- Захист цивільних прав та інтересів.
- Поняття та види юридичних осіб.
- Господарські товариства в Україні.
- Утворення та ліквідація юридичних осіб.
- Строки позовної давності.
- Громадяне як суб’єкти цивільних правовідносин.
Література:
Цивільне право України. Академічний курс: У 2 т. Т.1: Загальна частина: Підручник для юрид. спец, вищих навч. закладів / Анатолій Юрійович Бабаскін; Тетяна Валеріївна Боднар; Юрій Ладиславович Бошицький; та інші; За заг. ред. Ярославна Миколаївна Шевченко; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - К.: Ін Юре, 2004-520 с.
Цивільне право України. Академічний курс: У 2 т. Т.2: Особлива частина: підручник для юрид. спец, вищих навч. закладів / Анатолій Юрійович Бабаскін; Юрій Ладиславович Бошицький; Марина Віталіївна Венецька; та інші; За заг. ред. Ярославна Миколаївна Шевченко; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - К.: Ін Юре, 2004-408 с.
Цивільне право України: Навч. Посібник / Доліненко Л.О., Доліненко В.О., Сарнавська С.О. К.:Кондор, 2006. – 356 с.
Цивільне право України: У 2 т.т./ За аг ред.Борисова В.І. – К.:Юрінком Інтер, 2007.
|
|
Саниахметова Нина Алексеевна Предпринимательское (хозяиственное) право Украины: Учебник / Нина Алексеевна Саниахметова. - 2-е изд.. - X.: Одиссей, 2005-800 с.
Бромберг Герц Вениаминович Основи патентного дела: Учебное пособие / Герц Вениаминович Бромберг. - 3-є изд., стереотип.. - М.: Зкзамен, 2003-224 с.
Варич Оксана Петрівна Право інтелектуальної власності: Програма, плани практ. занятьта метод, вказ. до курсу для денної форми навчання спец. "Менеджер інтелектуальної власності" спец. 7.000002 / Оксана Петрівна Варич; Антон Анатольєвич Черкасов; Укр. інж.- пед. академія. - X.: Б.в., 2003-12 с.
Практикум права інтелектуальної власності: Навч. посібник / Роман Богданович Шишка; Володимир Андрійович Кройтор; Максим Володимирович Селіванов; Лариса Василівна Красицька; та інші; За заг. ред. Роман Богданович Шишка. - X.: Еспада, 2002-192 с.
Правознавство: Підручник / С. Е. Демський; В. С. Ковальський; Анатолій Миколайович Колодій; та інші; За ред. В. В. Копєйчиков. - 7-е вид., стереотип.. - К.: Юрінком Інтер, 2003-736 с.
Правознавство: Навч. посібник для неюридичних спец. / Й. Г. Богдан; Володимир Ярославович Бурак; В. К. Грищук; та інші; За ред. Пилип Данилович Пилипенко. - Львів: Новий Світ-2000, 2003-592 с, іл. - (Вища освіта в Україні)
Основи держави і права: Навч. посібник / Л.Л. Богачова; В.А. Бігун; Ю. П. Битяк; та інші; За ред. Вячеслав Васильович Комаров; Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - X.: Б.в., 2001. -260 с.
Основи права України: Навч. посібник для неюрид. спец, вищих навч. закладів / Володимир Ярославович Бурак; В. К. Грищук; О. В. Грищук; та інші; За ред. В. Л. Ортинський. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - Львів: Оріяна-Нова, 2005 - 368 с.
|
|
Основы государства и права Украины: Учебник / Н. А. Бахтин; П. Н. Говенко; И.И. Каракаш; и др.; Под ред. Н. Пахомов. - 2-е изд., испр. и доп.. - X.: Одиссей, 2001 - 320 с.
Правоведение: Учебник / С. 3. Демский; В. С. Ковальский; А. Н. Колодий; и др.; Под ред. Владимир Владимирович Копейчиков. - К.: Юринком Интер; X.: Фолио, 2002-752 с.
Правознавство: Підручник / С. Е. Демський; В. С. Ковальський; Анатолій Миколайович Колодій; та інші; За ред. В. В. Копєйчиков. - 7-е вид., стереотип.. - К.: Юрінком Інтер, 2003 - 736 с. -
Правознавство: Навч. посібник для неюридичних спец. / Й. Г. Богдан; Володимир Ярославович Бурак; В. К. Грищук; та інші; За ред. Пилип Данилович Пилипенко. - Львів: Новий Світ-2000, 2003-592 с, іл. - (Вища освіта в Україні)
Гражданское право Украины. Ч.1. Под ред. проф. Пушкина А.А.- Х.: "Основа", 1996.
Степченко С.А., Кройтор В.А. Гражданское право Украины. Ч.1. Учебное пособие для подготовки к зачетам и экзаменам. – Х.: "Эскада", 2000.
Цивільне правоУкраїни: Академічний курс. Частина 1-2. Підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. – К., 2004.
Цивільний кодекс України: Коментар. – Т.1-2. Х.: Одисей, 2003. -
Цивільне право України: Підручник у 2 т. /За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Я. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004.
Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право Украины: учебник. – Х.: Одиссей, 2005. - 960 с.
Харитонов Є.О., Дрішлюк А.І., Калітенко О.М. Цивільне право України (в запитаннях та відповідях): Навчальний посібник. – Х.: «Одіссей», 2005. – 576 с.
Цивільний кодекс України: Коментар /За заг. ред. Харитонова Є.Ю., Калітенко О.М. – Х.: Одіссей, 2003. – 856 с.
Котюк В.О. Основи держави і права; навчальний посібник для абітурієнтів, студентів, учнів середніх шкіл і ліцеїв. – К.: Вентурі, 1997.
Нормативні акти:
Конституція України, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Закон України "Про господарські товариства", Закон України "Про власність", Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України.
ТЕМА 2: ПРАВО ВЛАСНОСТІ В ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ.
Категорії: право власності, володіння, користування, розпорядження, приватна
власність, комунальна власність, державна власність, спільна власніть, інтелектуальна власність, авторське право, віндикаційний позов
Поняття та зміст права власності. Після таких невід'ємних прав людини, як право на життя і свободу, найважливішим невід'ємним її правом є право власності. Право власності є найважливішим речовим правом, з яким пов'язуються всі інші речові права. Право власності належить до природних прав людини, є абсолютним правом і ніхто не може його порушувати. Праву власника протистоїть невизначена кількість людей, і на всіх них покладено обов'язок не порушувати права власника.
Річ власника належить лише йому одному, і його власність завжди ціла і повна. Можуть існувати права й інших осіб на цю річ проте вони не складають окремих частин власності, вони невіддільні від неї і права власника на цю річ. Аналіз права власності вирізняє дві його сторони - позитивну і негативну. У першій виражається право власника вільно розпоряджатися своєю річчю (необмеженість права власності), у другій - його право усувати будь-яку іншу особу від впливу на цю річ (виключність власності).
Характерною ознакою права власності є те, що воно існує само по собі незалежно від відносин між особами. Головне у праві власності — це панування власника над річчю. Право на річ дає відповідному суб'єкту безпосередньо виключну й обов'язкову для всіх владу над річчю. Суб'єкт цієї влади сам розпоряджається річчю, ніхто інший не має права впливати на неї, у чиїх би руках вона не знаходилася; особа, яка має право на річ, після суду може вимагати визнання свого права і видачі речі. Ці риси права власності дістали своє відображення і в законодавстві. У ст. 316 ЦК України вказується, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
|
|
Право власності, як і будь-яке право, має свій зміст, що полягає в єдності трьох правомочностей — володіння, користування і розпорядження. Цими правомочностями володіє власник, проте кожна з них, а в деяких випадках і всі вони разом, може належати не власнику, а іншій особі, правомочностями якій дозволив користуватися власник (наприклад, при договорі оренди). Сутність змісту цих правомочностей полягає в їх залежності від власника і в залежності від закону самого власника. Право власності абсолютне, проте воно не безмежне.
Право власності — це приватне право, але воно має забезпечувати і публічний інтерес. Тому можливо при диспозитивному характері права власності встановлення певних його обмежень. Основою встановлення цих обмежень є Конституція України. Згідно зі ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, а також правовий режим власності. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ст. 319 ЦК України).
ЦК України визначає: власник володіє, користується, розпоряджається майном на власний розсуд (ст. 319), проте, на жаль, визначення цих повноважень кодекс не навів. Ці правомочності складають право власності в суб'єктивному розумінні, яке означає, що суб'єкт-власник має певні засоби впливу на річ.
Розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність норм, які регулюють право власності. Право власності в суб'єктивному розумінні складають його правомочності — право володіння, користування і розпорядження. Якщо право власності в об'єктивному розумінні виражає об'єктивно існуюче становище з правом власності в законодавстві і країні, то право власності в суб'єктивному розумінні означає міру можливої поведінки для суб'єкта-власника, яка об'єднує три правомочності — володіння, користування і розпорядження.
|
|
Зазначене дозволяє звернути увагу на дві сторони права власності — дозвільну і зобов'язуючу. Право власності як суб'єктивне право — це можливість певної поведінки, що полягає в єдності трьох правомочностей: володіння, користування і розпоряджання й одночасно це певний тягар, який має нести власник.
ЦК України називає таких суб'єктів права власності в Україні: український народ, фізичні та юридичні особи, держава Україна, територіальні громади, іноземні держави та інші учасники Цивільних відносин (статті 2, 318 ЦК України). Усі суб'єкти права власності є рівні перед законом.
Зміст права власності згідно зі ст. 317 ЦК України складають три правомочності — володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання та місцезнаходження майна. Власник має не тільки право власності, а й несе певні обов'язки. Зокрема, він зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 322 ЦК України). Він також несе ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна (ст. 323 ЦК України), якщо інше не встановлено договором або законом.
Конституція України здійснила значний вплив на формування ЦК України. Нею введено таке поняття, як право власності Українського народу (ст. 13 Конституції України). На жаль, роз'яснення сутності цього поняття Конституція не дає. З огляду на текст статті слід вирізнити два параметри цього поняття:
1) на які об'єкти спрямоване право власності Українського народу;
2) хто здійснює право власності Українського народу.
ЦК України в ст. 324 зазначає, що об'єктами права власності Українського народу є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.
Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, встановлених Конституцією України. На цій підставі можна зробити висновок, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють усі правомочності власника щодо власності народу України. Право державної власності здійснюють органи державної влади від імені держави, але об'єкти права власності тут інші — майнові комплекси, підприємства тощо.
Характерною ознакою права власності є його непорушність. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Це дуже важливе положення закону (ст. 321 ЦК України), яке дозволяє особам захищати свої права.
Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків реквізиції в умовах воєнного або надзвичайного стану з наступним повним відшкодуванням його вартості (статті 321, 353 ЦК України).
ЦК України, як і Конституція України, не визначає форм власності — це економічна категорія. Згідно з ЦК України існують, право власності Українського народу, право приватної власності, право державної власності, право комунальної власності (статті 324-327). Про право власності Українського народу вже згадувалося вище. Що стосується права приватної власності, то її суб'єктами є фізичні та юридичні особи, які можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими (ст. 325 ЦК України).
Деякі особливості має право приватної власності на землю. Тут законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.
Право власності юридичних осіб, його характер тісно пов'язані з такими суб'єктами права, як фізичні особи. Корені такого зв'язку вбачаються у меті, причинах і способах виникнення самих юридичних осіб.
Юридична особа виникає тоді, коли фізичні особи мають головним чином за мету підвищення своїх прибутків. Юридична особа є продуктом діяльності фізичних осіб-громадян. Тобто за спиною юридичної особи стоїть фізична особа. Юридична особа є самостійною особою, суб'єктом права, але як суб'єкт права вона не може діяти у цивільному обігу на інших засадах (сюди належить і право власності), ніж фізична особа, яка її створила, інакше буде ущемлення прав фізичної особи.
Фізична особа має право приватної власності, отже, юридична особа — це суб'єкт права, створений фізичною особою, побудований в обігу за подобою фізичної особи і має таке саме право власності, як і фізична особа, тобто право приватної власності. За наявності права приватної власності присвоєння відбувається на користь окремої — приватної особи, і цією особою є як окрема фізична, так і юридична особа. Така сутність юридичної особи дістала вираження у ЦК України, де право приватної власності конституйоване як право фізичної та юридичної особи (ст. 325).
Колектив не є єдиним цілим, що виступає у суспільних відносинах, його складає сукупність окремих осіб, він не є єдиною цілісністю, а права окремих осіб не є правомочностями власника. Право власності колективу — це право власності певним чином організованих осіб, а саме організованих у вигляді юридичної особи. Тільки маючи статус юридичної особи, будь-яке колективне утворення може виступати у цивільному обігу і брати у ньому участь: здійснювати присвоєння і виконувати правомочності власника — володіння, користування і розпорядження. Тому не можна говорити про право колективної власності, а треба вказати, що існує право власності юридичних осіб, яке за законом є правом приватної власності.
Способи набуття і припинення права власності. Право власності може виникати за наявності певних юридичних фактів, визначених ЦК України. Відповідно до ст. 328 цього Кодексу право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, яке вона одержала (створила) у результаті своєї господарської діяльності.
Усі підстави виникнення права власності можна поділити на первісні і похідні способи. До первісних способів належать такі, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ. До них належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво), переробка речі (специфікація), привласнення загальнодоступних дарів природи, знахідка, бездоглядні домашні тварини, скарб та інші безхазяйні речі. До похідних способів належать такі, при яких набуття права власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступництво, оскільки права на придбану річ внаслідок похідного способу такі, які вони були у попереднього власника. До похідних способів належать усі правочини, спрямовані на передачу майна у власність і спадкування, приватизація державного і комунального майна.
Виготовлення або створення нової речі (виробництво) є основним первісним способом набуття права власності. При цьому способі з'являється нова річ, яка раніше не існувала, тому право власності на неї виникає з моменту її створення.
Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору з іншою особою, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Якщо законом або договором передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані у процесі цього будівництва (створення майна).
За заявою заінтересованої особи суд може визнати її власником недобудованого нерухомого майна у разі, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною (ст. 331 ЦК України).
Переробкою (специфікацією) є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ (п. 1 ст. 332 ЦК України).
Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває права власності на нову річ і зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість (п. 2 ст. 332 ЦК України). Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено законом або договором (п. З ст. 332 ЦК України). Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває, за її бажанням, особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду (п. 4 ст. 332 ЦК України). Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену нього річ, зобов'язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором (п. 5 ст. 332 ЦК України).
Стаття 333 ЦК України передбачає такий первісний спосіб набуття права власності, як привласнення загальнодоступних дарів природи. Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила риби або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки. До первісних способів набуття права власності також належать визнання речі безхазяйною, знахідка, бездоглядні домашні тварини і скарб.
Безхазяйною вважається річ, яка не має власника або власник якої невідомий (ст. 335 ЦК України). Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана судом у комунальну власність. Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, прямо передбачених ЦК України, а саме: набуття права власності на речі, від яких власник відмовився, на знахідку, на бездоглядних домашніх тварин та скарб.
Одним із способів набуття права власності є набувальна давність.
Інститут набувальної давності є новелою нового ЦК України. Набувальна давність пов'язана з фактами безтитульного володіння майном. Взагалі вирізняють титульне і безтитульне володіння майном. Титульне володіння — це володіння річчю, підставою якого служить будь-яка правова підстава або титул (наприклад, договір купівлі-продажу). Безтитульне володіння — це фактичне володіння, яке не спирається на будь-які правові підстави набувальної давності і розповсюджується на випадки фактичного, безтитульного володіння чужим майном. Для набуття права власності за набувальною давністю потрібне дотримання певних умов, які торкаються добросовісності і строків володіння. Стаття 344 ЦК України передбачає, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом 10 років або рухомим майном протягом 5 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено нормами ЦК України. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння весь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм правонаступником (спадкоємцем) вона є. Важливим є визначення моменту виникнення права власності за набувальною давністю. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації, а за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери право власності набувається за рішенням суду.
За умов, передбачених ст. 336 ЦК України, особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею.
Знахідка (ст. 337 ЦК України). Особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі. Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов'язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов'язків особи, яка знайшла загублену річ. Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, є невідомою або невідоме місце її перебування, особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана заявити про знахідку міліції або відповідному органу місцевого самоврядування. Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, або відповідного органу місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали. Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, може бути продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. Гроші, одержані від продажу знайденої речі, підлягають поверненню особі, яка має право вимагати її повернення. Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органу місцевого самоврядування, якщо:
1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;
2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органу місцевого самоврядування.
Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть до відповідного органу місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади. Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання міліції про що робиться оголошення у пресі. Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього оголошення не буде виявлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на території якої було знайдено транспортний засіб.
Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, або особи, яка набула право власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов'язаних із знахідкою (зберігання, розшук власника, продаж речі тощо), а також має право вимагати від її власника (володільця) винагороду за знахідку в розмірі до 20 відсотків вартості речі.
Якщо власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за знахідку, винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки. Право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу приховати її.
Бездоглядна домашня тварина (ст. 340 ЦК України). Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов'язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник бездоглядної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов'язана протягом трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника.
Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, може на час розшуку власника залишити її у себе на утриманні та в користуванні або передати іншій особі, якщо ця особа може забезпечити утримання та догляд за твариною з додержанням ветеринарних правил, або передати її міліції чи органу місцевого самоврядування. Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні. У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено. У разі повернення бездоглядної домашньої тварини власникові особа, яка затримала тварину, та особа, якій вона була передана на утримання та в користування, мають право на відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням тварини, з урахуванням вигод, здобутих від користування нею. Ця особа також має право на винагороду.
Відповідно до ст. 343 ЦК України скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності. Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього. Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього. У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна. У разі виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава.
Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до 20 відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.
Якщо пам'ятка історії та культури була виявлена у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до 10 відсотків від вартості скарбу кожна. Ці правила не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їхніх трудових (договірних) обов'язків.
До похідних способів набуття права власності належать усі договори на відчуження майна: договори купівлі-продажу, поставки, дарування, міни, позики та ін.
Відповідно до ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві, перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання дійсним договору, не посвідченого нотаріально. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо майно не може бути витребуване у нього, відповідно до норм ст. 388 ЦК України.
Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через 15, а на рухоме майно — через 5 років з часу спливу позовної давності. Крім договорів, похідним визнається і такий спосіб набуття права власності, як спадкування, незалежно від того, чи є підставою спадкування заповіт або закон. Фізична особа може набути право власності шляхом приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.
Способи припинення права власності, як і підстави для його набуття, — це юридичні факти, зазначені у законі. Стаття 346 ЦК України встановлює підстави припинення права власності. До них належать:
1) відчуження власником свого майна;
2) відмова власника від права власності;
3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;
4) знищення майна;
5) викуп пам'яток історії та культури;
6) викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;
7) викуп нерухомого майна з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;
8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;
9) реквізиції;
10) конфіскації;
11) припинення юридичної особи чи смерть власника.
Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.
Оскільки виникнення права власності на річ в однієї особи водночас припиняє право власності на ту саму річ в іншої особи, підстави виникнення права власності розглядаються і як підстави припинення права власності.
Стаття 347 ЦК України зазначає, що особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, що був прийнятий раніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.
У разі, якщо майно не відчужене власником у встановлені законом строки, це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна. Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, що був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено, це майно підлягає відчуженню у порядку, встановленому частиною першою ст. 348 ЦК України.
Право власності на майно припиняється у разі його знищення. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру. Викуп земельної ділянки з метою суспільної необхідності здійснюється за згодою власника або за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Рішення про викуп земельної ділянки з метою суспільної необхідності приймається у межах своєї компетенції органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування (ст. 350 ЦК України).
Власник земельної ділянки має бути повідомлений письмово про необхідність її викупу не пізніше ніж за рік до вчинення позову про її викуп. Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), строки та інші умови викупу визначаються за домовленістю з власником ділянки, а в разі спору — судом (ст. 350 ЦК України). До викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі. За домовленістю із власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, йому може бути надана органом, який вчинив позов про викуп земельної ділянки, інша земельна ділянка, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.
Припинення права власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, здійснюється за рішенням суду шляхом викупу зазначеного нерухомого майна й обов'язкового попереднього відшкодування збитків у повному обсязі. Позов про припинення права власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, може бути поданий органами, зазначеними у частині 2 ст. 350 ЦК України. Вимога про викуп зазначеного майна підлягає задоволенню, якщо позивач доведе, що використання земельної ділянки, викупленої з метою суспільної необхідності, є неможливим без припинення права власності на це майно. Суд може постановити рішення про знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх, за бажанням власника, на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо. У разі знесення або перенесення цих об'єктів на іншу земельну ділянку особа має право на попереднє відшкодування збитків, у тому числі витрат на поліпшення якості земельної ділянки, та упущеної вигоди.
Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки у межах даного населеного пункту. Знесення житлового будинку не допускається до забезпечення особи, яка проживала у ньому як власник, та членів її сім'ї, а також особи, яка проживала у ньому як наймач, та членів її сім'ї помешканням у розмірі та у порядку, встановлених законом. Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв'язку з суспільною необхідністю, є власником житлового будинку, інших будівель, споруд чи насаджень, що розміщені на ній, вимога про припинення права власності на ці об'єкти розглядається разом з вимогою про викуп земельної ділянки. Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв'язку з суспільною необхідністю, не є власником житлового будинку, інших будівель, споруд та насаджень, що розміщені на ній, власник цих об'єктів залучається до участі у справі.
До винесення рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю власник має право розпорядитися житловим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, що розміщені на цій земельній ділянці, на власний розсуд. Якщо власник безгосподарно ставиться до пам'ятки історії та культури, державний орган охорони пам'яток історії та культури робить попередження про припинення безгосподарного ставлення до цього майна. Якщо власник не припинить безгосподарного утримання пам'ятки історії та культури, зокрема у зв'язку з неможливістю створення умов, необхідних для її збереження, суд за позовом державного органу з питань охорони пам'яток історії та культури може постановити рішення про її викуп. При невідкладній необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження.
Викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави. Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору — судом. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція). В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду. У зв'язку з реквізицією майна його попередній власник може вимагати, якщо це можливо, надання йому взамін іншого майна. Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо. У разі повернення майна особі, у неї поновлюється право власності на нього, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.
Фізична або юридична особа може бути позбавлена права власності на майно за рішенням суду як санкції за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування. Протягом строків набувальної давності фактичний володілець користується захистом свого володіння від усіх інших осіб.
Право спільної власності. Спільна власність виникає тоді, коли право власності належить багатьом суб'єктам на один об'єкт. Існують випадки, коли одне і те саме майно належить на праві власності кільком особам. У такому разі виникає спільна власність. Підстави виникнення можуть бути різними: спільне придбання майна, спадкування, перебування у шлюбі, приватизація, створення селянського (фермерського) господарства тощо. У п. З ст. 355 ЦК України вказується, що право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Характерними ознаками спільної власності є множинність суб'єктів та єдність об'єкта. ЦК України передбачає вказані ознаки в п. 1 ст. 355: «Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно)».
Відносини співвласників поділяються на дві групи: по-перше, це відносини всіх співвласників з третіми особами (абсолютні відносини), по-друге, це відносини між самими співвласниками з приводу належного їм майна (відносні відносини). Крім множинності суб'єктів, характерною ознакою права спільної власності вважається єдність об'єкта. Право кожного із співвласників охоплює весь об'єкт в цілому, а не якусь його частину. Тобто право власності, хоча і належить одразу кільком особам, охоплює одне і те саме майно неподільно. Законодавство передбачає два види спільної власності — спільну часткову і спільну сумісну (п. 4 ст. 355 ЦК України, ст. З Закону України «Про власність»). Між ними існують такі відмінності. У спільній частковій власності кожен із учасників має чітко визначену частку в праві власності на майно. Спільна сумісна власність є безчастковою, а право кожного із співвласників поширюється на все майно. Частки встановлюються у випадку їх припинення (поділу, виділу). Відносини спільної сумісної власності виникають у випадках, встановлених законом. Спільна часткова власність виникає також на підставі угод. У ЦК України встановлене чітке розмежування вказаних видів спільної власності. Зокрема, передбачається презумпція, згідно з якою спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно (п. 4 ст. 355 ЦК України).
Право спільної часткової власності. Учасники спільної часткової власності мають частку у праві власності на спільне майно в цілому, а не конкретну частку майна. Тобто не річ (майно) поділяється на частки, а право власності — на це майно. Такий підхід закріплено у ЦК України (ст. 356).
Частка учасника спільної часткової власності це не частка майна в натурі, а арифметично виражена частка у праві власності на все майно. Частка має бути виражена у вигляду дробу 1/2, 1/3, 1/4 або у відсотках. Таку частку прийнято називати «ідеальною», оскільки вона виділена шляхом ідеального, абстрактного поділу речі як частка у праві на річ. Якщо є категорія ідеальної частки, то виникає питання, чи може бути її абстрактність конкретизована. У теорії цивільного права з цією метою існує поняття «реальної» частки. Реальна частка — це частка майна в натурі. Вона розуміється як конкретна частина спільного майна в натурі, що закріплюється за власниками при визначенні порядку користування спільним майном. Реальна частка у спільному майні має відповідати ідеальній частці. Питання щодо доцільності розкриття змісту права спільної власності за допомогою реальної та ідеальної частки останнім часом є надто спірним. Деякі вчені вважають, що про «реальну» частку можна говорити лише у випадках, коли майно виділяється в натурі у власність (при поділі або виділі майна із спільної часткової власності). Так, Ю. К. Толстой підкреслює, що конструкція реальної частки призведе до заміни багатосуб'єктної власності односуб'єктною. Тобто не можна говорити про наявність «реальної» частки у разі закріплення за співвласниками частини майна на праві власності у разі поділу майна чи виділу частки, оскільки право спільної власності в такому разі припиняється.
Проте вважаємо, що конструкція реальної частки була створена для посилення захисту суб'єктів спільної часткової власності, оскільки проголошується принцип відповідності реальної та ідеальної частки. Вказане втілюється у відповідних нормах про визначення порядку володіння та користування (п. З ст. 358), а також про розрахунки між співвласниками у разі неможливості виділення майна в натурі (ст. 366 ЦК України). Тому така конструкція має право на існування. Розмір часток у праві власності може бути рівним або нерівним. Згідно з пунктами 1, 2 ст. 357 ЦК України частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не визначений законом чи правочином, він визначається з урахуванням вкладу у придбання (виготовлення, спорудження) майна кожного із співвласників.
Цивільне законодавство передбачає можливість збільшення частки у праві спільної власності, але з дотриманням певних вимог. Згідно з п. З ст. 357 ЦК України співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, що не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна. Наприклад, у випадку збільшення одним із співвласників за свій рахунок з дотриманням встановлених правил корисної площі будинку шляхом прибудови, надбудови або перебудови частка у праві спільної власності на будинок і порядок користування цим будинком будуть змінені на прохання даного власника. Дозвіл на збільшення корисної площі надається виконкомом місцевої ради на підставі згоди решти учасників спільної часткової власності. Слід зазначити, що спорудження господарських будівель (сараїв, гаражів тощо) не є підставою для збільшення встановленого раніше розміру частки у праві власності на будинок, (п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р.).
Аналіз п. 5 ст. 357 ЦК України дає змогу зробити висновок, що може існувати певний правовий режим щодо поліпшень, які можна відокремити. Ст. 357 ЦК України передбачає, що поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того із співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників. Необхідно підкреслити, що у ЦК України велике значення та перевагу мають домовленості співвласників з тих чи інших питань Щодо користування та розпорядження спільним майном, що ще раз підкреслює втілення загальних принципів приватного права у сучасне цивільне законодавство України.
Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою (ст. 358 ЦК України). Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників, вказується у п. З ст. 358, має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної власності, а при неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників відповідної матеріальної компенсації. На співвласників згідно зі ст. 360 ЦК України покладається обов'язок брати участь відповідно до своєї частки у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також відповідати перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.
Отже, множинність суб'єктів права спільної часткової власності не виключає можливості самостійного здійснення кожним із них правомочностей власника: володіння, користування, розпорядження відповідною часткою майна, розмір якої зумовлений ідеальною часткою у праві власності. Проте така самостійність обмежується у разі здійснення володіння та користування згодою співвласників, а у разі розпорядження — правом переважної купівлі частки у праві спільної часткової власності іншими співвласниками.
Право переважної купівлі встановлено з метою захисту прав та законних інтересів інших співвласників, оскільки їм не байдуже, хто буде посідати місце співвласника, який вибуває. Якщо вони заінтересовані у придбанні його частки, закон надає їм таку можливість і встановлює гарантії захисту. Згідно зі ст. 362 ЦК України при продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, й на інших рівних умовах, крім продажу з публічних торгів. Слід зазначити, що переважне право купівлі не застосовується при відчуженні частки шляхом укладення договорів дарування, довічного утримання, міни. Тобто вказане право співвласників виникає у разі продажу частки, а не при інших способах відчуження на підставі зазначених договорів. Переважне право купівлі не розповсюджується на випадки продажу з прилюдних торгів, оскільки сама їх сутність передбачає перехід права власності до того, хто надасть більшу ціну.
Згідно з правилами переважного права купівлі співвласник-продавець зобов'язаний письмово повідомити решту співвласників про намір продати свою частку сторонній особі, вказавши ціну та інші умови продажу. У разі, якщо вони відмовляться від здійснення свого права або взагалі не здійснять його протягом місяця щодо будинків і протягом 10 днів щодо рухомого і нерухомого майна з дня отримання повідомлення, продавець вправі продати свою частку будь-якій особі. Якщо кілька співвласників виявили бажання придбати частку в праві спільної часткової власності, продавець має право вибору покупця.
При продажу частки з порушенням переважного права купівлі співвласник протягом року може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Вказаний строк є строком позовної давності з відповідним початком перебігу. Наслідком порушення прав співвласників є не визнання угоди недійсною, а лише можливість переведення права, якщо співвласника задовольняє ціна, інші умови продажу та якщо він в змозі задовольнити їх.
Припинення спільної часткової власності здійснюється із застосуванням додаткових специфічних способів, не притаманних одноосібній власності. Спільна часткова власність може, зокрема, припинятися внаслідок виділу чи поділу. При поділі спільна часткова власність припиняється для всіх учасників, при виділі — лише для того, хто виділяється.
Право вимагати виділу частки належить кожному із співвласників. Згідно з п. 2 ст. 364 ЦК України у разі, якщо виділ згідно із законом не допускається або він є неможливим, співвласник може одержати від інших співвласників грошову або іншу матеріальну компенсацію при неможливості виділення майна в натурі. Також розрахунки між співвласниками виникають при неможливості виділення частки відповідно до ідеальної частки у праві власності (власне, це частка у вартості речі).
Компенсація вартості частки може здійснюватися лише за згодою її володільця. Згідно зі ст. 365 ЦК України припинення права особи на частку в майні може здійснюватися на підставі рішення суду при наявності встановлених законодавством вимог за позовом інших співвласників за умови внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду. Зокрема, це може мати місце, коли частка у спільній власності є незначною, спільне володіння і користування майном є неможливим і таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї (п. 1 ст. 365 ЦК України). Аналогічне положення міститься в п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 щодо виділу частки із спільної власності на житловий будинок.
Виділ частки може здійснюватися і на вимогу кредиторів (ст. 366 ЦК України).
У разі, коли право на виділ реалізується всіма учасниками спільної часткової власності, здійснюється поділ спільного майна в натурі і право спільної часткової власності припиняється. Майно, що є спільною частковою власністю, може бути поділене між співвласниками згідно з домовленістю між ними. Вказані положення про поділ спільної часткової власності, що визначаються сучасною цивілістикою, отримали своє законодавче закріплення в ст. 369 ЦК України. Тобто це ще одна новела даного Кодексу. Новелою також є положення про необхідність нотаріальної форми договору про поділ нерухомого майна, що є спільною частковою власністю, та про виділ частки нерухомого спільного майна в натурі (статті 364, 367 ЦК України).
Право спільної сумісної власності. Спільна сумісна власність — це вид спільної власності, в якій частки не визначені заздалегідь. Вона дозволяє кільком особам володіти, користуватися, розпоряджатися належним їм майном за взаємною згодою як одним цілим. Частки учасників визначаються при припиненні спільної сумісної власності, тобто при поділі або виділі з неї.
Спільна сумісна власність характеризується тим, що її учасники разом володіють і користуються майном (будинком, квартирою, земельною ділянкою, сукупністю речей тощо). Для розпорядження необхідна згода всіх співвласників, яка в одних випадках передбачається, а в інших — має бути висловлена у певній, передбаченій законом формі. Так, згода співвласників на вчинення правочину має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена, якщо відносно спільного майна укладається правочин, що потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації (п. 2 ст. 369 ЦК України).
Правочини щодо розпорядження спільним майном може здійснювати як кожний з учасників спільної сумісної власності, так і один із них, наділений цими повноваженнями щодо розпорядження. Безумовно, такі повноваження мають бути оформлені належним чином, хоча в новому ЦК України це не передбачається. Підставою таких повноважень має бути довіреність на здійснення певних дій щодо розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності.
Однак у житті трапляються випадки, коли дії особи щодо розпорядження спільним майном є неправомірними (продається майно за заниженою ціною, взагалі не здійснюються розрахунки з іншими співвласниками або взамін надається спірне майно тощо). Постає питання: який захист надається законом співвласникам, які постраждали внаслідок такої неправомірної поведінки учасника щодо розпорядження спільним майном? Згідно з п. 4 ст. 369 ЦК України правочин щодо розпорядження майном, вчинений одним із співвласників (купівля-продаж, міна, дарування, здача в оренду тощо), може бути визнаний судом недійсним на вимогу інших у разі відсутності в учасника, який здійснив правочин, необхідних повноважень. Слід зазначити, що спільна сумісна власність припиняється визначенням часток, тобто перетворенням у спільну часткову власність. Це, як правило, спричиняє поділ майна або виділ з нього окремої частки. При поділі спільної сумісної власності передбачається, що частки співвласників є рівними, якщо інше не передбачено законом, домовленістю сторін або рішенням суду. Порядок поділу спільної сумісної власності та виділу з неї частки підпорядковується правилам, встановленим у ЦК України.
У ст. 368 ЦК України зазначені лише два види спільної сумісної власності:
1) спільна сумісна власність подружжя;
2) спільна сумісна власність членів сім'ї.
Проте право спільної сумісної власності можуть мати фізичні та юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом (ст. 368 ЦК України). Зазначені види спільної сумісної власності подружжя мають місце у ст. 16 Закону України «Про власність» та СК України, спільна сумісна власність членів сім'ї — у ст. 17 Закону України «Про власність». Спільна сумісна власність у зазначених вище випадках виникає, якщо угодою сторін не встановлена спільна часткова власність. Спільна сумісна власність подружжя виникає на підставі реєстрації шлюбу в органах РАГСу. Згідно з положеннями СК України спільна сумісна власність виникає у жінки і чоловіка, які проживають однією сім'єю, якщо інше не встановлене договором між ними. Спільна сумісна власність подружжя виникає щодо майна, набутого подружжям під час шлюбу, незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Правовий режим майна подружжя зазнав певних змін після встановлення у Сімейному кодексі положення щодо надання подружжю можливості змінити за допомогою шлюбного контракту законний правовий режим щодо набутого під час шлюбу майна на договірний. Зазначена стаття містила певні протиріччя — з одного боку існувало право «укладати угоду щодо вирішення питань життя сім'ї (шлюбний контракт)», з іншого, — умови шлюбного контракту не могли погіршувати становище будь-кого з подружжя порівняно із законодавством України, проте не визначалося, що саме слід вважати таким погіршенням. Недосконалість правової регламентації полягала в тому, що: не визначалось, які саме відносини власності можна передбачити у шлюбному контракті, тобто які відносини — лише майнові або також і особисті немайнові регламентуються шлюбним контрактом. Численні суперечки викликало положення про можливість укладати шлюбний контракт лише до укладення шлюбу.
СК України більш чітко зазначає всі аспекти інституту шлюбного контракту (договору): шлюбний договір може укладатися як до укладення шлюбу, так і під час шлюбу (ст. 92); шлюбним договором регулюються лише майнові відносини між подружжям, а також їхні майнові відносини як батьків (ст. 93); подружжя може домовитися про непоширення на майно, набуте під час шлюбу, режиму спільної сумісної власності (ст. 60) і вважати його спільною частковою або особистою приватною власністю кожного з них (ст. 97).
Такими є основні положення щодо зміни законного режиму майна подружжя — спільної сумісної власності на договірний, який може передбачати встановлення спільної часткової або особистої приватної власності на майно, набуте під час шлюбу. Спільна сумісна власність виникає на все майно, набуте під час шлюбу, якщо інше не встановлено шлюбним договором, а також якщо це майно не належить до особистої приватної власності кожного з подружжя (статті 57—59 СК України).
Дружина і чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності. Особливі вимоги встановлені щодо розпорядження спільним майном. Так, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою іншого з подружжя. Це має назву «презумпція згоди» іншого з подружжя і передбачається законом для полегшення цивільного обігу, щоб треті особи не втрачали часу на отримання такої згоди. Проте СК України запроваджує новелу, згідно з якою у разі, коли договір виходить за межі дрібного побутового, дружина або чоловік можуть звернутися з позовом про визнання такого договору недійсним як такого, що укладений без її або його згоди. Дане положення, на наш погляд, повністю скасовує попереднє. Тобто суб'єкти цивільного обігу, щоб забезпечити свої права, мають, виходячи з наведеної новели, завжди отримувати дозвіл від іншого з подружжя, бажано у письмовій формі, тому що межу між дрібними побутовими та іншими угодами встановлювати суду не просто.
У СК України письмова згода одного з подружжя є потрібною, коли інший укладає договори щодо спільного майна, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації.
Слід зазначити, що припинення шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте під час шлюбу, а право на поділ спільного майна обидва з подружжя мають незалежно від припинення шлюбу. Подружжя може поділити майно в добровільному (шляхом укладення відповідного договору) або в судовому порядку. Частки вважаються рівними, якщо інше не визначено домовленістю між подружжям або шлюбним договором. Суд має право відступити від засади рівності часток за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав на шкоду інтересам сім'ї. Також дозволяється збільшення частки одного з подружжя за рішенням суду, якщо з ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їх фізичного, духовного розвитку та лікування.
Важливим видом спільної сумісної власності у ЦК України є спільна сумісна власність членів сім'ї. Виникають певні труднощі щодо її регламентації, оскільки в даному нормативному акті вона чітко не визначається (п. 4 ст. 368 ЦК України). Спільну сумісну власність членів сім'ї можна поділити на окремі підгрупи: спільна сумісна власність громадян на майно, придбане внаслідок спільної праці, які об'єдналися для спільної діяльності; власність селянського (фермерського) господарства; спільна сумісна власність на квартиру чи будинок, передані із державного житлового фонду при приватизації за письмовою згодою всіх членів сім'ї наймача у сумісну власність (статті 17—18 Закону України «Про власність», ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).