Лекція1. Історія адвокатури Західної Європи

План

1. Зародження адвокатури: в країнах Давнього Сходу, античних країнах Середноземномор’я

2. Відродження адвокатури в Західній Європи. Адвокатура Середньовічча.

3. Адвокатура Нового Часу

«Адвокатура», як і «адвокат», походить від латинського слова advocatus, у свою чергу похідного від advoco - «запрошую». Корінь не має яскраво вираженого юридичного забарвлення тому, що у Стародавньому Римі у міру ускладнення правових норм громадяни, які не мали спеціальної підготовки, були змушені звертатися по допомогу - запрошувати для ведення справ у суді осіб, котрі такою підготовкою володіють. Це були адвокати.

Словник В. І. Даля визначає: адвокат — правознавець, що бере на себе ведення позовів і захист підсудного; приватний заступник у позовах, стряпчий, ходок, ділок. «Юридичний словник-­довідник»: адвокат - це «той, хто надає юридичну допомогу, здійснює правовий захист, проводить справу». Ці визначення вказують на головну відмінність адвоката від «просто» юриста: надання юридичної допомоги у правоохоронних органах, у першу чергу — в суді.

Адвокатура виникає на самому початку культурного розвитку людства, насамперед як родинна або ж сусідська, і пов’язане із такими поняттям як «справедливість» та «змагальність».

В Давньому Китаї захист дозволялося здійснювати родичам або приятелям обвинуваченого. Відомий китайський мислитель Лао-цзи та його учень Конфуцій (Кун-цзи 551-479 гг. до н.э.), вважали, що мудрим і досконалим є той, хто "не робить іншим того, чого собі не бажає", хто поважає старших, шанобливий з рівними, володіє почуттям обов’язку і справедливості, прагне знань. Сюди слід також віднести ряд положень конфуціантства, датованих серединою першого тисячоліття до н.е. Конфуцій вважав благодіянням, коли вчитель в особистій поведінці - вихований, на службі - точний, людяний і справедливий до людей.

В Туреччині свого часу існували так звані муфтії - знавці ісламського права, які були його коментаторами, їх обов'язки полягали в тому, щоб давати юридичні поради заінтересованим особам. Думка муфтіїв мала силу закону.

У стародавніх іудеїв захисником міг бути будь-хто бажаючий. Це навіть вважалося священним обов'язком: «робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів». В 10 біблейських заповідях є вислови, що мають суто судовий характер, і вони збереглись до наших часів. Одна з заповідей Моїсея звучить так: "Не свідчи неправдиво". Сьогодні неправдиві свідчення вважаються злочином і караються в судовому порядку. Вивчаючи євангельські проповіді Ісуса Христа, де він тлумачить біблійну заповідь Моїсея "Не убивай", можна знайти таку настанову: "Хто скаже брату своєму "пуста голова", підлягає суду". З цього висловлювання можна зробити висновок: на території Іудеї ще до завоювання Римом існували суди, вочевидь - релігійні, оскільки іудейська державність базувалась на релігійних засадax. Крім того, сам Ісус Христос був засуджений до смертної кари одноособово прокуратором Іудеї Понтієм Пілатом, який в своєму рішенні повністю спирався на вимогу Синедріона - вищого релігійного органу Ієрусалима. Свою незгоду з несправедливим, на його погляд, рішенням Синедріона і відмежовуючись від нього, Пілат виразив в тому, що навіки увійшло в історію, ставши символом пасивного відмежування від участі в певних діях: "Я умиваю руки". В подальшому адвокатура прийняла іншу форму. Згідно талмудичного права, при судах Синедріона знаходились особи, які готувались стати суддями і мали звання кандидатів. Вони були присутніми на засіданнях і могли виголошувати промови на захист підсудних. Будучи спеціалістами, вони наближались до адвокатів. Та, оскільки вони виступали не за запрошенням підсудних і без попереднього узгодження з ними, їх не можна визнати адвокатами в сучасному розумінні. З часом в єврейській мові з’являється слово "адвокат", запозичене з латини, і це вказує на те, що іудеї запозичують у греків і римлян інститут судового захисту, близький адвокатурі.

Відомі літературні джерела, що свідчать про наявність судів та інституту захисників в Давньому Єгипті, і хоча Єгипет в цей період історії також досяг значного юридичного розвитку, але такого високого рівня юстиції, як в Греції та Римі, не було. Наприклад, в країні існували постійні суди. Процес з усного і гласного, яким він буває на нижчих ступенях культури, уже перетворився у письмовий і таємний. Як зазначає грецький історик Діодор Сицилійський (80-29 до н.е.), сторони двічі обмінювались позовними паперами, і лише після цього виносилось рішення. "Таким чином, - пише Діодор, - єгиптяни вирішують всі позови, вважаючи, що промови захисників лише затемняють справедливість". Він вважає, що єгиптяни боялися, щоб хитрування і красномовство ораторів "не спонукали суддів пом'якшувати суворість законів і відноситися з меншою увагою до вимог справедливості". Дійсно, ні в цивільному процесі, ні в кримінальному адвокатура в Єгипті не допускалася. Але вже та обставина, що єгиптяни були знайомі з темними сторонами адвокатури, свідчить про те, що у них вона існувала раніше і є доказом того, що вона зберігалася для виняткових випадків. Так, з одного папірусу ми дізнаємося про участь адвокатів в цивільному процесі, який відбувався між жерцем і грецьким найманим воїном. Захисниками були два греки. Після подачі прохань і пояснень сторін, адвокати також надали поодинці писаному мемуару. Тож, в Єгипті адвокатура, достовірно, з'явилася в прадавні часи, але була майже зовсім знищена, не встигнувши розвинутися.

У стародавній Індії правосуддя вершилося царем як верховним суддею і колегіальними судами. Процес базувався на принципах усності, гласності і змагальності, як в цивільних, так і в кримінальних справах. Новими дослідженнями доведено, що давній Індії була відома адвокатура, причому обов'язки правозаступництва і представництва об'єднувалися в одному класі осіб.

Особливо визначених форм адвокатська професія набула в таких античних країнах Середземномор'я, як Греція та Рим. Так, в Греції, хоча особливого стану адвокатів не існувало, вже склався особливий клас осіб, які присвятили себе складанню промов для виголошення їх позивачами у суді. Спочатку такі особи називались логографами або диктографами. Найбільш визначними професійними логографами в античній Греції були такі оратори, як Антифон, Лізій, Сократ, Есхіл та Демосфен. Слід зазначити, що грецька адвокатура більш тяжіла до ораторського мистецтва, ніж до правознавства. Це пояснюється тим, що, з одного боку, греки не виявили себе в юриспруденції, а з іншого - цей народ був значною мірою схильним до мистецтва, особливо ораторського.

Реальним поштовхом до появи и розвитку інститутів представництва і захисту, що з часом стали основним змістом адвокатської діяльності, передвісником формування цього стану, слід вважати появу судів, де основним принципом стала змагальність. В Греції це відбулось не одразу. На перших етапах розвитку судочинства в Греції змагальність виступає в формі самозахисту від звинувачення. Так, в судовому процесі над Сократом згадується три обвинувача, і ні одного адвоката. Сократ захищався сам і був засуджений до страти через прийняття цикути, що він і виконав. Тенденція до використання захисників на суді з’являється у ході розвитку ораторського мистецтва в Греції на фоні його затребуваності в політичній і судовій сферах. І хоча історія давньої Греції і грецька мова не залишили нам слово, що повністю відображало б суть адвокатської професії, з чого можна зробити висновок, що Греція до завоювання її Римом в повній мірі не підійшла до створення професії адвоката, все ж можна згадати останню працю Платона "Закони", де визначний філософ і оратор говорить про необхідність жорсткої боротьби проти злочинів, називаючи серед головних, на його погляд, видів правопорушень: підрив релігії, нешанобливе відношення до батьків, крадіжку майна а також безчесну поведінку в суді. Він вимагав застосування смертної кари за святотатство, спробу вбивства, злочини проти батьків і безчесний виступ адвоката в суді з корисливих мотивів. З чого можна зробити такий висновок:

1) професія адвоката в період написання Платоном праці "Закони" вже існувала;

2) Платону були відомі факти безчесних виступів адвокатів з корисних мотивів;

3) послуги адвокатів мали платний характер;

4) від виступу адвоката залежало дуже багато, інакше, чому б вимагати смертної кари за безчесність виступу.

Вочевидь, над Платоном все життя тяжіла смерть вчителя Сократа, якого, на його переконання, безпідставно звинуватили і засудили на смерть. При цьому значу роль відіграли безчесні виступи обвинувачів в суді.

З римської адвокатури почався власне розвиток світової адвокатури. Виникнення і утвердження легісакційного судового процесу (legis astsones - законні дії) в Давньому Римі (III—II ст. до н. е.) стало періодом народження адвокатури. Розгляд справ проходив у дві стадії, з яких перша - розгляд справ претором – мало на меті підготувати справу до розгляду, а друга - розгляд по суті. Новий процес означав - розгляд справи на основі закону, тобто, - був урегульований певними нормами і приписами.

Подальші зміни в судочинстві удосконалювали процес і вносили відношення судового представництва. Нова форма судочинства сприяла виникненню інституту доверительства і представництва, а з часом і адвокатури.

Необхідно застерегти від ототожнення понять адвокатура и представництво, які на той час, за своєю суттю розумілись як різні інститути. Римське право ясно вказало це, окресливши мету представництва. "...І та обставина - читаємо в інституціях Юстиніана, - що від чужого імені не дозволялось ні судитися, ні відповідати в суді, служило причиною великих незручностей, тому люди почали судиться через повірених. Оскільки і хворобливість, і вік, і необхідність подорожування, и багато інших причин часто заважають їм вести свої справи особисто". Введення інституту представництва було значним прогресивним кроком як в здійсненні судочинства, так і в напрямку створення професійної адвокатури. Представником могла бути будь-яка особа, якій вірив доверитель. Від представника не вимагалось знання законів. Зате широкі вимоги висуваються до адвокатури. З розвитком економічних правовідношень, збільшенням кількості законодавчих актів і ускладненням законодавства виникає потреба в спеціалістах, які б прийняли на себе виконання тих чи інших доручень від людей, які не могли розібратися в заплутаних лабіринтах законі. Поступово з’являються люди, які обирають цю діяльність своєю професією, - адвокати. Назва професії походить від латинського advokatus (advokare) "закликаю на допомогу". В цей час адвокатура діяла як приватний інститут. В імператорському Римі адвокатура набула стан особливої корпорації при суді, з чітким регулюванням умов адвокатської практики, прав и обов’язків адвокатів. Дисциплінарний нагляд здійснювався судом.

Для адвокатури Давнього Риму характерною є як необмежена свобода, так і безмежна регламентація. У республіканський період адвокатура була абсолютно вільною професією майже без законодавчої регламентації. Лише практика і звичай виробили ряд правил, що стосувалися різних сторін професійної діяльності адвокатури. Так, існував звичай, за яким молоді люди, які вступали до адвокатури, викликалися для презентації на форум; їх супроводжувала впливова особа з колишніх магістратів: консулів, преторів або цензорів. Умови для здобуття адвокатської професії (освітній ценз, практична підготовка, моральні якості тощо) не були визначені. Кандидати в адвокати прослуховували курс риторики у фахівців ораторського мистецтва, були присутніми при консультаціях знаменитих правознавців, відвідували засідання судів та ін. Проте ні порядок, ні строк, ні навіть обов'язковість цих занять не були закріплені законом. Фактично кожна особа, що відчувала потребу, мала здібності і досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну допомогу. Правозаступництво було відокремлено від судового представництва. Адвокати здебільшого були ораторами. Адвокатура була прямим шляхом до зайняття вищих і почесних посад у державі. Адвокатура у цей період висунула багато видатних судових ораторів, таких, як Марк Антоній, Гай Гракх, Крас, Юлій Цезар, Помпей, Цицерон.

За часів імперії римська адвокатура, як і судові установи, зазнала великих змін. Це торкнулося також значного обмеження адвокатської професії як вільної. За кодексами Юстиніана адвокатура вводилася у рамки певної системи, у якій адвокатська професія прирівнювалася до державної служби. Адвокати стали представниками стану (ordo), під яким розумілася лише зовнішня форма, у розумінні розряду осіб, що займаються однією професією, без будь-якого відношення до їх внутрішньої організації. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника провінції або міста. Не допускалися до адвокатури неповнолітні, особи з певними фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки тощо. Кандидат до адвокатури повинен був закінчити спеціальний (п'ятирічний) курс в одній з юридичних шкіл, скласти іспити. Адвокати заносилися до списку (rotu1а) за префектурами у порядку їх допуску до професії. Перший у списку звався старшиною (primas). Всі адвокати поділялися на два розряди: штатних (statuti) та позаштатних (supernume-rarii). Різниця між ними полягала в тому, що перші були обмежені певним числом і мали право виступати в усіх судах, а другі не були обмежені у числі і практикували у нижчих судах. Штатні адвокати призначалися начальником провінції з числа позаштатних.

Головними професійними злочинами вважалися: віроломна зрада клієнта, вимога великих гонорарів, кляузництво. За ці та подібні їм порушення професійних обов'язків накладалося єдине покарання - заборона адвокатської практики. Для адвокатів була встановлена особлива професійна присяга, яку вони виголошували до розгляду кожної судової справи. У присязі адвокати зобов'язувалися докладати усіх зусиль до того, щоб захистити законні та справедливі вимоги клієнта, і відмовляться від ведення справи у будь-який час, навіть під час її провадження, якщо переконаються у неправоті вимог, незалежно від того, чи буде ця неправота моральною або юридичною. У разі відмови адвоката від ведення справи позивач не мав права запрошувати іншого, щоб, «нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних». Якщо позивач мав декілька адвокатів, з яких одні вважали за можливе вести справу, а інші ні, то перші могли продовжувати захист, але на місце других заборонялося запрошувати нових. На суді адвокат був зобов'язаний утримуватись від образливих висловів та не зволікати свідомо процес. До розгляду справи адвокат не мав права наперед обумовлювати винагороду (гонорар), але після захисту вже міг ставити таку умову. За наявності домовленості розмір гонорару визначався адвокатом, а за відсутності її за його позовом суд призначав гонорар, враховуючи складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури і ранг судової інстанції.

Заняття адвокатською діяльністю було заборонено лише суддям та намісникам провінцій. У цей період правозаступництво злилося з судовим представництвом. Три правозахисні функції: адвокатів, повірених та юрисконсультів, що існували у республіканський період, стали прерогативою адвокатів.

Тож суть адвокатури складали такі фундаментальні критерії:

а) адвокат - це професійний юрист, тобто людина, що володіє знанням законів і має досвід ведення цивільних і кримінальних справ;

б) адвокат не є державним службовцем і живе за рахунок оплати його праці клієнтами;

в) адвокат діє лише в інтересах клієнта - особи, яка запросила його для ведення справи;

г) адвокат керується законами держави за місцем виконання своїх обов’язків;

д) адвокат дотримується правил етики, напрацьованих практикою і корпусом юристів за місцем виконання своїх обов’язків.

В такому вигляді адвокатура існувала до захоплення Римської імперії варварами.

2. Відродження адвокатури в Західній Європи. Адвокатура Середньовічча.

Обидві форми організації римської адвокатури (республіканського періоду та часів імперії) вплинули на устрій адвокатури в державах Західної Європи. Історично перші кроки втілення адвокатури зроблено галами, які населяли територію сучасної Франції. Як це нерідко відбувається в історії, прогресу сприяють кровопролитні війни. Гали за свій прогрес в правових питаннях заплатили значу ціну, вони не сприйняли римське право добровільно – після величезної кількості страт, проведених Юлієм Цезарем на завойованих територіях, населенню не залишалось нічого іншого, як прийняти римське право і римську юриспруденцію. Після завоювання Галії франками, франко-римська система стала основою майбутнього французького права. Навіть інквізиція знала і використовувала інститут адвокатури avoues, тобто посадових церковників, які вели справи інквізиції, виступали обвинувачами в церковних судах і виконували певні адміністративно-управлінські функції. У середні віки (V-XV ст. ст.) принципи організації адвокатури дещо змінились, зокрема, щодо допуску до адвокатури. У Франції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід не був обов'язковим. Виникнувши в XII ст. в статусі avoues і змінивши протягом півтора століть кілька десяток найменувань (clamatores plaideurs, process plaid emperlies, conteurs plaideurs, chevaliers es luis), французька адвокатура набула свою нинішню форму, що з деякими змінами збереглося і сьогодні, коли вона стала елітним корпусом, що поповнює парламент.

У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію. Будь-яка особа могла отримати права на заняття адвокатською діяльністю. Звання давалося судом на невизначений строк. Класичний порядок допуску до адвокатури сформувався у цей період в Англії: особа, що виявила бажання стати адвокатом, проходила восьмирічний курс навчання в судовій колегії, через три роки отримувала звання «внутрішніх адвокатів» (inner barristers) (не мали права виступати в судах). Ще через п'ять років навчання внутрішні адвокати перетворювалися на «зовнішніх» (outer, utter barristers) і отримували право практикувати. Внутрішня організація адвокатури середньовіччя в різних країнах буда неоднаковою. У Німеччині внутрішньої організації фактично не було. Адвокати були самостійними і незалежними від своїх колег по професії, не утворювали особливого стану. У Франції з'являється зародок станової організації, де у XIV ст. в складі релігійного «братства св. Миколи» (патрон юристів) утворилася община адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами. Вони розпоряджалися майном общини, були її представниками у зносинах з урядовими установами та захищали права і привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири «судові колегії», які й сьогодні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів: суддів і адвокатів. Гонорарна практика мало чим відрізняється від тої, що була характерною для юстиніанового законодавства: у Франції застосовувалась такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити і отримувати адвокат, обумовлювати її розмір до початку процесу. Якщо ж умови не було або якщо клієнт вимагав зменшення гонорару, розмір визначався парламентом. Адвокат міг звернутись з позовом до суду в разі ухилення клієнта від сплати винагороди. В Німеччині встановлювалася такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат позбавлявся права практикувати і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді тілесному покаранню. Професійна діяльність адвокатів здійснювалася у таких формах: надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Значних змін зазнала у середні віки діяльність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публічний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, участь адвоката у кримінальному процесі обмежувалася. Наприклад, у Франції в 1539 p. указом короля Франциска І участь адвоката у процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду. Для адвокатури середньовіччя характерно: відсутність чіткої станової організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежність від судів; римська система визначення гонорару. 3. Адвокатура Нового ЧасуУ Нові Часи (XVI-XIX ст.ст) адвокатура набирає іншого вигляду: стає самостійною і виробляє станову організацію, яка існує по сьогоднішній день. Так, у Франції становлення самостійного стану - общини адвокатів - відбулося в результаті розпаду «общини адвокатів і повірених». Органом самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада. В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду: вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката або позбавляли його, здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною і відали усіма справами общини. У Німеччині за статутом 1878 p. адвокати об'єднувалися у адвокатську камеру (або адвокатську колегію) на чолі з виборною радою. У США за законом 1871 p. адвокати Нью-Йорка об'єдналися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою. У Канаді усі адвокати та повірені об'єдналися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів або секцій по округах головних міст країни.Тоді ж твердо утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії - наявність практичного стажу юридичної роботи або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 року вимагалася наявність трирічного практичного стажу або п'ятирічне стажування. У Німеччині статут 1878 p. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.Зазнала докорінної зміни і гонорарна практика. Тепер винагорода за захист у суді або надання юридичної поради перестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на почесний дарунок з боку клієнта, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати судом (зокрема, у Франції та Англії). Але і клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його повернення. У Німеччині за законом 1879 p. визначення гонорару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США і Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі якого адвокат міг пред'явити до клієнта судовий позов.

Шлях адвокатури до загального визнання в Росії, до якої належала в тому числі і більша частина Українибув нелегким. В умовах монархічної імперії швидше східного типу влада дуже негативно відносилась до цієї професії. Та й взагалі, всі, без виключення, диктатори розглядали представників цієї професії майже як особистих ворогів. Катерина II в писала: "Адвокати і прокуратори у мене не законочинять і ніколи не будуть, поки я жива, а після мене будуть діяти згідно моїх начал". Микола I, наставляючи князя Голіцина, сказав: "А хто погубив Францію, якщо не адвокати. Ні, князь, поки я буду царювати, Росія не буде потребувати адвокатів, проживемо без них". "Я бажаю, заявляв Наполеон Бонапарт, - щоб можна було відрізати язика адвокату, який користувався ним проти уряду". Ленін ображав колег, називаючи "буржуазною сволотою". Сталін характеризував адвокатів нецензурно.

Та не зважаючи на негативне особисте відношення до адвокатури, більшість правителів були змушені піти на визнання інституту, покликаного захищати права обвинуваченого чи підсудного. І робили вони так не з власної волі. Прогресивно налаштовані державні та політичні діячі розуміли, що судочинство без незалежної і сильної адвокатури несумісне з створенням вільної демократичної держави, а тому тиснули на правителів.

Існування справді справедливого судочинства можливе лише при наявності незалежної адвокатури - інституту захисту від звинувачення.

У XX столітті адвокатура домоглася незалежності і солідарності, перетворившись на силу, яка активно використовується в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод людини.

Визначаючись з питаннями, в чому сутність адвокатури і якими потребами викликано її існування, відомий науковець, юрист Є.В.Васьковський пише у 1893 році в праці «Организация адвокатуры»: «На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства, коли правові норми є настільки простими й нескладними, що доступні розумінню всіх і кожного, позивач має можливість вести свої справи особисто, не звертаючись до сторонньої допомоги. Але з розвитком культури життєві відносини стають різноманітнішими та складнішими, а разом з тим ускладнюються і відповідні юридичні норми. Знання і застосування їх стає значно складнішим для більшості громадян; позивач, не маючи спеціальної підготовки, вже неспроможний сам вести справи, йому необхідна допомога людини, яка добре ознайомлена з нормами матеріального права та формами процесу; виникає потреба в особливій групі осіб, які спеціально займалися б вивченням законів і могли надавати юридичну підтримку або іншу підтримку або здійснювати правозаступництво. Саме ці спеціалісти — правознавці одержали назву адвокатів. Отже, адвокатура у власному розумінні слова являє собою правозаступництво, правозахист, тобто іншими словами - юридичну допомогу, що надається тим, хто в ній має потребу, спеціалістами-правознавцями»

Адвокатура - важливий інструмент демократії, оскільки за своєю природою вона є самостійною організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію - захист прав і законних інтересів громадян та організацій. Головна соціальна місія, призначення адвокатури - захист прав людини. А звідси реальна надійна захищеність прав людини - найвищий критерій гуманізму, прогресивності, «якості» адвокатури. Отже, поняття і сутність інституту адвокатури можна сформулювати таким чином: адвокатура - недержавна самостійна організація професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію - захист прав і законних інтересів громадян і організацій.

Тож, адвокатура, виникнувши на нижчих стадіях людської культури, проходячи через різні фази розвитку, досягає повного розвитку в цивілізованих державах Західної Європи. Первинна її форма - родинна або сусідська адвокатура. Її можна знайти у всіх народів. Поступово перетворюється у професію. Такий перехід розпочався, але не встиг закінчитися в Греції, відбувся у Римі, в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура протягом тривалого часу залишалася неорганізованою, доступною для всіх сферою діяльності. Але з економічним і соціальним розвитком, ускладненням правовідносин у суспільстві розпочинається їх організація. У республіканському Римі законодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторони адвокатської професії. Так, визнаючи її абсолютно вільною професією, римське право визначило обмежувальні рамки допуску до адвокатури та питання винагороди римських юристів. Організація республіканської адвокатури грунтувалася на принципах відокремлення правозаступництва від судового представництва, абсолютної свободи професії, відносної її безоплатності. Із зміною у Римі форми правління змінилося становище адвокатури. Принципи стали діаметрально протилежними: правозаступництво злилося з судовим представництвом; професія з вільної стала замкнутою; повна незалежність підпорядкувалася судово-адміністративній владі; гонорар з добровільного пожертвування перетворився на винагороду, що одержувалась через суд. У такому вигляді адвокатура перейшла у середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: відсутність станової організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії, тісний зв'язок з судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх; римська система визначення гонорару. У наступні часи (XVI—XIX ст.ст.) сталися зміни у двох останніх принципах.

Запитання для самоконтролю

1. Як була організована правова допомога на нижчих ступенях розвитку людського суспільства?

2. З адвокатури якої держави почався розвиток сучасної адвокатури? Дайте характеристику.

3. Яких змін зазнала адвокатура в період середньовіччя?

4. Якої форми набула адвокатура у Нові Часи у різних країнах?