III. Додаткова література

1. Горбунова Л. М. Принцип законності у нормотвор­чій діяльності органів виконавчої влади: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 240 с.

2. Гурджи Ю.А. Правовая защита личности в уго­ловном процессе: вопросы теории и методологии: Монография. – Одесса: ОРИГУ НАГУ, 2007. – 352 с.

3. Ларин А. М. Презумпция невиновности. – М.: На­ука, 1982. – 150 с.

4. Маляренко В. Т. Про публічність і диспозитивність у криміналь­ному судочинстві України та їх зна­чення // Вісник Верховного Суду Ук­раїни. – 2004. – № 7. – С. 2-11.

5. Маринів В.І. Нормативний зміст принципу осо­бистої недоторканності особи в кримінальному проце­сі // Вісн. Акад. правових наук України. – 1997. -№ 2(9). – С.181-185.

6. Мохонько О.О. Можливості реалізації принципу змагальності сторін під час затримання особи: проб­ле­ми теорії і практики // Право України. – 2009. – № 10. – С. 247-253.

7. Петрухин И. Публичность и диспозитивность в уго­ловном процессе // Российская юстиция. – 1999. – № 3. – С. 24-25.

8. Півненко В.П., Мірошниченко Є.О. Впровад­жен­ня конституційних принципів змагальності та рівно­сті сторін на стадії досудового слідства: проблеми і шля­хи їх вирішення // Вісник Верховного суду Ук­раї­ни. – 2003. – № 2 (36). – С. 48-52.

9. Строгович М.С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности. – М., 1984. – 299 с.

10. Шестакова С.Д. Состязательность уголовного про­цесса. – СПб.: Юридический центр "Пресс", 2001. – 219 с.

Тема 4. Учасники
кримінально-процесуальної
діяльності

§ 1. Поняття і класифікація
учасників (суб’єктів)
кримінально-процесуальної
діяльності

§ 2. Державні органи і посадові
особи, які здійснюють
кримінально-процесуальне
провадження (ведуть
кримінальний процес)

§ 3. Учасники, які мають
власний кримінально-правовий
або цивільно-правовий інтерес
у кримінальному процесі

§ 4. Учасники, які захищають
або представляють
інтереси інших осіб

§ 5. Учасники, які сприяють
державним органам та посадовим
особам у здійсненні кримінально-
процесуальної діяльності

§ 6. Забезпечення безпеки суб’єктів
кримінального процесу

§ 1. Поняття
і класифікація учасників (суб’єктів) кримінально-процесуальної діяльності

Будь-які правовідносини відбуваються за участю певних суб’єктів. При цьому загальна теорія права до таких суб’єктів відносить громадян й організації, які виступають як носії встановлених законом прав і обо­в’язків, тобто фізичних і юридичних осіб, що визна­ються законом здатними мати права й обов’язки. Не є виключенням й кримінально-проце­су­альна діяльність. Загальні вимоги, що ставляться до будь-якого су­б’єкта кримінально-про­це­су­альної діяльності, повин­ні відображати визнання за ним ви­значених у законі кримінально-проце­су­аль­них прав і обов’язків, включаю­чи володіння процесуальною правоздатністю і діє­здатністю.

Як показує кримінально-процесуальна практика, від моменту отримання інформації про вчинений зло­чин до стадії виконання вироку у кримінальному су­дочинстві беруть участь багато осіб. Деякі з них всту­пають у правовідносини через наявність посадових обо­в’язків виявляти злочини, порушувати криміналь­ні справи, проводити їх досудове розслідування, судо­вий розгляд або здійснювати нагляд за законністю такої діяльності (орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя, суд). Інші беруть участь у процесі через те, що злочином порушені їх законні інтереси (потерпілий, ци­вільний позивач). Підозрюваний, обвинувачений та підсудний примусово притягаються до справи, оскіль­ки повинні нести відповідальність за вчинені діян­ня. Крім того, встановлення об’єктивної істини неможли­во без осіб, які не зацікавлені у результатах вирішен­ня справи, але відіграють дуже важливо роль у про­цесі доказування (свідки, експерти, спеціалісти, по­няті, перекладачі та ін.)

Варто підкреслити, що в теорії кримінального про­­цесу поняття "учасник кримінального процесу", "су­б’єкт кримінального процесу", "суб’єкт процесуальних відносин", "суб’єкт кримінально-процесуальної ді­яль­ності" абсолютною більшістю авторів використо­вують­ся як рівнозначні, оскільки не можна мати процесуаль­ні права й обов’язки, не беручи участь у про­цесі. З цієї позиції цілком закономірна їхня взає­мо­замінність.

Чинний КПК України не містить поняття "су­б’єк­ти" взагалі. У п. 8 ст. 32 КПК України дається визна­чен­ня терміну "учасники процесу" – це обвинувачений, підозрюваний, захисник, а також потерпілий, ци­вільний позивач, цивільний відповідач та їхні представники. З цієї норми можна зробити помилковий ви­­сновок, що інші суб’єкти не приймають участь в кримінальному процесі, а якось по-іншому вступають у пра­вовідносини.

Разом з тим, законодавець, перелічуючи учасників процесу, яким може бути заявлений відвід, нази­­ває серед них суддю, народного засідателя, проку­ро­ра, слідчого, особу, що проводить дізнання, пере­кла­­дача, експерта, спеціаліста, секретаря судового за­сі­дан­ня (ст. ст. 54, 58,59,60,61,62 КПК).

Варто підкреслити, що у відношенні осіб, чий про­це­суальний статус не знайшов відображення в п. 8 ст. 32 КПК, законодавець використовує словосполучен­ня "особи, які беруть участь у справі" (ст.ст. 19, 20, 22, 53, 87 КПК), та "учасники судового розгляду" (ст. 261 КПК).

Таким чином, уживання терміна "учасники процесу" у законодавстві має неоднозначний характер.

Необхідно відзначити, що в теорії кримінального процесу дане питання не знайшло єдиного вирі­шен­ня. Одні вважають, що учасниками процесу є тіль­ки особи, що захищають у процесі особисті пра­ва й інте­реси або права і законні інтереси других осіб. Інші відносять до учасників процесу осіб і орга­ни, що здійснюють одну з трьох кримінально-про­це­­су­аль­них функцій (обвинувачення, захисту чи право­суддя) і, що відстоюють у процесі визначений інте­рес, віднося­чи до них суд, прокурора, органи ді­знан­ня, обвину­ваченого, підозрюваного, захисника, потерпілого, ци­вільного позивача, цивільного відпо­відача та їхніх представників. Треті пропонують до числа учасників кримінального процесу включати всіх осіб, що бе­руть участь у справі, незалежно від на­явності інтересу і виконання процесуальних функ­цій. Нарешті, існує й інший підхід до визначення цьо­го поняття – у вузькому розумінні слова до них відно­сять тих, хто має певний інтерес у справі або здійс­нює захист таких осіб (обвинувачені, підозрювані, їх­ні захисники, по­терпілий, цивільний відповідач та їх представники), і в широкому розумінні слова – усі державні орга­ни і особи, що беруть участь у спра­ві.

Широке тлумачення поняття учасників криміналь­ного процесу, що дозволяє віднести до їх числа всіх осіб, що беруть участь у кримінально-процесуальній діяльності, представляється кращим та може бути об­ґрунтовано і вищевикладеними положеннями загаль­ної теорії права, і аналізом закону, який визначає по­рядок кримінального судочинства. Саме закон наділяє визначених осіб відповідними правами й обо­в’яз­ками, визначаючи їх як повноправних учасників про­цесу в справі.

Таким чином, у п. 8 ст. 32 КПК не дається вичерп­ного переліку учасників процесу, а вказуються тільки ті з них, інтереси яких безпосередньо зачіпаються кримінальним судочинством або які представляють ін­тереси інших учасників процесу.

Однак, крім державних органів, що здійснюють боротьбу зі злочинністю, і осіб, що відстоюють свої ін­тереси, у кримінально-процесуальній діяльності можуть брати участь громадяни, чиї особисті інтереси в справі не зачіпаються, але які своєю участю сприя­ють відправленню правосуддя. До них відносяться свід­ки, експерти, спеціалісти, перекладачі, поняті, за­конні представники та ін. Кримінально-про­це­су­аль­ний закон визначає їх правове положення (ст. ст. 68, 69, 70, 127, 128, 128¹, 196, 201, 441 КПК), наділяючи визначеними правами й обов’язками, у силу чого во­ни і повинні визнаватися учасниками кримінального процесу.

Варто підкреслити, що правове положення грома­дян, які беруть участь у процесі, визначається на­самперед їх відношенням до вчиненого злочину, а та­кож процесуальною природою участі в справі, змістом їхньої діяльності.

З цієї позиції слід підтримати авторів проекту КПК України, що перебуває на розгляді у Верховній Раді України. У цьому документі "суб’єктами кримі­нального провадження" є: суд, суддя, слідчий суддя, прокурор, слідчий, начальник слідчого підрозділу, ор­ган дізнання, начальник органу дізнання, особа, яка здійснює дізнання, підозрюваний, обвинувачений, під­судний, засуджений, виправданий, особа, стосовно якої вирішується (вирішено) питання про застосуван­ня примусових заходів виховного або медичного характеру, їхні захисники та законні представники, по­терпілий і його представники, особа, яка звернулася із заявою про порушення провадження в криміналь­ній справі, особа, стосовно якої проводилася поперед­ня перевірка чи закрито провадження в кримінальній справі, цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні представники, працівник служби у справах не­повнолітніх, а також свідок, понятий, заставодавець, перекладач, експерт, спеціаліст, секретар судо­вого засідання, особа, яка здійснює фіксування судо­вого процесу технічними засобами[21].

Таким чином, намагання розмежувати учасників і суб’єктів кримі­нального процесу лише призведе до плу­танини як у теорії, так і у правозастосовчій прак­тиці. Якщо особа залучається до участі у кримінально­му процесі, вступа­є у правовідносини, то вона є су­б’єктом цих правовідносин, а, отже, і суб’єктом кри­мі­нально-процесуальної діяльності. Терміни "су­б’єк­ти" й "учасники" надалі нами будуть вживатися як тотож­ні.

Учасники (суб’єкти) кримінального процесу – це державні органи, посадові особи, які здійснюють кри­мінально-процесуальне провадження, а також всі інші фізичні та юридичні особи, які залучаються до кри­мінального судочинства, вступають між собою у про­цесуальні правовідносини, набуваючи встановле­них у законі процесуальних прав і виконуючі проце­су­альні обов’язки.

Виходячи з цього визначення, головними ознака­ми суб’єктів кримінального процесу є те, що їх участь у справі передбачено кримінально-процесуальним за­коном; вони є суб’єктами певних процесуальних прав і обов’язків; вступають у процесуальні правовідноси­ни.

Є різні види класифікації учасників кримінально­го судочинства. У підручнику за редакцією Ю.М. Гро­шевого та В.М. Хотенця усі суб’єкти, відповідно до їх правового статусу, поділяються на три групи:

1) органи, які ведуть кримінальний процес (або ос­­новні суб’єкти кримінально-процесуальної діяльно­сті);

2) учасники кримінального процесу;

3) інші суб’єкти кримінального процесу[22].

Така класифікація зроблена під впливом норм КПК, де поняття "учасників кримінального процесу" тлу­мачиться у звуженому розумінні.

Заслуговує на увагу й класифікація, яку виокремив Л.М. Лобойко. Він поділяє суб’єктів на чотири гру­пи залежно від процесуальних функцій, які ними ви­конуються:

1) суб’єкти, які виконують функцію правосуддя (суд, суддя);

2) суб’єкти, які виконують функцію кримінально­го переслідуван­ня (прокурор, начальник слідчого від­ділу, слідчий, орган дізнання, особа, яка провадить ді­знання, потерпілий, цивільний позивач, представник потерпіло­го, цивільного позивача);

3) суб’єкти, які виконують функцію захисту (підо­зрюваний, обви­нувачений, підсудний, засуджений, ви­правданий, захисник, цивільний відповідач і представ­ник цивільного відповідача);

4) суб’єкти, які виконують допоміжну функцію (за­яв­ник про злочин; свідок; експерт; спеціаліст; перекла­дач; поняті та ін.)[23].

Недоліком цієї класифікації є те, що до однієї гру­пи потрапляють як державні органи та посадові осо­би, для яких провадження у справі є обов’язком і во­ни повинні строго дотримуватися відповідних проце­­дур, так і фізичні особи, які наділені широкою дис­позитивністю у своїх діях. Крім того, вже доведено у ба­гатьох наукових працях, що слідчий виконує не тіль­­ки функцію кримінального переслідування, але й функцію захисту та, частково, вирішення справи (у ра­­зі її закриття)[24].

Найбільш широковживаною є класифікація з вра­­ху­ванням призначення, характеру процесуальної ді­­­яль­ності та особливостей процесуального положен­ня, а також ступеня зацікавленості в справі. За цією під­ставою всіх учасників поділяють на чотири гру­пи.

1. Державні органи і посадові особи, які здійснюють кримінально-процесуальне провадження (ведуть кри­мінальний процес). До них належать суд, суддя, про­ку­рор, начальник слідчого відділу, слідчий, орган ді­знання, особа, яка провадить дізнання.

2. Учасники, які мають власний кримінально-пра­вовий або цивільно-правовий інтерес у кримінально­му процесі. Це підозрюваний, обвинувачений, підсуд­ний, засуджений, виправ­даний, потерпілий, цивільні позивач і відповідач.

3. Учасники, які захищають або представляють ін­тереси інших осіб. До цієї групи належать захисник, законний представник, представник потерпілого, ци­віль­ного позивача і цивільного відповідача.

4. Учасники, які сприяють державним органам та посадовим особам у здійсненні кримінально-про­це­су­аль­ної діяльності: заявник про злочин; свідок; експерт; спеціаліст; перекладач; особа, яка розуміє знаки німо­го або глухого; поняті; поручителі; особа, котрій пере­дано на зберігання майно, на яке накладено арешт; секретар судового засідання, представники підприємств, установ та організацій, у яких навчався або працював неповнолітній підсудний; представники служ­би у справах дітей та кримінальної міліції у спра­­вах дітей та ін.

Характеристику окремих учасників кримінально­го судочинства будемо проводити за останньою класи­фікацією, оскільки вона більш зручна для засвоєн­ня матеріалу курсу особами, що навчаються.

§ 2. Державні органи і посадові
особи, які здійснюють
кримінально-процесуальне
провадження (ведуть
кримінальний процес)

2.1. Орган дізнання, особа,
яка провадить дізнання, дізнавач

Традиційно характеристику державних органів, які здійснюють кримінально-процесуальне провад­ження, починають з повноважень суду. Проте, такий підхід не є вдалим, оскільки першими з інформацією про вчинений злочин, а інколи з подією самого злочи­ну, мають справу співробітники органу дізнання. Са­ме вони виявляють та попереджують злочини, про­водять оперативно-розшукову діяльність, займаються профілактикою злочинності, застосовуючи у необ­хідних випадках заходи фізичного впливу, спеціаль­ні засоби, технічні пристрої та вогнепальну зброю що­до осіб, які не бажають припиняти порушення зако­ну та виконувати законні вимоги державних органів та осіб, що здійснюють розслідування, судовий розгляд кримінальної справи.

Органи дізнання –це державні органи і посадо­­ві особи оперативно-розшукової чи адміністратив­ної юрисдикції, які наділені правом прийняття, реєст­рації та перевірки інформації про вчинений злочин (або злочин, що готується), порушення кримінальної спра­ви та проведення оперативно-розшукових захо­дів, невідкладних, первісних слідчих й інших процесу­альних дій, спрямованих на встановлення особи, що вчинила злочин, фіксацію слідів її протиправної ді­яльності до передачі кримінальної справи слідчо­му.

Органами дізнання є: міліція; податкова міліція; ор­гани безпеки; начальники органів управління Вій­ськової служби правопорядку у Збройних Силах Ук­раї­ни та їх заступники з питань провадження дізнан­ня; командири кораблів; митні органи; начальники установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, ліку­вально-трудових профілакторіїв; органи державно­го пожежного нагляду; органи прикордонної служби; капітани морських суден, що перебувають у дале­ко­му плаванні (ст. 101 КПК). Кожен з цих органів у ме­жах своєї компетенції має право порушити справу та провести дізнання.

Від імені органу дізнання виступає керівник від­по­відної установи або територіального органу. Та­ким чином, якщо у КПК йдеться про право органу ді­знан­ня, то це означає, що відповідне рішення може бути прийнято тільки начальником органу особисто, або рі­шення повинно бути затверджене ним.

Особа, яка провадить дізнання, – це службова особа органу дізнання, якій керівником даного орга­ну доручено провадити перевірку інформації про вчи­нений (або той що готується) злочин, вирішення пи­тан­ня про порушення кримінальної справи, а також про­ведення дізнання у порушеній кримінальній спра­ві.

Особа, що провадить дізнання, вправі самостійно провадити слідчі дії, окрім процесуальних дій з обви­нуваченим, оскільки пред’явлення обвинувачення є компетенцію слідчого. Однак, особа, що провадить ді­знання, не має тієї незалежності та самостійності, яка є у слідчого. Вона повинна виконувати вказівки начальника органу дізнання та прокурора (без права на їх оскарження). Крім того, такі рішення, як порушен­ня кримінальної справи (відмова в її пору­шенні), закриття справи, зупинення дізнання у справі, віднов­лення дізнання, направлення кримінальної справи для провадження досу­дового слідства, застосування запобіжних заходів та інших заходів примусу повинні обов’язково затверджуватися начальником органу ді­знання.

Разом з терміном "особа, яка провадить дізнання" у КПК зустрічається рівнозначний йому термін "дізнавач" (ст. ст. 48, 61, 69, 69¹ та ін.). Це відбуваєть­ся тому, що у більшості випадків в органах внутрішніх справ, митних органах дізнання провадиться штатним дізнавачем. У територіальних підрозділах ОВС створені управління, відділи, відділення, групи дізнання, діяльність яких регламентується Наказом МВС від 2 вересня 2008 року № 422 "Про вдосконален­ня діяльності підрозділів дізнання органів внутріш­ніх справ України".

Особа, яка провадить дізнання, не може брати участі в розслідуванні кримінальної справи і підлягає відводу (самовідводу) за таких обставин (ст. 60 КПК):

- якщо він є потерпілим, свідком, цивільним пози­вачем, цивіль­ним відповідачем або родичем кого-не­будь із них, а також родичем підозрюваного;

- якщо він брав участь у справі як експерт, спеціа­ліст, перекла­дач, захисник або представник інтересів потерпілого, цивільного позивача або цивільного від­повідача;

- якщо він або його родичі заінтересовані в резуль­татах справи;

- за наявності інших обставин, що зумовлюють сум­нів у його об’єктивності.

Питання про відвід особи, що здійснює дізнання, вирішує протягом 24 годин прокурор.

2.2. Слідчий, начальник
слідчого підрозділу

Слідчий – це суб’єкт кримінального процесу, який законом уповноважений на проведення досудового слідства у кримінальній справі.

Оскільки слідчий за законом є незалежною та са­мостійною процесуальною фігурою, то ст. 102 КПК до органів досудового слідства відносить: слідчих про­куратури, слідчих органів внутрішніх справ, слідчих податкової міліції, слідчих органів безпеки (саме слід­чих, а не керівників слідчих апаратів).

Слід вказати, що курсантам та студентам важко зрозуміти для чого органи досудового розслідування поділяються на органи дізнання та слідчих. Це також дуже складно усвідомити правознавцям тих держав, де не існувало поділу досудового розслідування на ді­знання та досудове слідство. Так, експерт Ради Європи Пан Драго Кош, після вивчення проекту КПК Ук­раїни (№ 3456-1 від 19.05.2003 р.)[25], який був направ­лений для провадження правової експертизи, відзна­чив: "…загалом зміст Статті 226 і наступних Статей означає існування двох різних слідчих органів: орган, який здійснює дізнання, та слідчий. Хоча вони упов­новажені здійснювати дії на двох етапах провад­жен­ня, і хоча таке розмежування традиційне для України та склалося історично, все ж вони обидва уповноважені та спроможні виконувати загалом ті самі дії. Чи не краще було б мати один-єдиний слідчий ор­ган? Це б як спростило, так і скоротило б провад­жен­ня"[26].

Щоб зрозуміти необхідність розмежування слідчих від органів дізнання необхідно звернутися до історії. До виникнення інституту судових слідчих досудове роз­слідування за зводами законів 1832, 1842 і 1857 ро­ків провадилося поліцією. В ході поліцейського розслідування порушувалися права і свободи підслідних. Свавілля, необґрунтоване позбавлення свободи та про­ведення де завгодно обшуків були характерними оз­наками такого розслідування[27]. Широко застосовували­ся катування та інші види жорстокого поводження з людьми, стосовно яких були хоча б найменші пі­дозри у вчиненні чи підготовці до злочину[28]. До всього цього слід добавити, що поліцейські чини мали низь­кий рівень культури, і це відбилося на якості слідчих до­кументів, про що можна зробити висновок, вивчивши твори О.І. Герцена[29] і А.Ф. Коні[30].

Указом Олександра ІІ від 8 червня 1860 року в 44 губерніях Російської імперії були введені посади су­дових слідчих, що рахувалися за відомством Міністер­ства юстиції. Прогресивні діячі процесуальної нау­ки вже в той час розуміли, що необхідно відокремити службову особу, що займається розшуком особи, яка скоїла злочин, та збирає дані шляхом проведення глас­них і негласних заходів, які його викривають, від служ­бової особи, що проводить юридичну оцінку результа­тів праці першого, оформляє дані результати в на­лежну законну форму, доступну для судового розгля­ду. Враховуючи велику територію Російської імпе­рії, нерозвинені комунікації та наявність тільки гужового транспорту, слідчий не завжди встигав на місце вчинення злочину, а тому порушувати кримінальні справи, провадити первісні слідчі дії по гарячих слідах (тобто здійснювати дізнання) все одно були виму­шені поліцейські чиновники.

У 1927-1928 роках відбувся процес передачі слід­чих із судової влади до органів прокуратури. Однак слідчих прокуратури не було достатньо для своєчасного реагування на злочини, а тому інститут дізнання був вкрай необхідний.

Поділ досудового розслідування на дві форми збе­рігся в Україні і по цей час, хоча деякі держави вже відмовилися від існування інституту досудового слід­ства та скасували посади слідчих – Німеччина, Республіка Молдова.

Незалежно від відомчої належності всі слідчі мають під час розслідування у кримінальній справі однако­ві процесуальні права та обов’язки. Діяльність слідчих підрозділів в органах внутрішніх справ регулюється Наказом МВС України від 31 березня 2008 року № 160 "Про організацію діяльності органів досудового слідст­ва Міністерства внутрішніх справ України".

Слідчий зобов’язаний:

- у кожному випадку виявлення ознак злочину по­рушити кримінальну справу та прийняти її до свого про­вадження;

- заявити самовідвід за наявності передбачених за­коном обставин;

- провести повне, об’єктивне і всебічне розслідуван­ня справи;

- при провадженні слідства вживати всіх передбачених законом заходів, використовувати всі свої пов­новаження та наявні в його розпорядженні науко­во-технічні засоби і свої знання для розкриття злочи­ну;

- при провадженні розслідування роз’яснити учас­никам процесу їх права та обов’язки, а також порядок їх реалізації;

- вжити заходів до відшкодування завданої злочи­ном шкоди;

- вжити заходів до виявлення причин і умов, що сприяли вчи­ненню злочинів, та до їх усунення та ін.

Відповідно до ст. 114 КПК України слідчий вправі:

- самостійно приймати рішення про спрямування слідства і про­вадження слідчих дій, які є обов’язко­ви­ми для виконання всіма юридичними і фізич­ними осо­бами (за винятком випадків, коли законом перед­ба­че­но одержання згоди, санкції, затвердження проку­рора або рішення суду);

- у разі незгоди із вказівками прокурора, що стосуються найваж­ливіших питань кримінальної справи (ч. 2 ст. 114 КПК), подавати справу прокуророві ви­що­го рівня з письмовим викладом своїх запе­речень;

- у межах своєї компетенції застосовувати заходи процесуаль­ного примусу;

- давати органам дізнання доручення і вказівки про провадження слідчих і оперативно-розшукових дій; вимагати від органів дізнання допомоги при про­вадженні окремих слідчих дій;

- при провадженні слідчих дій використовувати ма­шинопис, звукозапис, стенографування, кінозйом­ку, відеозапис.

Слідчий не може брати участь у справі та підлягає відводу за тих же підстав, що й особа, яка прова­дить дізнання (ст. 60 КПК). Заява про відвід або са­мо­відвід слідчого вирішується прокурором протягом 24 годин.

Начальник слідчого підрозділу –суб’єкт кримі­­нального процесу, який здійснює процесуальний, ві­­дом­чий контроль за своєчасністю дій слідчих по роз­­криттю злочинів і запобіганню їм, вживає заходів до най­більш повного, всебічного і об’єктивного про­вад­­жен­ня досудового слідства в кримінальних спра­вах.

Відповідно до ст. 114¹ КПК вказаний учасник про­цесу має назву "начальник слідчого відділу ". При цьо­му у п. 6-а ст. 32 вказано, що терміном "начальник слідчого відділу" також позначаються – начальник Го­ловного слідчого управління, слідчого управління, від­ділу, відділення органів внутрішніх справ, безпеки та його заступники, які діють у межах своєї компетенції, а також податкової міліції. Начальники слідчих уп­равлінь також є у органах прокуратури. Тому, най­більш узагальнюючим терміном для всіх цих керівних посад є "начальник слідчого підрозділу". Саме та­ке словосполучення використовується у проектах но­вого КПК України.

Начальник слідчого підрозділу має право перевіряти кримінальні справи, давати вказівки слідчому про провадження досудового слідства, про притягнен­ня як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи, про про­вадження окремих слідчих дій, передавати спра­ву від одного слідчого іншому, доручати розслідуван­ня справи декільком слідчим, а також брати участь у провадженні досудового слідства та особисто прова­дити досудове слідство, користуючись при цьому пов­новаженнями слідчого.

Письмові вказівки начальника слідчого підрозділу є обов’язковими для виконання слідчим. Слідчий вправі оскаржити їх прокурору, однак це не зупиняє необхідність виконання вказівок, окрім тих, що стосуються притягнення як обвинуваченого, кваліфікації злочину і обсягу обвинувачення, направлення справи прокурору з обвинувальним висновком або за­криття справи.

Владні процесуальні повноваження начальника слідчого підрозділу у певній мірі обмежують самостійність та незалежність слідчого. Багатьма науков­цями висловлюється думка про необхідність залишен­ня у керівника слідчих лише організаційних повнова­жень.

У КПК України не вказані обставини, які виключа­ють участь начальника слідчого підрозділу у спра­ві. Це пояснюється тим, що він, враховуючі самостій­ність провадження слідчим досудового слідства, у про­цесуальному аспекті й не бере участь у провад­жен­ні. Якщо ж начальник проводить у справі окремі слід­чі дії або повністю прийняв справу до свого провад­жен­ня, то він підлягає відводу на тих же підставах, що і слідчий (ст. 60 КПК).