «дякую» в грубій формі, вона розцінить це так, що її поміч вам не потрібна і в наступний раз не відгукнеться на ваші порхання.

Так коли хтось постукав до вас в двері потрібно ввічливо сказати: «Зайдіть будь ласка» «Почекайте хвилинку» та інше. Коли хтось запитує як у вас справи можна відповісти: «Дякую, все гаразд, а як ваші справи», «Дякую, що запитали» та інше. Вирази, що можна вжити при незапланованій зустрічі це: «Як добре, що ми зустрілися!», «Як багато часу минуло!», «Радий тебе зустріти!» та інше. Коли прощаємось можна сказати: «Радий був бачити вас», «Дякую, що зайшли», «Приходьте ще», «Обов’язково зустрінемось ще» та інше.

Етикет спілкування повинен бути не лише, коли ми спілкуємося на пряму з людиною, а й в письмовій формі. При написанні листа також є певні правила та норми етикету. Лист завжди починається зі шанобливого звернення до його адресату, особливо, якщо це діловий лист. Нам потрібно обов’язково звертатися на «Ви»(якщо це не близька вам людина). В листі також потрібно гарно прощатися, наприклад: «До наступного листа», «Дякую, що прочитали мого листа. Чекаю від вас відповіді» та інше.

Етикет спілкування має бути завжди і всюди. Людина повинна прагнути досягти ідеальності у цій сфері. В наш час мало хто володіє досконалим мовленням, тому виникають певні проблеми у етиці спілкування такі як невміння правильно донести свою думку та свої наміри; неправильне звертання до людей; часто відчувається непривітність людини та інше.

Велике значення має вплив сучасних фільмів, теле- та радіопередач, розважальних програм тощо. Вони мають як позитивний, так і негативний вплив на культуру спілкування людини. На мою думку, фільми, що транслюються на екранах кінотеатрів та телевізорів мають особливий вплив, особливо, якщо це зарубіжний фільм. Після перегляду комедії, трилеру, фільму жахів молодь вважає, що розмовляти грубо та непристойно це «круто» та «модно». Можна навіть сказати, що вони не розуміють всієї реальності подій і життя. Тому завжди потрібно збалансовувати погане та хороше. Робити зауваження молоді при поганих манерах спілкування з собою та іншими людьми.

Отже, можемо вже зробити певні висновки, що етикет спілкування — це певні норми та правила в процесі правильного спілкування одної людини з іншою. Етикет спілкування повинен бути як в діловому стилі, так і в повсякденному незважаючи на вік, стать, статусу людей чи їх кількість.
Завдяки своїй етиці спілкування ми показуємо, яка ми людина, яка в нас вихованість, чесність та порядність. Слідкуючи за вашою манерою спілкування інші люди можуть складати про вас своє враження, яке в подальшому може покращити або погіршити ваші стосунки між собою. Головним критерієм в цій справі є прагнення самої людини до вдосконалення та самовдосконалення. Оскільки, коли людина не бажає змінюватись, а отже і змінювати свої манери та звички, то її ніхто не перевиховає.
Для вдосконалення свого правильного спілкування потрібно почитати спеціальні книги, прислухатися до інших освічених людей, звертати увагу на зауваження та тренуватися гарному спілкуванню.

Отже, етика спілкування сприяє правильному та чіткому обміну інформації між індивідами; обміну спільними інтересами, фактами, ідеями тощо; сприйняття одне одного під час розмови та розуміння, а також багато інших не менш важливих особливостей. Тому це не є зайвим фактором в нашому житті та суспільстві

52 Толерантність як необхідна умова спілкування.

Толерантність … Визначення цього поняття кожен з нас розуміє по-своєму і усвідомлює по-різному. Але все ж таки слово «Толерантність» - пояснюється як терплячий. Толерантна людина – це перш за все особистість, якій притаманні духовні, моральні цінності та якості. Як писав Олександр Довженко: «…людина повинна бути Людиною…». Цей вислів пояснюється тим, що кожен з нас повинен задуматися над своїм відношенням до інших, вміти правильно підтримати один одного, поважати людей, прислуховуватися до інших думок, поглядів.

Я вважаю, що толерантність потрібно розвивати з раннього дитинства. Сім’я це перші прояви любові до рідного слова, до рідної пісні, до рідної землі, до Батьківщини. Виховання в сім’ї займає одне з найважливіших значень. Батьки прагнуть виховати у своїх дітях певні духовні цінності, скарби, які допоможуть пристосуватися до життя. Всі батьки стараються прив’язати своїм дітям такі цінності як: щирість, любов, взаємодопомога, доброта, повага, краса, турбота та й багато інших. Ні в якому разі не силою, не фізичним вихованням, не насиллям, а своїм прикладом, тобто міцною сім’єю в якій толерантність – це важлива умова спілкування. Мати з батьком повинні закликати і виховувати дітей в любові в злагоді, в довірі, тому що толерантне спілкування починається з раннього віку, з батьківської опіки і допомоги.

Людина починається з батьків, другий етап її розвитку продовжують вчителі, це безпосередньо певний етап життя дитини, в якому вчителі стають другими мамою і батьком, звичайно, школа дає нам ті необхідні знання, що супроводжують всіх і кожного протягом життя. Це виховні бесіди, класні години, походи в музеї в, різні культурні заклади, екскурсії, поїздки, концерти, активна громадська діяльність – все це згуртовує колектив, а як відомо, колектив робить людину добрішою, знищує той егоїзм, що надто заважає нам. Хотілося сказати те, що колектив сприяє, спрямовує нас і виховує в нас певні особливості спілкування, бо, знову повторюся, колектив – це друга родина, а в родині спілкування толерантне, дружнє, доброзичливе, відносини теплі, щирі, привітні, сповнені любові та поваги один до одного.

Отож, бути толерантним – це перш за все культурне спілкування з оточуючими, допомога близьким і чужим людям, гарячий відгук на чужий біль, вміти правильно підтримати людину і в радості і в горі, поважати, шанувати і передавати з покоління в покоління звичаї, традиції і навички нашого народу.

Толерантність — це вихованість, це стриманість, це рівність! Толерантність – це культура добрих манер і вчинків!

Отже, якщо кожен з нас задумається, як його виховували і що хотіли навчити і розвинути, то неодмінно зробить висновок. що добро шанується завжди, що батьки привчали нас ще з дитинства через казки, колискові до поваги, до тих якостей, які ми неодмінно передаватимемо своїм дітям, онукам та правнукам. Толерантні люди –це люди, які йдуть по житті не сірою тінню, а людьми з великими надіями, переконаннями і цілями. Ми повинні з відкритою душею і щирим серцем відноситися до інших, вислуховувати думки, погляди і переконання і вміло, толерантно дати аналіз тій чи іншій життєвій ситуації.

Кожна людина – то особистість, індивідуальність, неповторність, до кожної людини потрібно знайти свій підхід і бути толерантним в кожній ситуації, яка б не трапилася в нашому житті.

Толерантність — це вшанування чужих почуттів, поглядів, вірувань, звичаїв, які б не були, хоч і суперечливі нашим. Ми повинні ставитися один до одного в дусі Братерства!

Наприклад, людина, яка не щира, але за певних обставин прагне проявити себе з хорошої сторони, толерантно спілкуватися з іншими, але водночас відчувати ненависть, підлість і відчуття не поваги, то таку людину толерантною ні в якому випадку не назвеш. Це «іноторелантні» люди, тобто протилежні до толерантних, але все ж таки людина, яка толерантна, якій властива особлива поведінка, особливі риси характеру то вона зможе досягнути успіху в спілкуванні, заслужити повагу до себе від оточуючих.

Твори добро-ось заклик толерантності, ось гідний вчинок кожної людини, кожного громадянина. Кожен з нас повинен вірити в добро, повинен творити сам його, не чекаючи на поштовх, а сам з своєї ініціативи зробити щось таке, щоб принесло користь для всіх хто оточує нас. Зробити те, що інші вважають неможливим. Зацікавити всіх, подати гідний приклад і віру в хороше, незабутнє продовження життя.

Толерантна людина відрізняється особливими рисами, спілкуванням, вона впевнена в собі, розділяє думку інших і вміло визнає свої недоліки і помилки. З цією людиною хочеться спілкуватися, перебувати в її оточення.

Пам’ятай одне!
Почніть з себе і весь ваш життєвий шлях наповниться гармонією, посмішками, яскравим сонцем над головою, щирими враженнями, хорошими відгуками від оточуючих. І тоді життя не пройде марно і ви з гідністю можете себе називати Людиною!

Давайте згадаємо всім відомі чотири філософські питанні Канта. Вони говорять нам про те, що людина може сподіватися, розраховувати і ким людина взагалі є, тобто вище названі питання дають нам змогу не забувати, що є певні цінності, яких нам потрібно дотримуватися, що є певні межі, які не можна переходити.
Людиною, яка не боїться змін, яка прагне внести цінний внесок в життя оточуючих, яка хоче збудувати достойне майбутнє завдяки толерантному спілкуванню.
На мою думку, толерантність –це необхідна умова спілкування. Від толерантності кожного з нас залежить культурний і моральний розвиток в суспільстві.

Отже, давайте самореалізовуйтеся, самоудосконалюйтеся, виховуйте в собі ті якості, що будуть наповнювати наше буття тільки позитивними емоціями і кожною щасливою хвилинкою нашого життя, бо життя дається людині лише один раз і прожити його потрібно з гідністю. Спілкуймось толерантно — ось мій заклик до вас, нехай кожен з нас пробудить в себе людські почуття щирості і доброти.

53 Повага як моральна основа спілкування.

Спілкування являється невід’ємною частиною нашого життя. Я вважаю, що це дар, за допомогою якого ми пізнаємо навколишній світ, розуміємо друзів та близьких нам людей, отримуємо безцінний життєвий досвід. На жаль, сьогодні ми спостерігаємо занепад культури спілкування, все частіше ми зустрічаємо на своєму шляху вороже налаштованих людей, спілкування з якими зовсім не схоже на цивілізоване.

Поняття цивілізованого спілкування ґрунтується на системі моральних та етичних цінностей, в яких відображається розуміння нами таких понять, як несправедливість і справедливість, правильність та неправильність тих чи інших вчинків. Існує багато етичних норм цивілізованого спілкування, зокрема порядність, чесність, справедливість, повага, співчуття.

Та, на мою думку, моральною основою спілкування являється саме повага, адже саме вона найбільше відображає ставлення співрозмовників один до одного. Повага – це морально — етичний принцип, який вимагає відношення до іншої людини як до особистості. Це таке ставлення, коли враховується поняття людської гідності. Повага – це визнання співрозмовника рівним собі самому. Повагу доповнює пошана, тобто визнання особистих чеснот індивіда і його приналежності до певної спільноти. Розвинуте почуття поваги до інших – це одна з найважливіших людських рис. Без взаємної поваги не можливе існування сучасного трудового колективу, не складуться, ні товариські, ні сімейні відносини.

Повага є безумовно основою для довготривалих відносин. Якщо спілкування відбувається із взаємною повагою, то воно буде відкритим і спрямованим на продуктивний діалог та співробітництво, ґрунтуватиметься на моральних нормах і принципах справедливості, рівноправності, доброзичливості та ввічливості. Важливою складовою поваги являється терпимість до співрозмовника, адже саме терпимість може вгамувати наші негативні емоції під час розмови. Поняття поваги виникло дуже давно на основі страху слабших перед сильнішими, а сьогодні повага ґрунтується на основі принципів рівності і слабших, і сильніших.

Поняття поваги не можливо розглядати окремо від поняття самоповаги, адже вони дуже тісно пов’язані.

Усі без винятку мають потребу в обґрунтованій та досить високій самооцінці, яка спирається на повагу та визнання оточуючих. Людина себе почуває в тому оточенні, яке підтримує в ній відчуття власної гідності. Задоволення потреби у самоповазі спричиняє відчуття впевненості та усвідомлення корисності, визнання своїх здібностей та результатів діяльності.

Самоповага – це моральна риса кожної людини, яка показує приязне її ставлення до самої себе, це те, що ми думаємо самі про себе, віра в те, що ми чогось варті. Під час розмови самоповага стане тим моральним механізмом, що допоможе уникнути приниження і глузування. Людина з добре розвиненою самоповагою буде чинити опір, проявить свою волю, відстоюючи гідність та честь. Самоповага являється важливою рисою людини, адже саме вона надає нам сил в боротьбі з різноманітними життєвими труднощами, виступає нашим захисником в усіляких конфліктних ситуаціях.

Дуже важливо, щоб самоповага особистості формувалася не тільки за рахунок розуміння власної значущості, а й за рахунок поваги інших людей. Тому що, без сторонньої поваги самоповага перетворюється в егоїзм, а це призводить до зниження, або й зовсім до зникнення, у цієї людини поваги до інших. Як наслідок, ми отримуємо зниження культури спілкування цієї людини. Різниця між самоповагою та егоїзмом в тому, що керуючись почуттям самоповаги в конфліктних ситуаціях співрозмовник добивається своїх корисних цілей, але при цьому не приносить шкоди іншим. Егоїстично ж налаштована людина починає ставитись до співрозмовника лише як до об’єкту чи засобу отримання власної користі нехтуючи при цьому інтересами опонента.

Я вважаю, що головна проблема теперішнього спілкування пов’язана саме із зміною принципів формування власної самоповаги та поваги до інших. Тому, щоб поліпшити стан культури цивілізовано спілкування, кожному з нас, на сам перед, потрібно переглянути свою самооцінку, свою самоповагу.

Зараз більшість людей у спілкуванні з іншими намагаються видати себе за тих, ким вони насправді не являються, поводять себе не так, як їм слід себе поводити.

Кожен з нас — це унікальна особистість, кожен має власну думку. Проте, ми повинні поважати інших, навіть коли не згодні з їхніми думками. Людина, яка здатна поважати інших, має певну гідність, тому що в неї є щось, що вона може запропонувати іншим. Для того, щоб інші поважали нас, нам доведеться спочатку виявляти шану.

Ми повинні поважати інших не дивлячись на їх недоліки. Але виховати в собі повагу до людини попри її помилки можливо лише тоді, коли ми навчимося бачити в ній лише позитивні якості.

Показуючи свою повагу до всіх тих, хто нас оточує,ми тим самим розвиваємо, оновлюємо наші відносини. Коли взаємна повага в’яне, тоді приходять конфлікти. Якщо ми не поважаємо людини, то помічаємо найменші дрібниці, які нас дратують. Ми засмучуємося, коли зустрічаємо її. Якщо ж ми відчуваємо до неї любов і повагу, то просто не помічаємо недоліків, те, що раніше викликало ворожість, тепер не тільки не дратує, але й, навпаки, здаються привабливими!

54. Специфіка феномену товаришування

Перш за все хочеться розібратися в значенні кожного терміну: специфіка, феномен, товаришування.
«Специфіка» — це своєрідний, особливий, винятковий.

«Феномен» (грец. – являється) – це незвичайне явище, рідкісний факт, який важко збагнути. Але особисто для мене в даному аспекті ближчим є визначення І. Канта, що феномен – це все, що може бути предметом можливого досвіду.

«Товаришування» — це потреба у спілкуванні та спільній діяльності в подібних умовах життя. Але якщо ми визначимо корінь слова «товаришування», то це буде слово «товар».

Отже, по-перше товаришування є особливими стосунками між людьми.
По-друге це особливі стосунки між людьми, за допомогою яких вони отримують досвід. І по-третє це стосунки, які люди використовують як товар для отримання досвіду.

Починаючи з дитячого садка, коли дитина потрапляє в соціум вона знайомиться з колективом, тобто починається процес товаришування в подібних умовах життя. Незалежно від того де ми знаходимось в дитячому садку, в школі, в університеті чи на роботі у нас є велика потреба – спілкування.

От випадок зі шкільних років. Перед уроком з німецької мови відбулась розмова між однокласницями.
- Ю. «Я не виконала письмове завдання з німецької мови».
- Н. «А я виконала».
- Ю. «Дай списати».
- Н. «Бери».

Після того як вчителька перевірила письмові завдання учнів, то виявилось, що у Ю. четвірка, а у Н. трійка. Відкривши зошит Н. побачила свою оцінку і оголосила на весь клас, що Ю. списала в неї.

Здавалося б, однокласниця допомогла однокласниці, а як результат зіпсовані стосунки та образа. І такі випадки не поодинокі, звичайно не всі негативні, є також багато позитивного.

Розмірковуючи над таким випадком, я розумію, що навіть ми дорослі люди не застраховані від такого. Але з іншого боку це безцінний досвід, який допомагає нам зрозуміти наскільки тепло та доброзичливо відносяться до нас люди, з якими ми маємо своєрідні відносини.

Чи можуть люди давати щось, не вимагаючи взамін ще більшого? Риторичне запитання, це велика рідкість коли людина нічого не хоче взамін. Нам весь час всього мало, нам здається, що ми віддаємо на 100%, а отримуємо на 10%, а то навіть і 5%.

Сучасне життя та умови нажаль не вчать людей бути людяними та добрими. Насправді, якщо розібратися, етика дає нам багато знань про стосунки між людьми, і про те якими вони повинні бути. Якби ми не були егоїстичними до себе та навколишніх, то світ би став добрішим. Навіть маючи велику кількість товаришів, людина може відчувати себе самотньою.

Товаришування вимагає від людини самого елементарного, доброти. Коли в наших думках і в наших діях є добро та почуття взаємоповаги, то ми тоді не помічаємо зворотної сторони медалі. Спілкуючись, ми віддаємо не вимагаючи взамін, і як результат отримуємо набагато більше ніж могли очікувати. Люди які знаходяться на одній території та займаються спільною діяльністю, не можуть не «торгувати» таким «товаром» як стосунки. Але якщо кожен із нас задумається над тим як він це робить, з якими думками, з якими емоціями, тому що товаришування це також і емоції, то нам стане в цьому світі набагато легше та тепліше.

Чи передбачає товаришування – лідерство? І так, і ні. З однієї сторони, одній людині подобається бути лідером у стосунках, і так би мовити керувати ситуацією, з іншої сторони, друга людина хоче, щоб її направляли та підказували. Але на мою думку краще попросити поради в товариша, якщо цього дійсно вимагає ситуація, гарно подумати над ситуацією, і зробити вибір самому, ні на кого не перекладаючи відповідальність. Тому як ніхто за нас не може прожити життя та зробити вибір між «так» і «ні». Тільки ми самі обираємо собі життєвий шлях, і тільки від нас залежить будемо ми добрими до людей, чи байдужими.

А от яким може бути результат нашої байдужості? Самотність, злість, не визнання в колективі, і це саме найменше, що людина отримає за свою бездіяльність.

Ми маємо вчитись один в одного, допомагати один одному, в кінці кінців здобувати досвід, який є безцінним скарбом. Якщо ми в своє життя будемо вносити «добриво» в формі добрих справ, то до нас будуть тягнутися хороші люди. Коли людина знає, що вона комусь потрібна, вона живе…, а коли наші вчинки принесуть комусь користь, то це означатиме тільки те, що ми йдемо вірним шляхом товаришування.

Виходить, що специфічність та феноменальність товаришування залежить від того хто ми є, від нашого характеру, нашого сприйняття світу й навколишніх. Будьмо терплячішими, і тоді наше життя набере інших обертів.

54. Моральні аспекти дружби за Аристотелем

Моральна цінність міжособистісних стосунків виявляється в орієнтації на іншого і визнанні його значущості в морально-психологічному взаєморозумінні, обопільній довірі, повазі й самовіддачі, потребі утверджувати людське в людині, творити добро, дарувати щастя іншому.

Значне місце в життєдіяльності людей, їх моралі займають такі естетичні поняття як товариськість, дружба, любов. Названі категорії етики виступають: 1) справжньою мірою гуманності і людяності; 2) типами спілкування; 3) видами міжособистісних стосунків; 4) специфічними емоційно-почуттєвими й морально-естетичними станами; 5) моральними цінностями людини, які стають основою шлюбу і стосунків у сім’ї.

Деякі вчені, визначаючи товариськість як відносини між людьми додають до цього приятельські стосунки і знайомства:

- товариськість як відносини: що мають моральну цінність; проявляються в основному в групових взаєминах; являють собою оцінку відносин в групі людей (колективі та інш.); засновані на рівності та взаємній повазі; нівелюють соціальну, економічну, інші відмінності; уособлені на інтересах загальної діяльності;

- приятельські взаємовідносини: не мають високої моральної цінності; являють собою стійкі стосунки; розуміють під ними комфортність спілкування, не виключаючи повне взаєморозуміння, довірливість і взаємовиручку; не передбачаючи додаткових обов’язків, окрім звичайних норм;

- знайомство – це взаємна симпатія, яка виникла на основі поверхового сприйняття один одного. Відносини знайомства не мають моральної цінності і не передбачають додаткових етичних обов’язків.

Специфіка різних сфер соціального життя передбачає й інші смислові відтінки поняття «товариськість». Наприклад, товариші по зброї, по службі, фронтові тощо.

Ось як прощався зі своїми побратимами – козаками Кошовий атаман у повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба»: «Єсли же Вы поляжете и примите честную смерть, то мы поведаем, чтобы знала вся Украина, да и другие земли, что были такие молодцы, которые и веру Христовую знали и обороняли, да и товарищество уважали».

Сутність названих понять полягає у взаємодопомозі у спільній ротній справі, у спільній праці і прагненні вдосконалити особистісні риси кожного в інтересах досягнення мети. Саме слово «Товариш» - той, хто спільно з ким – небудь виконує якусь справу; щирий друг, приятель соратник, однодумець.

Кожен народ, країна знають немало прикладів високих товариських стосунків. Саме їм притаманне прагнення і вміння бачити в людині все краще, цінне й добре. Ці стосунки складаються за особливими правилами: не зачіпати інтереси одне одного, але в той же час не залишатися байдужим до недоліків; критично ставитися до спільної діяльності й до її результатів; самокритично оцінювати свій внесок у цю діяльність. На шляху до самовдосконалення значне місце займає товариська критика, яка є мотивом для допомоги в моральному становленні особистості, з відповідною повагою до неї. Така критика є основою зміцнення товариськості, стає необхідною умовою дружби між людьми.

Таким чином, товариськість передбачає наявність єдності цілей, спільної діяльності по їх досягненню, солідарності і підтримки, прагнення до взаємодопомоги, емоційно забарвленості відносин. Товариські відносини є одним із виявів принципу колективізму, моральної і психологічної захищеності, забезпечують взаємоповагу між особистостями, довіру і толерантність.

На відміну від товариськості дружба передбачає внутрішню близькість. Вона передумова любові. Не дивлячись на існуючу думку про те,що дружба з часом втратить смисл і зникне, поступившись місцем поза особистісним стосункам, вона і сьогодні є основним елементом нашого життя. Дружба визначається як форма міжособистісних відносин, заснована на спільних інтересах і взаємній прихильності.

Близькими до поняття дружба є поняття спорідненості, товариськості, і любові. Дружба як моральне почуття передбачає безкорисливість, чесність і щирість, самовідданість. Вона виключає утилітаризм, егоїстичні прагнення тощо. Дружба це: міжособистісні відносини, які мають моральну цінність; відносини взаєморозуміння,довіри і підтримки, які несуть в собі індивідуальний вибірковий характер; взаємна прихильність та спільність інтересів і переконань.

Дружні відносини можуть реалізуватися у формах: емоційного прив’язування; ділової спільності; духовної спільності, компліментарності (взаємодомовленості) та ін.. Домінуючими в дружбі моральними цінностями є діяльна підтримка і взаємовиручка (більш притаманна дружбі між чоловіками), психологічна підтримка, взаєморозуміння. Підтримка в дружбі є безумовною.

Слід підкреслити, що у різні епохи і в різних суспільствах форма дружби, уявлення про її істинність були різними. В епоху античності дружні стосунки були ритуалізовані й дуже нагадували родинні. З розвитком античного суспільства відбувається подальше відокремлення дружніх і родинних стосунків. У цей час формується ідеал дружби, який знаходить своє відображення в тодішніх наукових дослідженнях. Так, Аристотель розрізняв три типи дружби: 1) утилітарну, яка базується на взаємовигоді; 2) гедоністичну, яка визначає емоційну прив’язаність до людини, спілкування з якою приносить задоволення і психологічний комфорт; 3) моральну, коли друга люблять безкорисливо, заради його самого. Справжньою дружбою Аристотель вважав останню. Визначене розуміння дружби розглядається і в римській культурі, але з уточненням, що такі стосунки властиві прибічникам однакових політичних поглядів.

Середньовіччя характеризувалось «лицарською дружбою». Її зміст включав: васальну вірність сеньйору; його заступництво; життєвий устрій феодалів. Як інтелектуальне спілкування, що базується на спільності духовних інтересів, характеризувалась дружба в епоху Відродження. Серед моральних засад гуманістами того часу виділялася взаємна симпатія, у найширшому розумінні, яка покликана підтримувати соціальний мир і гармонію. Науковцями обґрунтовувалась добровільність, незалежний характер дружби. Пізніше дружба осмислювалася як моральна цінність, одна із загальних умов функціонування моралі. Дружба однієї людини з іншою тісно пов’язувалась з почуттям обов’язку і перед людиною і перед суспільством.

За змістом моральні цінності дружби характеризуються у відповідності з віковими та психолого-педагогічними особливостями індивідів. На кожному етапі формування особистості, у кожному віці існує властиве їй розуміння дружби. У дитинстві вона пов’язана з груповою грою. Відношенням в процесі гри дитини до самої себе. Підлітковий вік характеризується посиленням індивідуальності, вибірковості, романтизму. Юнацькій дружбі властиві: підвищена емоційність, посилення егоцентризму, перехід в «дорослу» (носить умовний характер). Дружба дорослих людей має більш глибокий, осмислений характер. Вона часто поєднується із сімейними ролями і вважається необхідною складовою моральних основ шлюбу і сім’ї. У зрілому віці в людини одночасно може бути й друг дитинства (спільність спогадів), і друг-колега (спільність інтересів справи), і друг, з яким об’єднує улюблене заняття (спільність інтелектуальних інтересів і естетичних переживань тощо).

Таким чином, дружба – своєрідний моральний феномен. Вона базується: на особистій симпатії, що відрізняє її від близькості, яка властива родинним стосункам; на безкорисності, на відміну від ділових стосунків, де людина використовує для досягнення мети інший засіб; на глибині інтимних стосунків, що відрізняє її від товариськості, де стосунки формуються колективом. Дружнє спілкування має високу моральну цінність, а наявність друзів вважається однією з найважливіших передумов психологічного комфорту і задоволення життям.

56. Етичні проблеми феномену любові за Е.Фроммом.

Питання любові завжди цікавило людину, на мою думку це єдина річ яку переживають практично всі люди, котру не вивчиш, не прочитаєш у книжці, до котрої неможна доторкнутися. Любов у кожного різна, і кожний по різному її сприймає і відчуває. Тому якщо говорити пролюбов, то виникає питання: «це мистецтво, чи ні?». Саме тому я і вирішала досліджувати феномен любові по «Фромму», опираючись на його книгу «Мистецтво любові».

Взагалі, зміст книги Фромм передав у своїй передмові, яка одразу наштовхує читача на тематику, складність та серйозність книги. Відразу хочу виділити, що, в першу чергу, “Мистецтво любові” включає багато цікавих ідей і з більшістю цих ідей я, на диво,погоджуюсь, що мене дуже радує. Любов – мистецтво чи ні? Саме цьому питанню Е.Фромм присвятив свій перший розділ праці.

Більша частина людей, вважають любов, випадковістю, що взагалі, я вважаю, неправильно. Тому що, для багатьох “проблема любові складається лише в тому, щоб бути закоханим, та не в тому, щоб кохати, давати свою любов, тобто вміти любити”. Велика частина людей вважає, що, насправді, любити легко і не складно, проблемою є лише знайти придатний об’єкт, що відповідав би усім критеріям (як якась річ) і який потім покохав би вас також. Розумніше було б сказати, що любов – це гармонійне поєднання зусиль і знань. Та багато хто навіть не задумується, про те що, щоб тебе дійсно кохали, треба теж старатися дарувати любов, а головне, зрозуміти що когось любити – це більш важливо, ніж знання, що ти тебе кохають.

Також люди часто не можуть відрізнити почуття закоханості з станом перебування в любові. Фромм писав, що любові треба вчитися, і тут я погоджуюся з його точкою зору. Адже, коли людина не вміє любити, то навіть так звана “реальна любов” приречена прожити не довге життя. Я згодна з тим, що любов – це мистецтво. Беззаперечно, як кожному мистецтву, йому потрібно вчитися, і вчитися довго і наполегливо. Але потрібно розуміти (що для більшості, на мою думку, складно а то і нереально: нас з малечку вчили ставитися до любові поверхово, навіть не задумуючись, тобто на в стилі “А ти любиш, Миколку, сусіда по парті?” як правило хотіли чути стверджувальну відповідь), любов є мистецтво, і як і будь яка майстерність, любов не дається без наполегливої праці і усвідомлення її значущості, а вже тільки потім їй можна вчитися. Та, не звертаючи уваги на всі невдачі в цій області, більшість пріоритетними вважає “більш” справжні, реальні і вагомі речі, такі як: гроші, успіх, владу, славу, визнання і так далі. Через те що ця більшість людей – прагматики, то все так і відбувається бо вже на самому старті шляху з’являється бажання бачити кінцеву мету, або хоча б уявляти кінцевий результат. Навчаючись любові, про це складно говорити, а часом і неможливо. Правильно пише Фромм, що наша сучасна культура і суспільство припускають достойними витрати енергії на вивчення тільки тих речей, з допомогою яких можна здобути фінанси або визнання, а любов, котра користі матеріальної не приносить в теперішньому світі є “примхою”.

Наступний розділ книги Е.Фрома “Мистецтво любові”, присвячений теорії любові. Тут хотілося б додати, що зміст книги виходить за рамки опису і визначення цього почуття. Життя – це купа об’єднаних факторів і обставин, через це і любов не можна відокремити від нього і від оточуючого середовища. Людина сама по собі хоче бути ідентичною, підсвідомо їй не хочеться бути одною. Люди узагалі дуже бояться самотності. Навіть ті, кому по їх словах подобається бути самотніми, усе одно, в глибині душі, мріють мати кохану людину. Та оскільки все-таки є невелика необхідність бути індивідуальною, то вона задовольняється з допомогою якихось відмітних знаків, таких як лейбли на одязі, приналежність до якоїсь субкультури і т.д. Та відчуття самотності пропадає лише в любові. Саме любов дає змогу двом людям, бути одночасно індивідуальними та не самотніми, двома та одним цілим.

Отже головне, що в своїй книзі хотів виділити Фромм, це такий собі парадокс, а саме бажання людини любити, не вміючи цього, бажання людини бути коханою, хоча сама ж вона не може давати любов вибираючи замість коханням інші, більш важливі, на її думку, матеріальні, цінності. Це є феноменом самого визначення «любов». Фромм висвітлює її як щось неосяжне, щось велике і чисте, те чого людина не зможе осягнути до кінця ніколи, те до чого потрібно прагнути всією душею.