double arrow

ІІ. Конститутивні ознаки журналістського тексту


1. Визначення поняття «журналістський текст». Журналістський текст може розглядатися як один із типів знання, що виробляється спеціальною галуззю інформаційного виробництва. Що ж це за тип знання?

Журналістський текстце такий різновид тексту, який «несе у собі оперативне знання про зміни дійсності, призначене для підвищення надійності соціальної орієнтації, а значить, для укріплення міцності суспільства» [Лазутина, Журналистский , 53]; «знання оперативного призначення про те, що відбувається у тій чи іншій сфері дійсності, що претендує на швидке оголошення, але не претендує на абсолютну істинність та репрезентативність» [ там же , 56].

Отже, специфіка журналістського тексту, як зазначає Г. В. Лазутіна [там же, 56], полягає у тому, що він 1)завжди є повідомленням, яке створюється для оперативного обнародування масовій аудиторії; 2)відображує загальне (масштабна суспільна проблема) через окреме (конкретна реальна ситуація) у єдності явища (те, що людина може бачити, чути, спостерігати) і сутності (те, що можна осягнути тільки роботою думки); 3)створюється у максимально короткий термін, при недостатньо високому рівні компетентності, але в умовах активного переживання того, що відбувається; це приводить до підвищеної інтелектуальної і емоційної напруги суб’єкта пізнання, збільшуючи ризик помилки.

З розвитком журналістський текст набуває ще таких якостей: 1) повідомляє не тільки про очевидні зміни дійсності, а й про ті, що можуть статися; 2) поле зору журналістського тексту увесь час розширюється: предметом зображення стають усе нові об’єкти, зокрема, людина – і як суб’єкт діяльності, і як суб’єкт відносин.

2.Конститутивні ознаки будь-якого явища засновуються під час його зародження, особливо при зародженні таких соціальних об’єктів, які мають самоорганізацію, тобто мінімальне забезпечення становлення системи, гетерохронну закладку її компонентів, їх консолідацію. Генезис соціального явища зумовлений глобальним еволюціонізмом, який може виражатися і у принципах історицизму (що є характерним для журналістики). Ось чому характеристику конститутивних ознак журналістики необхідно починати в аспекті історицизму.

Період зародження журналістики супроводжувався новою кризою, що обумовила вихід на новий рівень розвитку критичної свідомості й нового типу комунікації. Кризова ситуація пізнього Середньовіччя полягала в подвоєнні населення Західної Європи з Х («бобова революція» ‑ Л. Уайт) по ХІV ст. при екстенсивному шляху розвитку феодального господарства, що привело до таких наслідків: 1)руйнування природного ландшафту –– екологічна криза –– голод; 2)занадто швидка урбанізація –– антисанітарні умови існування людини в місті; 3)епідемії (глобальна епідемія чуми середини ХІV ст., під час якої вимерла половина населення Західної Європи); 4)психічні епідемії масового страху, що набували ірраціонального характеру й супроводжувались спалахами істерії та агресії.




Отже, пізнє європейське Середньовіччя, сповнене реальних катастроф, насилля, невротичних страхів і почуття безвихіддя, за законом «суспільної поляризації», задіяло захисні механізми. 1)У пошуках психологічної компенсації люди стали звертатися до інтелектуальних прозрінь видатних мислителів, що до цієї пори існували на периферії духовної культури: ідеї атеїзму, матеріалізму і гуманізму арабських філософів, які були завезені в Європу «маврами» у Х‑ХІ ст. 2)Реформація (ХVI ст.), що стала сутністю нової епохи (Гегель), виправдала раціональне мислення і особистісну ініціативу.

Матеріалістична ідеологія та ідеологія Реформації несли в собі ідею прогресу: і атеїстична концепція історії, і протестантська концепція Спасіння стали артикулювали ідею соціального прогресу, що залежав від розуму, творчих здібностей та працелюбності людини.

Актуалізація ідеї прогресу змінила орієнтири часової ціннісної орієнтації: постфігуративні мотивації у культурі швидко заміщались префігуративними –– орієнтацією на «новизну».

Уперше поняття «нового» набуло сили тоді, коли концепція часових циклів у космічних й історичних процесах, вічного повернення на «своє коло» стала поступатися місцем ідеї лінійного часу, яка відділила історичний розвиток від космічного колообігу, тобто коли рух по колу й постійне повторення міфологічних архетипів змінився на рух уперед у майбутнє до нових невідомих форм життя. Первісний поштовх таким поглядам дав біблійний міф про сотворіння світу, тема оновлення світу, що була заявлена у Старому Заповіті, була продовжена у Новому Заповіті. Але християнська міфологія, хоча й мала устремління до другого пришестя Христа, найбільш ціннісним все ж вважала час його першого пришестя.



3.Тільки тоді, коли «нове» стало ціннісним не тільки у сакральному, але й у профанному вимірі, народжується журналістика, для якої категорія «новизни» і «новинарності» є іманентною. До цієї первісної причини приєднуються ще чотири: 1)географічне розширення комунікаційного простору; 2)потреба нової людини-підприємця в актуальних новинах економічного й політичного характеру; 3)боротьба суб’єктів впливу (держави, ідеологів католицизму, Ренесансу, Реформації) за суспільну думку «мовчазної більшості» (А. Гуревич); 4)поява загальноєвропейської наукової спільноти, яка потребувала власного каналу комунікації.

Отже народженняжурналістики пов’язане з потребами людства підвищити надійність своєї орієнтації у світі, який, по відношенню до особистості став, по-перше, швидкоплинно змінюватись, по-друге, розширюватись до планетарного рівня. Головна мета журналістики як нового різновиду соціальних комунікацій стало полягала у 1)розширенні досвіду окремої людини до досвіду багатьох; 2)адекватному відбитті динаміки світу.

Саме при народженні (1609 р., Німеччина) журналістики закладаються головні ознаки журналістського тексту: 1)аксіологічність новини як головного предмету зображенн я– і пов’язані з нею ‑ 2)соціальна актуальність; 3)інформативність; 4)достовірність; 5)доступність для цільової аудиторії. Про ці якості журналістського тексту можна детальніше прочитати у підручнику І. Л. Михайлина [].

5. Але при народженні журналістського тексту закладається і його пропагандистська функція, яка потім приведе до маніпулятивної сутності журналістського тексту:

а)Французька журналістика народжується (1631 р., «Газетт») передусім як політична журналістика: «Газетт» володіла мистецтвом «робити внутрішню політику, розповідаючи про політику зовнішню» [Соколов];

б)Російська журналістика народжується (1702 р., «Ведомости») передусім як державна пропагандистська журналістика. Поява в Росії першої друкованої газети була викликана реформами Петра І, необхідністю у пропаганді тих змін, які він запроваджував. Поява газети саме у грудні 1702 р. є невипадковою. Після невдалого початку Північної війни Петру було необхідно переконати суспільство у можливості перемоги, пояснити деякі свої дії, зокрема конфіскацію коло колів у церков та монастирів, їх переплавку у гармати та гаубиці, повідомити про підготовку російського війська і підтримку збоку інших народів Росії [Громова ];

в)Процеси модернізації, індустріалізації економіки та демократизації суспільства у ХІХ ст. сприяють розвитку преси у векторах комерціалізації і концентрації. ХІХ ст. –– «століття газети», яка продемонструвала оперативність і силу впливу на суспільство. Ці якості стали сприйматися як можливості використання їх для забезпечення комунікативних потреб сегменту управління суспільним життям. Журналістика стала використовуватись у якості інструменту управління масами як з боку реальних інститутів влади, так і з боку таких суспільних структур, що претендують на владу.

У зв’язку з лібералізацією виборчого законодавства (коли читачі газет стають потенційним електоратом) соціальний статус і впливовість журналістики значно підвищується, журналістика стає «четвертою владою», тобто механізмом впливу на політичний процес.«Нами керують журналісти» [ ], ‑– казав О. Уайльд ще у 1891 р.

Але найчастіше керували не самі журналісти, а власники газет, які були по суті не стільки журналістами, скільки бізнесменами та політиками. Наприклад, медіамагнат, У. Херст, першу свою газету («Дейлі екземінер») отримав у спадщину від батька – власника шахт і сенатора, у якого головний прибуток надходив від вугільної промисловості, а газета була потрібна для підтримки його власних політичних позицій у сенаті. На подібну функцію американської преси кінця ХІХ ст. звернув увагу відомий політичний діяч І. Донеллі (засновник Національної народної партії): «Газети у значній мірі субсидовані,або їм затикають рота; суспільну думку примушують мовчати» (1892 р.) [Трыков]. В який спосіб?

На це питання влучно відповідає С. А. Міхайлов: «Фермер, зайнятий важкою працею, не має часу розібратися з тонкощами політичної економії і бажає отримати роз’яснення по цікавим для нього питанням у стислій, зручній і легкій формі. Але політичні діячі, пояснюючи через газету тільки половину істини, прагнуть заручитися підтримкою фермерів, по суті нічим не допомагаючи» (курсив наш – Т. К.) [Мыхайлов, 95]. Через деякий час фермери стали недовіряти загальнонаціональним газетам і журналам. Фермерський рух (який активізувався у 1873 р. під час кризи і банківської біржової паніки) сприяв виданню власне «фермерських» газет (видання Б. Герберта). У цій пресі повинна була б розміщатися правдива інформація, корисна для фермерів. Але насправді фермерська преса носила відверто популістський тон, з характерним для нього пропагуванням нетерпимості до людей, що відрізняються від «типового» американця: антисемітизм, пропаганда ненависті до емігрантів з азіатських країн, шельмування представників католицької віри. Тобто якісної просвітницької журналістики на кшталт просвітницької журналістики ХVШ ст. (журнали Р. Стила та Дж. Аддісона), або на кшталт журналізму Х. Грілі (1811‑1872; засновника і головного редактора «Нью Йорк трибьюн» ‑ першої американської загальнонаціональної газети, якісної серйозної газети для широких верств населення; але і ця газета була трибуною для пропаганди фур’єризму і соціалізму) у США наприкінці ХІХ ст. не існувало.

На цю особливість американської журналістики ще у 1838 р. (коли американська журналістика внаслідок трансформації 1830‑40-х рр. існувала, в основному, за рахунок реклами, і керувати нею стали як торгово-промисловим підприємством, націленим на отримання прибутку) вказував Ф. Купер у памфлеті «Американський демократ» (роки перебування письменника й публіциста у Європі з 1826 р. по 1833 р. викликали у нього розчарування американською «демократією» користолюбства та накопичення): «Часто хваляться тим, що у Сполучених Штатах видається велика кількість газет і журналів. Розумніше було б скорбіти над цим, бо якість цих видань зворотна їх кількості. < > В Америці, де були проголошені великі принципи, друк сприяв підняттю народного духу, вдосконаленню суспільного розуму, захисту суспільних інтересів; але оскільки боротьба за здійснення цих принципів більше не ведеться, змінившись суперництвом самозакоханих і вузьких особистісних інтересів, преса в цілому служить знищенню у недалекому майбутньому власних зачинань, готуючи для країни жахливі переміни…У сьогоднішньому своєму стані преса могла бути названа головним знаряддям, за допомогою якого викривляється, подавляється, руйнується усе добре і підіймається й розквітає усе зле» [Купер]. До головних пороків сучасної йому американської журналістики Купер відносив а) грубість; б)корупцію; в)моральну кривду; г)викривлення істини; д)змішення правди і брехні в інформації; е) пристрасність і упередженість думки, є)насадження нетерпимості.

Але ці пороки не були властивостями лише американської журналістики. В американській журналістиці вони лише проявилися раніше і дещо яскравіше, наочніше. У всіх країнах з розвинутою журналістикою прагнення тих чи інших суспільних сил інтерпретувати певні обставини дійсності у своїх власних інтересах стало істотним бар’єром до чесного зображення об’єктивної реальності. Для того, щоб підкорити позицію журналістських видань власному впливу, ті чи інші політичні або економічні сили, суспільні структури зацікавлені у реалізації власних партикулярних цілей використовували різні форми перетворення журналістики як самостійного соціального інституту у власний інструмент впливу: 1)економічні важелі; 2)правові регулятори, зокрема, законодавчо закріплену цензуру, закони про наклеп, які можна використати і проти чесного журналіста; 3)неправові регулятори: залякування журналістів; вбивство журналістів (смерть Г. Гонгадзе, А. Політковської). Спротив професійної журналістики процесу її «підкорення» прийняло характер «боротьби за свободу преси».

6. У журналістиці як соціальній інституції виникло суттєве протиріччя в її функціонуванні: журналістика як інструмент владичи іншої потужної сили, журналістика як «четверта влада» («власні можливості» журналістики існують у духовно-ідеологічній сфері, у сфері впливу. Будучи неофіційною, ця влада здійснює проникнений тиск на всі сфери життя, причому не менш сильний, ніж тиск економічної та політичної влади. Оскільки в сучасному інформаційному суспільстві журналістика висвітлює явища і проблеми усього соціуму, то «влада впливу» поширюється на усі структури і підструктури суспільства. Журналістика втручається і в сферу управління державними справами, і в діяльність інституту громадянського суспільства, і у неінституйовані форми функціонування суспільства. Незважаючи на те, що до суджень, оцінок і рекомендацій ЗМІ ніхто безпосередньо не зобов’язаний прислухатися, але такий характер інформаційного впливу, що він так чи інакше виявляється у свідомості і поведінці людей [ Прохоров, 184‑185]).

Домінування першого положення (журналістика як інструмент влади) над другим (журналістика як «четверта» влада) визначило певну позицію свідомої журналістської спільноти: 1)захист свободи преси, тобто можливості здійснювати журналістську діяльність у відповідності з її внутрішніми законами; 2)випрацьовування та дотримання технологічних і професійно-етичних стандартів діяльності, орієнтованих на забезпечення якості інформаційного продукту.

7. Головні принципи створення професійного якісного журналістськоготексту виражаються передусім у правдивості, об’єктивності та соціальній актуальності.

А. Правдивість. Поняття «правдивість» включає в себе поняття «чесність» і співвідноситься з поняттям «істина» як відповідності знання 1)об’єктивному положенню предметного світу (Аристотель, Бекон, Спіноза, Дідро, Гельвецій, Гольбах, Фейєрбах,), 2)змісту Абсолюта (Платон, Гегель), 3)уродженим когнітивним структурам (Августін, Декарт), 4)самоочевидній раціональній інтуїції (Теофраст), 5)почуттєвим відчуттям суб’єкта (Юм), 6)апріорним формам мислення (І. Кант), 7) інтерсуб’єктивним конвенціям (А. Пуанкаре). У кожній з означених парадигм Істина розумілась як єдина, абсолютна. «Правда» ж позбавлена статусу надсуб’єктивної об’єктивності і розуміється як 1)форма психічного стану особистості (Кьєркегор), 2)цінність, яка не існує, але є значущою (Ріккерт), 3)спекулятивний ідеальний конструкт (Н. Гартман), тобто це – істина, яка додатково фундується максимальною персональною впевненістю її автора, тобто це суб’єктивна істина.

Тому ‑ істина єдина, а правд багато. У кожного класу, соціального прошарку, нації, конфесії, регіону, країни, окремої людини може бути своя позиція і своя правда (наприклад, правда Дон Кіхота, і правда Санчо Панси), яка виразиться у різних підходах, поглядах, прагненнях, які відображують реальне положення та інтереси кожного соціального середовища.

Журналіст повинен це розуміти і намагатися зрозуміти правду кожного у їх співвіднесеності. Але журналіст має право на свою правду, своє бачення тієї чи іншої проблеми. Важливо тільки, щоб ця правда не стала для журналіста настільки підкріпленою його персональною впевненістю, що вона витіснить правду Інших. Журналіст повинен бути не стільки правдивим, скільки неупередженим і об’єктивним.

Б. Об’єктивність. Об’єктивність ‑ зображення, тотожне дійсності. Але чи можливе насправді таке зображення? Оскільки журналістський текст створює журналіст (тобто суб’єкт), об’єктивною журналістика бути не може. Навіть фотожурналістика (документальна фотографія) не може претендувати на стовідсоткову об’єктивність, бо уже у виборі кадру та ракурсу відбивається авторська суб’єктивність. «Об’єктивна інформаційність» ‑ бажана ілюзія. Навіть у низці новин, висловлених у найнейтральнішому модусі, буде проглядати авторська позиція. Вона виникає уже у самому відборі фактів, а повідомлення про них буде містити авторську позицію.

На понятті «факт» слід детальніше зупинитися, оскільки існує досить розповсюджена «помилка синонімізації факта і події» [поелуева]. Насправді ж факт є не подією, а фіксацією і відображенням події. Акт фіксації і відображення здійснює суб’єкт (тобто автор). Отже факт – це такий тип емпіричного знання, який має суб’єктно-об’єктну природу (факт – фіксація суб’єктом реальної події чи результату діяльності – об’єкту). Факт має як онтологічну (буття), так і гносеологічну (пізнання) природу, в якому основною є остання (тобто гносеологічна) природа. Журналіст відбирає події (а також вчинки, характеристики поведінки індивідів і соціальних спільнот, матеріальні і духовні продукти людської діяльності, вербальні дії – думки, погляди, оцінки, а також їхні можливі взаємозв’язки) і описує їх за допомогою чітких понять, вказуючи на соціальну ситуацію, в якій ці події мали місце.

Хоча повної об’єктивності не може бути навіть у відборі фактів, журналіст повинен дотримуватись певних правил, «параметрів» [лазутина], які максимально наближають його текст до об’єктивного. Отже об’єктивний текст повинен бути 1) правдивим: правда із самим собою; 2)достовірним: достовірність досягається завдяки точності у подачі матеріалу (точні числа, правильні прізвища і імена персонажів, правильні назви закладів, заходів, правильні географічні назви і т.ін.), використанню якісних, тобто перевірених, несфальсифікованих, документів і думок кваліфікованих експертів-фахівців); 3)повним: у журналістському тексті не повинно бути недомовленостей, ситуація чи проблема повинна бути висвітлена всебічно); 4) збалансованим: а) в журналістському тексті повинен дотримуватись «баланс думок», тобто приведені різні точки зору з приводу того чи іншого питання чи проблеми, в незалежності від особистої позиції і симпатій автора; б) у журналістському тексті повинно відбуватися розділення фактів і думок, тобто журналістський контент має бути чітко розподілений на викладення фактів і викладення точок зору, чому сприяє розподіл журналістських матеріалів за інформаційними (факти), аналітичними (аргументи) і публіцистичних (погляди) жанрами.

Прикладом збалансованої позиції журналіста можна привести висловлювання одного з найталановитіших журналістів сучасного російського телебачення – Володимира Познера: «Журналіст не може бути опозиційним чи державним. Це повний нонсенс. Справжній журналіст, перемагаючи свої політичні симпатії чи антипатії, робить усе можливе для того, щоб публіка була об’єктивно і широко інформована про те, що відбувається. Надіюсь, що я ніколи не опинюсь у тому чи іншому таборі. <…> Те, що я роблю, сприяє розвитку громадянської самосвідомості. <…> Я стараюсь, щоб громадяни розуміли, що відбувається, з ким вони мають справу, але не тому, що я їх переконую у правоті своєї точки зору, а тому, що мені вдається в певній мірі показати їм через інтерв’ю, через питання, які я задаю, що за люди приходять до мене у студію. <…> Я журналіст, а не супротивник співрозмовника з іншої партії, що намагається на чомусь спіймати опонента. <…> Моя справа не сперечатися, а задавати питання» (Курсив наш – Т.К.) [Познер ].

Це висловлення відомого журналіста підкріплюється тією обставиною, що у багатьох країнах, в тому числі і в Україні, закріплена відмова від єдиної ідеології і проголошена можливість широкого ідеологічного і політичного плюралізму, що створює передумови для формування, вираження і відстоювання самих різних позицій в журналістиці.

Але чи може журналіст обмежитись роллю пасивного інформатора про сукупність фактів, поглядів, суджень без активної заяви своєї точки зору?

З точки зору видатного теоретика журналістики Є. П. Прохорова [ ], авторська позиція журналіста повинна проявлятися у діалектичній єдності трьох складових: 1) сильна власна аргументація; 2)відсутність суб’єктивних категоричних оцінних суджень і висновків; 3)збалансована інформація.

Така діалектика можлива лише при розвинутому діалогічному мисленні журналіста. Мається на увазі феноменологічна (філософська) концепція діалогу як одного з проектів узгодження «Я» з «Іншим» (концепція «свого іншого» за Г. Гегелем, «буття з» за М. Хайдеггером, «спів-буття з Іншим: мені потрібен інший, щоб цілісно зрозуміти усі структури свого буття, спосіб буття – бути побаченим Іншим» за Ж. Сартром, «буття один-з-одним» за Біневангером, «відношення Я ‑ Ти замість Я – Воно» за М. Бубером, «перемога відчаю завдяки наявності Ти» О. Больнова, «концепція зворотності» П. Рікера), який може бути забезпечений тільки знанням і розумінням Іншого у всій його специфіці.

В. Соціальна актуальність. Говорячи про соціальну актуальність журналістського тексту, необхідно зупинитися на поняттях «інформація», «соціальна інформація», «масова інформація», «інформаційний продукт» і тільки після цього перейти власне до поняття «соціальна актуальность».

Термін «інформація» містить у собі визначення того універсального зв’язку керування, який існує між усіма живими об’єктами реального світу. Інформація це «сигнальне повідомлення про зміни» [Лазутина, терміни , 45].

На стадії біологічної життєдіяльності носіями сигналу виступають мимовольні здвижки речовинно-енергетичного середовища суб’єкта, які виникають через певні зміни як середовища, так і суб’єкта, досягають інших суб’єктів, викликаючи у них певну реакцію (за К. Лоренцом [ ]).

На стадії соціальної діяльності виникає особливий навмисно створений носій сигналу: виникає соціальна інформація («відомості про навколишній світ, процеси, події, ситуації, які в ньому відбуваються, діяльність, що їх сприймає людина» [Мелещенко, 27]) – результат навмисної діяльності суб’єкта, у процесі якої він 1)уловлює інформаційні сигнали об’єктивного світу; 2)перероблює ці сигнали з тією чи іншою метою на основі випереджуючого відображення дійсності; 3)фіксує за допомогою спеціально створених знаків у речовинно-енергетичному матеріалі; 4)перетворює соціальну інформацію на інформаційний продукт [ , 45].

Специфічна особливість інформаційного продукту полягає у тому, що він відбиває зашифровані в ньому інформаційні сигнали, включаючи сигнали від суб’єкта кожного разу, коли виникає комунікативна ситуація, тобто, коли виникає потенційний споживач цього продукту, що володіє шифром. Іншими словами, повідомлення – це ще не інформація; тільки «поєднання» повідомлення з реципієнтом породжує інформацію (інформацією є те, що було «схоплено» реципієнтом). Отже, інформаційні продукти – це такі собі «інформаційні консерви», які можуть дуже довго зберігатися і багатократно використовуватись.

У суспільствознавчих науках інформацію зазвичай розподіляють на а) міжособистісну; б) спеціальну; в) масову. Журналісти виробляють саме масову інформацію.

Масова інформація – це така частина соціальної інформації, яка вирізняється від інших її типів (зокрема, спеціальної інформації) тим, що вона адресована усім соціальним групам і тому є загальнозначущою і загальнодоступною. Загальнозначущість масової інформації досягається за рахунок того, що вона торкається загальних інтересів, хоча може відображувати їх різнобічно і з різних точок зору. Загальнодоступність масової інформаціїзабезпечується тим, що вона втілюється у загальнодоступних знакових системах і поширюється через загальнодоступні для мас канали. Отже, масова інформація – це «інформація про характер соціальних структур та їхнє функціонування, а також про окремих індивідів, якщо їхні дії мають значення для перебігу соціальних процесів або якось впливають на них, і яка циркулює за допомогою ЗМІ в інформаційному середовищі (сукупності умов, у яких відбувається інформаційна життєдіяльність будь-якого соціального організму)» [Мелещенко, 29].

У теорії комунікації функціонування інформації характеризується такими ознаками: 1)розмах циркуляції інформації: від міжособистісного до глобального, коли інформацією охоплені усі точки всесвітнього соціального поля; 2)час циркуляції: від одномоментності до величезної тривалості (наприклад, «Іліада» та «Одісея» Гомера перебувають в інформаційному середовищі з VIII cт. до н. е. досьогодні); 3)спрямованість руху інформації: горизонтальна (між індивідами чи структурами одного соціального рівня) / вертикальна (між індивідами чи структурами різних соціальних рівнів); 4)емоційна забарвленість інформації (модус): нейтральна, позитивна, негативна, імперативна; 5)характеристика інформації за суб’єктом виробництва: персоніфікована інформація, яка виходить від автора з певним особистісним проявом; безособова інформація, яка виробляється групою індивідів, структурою, конкретним індивідом, який виступає як виконавець певної соціальної ролі й висловлює групову точку зору, що підкреслюється певним ритуалом оформлення (колонка новин у газеті, сайт того чи іншого закладу, циркуляри і т. ін.); 6)мета виробництва інформації – вплив.

Розглянемо особливості масової інформації у відношенні до цих ознак.

1)Розмах циркуляції масової інформації тяжіє до глобального (при тому, що кожний окремий журналістський текст має свою цільову аудиторію); він не має чітко позначених мінімуму та максимуму: активне вивчення особливо молодим поколінням іноземних мов, зокрема, англійської («у всій Північній Європі англійська, фактично, є другою державною мовою» [ , 33]), чи хоча б використання комп’ютерного перекладу, розвиток Інтернет-фотографії дають можливість переходити мас-медійному тексту за мовно-національні межі.

2)Час циркуляції масової інформації тяжіє до одномоментного (деякі мас-медійні тексти хоча і мають довше «життя»завдяки переходу їх у розряд журналістської класики, але «споживає» їх зазвичай уже не масова, а фахова аудиторія; коротке життя журналістського тексту визначає його підвищена дискурсивність, прив’язаність до того чи іншого «моменту дійсності»).

3)Спрямованість руху інформації: до появи Інтернету масова інформація рухалась вертикально – згори до низу – з метою управління і соціального інформування; з появою ж Інтернету підсилилися горизонтальні рухи інформації, в яких інформування (у вузькому сенсі цього слова) переважає над управлінням. Підсилення горизонтальних рухів приводить до певних сумнівів щодо необхідності існування журналістики як професійної діяльності, оскільки представники аудиторії «пропонують» узяти її функції на себе, створюючи «контент користувачів». З цього приводу необхідно відзначити, що «контент користувачів» якщо і може дещо потіснити, то лише інформаційну новинарну репортерську журналістику; створення ж якісного аналітичного або публіцистичного тексту потребує серйозної фахової підготовки.

4)Модус (відношення автора предмета зображення) масової інформації може бути різним: як нейтральним, так і емоційно забарвленим. Нейтральний виважений модус є конститутивним показником об’єктивного тексту. Але журналіст може виступити і як публіцист, обнародувавши свою аргументовану позицію з того чи іншого приводу.

5)За суб’єктом виробництва масова інформація є безособовою інформацією, яка виробляється колективом (редакцією); навіть конкретний журналіст виступає як виконавець певної соціальної ролі (суспільного інформатора) й висловлює групову (редакційну) точку зору, але журналіст може й мати власне авторське обличчя, яке виходить за суто редакційні межі (публіцистика О. Забужко, інтерв’ю Д. Гордона, радіобесіди Е. Бабчук).

6)Мету виробництва масової інформації можна визначити як виклик «соціального відлуння» за певним напрямком. Масові інформаційні потоки, сформовані великою кількістю конкретних текстів, створюють актуальну інформаційну картину світу, яка опосередковує відбиття масової свідомості у нових поколіннях суспільства, допомагає самовизначенню суспільної думки і створює суспільний настрій, який визначає поведінку як соціальних інститутів, так і окремих членів суспільства. І хоча окремо узятий конкретний журналістський текст нібито не має такого великого впливу, дискурсивні сукупності таких текстів можуть здійснити суттєвий вплив на суспільство (хрестоматійно відомі роздмухування першої світової війни, «Уоттергейтська справа», роль журналу «Огонек» В. Коротича у розхитуванні радянської свідомості та ін.). Отже, журналістський текст (як мікроодиниця інформаційного потоку) є найменшим ланцюжком у матриці регулювання суспільства як суб’єкта соціальної діяльності, а також цеглинкою у мості між владою і масами, через яку суспільство в цілому отримує прямий і зворотній зв’язок, що сприяє організації внутрішнього суспільного середовища.

Масова інформація, втілюючись у той чи інший журналістський текст, може набувати таких якостей (за О. К. Мелещенко [Мелещенко, с. 30‑ 34]):

Акцентована інформація – інформація, що повторюється протягом усього твору («стрижнева тема»), зосереджуючи увагу аудиторії лише на певному куті подачі інформації. Така інформація характерна для радіотексту і для рекламного тексту будь-якого каналу.

Аргументована інформація – повідомлення, підкріплене доказами.

Валюативна інформація – інформація про авторську оцінку, яка або висловлена безпосередньо у тексті, або міститься у характері подачі матеріалу.

Верифікована інформація – інформація, яка пройшла перевірку на достовірність.

Вражаюча інформація – сенсаційна інформація (повідомлення про надзвичайну подію, що відбулася з надзвичайною людиною).

Декодована інформація – доступність інформації у журналістському творі (журналіст «перекладає» спеціальну інформацію на загальнодоступну).

Дескриптивна інформація – інформація, що описує та представляє аудиторії все багатство навколишнього середовища (події, явища, закони, процеси та людські стосунки, характери, долі).

Дозована інформація – інформація, що оприлюднюється частинами.

Ексклюзивна інформація – з першоджерела, оприлюднена лише в одному ЗМІ.

Елітарна інформація – інформація для інтелектуальної еліти суспільства.

Ефективна інформація – інформація, що досягає суттєвого впливу на свідомість реципієнта (від емоційного реагування до здійснення вчинку).

Істерична інформація (істерія) – інформація, що свідчить або про справжній, або про удаваний нервово-психічний розлад виробника масової, колективної, спеціальної чи індивідуальної інформації.

Коментована інформація – відомості про нові факти, спеціально проаналізовані, прокоментовані, оцінені, спрогнозовані.

Компрометуюча інформація – інформація на знеславлення, підрив репутації.

Оперативна інформація – новинарна інформація.

Побутова інформація – обертається серед людей на побутовому рівні.

Подієва інформація – інформація про події без коментування.

Потенційна інформація – інформація в майбутньому.

Прескриптивна інформація – інформація про майбутній бажаний суспільний ідеал.

Прийнята інформація – семантичний зріз тексту, який «взятий» аудиторією.

Регулятивно-реагуюча інформація – інформація, джерелом якої є процеси законотворчої діяльності органів влади, управлінські рішення урядових структур; така інформація доводить ці рішення до загалу.

Релевантна інформація – ціннісна, значуща для аудиторії інформація.

Спеціальна (фахова) інформація – інформація, що стосується різних професійних сфер людської діяльності, недоступна для широкого загалу.

Фундаментальна інформація – інформація, характерна для наукового типу мислення.

Художня інформація – інформація, характерна для мистецького типу мислення.

Шокуюча інформація – ненормативна з точки зору суспільної моралі інформація та розрахована на привертання уваги масової аудиторії.

Соціально-значуща інформаціяінформація, що є важливою для широких верств населення.

Зупинимось детальніше на ознаках соціально-значущої інформації.

Об’єктом соціально-значущої інформації може бути і конкретна життєва ситуація, і проблема, яка потребує детального аналізу, і ті чи інші соціальні явища, і діяльність людей, і навіть власні журналістські соціальні експерименти і т. ін. Але, щоб цей об’єкт став справжньою соціально-значущою журналістською інформацією, потрібно, щоб журналіст створив такий текст, який би відповідав прагматично-комунікативним намірам.

Прагматично-комунікативні властивості інформації об’єднують двох суб’єктів інформаційної взаємодії: автора, який створює інформаційний продукт, і реципієнта, який цей продукт сприймає. Ця взаємодія автора і реципієнта визначає критерії, за якими можна судити про соціальну значущість інформації. Включаючись у комунікативний процес, кожний із суб’єктів інформаційної взаємодії переслідує певні комунікативні цілі та наміри.

Автор при виробництві інформації намагається відбирати з реальної дійсності тільки ті факти і відомості, які б відповідали вимогам суспільної актуальності (важливості) і новизни. При цьому журналіст, орієнтуючись на певну «комунікативну ситуацію», прагне не тільки інформування читача про ті чи інші важливі події, але й намагається впливати на думки і оцінки людей, формуючи суспільну думку про те чи інше питання.

Наприклад, сюжет про шкільний конфлікт у «Надзвичайних новинах» за 7 лютого 2013 р. 14-річний хлопець на уроці на зауваження вчителя про рінгтон мобільного телефону (як стверджує учень, мобільний телефон «заспівав» не у нього, а у сусіда по парті) покрутив пальцем біля скроні, маючи на увазі однокласника з невимкненим мобільним. Вчителька сприйняла цей жест як особисту образу і поскаржилась директору школи. Та, недовго думаючи, викликала міліцію. Міліціянти провели допит дитини без відома його матері-одиначки, примусили хлопця написати певний текст, який був переданий до суду. Суд присудив матері попередження за неналежне виховання сина (до речі, спортсмена, який має значні винагороди). Суд передав справу до комісії по нагляду за дотриманням прав дитини. З цієї комісії прийшли додому в родину соціальні педагоги без попередження з перевіркою. Побачивши на кухні немитий посуд (дитина пообідала і, не прибравши на кухні, пішла на тренування, а втомлена і змучена мати, вернувшись з роботи, лягла відпочити), комісія зробила друге попередження за неналежне виховання сина. Дитина уже тиждень не ходить до школи, тому що боїться (а це теж прояв неналежного виховання дитини). Після цього нормальній матері-одиначці загрожує позбавлення батьківських прав, а юному спортсмену, у якого немає інших близьких родичів, окрім матері, ‑ інтернат (і, вірогідно, не спортивний, а звичайний сирітський).

Ця абсурдна ситуація демонструє страшні можливості ювенальної юстиції, яка запроваджується в Україні. Хоча в даному сюжеті словосполучення «ювенальна юстиція» не було вжито, цей сюжет сприймається у контексті журналістських матеріалів і висловлювань громадян в Інтернеті саме про такого типу національні особливості ювенальної юстиції. Журналіст зробив усе, щоб ця життєва історія сприймалася саме так.

З одного боку, показаний невеликого зросту, тихий, трохи переляканий, охайний, інтелігентного вигляду хлопчик. Крупним планом показані 1)акуратні з хорошим почерком зошити, підручники (кадр «хлопець за письмовим столом» прочитується так, що хоч хлопець і не ходив останній тиждень до школи, але вчиться самостійно за підручниками); 2)спортивні нагороди – не тільки грамоти, а й медалі, котрі свідчать про серйозний рівень змагань, в яких він приймав участь; 3)книжкова шафа (саме книжкова шафа, а не полочка з книжками), яку зараз зустрінеш не у кожній родині, при відсутності комп’ютера (що свідчить і про невеликі статки цієї родини, і про те, що хлопець не захоплюється дурними іграми чи «висінням» «вконтакте»). Показана мати – літня жінка, акуратна, але дуже простого, «немодного» вигляду; їй ніколи та й, мабуть, нізащо займатися зачісками, макіяжами та вбраннями, їй треба багато працювати, щоб підняти сина. У жінки змучене, виснажене обличчя, а її голос тремтить від жаху: бо загрожують позбавленням батьківських прав. Показана чистенька, акуратна оселя. Видно, що тут живуть нормальні люди, яким морочать голову страшними нісенітницями.

З іншого боку, показана школа. Неприємна, дуже несимпатична вчителька з непомірно великим тілом і маленькою голівкою (в такому зображенні багато що залежить від ракурсу зйомки, вибору кадру; таку людину можна було б посадити за стіл, зробити крупний план обличчя, перевести камеру на охайні руки, тощо ), яка вередливим голосом говорить «мне же было очень обидно» (коли доросла людина ставить себе в один ряд з підлітком, то виникають сумніви щодо інтелектуальних можливостей цієї людини, вчителька не відчуває свого учня, вона бачить тільки себе; розмову з інтерв’юйованим організовує журналіст, від його питань залежить мовний портрет опитуваного, який фрагмент монологу героя попаде в ефір, також залежить лише від журналіста). Директор школи говорить дивні речі про те, що «міліцію викликала у виховних справах, бо саме міліція допомагає їй виховувати дітей». Авторський голос за кадром повідомив, що висловлюючи цей дивний педагогічний принцип, директорка почервоніла: те, що не могла передати камера, журналіст підкреслив вербально.

Контрастні інтерв’ю з одного боку, у міліціянтів (які, виправдоуючись, говорили, що то був не допит дитини, а лише бесіда з нею), а з іншого, ‑ у експерта-юриста (який наголосив, що міліціянти грубо порушили права дитини уже тим, що не попередили хлопця про те, що він мав право взагалі відмовитись від будь-якого спілкування з ними до приходу адвокату і матері) підкреслюють неправовий вчинок стражів закону.

Була висловлена і пряма авторська оцінка ситуації: школа принесла цій хорошій родині зайвого важкого клопіту, і не збирається щось виправити.

Хоча новинарному сюжету і не вистачає повноти інформації (інтерв’ю з 1)суддею, який прийняв таку дивну справу до суду та ще й виніс звинувачувальний вирок; 2)соціальним педагогом, який нишпорив по чужих брудних тарілках і не зрозумів, що він прийшов у нормальну родину, яка не потребує його нагляду; 3)батьками однокласників хлопця; 4)іншими вчителями), тим не менш він активно формує негативну суспільну оцінку діяльності в нашій країні ювенальної юстиції.

Глядачу може здатися, що він побачив саму дійсність, а насправді він побачив текст – тобто авторське відображення цієї історії. У цій же самій низці подій журналіст міг би розставити акценти зовсім по-іншому, і тоді б глядач побачив би історію про невиховане молоде покоління, про ображену вчительку і про героїню-директорку, яка зуміла поставити на місце зухвалого підлітка.

Отже, розглянутий новинарний сюжет відповідає прагматично-комунікативним намірам реципієнта. Українського громадянина (батьків, майбутніх батьків, неповнолітніх) безпосередньо цікавлять «можливості» ювенальної юстиції, тому що ця суспільна структура може безпосередньо вплинути на кожного з них. Даний сюжет на конкретному прикладі київської маленької родини показує, як це може відбутися із кожним з нас. Розставлені акценти ще раз примушують задуматись, до чого може привести нашу країну сліпе наслідування Західним стереотипам.

Прагматично-комунікативні вимоги реципієнта яскраво відбив один із постійних читачів (з 1948 р.) газети «Время» («Красное знамя») Сергій Бобрусь (1930 р. народження, в минулому робітник заводу ХЕМЗ): «Газета должна быть народной. А для этого героями должны стать простые люди. Надо писать о достижениях, их немало и в наше время. Это надо разглядеть и донести людям. < > Всегда с интересом читал крепкие мужские материалы со знанием заводского производства журналиста Леонида Замятина. Казалось, что журналист знал до мелочей то, о чем пишет. < > Никого не оставляли равнодушным проблемные, острые материалы борца за справедливость Натальи Шеховцовой. < > Я бы посоветовал современным журналистам больше уделять внимания взаимоотношениям судебной власти и простого человека. < > Я хочу пожелать газете откликаться на все призывы о помощи. Зачастую журналисты – это те люди, к которым человек идет, потеряв всякую надежду на справедливость. < > Газета должна разговаривать с читателем. Она должна быть его верным другом» [ ].

Отже, журналістський текст являє собою результат замисленого автором оперативного освоєння мінливої дійсності, він містить у собі різні варіанти знання про події, проблеми, людей, відносини між ними, про нові артефакти і нові ідеї. Він є «знаком епохи», втілюючи фрагмент «історії одного дня».

Створюючи саме журналістський текст, який знайде свого читача, автор обов’язково вирішує два блоки задач: 1)перший блок (блок проблематики; пізнавальна діяльність) пов’язаний із свідомим пізнанням дійсності, яке балансує на межі наукового (соціально-психологічного, історичного, політологічного, культурологічного), філософського, художнього, емпірично-побутового знання; 2)другий блок (блок поетики; творча діяльність) пов’язаний із створенням конкретного інформаційного продукту, який би відповідав вимогам соціальної актуальності, адекватного відображення реалій, логічної аргументації або грамотної інтерпретації дійсності.

Заказать ✍️ написание учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Сейчас читают про:
Поможем в написании
> Курсовые, контрольные, дипломные и другие работы со скидкой до 25%
3 569 лучших специалисов, готовы оказать помощь 24/7