Література. Гаджиев Н.С. Политическая культура

Гаджиев Н.С. Политическая культура. Концептуальний аспект// Полис.-1991.- № 6.

Бабахо В.А., Левыкова С.И. Социально-политический аспект молодежной культуры // Вестник МГУ, сер.12. - 1996. - № 2.

Рудкевич О. Феномен політичної культури // Віче. - 1997. - № 10.

Соловьев А.И. Политическая культура // Кентавр. - 1993. - № 6.

Цимбалістий Б. Політична культура українців // Сучасність. - 1994. - № 3 - 4.

Гелей Степан, Рутар Степан. Політологія. К.: Знання, 1999.

Дзюбко Т.С., Левківський К.М. /за.ред./. Політологія. К.: Вища школа, 1998.

Сазонов М.I./ред./. Політологія. Харків:Фоліо, 1998.

Політологічний енциклопедичний словник. - Навч.пос. для сту­дентів вищих навчальний закладів.-К.: Генеза,1997.

Розділ ХІІ. Політична ідеологія. Основні ідейно-політичні течії сучасності.

План

1. Політика та ідеологія. Функції політичних ідеологій.

2. Основні ідейно-політичні течії сучасності.

Найбільш загальною категорією, що відтворює суб'єктивну сторону політики є політична свідомість. Вона охоплює почуттєві і теоретичні, раціональні і підсвідомі уявлення людей, що опосеред­ковує їх відносини між собою та з інститутами влади з приводу учас­ті в управлінні державою і суспільством. Представляючи самосвідо­мість соціальної групи /національної, класової, конфесійної та ін/ політична свідомість відтворює дійсність з позиції колективних інтересів, співставляє групові потреби з їх впливом на суспільст­во в цілому. Тому вона не може не включати в себе загальногрупові, загальнодемократичніта загальнолюдські ідеї і уявлення. Ос­новними формами існування політичної свідомості є політична ідеологія та психологія. Середних особливу всезростаючу роль відіг­рає політична ідеологія.

Становлення політичної ідеології відбувалось разом з виник­ненням держави і з цього часу формуються особливі відносини між ідеологією і політикою. Вони характеризують приклад відносин тео­рії і практики, свідомості і дії.

Політична ідеологія є інтелектуальною і духовною основою політич­ної діяльності і їх взаємодія визначається такими обставинами:

По-перше, ідеологія пояснює силам, що діють в політиці, загальну соціальну і політичну ситуацію в світі, перспективи розвитку, виз­начає цінності, що спонукають до дії, вказує засоби для забезпе­чення реалізації цих цінностей. В багатьох випадках реалізації цих цінностей. В багатьох випадках політична ідеологія вказує і на загальні директиви для дій. Використання політичними рухами ідеології відбувається по-різному. Але будь-який політичний рухмає більш або менше конкретизовані постійні ідейні принципи. І саме вони визначають напрямок і характер його діяльності.

По-друге, їдеологія виступає організуючою силою, що об'єднує політичний рух. Важливою зв'язуючою ланкою кожного значного політичного руху є впевненість в належності до співтовариства подіб­но або навіть однаково мислячих людей. При наявності плюралізму і різноманітності поглядів в демократичних рухах і партіях в них існують загальнопризнані принципи, заперечення яких ставить того чи іншого діяча поза рухом.

По-третє, політичні ідеології являють собою сукупність сим­волів, що несуть емоційний зміст. В тій чи іншій мірі вони сприяють активізації дій індивідів і груп. В історіі відомі багаточисленні приклади, коли ідея вітчизни, нації, що виношуваласьві­ками національними ідеологами, викликала значніші акти героїзму і самопожертви, ніж почуття обов'язку по відношенню до монарха, почуття честі і т.п.

Інтеграція ідеології в масову політичну свідомість складний процес, що відбувається в процесі соціальної і політичної прак­тики суб'єкту політичної діяльності. В зв'язку з цим можна ви­ділити такі рівні політичної ідеології: теоретико-концептуальний, на якому формулюються важливі положення, що розкривають своєрідність бачення світу відповідно інтересам таідеалам певної соці­альної верстви, класу, нації або держави; програмно-політичний, на якому мета, принципи, ідеали переводяться в програми, гасла і вимоги політичної еліти і формують основу для прийняття управ­лінських рішень і оріентації політичної поведінки населення; актуалізований, що характеризується ступенню засвоєння громадя­нами мети і принципів даної ідеології, що проявляється в їх учас­ті в політичному житті.

Роль ідеології в житті суспільства обумовлена функціями,які вона виконує, вони наступні:

1. Орієнтаційна: вона проявляється в тому, що включаючи в себе основоположні уявлення про суспільство, соціальний прогрес, особистість, владу, ідеологія породжує систему змісту і орієнтації людської діяльності.

2. Мобілізаційна: пропонуючи ідеал досконалішого суспільст­ва, ідеологія виступає в якості безпосереднього мотиву, політич­ної діяльності і мобілізує суспільство, соціальні групина його реалізацію.

3. Інтегративна: наділяючи змістом політичні діїв межах запропонованої фундаментальної картини світу, політична ідеологія надає їм такого значення, яке за своїм масштабом перевершує будь-який індивідуальний чи груповий інтерес. Політична ідеологія протистоїть частковим інтересам і тим самим виступає інтег­руючим засобом.

4. Амортизаційна: виступаючи засобом інтерпретації політич­ної діяльності, політична ідеологія сприяє послабленню соціаль­ної напруги в ситуації, коли виникає невідповідність між потребами суспільства, групи, індивіду і реальними можливостями їх за­доволення.

5. Функція виразу і захисту інтересів певної соціальної групи. Суть її в тому, що політична ідеологія, як правило, ви­никає на базі інтересів будь-якої соціальної групи і покликана протиставляти їх інтересам інших груп.

Таким чином, ідеологія, яка є складовою частиною політичних дій, виконує важливі функції в політичному процесі. Проте визнан­ня сильного впливу її на політику не виключає відносної автоно­мії політики від ідеології. Вона проявляється і в засобах діяльності.

Політик-реаліст виходить з того, що бувають ситуації, коли мало керуватися навіть найбільш благородними ідеологічними мотивами, а слід враховувати фактичний стан справ. Відносний характер за­лежності політики від ідеології проявляється і в тому, що вона зачіпає важливі напрямки діяльності, визначає вибір основних методів поведінки, проте не виключає прагматичного вирішення конкретних питань, перш за все в практиці політичної діяльності. Досвід новітньої політичної історії свідчить, що політик-реаліст тим і відрізняється від фанатика, що вміє поєднати прихиль­ність до ідейних принципів з еластичністю і конкретністю в вирішенні окремих проблем, які притаманні будь-якій політичній діяльності.

Пошук вирішення актуальних політичних проблем сучасності активно здійснюється в усіх регіонах світу. І пошук цей здій­снюється в рамках певних ідей і концепцій, тобто ідейно-політич­них течій сучасності. Кожній такій течії відповідає певна гро­мадськадумка, діяльність тих чи інших суб'єктів політики, організаційні структури через які вони реалізуються. Саме ідейно-політичні течії сучасності являють собою одну з організаційних, регу­лятивних, контрольних систем, що спрямовують політичну діяльність як окремої особистості, так і суспільства в цілому.

Таким чином, ідейно-політичні течії - це життєдіяльність пев­них політичних сил, які об'єднані в організаційні структури і ма­ють певну систему політичних поглядів.

В сучасному світі існує строката багатоманітність ідейно-політичних течій але найбільш впливовими серед нихє: неолібералізм, неоконсерватизм, соціалізм /соціал-демократичний та комуністичний рухи/.

Лібералізм /від латинського "лібераліс" - свобода/ - ідейно-політичний рух, що об'єднує прихильників буржуазного парламентського устрою та буржуазних свобод в економічній і інших сферах суспіль­ного життя.

Поняття "лібералізм" з’явилось в європейській суспільно-політичній літературі на початку XIX століття. Вперше цей термін був використаний в Іспанії в 1811 році, коли група політиків і публіцистів визначила складену ними конституцію як ліберальну. Пізніше цей термін став широко використовуватись в інших європей­ських державах /Великій Британії, Франції ін./ для назви політич­них партій- "лібералів". Але витоки його відносяться до буржуазних революцій ХVП-ХVШ століть.

Ідеологія раннього лібералізму відігравала прогресивну роль, оскільки в ній були сформульовані основні принципи буржуазного суспільного устрою, що прийшов на зміну феодалізму. Лібералізи виступав проти станових привілеїв та спадкової влади, за повну свободу ринку і конкуренції, формування правової держави, рівні права і свободи громадян. Основні ідеї лібералізму викладені в працях А.Сміта, Дж.Локка, Т.Гоббса, Ш.Монтеск'є.

Вихідною тезою ліберальної ідеології є положення про священність і невід'ємність природних прав і свобод особистості /права на життя, свободу і приватну власність/, про їх пріоритет над інтересами суспільства і держави. Умовами самореалізації індивіда лібералізм вважав громадянське суспільство, правову рівність громадян, політичний плюралізм, як принцип організації життя сус­пільства на основі багатоманітності, правова держава з обмеженими можливостями втручання в сфери життя громадянського суспільства.

Глибока криза першої третини XX століття /І929-І933/ вия­вила обмежені можливості лібералізму стримувати зростання соціаль­ної нерівності, що вимагало певної модернізації ліберальної полі­тичної доктрини. На зміну класичному лібералізму з'явився неолі­бералізм. Початок формування неолібералізму /соціального лібера­лізму/ був покладений "новим курсом" президента США Ф.Д.Рузвельта в 30-і роки XX століття, який супроводжувався значним посиленням ролі держави в вирішенні економічних і соціальних проблем. “Соціальний лібералізм” проголосив концепцію "держави загального добробуту". Така держава повинна була попередити соціальні конф­лікти, надати допомогу найбільш знедоленим верствам населення шляхом активного втручання держави в економіку через податки,бюд­жет, планування.

В сфері економіки прибічники неолібералізму відстоюють необ­хідність збереження змішаної економіки, рівноправного становища різних форм власності, життєздатність яких повинен визначити ринок. Розвиток ринку і його механізмів передбачається здійснювати під контролем держави. Держава повинна здійснювати активну соці­альну політику, демократичні перетворення.

Соціальний лібералізм проголошує ідею "плюралістичної де­мократії", спрямованоїна врахування інтересів всіх верств сус­пільства, їх активну участь в політичному житті; здійснення принципу розподілу влад, прийняття рішень в усіх представницьких органах на основі демократичних норм.

Ідеї неолібералізму втілюються в діяльності ліберальних пар­тій країн Західної Європи, Японії, США. В світі діє більше 11О партій, 60 з яких об'єднані в Ліберальному Інтернаціоналі, який створений в 1947 році.

В Україні ознаки зародження ліберального руху спостерігають­ся в 20-40х роках XIX століття. Просвітницьку діяльність Кирило-Мефодіївського товариства /1846р./ можна розглядати як процес подальшого розвитку і реалізації ліберально-демократичних ідей. Відомими діячами цього товариства були М.І.Костомаров, П.А.Куліш та ін. Активну культурно-просвітницьку роботу в 70-80х рр. XIX ст. проводили відомі своїми ліберальними поглядами члени нелегальної організації "Громада" - М.І.Костомаров, П.П.Чубинський, М.П.Старицький, С.П.Нечуй-Левицький і ін. Серед ідеологів ліберального руху в Україні особливу роль відіграв перший президент УНР, відомий історик М.С.Грушевський. 25-26 березня 1917 року на з'їзді Товариства українських поступовців /ТУП/ він був обраний головою цієї організації. На початку квітня 1917 року на ос­нові ТУП була створена партія ліберального напрямку - Українська партія соціалістів-федералістів /УПСФ/.

Після проголошення незалежності України, 12 вересня 1991 року була створена Ліберальна партія України.

Що ж являє собою ідеологія консерватизму. Вперше термін "консерватизм " був застосований французьким письменником Ф.Шатобріаном іозначав ідеологію феодально-аристократичної реакції періоду французької буржуазної революції кінця ХVIII ст., критикуідей "про­світництва", право захисту устоїв феодалізму та дворянсько-клерикальних привілеїв.

В XX столітті конcерватизм в капіталістичних країнах став ви­ражати інтереси деяких кіл буржуазії, що виступали за збереження ринкових відносин та проти наступу державно-монополістичного ка­піталізму.

Ідеологія консерватизму виступає в двох формах, як апологія існуючих порядків і як ностальгія по витраченому соціальному ста­тусу. Незалежно від форм, консерватизм має такі загальніриси: визнання існуючого загального морально-релігійного "порядку", не­досконалість людської природи, впевненість в природженій нерівності людей, обмежених можливостями людського розуму; необхід­ність класової ієрархії; сталих суспільних структур та інститутів.

Ідеологія консерватизму в ідейно-політичному житті Західних країн значно поступалася по впливу на політичне життя лібералізму. Основні розходження між ними стосувались ролі і функції держави. Починаючи з 30-х років XX ст. ліберали /особливо в США/ наполя­гали на державному регулюванні економіки і передачі державі ряду соціальних функцій, в той час як консерватори виступализа свободу ринкових відносин.

В 70-х рокахXX ст. ідеологія раннього консерватизму зазнала сут­тєвих змін, посилився його вплив. Це пов’язано з приходом до влади таких консервативних діячів як Р.Рейган й Д.Буш /в США/, М.Тетчер і Д.Мейджер /Велика Британія/, з перемогою на виборах консер­вативних партій в ФРН, Франції, Швеції.

Ідеологія сучасного консерватизму /неоконсерватизму/ розробляється в наукових центрах країн Західної Європи і США. Прикладом такого центру є авторитетна наукова організація республіканської партії США "Фонд спадку", заснований в 1979 році. Відомі вчені-консерватори З.Бжезінський, Н.Подгорець, і.Крістол та ін. розробляють основи внутрішньої і зовнішньої політики.

У внутрішній політиці неоконсерватори виступають проти надмірного втручання держави в усі сфери суспільного життя; за приватизацію державної власності; на захист приватних інститутів та бізнесу від "замаху" держави, в т.ч. за зниження податків на крупний капітал; за скороченкя державних соціальних програм, зменшен­ня державної допомоги знедоленним верствам населення. Критикуючи ліберальну концепцію "держави загального добробуту", вони проти­ставляють їй концепції "суспільство двох третин", "людського ка­піталу", "рівності можливостей" замість "рівності результатів".

Неоконсерватори виступають за сильну президентську владу, проти посилення ролі профспілок, за морально-релігійне відрод­ження суспільства, зміцнення традиційних інститутів шлюбу та сім’ї, за пріоритет свободи особистості, індивідуалізму.

В прагненні до відродження авторитету таких соціальних інститутів як сім'я, школа, церква, різноманітні асоціації, що ви­конують посередницьку функцію між індивідумом і суспільством, неоконсерватори вбачають основу "плюралістичного" суспільства, на­дійну перешкоду бюрократії, тоталітаризму, посяганням на права особистості.

Неоконсерватизм сьогодні не можна ототожнювати ні з правими, ні з лівими. Висуваючи завдання "формування консервативної більшості нації" з представників всіх соціальних верств і полі­тичних партій, неоконсерватори намагаються протиставити цю більшість своєму противнику - "лівій інтелігенції", яку називають "новим класом". Проте консерватори визнають досконально тільки таку структуру політичного управління, в яку допускаються лише представники елітарних верств суспільства. Від участі в управлінні усуваються представники робітничого класу, який за їх думкою, схильний до насильства. /Див.детальніше: Красильщиков В. Консерватизм - идеология прогресса? Идеи прошлого и развитие Запада// Свободная мысль.-І992.- № 9.-С.ІО-2І/.

Слід відмітити, що в політиці неоконсерватори все більше зближаються з лібералами. Їх загальними пріоритетамиє: приватна власність і свобода підприємництва, обмежені в певній мірі державою; обмеження економічних функцій держави функціями, як правило, міжгалузевого регулювання з допомогою механізмів кредитування і податків; ефектив­ність виробництва на основі високих технологій; диференційована соціальна політикана користь зайнятих в сферах високих тех­нологій, а також в інших формах інтелектуальної праці; сприяння процесу інтернаціоналізації як в економіці, так і в політиці.

Шляхом послідовної реалізації цих пріоритетів як неолібералами, так і неоконсерваторами вдалося наблизитись до постіндустріального типу суспільства не тільки в високорозвинутих країнах /США,Велика Британія, Японія, Німеччина, Італія і ін./, а також і в минулому відсталих країнах /Південна Корея, Тайвань, Сінгапур ін./.

Дослідження таких відомих вчених як Д.Белл, Р.Дарендорф, / Р.Арон, Ф.Хайек, О.Тоффлер і ін. показують, що відбуваються фун­даментальні зміни в суспільному розвитку. Традиційно конфліктні відносини між різноманітними соціальними і політичними силами уступають їх взаємному консенсусу, інтеграції, об'єднанню. Ця тенденція стає провідною в світовому політичному процесі.

Значний вплив на суспільний прогрес здійснює соціалістична ідейно-поліітична течія, основою якої була марксистсько-ленінська теорія суспільного розвитку.

В зв’язку з переосмисленням теорії марксизму, невдалої прак­тики соціалістичних перетворень, змін в складі сил, що змагають­ся в боротьбі за соціальний прогрес, вимагають перегляду багатьох положень марксизму. Суспільна практика показала, що історично об­меженими є положення марксизму про насильство /революція, збройна боротьба/, про диктатуру пролетаріату, про недопустимість товарно-грошових відносин при соціалізмі. До числа ідей, щомають постійний характер відносяться діалектичний метод аналізу суспільних явищ, ідей соціальної справедливості і солідарності, положення про те, що вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх.

Сучасний соціалістичний рух визначається переважно діяльністю соціал-демократії. Соціал-демократичний рух існує більше ста років і є одним з найбільш масових. Теоретичні основи соціал-де­мократизму були закладені Е.Бернштейном в роботі "Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії" /1899г./. В ній він об­грунтував тезу про здібність капіталізму до саморозвитку і на цій основі здійснив ревізію висновків класичного марксизму. Багато ідей Е.Бернштейна ввійшли в політичну доктрину сучасної соціал-демократії. Міжнародна організація соціал-демократичного руху - Со­ціалістичний Інтернаціонал, що об'єднує 68 партій всіх континен­тів. На установчому конгресі в 1951 році була сформульована кон­цепція "демократичного соціалізму". Ця концепція розвивається і удосконалюється відповідно до історичних умов. Нові підходи до ціеї концепції відтворені в Декларації принципів Соціалістичного Інтернаціоналу, схваленій ХVIII Конгресом /І989р./.

В цьому документі відображені нові підходи содіалдемократії до вирішення світових проблем: забезпечення миру і міжнародної безпеки, покращення взаємовідносин між Заходом і Сходом, ліквідація колоніалізму і расизму, створення нового міжнародного економічного порядку, збереження оточуючого середовища. Тільки при умові всебічного розвитку міжнародного співробітництва, - відзначається в Декларації,- можливе здійснення концепції "де­мократичного соціалізму", втілення в життя принципів економіч­ної і політичної демократії.

Економічна демократія передбачає:

державне регулювання економічного життя в відповідності з конкретно-історичними умовами; змішану економіку і “демократичний соціальний контроль” над розвитком економіки, роль якого буде зростати в мірі розвитку її інтернаціоналізації. Визначені і форми контролю: громадський контроль над капіталовкладеннями; участь трудящих в прийнятті рішень на рівні компаній і підприємств; участь профспілок в розробці національної економічної політики; самоврядування колективів робітників і фермерів; ство­рення державних підприємств з демократичними формами контролю і управління; контроль і нагляд за міжнародною діяльністю транс­національних монополій.

Соціальна демократія передбачає:

забезпечення соціальними правами трудящих, підвищення їх матеріального і культурного рівня. З цією метою розроблені ефективні антикризові заходи в економіці, спрямовані на скорочення безро­біття, підвищення рівня занятості населення.

Політична демократія характеризується як надкласова. Вона передбачає: забезпечення політичних прав і свобод /свобода сло­ва, думки, освіти, організації і релігії/, свободу вибору між різними політичними альтернативами; можливості зміни уряду мир­ними засобами безперешкодного волевиявлення, створення судової системи, заснованоїна верховенстві закону, перед яким рівнівсігромадяни.

Із здійсненням демократії в економічній, соціальній, політичній сферах пов'язуються втілення в життя основних принципів де­мократичного соціалізму - свободи, справедливості, солідарності.

Орієнтири соціал-демократії з плином часу доповнювалися новими концепціями, уточнювались новими реаліями життя. Серед них – концепції якості життя, самоврядного соціалізму, економічної демократії. Концепція якості життя є складовою не лише демок­ратичного соціалізму, а й лібералізму. Суть її полягає в спробі встановити тісний зв’язок між традиційними матеріальними інтересами і новими потребами трудящих /економічний захист, поліпшення умов праці, розвиток системи соціального забезпечення і громад­ського транспорту, охорона здоров'я, професійна підготовка, ко­мунальна служба/. Якість життя трудящих, на думку соціал-демок­ратів, найвища в соціальній державі, діяльність якої перед усім торкається соціальної сфери.

Концепція самоврядного соціалізму /сформульована в 70-80рр. XX ст. в програмах соціал-демократичних партій Франції, Італії, Бельгії/ передбачає залучення всіх громадян суспільства до процесу опрацювання і винесення рішень, керівництва різними сфе­рами життєдіяльності суспільства. Самоврядний соціалізм акти­візує маси громадян, членів профспілок, громадських організа­цій, місцевого самоврядування. Ці організації виступають як політичні партії. Розширюється автономія різних спілок, това­риств як у виробничій, так і в невиробничих сферах. На всіх рівнях здійснюється виборність в органи самоврядування, їхня діяльність знаходиться під контролем громадськості. Держава не ліквідується, але практично всі її внутрішні функції передаються органам самоврядування.

Концепція самоврядного соціалізму передбачає підпорядкування органів місцевого самоврядування органам представницької демократії /парламенту/.

Концепція економічної /промислової/ демократії /розроблялась в програмах соціал-демократичних партій Німеччини, Скан­дінавських країн/. Суть її в залученні громадян до управління промисловістю як на мікрорівні/підприємства/ так іна макрорівні /в межах суспільної економіки загалом/.

Останніми роками можна спостерігати нові тенденції в розвитку теорії і практики соціал-демократії – зрушення праворуч. Нині у своїх економічних гаслах соціал-демократи близькі до лібералів. Девізом економічної політики соціал-демократів є не перерозподіл доходів, а збільшення та ефективність виробництва.

Від кінця 80-х рр. Соцінтерн приділяє серйознуувагу охороні навколишнього середовища. Соціал-демократія ставить зав­дання всіляко сприяти об’єднанню прогресивних сил людства проти загрози ядерної війни, проти використання біологічної зброї, проти "економічного колоніалізму" – використання територій країн, що розвиваються, для скидання небезпечних відходів хімічного та ядерного палива та ін.

Соціал-демократи виступають як організована політична сила в Єв-попарламенті, утворюючи соціалістичну групу /СГЄП/. Від кінця 70-х рр.за результатами виборів до Європарламенту в країнах Європейського Союзу ця група є найчисленішою. Вона виробила спільну позицію з багатьох політичних і економічних проблем, а тому може реально впливати на розвиток Європи і світу.

Втілення в життя концепції сучасної соціал-демократії є важливим внеском в розвиток суспільного прогресу. На практиці концепція "демократичного соціалізму" успішно втілюється в Шве­ції, Австрії, Швейцарії, Норвегії і деяких інших країнах.

Нові соціал-демократичні партії, в тому числі в Україні, керуються в своїй діяльності ідеями класичної соціал-демократії.

Крім розглянутих ідейно-політичних течій в сучасному світі значний вплив мають і інші ідеології, наприклад, екологізм, на­ціоналізм, релігійні течії, не зв'язаних з інтересами конкретних класів.

Як свідчить суспільна практика, будь-яка політична течія намагається справити як найсильніший вплив на людей з метою за­лучення максимальної кількості прихильників. Через це різні політичні течії змагаються між собою. Але між ними відбуваються не лише боротьба, а й постійна дискусія з приводу суспільних проблем, в якій вони взаємно впливають одна на одну і взаємозба­гачуються.