2015-04-23
399
5.Криза загострила соціальні протиріччя в країні. Безробіття, голод, злидарська оплата праці викликали потужну хвилю страйків і вуличних демонстрацій. Величезний розмах прийняв рух безрабітних. Підсилилися також студентські виступи, спрямовані проти режиму Мачадо. 20 березня 1930 р., у міжнародний день боротьби з безробіттям, робітники Гавани і багатьох інших міст провели загальний страйк, у якому взяло участь понад 200 тис. чоловік. У серпні 1931 р. у Гавані страйкувало 60 тис чоловік. Напружене положення склалося в кубинському селі. Голодуючі батраки захоплювали в поміщиків худоба і продовольство. Селяни-„колони“ відмовлялися вносити орендну плату і виганяли збирачів податків. Уряд Мачадо, діючи за порадою посла США, великого фінансиста Г. Гуггенхейма, ще більш підсилив поліцейський терор У листопаді 1930 р. уряд скасував конституційні гарантії і ввів в країні військове положення. Поліція і спеціально створені групи спецназу розганяли демонстрації і мітинги, громили помешкання робітничих організацій, убивали керівників робітничого і студентського руху. У липні 1931 р. уряд закрив Гаванський університет і всі середні школи по всій країні. Верховний суд Куби визнав це розпорядження незаконним, проте воно залишалося в силі. Обурення режимом Мачадо швидко зростало й охоплювало все більш широкі суспільні кола.
Усередині правлячої буржуазно-поміщицької верхівки знову загострилася боротьба за владу. З вимогою відставки Мачадо і скасування поправок, внесених у 1928 р. у конституцію, виступали консерватори на чолі з колишнім президентом Менокалом, частина лібералів на чолі з колишнім мером Гавани Мариано Гомесом і так званий „Націоналістичний союз“, яким керував полковник Карлос Мендиета. Однак жодна з цих груп не вимагала ніяких змін ні в соціальному ладі Куби, а ні в її відношеннях із США.
Під більш радикальними гаслами розгортався студентський рух. Створений у 1929 р. під керівництвом буржуазно-націоналістичних лідерів Студентський директорат (політична організація студентів Гаванського університету) виступав не тільки за скинення Мачадо, але і за ліквідацію засилля північноамериканських компаній в економічному і політичному житті країни. Ця організація діяла під гаслом „Куба для кубинців“.
У серпні 1931 р. спалахнуло повстання проти Мачадо, організоване лідерами буржуазно поміщицької опозиції. Однак повсталі не мали ніяких зв'язків із масами і були швидко розгромлені Після цього поліцейський терор ще більш посилився. Мачадо змусив бігти з країни майже всіх лідерів буржуазно-поміщицької опозиції. Зібравшись у Майами (у Флориді) ці діячі розробляли плани усунення Мачадо до того, як його скине самий народ. Усередині країни наприкінці 1931 р група інтелігентів створила строго законспіровану організацію АВС (названу трьома першими літерами латинського алфавіту), що поставила своєю ціллю скинення Мачадо. Ця організація висунула ряд популярних гасел (захист і зміцнення дрібної земельної власності, націоналізація комунальних підприємств, які належать іноземним компаніям, запровадження системи соціального страхування, 8-годинної робочий день і інші), які залучили в її ряди студентську і дрібнобуржуазну молодь. Однак її практична діяльність звелася головним чином до організації терористичних актів проти Мачадо й осіб із його оточення Терористи з АВС вбили багатьох значних сподвижників Мачадо й організували ряд замахів на нього самого Уряд відповів на це терором, спрямованим головним чином проти робітничих організацій. До індивідуального терору вдалася також інша дрібнобуржуазна організація - Революційна радикальна організація Куби („Organisacion Radical Revolucionar Cuba”), створена в підпіллі в 1932 р.
Терористи з АВС і ОРРК особливо активізувалися наприкінці 1932 - початку 1933 р. У Гавані й інших містах чи ледве не щодня вибухали бомби і виникала перестрілка з поліцією Почастішали також диверсії на залізницях і підпали плантації і цукрових заводів.
Однак ні змовники з Майами, ні терористи з АВС не виявилися в стані скинути Мачадо. Диктатура Мачадо пала під ударами революційного робітника і селянського руху, що розгорталося все ширше і ширше.
З кінця 1932 р. ще більш підсилився страйковий рух. Нерідкими були випадки, коли робітники займали підприємства, залізничні станції, порти. Створювалися дружины робітничої самооборони. У провінціях Камагуэй, Орієнте і Санта-Клара з'явилися партизанські загони, які складалися з робітників і селян. У ряді місць партизани віднімали землю в поміщиків і поділяли її між незаможними. Революційне занепокоєння охопило й армію. Солдати все частіше відмовлялися виступати проти страйкарів і партизанів. За рівнем і розмахом революційної боротьби мас Куба вийшла на одне з перших місць у Латинської Америці.
Робітничий і селянський рух на Кубі ставало все більш організованим. Вплив на маси реформістських і анархо-синдикалістських лідерів падало. Значно зміцніла Національна конфедерація робітників Куби, керуючу роль у якій відігравали ліві елементи. До неї примкнули багато профспілок, які раніше знаходилися під впливом реформістів, у тому числі - союз табачників. До 1933 р. компартія збільшила свої ряди з декількох сот до декількох тисяч чоловік. Комуністи користувалися великим впливом у Нацнональной конфедерації робітників і інших масових організаціях.
Компартія була політичною партією країни, яка стояла на послідовних антиимперіалістичних позиціях. Вона закликала народ до революційного скинення диктатури Мачадо. Водночас вона викривала лідерів буржуазно-поміщицької опозиції, яуі прагнули обмежитися усуненням одного Мачадо, зберігши в недоторканому вигляді створений ним режим. Компартія закликала маси до аграрної й антиімперіалістичної революції. Вона закликала до створення уряду робітників і селян, що звільнить Кубу від ярма імперіалізму янки і місцевої буржуазно-поміщицької олігархії.
Стратегічне гасло, що висувалися на початку 30-х років кубинською компартією, не були вільні від помилок, типових і для всіх інших молодих компартій латиноамериканських країн. Вона помилялася, выдвигая гасло встановлення в країні Радянської влади. Рішуче виступаючи за союз робітничого класу із селянством, за підтримку негритянського руху, вона водночас недооцінювала можливостей єдності дій робітників і селян із середніми прошарками.
У своїй програмі дій комуністи висували наступні найближчі вимоги: введення 8-годинного робочого дня в цукровій промисловості, у торгових і всіх інших підприємствах країни, негайне встановлення підтримки по безробіттю; анулювання боргів селян і захист їхніх земель від розкрадання; скасування голодної квоти, встановленої на споживання кубинського цукру в США; забезпечення повної рівноправності негрів; негайне звільнення політвязнів, забезпечення свободи зборів і преси, права на страйк і створення асоціацій; легалізація всіх революційних організацій, у тому числі компартії; скасування „поправок Платта“ та ін.
Правлячі кола США були вкрай стурбовані подіями на Кубі. Уряд Гувера неодноразово намагався примирити кубинську буржуазно-помещицьку опозицію з Мачадо. Але ці спроби не дали результату. Деякі радники Гувера пропонували навіть направити на Кубу морську піхоту США, як це робилося раніш.
Однак нова обстановка в Латинської Америці, що склалася в результаті потужного підйому національно визвольного руху, виключала застосування на Кубі старої, випробуваної тактики Вашингтона - збройної інтервенції на підставі „поправок Платта“. Уряд президента Франклина Рузвельта, який прийшов до влади на початку березня 1933 р. встав на шлях проведення більш гнучкої політики в Латинської Америці. Він заявив про свою готовність притримуватися у відношенні країн Латинської Америки політики „доброго сусіди“. Зрозуміло, це не означало, що імперіалістичне коло США дійсно відмовилися від курсу на закабаление і пограбування країн Латинської Америки. Курс залишався колишнім, але здійснюватися він став менше грубими, більш завуальованими методами.
Зокрема, на Кубі уряд Рузвельта відмовився від гуверовской політика збереження влади Мачадо любими засобами. Він взяв курс на те, щоб за домовленістю з лідерами буржуазно-поміщицької опозиції мирно, „конституційним шляхом“ відсторонити Мачадо і таким шляхом розрядити революційну обстановку в країні.
На початку квітня 1933 р. у Нью-Йорку група кубинських емігрантів створила так звану „революційну хунту“, на чолі якої встав колишній президент Гаванського університету Карлос де Торе. Ця хунта висловила готовність прийняти посередництво США за умови відставки Мачадо й утворення тимчасового уряду. Одночасно був відкликаний колишній посол США в Гавані Г. Гуггенхейм - друг і наставник Мачадо. Новим послом США на Кубі був призначений тільки що затверджений у посаді помічника державного секретаря по Латинської Америці Самнер Уэллес.
„Місія Уэллеса“ полягала в тому, щоб переконати Мачадо добровільно передати владу новому маріонетковому уряду з числа лідерів буржуазно-поміщицької опозиції. Саме цим шляхом дипломатія Вашингтона розраховувала запобігти народній революції на Кубі і зберегти панування монополій США в цій країні. Приїзд американського „посередника“ викликав бурхливі протести кубинської громадськості. Комуністи рішуче викривали „дипломатичну інтервенцію“ Вашингтона, вимагали скасування „поправок Платта“ і ліквідації військових баз США на Кубі Студентський директорат також виступив проти втручання Уэллеса у внутрішні кубинські справи і відхилив усякі переговори з клікою Мачадо. Ліберали групи Гомеса, "Націоналістичний союз“, АВС і ОРРК погодилися на „посередництво“ Уэллеса в переговорах із Мачадо. Останній маневрував. Спочатку він дав згоду на переговори з опозицією і навіть здійснив деякі реформи: дав часткову амністію політвязням (за винятком комуністів), звільнив своїх найбільше скомпрометованих помічників, погодився на перегляд конституції. Однак наприкінці липня 1933 р. Мачадо перервав усякі переговори з опозицією і заявив, що залишиться при владі до 1935 р. погрожуючи вислати Уэллеса з Куби.
Тим часом масовий революційний рух у країні набувало всебільший размах і сили. У провінціях КАМАГУЕЙ, Ориенте і Санта-Клара партизани вели озлоблені бої з військами і поліцією. У липні 1933 р. почалася нова хвиля страйків на цукрових заводах. У містах відбувалися демонстрації і мітинги безработных, студентів, учителів, дрібних торгівців.
14 липня застрайкували водії автобусів у Гавані Через декілька днів на багатьох підприємствах столиці почалися страйки солідарності. 1 серпня, у міжнародний день боротьби з імперіалістичною війною, у Гавані відбулася масова демонстрація, яка була розстріляна за наказом Мачадо. Криваві сутички між демонстрантами і поліцією відбулися також у багатьох інших містах. Насильство влади викликало бурхливі протести в народі. Страйк поширювався. У перші дні серпня застрайкували залізничники і поштово-телеграфні службовці, портові робітники, друкарі, табачники і робітники інших професій. 4 серпня за закликом компартії і Національної конфедерації робітників почався загальний страйк, який охопив всю країну і набув яскраво вираженого антиурядового характеру. По вулицях Гавани й інших міст демонстрували багатотисячні юрби, що викрикували. „Геть Мачадо“, „Куба повинна бути вільною'“.
7 серпня в столиці поширилася чутка про відставку Мачадо. Величезні юрби народу направилися до президентського палацу. Але в палаці радісний народ був зустрінутий військами, що відчинили вогонь. Біля 30 чоловік було убито і понад 120 чоловік поранено. Нові звірства влади ще більш розпалили атмосферу в країні. Загальний страйк продовжувався з ще великим розмахом.
У ці критичні дні, коли можливість революційного скинення Мачадо була реальною, як ніколи раніше, Самнер Уэллес розвинув воістину гарячкову діяльність. Всі зусилля цього посланця північноамериканських монополії були спрямовані на те, щоб вирвати ініціативу в народу й усунути Мачадо до того, як це зробить революція. Уэллес проводив нараду за нарадою з лідерами армії та урядової більшості в конгресі, переконуючи їх пожертвувати Мачадо, щоб спасти створений ним режим. Він вимагав призначити спадкоємцем Мачадо колишнього кубинського посла в США Карлоса де Сеспедеса, який давно вже зарекомендував себе в якості вірного служника північноамериканського імперіалізму. Уэллес неодноразово зустрічався також із Мачадо, вимагаючи від нього негайного подання у відставку. Але диктатор не погоджувався.
Тоді Уэллес і кубинські буржуазно-поміщицькі лідери, які його підтримували звернулися за сприянням до частин гаванського гарнізону, в якому вже готувалася змова проти Мачадо. 11 серпня 1933 р. в столиці відбувся військовий переворот. Група офіцерів заарештувала Мачадо і запропонувала йому протягом 48 годин покинути країну Пізно вночі, в присутності Уэллеса і ряду військових та політичних діячів, диктатор підписав прохання про свою відпустку і прийняв відставку всіх своїх міністрів, крім військового міністра-генерала Эрреры, який був оголошений тимчасовим президентом. Эррера відразу призначив Карлоса де Сеспедеса своїм державним секретарем. Наступного дня, 12 серпня, сенат офіційно надав Мачадо відпустку і прийняв відставку його кабінету. Эррера також вийшов у відставку, і пост тимчасового президента зайняв Сеспедес. Мачадо і його найближчі сподвижники поспішно залишили країну.
Дізнавшись про втечу Мачадо, народ підпалив і розгромив президентський палац, а також будинки значних прихильників диктатора. Розгромлені були також редакція газети Мачадо „Эральдо де Куба“ і бакалійна фірма, яка належала йому. На вулицях Гавани патріоти чинили самосуд над жандармами та агентами таємної поліції.
Загальний страйк був припинений. Так впала диктатура Мачадо - одна з найбільш жорстоких проамериканских диктатур в історії не тільки Куби, але і всієї Латинської Америки. Її падіння стало результатом потужного революційного руху, який розгорнувся на Кубі під впливом світової економічної кризи. Однак завдяки недостатній організованості патріотичних сил і „посередницької“ діяльності посла США Самнера Уэллеса влада в країні захопив маріонетковий уряд Сеспедеса, що прагнив залишити все по-старому.
· НЕ. 1.14. Центральна Америка як регіон революцій та диктатур.
1. Загальні тенденції та особливості буржуазних революцій 30-х рр. в Південній Америці.
2. Встановлення військової диктатури в Гватемалі.
3. Диктатура Мартінеса: встановлення та основні риси.
4. Військово-поліцейська диктатура в Гондурасі.
5. Військово-поліцейський режим Сомоси в Нікарагуа.
6.
7. і диктатури 30-40-х рр. в країнах Центральної Америки
1.Країни Південної Америки, так само як центральноамериканські, випробували на собі потужний вплив світової економічної кризи. Більш високий ступінь інтеграції в капіталістичну систему, більш високий рівень соціально-економічного розвитку, ніж у Центральній Америці, обумовили зразковий збіг за часом основного “удару” кризи по національних економіках із розвинутими капіталістичними країнами, тоді як у Центральній Америці, як уже відзначалося, його вплив позначився із запізненням - на два-три роки.
На відміну від країн Центральної Америки і Карибського басейну, де буржуазія, домігшись більш повного формального визнання політичної незалежності, в економічному відношенні перейшла до повного підпорядкування і залежності від американського монополістичного капіталу, південноамериканська буржуазія, використовуючи накопичений виробничий потенціал, під впливом кризи зробила основний наголос на промисловому розвитку. У результаті в антиімперіалістичній боротьбі все більша вага приділялася не стількі завданням антиколоніального, скільки соціального характеру.
Світова економічна криза 1929-1933 р. стала переломним моментом для всієї Південної Америки. Політичний клімат тут був дуже напруженим. Але на відміну від Центральної Америки в південноамериканських країнах (у всякому разі в ряді їх) ще протягом першої половини та середини 20-х років місцева буржуазія, більш сильна і розвинута почала енергійні спроби запровадження соціально-економічних і політичних реформ.
Артуро Алессандрі Пальма в Чилі, Хосе Батльє-і-Ордоньєс в Уругваї, Іполито Іригойєн в Аргентині, а також ряд інших президентів висунули буржуазно-реформістські програми, які включали загальне виборче право, право зборів, свободи політичних партій, преси, прогресивні форми оподатковування, трудове законодавство: 8-годинний робочий день, профспілкові права, у тому числі право на страйк та ін. Робилися обережні спроби обмежити всевладдя іноземного капіталу: викуповувалися залізниці, пошта і телеграф, створювалися державні банки. Однак ці зусилля реформістської буржуазії класичного типу, чиї проекти досить буквально випливали з європейських канонів, не були реалізовані в країнах Південної Америки насамперед тому, що не враховували специфіку національного розвитку.
Такі країни регіону, як Аргентина, Чилі, Уругвай, Бразилія, пройшли вже досить значний історичний шлях у розвитку капіталізму і буржуазних відношень у цілому. Протягом десятиліть тут буржуазія була організована в корпорації, а робітничий клас - у профспілки; і ті й інші активно брали участь у громадському житті.
Існувала тут і національно-визвольна проблематика, але в цілком іншій формі, ніж в Центральної Америці. Класичні форми колоніалізму збереглися лише у вигляді пережитків, як права екстериторіальності найбільш великих іноземних компаній. В основному панування імперіалізму здійснювалося через чисто економічні канали (що не виключало в екстрених випадках дипломатичного тиску, демонстрації сили і т.д.): фінансування, кредити, іноземні банки, підприємницька діяльність монополій. Проте “націоналізм пригнобленої нації” існував і мав під собою реальний грунт.
Незавершеність формування національного ринку (а отже, і нації) також підживлюла націоналістичні тенденції. При всій складності і багатогранності цієї проблеми виділялося найбільше суттєве: необхідність реформувати сільськогосподарські відношення, для того щоб вони відповідали рівню соціально-економічного розвитку і не перешкоджали подальшому розвитку буржуазних виробничих відношень.
Представники ж класичного буржуазного реформізму Алессандрі, Іригойєн, Батлье-и-Ордоньес, Песоа прийнялися за реформи вже існуючих буржуазних стосунків запроваджуючи 8-годинний робочий день і права профспілок там, де велика частина населення ще жила при напівфеодальних або напіврабовласницьких відношеннях, а інша значна його частина - дрібнотоварні виробники - не могла дозволити собі 8-годинний робочий день, (тому що в цьому випадку їхнє виробництво стало б нерентабельним). При існуючих аграрних відношеннях, ці реформи не сприймалися і не могли бути прийняті ані латифундистами, чиї прибутки базувалися на експлуатації дешевої робочої сили батраків, ані дрібними підприємцями. Одночасно із соціальними перетвореннями буржуазні реформатори запровадили і загальне виборче право, а більшість виборців саме і були сільськими жителями і дрібними господарями. Складалася парадоксальна ситуація, при якій прихильники демократичних реформ не могли здійснити свої сподівання демократичним шляхом. Тому виникав своєрідний політичний тупік, криза влади, чим і можна пояснити багато подій 30-х років в країнах Південної Америки.
Буржуазні революції 30-х років у Чилі і Бразилії за своїм економічним змістом були покликані закріпити вже сформовані капіталістичні відношення, зняти перешкоди для їхнього розвитку (найголовніше з них - збереження соціально-політичних структур, що забезпечували владу великих землевласників і іноземного капіталу). Не виступаючи проти участі іноземного капіталу в економіці, місцева буржуазія вимагала розширення поля своєї діяльності, охорони своїх економічних інтересів і для цього підтримувала в уряді і владі, здатних забезпечити ці цілі. Для буржуазії ці революції були не стільки соціальними, скільки політичними, спрямованими на зміну угруповань правлячого класу при владі, а точніше на поширення цієї влади не тільки на олігархічну еліту (буржуазно-поміщицький блок але і на промислову буржуазію. Гостросоциальний характер революціям додавав активну участь у них дрібної буржуазії, середніх прошарків у цілому і робітничого класу.
Наслідком загальнонаціональних криз було руйнування усієї існуючої системи влади яке торкнулося най “святішого” експлуататорської машини гноблення - армії. Активна участь представників збройних сил у революційному русі була важливою особливістю революцій 30-х років. Політизація у військовому середовищі, виділення в ньому революційно-демократичного крила, яке підняло прапор саме “соціальної революції”, а в Чили - навіть соціалістичної, глибокий зміст його соціально-економічних програм суспільної перебудови приводить до висновку про наявність потужного народно-демократичного потенціалу в суспільних процесах Бразилії і Чилі в цей період. Однак висунуті “соціалістичні проекти” були по суті варіантами дрібнобуржуазних ідей суспільного ладу.
2.В історії центральноамериканських країн далеко не рідкістю були уряди диктаторського типу, але ніколи раніше в Центральної Америці не складалося такого положення, щоб у всіх країнах (крім Коста-Ріки) майже одночасно були встановлені дуже подібні за своїми програмами і методами дій реакційні військово-поліцейські диктатури: Хорхе Убіко в Гватемалі (І93І-І944 гг), Тібурсіо Каріаса Андіно в Гондурасі (І933-І949 рр.), Ернандеса Мартинеса в Сальвадорі (І93І-І944 рр.) і Анастасіо Сомоси в Нікарагуа (І936-І956 рр.). Початок цього періоду історії Центральної Америки пов'язаний насамперед із світовою економічною кризою І929-І933 рр. Крах валютно-фінансової системи капіталізму, і як результат - порушення рівня світових цін на основні товари, що вироблялися країнами субрегіону, важко відбився на економіці цих республік, які будували своє відносне благополуччя лише на декількох продуктах експорту. Налякані ростом народного невдоволення, іноземні вкладники капіталів, діючи в спілці з місцевою олігархією, вжили всіх заходів для того, щоб привести до влади "сильні особистості", здатних застосувати крайні засоби для збереження сталих соціально-економічних порядків. І в результаті, роки світової економічної кризи в Центральної Америці були відзначені встановленням найжорстокіших диктатур військово-поліцейського характеру. Дещо докладніше зупинимося на характеристиці цих режимів, оскільки вони по суті зберіглися в більшості країн Центральної Америки протягом всього XX ст.
Насамперед, прихід до влади диктаторів був незаконним із погляду положень представницької демократії. Про це свідчить шлях до влади кожного з вищезгаданих диктаторів. Гватемальський генерал Хорхе Убіко, який здобув славу жорстокого і нещадного губернатора провінції Реталулеу, займав у 1930 р. пост військового міністра і, крім того, користувався великою довірою посла США в Гватемалі Шелдона Уайтхауза. Коли в результаті внутрішньополітичної кризи, викликаної економічною депресією 1929 р., у Гватемалі відбувся черговий переворот і президентом став маловідомий генерал Мануель Оррельяна, США вирішили використати обстановку для того, щоб замінити його більш надійним і відданим кандидатом. У хід був пущен Вашингтонський договір 1923 р., за яким центральноамериканські держави і США зобов'язувалися не визнавати ніяких урядів, які прийшли до влади неконституційним шляхом. Базуючись на положеннях цього договору, генерал Оррельяна, який прийшов до влади 16 грудня 1930 р., не був визнаний держдепартаментом США. Побоюючись можливих небажаних наслідків, гватемальські реакційні сили разом із послом США вжили заходів для того, щоб провести формальні вибори і тим самим усунути перешкоду, яка зненацька виникнула у відношеннях між США і Гватемалою. Уайтхауз поставив умову, що кандидатом на пост президента буде висунутий генерал Хорхе Убіко, який дав слово не домагатися переобрання на другий термін і шанувати буржуазні громадянські свободи.
Протягом місяця в країні були підготовлені президентські вибори. Оскільки Убіко був єдиним кандидатом, його перемога майже ні в кого не викликала сумнівів. Незважаючи на те що конституція Гватемали встановлює, що термін дії президентського мандата починається 15 березня того року, коли проводяться вибори, Убіко був увінчаний повноваженнями глави держави на місяць раніш і вже 14 лютого 1931 р. приніс присягу.
Така поспішність пояснювалася тим, що "Юнайтед фрут" була вкрай зацікавлена в одержанні нових концесій під бананові плантації на тихоокеанському узбережжі країни і дозволі на будівництво морського порту на західному березі Гватемали.
3.Президент Сальвадору Ернандес Ортинес зробив ще більш вражаючу кар'єру. Це був нікому не відомий генерал, який жив із своєю численною сім'єю в старенькому будинку в передмісті столиці. У 1930 р. у країні проводилися президентські вибори, і, оскільки вже було висунуто шість кандидатур, Ернандес вирішив спробувати щастя і запропонувати свою кандидатуру. Однак незабаром він зрозумів, що розраховувати на успіх безглуздо і прийняв пропозицію одного з кандидатів, багатого землевласника Артуро Араухо, за яким ходила слава ліберала і "доброї людини", виступити в однім списку з ним у якості кандидата ва пост віце-президента. Араухо сподівався в такий спосіб певною мірою нейтралізувати армію і забезпечити собі успіх на виборах. Ернандес у свою чергу будував вже серйозні плани приходу до влади за спиною свого заступника.
Араухо дійсно здобув перемогу, і непомітний генерал відразу став віце-президентом. Однак не пройшло і року, як честолюбний Ернандес Мартинес 2 грудня 1933 р. здійснив державний переворот, відправив у вигнання в Гватемалу законного президента і незабаром сам очолив уряд, заявивши не без далекоглядного розрахунку, що він має намір лише закінчити президентський термін, заміщаючи главу держави в якості віце-президента. Переворот ж він пояснив необхідністю докорінно поліпшити економічне положення, яке погіршувалося в результаті "нездатності" колишнього уряду. На додаток до цього, за сформованою в Центральної Америці традиції, скинутий уряд був звинувачений у розкраданні державної скарбниці.
4.Гострою і безкомпромісною була боротьба за місце президента Гондурасу, де основну роль грали "Юнайтед фрут" і „Куйямель фрут"; які на той час поділили найбільше родючі масиви земель на атлантичному узбережжі. З 1924 по 1929 р. країною керував Мігель Лас Бараона. За час його перебування при владі внутрішньополітична боротьба зосередилася навколо питання про легалізацію діяльності так званих "підпільних залізничних ліній", самовільно побудованих "Куйямель фрут" для експлуатації нових земель. Ці залізничні гілки, що іноді в літературі називають "трамвайними", як правило, являли собою сліпі відростки від головної магістралі з єдиним завданням забезпечити транспортування бананів до морських портів. У багатьох випадках безконтрольне будівництво таких шляхів тягло за собою втрату для країни значних площ землі, оскільки, за умовами концесій компанія одержувала право брати від 500 до 1000 акрів землі за кожний кілометр побудованої залізничної колії.
Президент Гондурасу Лас Бараона зробив усе, щоб узаконити ці по суті нав'язані країні залізничні колії, але конгрес країни., у якому значну роль грав його голова генерал Тібурсіо Кариас Андіно, усіляко противився домаганням "Куйямель". Боротьба двох монополій США розгорталася у формі боротьби місцевої і центральної виконавчої влади з конгресом Гондурасу.
Картина майже не змінилася з приходом до влади Мехіа Коліндреса (1929-1933 рр.), який на першому етапі підтримував інтереси "Куйямель" Припинилася боротьба між різними фракціями. Генерал Кариас Андіно став фактичним керівником країни.
Кандидатура Кариаса Андіно, висунута на президентські вибори, намічені на кінець жовтня 3932 р., зустріла опір із боку частини організованих робітників, інтелігенції і студентства, дрібної і середньої буржуазії, що страждала від іноземного засилля. Ці сили об'єдналися навколо ліберальної партії, що висунула кандидатуру відомого гондурасского історика, професора Сунига Уете. На виборах розмежування сил проявилося особливо яскраво: з одного боку політики, які виражали інтереси земельної олігархії, що користувався беззастережною підтримкою ЮК, а з іншого боку - неоднорідні в класовому відношенні соціальні сили, що згуртувалися на основі протидії іноземним інтересам.
"Перемогу" одержав Каріас Андіно, який виступав під прапором "національної партії". "Перемога" Каріаса Андіно викликала потік протестів проти фальсифікації результатів та підкупу посадових осіб. Через декілька днів після оголошення результатів виборів у країні спалахнуло стихійне повстання. У м.Сан-Лоренсо (на тихоокеанському узбережжі) почала формуватися армія лібералів, яка незабаром рушила на столицю. За порадою адміністрації американських бананових плантацій льотчик Ловелл Иерекс запропонував Кариасу Андіно створити військову авіацію, про яку в той час у Гондурасі мало хто мав уяву. На двох літаках, були встановлені кулемети і найпростіші пристосування для бомбардування. Коли частини повстанців, легко долаючи опір заслонів урядових військ, наблизилися до столиці, вони піддалися обстрілу з повітря. Великі втрати, сильний психологічний вплив зломили бойовий дух наступаючих, чим скористалися урядові частини, які перехопили ініціативу і розгромили повсталих.
Каріас Андіно одержав першу, але дуже важливу для нього перемогу. У знак вдячності диктатор дав Йерексу монополію на організацію авіаліній у Гондурасі, що послужило основою для створення згодом компанії "Транспортес азреос де Сентро Америка" (ТАСА).
5.Прихід до влади в Нікарагуа генерала Анастасіо Сомоси є іншим яскравим прикладом втручання США у внутрішньополітичне життя центральноамериканської країни. За рекомендацією особистого представника Рузвельта Генри Стимпсона Сомоса був введений до складу уряду Хосе Монкада. На Тилиталських переговорах Анастасио Сомоса був перекладачем. Коли в 1930 р. американці створили національну гвардию Нікарагуа, щоб перекласти на неї боротьбу з патріотами армії Сандіно, вони рекомендували президенту країни Хосе Монкаде готувати Анастасио Сомосу до ролі командуючого гвардією.
Спочатку Сомоса проходив стажування під керівництвом американського полковника Мак-Дутала, який був на початку командуючим гвардією, а з листопада 1932 р. самостійно приступив до виконання нових для нього службових обов'язків. Весь період президентства Хуана Сакаси (І933-1936 рр.) фактичним хазяїном країни був Сомоса. Формальний прихід до влади Сомоси відбувся в 1936-1937 рр. У травні 1936 р. під приводом "неефективності" він скинув уряд Хуана Сакаси, а після нетривалого тимчасового "регентства" підставної особи організував цілком контрольовані його прихильниками вибори й у 1937 р. став президентом.
Характерною рисою всіх диктаторських режимів 30-40-х років у Центральній Америці був або насильницький, або нав'язаний за допомогою офіційних представників і монополій США прихід до влади військових диктаторів. Необхідно відзначити, що місцева реакція й іноземні монополії, привели до влади у всіх чотирьох країнах генералів. Лише Сомоса не мав на початку свої політичної кар'єри військового звання, але і він через три роки став генералом.
Диктатори прагнули продовжити свої перебування при владі і змінювали ті закони країни, які могли перешкоджати досягненню цієї цілі. Особливе подразнення викликали в них ті статті конституцій, у яких заборонялося тим самим особам двічі обіймати пост президента країни. Принцип заборони переобрання був у значній мірі навіяний прикладом Мексики, де буржуазно-демократична революція 1910-1917 рр. проходила під гаслом примусової змінюваністі влади, причому мексиканці поширювали цю вимогу на усі виборні адміністративні посади державного апарату (президент країни, губернатори, мери міст і т.д.).
Майже всі центральноамериканські диктатори любили приводити у своє виправдання той факт, що в такій глибоко демократичній, країні, як США, президент, а ним у той час був Франклин Д. Рузвельт, також безупинно переобирається. У якості додаткового обгрунтування наводилися розуміння специфіки військового часу. Хоча самі центральноамериканські країни практичної участі в бойових діях не приймали, їх президенти часто користувалися міжнародними обставинами для проведення потрібної їм політики. Розповідають, що, коли Кариаса Андіно дорікнули в порушенні конституції, він відповів:
"Господь бог, глибоко шановний нами, також є незмінюваним владикою, а ми створені по його подобі".
Всі диктаторські режими були встановлені в інтересах іноземних монополій і великих місцевих землевласників, тому їхня внутрішня політика має багато спільних та загальних рис. Насамперед, всі ці уряди ставили своїм завданням повне придушення всякого руху за соціальну справедливість, за національний суверенітет і незалежність. 30-40-і роки - стали періодом кривавих маосовнх розправ, невтримного терору і цілковитого беззаконня. Внутрішньополітичне положення чотирьох центральноамериканських країн у 30-40-е роки було дуже схожим. При окремих несуттєвих розходженнях усі диктатори у своїй внутрішньої політика притримувалися єдиної лінії - повне подавлення лівих сил, ліквідація всякої опозиції, готовність задовольнити будь-які інтереси монополій США. Ця разюча подібність центральноамериканських диктатур знаходила підтвердження також і в їхній зовнішній політиці.
Отже, як бачимо в середині і другій половині 30-х рр. у сіспільному житті країн Латинської Америки проявилися профашистьскі та прокомуністичні тенденції. І це було цілком природньо для країн з крайніми антоганізмами, без історичної практики демократії. Боротьба цих двох тенденцій закінчилася перемогою каудільїзму і олігархізму чисто латиноамериканського типу, що поводив себе суто по-латиноамериканськи: закон – головна характерна ознака демократії, незважаючи на існування в багатьох країнах конституції, не панував, не довлів над суспільством. Дозовану свободу й надалі дарували «добрі» каукідільйо і відбирали «недобрі».
Разом з тим в міжвоєнний період формувалися основи специфічної для Латинської Америки господарської системи, яка значною мірою представляла собою суміш державного капіталізму, синдикалізму і каудільїзму і давала привід іменувати себе латиноамериканським соціалізмом.
