II. Додаткова література

§ 1. Поняття та система джерел
кримінально-процесуального права

§ 2. Зв’язок кримінально-процесуального права з іншими галузями права

§ 3. Види і структура
кримінально-процесуальних норм

§ 4. Межі дії та тлумачення
кримінально-процесуального закону

§ 1. Поняття та система
джерел кримінально-
процесуального права

Кримінально-процесуальне право – галузь україн­ського права. Воно являє собою систему правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають і функціонують на всіх стадіях кримінального процесу.

Під джерелами кримінально-процесуального пра­ва слід розуміти форми закріплення кримінально-про­цесуальних норм. Вони складають зовнішню фор­му кримінально-процесуального права.

Як показує аналіз розвитку кримінального судочинства різних країн світу, сучасним національним кри­мінально-процесуальним системам відомі такі дже­рела процесуальних норм, як кримінально-про­це­су­аль­ні звичаї, судовий прецедент, акти законодавчої вла­ди, рішення Конституційних Судів або інших органів, що виконують їх функції.

Основним джерелом кримінально-про­це­су­аль­но­го права України є закон, тобто нормативно-правовий акт вищого законодавчого органу державної влади – Вер­ховної Ради України, який регулює порядок провад­ження в кримінальних справах та правовідноси­ни, що виникають через це між учасниками криміналь­ного судочинства.

Однак, при цьому слід зазначити, що в теорії і прак­тиці поняття "кримінально-процесуальний закон" використовується неоднозначно.

По-перше, досить часто під ним розуміють як фор­му правових актів, які містять норми, що регулюють суспільні відносини в сфері кримінального судочинст­ва, так і самі ці норми, система яких утворює кримі­нально-процесуальне право. Таким чином, поняттям "кримінально-процесуальний закон" позначається фор­ма і зміст кримінально-процесуального права, взяті в органічній єдності.

По-друге, нерідко поняття "кримінально-про­це­су­альний закон" застосовується в більш вузькому, стро­го спеціальному значенні як найменування тільки без­посередньо самих нормативно-правових актів Верховної Ради України. При такому підході криміналь­но-процесуальний закон у систематизованому вигля­ді (кримінально-процесуальний кодекс) є юридичним джерелом, зовнішньою формою кримінально-про­це­су­ального права, тому що він представляє собою спо­сіб вираження зовні і функціонування його норм.

Хоча закон є основним, проте, він не є єдиним дже­релом цієї галузі права. Щоб розібратися у цьому питанні слід розглянути види форм закріплення кри­мінально-процесуальних норм за ієрархію.

1. Конституція України має найвищу юридичну силу і пряму дію на території України. Більше ніж 30 статей Конституції України регулюють правовідносини у сфері кримінального процесу. Основні з них зосереджено у розділі 2 "Права, свободи та обо­в’яз­ки людини і громадянина". Наприклад, у ст. 29 вказано: "Ніхто не може бути заарештований або трима­тися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встанов­лених законом. У разі нагальної необхідності запобіг­ти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрун­тованість якого протягом сімдесяти двох годин має бу­ти перевірена судом". Стаття 129 встановлює основ­ні засади судочинства, які є принципами криміналь­ного судочинства.

Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду У­країни від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосуван­ня Конституції України при здійсненні правосуд­дя" суди при розгляді конкретних справ мають оціню­вати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-пра­вового акта з точки зору його відповідності Конс­титуції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії[15].

Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі:

1) коли зі змісту норми Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень за­коном;

2) коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;

3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-пра­вовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою мі­­ністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конс­титуції України;

4) коли укази Президента України, постанови Ка­бі­нету Міністрів України, які внаслідок їх норматив­но-правового характеру підлягають застосуванню су­дами при вирішенні конкретних судових справ, супе­ре­чать Конституції.

2. Рішення Конституційного Суду України за ієрархією слід поставити одразу після Конституції Ук­раїни, оскільки згідно зі ст. 147 Основного Закону: "Конс­титуційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конс­титуції України і дає офіційне тлумачення Конститу­ції України та законів України".

Закони, інші правові акти або їх окремі положен­ня, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Таким чином, можна сказати що Конституційний Суд є "законодав­цем з негативного боку" (виключає із нормативно-пра­вових актів неконституційні норми), а його рішення ма­ють вищу силу над приписами тих частин законів, що визнані неконституційними.

3. Чинні міжнародні договори, згода на обо­в’яз­ковість яких надана Верховною Радою Украї­ни, є частиною національного законодавства України. Під міжнародним договором слід розуміти укладений у письмовій формі з іноземною державою або ін­шим суб’єктом міжнародного права договір, який ре­гулюється міжнародним правом, незалежно від то­го, міститься договір в одному чи декількох по­в’я­за­них між собою документах, і незалежно від його конк­ретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

Згідно ч. 2 ст. 19 Закону України "Про міжнарод­ні договори України" від 29 червня 2004 р., якщо між­народним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодав­ства України, то застосовуються правила міжнародно­го договору.

До міжнародних договорів, які регулюють кримі­наль­но-процесуальну діяльність, слід віднести такі ак­ти:

§ Конвенція про захист прав та основних свобод лю­дини (підписано в Римі 4 листопада 1950 р., рати­фі­ковано Україною 17 липня 1997 р.);

§ Європейська конвенція про передачу провад­жен­ня у кримінальних справах (1972 р., ратифіковано Ук­раї­ною 22 вересня 1995 р.);

§ Конвенція про відмивання, пошук, арешт та кон­фіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом (8 листопада 1990 р., ратифіковано Україною 17 груд­ня 1997 р.);

§ Європейська хартія регіональних мов або мов мен­шин (5 листопада 1992 р., ратифіковано Україною 15 травня 2003 р.);

§ Міжнародний пакт про громадянські і політич­ні права (ухвалений Генеральною Асамблеєю ООН 16 груд­ня 1966 р.);

§ Всезагальна декларація прав людини (ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року);

§ Звіт принципів захисту всіх осіб, підданих затри­манню або арешту в будь-якій формі (прийнятий Ге­неральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1988 р.) та бага­то інших.

4. Практика Європейського суду з прав люди­ни є джерелом права відповідно до ст. 17 Закону Ук­раїни "Про виконання рішень та застосування прак­тики Європейського суду з прав людини" від 23 люто­го 2006 року. По суті цей Закон визнав існування но­вої форми закріплення правових норм – судового прецеденту, яка раніше не використовувалася у вітчиз­няному законодавстві. Оскільки у своїй діяльності Європейський суд, розглядаючи справу, тлумачить та застосовує Конвенцію про захист прав люди­ни і основоположних свобод 1950 р. і протоколи до неї, то його рішення щодо Конвенції мають таке ж зна­чення, як і рішення Конституційного Суду Украї­ни щодо Конституції держави. Враховуюче наведене, слід стверджувати, що рішення Європейського су­ду з прав людини мають вищу силу над законами Ук­раїни, та повинні виконуватися навіть в тих випадках, коли вони суперечать вітчизняним нормативно-правовим актам. На рішення Європейського су­ду мож­на посилатися, як на норми прямої дії. Для кри­мі­нально-процесуального права мають значення, на­приклад, такі справи: Меріт проти України, Афанасьєв проти України, Салов проти України, Грабчук проти Ук­раїни, Ткачов проти України та ряд інших.

5. Кримінально-процесуальний кодекс України був затверджений Верховною Радою УРСР 28 груд­ня 1960 року та введений у дію з 1 квітня 1961 року. Він є єдиним галузевим кодифікованим законом, який регулює відносини у сфері кримінально-про­це­су­аль­ної діяльності. Саме тому, під час вивчення навчальної дис­ципліни "Кримінальний процес" курсанти та студен­ти повинні постійно звертатися до цього норматив­но-правового акту, добре знати його структуру та зміст багатьох норм.

КПК містить 8 розділів, які поділяються на 36 глав, що вміщують у собі 449 статей. Умовно його можна по­ділити на дві частини – Загальну та Особливу. За­гальну частину складає перший розділ "Загальні поло­ження". До нього входять такі глави:

1. Основні положення;

2. Підсудність;

3. Учасники процесу, їх права і обов’язки;

4. Обставини, що виключають можливість участі у кримінальному судочинстві;

5. Докази;

6. Протоколи;

7. Строки і судові витрати.

Норми цих глав є загальними для всіх судових та правоохоронних органів, а також інших учасників кримінального судочинства та застосовуються на всіх стадіях процесу.

Всі інші розділи складають Особливу частину ко­дек­су. Вони регулюють провадження на окремих ста­діях кримінального процесу, або регламентують особ­ливості диференціації процесуальної форми за ок­ре­ми­ми категоріями справ. До Особливої частини вхо­дять такі розділи:

2. Порушення кримінальної справи, дізнання і до­судове слідство;

3. Провадження справ у суді першої інстанції;

4. Провадження по перевірці вироків, постанов і ухвал суду;

5. Виконання вироку, ухвали і постанови суду;

6. Застосування примусових заходів медичного ха­рактеру;

7. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів;

8. Провадження в справах про злочини неповнолітніх

Статті КПК мають свою назву, що полегшує пошук відповідної норми. Більшість статей складається з декількох частин, що виділяються абзацами, або включає в себе декілька пунктів, що мають цифрове або літерне позначення. На наш погляд, законодавцю слід було б також пронумерувати частини кожної стат­ті, щоб користувачу не доводилося витрачати час на підрахування кількості абзаців у тих статтях, де їх більше 5-6. Таку нумерацію, до речі, пропонують ав­тори проекту нового КПК України, що зареєстрова­ний у Верховній Раді України.

6. Інші закони України, норми яких регулюють певні кримінально-процесуальні правовідно­сини. В Україні діє багато законів, які мають міжга­лу­зевий характер. До чинного кримінально-про­це­су­аль­ного законодавства відносяться:

§ Закон України "Про судоустрій України" від 7 лю­того 2002 року. Він визначає порядок організації, ком­петенцію, систему і принципи діяльності судових ор­ганів.

§ Закон України "Про прокуратуру" від 5 листопа­да 1991 року, який регулює завдання, компетенцію та принципи діяльності органів прокуратури.

§ Закон України "Про попереднє ув’язнення" від 30 червня 1993 року, який визначає порядок та умо­ви тримання під вартою в слідчих ізоляторах, в ізоля­торах тимчасового утримання, гауптвахті осіб, що­до яких обрано відповідний запобіжний захід.

§ Закон України "Про оперативно-розшукову діяль­ність" від 18 лютого 1992 року, який визначає основи та принципи провадження оперативно-роз­шу­ко­вих заходів, правовий статус осіб, які займаються цією діяльністю.

§ Закон України "Про адвокатуру" від 19 грудня 1992 року встановлює права та обов’язки адвокатів, га­рантії їх діяльності, захищає адвокатську таємницю, регламентує порядок притягнення адвокатів до від­повідальності.

Кримінально-процесуальну діяльність регламенту­­ють норми й інших Законів України: "Про міліцію" від 20 грудня 1990 року; "Про службу безпеки" від 25 бе­резня 1992 року; "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" від 23 груд­ня 1993 року; "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" від 30.06.1993 року; "Про судову експертизу" від 25 лютого 1994 року та ін.

При цьому є дуже спірною позиція про те, чи вклю­чати до переліку джерел кримінально-проце­су­аль­но­го права Постанови Пленуму Верховного Суду Ук­раї­ни та положення деяких підзаконних нормативно-правових актів щодо питань кримінального судочин­ства. Більшість вчених підтримує точку зору, що такі акти не є джерелом права, оскільки вони не встановлюють нових та не скасовують чинних норм зако­ну, а лише регулюють механізм організації їх вико­нання, деталізують та тлумачать загальні приписи за­кону.

Не вступаючи в дискусію з авторами протилежної точки зору, вважаємо за необхідне підкреслити, що відомчі роз’яснення і вказівки з питань застосування законодавства мають істотне значення для правильного розуміння закону правозастосовцем (слід­чим, органом дізнання, прокурором або судом) і одна­кового його застосування.

Необхідність у згаданих роз’ясненнях і вказівках виникає не через відсутність норм, а через їх непра­вильне розуміння і застосування на практиці.

Особливе значення мають накази Генерального прокурора і роз’яснення Пленуму Верховного Суду Ук­раїни. Їх роль у зміцненні правової основи криміналь­ного судочинства надзвичайно висока, тому що: а) во­ни зміцнюють правову основу тим, що виявляють не­доліки застосування кримінально-про­цесу­аль­ного за­кону і дають обов’язкові вказівки про шляхи і засоби усунення виявлених недоліків; б) розкривають зміст кримінально-процесуального закону в тих випадках, коли він недостатньо ясний правозастосовцям, роблять із закону визначені логічні висновки, формулюють їх у вигляді правоположень, що висту­пають до­датковими допоміжними засобами правового регулю­вання; в) виробляють обов’язкові вказівки у вигля­ді правоположень, не підміняючи законодавця і не ство­рюючи нові кримінально-про­це­су­аль­ні норми.

Як приклад, можна навести наступні Постанови Пленуму Верховного Суду України:

§ Про застосування Конституції України при здійс­ненні правосуддя від 1 листопада 1996 року;

§ Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина від 30 травня 1997 року;

§ Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу від 26 березня 1999 року;

§ Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження стро­ків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства від 25 квітня 2003 року;

§ Про практику застосування судами країни зако­нодавства, яке регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування від 11 лютого 2005 ро­ку;

§ Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове об­меження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства від 28 березня 2008 року та ін.

Значну роль відіграють у діяльності органів розслі­дування такі підзаконні нормативно-правові акти:

§ Наказ МВС України "Про затвердження Положен­ня про основи організації розкриття органами внутрішніх справ України злочинів загальнокриміналь­ної спрямованості" від 30 квітня 2004 року № 458;

§ Наказ МВС України "Про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах та підрозділах внут­рішніх справ України заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються" від 6 травня 2004 року № 400;

§ Наказ Генерального прокурора України "Про ор­ганізацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудо­ве слідство" від 19 вересня 2005 року;

§ Наказ МВС України "Про організацію діяльності органів досудового слідства Міністерства внутріш­ніх справ України" від 31 березня 2008 року № 160;

§ Наказ МВС України "Про вдосконалення діяльності підрозділів дізнання органів внутрішніх справ України" 2 вересня 2008 року № 422 та ін.

§ 2. Зв’язок кримінально-
процесуального права
з іншими галузями права

Кримінально-процесуальне право, як галузь права, так і наука, має широкі взаємозв’язки з іншими галузями вітчизняного права і юридичними науками. Найтіснішим є зв’язок кримінально-проце­су­аль­но­го права із загальною теорією права, конституцій­ним правом, міжнародним правом, кримінальним пра­вом, криміналістикою, оперативно-розшуковою ді­яльністю.

Загальна теорія права відіграє щодо всіх галузей права методоло­гічну роль. Вона розробляє теоре­тичні положення щодо загального розуміння понять, визначення структури і змісту норм права, механізму правового регулювання, вивчає правила тлумачен­ня норм права, застосування закону за аналогією та його зворотної сили які є вихідними для окремих галузей права, в тому числі й кримінально-про­це­су­аль­ного.

Конституційне право регулює найголовніші пи­тання суспільного життя. Конституція України визна­чила приоритетні напрями розвитку правової сис­теми, основні соціальні цінності та головні завдання й обов’язки держави. "Норми Конституції мають фун­даментальний та концептуальний характер для всьо­го кримінально-процесуального права; норми кримі­нально-процесуального права не повинні суперечити Конституції України і прийматись відповідно до її положень; при розв’язанні проблемних ситуацій і конкуренції правових норм перевагу слід надавати нормам конституційного права; нормативні акти, які суперечать Конституції України, не мають юридичної сили і не підлягають застосуванню; норми консти­туційного права є нормами прямої дії й безпосередньо застосовуються у випадках неурегулювання будь-яких відносин галузевим законодавством"[16].

Кримінально-процесуальне право не може існува­ти без кримі­нального права, і навпаки, норми ос­тан­нього не можна реалізовувати без першого. У багатьох державах англосаксонської системи права нор­ми обох галузей зосереджені у одних нормативних ак­тах, а в теорії немає поділу на кримінальне та кримі­нально процесуальне право, тому, що норми останньо­го є засобом реалізації першого.

Зв’язок цих двох галузей права полягає у такому:

§ багато понять, що використовуються у кримінальному процесі, роз’яснюються у нормах криміналь­ного права;

§ кримінально-процесуальне право містить низку бланкетних норм, які відсилають до положень кримі­нального права;

§ основне питання, яке вирішується у криміналь­ному судочинстві, це встановити, чи мав місце злочин, якщо мав, то як його кваліфікувати – такі питання вирішуються за допомогою норм кримінального права;

§ багато питань, що їх вирішує суд при ухваленні вироку, мають кримінально-правовий характер:

- чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинува­чують під­судного;

- чи має це діяння склад злочину і якою саме стат­тею кримі­нального закону його передбачено;

- чи винен підсудний у вчиненні цього злочину;

- чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;

- чи є обставини, що обтяжують або по­м’як­шу­ють покарання підсудного, і які саме, та інші питання, пе­редбачені ст. 324 КПК;

§ санкції норм кримінального права в деяких ви­пад­ках гаран­тують реалізацію норм кримінально-про­цесуального права (відповідальність за завідомо неправдиві показання, відмову від дачі показань, розго­лошення даних досудового слідства).

Кримінально-процесуальне право має зв’язок і з між­народним правом. Багато міжнародних догово­рів містять норми щодо захисту основних прав і свобод людини, які визнаються країнами-учас­ни­ка­ми договорів. Такі норми є й частиною кримінально-процесуального законодавства. Крім того, угоди про міжнародно-правове співробітництво у сфері кримі­нального судочинства створюють окремий процесуаль­ний інститут. Він вивчається у вищих навчальних закладах юридичного профілю в межах окремої те­ми.

Зв’язок кримінально-процесуального права і кри­міналістики полягає в тому, що криміналістика роз­робляє рекомендації щодо тактики провадження ок­ремих слідчих дій і методики розслідування ок­ремих ви­дів злочинів, а також щодо найбільш ефек­тивного застосування науково-технічних засобів для пошуку, виявлення і фіксації слідів злочину. Використан­ня рекомендацій криміналістики сприяє виконанню таких завдань кримінального процесу, як швидке і повне розкриття злочинів, викриття вин­них. Разом з тим, слід пам’ятати, що ніякі, навіть найбільш ефек­тивні методи проведення слідчих дій не можуть по­ру­шувати кримінально-процесуальний за­кон.

Кримінально-процесуальні норми регламентують підстави та процесуальний порядок застосування спе­ціальних знань під час досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ.

Очевидний зв’язок кримінально-процесуального права і з оперативно-розшуковою діяльністю (ОРД). Остання представляє собою систему гласних та неглас­них (таємних) пошукових, розвідувальних та контр­розвідувальних заходів, здійснюваних з використан­ням оперативних та оперативно-технічних засобів і спрямованих на вирішення завдань кримінального су­дочинства, а також отримання інформації в інтере­сах безпеки суспільства і держави (ст.1 Закону Ук­раї­ни "Про ОРД").

Не заперечуючи їхнього взаємозв’язку, законода­вець разом з тим чітко розмежовує кримінальний про­цес і оперативно-розшукову діяльність як різновид юридичної діяльності держави (ст.103 КПК).

Переважна більшість злочинів розкривається за допомогою ОРД, а саме, негласних заходів. Однак, довгий час оперативна діяльність залишалася за межами кримінального процесу, а її результати використовувалися тільки як підстави до порушення справи, проведення окремих слідчих дій або як інформація для планування розслідування. У статті 103 КПК лише вказувалося: "На органи дізнання покладається вжиття необхідних оперативно-роз­шу­кових заходів з метою вияв­лення ознак злочину і осіб, що його вчинили". Дещо була змінена ситуація, коли у 2001 році до ч. 2 ст. 65 КПК було доповне­но нове джерело доказів – протоколи з відповідни­ми додатками, складені уповноваженими органа­ми за результатами оперативно-розшукових за­хо­дів. Тобто матеріали ОРД вже можуть бути не тіль­ки орієнтуючою інформацією, а й використовувати­ся у процесі доказування злочинних дій. Не зупиняючись на проблемах використання таких матеріа­лів у кримінальному процесі, оскільки вони будуть роз­глянуті в інших темах, вкажемо лише, що опера­тивний працівник і слідчий діють у різних правових режимах. Перший у своїй діяльності дотримується норм Закону України "Про оперативно-роз­шукову діяльність", та відомчих, переважно таєм­них, нормативно-правових актів, другий – приписів кримінально-процесуального права. Спроби деяких вчених врегулювати оперативно-розшукову ді­яльність процесуальними нормами, та зробити її складовою частиною кримінального процесу не от­ри­мують належної підтримки, оскільки в межах біль­шості оперативно-розшукових заходів не можна га­рантувати достовірність та перевірку отриманої ін­формації, а отже вона не може бути підставою для за­конного обвинувачення особи у вчиненні злочи­ну.

Кримінально-процесуальне право є такою галуззю, де широко використовуються знання з інших наук (фізики, хімії, медицини, біології та ін.), мистецт­ва чи ремесла. Ярким прикладом використання таких знань є призначення та проведення різних експертиз, а також проведення слідчих дій за участю спе­ціаліста.

§ 3. Види і структура
кримінально-процесуальних
норм

Внутрішню форму кримінально-процесуального пра­ва складають правові норми. Норми криміналь­но-процесуального права – це загальнообов’язкові правила поведінки учасників кримінального судочин­ства, що забезпечуються системою державного при­му­су та іншого впливу.

Загальнотеоретичні положення про норми права в значній мірі поширюються на кримінально-пр­о­це­суальні норми. Вони встановлені державою, мають за­гальний і обов’язковий характер. Їхнє застосування забезпечене механізмом державного примусу. Во­ни спрямовані в кінцевому рахунку на досягнення завдань кримінально-процесуального права, складо­вою часткою якого вони є. Це, однак, не позбавляє їх деякої специфіки.

У кримінально-процесуальному праві немає норм з абсолютно невизначеним адресатом, але є чимало норм, адресованих окремим групам суб’єктів кримінального процесу (наприклад, суб’єктам – посадовим особам або суб’єктам із власними процесуальними інтересами – потерпілому, цивільному позивачеві, ци­вільному відповідачеві та ін.).

Характерно, що кримінально-процесуальні норми загальнообов’язкові не тільки для адресатів (обвинува­чених, підозрюваних, потерпілих, цивільних пози­вачів, цивільних відповідачів), але і для тих суб’єк­тів, від яких (слідчого, органа дізнання, прокурора, суду, судді) залежить реалізація прав і обов’язків названи­ми суб’єктами.

Норми кримінально-процесуального права викону­ють регулятивні (правовстановлюючі) функції, спря­мовані на встановлення кримінально-правових відно­син і юридичних фактів, що їх породили (вчинення злочинів), від чого, у свою чергу, залежить приве­дення в дію механізму застосування кримінальної від­повідальності. Це означає виконання нормами кри­мінально-процесуального права і врегульованими ни­ми відносинами охоронних функцій.

Незалежно від форми викладу змісту норми кри­мі­нально-процесуального права (дозволу або заборони), вона неодмінно містить указівки на те, як пови­нен або може діяти той або інший суб’єкт криміналь­но-процесуальних відносин – діяти або утриматися від дії. При цьому суб’єктивні права й обов’язки взає­мозалежні, тому що наділення суб’єкта якими-не­будь правами породжує відповідні його обов’язки.

У системі законодавства норма права знаходить своє вираження в нормативному розпорядженні, тоб­то в самому тексті статей, пунктів або інших частин конкретних законодавчих актів. Відповідно до мето­дів правового регулювання суспільних відносин (дозвіл, припис, заборона) норми кримінально-про­це­су­аль­ного права поділяються на три види: уповноважу­вальні, зобов’язувальні та заборонні.

Уповноважувальними є норми, що наділяють учас­ника процесу визначеними правами, використання яких залежить від його розсуду. Наприклад, обвинувачений вправі представляти докази, заявляти клопотання та ін. (ст. 43 КПК).

Зобов’язувальними визнаються норми, що вимага­ють від учасників процесу певної поведінки. Так, при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язані виявляти причини і умо­ви, які сприяли вчиненню злочину (ст.23 КПК).

До зобов’язувальних примикають заборонні норми, що вимагають утриматися від здійснення визна­чених дій. Наприклад, забороняється домагатись по­казань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незакон­них заходів (ч.3 ст.22 КПК).

Кримінально-процесуальний закон складається із статей, а статті – з норм. Окрема стаття може співпа­дати з нормою, а може складатися з декількох норм.

Норми кримінально-процесуального права склада­ються з диспозиції, гіпотези і санкції.

Диспозиція представляє собою ту частину норми, де виражений припис, правило поведінки, що містяться в ній.

Гіпотеза – це умова, за наявності якої дана проце­суальна норма підлягає застосуванню. У ст. 4 КПК пе­редбачається, що "суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції пору­шити кримінальну справу в кожному випадку вияв­лення ознак злочину, вжити всіх передбачених зако­ном заходів до встановлення події злочину, осіб, вин­них у вчиненні злочину, і до їх покарання". Тут гіпотеза виражена в самій нормі у виді двох умов: виявлення ознак злочину і дотримання меж своєї компетенції, з якими закон пов’язує визначену поведінку зазначених органів та посадових осіб, – обов’язок порушення кримінальної справи і розкриття злочи­ну.

У ряді випадків указівка на гіпотезу в самій нор­мі відсутня, але вона виводиться зі змісту норми. Так, згідно ст. 21 КПК обвинувачений має право на захист. Тут гіпотеза не зазначена. Вона припускається. Слід розуміти, що згадане право з’являється в особи у випадку притягнення його як обвинуваченого (визнання його підозрюваним).

Відхилення від провадження, передбаченого дис­позицією правової норми, спричиняє застосування санк­ції.

Санкція – частина норми, у якій зазначені приму­сові заходи, що застосовуються у випадку порушен­ня встановленого кримінально-процесуальною нор­мою обов’язку. Разом з тим, у точному розумінні цього слова, санкцією варто іменувати лише закладену в юри­дичній формі можливість (погрозу) примусу щодо зобов’язаної особи на випадок невиконання нею обо­в’язку.

Застосування санкції представляє собою кримінально-процесуальну відповідальність зобов’язаного су­б’єкта в негативній формі. Санкцією визначаються міра та характер відповідальності, окреслюються її межі. Вона забезпечує виконання учасниками про­цесу своїх обов’язків, усуває порушення закону, якщо вони були допущені, сприяє досягненню завдань кримінального судочинства.

Санкція може міститися в самій нормі. У цьому ви­падку санкція носить індивідуально-визначений ха­рактер. Вона встановлюється за конкретний вид по­рушень, передбачений у цій же нормі. Наприклад, від­повідно до ст. 72 КПК "потерпілий зобов’язаний з’яви­тися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду... Якщо потерпілий не з’явиться без поважних причин, орган дізнання, слід­чий, прокурор або суд мають право застосувати при­від…. За злісне ухилення від явки до суду, до орга­нів досудового слідства або дізнання потерпілий несе від­повідальність відповідно за частиною 1 статті 185³ або статтею 185⁴ Кодексу України про адміні­стра­тив­ні правопорушення, а за дачу завідомо неправдивих по­казань – за статтею 384 Кримінального кодексу Ук­раїни".

Разом з тим, у кримінально-процесуальному законодавстві є загальні санкції, що застосовуються за порушення різних норм і викладені в окремих самостійних нормах кримінально-процесуального закону. Так, згідно п.2 ст. 227 КПК, прокурор, здійснюючи на­гляд за виконанням законів органами дізнання і до­судового слідства, у межах своєї компетенції скасовує незаконні і необґрунтовані постанови слідчих та осіб, які провадять дізнання.

Скасування прокурором зазначених постанов пред­ставляє собою різновид загальної санкції, що мо­же бути застосована за порушення різних норм, які регулюють винесення постанов у стадії досудового роз­слідування.

Більшість санкцій кримінально-процесуальних норм передбачає заходи кримінально-процесуальної відповідальності, тобто заходи кримінально-про­це­су­ального примусу, які застосовуються за невиконання суб’єктом кримінального судочинства своїх процесу­альних обов’язків.

Заходи кримінально-процесуальної відповідальності можуть проявлятися:

- у застосуванні до суб’єкта примусового заходу впливу для виконання процесуального обов’язку. На­приклад, якщо потерпілий не з’явиться без поважних причин, орган дізнання, слідчий, прокурор або суд мають право застосувати привід (ч. 3 ст. 72 КПК);

- у застосуванні процесуально-штрафних заходів: накладення грошового стягнення, звернення вне­се­ної застави у доход держави. Так, якщо свідок не з’я­виться без поважних причин, суд вправі накласти на свідка грошове стягнення до половини мінімаль­но­го розміру заробітної плати (ч. 3 ст. 70 КПК);

- у прийнятті посадовими суб’єктами, що ведуть про­вадження у справі, заходів для усунення порушень або попередження порушень кримінально-про­­цесуального закону. Це може бути пов’язане з прий­­няттям прокурором рішення про відсторонення слід­­чого або особи, що провадить дізнання, від подаль­шо­го провадження розслідування (п. 10 ст. 227 КПК); у поверненні прокурором або судом кримінальної спра­ви на додаткове розслідування (п. 2 ст. 229, ст. 281 КПК); у зміні слідчим, прокурором або судом запобіж­ного заходу на більш суворий (ч. 2 ст. 151 КПК); у від­стороненні захисника від участі у справі (ст. 61¹ КПК);

- у визнанні незаконності процесуального акта, прий­нятого з порушенням вимог кримінально-про­це­суальних норм. Відповідно до п. 2 ст. 370 КПК вирок належить скасувати, якщо він постановлений не­за­кон­ним складом суду;

- у вигляді окремої ухвали, винесеної судом згідно ст. 23² КПК.

Можливі й інші санкції у вигляді заходів кримі­наль­но-процесуальної відповідальності.

У структурі кримінально-процесуальних норм існують також санкції, що вказують на заходи кримінальної й адміністративної відповідальності за пору­шення процесуальних обов’язків.

Згідно ч.2 ст. 77 КПК, "за злісне ухилення від явки до суду, до органів досудового слідства або дізнан­ня експерт несе відповідальність відповідно за частиною 2 статті 185³ або статтею 185⁴ Кодексу Украї­ни про адміністративні правопорушення, а за дачу за­відомо неправдивого висновку або за відмову без по­важних причин від виконання покладених на ньо­го обов’язків – відповідно за статтями 384 чи 385 Кримі­нального кодексу України".

За непідкорення розпорядженню головуючого або порушення порядку під час судового засідання свідок, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відпо­відач та інші громадяни несуть відповідальність за частиною 1 статті 185³ Кодексу України про адміністративні правопорушення (ч.3 ст.272 КПК).

Для норм кримінально-процесуального права характерна перевага в їх структурі відновлювальних санкцій у вигляді скасування незаконного процесуального рішення, примусового виконання обов’язку. Однак, поряд з ними можуть мати місце і штрафні (каральні) санкції, у вигляді, наприклад, накладення грошового стягнення на свідка і зміни запобіжного заходу на більш суворий обвинуваченому.

Розуміння структури кримінально-процесуальної норми має значення для її з’ясування і правильного застосування.

§ 4. Межі дії та тлумачення кримінально-процесуального
закону

Правила дії кримінально-процесуального закону в часі, просторі та щодо осіб викладені у ст. 3 КПК.

Порушення, розслідування, судовий розгляд кри­мі­нальних справ на території України здійснюється за нормами чинного КПК незалежно від місця вчинення злочину. Державною територією є земні поверх­ні, територіальні та внутрішні води, а також повітря­ний простір над ними, що знаходяться під сувереніте­том відповідної держави і на які поширюється дер­жавна влада.

До структури державної території України відно­сяться: 1) суша, море, ріки, озера й інші водой­ми, над­­ра землі у межах кордону України, а також по­віт­ря­ний простір над сушею і водним простором, у тому чис­лі і над територіальними водами (територіаль­ним мо­рем); 2) військові кораблі, які приписані до пор­тів на території України та знаходяться під прапо­ром Ук­раїни у відкритому морі, в територі­альних во­дах ін­шої держави або портах іншої дер­жави; 3) не­військові ко­раблі, що знаходяться під пра­пором Ук­раїни у від­критому морі; 4) військові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на території України та знаходяться під розпізнавальним знаком України у відкритому повітряно­му просторі, у по­вітряному прос­торі або на аеродромі іншої держа­ви; 5) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на терито­рії України та під роз­пізнавальним зна­ком України зна­ходяться за її кордо­нами у відкрито­му повітря­но­му просторі.

Згідно ч. 2 ст. 3 КПК, при провадженні у кримінальній справі застосовується кримінально-про­це­су­аль­ний закон, що діє під час проведення дізнання, до­судового слідства чи судового розгляду справи. Як­що під час розслідування чи розгляду справи в суді кри­мінально-процесуальний закон змінюється, допов­нюється чи замінюється новим, то після початку його дії використовуються нові процесуальні норми, неза­лежно від того, коли було вчинено злочин або пору­шено кримінальну справу. Однак нова кримінально-процесуальна норма не може обмежувати об’єм прав і свобод особи, якими вона була вже наділена як учас­ник кримінального судочинства, оскільки згідно ч. 3 ст. 22 Конституції України при прийнятті нових зако­нів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і сво­бод.

За загальним правилом закони та інші норматив­но-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім ви­падків, коли вони пом’якшують або скасовують від­повідальність особи (ч.2 ст. 58 Конституції України). До цього слід добавити, що стосовно кримінального про­цесу, зворотну силу мають також ті норми, які надають учасникам процесу (крім державних органів та посадових осіб, що здійснюють провадження у справі) додаткові права або звільняють від певних обо­в’язків.

Новий кримінально-процесуальний закон набирає чинності через 10 днів від дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим за­коном, але не раніше від дня його опублікування. За­кони України, інші акти Верховної Ради України, ак­ти Президента України та Кабінету Міністрів України оприлюднюються державною мовою у офіційних друкованих виданнях: "Офіційному віснику України", "Відомостях Верховної Ради України", "Урядовому ку­р’єрі", "Голосі України". Дуже зручно здійснювати по­шук нормативно-правових актів на офіційному веб-сайті Верховної Ради України www.rada.gov.ua, де во­ни знаходяться в електронному вигляді з останніми змі­нами та доповненнями.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 КПК норми кримінально-процесуального закону застосовуються у кримінальних справах про злочини: 1) громадян України; 2) іно­земців (за винятком осіб, які користуються правом дип­ломатичної недоторканності); 3) осіб без громадян­ства.

Коло осіб, які користуються дипломатичною недо­торканістю, визначено Віденською конвенцією про дип­ломатичні відносини від 18 квітня 1961 р. (рати­фіковано Указом Президії Верховної Ради УРСР від 21 березня 1964 р.) і Положенням про дипломатичні представництва та консульські заклади іноземних дер­жав в Україні (затвердженого Указом Президента України від 10 червня 1993 р.). Стосовно осіб, що ма­ють право дипломатичної недоторканності, проце­суальні дії, передбачені КПК України, провадяться лише на їх прохання або з їх згоди. Згода на провад­ження цих дій отримується через Міністерство за­кордонних справ України.

Практичний приклад

Так, в межах протокольної форми досудової підготов­ки матеріалів КПК України не визначений правовий ста­тус адвоката-захисника, не передбачено механізму його за­лучення для захисту інтересів правопорушника.

Органи дізнання допускають адвоката-захисника до провадження з протокольної форми досудової підготовки матеріалів за аналогією, виходячи з необхідності забезпечен­ня права правопорушника на захист.

Такий підхід узгоджується з усталеною судовою прак­ти­кою. Так, в Ухвалі колегії суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України (судді Редька А.І., Лавренюк М.Ю., Заголдний В.В.) від 24 квітня 2008 ро­ку зазначено, що "... Провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів є спрощенням процесуальної процедури встановлення обставин вчи­нення злочину на досудовому етапі кримінального судочин­ства. Тому... збільшення у зв’язку з цим обсягу прав учас­ників процесу порівняно з обсягом прав, встановлених гла­вою 35 КПК України... не можуть вважатися порушен­ням вимог кримінально-процесуального закону" [17].

Тлумачення закону, в т.ч. кримінально-про­це­су­ального – це з’ясування та визначення змісту правової норми, тобто волі законодавця, відображеної у прий­нятому ним законі.

Тлумачення кримінально-процесуального закону за суб’єктом тлумачення поділяється на наступні ви­ди: 1) офіційне; 2) судове; 3) доктринальне. До прий­нят­тя Конституції України Верховна Рада України ма­ла право тлумачення чинних законів та їх окремих положень. Таке тлумачення мало назву – аутентич­не. Тепер законодавчий орган при прийнятті зако­нів за необхідності дає визначення окремих понять та термінів у примітці до самого закону (окремих його частин). У зв’язку із цим аутентичне тлумачення, під яким прийнято розуміти роз’яснення закону самим за­конодавцем, не застосовується.

Офіційне тлумачення згідно ст. 147 Конституції здійс­нюється Конституційним Судом України. Крім то­го, слід визнати, що органом, який здійснює офіційне тлумачення Конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод (яка є джерелом кримінально-про­цесуального права) є Європейський суд з прав людини.

Судове тлумачення закону відбувається у процесі судового розгляду кримінальних справ. Велике значення для правильного з’ясування значення кри­мі­нально-процесуальних норм мають постанови Пле­ну­му Верховного Суду України (далі за текстом – ВСУ), в яких роз’яснюється зміст і порядок застосування тих або інших положень КПК (наприклад, постанова Пленуму ВСУ від 16 квітня 2004 року № 5 "Про прак­тику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх" або постанова Пленуму ВСУ від 24 жовтня 2003 року № 8 "Про застосування законодавства, яке забезпечує право на за­хист у кримінальному судочинстві"). При цьому та­ке тлумачення не повинно підміняти собою закон, зву­жувати або розширювати його зміст. Положення, які містяться в таких постановах Пленуму, є рекомен­даційними для судів.

Доктринальне тлумачення – це наукове тлумачення, яке дають фахівці в галузі права – вчені та практичні працівники – в монографічних роботах, на­укових статтях, коментарях тощо. Доктринальне тлумачення не має обов’язкової сили, евентуально впли­ває на формування законодавства та криміналь­­но-правової політики в державі, а також і на свідо­мість правозастосовувачів та ін.

Тлумачення кримінально-процесуального закону за обсягом тлумачення, поділяється на: 1) буквальне (з’ясування змісту кримінально-процесуальної норми у точній відповідності до тексту закону); 2) поширювальне (надання дії закону ширших меж, ніж це безпосереднє випливає з буквального тлумачення кримі­нально-процесуальної норми, оскільки певні аспекти цього діяння розуміються контекстуально); 3) обмеже­не (надання дії закону вужчих меж, ніж це передбачає буквальний зміст певної кримінально- процесуаль­ної норми).

Правозастосовчий орган не вправі вирішувати су­перечності між буквою і духом закону. Тому поши­­рю­вальне або обмежене тлумачення може здійсню­­ва­ти­ся винятково тим органом, який має право офі­цій­но тлумачити кримінально-процесуальні нор­ми.

У разі суперечностей між двома нормами, які ре­гу­люють аналогічні правовідносини (конкуренція норм), слід використовувати наступні правила:

а) суперечності між загальною нормою і окремою (конкретною) вирішуються на користь більш конкрет­ної норми;

б) суперечності між загальними, звичайними пра­вилами і спеціальними (винятковими) підлягають ви­рішенню на користь спеціальних правил.

Завдання і питання
для самоперевірки
та контролю
засвоєння знань

I. Питання для самоконтролю

1. Що таке джерела кримінально-процесуального права?

2. Яка роль Конституції України та рішень Конс­титуційного Суду України у регулюванні кримінально-процесуальних правовідносин?

3. Які міжнародно-правові акти є джерелами кри­мінально-процесуального права?

4. Чи є рішення Європейського суду з прав люди­ни джерелами кримінально-процесуального права?

5. Яку структуру має Кримінально-процесуаль­ний кодекс України?

6. Чи є Постанови Пленуму Верховного Суду Ук­­раїни, накази та розпорядження Генерального проку­рора України, Міністра внутрішніх справ України дже­релами кримінально-процесуального права?

7. У чому полягає зв’язок кримінального та кримінально-процесуального права?

8. Як співвідносяться кримінально-процесуальне право з криміналістикою та оперативно-розшуко­вою діяльністю?

9. Які особливості дії кримінально-процесуально­го закону в просторі?

10. Чи має кримінально-процесуальний закон зво­ротну силу?

11. На яких осіб не розповсюджується дія кримі­нально-процесуального закону?