Література. 1. Політологія: Підручник / I.С.Дзюбко, К.М.Левківський та ін

1. Політологія: Підручник / I.С.Дзюбко, К.М.Левківський та ін. - К.: Вища школа, 1998, розділ 4, пар.6.

2. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів - К.: “Академія”, 1998, с. 199-206.

3. Політологія: Курс лекцій. - Тернопіль, 1998, тема 6.

4. Пугачев В.П. Информационно-финансовый тоталитаризм: российский эксперимент по американскому сценарию. // Вестн. Моск. ун-та, сер.12. 1999. №4.

5. Шахтемірова О. Засоби масової інформації та політичні орієнтації громадян України. // Нова політика. 1999.-№ 2.

Розділ ХІ. Політична культура.

План

1. Політична культура як соціальне явище.

2. Структура, типи і функції політичної культури.

3. Політична культура сучасного українського суспільства.

Політична культура є невід’ємною складовою політичного життя, політичної діяльності партій, рухів і окремих політиків. Як части­на культурної системи суспільства, політична культура вбирає в себе всі елементи, які діють в політичному процесі. Стан культу­ри - це обличчя, душа, найбільш характерна і загально прийнята цінність, а рівень культури - вирішальна умова прогресу суспіль­ства і людини.

Політична культура по своїй природі складне соціальне явище, яке стало предметом вивчення багатьох філософів і просвітителів від Платона і Аристотеля до сучасних політологів.

Значний вклад в розвиток політичної культури в Україні внес­ли М.Костомаров, М.Драгоманов, М.Грушевський, В.Вінниченко та ін. Термін “політична культура” був запроваджений в науковий обіг у ХVIII ст. німецьким філософом Іоганом Готфрідом Гердером /1744-І803/.

Концептуальну розробку цього поняття було розпочато в амери­канській політології у І950-І960 роках. Опрацьовуючи теорію по­літичних систем, педставники біхевіоріальної школи першими підкреслили, що політичні системи відрізняються одна від одної не тільки правовими нормами та їх структурою, але й культурою. Кла­сичне визначення поняття “політичної культури” було дано Габріелем А.Алмондом і Г.Бенхаймом Пауелом у їх праці “Порівняльна політи­ка”.

Дослідження цих політологів привели до висновку, що політич­на культура як соціальне явище має подвійну сутність, бо вона являє собою, з одного боку, субсистему політичної системи сус­пільства, а, з другого боку, субсистему його загальної культурної системи. Таким чином, політична культура трактується як спільне поле функціювання двох систем суспільства: політичної та куль­турної. Американські політологи розглядають політичну культуру як сукупність індивідуальних позицій: орієнтацій учасників даних систем, як суб’єктивну сферу політичної діяльності.

Відповідно їх визначенню політична культура включає в себе декілька елементів:

а/ пізнавальну орієнтацію, вияснення істиності знань про політичні об’єкти та ідеї;

б/ ефективну орієнтацію - виявлення зв’язку, протидії і т.п. по відношенню до політичних об’єктів;

в/ цінністну орієнтацію - роздуми і думки про політичні об’єк­ти, визначення цінностних критеріїв до політичних об’єктів та подій. При цьому недостатньо уваги приділяється впливу політич­ної культури на діяльність суб’єктів в політичній сфері.

Слід відмітити, що у визначенні політичної культури мають місце десятки різних підходів. Політична культура включає в себе: політичну інформацію, факти, знання, принципи, закономірності політичних процесів, цінності, що лежать в основі політичних ідеалів, традицій, що передаються від покоління до покоління, звичаї, норми, загальнопризнані правила поведінки, а також зміст і характер політичної діяльності. Політика і культура у політичній сфері життєдіяльності суспільства відображають єдиний об’єкт, політичні відносини і види політичної діяльності.

Політична культура виступає як підсистема в глобальній сис­темі всієї культури суспільства і вона не може обмежуватися лише сферою суб’єктивних характеристик. Для розуміння і визначення ролі політичної культури слід враховувати специфіку діалектики куль­тури, яка полягає в протирічливій єдності творчості / творення нового/ і стереотипності /збереження досягнутого/. Розриви цих двох аспектів культури можуть привести до деформації політичного процесу. Якщо культура служить засобом панування людей над природою, то політика виражає владу людей над суспільними відносинами, над людьми в суспільстві. Суть політики в роз­витку і вдосконаленні влади, субкультури - в розвитку і вдоско­наленні особи. Створити відповідні умови для політики і культу­ри означає прилучити до них маси людей, сформувати їх політично культурними.

Зміст політичної культури відображає сукупність духовних цін­ностей, уявлень, орієнтацій, пов’язаних із ставленням суб’єктів до політичної влади, політичної системи, що дістає відображення у політико-управлінській діяльності й політичній поведінці соціальних спільностей і особи.

Політична культура - це такий спосіб діяльності соціальної спільності, особи у сфері політичних відносин, який відображає до­сягнутий рівень політичної активності та політичної зрілості суб’єк­тів. Він включає різні компоненти й рівні: культуру ставлення суб’єктів до здійснення політичної влади; культуру електорального процесу; культуру формування політичних і громадсько-політичних інститутів; культуру поведінки й спілкування та інші, тобто поширюється на всю сферу політичного життя суспільства.

Політична культура - сфера і умови політичної свободи людини. Опираючись на культуру, вона може свідомо вибирати програми і платформи тих партій та рухів, які найбільш відповідають його особистим переконанням. Політична культура дає можливість визна­чити свою позицію і відношення до різних закликів та лозунгів, зро­бити правильний вибір в процесі прийняття певних рішень. Це необхідний засіб соціалізації людини, перетворення його в політично активного члена суспільства, колектива.

Слід вказати, що процес соціалізації повинен проходити одно­часно із індивідуалізацією особи. Соціалізація у відриві від індивідуалізації і поза нею веде до конформізму, а індивідуалізація у відриві від соціалізації формує особу індивідуаліста. В минулі роки в умовах тоталітарного режиму однобічна соціалізація сприя­ла перетворенню людини в сліпого виконавця вказівок “зверху” в системі державного механізму. Демократизація суспільного життя в сучасних умовах покликана зняти це протиріччя. Політична культу­ра, забезпечуючи індивідуалізацію особи, дає можливість усвідоми­ти своє особисте ставлення до різних подій і процесів політичного життя країни і світу, визначити свою оцінку політичних явищ і діяльності окремих політиків.

Політична соціалізація - це безперервний процес, який почи­нається з дитинства і триває усе життя людини. У процесі полі­тичної соціалізацїї можна виділити п’ять типових етапів, які розрізняються між собою особливостями формування та розвитку свідомості людини, ступенем впливу тих або інших чинників, соціальних інститутів та життя і діяльність особи.

Перший етап політичної соціалізації припадає на дошкільні роки. У процесі сімейного виховання дитина робить перші кроки в опануванні політичної культури суспільства. Через сім’ю дитина вільно чи невільно залучається до поля певної політичної субкультури.

Другий етап політичної соціалізації співпадає зі шкільними роками. На цьому етапі найважливішою інституцією політичної соціалізації стає школа. Через школу дитина залучається до державної системи по­літичного виховання. За допомогою вивчення спеціальних дисциплін цілеспрямовано формується певна система знань про політику. Знач­ний вплив на формування політичної культури мають засоби масової інформації та читання соціально-політичної літератури.

Третій етап політичної соціалізації починається після закінчен­ня школи і триває до 25-30 років. На цьому етапі пріоритетний вплив на формування політичної свідомості молодих людей має соціальне се­редовище, різні формальні та неформальні молодіжні об’єднання, нав­чання в середніх та вищих навчальних закладах. У цьому віці молодь починає брати безпосередню участь у політичних акціях, проявляє своє ставлення до різних політичних подій та партій, дає свою оцін­ку політичним лідерам.

Четвертий етап політичної соціалізації пов’язаний з перехо­дом до стабільного місця в житті, займаючи певний соціальний ста­тус, який закінчується виходом на пенсію. На цьому етапі людина стає учасником політичного життя, вступає у політичні партії або організації, свідомо бере активну участь в захисті своїх прав і свобод, в управлінні справами суспільства, в виборах депутатів до парламенту і місцеві органи влади. В зрілому віці формуються різні політичні погляди і орієнтири, а політична поведінка стає більш спокійною і послідовною.

П’ятий етап політичної соціалізації припадає на похилий вік. З виходом на пенсію у пенсіонерів з’являється більше вільного часу, який часто віддається політиці. Аналіз показує, що в різних полі­тичних акціях /мітинги, демонстрації, марші протесту, пікет/ приймає участь значна частина громадян похилого віку. Пенсіонери приймають актив­ну участь в роботі партійних організацій, а також об’єднуються в різні ветеранські організації.

Отже, культура особи формується у політичному процесі, її результатом і показником є політична практика, демократичний зміст і спрямованість соціально-політичного розвитку. Дії людини у політичній сфері суспільства, їх направленність та цілі свідчать про реальну політичну культуру особи.

Політична культура особи включає такі складові: політичні знання, цінності та орієнтації, перетворення цих духовних компо­нентів на політичні переконання; набуття необхідних навичок по­літичної діяльності й політичної поведінки в різних видах політич­ного процесу; усталені способи політичної діяльності в усіх фор­мах і видах політичного життя тощо.

Політичну культуру визначають такі якості, як організаторські здібності, вміння згуртувати і мобілізувати людей на розв’язання політичних завдань, компетентність і професіоналізм, наполегливість і толерантність, уміння піти на компроміс, гуманність та інше.

Політична культура має ряд відмінностей від інших видів культур. По-перше, вона /поряд з економічною і правовою/ тісно пов’язана з інтересами і цілями кожного класу /соціальної гру­пи/, а тому держава і правляча партія завжди зацікавлені в уста­новленні соціального контролю за політичною культурою громадян. По-друге, політична культура дає можливість об’єктивно оцінити дійсні цілі політики партій, рухів, соціальних груп, окремих політиків. По-третє, політична культура має менш, ніж інші ви­ди культури можливості індивідуалізації. Тому тут більше значен­ня набувають групові інтереси, цінності та норми. По-четверте, в політичній культурі особливо яскраво виявлені раціональні її елементи. Емоціональні елементи більш всього проявляються закри­то, латентно. По-п’яте, політична культура в порівнянні з іншими видами культури значно менше піддаються впливу традицій.

Політична культура обумовлена соціально-економічними, національно-культурними, суспільно-історичними чинниками, які характери­зуються відносною сталістю й змінюються лише в процесі гли­боких зрушень у суспільному житті.

Політична культура як соціальне явище має складну структуру і виконує різні функції в розвитку суспільства. Структура як понят­тя являє собою визначений порядок розміщення елементів цілого, як побудова цього цілого. В структурі політичної культури умовно мож­ливо виділити дві групи елементів, які відносяться до культури по­літичної свідомості і культури політичної поведінки. При цьому слід виділити такі структурні елементи як політичну свідомість, світогляд, уявлення, установку, цінністну орієнтацію, політичну участь, поведінку, діяльність.

Культура політичної свідомості являє собою типовий для тієї або іншої соціальної спільності комплекс політичних уявлень цінностей, переконань, традицїй, установок та орієнтацій, які є включені в політичну діяльність. Політичні уявлення – це образи об’єктів, які формуються свідомістю людини як безпосередньо на підставі індивідуального досвіду, так і за допомогою соціального спілкування та виховання. Політичні переконання за своєю сутністю є усвідомленими потребами особи, що спонукають її до певних дій у царині політики. Важливу роль у формуванні політичних переконань відіграють політичні цінності - матеріальні принципи, норми і ідеали по­літичного життя, що мають значення для окремих індивідів та соці­альних груп.

В формуванні політичної свідомості особливе місце займають політичні традиції – нормативні зразки політичної поведінки, які історично склалися, передаються від покоління до покоління та збе­рігаються на протязі тривалого часу. Політичні традиції за характером і змістом їх прояву можуть бути старими і новими, національними і світовими, динамічними і статичними, з високою та слабкою стійкістю.

Переведення політичних уявлень, переконань, цінностей та традицій у площину їх практичної реалізації здійснюється за посередництвом політичних установок і орієнтацій. Політичні установки характеризуються схильністю суб’єкта до певних форм актив­ності в певних ситуаціях, а політичнї орієнтації - це установки, які грунтуються на системному уявленні об’єкта про цілі, плани та засоби здійснення політичних дій.

Культура політичної поведінки являє собою сукупність типових для тієї або іншої соціальної спільності форм, зразків та норм по­літичної участі та політичної діяльності громадян, яка проявляєть­ся в різних формах і способах електорального процесу, у масових політичних акціях, у роботі представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування, в діяльності політичних партій та рухів.

Політична діяльність характеризує активність політичних інститутів, окремих суб’єктів політичного життя. Культура політичної діяльності проявляється у традиціях і стереотипах ухвалення та реалізації політичних рішень, політичного управління та адмініструван­ня, сприйняття та розв’язання соціально-політичних конфліктів.

Дії людини у політичній сфері суспільства, її ставлення до різних суспільних явищ свідчать про реальну політичну культуру осо­би. Культура формується у політичному процесі, її результатом і по­казником є політична практика, демократичний зміст і спрямованість соціально-політичного розвитку.

Політична діяльність проявляється в різних формах: конкурен­ції, нейтралітету і співробітництва. Конкуренція - це суперечнос­ті в різних сферах між політичними партіями, лідерами, соціальни­ми групами, окремими особами в процесі їх діяльності, реалізації своїх цілей в політичному противоборстві. В сучасних умовах все більшого значення набуває така форма взаємодії як співробітницт­во. Але це не виключає наявності конкуренції, конфліктів і конф­ліктних ситуацій.

Політична конкуренція сприяє розвитку політичного процесу, формуванню політичної культури суспільства.

Політичні культури різних суспільств мають свої особливості, а також мають чимало спільних рис, які можна об’єднати в певні типи. Існує декілька підходів до типологізації політичних куль­тур, серед яких слід виділити історичний, функціональний, струк­турний і комунікативний.

У контексті історичного підходу тип політичної культури сус­пільства визначається ступенем розвитку громадянської свідомості його членів. Американські соціологи Габріель Алмонд і Сідней Верба, по­рівнюючи політичну культуру США, Англії, ІталіЇ, Німеччини, Мек­сики, виділили три основні типи політичних культур: патріархальну /властива найбільш відсталим народам і відзначається відсутністю у членів суспільства будь-якого інтересу до політичних систем/; підданську /характеризує зацікавленність членів суспільства ре­зультатами функціонування політичних систем, але не передбачає їх участі у політичному процесі; учасницьку /характеризується не лише значним інтересом громадян до політики, активним ставленням до політичної влади, а й безпосередньою участю у політичній діяльності.

Функціональний підхід до типології політичних культур було запропоновано польським політологом Єжи Вятром у його книзі “Соціологія політичних стосунків”. У відповідності до існуючих політичних режимів в межах функціонального підходу відрізняються три основні типи політичної культури: тоталітарна, авторитарна та демократична.

Тоталітарна політична культура характеризується ідеологічною заангажованністю політичної свідомості та політичної по­ведінки членів суспільства, оскільки в тоталітарних системах має право на існування одна офіційна їдеологія, яка повинна визнава­тися усіма. Тоталітарній культурі притаманний культ вождя, міфологізація свідомості, активно-підданське ставлення до влади. Тоталітарна влада ви­магає від членів суспільства не тільки свого визнання як законної, але й постійного виявлення активності на її підтримці. У тоталі­тарних системах діє принцип “Хто не з нами, той проти нас”.

Авторитарна політична культура характеризується аполітичніс­тю. Аполітичність культивується режимом, який побудований на одно­осібному правлінні /правлінні однієї особи або невеликої групи осіб/. Його цілком задовольняє пасивно-підданське ставлення до влади. Головне - щоб не заважали правити, дотримуючись принципу:“Хто не проти нас, той з нами”.

Демократична політична культура на відміну від інших харак­теризується толерантним ставленням до різних політичних поглядів та переконань, визнання опозиції. Найважливішою політичною цінністю є громадянські права і свободи. В демократичному суспіль­стві громадяни мають право брати, або не брати участь у політиці, тому політична активність є середньою.

Окрім базових типів політичної культури можна виділити також перехідні типи. Для перехідної політичної культури характерні сус­пільства, які знаходяться в процесі трансформації - цілеспрямова­ного переходу від однієї якості до іншої. Перехідний характер ма­ють посткомуністичні суспільства, що трансформуються з тоталітарних у демократичні. Це відноситься і до перехідного типу політич­ної культури в Україні. В політичній культурі переходного типу зберігаються ще багато тоталітарних нашарувань, але набирають си­лу наростки нової, демократичної культури.

Структурний підхід до типології політичних культур був обу­мовлений розробкою понять домінуючої культури. В політичній культурі будь-якого суспільства є утворення, які властиві окремим соціально-класовим, етно-національним, релігійно-конфесійним, статево-віковим або територіальним групам. Їх взаємостосунки в різних суспільствах неоднакові. У одних суспільствах вони співіснують більш менш гармонійно, в інших - перебувають в стані конфронтації. Це дало підставу для визначення гомогенного та гетерогенного типів в політичній культурі.

Гомогенний тип характеризується тим, що специфічні утворення, які складають політичну культуру суспільства, незважаючи на різницю в поглядах на владу, ставлення до правлячої еліти, мають спіль­не базове підгрунтя. Такі утворення одержали назву політичних субкультур, а базове підгрунтя - домінуючої культури. Домінуюча куль­тура являє собою комплекс політико-культурних елементів, які притаманні більшості соціальних груп даного суспільства. Домінуюча культура виконує інтегративну функцію стосовно політичної системи.

Гетерогенний тип характеризується відсутністю домінуючої культури. Не маючи спільного підгрунтя, політичні культури /субкультури/ різних соціальних груп протистоять одна одній. Гетерогенна політична культура детермінує соціальні, етнічні, релігійні та інші політичні конфлікти, які ведуть до дестабілізації полі­тичної влади, дестабілізації політичної системи суспільства.

Комунікативний підхід до типологізації політичних культур був визначений англійським політичним мислителем Карлом Поппером у праці “Відкрите суспільство і його вороги”. К.Поппер протипоставив “закритим суспільствам”, культура яких консервативна, грунтується на колективній відповідальності, обтяжена великою кількістю табу, законів і звичаїв і тому закрита для зовнішнього впливу та прог­ресу, “відкриті суспільства”, для яких характерні демократизм і особиста свобода та особиста відповідальність громадяна, визначаються динамізмом розвитку та відкритістю їх культури. Відповідно методології К.Поппера виділяється закритий і відкритий тип політичної культури.

Закрита політична культура замкнений, зорієнтований тільки на власні локальні цінності, зразки та норми, тип. Для нього характерний традиціоналізм політичної свідомості та поведінки. Закритий тип політичної культури притаманний для нейтральних та тоталітарних культур.

Відкрита політична культура характеризується динамізмом і спроможністю до комунікації. Відкриті культури порівняно легко вбирають в себе інокультурний досвід. Вони здатні до новацій та модернізації. Відкритий характер мають політичні культури демократич­ного суспільства.

Складність, багатоманітність змісту і структури політичної культури визначає роль і значення її в розвитку суспільства. Необ­хідно виділити такі основні функції політичної культури як вихов­ну, нормативну-регулятивну, комунікативну, передачі соціального дос­віду, прогностичну.

Виховна функція політичної культури спрямована на формуван­ня політичної свідомості, політичної активності. Одночасно політич­на культура являє собою спосіб реалізації знань і здібностей люди­ни, формує у суб’єктів політики установку на пізнавальну діяльність. Ця установка проявляється не тільки в прагненні до творчого вико­ристання знань, але виробляє прагнення до їх поглиблення та здобут­тя нових.

Нормативно-регулятивна функція виступає засобом регулювання і спрямування політичних дій в процесі досягнення цілей, визначеного політичного ідеалу. Політична культура виконує роль специфічного проекту людської діяльності, який об’єднує в собі суспільні потре­би, інтереси та цілі.

Комунікативна функція спрямована на об’єднання людей, партій, рухів - всіх соціальних груп в суспільстві, враховуючи їх цілі та інтереси. Політична культура сприяє формуванню знань та навичок вести політичний діалог чи полеміку із союзниками чи опонентами, знаходити методи і прийоми для розв’язання конфліктів та кризових явищ.

Передача соціального досвіду - одна із функцій політичної культури, яку можно розглядати як “політичну пам’ять” суспільства. Полі­тична культура покликана передавати новим поколінням історичний дос­від, традиції старших поколінь, які творчо необхідно використовувати в сучасних умовах.

Прогностична функція являла собою перш за все розробку прог­нозування розвитку пластичних ситуацій і процесів в країнах, в світі на основі наукових політичних знань, теоретичного аналізу інтересів класів, соціальних груп, партій та визначення можливих варіантів стратегії та тактики в процесі їх реалізації в конкрет­них соціально-політичних умовах суспільства.

При аналізі політичної культури як соціального явища необхідно враховувати як суб’єктів /носіїв культури на рівні суспільства, соціальної спільності чи окремої особи, а також тип політичної культури, особливості сучасного політичного процесу в країні.

Політична культура - це частина духовної культури суспільст­ва, рівень, характер та зміст політичних знань, оцінок, навичок і дій громадян, зміст і якість соціально-політичних цінностей, тра­дицій і норм, які регулюють політичні відносини, а також політич­ну поведінку громадян, їх участь в суспільно-політичному житті, система демократії і політичного інформаування громадян в тому чи іншому суспільстві.

Політична культура особи включає в собі наступні елементи:

а/ наявність певного рівня знань про політику в цілому та в різних їх сферах;

б/ уміння давати самостійну оцінку політичним явищам, парті­ям, рухам і окремим політикам;

в/ здібність приймати участь в політичній діяльності, вия­вити власну позицію і волю в сфері політичної боротьби, а також знаходження політичного компромісу, консенсусу;

г/ уміння управляти своїми емоціями в процесі політичної діяльності всебічно оцінювати як дії опонентів, так і свої осо­бисті.

Політична культура особи, в основі якої лежить її суверенність, повинна стати вихідною точкою і результатом політичної культури суспільства, держави, всіх елементів політичної системи. Культура є базисом суверенного буття особи.

В Україні як і в інших країнах СНД, в умовах тоталітарного режиму політична культура громадян формувалась на основі класової ідеології. В суспільстві панував принцип пріоритету держави над людиною, тотальне підкорення так званим державним інтересам, політичні права і свободи формально проголошувалися, а реально в повній мірі не реалізувалися. Все це негативно позначалося на розвитку політичної активності, на виховання політичної культури.

Політична культура сучасного українського суспільства визнача­ється рисами перехідної політичної культури, для якої властиві різноманітність політичних орієнтацій, які змінюються в процесі пристосування до нових умов політичного життя, наявність екстремізму, конфліктів та кризових явищ, використання таких засобів політич­ного впливу як мітинги, страйки, голодування, демонстрації, різні акції політичного характеру. Для сучасної політичної культури ук­раїнського суспільства більш всього відповідає гетерогенний тип, в якому відсутня домінуюча культура.

В роки радянської влади політична культура нашого суспільст­ва поділяється у відповідності до його соціальної структури /політична культура робітничого класу, селянства, інтелігенції, молоді і т.п./. В сучасних умовах такий підхід неможливий, оскільки в одному і тому ж місті, на підприємстві, або установі мають місце групи, які знаходяться на різних політичних позиціях і прийма­ють участь в різних політичних партіях і рухах. Це також відносить­ся і до інших соціальних груп суспільства, в тому числі і до сту­дентства. При цьому слід вказати, що в Україні діють біля 90 полі­тичних партій, які в більшості малочисленні.

В сучасних умовах необхідно виділити інші критерії для аналізу різних типів політичної культури на основі історичного та функціонального підходів. Більше всього сьогодні займає провідне місце критерій ставлення до радикального оновлення суспільства, демократизації всіх сфер суспільного життя, безпосередньої участі громадян в політичному житті країни.

Такий підхід дає можливість скласти цілістну уяву про політичну культуру кожної соціальної групи, а також окремої особи.

Одним з найважливіших показників політичної культури будь-яко­го суспільства є рівень інтересу громадян до політики. Досліджен­ня свідчать, що жителі України виявляють достатній інтерес до по­літичного життя. Так, на думку 64,6% респондентів, виявлення ін­тересу до політичного життя є обов’язком громадянина. В той же час майже третина опитаних /30,7%/ схильні до того, що таке є особис­тою справою кожного і не має потреби інтерес до політики ані заохочувати, ані придушувати.

Інший показник політичної культури - це орієнтація громадян під час виборчих кампаній, їх пріоритетний вибір, який грунтується на особисті політичного діяча або на підтримці партійної програми. У суспільствах з високим рівнем розвитку гомогенної політичної культури /з розвинутою багатопартійною системою, парламентськими традиціями тощо/ виборцями звичайно маніпулюють за допомогою політичних структур /партій та рухів/ і тільки іноді вони орієнтуються у своїх політичних пристрастях, виходячи з особи політичного лідера. В Україні, як показали вибори в парламент, а також вибори пре­зидента України 1991, 1994, 1999 років, більшість виборців орієнтуються на особи політичних діячів, а не на партії та їх програми.

Для політичного життя України в перехідний період характерні ряд особливостей, які безпосередньо впливають на формування політичної культури українського соціуму. Серед них такі як: відсутність політичної послідовності в полі­тичних елітах, які приходять до влади; орієнтація на швидкі пере­міни в суспільстві, а звідси появи політичної демагогії та полі­тичного обману, що веде до недовіри народу до структур державної влади; низький рівень демократизації, ігнорування досвіду рефор­мування суспільства в інших країнах, прояв правового нігілізму і безвідповідальності, наявність корумпованості, порушення закон­ності та правопорядку в суспільстві.

В політичній діяльності партій, окремих політиків має місце недооцінка національних традицій, українського менталітету, що веде до конфліктних ситуацій, прояву крайнощів в політиці - від анархізму до тоталітаризму, що ускладнює знаходження політичного консенсусу.

На формування політичної культури негативно впливає невідповідність між очікуванням громадян від реформування українського сус­пільства і реаліями буденного життя. На побутовій площині це дає вихід певним колективним емоціям: від байдужості до апатії та від ненависті до агресивності. Ці крайні полюси у настроях залежать від поглядів особи на те, що відбувається в Україні, також від оцінки минулого та очікування від майбутнього.

В сучасному суспільстві слабо виражена об’єднуюча ідея/“розбудова суверенної держави” або “націоналізм”, “патріотизм” – надто абстрактні ідеї для більшості населення/, зростає роль психологічної підсвідомості. Ради об’єднуються разом на грунті спільних емоцій­них цінностей, які можуть спонукати їх до руйнівних дій проти тих, кого вони вважають відповідальними за свої невдачі, за наявні соціальні негаразди як безробіття, невиплату заробітної плати, оплату навчан­ня чи за медичні послуги і т.п. Такою об’єднуючою ідеєю, в наш час, може стати українська національна ідея, політична ідеологія української державності, які і призвані об’єднати всі соціальні групи, політичні партії і рухи на розбудову Української держави, на побудову в Україні громадянського суспільства.

При вивченні особливостей політичної культури сучасного укра­їнського суспільства необхідно враховувати її регіональність. В окремих регіонах України спостерігаються різні прояви цих особли­востей до політичної культури. Щодо більшості проблем, опитування громадянської думки дають істотну різницю у політичних поглядах громадян з таких корінних питань, як участь у СНД, взаємостосун­ки з Росією та НАТО, різними європейськими структурами, унітарна чи федеративна держава, статус української і російської мови, под­війне громадянство, приватизація тощо. По різному тут репрезенто­ваний ідеологічний спектр партій, громадських організацій та рухів, неоднакова залученність населення до політичного життя.

Враховуючи історичне минуле та особливості прояву політичної культури в Україні мають місце такі регіони як Центральна Україна, Східна і Західна Україна, Південь. Важливе місце в політичному житті України посідає Крим, де переважає російсько-мовне населення, а також мешкають біля 300 тисяч татар, які мають свій орган самовря­дування Меджліс.

Реальний погляд на політичну культуру, що дісталася нам у спадщину від минулого, не дає нам ілюзій щодо майбутніх змін, але він допоможе тверезо оцінити особливості сучасного політичного життя.

Процеси, які проходять в Україні в сучасних умовах, показують, що розвиток і збагачення політичної культури обумовлені демократизацією суспільного життя. Демократизація - це реальна основа для підвищення політичної культури, а також необхідна умова для зростання соціальної активності особи.

Демократія - це ефективний політичний механізм, що забез­печує подолання відчудження людини від влади, від культури, сприяє створенню гарантій соціального захисту людей, утвердженню принципів реального гуманізму. Народовладдя – це стрижень політичної культури, джерело її формування і розвитку, створення реальних умов для народу займатися політикою, визначати майбутнє своєї держави і суспільства.